Головна Релігія Актуальні проблеми духовності ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА КОМУНІКАЦІЯ ЯК УМОВА ЕФЕКТИВНОСТІ СОЦІАЛЬНОГО ПІЗНАННЯ
joomla
ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА КОМУНІКАЦІЯ ЯК УМОВА ЕФЕКТИВНОСТІ СОЦІАЛЬНОГО ПІЗНАННЯ
Релігія - Актуальні проблеми духовності

О. П. Панафідіна

Соціально-організуюча, або практично-перетворювальна, функція науки визнається самими науковцями однією із провідних. Однак її ре­алізація вимагає відповідального ставлення як до процесу впровадже­ння інновацій, так і до їх теоретичного обгрунтування. Ефективність соціального пізнання передбачає його результативність, тобто можли­вість досягнення максимально бажаних результатів. А від ефективно­сті соціального пізнання, в свою чергу, залежить ефективність пере­творень у суспільній сфері. Відтак високий рівень методологічної, а також; етичної культури є необхідною передумовою діяльності вчених на сучасному етапі еволюції науки. Спекуляції на зразок «варіації на тему... » можуть мати трагічні наслідки при спробі їх практичної реа­лізації, що зумовлює потребу у розробці наукового методу, засновано­го на принципі інтерактивності. Колективний характер інтелектуаль­ної діяльності мінімізує суб'єктивізм, перегини при дослідженні явищ навколишньої дійсності, усвідомлення чого є особливо актуальним за умови тісного зв'язку теорії і практики. Якщо для природничих наук такий підхід став нормою, то для суспільних — його важливість на разі потребує, на наш погляд, свого доведення.

В останній третині XX століття виникла нова дисципліна — етика науки, яка покликана вивчати моральні засади наукової діяльності, су­купність ціннісних принципів, прийнятих у науковому співтоваристві, і яка концентрує в собі соціальний і гуманістичний аспекти науки [6, с 448]. Однак під наукою тут розуміються перш за все дослідження в технічній та біологічній сферах. Натомість, на нашу думку, міра від­повідальності в суспільнознавчій сфері аж ніяк не менша, а можливо

Актуальні проблеми духовності

(Відп. Ред.: Я. В. Шрамко)

Кривий Ріг (2007), 162-175 IbZ


О. П. Панафідіна

163


Й на порядок вища, ніж у природознавстві. Адже досвід XX століття засвідчив, що внаслідок крупномасштабних соціальних експериментів на «науковій» основі реальністю, в супереч очікуванням, стає траге­дія мільйонів людей. Переосмислення зазначених подій здійснюється представниками різних наукових напрямків (істориками, соціологами, політологами, філософами), виходячи з різних методологічних засад. Але нам хотілося б звернути увагу на проблему «науковості» тих по­ложень, що були покладені в основу соціальних перетворень, які від­бувалися під гаслами на перший погляд цілком гуманними.

Характеризуючи стан дослідження означеної проблеми, виділимо такі аспекти її вирішення:

1) проблема наукового методу в суспільствознавстві (наукова кри­тика versus соціальний критицизм; ймовірна єдність методу для при­родничих та суспільних наук);

2) проблема відповідальності за результати дослідження (сутність постнекласичної раціональності; співвідношення знання з ціннісно-ці­льовими структурами діяльності; зміна світоглядних орієнтацій техно­генної цивілізації);

3) реальна практика в сфері суспільних наук (формальне визнання плюралізму, а в науковій та педагогічній практиці — опора здебільшого на принцип методологічного монізму).

Серед публікацій, значимих в руслі нашої теми, слід назвати ро­боти А. Гжегорчика [2] та Г. П. Щедровицького [24], в яких розглянуто зміст процесу духовної комунікації, охарактеризовано інтелектуальну діяльність як колективну за своєю природою. Цікаві ідеї стосовно пе­регляду марксистської методології містяться в працях Ю. Іщенка [5] та Т. І. Ойзермана [14], [15]. А міркування Л. Б. Баженова [1] й А. Ф. Овчин-нікова [13] дають уявлення про можливість руйнування «інтелектуаль­них каркасів» в сфері суспільствознавчих досліджень.

Завданням даних розвідок є визначення ролі комунікації (як діа­логу, інтеракції) у підвищенні ефективності пізнання у колі суспіль­ствознавців при націлюванні на подальшу реалізацію їхніх поглядів та результатів теоретичних напрацювань. Здійснити його ми намага­тимемося в ході систематизації сучасних уявлень про дійсно науковий підхід до вивчення суспільних явищ, а також на прикладі оцінки діє­вості в даному контексті марксистської методології.

