Головна Релігія Актуальні проблеми духовності Людська присутність як первинний суб'єкт історії у філософії М. Хайдеггера
joomla
Людська присутність як первинний суб'єкт історії у філософії М. Хайдеггера
Релігія - Актуальні проблеми духовності

Т. В. Кушерець

Вивчення історії зміни змісту понять є засобом безпосереднього по­єднання філософського процесу й історико-філософського досліджен­ня. Адже поняття є «місцем зустрічі різночасових філософських пози­цій, а вивчення поняття є водночас історико-філософською роботою і підготовкою до філософського аналізу, можливість якого обумовлено визначенням і усвідомленням своєї власної позиції» [3, с 13-14].

При виборі поняття для аналізу слід мати на увазі, по-перше, що обране поняття має бути значущим для філософії у певному історично­му контексті, і по-друге — бути цікавим для тієї філософської ситуації, в межах якої відбувається історико-філософське дослідження. Обом зазначеним вимогам відповідає поняття суб'єкта історії, що виникло в межах новоєвропейської філософії раціоналізму, стало об'єктом кри­тики та переосмислення як елемент її системи на початку та у сере­дині XX століття і продовжує спонукати до філософських розмислів мислителів у наш час.

Кожен етап історії цього поняття є важливим не тільки з огляду змін у його змісті, але і як можливість розгляду його місця у систе­мі категорій того чи іншого філософського напрямку та у зв'язку зі зміною соціокультурної ситуації. Одним із найцікавіших моментів у історичній «долі» поняття «суб'єкт історії» є його радикальне перео­смислення у філософії М. Хайдеггера. Це пов'язано передусім з тим, що німецький мислитель при побудові своєї фундаментальної онтології скептично ставився до можливості використання терміну «суб'єкт» як

Актуальні проблеми духовності

(Відп. Ред.: Я.В. Шрамко)

Кривий Ріг (2008), 134-142 Lti4


Т. В. Кушерець

135


Перенавантаженого гносеологічними асоціаціями. Але, з іншого боку, не випадковим є те, що його епохальна праця «Буття і час» завер­шується міркуваннями про взаємозв'язок історичності присутності та світової історії, критикою гегелівського розуміння взаємозв'язку часу та духу?

З огляду зазначеної проблеми філософія М. Хайдеггера є цікавою тим, що вона дає нам метод деструкції, тобто метод критичного де­монтажу понять, які дійшли до нас з минулої думки, і які ми маємо застосовувати у теперішній момент мислення і опису. Деструкція — це «критичний перегляд успадкованих і найближчим часом викори­стовуваних понять, виходячи з джерел, від яких вони походять. [... ] Деструкція, тобто виконуваний у зворотньому історичному напрямку перегляд напередзаданого, не означає ніякої негації та осуду традиції за убогість, а, навпаки, означає її позитивне присвоєння» [6, с 284].

Трактування людської сутності як суб'єкта, за Хайдеггером, вклю­чає в себе розуміння людини як основи, до якої «все збирається» і пе­ред якою «у-являється» все суще; воно означає, що саме буття людини мислиться лише у цій функції. «Суб'єкт і об'єкт — малодоречні рубри­ки із області метафізики, яка у різні часи підтоптала під себе, в образі західної європейської „логіки" та „граматики", тлумачення мови» [8, с 315] На думку Хайдеггера, це є «забуттям» справжньої сутності лю­дини, що привело до панування суб'єктивістського активізму. Навіть історії було відмовлено у самостійності через претензії людини на її переустрій за заданим розумом проектом.

Німецький мислитель поставив завдання виявити буття суб'єкта не звертаючись при цьому ні до зовнішньо-світових умов його появи та існування, ні до об'єктивованих продуктів його активності, ні до норм та законів його діяльності. Виконати це завдання Хайдеггеру вдало­ся через призму проблеми буття, надаючи їй досить нетрадиційного звучання. У своїй фундаментальній праці «Буття і час» він ставить питання про буття, виходячи із досвіду «забуття буття», характерно­му для «метафізичної епохи», що розпочалася ще з античних часів та привела людство до кризи у XX столітті.

Метафізичне мислення постійно рухалося лише у межах сущого та невідворотної у таких випадках антитези об'єктивізму (і відповідно фаталізму) та суб'єктивізму, пов'язаному з вірою у те, що змінюючи на свій лад суще, ми тим самим володієм буттям. У такий спосіб відбу­валося «змішування» буття і сущого: буття виступало першоосновою та першопричиною всього сущого.

