Головна Релігія Актуальні проблеми духовності «ІДЕАЛЬНА МОВА» ЯК ЛІНГВО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ФЕНОМЕН
joomla
«ІДЕАЛЬНА МОВА» ЯК ЛІНГВО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ФЕНОМЕН
Релігія - Актуальні проблеми духовності

Н. С. Кудрявцева

Межі моєї мови означають межі мого світу.

Л. Вітгенштейн

1 Передісторія

Концепція «ідеальної» або «універсальної мови» походить з наскрізної для всієї філософії мови та лінгвістики ідеї «двох мов». Згідно з цією ідеєю, людська мова складається з двох шарів, або двох окремих мов, однією з яких люди говорять про сутності, а іншою - про явища. Пер­ша мова чітка, однозначна, впорядкована та спільна для всіх людей; друга являє себе в багатоманітності національних мов — мінливих, не­послідовних, багатозначних.

Як зазначає Ю. Степанов, вперше ця думка ясно з'являється в ру­кописах одного з граматистів схоластичного періоду Боеція Дакійсько-го, який близько 1270 р. почав розглядати граматику як науку, декла­руючи її спільність для всіх мов [8, с 108]. Основою цієї спільності могла бути лише логіка, про що висловився і Роджер Бекон, вперше використавши термін «універсальна граматика» (див.: [8, с 108]).

Проте в повному вигляді ідея «двох мов» проявляється тільки в XVI ст., коли в мовному середовищі тогочасної Європи існують і вико­ристовуються (часто одними й тими самими людьми) одночасно гума­ністична, тобто близька до класичної, латина, народна латина широко-

Актуальні проблеми духовності:

Зб. наук, праць / Ред.: Я.В. Шрамко

Вип. 10. — Кривий Ріг, 2009, 206-218 МЬ


Н. С. Кудрявцева

207


Го вжитку та національні мови. На тлі такого мовного різнобарв'я ви­никає оригінальна лінгвістична концепція іспанського гуманіста Фран-сіско Санчеса, викладена в його головній праці «Мінерва, або про при­чини латинської мови» (див.: [5]).

Згідно з думкою Санчеса, аналізуючи речення і частини мови, ціл­ком можливо виявити певні універсальні засади мови взагалі, тобто за­сади «універсальної мови» (див.: [8, с 145]). Двозначність та неясність речень конкретних мов обумовлена додаванням чогось зайвого, що пе­решкоджає чіткому виразу думки, а також скороченням або виключе­нням чогось, що обов'язково присутнє в логічно складеному реченні. Останню з описаних особливостей речень конкретних мов Санчес на­зиває Еліпсисом. На його думку, найближчою до універсальної, логі­чно впорядкованої, мови є латина, подібна до класичної латини Риму і покликана служити насамперед завданням науки.

Механістична картина світу, яка для свого опису потребувала чі­ткої, звільненої від двозначностей мови, сприяла розвитку концепції «універсальної мови» в XVII ст., позначеному появою праць зі шту­чних, формалізованих мов, розпочатих Рене Декартом і продовжених Готфрідом Лейбніцем.

Декартові міркування про мову безпосереднім чином викладені ли­ше в його листі до абата Мерсенна від 20 листопада 1629 року [13]. За Декартом, сутність універсальної мови становить специфічна грама­тика, позбавлена дефективних відмін та дієвідмін, що дозволить будь-якій людині оволодіти такою мовою за порівняно невеликий проміжок часу [13, с 3]. Однак найбільше Декарта вабила думка про створення Філософської мови, В якій усі слова було б впорядковано подібно до то­го як впорядковані числа. Порядок слів філософської мови достеменно відображав би порядок, в якому знаходяться всі думки, які тільки мо­жуть виникнути в людській голові. Якби хто-небудь зміг виділити ті прості ідеї, що знаходяться в людському мисленні і з яких склада­ється все те, про що люди думають, відразу ж з'явилася б спільна, універсальна мова, яка б дозволила розуму сприймати речі в такому чіткому вигляді, що помилятися для нього було б практично немо­жливо [13, с 6]. Слова конкретних мов, навпаки, багатозначні, через що люди майже нічого не розуміють так як слід. Декарт був упевнений в можливості створення такої філософської мови і відкритті специфі­чної науки, від якої вона залежить.