Говорячи про інтелектуальну комунікацію, ми слідуємо за Кар­лом Раймондом Поппером (1902-1994), який визначає її як співпрацю, досягнення компромісу та наведення інтелектуальних мостів між; рі­зними соціально детермінованими системами припущень («тотальни -


164

Інтелектуальна комунікація


Ми ідеологіями») [17, с. 246-247]1. Відтак інтелектуальна комунікація передбачає взаємодію, зв'язок між науковцями, які працюють над кон­кретною проблемою, виходячи з власної спеціалізації, належності до тієї чи іншої філософської школи, особистого досвіду та світоглядних уявлень.

Як відомо, взаємодія між; ідеями, теоріями, людьми та їх об'єдна­ннями і т. ін. може здійснюватися у двох формах: у формі співробі­тництва та у формі суперництва. Взаємодія як співробітництво й пе­редбачає процес комунікації (від лат. communicare — радитися з ким-небудь), обміну думками, спільного вирішення актуальних проблем, відмову від авторитарного стилю у спілкуванні та управлінні. Це здо­рова альтернатива суперництву, яке іноді зводиться до самоцілі (тобто суперництво заради перемоги будь-якою ціною). Натомість комуніка­ція передбачає орієнтацію не на егоцентричне бажання досягти успіху, а на досягнення розуміння та ефективності в окремому роді діяльно­сті, в т. ч. науковій. Так, А. Гжегорчик зазначає, що обмін думками, який збагачує процес пізнання, відбувається в ході інтелектуального діалогу. Останній він визначає як інтеракцію, тобто таку послідовність дій, в якій беруть участь щонайменше два учасника і після певної пове­дінки однієї сторони наступає поведінка іншої сторони у вигляді від­повіді. Подібна інтеракція може тривати невизначено довгий час [2, с 58], однак її результативність зрештою є безсумнівною.

На думку К. Поппера, у взаєминах між; вченими-суспільствознавця-ми домінує здебільшого суперництво, оскільки соціальні науки на разі не виробили власного дієвого теоретичного інструментарію, націлено­го на критичне сприйняття і оцінку власних мислених конструкцій, як це сталося в фізиці з часів Галілео Галілея, а в біології — з часів Луї Пастера. «В соціальних науках, мабуть, — пише Поппер, — свій Галі-лей ще не з'явився» [16, №8, с 52]. Критика тут спрямована лише на позицію опонента. Впевненість у непогрішимості власної точки зору або вчення, відсутність сумніву у ймовірній наявності помилок не мо­жуть бути основою справжнього наукового методу, наукового підходу до вивчення суспільних явищ. Догматичність мислення і наука — ре­чі несумісні. Наука — це постійний пошук творчого дослідника, а не діяльність за шаблонами, оперування готовими формулами, які вва­жаються за будь-яких умов істинними. Інакше мова йде про релігійне

ІХоча в сучасній комунікативній філософії під комунікацією розуміють інфор­маційний вплив її суб'єкта на об'єкт, що переслідує цілі, визначені суб'єктом. А те, що Поппер визначає як комунікацію, позначається як «спілкування» [10, с 40].


О. П. Панафідіна

165


Вірування, а не наукове вчення2.

Метод, який К. Поппер називає справді науковим і пропонує за­стосовувати при дослідженні суспільних явищ (як, до речі, і приро­дничих),— метод наукової критики (або метод спроб і помилок). Його сутність полягає у тому, що науковцями висуваються достатньо чи­сленні й оригінальні гіпотези, а також певне їх вирішення — теорії, які ретельно перевіряються. Якщо перевірка засвідчила хибність теорії, то остання елімінується. В результаті залишається найбільш ймовірна теорія. Теоретична конструкція, яка не спростовується жодною уяв­ною подією, на думку К. Поппера, є ненауковою, адже «найхарактер­ніша риса наукового методу як раз і полягає у тому, щоб вчені не пошкодують сил для критики та перевірки теорії, що обговорюється» [18, с 119]. Метод спроб і помилок цілком відповідає його позиції кри­тичного раціоналізму. Пояснюючи зміст власного підходу, К. Поппер акцентує увагу на тому, що раціоналізм — це налаштованість вислу­ховувати критичні зауваження і вчитися на досвіді, тобто це позиція, яка передбачає, що «я можу помилятися, і ти можеш помилятися, але спільними зусиллями ми можемо поступово наближатися до істини» [17, с 260]. Отже, змістом раціоналістичного підходу є повага дослі­дника до розуму, до логічних доведень та до думок колег.