Екзистенціальне трактування буття передбачає, за Хайдеггером,


136

Людська присутність у М. Хайдеггера


Зовсім інше розуміння буття, а саме — буття (скоріше той факт, що буття просто є) обумовлює в принципі наявність чогось у тому сми­слі, що воно є, якщо тільки є буття. Основне запитання, що здавна хвилює філософію — чому взагалі існує дещо, а не ніщо — могло бути поставлене лише з появою людини і отримало смисл разом з нею. Про буття, вказує Хайдеггер, можна сказати лише те, що воно є. Воно не є щось наявне, з яким можна щось робити, або не робити; воно є «від­критість» або «дар», який потрібно навчитися берегти. «Воно дарує себе і одночасно відмовляє в собі» [8, с 333]. Тому буття є ще й «за­клик», звернення до людини берегти його, прислуховуватися до нього, дати йому можливість «промовити в мові». Буття не можна помисли­ти незалежно від людини і уявити безвідносно до людини. Тому все, що висловлюється про буття, є висловлюванням про особливий вимір людського існування.

«Буття-у-світі» Хайдеггер розглядав як початкову апріорну хара­ктеристику людського існування. Через екзистенціально інтерпрето­ваний «світ» людина вводиться ним у сукупність соціальних зв'язків, здобуває історію. Змальований Хайдеггером екзистенційний світ є ан­типодом об'єктивного соціального світу. Це світ свідомості індивіда, пригніченого відчуженням, що шукає можливості отримати «інтимний контакт з буттям». Все багатство соціальних зв'язків людини, її став­лення до природи і об'єктивних форм культури німецький мислитель виводить із поля свідомості. Тому в його філософській теорії постає завдання опису людського «світу» в його часовому вимірі, бо інакше неможливо вивести тему фундаментальної історичності як його іма­нентної властивості.

Хайдеггер вважав, що «людська присутність є первинний суб'єкт історії» [5, с 382], і в цьому він погоджувався з розповсюдженою кон­цепцією історії. Підкреслена ним історичність присутності не просто вказує на онтичність того факту, що людина є більш чи менш важли­вим «атомом» у машині світової історії та залишається «гральним м'я­чем обставин і подій». Німецький філософ у такий спосіб сформулював проблему: «в якому значенні і на підставі яких онтологічних умов до суб'єктивності «історичного» суб'єкта належить історичність як сутні-сний механізм?» [5, с 382].

Оскільки Хайдеггер окреслює буття присутності як турботу, то в межах останньої він намагається знайти подію, що визначає екзистен­цію як історичну. «Тут-буття як турбота є буттям до чогось. Смерть — це... те, що тут-буттю в його бутті завжди попереду. [... ] Смерть на­лежить самому тут-буттю навіть тоді, коли воно ще не повне і не закін-


Т. В. Кушерець

137


Чене. [... ] Смерть — це не недостатня частина в композиції цілого: вона наперед конституює цілісність тут-буття, так що воно має відповідні частини, тобто способи бути, тільки на основі цієї цілісності» [7, с 329]. Смисл феноменологічної інтерпретації феномена смерті, за Хайдегге-ром, полягає у виявленні того модусу буття, в якому тут-буття виявляє свою граничну буттєву можливість. Ця можливість повинна залиша­тися тим, чим вона є; буття до можливості повинно забігати наперед: не притягувати її до себе як теперішнє, але дозволити їй залишатися можливістю у такий спосіб бути до неї. Власне буття до смерті, тобто кінечність тимчасовості, є потаємна основа історичності.

У відповідності з традиційною концепцією історії лише «минула» присутність є історичною. Але чи може бути присутність минулою, якщо минуле визначається як те, що тепер уже не є наявним? Хайдег-гер вважає, що «наявна присутність ніколи не може бути минулим не тому, що вона триває, а тому, що вона в принципі ніколи не може бу­ти наявною, а якщо вона є, екзистує. Вже неекзистуюча присутність в онтологічно строгому смислі знову ж не пройшла, а збулась» [5, с 380]. Музейні експонати мають характер історичності на підставі їх використання як засобів у вже здійсненій присутності. Саме останню Хайдеггер називає первинно історичним. «Первинно історичне — при­сутність. Вторинно історичне внутрішньосвітове зустрічне, не тільки як підручний засіб у найширшому смислі, але й навколишня природа, як „історичне" підґрунтя» [5, с 381].

Рішучість, в якій присутність повертається до самої себе, відкриває кожного разу фактичні можливості виходячи із спадщини, котру вона як закинута приймає. «Поновлення є чітка спадковість, тобто повер­нення до можливостей присутності, що відбулась» [5, с 385]. Понов­лення можливого не є ні зворотнє виявлення минулого, ні повернення актуальності до подоланого. Поновлення швидше суперечить можли­вості присутньої екзистенції, це відгук того, що сьогодні діє як ми­нуле. «Пригадати те, що було, означає випереджувально-мислити те, що підлягає осмисленню як непродумане. Мислення є пригадувально-випереджуюче мислення» [6, с 161].

