joomla
DlCO ERGO SUM
Релігія - Актуальні проблеми духовності

СВ. Куцепал

У царині філософської рефлексії можна виділити два рівні дослі­дження: перший складають так звані «вічні теми» (Абсолют, субстан­ція, свідомість тощо), другий — ті, що виникають у площині «вічних тем», конкретизуючи та деталізуючи останні. Яскравим прикладом проблеми, що поступово перебирає на себе певні ознаки «вічної те­ми», є феномен мови з усією палітрою можливих барв і відтінків — від споконвічної проблеми тлумачення та розуміння до нових несподіва­них міксів на кшталт «семантика політики», «семіологія моди», «мова віртуальної реальності» тощо.

Палітра дослідження мови у філософських школах і напрямках надзвичайно яскрава та різнобарвна: онтологія мови (В. фон Гумболь­дт, М. Бубер, М. Бахтін, М. Хайдеггер та ін.); філософія імені (П. Фло-ренський, С. Булгаков, О. Лосев); логічний аналіз мови (Г. Фреге, Р. Карнап, Б. Рассел); прагматика мови (Д. Дьюї, У. Куайн, П. Строссон); герменевтика (Г.-Г. Гадамер); комунікативна філософія (Ю. Хабермас, К.-О. Апель); структурний психоаналіз (Ж. Лакан); граматологія (Ж. Дерріда); онтологія дискурсу (Р. Барт, Ю. Крістєва) тощо.

Своєрідною революцією у трактуванні мовної проблематики стає лінгвістична концепція Ф. де Соссюра, яка видається результатом епі-стемологічного розриву, здійсненого обгрунтуванням структурної лін­гвістики в історії мовознавства. Учений зосереджує увагу на синхро­нічному, коекзистенційному, систематичному характері єдності слів і звуків. Його розмежування загального феномена мови на «langue» та «parole» заснована на топологічному поділі на дві фундаментальні площини мови — за індивідуально здійсненим мовленням, щоденними мовними актами індивідів з мовною компетенцією знаходиться стру -

Актуальні проблеми духовності

(Відп. ред.: Я. В.Шрамко)

Кривий Ріг (2007), 62-71 Ь2


СВ. Куцепал

63


Ктурована єдність мовних елементів, які існують в силу своєї опозиції і відмінності щодо всіх інших елементів як моментів системної стру­ктури. Завдяки такому підходові структурна лінгвістика почала від­межовуватися від безпосередності індивідуального мовного озвучення, здійснилася редукція множинності площин індивідуального мовлення до системи опозитивних і розрізнених мовних конституентів, які це мовлення засновують та уможливлюють. Наслідком такого розуміння мови стає концепція довільності знака, сформульована Ф. де Соссю-ром, за якою знак являє собою єдність позначуваного та позначуючо-го, при цьому позначуюче є невмотивованим, тобто довільним відносно даного позначуваного, з яким у нього в дійсності немає жодного при­родного зв'язку.

Епохальну роль у справі подолання відстані між; мовою та дійсні­стю відіграв «Логіко-філософський трактат» Л. Вітгенштейна, у пе­редмові до якого філософ писав: «Те, що може бути висловленим, може бути висловленим ясно, про що ж не може йти мова, про це потрібно мовчати» [2, с 3]. На думку вченого, кожному реченню відповідає пев­ний можливий факт, якщо він має місце, речення істинне, у іншому випадку — хибне, а наведення всіх істинних елементарних речень пов­ністю описує світ. «Між; елементарними реченнями та фактами існує відношення ізоморфізму, складені речення є функції істинності еле­ментарних речень» [2, с 35]. Ізоморфізм між мовою та світом виникає завдяки тому, що мова поділяє зі світом свою логічну форму і завдя­ки останній відноситься до світу. Образ і дійсність поєднуються через форму відображення, а логічний образ і дійсність пов'язуються через логічну форму відображення, яка є загальною основою мови та світу, оскільки саме завдяки їй речення отримує смисл (= може бути істин­ним або хибним). Л. Вітгенштейн робить висновок, що речення, яке не відповідає логічній формі, — беззмістовне, прикладами таких речень є більшість положень традиційної філософії.