Прикладом справді наукової теорії, на думку К. Поппера, може слу­гувати релятивістська програма Альберта Ейнштейна. На перших по­рах свого існування спеціальна теорія відносності не передбачала ні­чого нового у порівнянні з суперницями (наприклад, програмами Ло­ренца і Пуанкаре) і навіть протягом 1905-1906 pp. суперечила даним експериментів Бухерера щодо відхилення катодних променів в магні­тних полях. Але, зауважує Р. М.Нугаєв, «теорія А. Ейнштейна з са­мого початку перевершувала суперниць перш за все в тому, що була основою для широкого діалогу не тільки теоретичних онтологій, але й емпіричних і теоретичних дослідницьких практик та цінностей різних фундаментальних фізичних теорій, зокрема, ньютонівської механіки, максвелівської електродинаміки, термодинаміки, больцманівської ста­тистичної механіки» [12, с 121-122]. Отже, програма Ейнштейна пере -

2 На наш погляд, зазначена позиція Поппера має сенс з огляду на те, що на думку багатьох дослідників у сучасній науці формується новий тип раціональності — по-стнекласичний, який характеризується, зокрема, зміною об'єкта дослідження. На­уковці зосереджуються на вивченні складних систем, які історично розвиваються. А це, у свою чергу, означає необхідність враховувати велику кількість нюансів, які на перший погляд (або й взагалі) можуть здатися несуттєвими, але у далекій перспективі мати неабияке значення. Таким чином, актуалізується колективний принцип наукової діяльності.


166

Інтелектуальна комунікація


Могла у конкурентній боротьбі не в останню чергу через її здатність бути основою для справжньої комунікації між представниками про­відних парадигм старої фізики, які до Ейнштейна знаходилися у стані значної психологічної, інституціональної та культурної ізоляції.

Таким чином, науковий метод має суспільний або публічний ха­рактер. Його завдання — досягнення наукової об'єктивності, що від­бувається в результаті «дружньо ворожої співпраці багатьох вчених». Наукова об'єктивність, переконаний К. Поппер, не може бути резуль­татом спроб окремого вченого стати «об'єктивним». Лише інтерсуб'є-ктивність наукового методу та конструктивна критика будь-якої тео­рії, навіть авторитетів, з боку інших дослідників забезпечать індиві­дуальну неупередженість вченого [17, с 251-253], але в жодному разі не навпаки. Зрештою критика є головною рушійною силою будь-якого інтелектуального розвитку, оскільки вона, по суті, зводиться до вияв­лення протиріч (або в межах самої теорії, або між теорією та певними судженнями про факти) та їх подальшого усунення, що можна вва­жати раціональним підґрунтям трансформації теорії [18, с 121], яка прагне отримати статус дійсно наукової. Адже теорія, котра містить у собі протиріччя, абсолютно непотрібна, оскільки «з неї випливає все що завгодно, а отже не випливає нічого» [18, с 124].

Зазначені вимоги до наукового методу (вільний критицизм і пу­блічність) задовольняються в природничих науках, але поки що не стали у повній мірі надбанням соціальних наук, що ставить під сумнів їх ефективність. К. Поппер вважає, що соціальні науки є справжніми «тотальними ідеологіями», які не мають чітко визначених меж ймовір­ного застосування. Вони легко знаходять факти свого підтвердження, а протилежні ідеї та теорії оголошують недостатньо надійними, мало зважаючи на можливість майбутнього свого спростування досвідом. Така ситуація має місце, на думку К. Поппера, в астрології, психоана­лізі Фрейда, релігійних вченнях, гегельянстві, неопозитивізмі, маркси­змі, соціології знання [11, с 100], [17, с. 249]. «Тотальні ідеології»—це соціально-детерміновані системи безумовно істинних і самоочевидних припущень, переконань і теорій. Мислитель, який живе в іншому се­редовищі, також; спирається на систему безумовних, як йому здається, припущень, але вже геть відмінну від попередньої. їхні позиції можуть кардинально відрізнятися одна від іншої, тим самим не передбачаю­чи наявності жодного «інтелектуального моста». У такому випадку, на думку К. Поппера, мова буде йти лише про суперництво, в осно­ві якого лежить або ірраціоналістичний, або псевдораціоналістичний (інтелектуальний інтуїціонізм Платона) підхід. Тут немає місця для


О. П. Панафідіна

167


Конструктивної співпраці, здорового компромісу тощо. Одним із най­виразніших прикладів «тотальної ідеології», з точки зору Поппера, є марксизм.