Ця Декартова ідея привернула увагу Лейбніца, що знайшло своє відображення в змісті його «Нових дослідів про людське розуміння... » [3], де окрема книга присвячена проблемам мови. Лейбніц здійснив


208 «Ідеальна мова» як лінгво-філософський феномен

Семантичний аналіз сотень загальновживаних слів та філософських термінів із латинської мови. За допомогою такого аналізу філософ на­магався дійти певної нечисленної кількості невизначуваних термінів, котрі і позначали б ті прості ідеї, про які писав Декарт. У своїх «Табли­цях дефініцій» Лейбніц навів зокрема такі основні філософські понят­тя: «Сутність», «Існуюче», «Абстрактне», «Конкретне», «Акциденція», «Тіло». Він відзначив, що терміни, як власне і загальновживані слова, можуть бути згруповані в певні семантичні поля, які дають можли­вість виявити спільне для них значення, таким чином певною мірою передбачивши розвиток компонентного аналізу в лінгвістиці XX ст. В «Раціональній мові» Лейбніц так само, як Декарт, звернув увагу на граматику, зазначаючи, що правильні граматики всіх мов є лише ча­стинами філософської граматики, перевагу серед яких має граматика латинської мови. Створення раціональної мови має здійснюватися че­рез переклад того чи іншого речення з латини шляхом «парафрази», тобто встановлення такої його версії, яка була б позбавлена будь-яких аномальних граматичних явищ [4, с 422].

Парадигма «двох мов» набуває чіткого оформлення у філософії мови французьких просвітників, які у своїй великій «Енциклопедії» висловлюють думку про існування «загальної» та «окремої» грама­тик. Загальна граматика вивчає принципи мовної побудови, притаман­ні всім без винятку мовам, а її закони, вічні та універсальні, визнача­ють сферу можливого і лише передбачають можливість виникнення конкретних мов. Окремі граматики, навпаки, характеризуються віль­но прийнятими й мінливими принципами та законами, що діють до­ти, доки їх носії не вирішать модифікувати їх за взаємною згодою. В «Енциклопедії» також; наведено двоярусну термінологію відповід­но до загального та етнічного (рівня окремих граматик) рівнів мови. Так, до загального рівня належать синтаксис, пропозиція, терм, а до етнічного —конструкція, фраза, слово (див.: [8, с 118]).

Отже, ідея «універсальної мови» з часів свого виникнення і до кін­ця XVIII ст. існувала переважно як об'єкт філософської рефлексії, а теорії «універсальної мови» входили до загальнофілософських систем їх авторів — визначних представників світової філософії. Це пов'язано з тим, що від Платона і аж до Гумбольдта теорії мови не поділялися на філософію мови та лінгвістику. Лінгвістика не відокремлювалася від логіки, і її предмет становили єдині загальнолюдські способи вираже­ння думки. З початком XIX ст. лінгвістика отримує незалежний статус як наука про різноманітні мови в їх історичному розвитку, а концепція «універсальної» мови відтворюється не тільки на філософському, а й


Н. С. Кудрявцева

209


На суто лінгвістичному грунті.

2 «Ідеальна мова» як предмет філософського до­
слідження

Філософський аспект феномену «ідеальної мови» пов'язаний насампе­ред з проблемою співвідношення свідомості, тобто мовленнєвого ми­слення, та об'єктивної дійсності. Коли Декарт сформулював своє ду­алістичне уявлення про сутнісне відокремлення свідомості від тіла, однією з головних тем новочасної епістемології став репрезентаціонізм. Згідно з цим принципом, ментальні об'єкти репрезентують речі зов­нішнього по відношенню до свідомості світу, а мислення передбачає оперування цими репрезентантами. Відповідно, аналіз проблеми від­ношення мови до зовнішнього світу набув «логічної» спрямованості і походив з припущення про те, що знання, виражене засобами мови, є знанням про зовнішній світ, трансцендентним стосовно цього знання і мови. При цьому елементи мови вважаються аналогами елементів сві­домості, яка судить про зовнішній світ, а власне мова розглядається

3 точки зору її функціонування як задана і незмінна система засобів
формування й вираження думки.

