Головна Релігія Актуальні проблеми духовності Дискурс у контексті досліджень французької філософії XX століття
joomla
Дискурс у контексті досліджень французької філософії XX століття
Релігія - Актуальні проблеми духовності

О. А. Куць

В сучасній філософії поняття дискурсу не має однозначного тлу­мачення. З одного боку, дискурс розуміється в широкому соціально-політичному плані як основа і регулятор соціальних процесів, з іншо­го — він розглядається в контексті більш вузьких вербально-комуніка­тивних практик (наприклад, аналіз дискурсу конкретно в лінгвістиці, чи трактування соціокультурної обумовленості мовленнєвих актів у філософії тощо). Про дискурс іноді говорять як про вербально арти-кульовану форму об'єктивації змісту свідомості, що регулюється пев­ним типом раціональності, який найбільш поширений у тій чи іншій соціокультурній традиції. Сам термін «дискурс» виник у зв'язку з пе­реосмисленням соссюрівської дихотомії «мова - мовлення». Одним із перших увів у обіг це поняття бельгійський лінгвіст Е. Бюіссанс, який включив у соссюрівське протиставлення третій елемент — дискурс. На основі цього з'являється новий підхід до тлумачення дискурсу як зда­тності вмістити думку в формальні рамки мови. Пізніше теорія ди­скурсу переноситься в інші галузі гуманітарних наук, стає об'єктом для спостереження у різноманітних напрямках філософії. Чіткого і загальноприйнятого визначення дискурсу, яке б охоплювало всі ви­падки використання, не існує, і не виключено, що саме це посприяло широкій популярності даного терміну за останні десятиліття у зв'яз­ку з поєднанням традиційних і нетрадиційних поглядів на мовлення, текст, діалог, стиль, мову.

Філософський енциклопедичний словник дає наступне визначення цього терміну. Дискурс (від лат. discursus — бесіда, розмова): 1) у логі­ці — це міркування, тобто послідовність логічних ланок, кожна з яких

Актуальні проблеми духовності:

Зб. наук, праць / Ред.: Я.В. Шрамко .

Вип. 10. — Кривий Ріг, 2009, 140-145 I4U


О. А. Куць

141


Залежить від попередньої і зумовлює наступну; 2) у метафізиці — це вид пізнання, опосередкованого універсумом апріорних форм чуттє­вості і розуму. Дискурс тут протиставляється інтелектуальній інтуїції, тобто безпосередньому умоспостереженню істини; 3) у сучасні філосо­фії— це «розмова», «бесіда», «мовне спілкування», «мовленнєва пра­ктика» будь-якої спільноти, яка опосередкована універсумом лінгві­стичних знаків, соціальних інститутів, культурних символів [4, с 156]. Тут же акцентується увага на тому, що у дискурсі не завжди пере­важає порядок, цілеспрямованість, регламентованість поведінки його учасників.

Дискурси можливі навіть тоді, коли полярно орієнтовані співуча­сники, які стикаються і протиборствують у них, відкидають будь-які загальнообов'язкові дисциплінарні правила поведінки, що уніфікують їх. Дискурс є нормальним, якщо він проводиться всередині прийня­того набору угод, які дозволяють відповісти на такі питання: 1) Що є релевантним у відношенні до справи? 2) Що означає відповісти на питання, яке обговорюється в дискурсі? 3) Що належить визнавати як задовільне заперечення, аргумент, доведення тощо? Дискурс вва­жається аномальним, якщо його співучасники або взагалі відмовляю­ться прийняти згаданий вище набір угод, або вони не знайомі з раніше прийнятим набором конвенцій. Результатом такого дискурсу може бу­ти будь-що — від нісенітниці до інтелектуальної революції. Дискурси можуть бути або формалізованими, або неформалізованими. В обох випадках у них здійснюється діалог (полілог) багатьох співучасни­ків, серед яких можуть бути і носії штучного інтелекту (комп'ютери, комп'ютерні мережі). У процесі розгортання дискурсу відбувається не тільки установлення міжсуб'єктних зв'язків сторін, які діалогізують, а й розхитування, розмивання, стирання того, що їх розмежовує.