Карл Маркс (1818-1883)—розробник класової теорії суспільства, котра грунтується на ідеї класової боротьби між експлуататорами і пригнобленими. Інтереси кожного з класів детермінують їхні погляди на різні сфери суспільного життя, зокрема наукову. Відтак усі люди мають бути поділені на друзів і ворогів, панів і підлеглих, претенду­ючих на безумовну істинність уявлень і тих, хто помиляється через належність до реакційних класів. Лише інтелігенція, котра у відпо­відності до принципу партійності виражатиме інтереси пролетаріату, досягне справді наукової об'єктивності, оскільки не матиме власної «тотальної ідеології». Остання теза розроблялася вже не Марксом, а його послідовником В. І. Леніним, однак, на наш погляд, вона цілком відповідає позиції самого Маркса і до того ж значно вплинула на ста­новище наук про суспільство, особливо вітчизняних. Тут доречно було б згадати сучасні дискусії стосовно необхідності розрізняти автенти­чне вчення самого К. Маркса та те, що сформувалося в ході розвитку його ідей численними послідовниками і отримало в подальшому назву марксизм. Так, Т. Рокмор говорить про нагальну потребу у «відкритті Маркса після марксизму» [19]. Однак не слід забувати й про те, що марксизм почав формуватися ще за життя основоположника і, як буде показано далі, саме вчення Маркса включало суперечливі судження, висловлені в різні періоди його творчої біографії. Відтак було ство­рено прецедент можливості різних тлумачень поглядів оригінального мислителя. Але орієнтацію на практичну реалізацію «поглядів Мар­кса» приймали усі його послідовники, вірячи в те, що саме вони вірно зрозуміли настанови вчителя.

У зв'язку з цим слід зазначити, що теорія наукового соціалізму від самого початку претендувала на статус програми практичного пере­творення дійсності. її завданням було знайти виправдання і обгрунту­вати необхідність революційної боротьби найманих робітників (проле­таріату) за свої права. Тобто наука не була для Маркса самоціллю, а лише засобом обгрунтування його віри в те, що комунізм змінить світ на краще. Так, О. Б. Гофман зазначає, що не наука привела Маркса до ідеалу комунізму, а навпаки, він намагався знайти наукове обгрун­тування уже вкоріненому у його свідомості комуністичному ідеалу. Зокрема, «Маніфест Комуністичної партії», в якому виражений кому­ністичний «символ віри», був написаний ще у грудні 1847-січні 1848 pp., тобто задовго до головних наукових робіт Маркса («Німецька іде-


168

Інтелектуальна комунікація


Ологія», «Критика політичної економії» та ін.), коли він ще тільки по­чинав вивчати суспільство, якому пророкував загибель [3, с 100].

Однак К. Маркс завжди наголошував, що він дотримується ідеа­лів науковості (об'єктивність, неупередженість, антидогматичність і т. ін.) і позиціонував себе як мислителя, для котрого істина понад усе. У Маркса, дійсно, можна знайти багато місць, де він говорить про колективно-суспільне виробництво знання, суспільну форму пізнання, спілкування як практичну форму трансляції знання тощо. Практику він розглядав не тільки як критерій істинності знання, але й як їх основу, як підґрунтя наукових теорій. Більше того, надії на створення таких вчень, які втілювали б «абсолютну істину в останній інстанції», проголошувалися марними [7, с 48-49]. Але дані ідеї не є тотожними тому, що К. Поппер називав інтерсуб'єктивністю і суспільним хара­ктером наукового методу. Пояснюючи дану тезу, Поппер зазначає, що «антидогматична настанова Маркса реалізується тільки в теорії, а не в практиці ортодоксального марксизму, діалектика ж використовується марксистами... головним чином в апологетичних цілях — для захи­сту марксизму від критики» [18, с 136], а не для перегляду власної теорії та усунення з неї протиріч на основі діалогу з представниками альтернативних позицій. Отже, Маркс розробляв теорію наукового со­ціалізму як систему тверджень, підданих раціональному контролю на підставі критеріїв істинності й доказовості. А матеріалістично пере­осмислена гегелівська діалектика вважалася універсальним методом пізнання й пояснення соціальної реальності. Причому під матеріалі­стичною діалектикою розумілася «загальна теорія руху, зміни, розви­тку, що узагальнює спеціальні теорії руху, зміни, розвитку, створені в біології, геології, астрофізиці, соціології і ряді інших наук» [15, с 14-15]. Український філософ Ю. А. Іщенко стверджує, що реалізація такої позиції обернулася на теоретичне насилля: ствердження своєї і тільки своєї істини, адже вона одна. Тому для багатьох творів К. Маркса хара­ктерний насильницький, авторитарний і нетерпимий стиль мислення, зорієнтований наукою класичного типу. Він пов'язаний з установкою дати об'єктивну картину світу в її істинності [5, с 61-63]. Дану позицію підтримує і Поппер, який, вказуючи на безсумнівні позитивні сторо­ни діалектики (наприклад, визнання наявності раціонального зерна і в тезі, і в антитезі), водночас застерігає від її ідеалізації та універса­лізації і зазначає, що «діалектичний опис розвитку науки не завжди можна застосовувати без насилля над фактами» [18, с 136], враховую­чи «туманність манери мовлення, характерної для діалектиків» та їх позицію з приводу місця протиріч у побудові наукових теорій. Отже, в