Така мова може бути визнана ідеальною за умови, якщо вона здатна адекватно відображати структуру об'єктивно існуючого світу. Якщо уявити світ не як множину речей, що знаходяться в деякому порожньому просторі, а як такий, що утворюється певною сукупністю фактів, можна припустити, що речення ідеальної мови мають адеква­тно репрезентувати структуру кожного окремого факту. Як стверджує одне з вихідних положень «Логіко-філософського трактату» Людвіга Вітгенштейна: «Світ є сукупність фактів, а не речей» [18, 1.1]. Цю те­зу повністю сприймає Бертран Рассел, який кладе її в основу своєї «Філософії логічного атомізму» [17]. Мовною формою для вираження того чи іншого факту є речення, або висловлювання [17, с. 187].

Уявлення про світ не як про певну множину окремих речей, а як про ситуації, в яких речі знаходяться в певних взаємовідносинах, зу­мовлює специфічну картину мови. Якщо окремі речі не є компонен­тами світу, то і мова не може уявлятися як така, що складається зі слів, які є назвами окремих речей. Для того, щоб виявити компоненти мови, необхідно усвідомити, що являє собою факт як компонент світу. Згідно з Расселом (тут він знову приєднується до думки Вітгенштей­на— див.: [18, 2]), факт є все те, що має місце у Всесвіті. Факт може


210

«Ідеальна мова» як лінгво-філософський феномен


Бути визначений лише наочно і являє собою певний очевидний стан ре­чей у світі. Крім того, факт є те, що зумовлює істинність або хибність будь-яких тверджень. Якщо погодитись з думкою Вітгенштейна і Рас­села, що описом факту є речення-висловлювання, то можна зробити висновок, що основними структуроутворюючими компонентами мови виступають речення.

Отже, на передній план у мові виходять не назви окремих речей, тобто імена, а відносини між цими іменами, відображення яких мовни­ми засобами дає змогу створити речення. А якщо йдеться про речення, то в центрі уваги опиняється синтаксис. Синтактичний підхід до роз­гляду мови фокусується на відносинах між; іменами — назвами окре­мих речей. Цим відносинам в реченні відповідають предикати, які, на відміну від імен, не можуть іменувати будь-що поза мовою. В «Пробле­мах філософії» Рассел доволі чітко визначив контури поняття «преди­кат». Навівши як приклад речення «Яв своїй кімнаті», він вказує на те, що не можна стверджувати, що «я», «моя кімната» і «в» існують в однаковому сенсі. «Я» і «моя кімната» справді існують (і є речами об'­єктивного світу, які в мові отримують імена), проте навряд чи те саме можна сказати про «в». При цьому в даному реченні «в» безперечно і є саме тим, що дозволяє описати зображену ситуацію, визначаючи в яких саме відносинах знаходяться «я» і «моя кімната» [16, с 90]. Отож, предикати позначають не окремі речі, що можуть бути названі іменниками, а певні відносини і якості. Так, ми приходимо до висновку, що складовими частинами речення як мінімального компоненту мови є предикати та імена1.