Поновлення характеризується Хайдеггером як модус самостійної рішучості, через яку присутність виражено екзистує як доля. «Лише власна часовість, котра разом з тим є конечною, робить можливим дещо на зразок долі, тобто власну історичність» [5, с 385]. Але якщо доля конституює початкову історичність присутності, то історія має свою сутнісну вагу і не в минулому, і не в сьогодні у його взаємозв'яз­ку з минулим, а у власній події екзистенції, що виникає із майбутньої


138

Людська присутність у М. Хайдеггера


Присутності. Історія як спосіб присутності бути настільки укорінена у теперішньому, що смерть як означена можливість присутності «від­кидає» заступаючу екзистенцію до її фактичної закинутості і у такий спосіб уперше тільки наділяє минуле (те, що було) своєрідним при-орітетом в історичному. Присутність не вперше стає історичною у по­новленні, а оскільки «вона як тимчасова вона історична, вона здатна поновлюючи взяти себе у своїй історії на себе» [5, с 386], тобто стати вільною, взяти на себе відповідальність за вибір і стати відкритою для випадковостей.

Коли доленосна присутність як буття-у-світі сутнісно екзистує у співбутті з іншими, «її співбуття стає по-дією і визначається як істо­ричний шлях. Так ми позначаємо — пише Хайдеггер — події спільноти, народу» [5, с 384]. Історичний шлях не складається із окремих доль, так само як і буття один-з-одним не може розглядатися як спільний побут багатьох суб'єктів. В бутті один-з-одним у одному і тому ж світі і в рішучості для певних можливостей долі вже заздалегідь є веденими. В єднанні та боротьбі влада історичного шляху вперше стає вільною. Доленосний історичний шлях присутності у своєму поколінні і разом з ним створює повне, власне співбуття присутності.

Хайдеггер розрізнив власну історичну присутність, пов'язану з ус­відомленням своєї кінечності та рішучістю приймати відповідальні рі­шення, та невласну історичність, яка часто заступає доступ до розу­міння власної. Найчастіше присутність розуміє себе виходячи із сві­тового зустрічного, що стало причиною турботи. «Зрозуміти означає кинути себе на ту чи іншу можливість буття-у-світі, тобто екзисту-вати як ця можливість. Таке розуміння як зрозумілість конституює невласну екзистенцію людей» [5, с 381].

Все, що зустрічається у повсякденній турботі публічного один-з-одним, це не тільки засіб і продукт, але разом з тим все, що з ними «відбувається»: «справи», міроприємства, казуси, інциденти. Світ в ці­лому як «опора і сцена» також належить до повсякденного життя. В публічному один-з-одним інші зустрічаються у тому ж потоці, в якому «сама людина теж; пливе». Люди це знають, обговорюють, схвалюють, засуджують, зберігають і забувають, маючи на увазі передусім те, що при цьому робиться та «отримується» як результат. Успіх, невдачу, ре­зультат окремої присутності людина «вираховує» найближчим чином із перебігу подій у світі. «Із того, що стурбувало невласно екзистуюча присутність тільки і починає вираховувати свою історію» [5, с 390].

Хайдеггер вважає таку ситуацію ілюзорною, бо власна історичність присутності не виступає феноменальною основою для вирішення пита-


Т. В. Кушерець

139


Ння про «взаємозв'язок життя» як цілого. У цьому вирі повсякденних занять людина і повинна «зібрати себе» із беззв'язності того, що від­бувається, і прийти до самої себе. Вперше лише із горизонту невласної історичності виникає запитання про підтримку «взаємозв'язку» при­сутності у значенні переживань суб'єкта, як «також;» наявних.

У невласній історичності початкове розгортання долі є прихованим. Очікуючи найближчих новин, присутність актуалізує своє «сьогодні». Люди стають сліпими до можливостей, вони нездатні поновити мину­ле, а утримують і підтримують тільки залишково «дійсне» минулого, світового історичного, рудименти та наявні свідчення про них. Загу­блені в актуалізації цього-дня, вони сприймають «минуле» із «акту­альності». Хайдеггер вважає, що «плинність власної історичності як заступаюче-поновлюючої миттєвості є, навпаки, припинення актуалі­зації сього-дні та відвикання від звичок людей. Невласно історична екзистенція, переобтяжена нерозпізнаними вже для неї самої пережи­тками минулого, шукає, навпаки, модерну. Власна історичність розу­міє історію як „повернення" можливого та знає про те, що можливість повертається, лише якщо екзистенція доленосно-миттево відкрита для неї в рішучості поновлення» [5, с. 391-392].