О. П. Панафідіна

169


Марксизмі передбачалося, що «на статус дійсно істинної вправі претен­дувати тільки та теорія, котра завдяки своїй внутрішній логіці сама спроможна безперервно якісно розвиватися шляхом вічного процесу оволодіння істиною» [7, с 48], тобто при застосуванні методу матері­алістичної діалектики. Відтак нетерпимість до істинного результату пізнання з боку індивіда, наукового співтовариства, соціальної групи сприймалася так само нетерпимо. У взаємодії з науковими опонентами етика політичного революціонера нерідко отримувала у К. Маркса (та особливо його послідовників) верх над етикою вченого [3, с 127].

Така позиція є доволі зручною при побудові певних теоретичних конструкцій за умови достатньо високої обізнаності і неабиякої еруди­ції автора, яким, безумовно, був К. Маркс. Адже доволі легко «пере­могти» протилежні погляди, оголосивши їх хибними лише з тієї причи­ни, що вони належать до проявів т. зв. буржуазної філософської думки. Американський професор Том Рокмор стверджує, що дана стратегія не була відкриттям марксизму і сягає корінням біблейських часів, на­приклад ідеї апостола Павла, який вважав, що дух християнства може бути зрозумілим лише для істинного християнина; ця установка при­водить до створення замкненого кола уповноважених інтерпретаторів і виключає усіх інших [19, с 31]. Уже згадуваний філософ Ю. А. Іщенко впевнений, що в основі зазначеної позиції лежить така важлива уста­новка мислення як підкреслення єдності знання, віри й переконання. Дана установка виступає основою етики релігійного аскета і револю­ціонера, яким справедливо вважається К. Маркс [5, с 64].

По суті, про це ж пише і Г. П. Щедровицький: «Уявлення про інди­відуалізований характер інтелектуальних процесів є забобоном в обох смислах цього слова:

1) тим, що наперед визначено в індивідуальному розсудку в якості дійсності, яка має об'єктивний статус;

2) тим, що вже більше не піддається критичному аналізу» [24, с 175].

Насправді ж природа інтелекту є колективною і комунікативною. Відповідно інтелектуальна діяльність має бути груповою діяльністю, організованою в єдине ціле структурами комунікації. Основи такого висновку Г. П. Щедровицького були закладені в діяльності Московсько­го методологічного гуртка. Учасники гуртка досліджували інтелекту­альні процеси і отримали на початку 50-х — початку 70-х pp. XX ст. цікаві результати у даному напрямку (див. [24]).

Таким чином, відповідно до інтерперсональної (міжособистісної) теорії розуму (або наукового методу) основою раціональної діяльно-


170

Інтелектуальна комунікація


Сті є процес аргументації, який передбачає обопільну критику тез або аргументів (а можливо і того й іншого), а також мистецтво дослухати­ся до критики, яка лунає ззовні. «Ми зобов'язані суспільству нашим розумом, — пише К. Поппер, — [тобто] ... конкретним індивідам... і нашій інтелектуальній взаємодії з ними» [17, с 261-162].

К. Маркс, навпаки, орієнтувався на соціальний і класовий крити­цизм, який обумовлювався його політичним радикалізмом. Такий під­хід до наукової діяльності виводив його за межі науки взагалі. Метод полеміки, іронії, сарказму і викриття не може розцінюватися як істин­но науковий на відміну від методу наукової критики, що передбачає усунення будь-яких протиріч та врахування позиції опонентів. На наш погляд, Маркс-вчений з часом став заручником практичної спрямо­ваності свого вчення, тобто Маркса-практика, Маркса-революціонера і Маркса-публіциста. Переконаність у власній правоті виливалась у нього в явно виражену категоричність наукових висновків. А коли ем­піричні факти суперечили сформульованій теорії класової боротьби або ширше — теорії наукового соціалізму, то відкидалися не самі тео­рії (оскільки вони є безумовно істинними!), а ті факти, що їй супере­чать. Адже відмовитися від власних засадничих положень, ймовірно, означало для Маркса відмову від мети власного життя — перебудови суспільства на гуманістичних принципах.