Таким чином, стає можливим говорити про більш конкретні ви­моги, яким має відповідати ідеальна мова. По-перше, і тут не можна не погодитися з Декартом, імена ідеальної мови мають бути однозна­чними, кожне ім'я має називати лише одну окрему річ, мати чітко закріплене значення. З цього випливає недоречність в ідеальній мові таких лінгвістичних явищ як синонімія, омонімія, полісемія і т. п., які в природних мовах нерідко виступають причинами непорозумінь та по­милок. По-друге, і це наразі є ключовою вимогою, синтаксис ідеальної мови має бути влаштований у такий спосіб, аби завжди надавати мо­жливість знайти такий предикат, який адекватно відображав би відно -

'■Слід згадати про значний вплив на цю концепцію Рассела функціонального підходу до аналізу мови, розвинутого Готлобом Фреге у [14] і особливо у [15]. За Фреге, головними категоріями мовних висловлювань є імена та функціональні ви­рази; імена позначають окремі предмети, а функціональні вирази репрезентують певні (функціональні) взаємозалежності між ними.


Н. С. Кудрявцева

211


Сини між речами в структурі факту. Як зазначає Людвіг Вітгенштейн, для того щоб речення стверджувало факт, має бути дещо спільне між; структурою речення і структурою факту [18, 2.02-2.225]. Таким чи­ном, синтаксис ідеальної мови від самого початку запобігатиме будь-яким логічним помилкам.

Звідси походить не тільки важливий висновок про те, що знання, виражене засобами ідеальної мови, завжди буде істинним; в цих вимо­гах розкривається власне мета створення ідеальної мови — адекватне відображення структури об'єктивної дійсності. На думку Г. Бергмана, побудова ідеальної мови є належним способом репрезентації структури нашого світу; адже структура такої мови в певному сенсі являє собою «картину» структури світу [11, с 132].

Якщо головною функцією ідеальної мови є функція репрезентації, а не функція засобу комунікації між людьми, очевидним стає той факт, що такою мовою навряд чи можливо буде розмовляти. Тут можна погодитися з Г. Бергманом, що ідеальна мова буде скоріше «проектом» (blue print) або «схемою», довершеною в тому сенсі, що вона в принципі повинна демонструвати (show) структуру і схематичне улаштування всіх основних сфер нашого досвіду [11, с 134].

Хоча ідеальною мовою і неможливо розмовляти, це зовсім не озна­чає, що ми не можемо уявити, який вона могла б мати вигляд. Па­м'ятаючи, що така мова має бути універсальною, а тому необмеже­ною рамками певної етнолінгвістичної картини світу, ідеальну мову можна сконструювати лише у спосіб подібний до математичного чи­слення, яке є універсальним і однаково зрозумілим будь-якій людині. Неважко уявити собі таку мову у вигляді системи умовних позначень, що використовуються в сучасній логіці: індивідні константи та змін­ні, предикатні константи та змінні, оператори, квантори, пропозиційні зв'язки, дужки. Таким чином, як зазначав Рудольф Карнап, під «ло­гічним синтаксисом» мови розуміється Система формальних правил Цієї мови, а також наслідків цих правил [12, с 56]. Існує два види та­ких правил: правила утворення (Formregeln), які регулюють створення речень-висловлювань із вихідних символів (наприклад, слів), та пра­вила перетворення (Unformungsregeln), що вказують, у який спосіб з даних речень-висловлювань можуть бути виведені нові, більш скла­дні за структурою висловлювання. Таким чином, абстрагуючись від значень окремих слів та речень, але не заперечуючи їх, створення й трансформування пропозицій можна уподібнити грі у шахи: так са­мо, як шахові фігури, слова можна об'єднувати і маніпулювати ними відповідно до певних правил. Це, на думу Карнапа, також можна ви-


212 «Ідеальна мова» як лінгво-філософський феномен

Разити тим положенням, що мова розглядається як числення [12, с 57].