У рамках репрезентованої теми доречно звернутися до концепції структурного психоаналізу Ж. Лакана, вихідною тезою якої виступає твердження про те, що несвідоме структуроване як мова. Відштовху­ючись від такої методологічної настанови, вчений намагається знайти засоби раціонального тлумачення несвідомого, встановити взаємозв'я­зок і взаємозалежність емпіричного та теоретичного рівнів несвідомо­го, сформулювати некласичні принципи дослідження буття та пізнан­ня. Для Ж. Лакана стає очевидним, що суб'єкт не може вичерпуватися картезіанським cogito, оскільки суб'єкти буття та мислення існують на різних рівнях. Наслідком цього усвідомлення стає нове розуміння ролі


64

DICO ERGO SUM


Мови як опосередковуючої ланки між буттям та мисленням, що при­зводить до перегляду класичного постулату cogito ergo sum, оскільки традиційна двочленна формула зв'язку буття та свідомості виявляє­ться хибною. Мова наділяється творчою функцією, котра тлумачиться як функція символічного, первинного відносно буття та свідомості, а мова оголошується універсальним джерелом креативності, яке поро­джує поняття і речі, адже коли ми мислимо, відбувається заміна жи­вого або неживого предмета словом, таким чином поняття заміщують речі.

Ще одним важливим моментом лаканівської концепції сутності не­свідомого є теза про те, що несвідоме — це чистий час речі, а його матеріальною передумовою може бути будь-що, тому будь-який учи­нок— це мова. Стверджуючи вищенаведене, Ж. Лакан спростовує ге­гелівський постулат про поняття як час речі і одночасно полемізує з фрейдівською настановою, згідно з якою несвідоме знаходиться поза часом.

Ж. Лакан будує свою концепцію шляхом «десексуалізації» фрей­дизму та «десеміотизації» лінгвістичної концепції Ф. де Соссюра. Ми­слитель вибудовує власну версію, відповідно до якої несвідоме бажан­ня потрактовується як структурно впорядкована пульсація. Внаслідок пульсації несвідоме втрачає хаотичність, стає окультуреним, завдяки чому пульсації трансформуються у твори мистецтва та явища куль­тури. Внутрішній структуруючий механізм об'єднує всі рівні психіки, функціонує за аналогією з мовою, тобто встановлюється своєрідна мо­ва пульсацій на рівні уявного, де ще немає розмежування психології та фізіології. Саме тому для вирішення проблем несвідомого Ж. Лакан використовує лінгвістичні аналогії, стверджуючи тезу про те, що не­свідоме структуроване як мова, оскільки саме вона уводить суб'єктив­ність людини у світ культури, у сферу універсального. «Суб'єкт зму­шений виокремлювати, виділяти із дискурсу все, що має відношення до заборонених законом тем. Тому заборона ця залишається як така абсолютно незрозумілою. На рівні реальності ніхто не здатен зрозумі­ти, чому за те, що він висловить цю правду, йому відрубають голову: ніхто не розуміє навіть, де сам факт заборони має місце. І тоді не варто вже розраховувати на те, що будь-хто, хто висловить то, що промов­ляти заборонено, і повірить, нібито все дозволено, зможе тим самим просто скасувати закон як такий» [3, с 186].

Несвідоме стає впорядкованим та окультуреним лише завдяки то­му, що воно структуроване в мові, відтак несвідоме для Ж. Лакана — це «мова Іншого»: «Саме світ слів і породжує світ речей, спочатку


СВ. Куцепал

65


Змішаних у цілому „тут і зараз", що перебуває у процесі становлення; породжує, повідомляючи їх сутності своє конкретне буття, а тому, що є одвічним — свою всезагальність» [4, с 46].

Філософ змінює акценти при розгляді зв'язку між означуваним та означуючим і, на відміну від Ф. де Соссюра, доводить, що вони не являють собою два боки одного аркуша паперу, а, навпаки, мають здатність вислизати один від одного, проявляти самостійність. Спо­стерігаючи за хворими, Ж. Лакан (як практикуючий лікар) прийшов до висновку, що у мовному потоці пацієнта-невротика означуюче від­ривається від означуваного, а останнє саме і необхідно виділити у про­цесі діалогу, розплутати мовні вузли, знявши тим самим хворобливе напруження, тобто між означуваним та означуючим не відбувається поєднання. Наслідком такого вислизання стає те, що з мовного пото­ку хворого можуть випадати цілі блоки означуваного, тому структур­ний психоаналіз покликаний досліджувати структуру мовного потоку на рівні означуючого, яка співпадає зі структурою несвідомого. Для Ж. Лакана саме мова являє собою сферу здійснення «несистематиза-ції», «невибірковості» одних психічних проявів відносно інших, вона постає тим нейтральним грунтом, де зберігаються сліди та позначки психічних станів і процесів різного рівня. Завдяки мові уможливлює­ться логічний аналіз психічних процесів, бо лікар має змогу структу-рувати та впорядковувати мову хворого.