Про суперечливість марксистської теорії пише, зокрема, російський філософ Т. І. Ойзерман, досліджуючи внутрішньо притаманний мар­ксизму догматизм та його догматизацію [14]. Так, засновники маркси­зму, стверджує він, завжди підкреслювали правильність основних по­ложень своїх ранніх праць, наприклад «Маніфесту Комуністичної пар­тії» (далі «Маніфест»). Отже, вони протягом всього інтелектуального життя поділяли ці загальні положення, незважаючи на реальні зміни, що мали місце в організації індустріального суспільства у др. пол. XIX ст. Ойзерман, якого важко звинуватити в упередженому ставленні до класиків марксизму, у своїй статті наводить кілька прикладів на до­ведення цієї тези:

1. В «Маніфесті» стверджується, що виробничі сили капіталісти­чного суспільства вже переросли власне капіталістичні, приватновла­сницькі відносини. Криза капіталістичного способу виробництва ін­терпретувалася раннім Марксом як криза перевиробництва. Потім, у першому томі «Капіталу» він довів, що кризи перевиробництва є тим­часовим явищем економічного циклу капіталістичного виробництва, за яким має слідувати нова хвиля економічного піднесення. Тим не менше через тридцять років Ф. Енгельс в роботі «Анти-Дюрінг» повні-


О. П. Панафідіна

171


Стю відтворює хибне положення про кризу перевиробництва як кризу самого капіталістичного способу виробництва. І К. Маркс з цим пого­джується після прочитання рукопису даної роботи Ф. Енгельса.

2. Якщо в «Маніфесті» єдино можливим шляхом соціалістичної перебудови суспільства проголошується пролетарська революція, то вже у 1872 p. K. Маркс, виступаючи на мітингу в Гаазі, заявляє, що в демократично розвинених країнах, таких як Англія і СІЛА, соціа­лістичні перетворення можуть бути здійснені мирним шляхом. Ця ж думка висловлюється К. Марксом у листі до лідера англійської «соці-ал-демократичної федерації» Г. Гайндмана, у передмові до англійсько­го видання першого тому «Капіталу», написаній Ф. Енгельсом у 1886 p., та в останній статті Енгельса «Вступ до роботи К. Маркса „Класо­ва боротьба у Франції з 1848 по 1850 p."» (1895 рік). Але у передмові до перевидання «Маніфесту» німецькою мовою у 1872 p. K. Маркс і Ф. Енгельс пишуть: «Як не сильно змінилися умови за останні двад­цять п'ять років, однак розвинені у цьому „Маніфесті" загальні основні положення залишаються цілком вірними і в теперішній час» [9, с 89]. Це ж саме формулювання слово в слово відтворюється у передмові до англійського видання «Маніфесту» 1888 року [14, с 38-40].

У зв'язку з цим проф. Т. Рокмор пише, що «будь-який марксист, добре обізнаний з роботами Маркса, опиняється у „шизофренічному" становищі, оскільки йому необхідно зберегти лояльність до взаємови-ключних теорій» [19, с 29]. Якщо це поєднати з безапеляційною кри­тикою своїх опонентів або інтерпретаторів, то наявний відвертий до­гматизм мислення самого К. Маркса, який заперечує ненасильницьку інтелектуальну комунікацію і ставить під сумнів його (мислення) на­уковий характер. Хоча, наприклад, К. Поппер визнає, що факт слі­дування з двох суперечливих висловлювань будь-якого судження не доводить некорисності самої суперечливої теорії. Але в той же час зазначає, що така паліативна теорія є джерелом серйозної небезпеки обгрунтованої відмови від конструктивної критики, а отже — краху на­уки як такої [18, с 125-126]. Тобто те, що К. Поппер називає reinforced dogmatism, полишає гегелівсько-марксистську діалектику статусу на­уковості. (Г. А. Новічкова перекладає даний термін як «залізобетонний догматизм» [18, с 136], а В. Н. Садовський — як «непроникний догма­тизм» або «захищений від будь-якої критики догматизм» [17, с 249].)