Призначення «логічного синтаксису» Карнап вбачав у тому, що він має слугувати за формальну структурну теорію мови науки. Проголо­сивши свою програму подолання метафізики логічним аналізом мови, він встановив критерії відокремлення осмислених речень від безглу­здих, що, за його переконанням, мало звільнити філософію від мета­фізичних спекуляцій і надати їй статус логіки науки. Причиною вини­кнення безглуздих речень метафізики, або псевдоречень, є, на думку Карнапа, невідповідність граматичного синтаксису природних мов ви­могам логічного синтаксису [1, с 17]. Недоліком природних мов слід вважати те, що вони, на противагу логічно правильній мові, допуска­ють однакові форми для осмислених і безглуздих поєднань слів. Так, засобами історико-граматичного синтаксису природних мов на пита­ння «Як на вулиці?» можливо сформулювати два варіанти подібних за формою відповідей, одна з яких, проте, виявляється безглуздою з точки зору «логічного синтаксису»: 1) «На вулиці дощ»; 2) «На вули­ці ніщо». Логічно коректною формою для відповіді 2) є 3) «Не існує нічого, що є на вулиці». В той час, як граматичний синтаксис фор­ми 2) дозволяє подальше продукування безглуздих речень типу «Ми знаємо ніщо», «Ніщо ніщить» по аналогії з «Ми знаємо дощ» і «Дощ дощить», в логічно коректній мові подібні форми взагалі не можуть бути створені [1, с 19]. Таким чином, в логічно вірно побудованій мові речення метафізики взагалі неможливо було б сформулювати.

Карнапівська парадигма «логічного синтаксису», протиставленого історико-граматичному синтаксису природних мов, являє собою насту­пний етап розвитку згаданої вище ідеї «двох мов», одна з яких логічна, впорядкована і спільна для всіх, а інша — національна, своєрідна, окре­ма для кожного народу [8, с 166]. І хоча позбутися «вічних» питань метафізики, так само, як і встановити відношення свідомості до об'є­ктивної дійсності, через конструювання «логічного синтаксису» так і не вдалося, спроба формалізації природних мов, здійснена Расселом, Вітгенштейном та Карнапом на шляху пошуку «ідеальної мови», за­свідчила і позитивні наслідки. Формалізовані мови, які вивчаються сучасною логікою і математикою, являють собою формальні структу­ри реально існуючих або можливих мов, що в свою чергу відображає важливі риси мови в повсякденному вжитку. Свідоме абстрагування формальної логіки від інших властивостей мови і від того, як вона змі­нюється, допомогло виявити особливий предмет дослідження — мовну структуру як таку [6, с 53]. Загалом же «раціональне зерно» мовних концепцій Рассела, Вітгенштейна та Карнапа, на нашу думку, полягає


Н. С. Кудрявцева

213


В тому, що вони вперше привернули увагу до відносин між речами в структурі факту, що в свою чергу дозволило уточнити поняття преди­кату. В подальшому це спричинило виникнення ідеї загального зв'язку «фактів» у світі та зв'язку «висловлювань» у мові.

З Ідеалізація мови в лінгвістиці

У другій половині XX ст. деякі американські лінгвісти під впливом внутрішніх потреб своїх досліджень також звернулись до філософ­ських ідей Декарта щодо мови. Ці ідеї, як було висвітлено вище, до певної міри стали джерелом логіко-філософських концепцій побудови «ідеальної мови» в аналітичній філософії, а в лінгвістиці сприяли не тільки постановці подібного завдання, а й взагалі початку нової епохи в науці про мову — виникненню генеративної лінгвістики.

Засновником генеративної лінгвістики як однієї з галузей формаль­ного напрямку в мовознавстві є Ноам Хомський (Chomsky), який впер­ше виклав свої ідеї у загальновідомій праці під назвою «Синтаксичні структури» (1957). Головною одиницею мови Хомський визначив ре­чення, а не фонему чи морфему. Проголосивши разом з тим пріори­тет дедуктивного підходу до вивчення мови над індуктивним, Хом­ський формулює свою граматику за зразком дедуктивно-аксіомати­чних принципів побудови логічних числень. В «Аспектах теорії син­таксису» (1965) [10] Хомський виклав концепцію так званої «поро-джувальної граматики», яка втілює певний механізм, що породжує всі граматично правильні послідовності мови згідно з певними прави­лами. У такий спосіб Хомський розвинув ідею про творчий характер мови, згідно з якою людина здатна породжувати цілком нові речення й розуміти речення, яких ніколи не чула раніше.