В цій статті робиться спроба дати короткий аналіз поняття ди­скурсу на грунті французької філософії XX століття, де вагомий вне­сок у розвиток теорії дискурсу зробили, з нашої точки зору, стру­ктуралісти та постструктуралісти (Р. Барт, М. Фуко, А.-Ж. Греймас, Ю. Крістєва), які обгрунтували особливий погляд на цей феномен як на своєрідну рефлексивну мовленнєву комунікацію, що раціоналізує сфери комунікативної дії: наукову, соціальну, культурну.

На думку відомої дослідниці сучасної французької філософії С. В.Куцепал, «філософія постмодерну зосередилась на тексті, ди­скурсі, мові. Наслідком цього стало усвідомлення того, що мова значно більш серйозний суперник, за плечима якого століття існування, тра­диція, яка не піддається знищенню, та влада над тим, хто говорить,


142

Дискурс у Французькій філософії


Вести його певним шляхом, відхиляючи його при цьому від об'єктів дискурсу. Завдяки нездатності мовців чинити опір мові, остання насо­лоджується, хизується своєю силою, примушує задовольняти себе» [З, с 23]. Якщо ми говоримо про дискурс з точки зору постструктуралі-зму, можна залучити більш загальне поняття — дискурсивна практика (термін найбільш уживаний М. Фуко), як своєрідний цілісний процес вираження дискурсу. Дискурсивна практика це певне поле, у якому відображаються умови існування мовця. Іншими словами дискурс по­роджується особливими умовами — законами соціуму, його цінностя­ми, віруваннями, його поглядами й переконаннями.

Французькі структуралісти й постструктуралісти, аналізуючи ди­скурс, прагнуть уточнити традиційні поняття стилю й індивідуальної мови. У такому випадку, термін дискурс описує спосіб говоріння і обо­в'язково має визначення який або чий дискурс, оскільки дослідників цікавить не дискурс загалом, а його конкретні різновиди, які утворю­ються за допомогою різноманітних факторів: чисто мовних елементів, стилістичної специфіки, тематики, способів мислення тощо. Передба­чається, що спосіб говоріння наперед визначає і створює саму предме­тну сферу дискурсу, а також; відповідні їй соціальні інститути. Визна­чення який або чий дискурс може розглядатися як вказівка на кому­нікативну своєрідність суб'єкта соціальної дії, при чому цей суб'єкт може бути конкретним, груповим чи навіть абстрактним: використо­вуючи, наприклад, дискурс насилля, мають на увазі не стільки те, як говорять про насилля, скільки те, як абстрактний соціальний феномен «насилля» проявляє себе в комунікативних формах.

Про «насилля» ми згадали не випадково, оскільки у контексті по-стмодерністського мислення дискурс інтерпретується саме як «наси­лля, яке ми здійснюємо над речами», таке тлумачення знаходимо у представника французького структуралізму М. Фуко (див.: [6]). За­галом у його дослідженнях фундаментальним явищем постають ди­скурсивні практики, що являються грунтом для всіх подальших опе­рацій при аналізі соціальних і культурно-мовних процесів. Виходячи з цього, аналіз соціокультурного механізму, направленого на регуля­цію, контроль і обмеження дискурсивних практик, можна розуміти як аналіз зміненої позитивності, як проблему, що з'єднує, з одного боку, дискурс насилля, а з другого, насилля над самим дискурсом. У системі недискурсивності виділяються системи виключення. Перш за все, це заборона, представлена такими типами як табу на об'єкт, ритуал об­ставин і виключне право суб'єкта на дискурс. Усі три типи складають систему, що обмежує дискурсивні практики, пов'язані із заборонами


О. А. Куць

143


У сфері сексуальності і політики. До систем виключення відносяться також процедури розділення і відкидання, а також опозиція хибного й істинного. Таким чином, природа насилля і різноманітність його форм історичного існування в культурі безпосередньо належить природі са­мої мови, а також; механізму соціокультурної регуляції дискурсивних практик, що утворюють у кінцевому результаті спосіб з'єднання влади і знання в кожному конкретному суспільстві.