Цікаво порівняти установку Маркса з іншим варіантом філософ­ського дискурсу, який ілюструють російські мислителі XIX ст. Як за­значає сучасний дослідник слов'янофільства Ф. Степун, «на противагу німецькій філософії, російська думка представляє собою не цикл за-


172

Інтелектуальна комунікація


Мкнених систем, а ланцюг ось уже ціле століття невпинних розмов, причому розмов по суті все на одну і ту ж тему» (цит. по [23, с 106]). На нашу думку, це можна пояснити, по-перше, такою національною особливістю філософського пошуку російських, як до речі й україн­ських, мислителів як екзистенціальна спрямованість на спілкування, на відміну від західноєвропейських, зокрема і перш за все німецьких, націлених на чітку фіксацію думок та академічний стиль їх викла­дення на письмі. А по-друге, тим, що ratio, раціональність і класи­чна наука — це винаходи західної цивілізації; і чим далі на Схід, тим менш поширеною є така установка. «Чистий» раціоналізм (у Поппе-ра—«некритичний» або «всеохоплюючий»), характерний для науки Нового часу, орієнтований на визнання істинним лише того, що може бути доведеним логічними засобами або підтверджене досвідом. Звідси і теорія соціальної детермінації нашого знання, і наявність «тотальних ідеологій», і відсутність інтелектуального базису для будь-яких диску­сій. Істина одна, і той, хто нею володіє, є недосяжним для критики. За­значену установку намагався подолати І. Кант, але вже Г. Ф.В. Гегель повернувся до абсолютизації можливостей «чистого розуму».

Своєрідним продовженням позиції Маркса в обговорюваному кон­тексті можна вважати настанови представників Франкфуртської шко­ли. Так, Т. Адорно і М. Хоркхаймер присвятили критиці теорії інстру­ментального розуму свою спільну працю «Діалектика Просвітництва». Вони вважали, що «критична традиція», на яку спирається К. Поппер, насправді є «застарілою ліберальною моделлю». Колись вона була ав­тентичною, але сьогодні думати, нібито до істини можна прийти шля­хом вироблення компромісу за деяким «круглим столом» після трива­лого і всебічного обговорення, є, на їх думку, ілюзією. Серед аргумен­тів називають наступні: в науці діють жорсткі механізми контролю, селекції до академічних інституцій; відтак реальністю наукового світу є конформізм, пристосування до пануючих поглядів, надання переваги правильності логічного виводу перед істиною. Отже, обробка індивіда ідеологією та індустрією культури унеможливлює демократичну про­цедуру обговорення в науковому середовищі [20, с 62].

З огляду на це необхідно зазначити, що ми вільні обирати методо­логічні засади нашого дослідження, дотримуватися усталених погля­дів («тотальних ідеологій») або постійно піддавати їх сумніву (в ході інтелектуальної комунікації). Так, дійсно, ми можемо залишатися на власних позиціях, які сформувалися в нас під впливом оточуючих лю­дей, і знаходити все нові й нові факти на їх підтвердження, доводити до хрипоти у горлі свою правоту. А можемо вчинити інакше: силою


О. П. Панафідіна

173


Своєї волі обрати складніший шлях, відмовитися від претензій на без­умовну істинність наших положень, піддати сумніву їх достовірність і дозволити конструктивну критику наших поглядів з боку інших вче­них. Вибір між цими двома альтернативами є суто моральним актом. Свідомий вибір означає критичну оцінку кожної з позицій, виділен­ня позитивів і негативів, а також прорахування можливих наслідків, які логічно випливають з них. Проблема відповідальності особливо актуальна у царині суспільних наук, і особливо, коли їх представники претендують на практичну реалізацію власних теоретичних констру­кцій. Досить небезпечними є безапеляційні судження і міркування вче-них-суспільствознавців, які ігнорують реальні факти, що суперечать їхнім інтелектуальним побудовам. Призначення суспільних наук по­лягає у вирішенні нагальних соціальних проблем, а не конструюванні ідеальної моделі суспільного устрою. Прагнення окремих мислителів зробити людей щасливими, на думку К. Поппера, є найбільш небезпе­чними. Адже, по суті, воно означає нав'язування іншим людям нашої системи «вищих цінностей для того, щоб вони усвідомили, що з нашої точки зору (!) має надзвичайну важливість для їх (!) щастя» [17, с 273-274]. Однак, зауважує К. Поппер, необхідно правильно розуміти наш моральний обов'язок, який полягає у тому, щоб допомагати тим, хто потребує нашої допомоги, а не робити інших щасливими, тим самим вмішуючись у їх приватне життя [17, с 274]. Адже благородні наміри можуть при практичній реалізації мати абсолютно непередбачувані наслідки.