Подібна лінгвістична перспектива, прийнята генеративною грама­тикою, вочевидь, єднає її з вище зазначеними настановами «логічного синтаксису» Карнапа; однак, на нашу думку, особливої уваги нара­зі заслуговує концепція «глибинної структури» (deep structure), яка з першої половини 60-х pp. стає одним з найважливіших компонентів генеративної теорії Хомського. Існування глибинних та поверхневих структур виявили ще у 1660 р. автори граматики Пор-Рояля — Анту-ан Арно і Клод Лансло, яких Хомський вважав своїми попередника­ми. Згідно з його точкою зору, «глибинна структура», являє собою розумове утворення, пов'язане трансформаційними переходами з по­верхневою структурою, яка набуває звукового оформлення. Глибинна


214 «Ідеальна мова» як лінгво-філософський феномен

Структура, на противагу поверхневій, виступає як дозвукове, а зна­чить і дословесне утворення, а система правил, відповідно до яких розумові утворення пов'язуються зі звуковими, і становить, за Хом-ським, граматику. Проте, ілюструючи поняття глибинної структури, Хомський представляє останню як відношення між цілком реальними словами. Наводячи як приклад речення A wise man is honest («Му­дра людина чесна»), він зазначає, що суб'єктом цього речення є a wise man, а предикатом is honest. Однак, глибинна структура буде дещо інша, адже в основі складної ідеї a wise man, яка є суб'єктом речен­ня, знаходиться судження з суб'єктом man «людина» і предикатом be wise «бути мудрим». Таким чином, поверхневому словосполученню а wise man «мудра людина» відповідає глибинна структура a man is wise «людина є мудрою» [7, с 16].

На наш погляд, в даному випадку слід звернути увагу саме на те, що «глибинна структура» Хомського, визначена як «дословесна», оче­видно, має логічну природу. Ця логічна ознака «глибинної структу­ри» зумовлена нічим іншим, як висвітленням тих специфічних відно­син між іменами, які позначаються предикатами. В такому разі можна припустити, що поняття дословесної «глибинної структури», розробле­не Хомським, виступає лінгвістичним аналогом логіко-філософської концепції «ідеальної мови» як «схеми», котра відображає особливості впорядкування оточуючого нас світу, з тією різницею, що конструкція Хомського, також в певному розумінні будучи «схемою», стосується лише мови.

Слід зауважити, що генеративну лінгвістику Хомського спіткала доля, в дечому подібна до долі конструктивістських концепцій вище згаданих представників логічного позитивізму: в той час як основні на­станови генеративістів було піддано нищівній критиці (хоча розробка нових ідей на основі загальної генеративістської орієнтації продовжу­ється донині), велика кількість їх інших положень набула вагомого значення для прикладної лінгвістики в цілому. Як відзначає І. Сусов [9], Хомський виступив ініціатором революційного повороту спочатку в американський, а згодом і у світовій лінгвістиці, до динамічного (на противагу статичному) розгляду мови з урахуванням даних когнітив-ної психології. Саме ним було висунуто ідеї про вродженість мови, а також про різницю між лінгвістичною компетенцією і вживанням. Безперечним є вплив ідей Хомського на розробку більш точних мето­дів лінгвістичного дослідження, на зародження та бурхливий розвиток синтаксичної семантики як в США, так і в країнах Європи.