У М. Фуко дискурс характеризується невіддільно від феномену влади, оскільки він, так як і влада, включений у соціокультурний кон­текст. Таке ж бачення у Р. Варта, який зазначає, що влада гніздиться в будь-якому дискурсі, навіть якщо він народжується у сфері безвла­ддя [1, с 547]. Людина ж по відношенню до дискурсу, з одного боку, є його носієм, а з другого — оточена дискурсивним середовищем, існує в ньому. У рамках такої концепції, розглядаючи це явище, більша ува­га приділяється не змістовим, а суто мовним моментам. Тут дискурс трактується як самодостатня форма артикуляції знань у конкретній культурній традиції, при чому без урахування змін, що здійснюються суб'єктом. Дискурс — це складна, диференційована практика, яка під­коряється доступним аналізу правилам і трансформаціям. Форма об'­єктивації одного і того ж змісту може, у залежності від домінуючого в суспільстві типу раціональності, досить широко варіюватися. Роз­виваючи цю думку, М. Фуко виділяє наступні типи трансформацій дискурсивних практик: 1) деривації — трансформації, утворені шля­хом дедукції чи імплікації, узагальнення, обмеження, виключення чи включення понять; 2) мутації — трансформації позиції мовця, мови чи відсутньої предметності, установлення нових форм інформативної со­ціальної циркуляції; 3) редистрибуції, зовнішні по відношенню до ди­скурсу, але не байдужі для його еволюції соціокультурні процеси, зміна правлячих ролей, зміщення функцій дискурсу [2, с 64].

М. Фуко дійшов висновку, що «перетворюючи історичний аналіз на дискурс безперервності, а людську свідомість — на первісний су­б'єкт усякого становлення та всякої практики, ми маємо справу з дво­ма сторонами однієї й тієї самої системи думок. Час у ній осмислює­ться в термінах усеохопленості, а перевороти завжди є не чим іншим, як зростанням свідомості» [5, с 21-22]. Постструктуралізм не просто породив новий дискурс, а виступив, за словами М. Фуко, засновником певної дискурсивності, тобто встановив деяку нескінченну можливість дискурсів із приводу себе самого як феномена, своїх методологій, гно­сеологічних об'єктів тощо. Головними проблемами постструктуралі-зму стають проблеми тексту, мови, сексуальності, різноманітних типів


144

Дискурс у Французькій філософії


Культури та культурних практик. Для Фуко формування особистості, класу, нації визначається не місцем цих суб'єктів в системі виробничих відносин, а асортиментом дискурсів, що склалися в суспільстві.

М. Фуко показує, що система мови та інших знакових систем, з одного боку, і система влади і соціальних інститутів, з другого, тісно пов'язані між собою і підлягають взаємовпливу. Влада не має центру, не належить конкретним індивідам чи групам, так як кожний одно­часно і володіє владою, і підкоряється владі інших, «якщо людина сама не являється государем, то представляє владу всередині механі­зму, де, у свою чергу, виступає тільки ланкою. Люди завжди бувають в певному роді керуючими і, одночасно, керованими» [7, с 99]. Отож;, розглядаючи різні системи та їх елементи, французький мислитель найбільше акцентує свою увагу на дискурсі як на соціально обумовле­ному порядку, організації системи мови, дії, що обумовлені пануючою в певній культурі владою, розповсюджується засобом і в інтересах вла­ди, лежить в основі влади. У зв'язку з цим виводить поняття влади-знання, головні об'єкти якого мова і тіло людини. Влада нав'язує ви­значений дискурс, визначений самоопис людини і суспільства, вона керує діями людських тіл у часі і просторі. Розглядаючи дискурс, го­воримо, перш за все, про структурну лінгвістику, із якої дискурс бере свій початок. Тут мова — не діяльність мовця, а готовий продукт, що пасивно використовується ним. Визначена свобода мовця в лінгвістиці для дискурсу перетворюється на зникнення суб'єкта і особисту несво­боду всередині дискурсивних формацій. Структуралізм у М. Фуко — це перш за все дискурсивний структуралізм, що інтерпретує структу­ру через предмет і об'єкт лінгвістики. У цьому значенні дискурс являє собою розрив між; предметом і об'єктом лінгвістики.