Виходячи із зазначеного, Хайдеггер визначає історію як здійснюва­ну в часі специфічну подію екзистуючої присутності, зокрема так, що «минуле» в бутті-один-з-одним і разом з тим те, що передається по тра­диції, продовжує впливати на події. Смисловий зв'язок елементів цього визначення мислитель вбачає у тому, що вони стосуються людини як «суб'єкта» звершень. З її фактичною присутністю як буттям-у-світі є всякий раз і світова історія. «Історичний не позасвітовий суб'єкт, а су­ще, котре екзистує як буття-у-світі. Подія історії є подія буття-у-світі. Історичність присутності є по суті історичність світу, який на основі екстатично-горизонтної часовості належить до плинності останньої» [5, с 388].

Думка, що осмислює істину буття, є історичною. Немає ніякої «си­стематизуючої думки», а поряд з нею для ілюстрацій — історіософії минулих думок, як, наприклад, гегелівська систематизація, що зроби­ла «закон своєї думки законом історії». «Є, у більш первиннім осми­сленні, історія Буття, котрій належить думка як пам'ять цієї історії, що самою ж історією здійснюється» [8, с 332]. Така пам'ять принци­пово відрізняється від підсумовування подій, бо те, що відбулося не відходить у минуле. Події історії здійснюються як послані істиною Бу­ття із нього самого. Буття стає долею. Оскільки воно є і дарує себе, його не можна знищити або спростувати, його можна лише прийняти.


140

Людська присутність у М. Хайдеггера


Екзистуючи, людина є відкритою долі буття. «Екзистенція людини в якості екзистенції історична» — неодноразово підкреслює Хайдеггер — і не тому, що з людиною впродовж життя щось відбувається. Оскільки продумується екзистенція тут-буття, то для думки є суттєвим осмисле­ння історичності тут-буття.

Як бачимо, для Хайдеггера поняття суб'єкта історії є похідним від більш ключових понять його фундаментальної онтології, зокре­ма таких як екзистенція, турбота тощо. Але Хайдеггер у своїй праці «Лист про гуманізм» висловлює думку, що при усвідомленні відчуже­ння людини, особливо тієї його форми, що пов'язана з бездомністю європейської людини, необхідно проникнути у сутнісний вимір історії. Він вказує, що таке проникнення здійснив свого часу К. Маркс, тому його погляд на історію перевершив будь-яку іншу історіософію. У той же час Хайдеггер висловлює своє розчарування з приводу того, що «ні Гуссерль, ні... Сартр не визнають суттєвості історичного аспекта в бутті», тому «ні феноменологія, ні екзистенціалізм не досягають того виміру, в середині якого виявиться можливим продуктивний діалог з марксизмом» [8, с 336]. Сам мислитель вважає, що своїм вченням про буття і час він створив передумови для проникнення у сутнісний вимір людського існування та історії.

Завдання людської присутності як первинного суб'єкта історії Хай­деггер вбачає у ек-статичному перебуванні поблизу буття, охороні та турботі про нього. Воно — не здійснення самоствердження ego cogito і не дійсність суб'єктів, що взаємодіють між собою і у такий спосіб приходять до самих себе. «Думка, яка запитує про істину буття і при цьому визначає сутнісне місце знаходження людини виходячи із бут­тя та зосереджуючись на ньому, не є ні етика, ні онтологія. [... ] Ця думка не стосується ні теорії, ні практики. Вона має місце до їх роз­різнення. Ця думка є — оскільки вона є — пам'ять про буття і понад це ніщо. Належна буттю, оскільки кинута буттям на збереження сво­єї істини та необхідна для неї, вона осмислює буття. Така думка не продукує ніякого результату. Вона не викликає впливів. [...] Справі думки відповідає історично кожного разу тільки одне, співмірне суті справи сказання. Строгість, з якою вона тримається справи, набагато більше зобов'язуюча ніж; вимоги науковості, тому, що ця строгість є вільнішою. Бо вона дозволяє Буттю — бути» [8, с 351].