Н. С. Кудрявцева

215


4 Універсальна мова та універсальна писемність

Хоча концепція створення «ідеальної» мови ані у філософському аспе­кті — як адекватного засобу репрезентації структури об'єктивного сві­ту, ані у лінгвістичному розумінні — як спільного засобу людської ко­мунікації, (поки що) не була успішно реалізована, ідея «двох мов», з якої вона походить, була і залишається невід'ємним компонентом рі­зноманітних лінгво-філософських досліджень, являючи собою за ви­словом Ю. Степанова одну з «філософських констант мови» [8, с 7]. Неможливо, на нашу думку, заперечувати актуальність подальших до­сліджень у напрямку лінгво-філософського конструювання також; з огляду на те, що вже сьогодні в різних галузях з успіхом використову­ється декілька Метамов, Які засновуються на принципах універсальної писемності. Це насамперед мова математики та математичної логіки, мови інших прикладних символічних систем (фізика, хімія, картогра­фія і т. п.), і нарешті піктографічна мова знаків дорожнього руху. Зви­чайно, універсальна писемність ще не є універсальною мовою, проте досвід Китаю та Японії з їх численними діалектами, засвідчує ефе­ктивність єдиної ієрогліфічної системи як засобу проти значних фоне­тичних розбіжностей.

Слід також відзначити, що Декартові міркування про мову спри­яли не тільки розвитку логіко-філософського конструктивізму та ге­неративної граматики. З його ім'ям пов'язане і виникнення Інтерлін­гвістики Як науки про штучні мови. Декартова ідея штучної універ­сальної формалізованої мови, а також висунуті ним принципи філо­софського лінгвопроектування стали спільною основою всіх подаль­ших версій апріорних штучних мов. В свою чергу Лейбніц в дисертації «Про комбінаторне мистецтво» (1666) виклав ідею пазиграфії, згідно з якою слова, тобто символи пазиграфії, повинні не тільки виражати ідеї, а й утворювати взаємозв'язки (синтаксис). Продовжувачі його «справи»—Дж. Дальграно, Дж. Уілкінс, Ж. Кондорсе, Е. Кондільяк та ін. — займалися конструюванням писемності, символи якої являють собою не слова, а поняття [2, с 555].

Додамо, що проект побудови штучної універсальної мови, викла­дений Декартом в його листі абату Мерсенну (1629) [13], було майже буквально реалізовано доктором Людвігом Заменгофом у 1887 р. За­пропонована ним інтернаціональна мова «Есперанто», як і інші шту­чні мови, спирається на принципи однозначності та одновиразності, відповідно до яких один вираз може мати тільки одне значення, і одне значення може приписуватися лише одному виразу. Більшість слів


216 «Ідеальна мова» як лінгво-філософський феномен

Есперанто побудовано на основі кореней, запозичених з романських та германських мов, а граматика налічує всього шістнадцять правил, з яких немає винятків. Загалом було створено близько 600 проектів штучних мов, найпоширенішими з яких є есперанто, «волапюк» (1890) (перша загальновизнана міжнародна мова, запропонована німецьким пастором І. Шлейером), та «ідо» (1907) (прямий нащадок та супер­ник есперанто, створений французькими лінгвістами Л. Бонфором та Л. Кутюра).

Цікаво, що в XX ст. створення пазиграфій стало захопленням ви­ключно авторів художніх творів, найвідомішим з яких в цьому сенсі є, напевно, Джон P. P. Толкін. Англійський письменник, який до того ж був лінгвістом та оксфордським професором англосаксонської мови, є творцем декількох штучних мов, якими розмовляють персонажі таких його відомих книг, як «Хобіт» та «Володар перснів». Толкін володів кількома десятками мов, а свої власні створював, керуючись виключно красою звучання.