На відміну від фрейдівського психоаналізу, де владарює монолог хворого, у лаканівський схемі головна роль належить діалогу, оскіль­ки завдання лікаря полягає в тому, щоб допомогти хворому створити власну історію на матеріалі тих розрізнених та підсвідомих фрагмен­тів, котрі виявляються під час сеансу. «Несвідоме виступає главою моєї власної історії, але ця глава обов'язково повинна пройти цензуру, оскільки має певні лакуни, а в деяких місцях навіть позначена бре­хнею. Але істина обов'язково має бути віднайдена, навіть тоді, коли вона записана у зовсім іншому місці» [11, с 259].

Несвідоме міститься в неусвідомлюваних особливостях мови хворо­го — синтаксичних, лексичних, семіотичних. Для того, щоб з'ясувати приховану істину, розкрити зміст інтенцій пацієнта, лікар має віді­гравати роль співшукача цієї істини, а не носія такої собі зовнішньої істини по відношенню до нього, що прикметно для психоаналізу. Са­ма присутність психіатра є інстанцією звернення, оскільки необхідною умовою лаканівського методу є наявність того, хто уважно слухає. Для Ж. Лакана існує два різновиди мови хворого: «порожня» — з якою па­цієнт звертається до лікаря на початку сеансу, вона не містить у собі


66

DICO ERGO SUM


Матеріалу аналізу; значно важливіша «повна» (pleine) мова, котра ха­рактеризується наявністю смислових згустків або, навпаки, розривів. Саме в них і концентруються симптоми хвороби, а розшифрування таких вузлів є завданням аналітика.

Отже, минуле століття було позначене тим, що мова та її складники отримали статус «універсальної форми», здатної не лише до перетво­рювальної, а й до творчої діяльності, наслідком чого стає створення нових соціальних та культурних реалій. Більш того, мова (разом зі свідомістю) постає єднальною ланкою роз'єднаних пізнавальних ди­скурсів (наука, політика, мистецтво, етика тощо).

Причин такого стану речей можна назвати кілька.

По-перше, пригадаємо твердження М. Хайдеггера «буття потребує людини для того, щоб здійснитися самим собою серед існуючого і збе­регтися у якості буття» [8, с 254]; перефразовуючи його думку, заува­жимо, що людина потребує комунікації (мови) задля здійснення самої себе та збереження самобуття.

По-друге, дослідник сучасного мовного простору (у тому числі і тексту) має поставити себе «всередину» комунікаційного акту1, оскіль­ки це надасть йому змогу побачити свою позицію ззовні, визначити власний шлях у лабіринті рівно можливих ризоматичних шляхів, умо­жливлює спостереження за розгортанням та функціонуванням знако­вої реальності2. Результатом стає перехід з теоретичного рівня дослі­дження та опису феномену комунікації на мета-теоретичний, завдяки чому мова позбавляється статусу апріорі, отримує трансцендуючий характер і приписує семіотичний статус усім іншим утворенням ре­альності. Наслідком такого уподібнення свідомості тексту стає інтер-текстуальне розчинення суверенної суб'єктивності людини у текстах, які складають так званий «великий інтертекст культурної традиції» (І. Ільїн).

По-третє, мова отримує онтологічний статус, саме вона перетворює можливі варіанти розвитку та існування об'єктивної реальності на по­дії, розриваючи універсальну тканину буття, виступає Іншим відносно свідомості, передбачає реальність неможливого як можливого; «мо­ва— онтологічний досвід світу» (Г.-Г. Гадамер)

ІЗнову пригадуються слова М. Хайдеггера: «... в оселі мови живе людина» [8, с 192]

2У зв'язку з цим звернемося до праці П. Флоренського «Думка та мова», де ми­слитель, розмірковуючи над проблемою символічності слова, стверджує, що оста­ння для свого розв'язання «потребує вживання в те, що іменується, медитації над ним, ... містичного осягнення його» [7, с 212].


СВ. Куцепал

67


По-четверте, однією з вузлових тем сучасного філософування стає визначення відношення між мовою, історією та суб'єктом, методологі­чним інструментом для чого є поняття «дискурс».