У філософії XX століття проблема дискурсу досліджувалася в кон­тексті взаємозв'язку влади і мови. У межах структуралізму виникли і розвивались теорії «дискурсу влади» і «влади дискурсу», які роз­глядали проблему використання мови будь-якою владою і висували уявлення про специфічну владу мови над індивідами. Одним із голов­них понять філософії влади є поняття дискурсу — практики мовного вживання у соціум. Такі представники структуралізму, як М. Фуко і Р. Варт, розглядають дискурс не просто як певну форму виразу, а як мовленнєву комунікацію, мовленнєву діяльність і навіть як сим­волічну практику взагалі. На їхню думку, дискурс відіграє важливу роль у функціонуванні влади. М. Фуко визначав дискурсивну функцію механізмів соціального панування, оскільки припускав, що за дискур­сивною формацією будь-якого типу приховується влада, яка вислизає


О. А. Куць

145


Від спостереження. Він висловлює думку, що будь-який дискурс є еле­ментом чи тактичним блоком у полі силових відносин, що неможливо уявити існування, з одного боку, дискурсу влади, а з другого — про­тилежному йому безвладного дискурсу. На відміну від М. Фуко, для якого будь-який дискурс є дискурсом влади, Р. Варт, підкреслюючи вагу поняття «дискурс», все ж відзначає існування позавладних стру­ктур, що втілюють у собі сили свободи й здатні подолати ідеологічні стереотипи та дефетишизувати соціальну дійсність. Він пише: «Ди­скурсом влади я називаю будь-який дискурс, який викликає почуття здійсненої провини, відповідно, почуття провини у всіх, на кого цей дискурс спрямований» [1, с 548]. Р. Барт виходить з того, що корінь дискурсу влади міститься у мові. Називаючи мову «загальнообов'яз­ковою формою примусу», він зауважує, що мова і дискурс неподільні, адже на одній і тій же осі влади увесь цілком простір дискурсу.

Проблема визначення дискурсу і досі залишається невирішеною. Однак саме у розвідках французьких філософів термін набув досить цікавого окреслення. У загальному плані дискурс позначає відносно великі одиниці зв'язної мови, які розглядаються в екстралінгвістично­му контексті. Таким чином, поняття дискурсу дозволяє тематизувати не тільки мову як таку, але й різноманітні форми соціальних практик, опосередкованих мовою.

1 Бібліоґрафія

[1] Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. М.: Прогресс, 1989.

[2] Ильин И. П. Постструктурализм. Деконструктивизм. Постмодер­низм.—М.: Интрада, 1996.

[3] Куцепал СВ. Французька філософія другої половини XX століт­тя: дискурс із префіксом «пост-». — К.: ПАРАПАН, 2004.

[4] Філософський Енциклопедичний словник. — К.: Абрис, 2002.

[5] Фуко М. Археологія знання. — К.: Основи, 2003.

[6] Фуко М. Воля к истине: по ту сторону знания, власти и сексуаль­ности. — М.: Касталь, 1996.

[7] Фуко М. История сексуальности — III: Забота о себе.—К.: Дух и литера; Грунт; Рефл-бук, 1998.