Безперечно, від існуючих універсальних кодів до створення уні­версальної мови як такої залишається ще значно більше, ніж один крок. Імовірно, про реальну універсальну писемність, а тим більше про спільну мову, можна буде говорити лише тоді, коли з'явиться спільна для всього людства система ідей, або знаків, значення яких не зміню­ватиметься залежно від місцевості, країни, нації. Наразі ж ідеалізація мови, за принципами логіко-філософського підходу, дозволяє уявити структури формальних мов більш виразно, ніж; це є досяжним для лін­гвістів, які досліджують виключно складні природні мови. В той са­мий час результати аналізу, проведеного логікою, не можна буквально застосовувати до емпірично наданих природних мов. Концепція «іде­альної мови» в такому разі функціонує подібно до того, як у фізиці використовуються поняття ідеального газу, ідеальної рідини, руху за відсутністю тертя, тощо. Таким чином, йдеться про певні ідеалізова­ні об'єкти, для яких можна встановити прості закони, котрі значно сприяють розумінню того, що відбувається в дійсності, і що, напевно, залишилося б невідомим, якщо б цю дійсність було піддано лише безпо­середньому розгляду на рівні буденної інтуїції. Саме про таке призна­чення концепції «ідеальної мови», на нашу думку, свідчить різномані­ття вищезгаданих досягнень — наслідків застосування цієї конструкції в лінгвістиці. Питання ж побудови «ідеальної мови» як універсально­го засобу людської комунікації залишається відкритим, і неможливо навіть припустити, коли воно отримає чітку і однозначну відповідь.


Н. С. Кудрявцева

217


5 Бібліоґрафія

Карнап Р. Преодоление метафизики логическим анализом языка // Вестник Московского университета. Сер. 7, Философия. — 1993.—№6. —С. 11-26.

Королев К. Универсальный язык и универсальная письменность: в погоне за мечтой // Языки как образ мира. — М.: ООО «Изда­тельство ACT», 2003. - С. 549-565.

Лейбниц Г. Сочинения в 4-х т. Т. 2 / Ред., авт., вступ, статьи и примеч. И. С.Нарский. — М.: Мысль, 1983. — С. 274-362.

Лейбниц Г. Рациональный язык // Соч-я в 4-х т. Т. 3 / Ред., авт., вступ, статьи и примеч. И. С.Нарский. — М.: Мысль, 1983.— С.422-424.

Малявина Л. А. У Истоков языкознания Нового времени (Универ­сальная грамматика Ф. Санчеса «Минерва» 1587 г.). М.: Наука, 1985.

Моррис Ч. Основания теории знаков // Семиотика (сб. перево­дов). - М.: Радуга, 1983. - С. 37-89.

Солнцев В. М. Относительно концепции «глубинной структуры» // Вопросы языкознания. — 1976. — № 5. — С. 13-25.

Степанов Ю. С В трехмерном пространстве языка. — М.: Наука, 1985.

Су сов И. П. История языкознания. Учебное пособие для сту­
дентов старших курсов и аспирантов. — Тверь: Тверской
гос. ун-т, 1999. — [Электронный ресурс]. Резким доступа:
Http://www. classes. ru/grammar/141.susov/

Хомский Н. Аспекты теории синтаксиса. — М.: Наука, 1972.

Bergmann G. Two Criteria for an Ideal Language // The Linguistic Turn / Ed. by Richard M. Rorty. — Chicago: The University of Chi­cago Press, 1992. - P. 132-134.

[12] Carnap R. On the Character of Philosophical Problems // The Li­nguistic Turn / Ed. by Richard M. Rorty. — Chicago: The University of Chicago Press, 1992. - P. 54-62.


218

«Ідеальна мова» як лінгво-філософський феномен


[13] Descartes To Mersenne, 20 November 1629 // Descartes: Philosophi­cal Letters, translated and edited by Anthony Kenny. — Oxford: Clarendon Press, 1970. - P. 3-6

[14] Frege, G., Function und Begriff. Vortrag, gehalten in der Sitzung vom 9. Januar 1891 der Jenaischen Gesellschaft fur Medizin und Naturwi-ssenschaft. H. Pohle, Jena.— 1891.

[15] Frege, G. Uber Sinn und Bedeutung // Zeitschrift fur Philosophie und philosophische Kritik. — 100. — 1892. — S. 25-50.

[16] Russell B. The Problems of Philosophy. — Oxford: Oxford University Press, New York —Oxford, 1997.

[17] Russell B. The Philosophy of Logical Atomism // Logic and Knowledge: Essays, 1901-1950, Routledge: London and New York, 1992.

[18] Wittgenstein L. Tractatus Logico-Philosophicus. — London: Routledge & Kegan Paul, 1988.