По-п'яте, представники класичної німецької філософії та феноме­нології переконливо довели, що людське буття являє собою єдність іде­альних градацій, які застосовуються свідомістю до реальності, і вла­стивостей останньої. Завдяки мові людська діяльність містить у собі ідеальні та абсолютні виміри, що продукуються свідомістю. Це також підтверджує необхідність визнання онтологічного статусу мови, яка постає формою репрезентації буття як тотального континууму.

Отже, щоб зрозуміти мову, необхідні дві умови: 1) перебувати у мові; 2) працювати з мовою. Дотримання цих умов визначає кате­горіальний каркас філософського тлумачення мови, найбільш наочно представлений у філософії французького постмодернізму: «висловлю­вання — текст — дискурс — інтертекст».

При цьому під висловлюванням розуміється будь-яке твердження про дійсність (як істинне, так і хибне), текст являє собою або суку­пність висловлювань (монолог), або послідовність фраз між; двома по­люсами комунікації (діалог), пов'язаних між собою єдиним смислом. Тобто, атрибутами тексту є 1) наявність інституційних рамок, завдя­ки чому суттєво обмежуються акти висловлювання; 2) наявність істо­ричної, соціальної та інтелектуальної спрямованості. Таке розуміння тексту дозволяє використати до нього метод структурного аналізу.

Нагадаємо, що у класичному варіанті структурний метод перед­бачає використання таких процедур: 1) виділення первинної множи­ни об'єктів, у яких можна припустити існування єдиної структури; 2) розчленування об'єктів (текстів) на окремі частини, де типовими є такі, що постійно повторюються, а відношення пов'язують різнорі­дні пари елементів; 3) систематизація останніх і побудова абстрактної структури або шляхом безпосереднього синтезування, або формально-логічного чи математичного моделювання; 4) виведення із структури всіх теоретично можливих наслідків та їх практична перевірка.

Р. Барт переосмислює класичний метод структурного аналізу на основі принципового розмежування денотації та конотації. Під денота-тивним значенням слова розуміється не сам предмет (конкретна оди­ничність), а типові уявлення про нього, клас об'єктів, що володіють зазначеними номінативними властивостями. Конотативним значенням слова вважається будь-яка додаткова відносно денотативно!' смислова інформація. Денотативні значення завжди подаються у явній формі, експліцитно, а конотативні — імпліцитно, закодовано.


68

DICO ERGO SUM


Р. Барт прагне у будь-якому тексті віднайти денотативне («буква­льне») повідомлення, яке зводиться винятково до свого предметного значення і є вільним від будь-яких конотативних смислів, та конота­тивне (символічне), що приймає форму або асоціацій, або реляцій, ко­ли встановлюється певне відношення між двома частинами тексту, що на перший погляд зовсім не пов'язані між собою. «Наші лексії повинні стати ніби чарунками решета, якомога меншими чарунками, за допо­могою яких ми будемо „знімати пінку" сенсу, відшукуючи конотації» [1, с 427].

Сутність методу текстового аналізу полягає у заміні поняття «стру­ктура» поняттям «структурація», тобто у відмові від тлумачення тво­ру як певного цілого, котре характеризується стійкою незмінною стру­ктурою, та акцентуванні на рухливості і мінливості тексту як процесу «структурації». Як стверджує Р. Варт, текстовий аналіз не ставить за мету опис структури твору, завдання вбачається не в тому, щоб зареє­струвати певну сталу структуру, а в тому, щоб провести рухому, змінну протягом Історії структурацію тексту, проникнути у смисловий обсяг твору, у процес позначування, побачити, як текст вибухає та розсі­юється у міжтекстовому просторі. За допомогою текстового аналізу дослідник прагне віднайти та класифікувати не всі смислу тексту (це неможливо тому, що текст відкритий у нескінченність), а лише ті фор­ми та коди, через які відбувається виникнення смислів тексту, тобто простежити шляхи смислоутворення.

Р. Варт уводить п'ять кодів, причому саме поняття код розуміється у суто структуралістському сенсі як зібрання правил чи обмежень, які забезпечують комунікативне функціонування будь-якої знакової си­стеми (у цьому разі — мови). Отже, це — культурний, герменевтичний, символічний, семічний і проайретичний (наративний) коди, призначені для пояснення конотацій лексій.