Таким чином, інтелектуальна комунікація як співробітництво ви­ступає важливою умовою ефективності соціального пізнання в рам­ках постнекласичного типу раціональності. Ефективність передбачає дієвість, виконання поставлених завдань. А оскільки сучасний глоба-лізований світ вимагає інтенсивного застосування наукового знання практично в усіх сферах суспільного життя, нагальною потребою є впровадження технологічного підходу до його організації, що передба­чає використання дійсно наукового методу вивчення явищ соціальної дійсності та їх трансформації за певних умов. Складність об'єкту до­слідження та спрямованість на вирішення практичних завдань зумов­лює відповідальне ставлення до процесу формулювання його резуль­татів. Лише інтерсуб'єктивність наукового методу може відобразити колективну суть інтелектуальної діяльності і виступити гарантом мі­німізації суб'єктивізму при вивченні, а особливо оцінці й зміні, того, що має місце в реальному житті. Ми в жодному разі не заперечуємо значущості теоретичного спадку К. Маркса, але вважаємо, що дана


174

Інтелектуальна комунікація


Теорія, як і будь-яка інша, не може претендувати на абсолютну істин­ність (причому мова йде як про вчення К. Маркса, так і про те, що ми сьогодні називаємо марксизмом). Відтак вона потребує перегляду сво­їх методологічних засад і реалізації антидогматичного підходу шляхом самокритики й саморефлексії. А це можна, на наш погляд, здійснити, приймаючи аргументи своїх опонентів, розцінюючи останніх не як іде­ологічних ворогів, а як співтворців нових теорій.

1 Бібліоґрафія

Баженов Л. Б. Размышления при чтении Поппера // Вопросы фи­лософии. - 2002. - №4. - С.159-169.

Гжегорчик А. Духовная коммуникация в свете идеала ненасилия // Вопросы философии. — 1992. — 3. — С. 54-64.

Гофман А. Б. Семь лекций по истории социологии. — М.: Книжный дом «Университет», 1997.

Загороднюк В. Класична раціональність і постнекласична наука // Генеза. - 1995. -№!.- С. 14-28.

Іщенко Ю. Класичне і некласичне у філософії Маркса // Філо­софська і соціологічна думка. — 1995. — № 1-2. — С.47-67.

Кохановский В. П. Основы философии науки. — Ростов н/Д: Фе­никс, 2005.

Марксистская Философия в XIX веке. — Кн. 2. — М.: Наука, 1979.

Маркс К., Энгельс Ф. Манифест Коммунистической партии // Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения.—М.: Гос. изд-во полит, лит­ры, 1955. - Т. 4. - С. 419-459.

Маркс К., Энгельс Ф. Предисловие к переизданию «Манифеста Коммунистической партии» // Маркс К., Энгельс Ф. Сочине­ния.— М.: Гос. изд-во полит, лит-ры, 1955. — Т. 18.

Науменко Т. В. Социология массовых коммуникаций в структуре социологического знания // Социс. — 2003. — JVa 10. — С. 39-46.

Норман Г. Э. Карл Поппер о ключевых проблемах науки XX века // Вопросы философии. — 2003. — № 5. — С. 96-102.


О. П. Панафідіна

175


Ну гаев P.M. Смена базисных парадигм: концепция коммуника­тивной рациональности // Вопросы философии. — 2001. — №1.— С. 114-122.

Овчинников Н. Ф. Карл Поппер — наш современник, философ XX века // Вопросы философии. — 1992. — № 8. — С. 40-48.

Ойзерман Т. П. Догматизация марксизма и внутренне присущий марксизму догматизм // Вопросы философии. — 2003. — №2.— С. 31-41.

Ойзерман Т. И. Опыт критического осмысления диалектического материализма // Вопросы философии. — 2000. — № 2. — С. 3-31.

Поппер К. Нищета историцизма // Вопросы философии. — 1992. — 8. - С. 49-79; 9. - С. 22-48; 10. - С. 29-58.

Поппер К. Открытое общество и его враги. —М.: Феникс, 1992. — Т. 2.

Поппер К. Что такое диалектика? // Вопросы философии. — 1995. —№!. — С. 118-138.

Рокмор Т. Об открытии Маркса после марксизма // Вопросы фи­лософии. - 2000. - 4. - С. 28-36.

Рутпкевич A.M. Спор о позитивизме в немецкой социологии // Вопросы философии. — 1992. — № 10. — С. 59-64.

Стёпин B.C. Научное познание и ценности техногенной цивили­зации // Вопросы философии. — 1989. — № 10. — С. 3-18.

Фролов И. Т., Юдин Б. Г. Этика науки: Проблемы и дискуссии.— М.: Политиздат, 1986.

Щедрина Т. Г. Коммуникативное пространство русского филосо­фского сообщества (опыт реконструкции философского архива Густава Шпета) // Вопр. философии. — 2003. — № 8. — С. 106-118.

Щедровицкий Г. П. Интеллект и коммуникация /'/ Вопросы фило­софии. - 2004. - 3. - С. 170-183.

Энгельс Ф. Анти-Дюринг. Переворот в науке, произведённый го­сподином Евгением Дюрингом. — М.: Политиздат, 1983.