Серед прихильників екзистенціальної філософії та близьких до неї напрямків доволі гостро стоїть питання про можливість здійснення соціально-культурних інтерпретацій її основних філософських поло­жень. Так В. Г. Табачковський говорить про правомірність використа-


Т. В. Кушерець

141


Ння терміну «екзистенційна філософія історії». Розмірковуючи над даною Сартром характеристикою масових дій як «організованою єд­ністю множини переважаючих одне одного протидіянь», він дійшов висновку, що «проти-дія» має своїм неодмінним наслідком таке специ­фічне явище, як «по-дія». Префікс «по» фіксує у данім разі ту нову якість, котра утворюється внаслідок переплетення різних дій різних суб'єктів. Його еквівалентом у російській мові є префікс «со», котрий приєднуючись до кореня «буття» (людини), фіксує не просто буття, а «спів-буття» — «со-бытие». Отже, наслідком людського «спів-буття» є «по-дія». Для підкреслення особливостей такого підходу свого часу М. Хайдеггер вживав термін «Geschichte», що означає конкретно-екзи-стенційний, незворотний та неповторний потік подієвості, на відміну від схематизованої «Historie».

«Повернення людини до буття», здійснене М. Хайдеггером та його послідовниками, є «ознакою неесхатологічного історизму. Себто озна­кою історичної екзистенції, в якій наявне постає не як мікроскопічних спалах у місці перебігу минувшини в майбуття, а як самоцінне сми­слове осереддя історичного способу буття і роду людського, і кожної окремої індивідуальності» [4, с 51]. Історичність людського ставлення до світу тут не вичерпує себе, оскільки зберігає свою силу передумо­ва такої історичності — принцип дистанціювання від наявного буття. Людське світовідношення не випадає з координат історизму, проте цей історизм перестає бути суто «есенціальним» і набуває вимірів екзи-стенційних. Щодо майбутнього ці виміри концентруються у здатності кожної людини чинити вибір. Щодо минулого — ознакою екзистенцій-но-антропологічного історизму є пам'ять.

Особистісно-подієве тлумачення історії є суб'єктивним її виміром, однак таким, що переростає в інтерсуб'єктивний, індивідуальний, ко­трий переходить у загальнолюдський. Тут має місце постійна взає-мообумовленість індивідів та соціальних спільнот, груп. Групи проти­стоять одна одній не тільки як якісь безособові утворення, загальний зміст їх діяльності персоніфікується передусім в особі лідера.

Тлумачення історії як царини людських учинків протистоїть фа­талістичним уявленням про історію, які фактично знімають питання про особисту відповідальність. Екзистенційна філософія історії збага­чує уявлення про суб'єкта історії, розглядаючи його таким, що несе відповідальність за історичні діяння. Використане в ній поняття «су­б'єкт історичного діяння» не несе більше гносеологічних асоціацій, а має скоріше моральне навантаження: учинок діється свідомо й осми­слено, тому за нього кожен має нести свою міру відповідальності.


142

Людська присутність у М. Хайдеггера


Отже, екзистенційно-феноменологічна філософія, в оцінці сучас­них її представників — це філософія реального факту, це філософія, що подолала роздвоєне існування. «Багатство цієї філософії, її „по­зитивна сторона" полягає у зусиллі заново осягнути саму людину як суб'єкта історії поза межами об'єктивістських схем, до яких антропо­логічна наука не може не вдаватися» [2, с 139]. Актуальним для суча­сного розуміння суб'єкта історії залишається висновок Хайдеггера про те, що людина екзистуючи живе в історії та осягає її одночасно, вба­чаючи у минулому свою власну можливість. Таке ставлення до історії з точки зору своєї власної можливості усунуло суб'єкт-об'єктну опози­цію. «Не розум, а безпосередній „порив", „вживання" в історію задає, на думку німецького мислителя, можливість її розуміння» [1, с 112]. Лише суб'єкт, що живе в історії, виявляється здатним кожного ра­зу по-новому оглядати її простір відповідно до своїх можливостей, не претендуючи на глобалістськи-універсальне бачення та гіперактивізм.

1 Бібліоґрафія

[1] Губман Б. П. Смысл истории: Очерки современных западных кон­цепций. — М.: Наука, 1991.

[2] Лиотпар Ж. Ф. Феноменология.-СПб.: АЛЕТЕЙЯ, 2001.

[3] Мінаков М. Історія понятая досвіду.— К.: ПАРАПАН, 2007.

[4] Табачковский В. Г. Людина - Екзистенція - Історія. — К., 1996.

[5] Хайдеггер М. Бытие и время. — М.: Ad Marginem, 1997.

[6] Хайдеггер М. Положение об основании. — СПб.: АЛЕТЕЙЯ, 2000.

[7] Хайдеггер М. Пролегомены к истории понятия времени. — Томск: Водолей, 1998.

[8] Хайдеггер М. Письмо о гуманизме // Проблема человека в запа­дной философии. — М.: Прогресс, 1988.