Пізніше Р. Варт дещо переробив систему кодів у праці «Текстовий аналіз однієї новели Едгара По»; відтак остаточно вона має такий ви­гляд:

1. Культурний код, складниками якого постають науковий, ритори­чний, хронологічний, соціо-історичний коди, сутністю зазначено­го коду є знання як корпус правил, вироблених суспільством.

2. Код комунікації («адресації»), особливість якого полягає у тому, що він апріорі не осягає всіх можливих варіантів означування, які розгортаються у тексті, а лише вказує на ті відношення, котрим текст надає форму звернення до адресата.


СВ. Куцепал

69


3. Символічний код надає змогу структурування твору.

4. Код дії (атракційний) підтримує фабульний каркас твору: дії або висловлювання, які їх денотують, організуються у ланцюжки.

5. Код таємниці, загадки (енігматичний, герменевтичний), завдяки якому основне питання увінчується відповіддю.

Взаємопов'язаним з текстом є поняття «дискурс» — це вже та кар­тина дійсності, яка є результатом усвідомлення тексту, тобто класи­фікація об'єктів дійсності на основі семантичних зв'язків між ними, «теоретичний об'єкт, що спонукає до розмислів про відношення між; мовою та ідеологією» [5, с 554]. На думку П. Серіо, «дискурс — це ви­словлювання, яке розглядається з точки зору дискурсивного механі­зму, котрий ним керує. Таким чином, погляд на текст з позиції його структурування „у мові" визначає даний текст як висловлювання; лін­гвістичне дослідження умов створення тексту визначає останній як „дискурс"» [5, с. 550]3.

Царина дискурсу продукує термін «інтертекст» (intertextualite), який утверджується серед філософського загалу у другий половині 60-х років минулого століття. Його найбільшими популяризаторами стають Юлія Крістєва та Ролан Варт. Як і інші представники філосо­фії постмодернізму, ці мислителі прагнули подолати методологічний монізм та замінити його поліметодологічним підходом, визначити сту­пінь самодостатності феноменологічного методу вивчення свідомості, мови, світу. Згідно з Р. Бартом, «будь-який текст є інтертекстом; інші тексти присутні у ньому на різних рівнях у формах, які можна роз­пізнати більшою чи меншою мірою: це тексти попередньої культури та тексти існуючої культури. Кожен текст — нова тканина, виткана зі старих цитат. Залишки культурних кодів, формул, ритмічних стру­ктур, фрагменти соціальних ідеом тощо — всі вони ввібрані текстом і перемішані у ньому, оскільки завжди до тексту і навколо нього існує мова. Як необхідна передуюча умова для будь-якого тексту, інтертекс-туальність не може бути зведена до проблеми джерел та впливів; вона являє собою загальне тло анонімних формул, походження яких рідко

3 Аналізуючи можливість визначення поняття «дискурс», корисно також при­гадати розвідку М. Пешьйо (Pecheux) «Автоматичний аналіз дискурсу», де автор своєрідно інтерпретує ідею Ф. де Соссюра про розмежування мови та мовлення. М. Пешьйо репрезентує дискурс як нове розуміння мовлення, позбавлене суб'є­ктивних імплікацій.


70

DICO ERGO SUM


Можна виявити, безсвідомих або автоматичних цитат, що подаються без посилань» [9, с 78].

Запропоноване Ю. Крістєвою тлумачення інтертексту відрізняєть­ся від бартівського. По-перше, інтертекст вона розуміє не як зібрання цитат із творів різних авторів, бо у такому разі це був би банальний продукт творчості ножиць і клею, а як простір зустрічі різноманітних цитацій. При цьому цитата виступає лише частковим випадком цита-ції, предметом якої є не окремі фрази, абзаци чи уривки, запозичені з інших творів, а всі можливі дискурси, з яких складається культу­ра і в атмосферу яких занурюється будь-який автор незалежно від власної волі та бажання. Тому будь-який текст за своєю природою є інтертекстом, а літературне слово постає місцем перетину текстових площин. По-друге, процедуру виникнення інтертексту Ю. Крістєва на­зиває «читанням-письмом»: «інтертекст пишеться у процесі зчитува­ння чужих дискурсів і тому будь-яке слово (текст) є таким перетином інших слів (текстів), де можна прочитати щонайменше ще одне слово (текст)» [10, с 145]. По-третє, концепція інтертексту Ю. Крістєвої має динамічний аспект, інтертекстова структура не наявна, але виробля­ється відносно іншої структури. Саме в інтертексті попередні тексти зустрічаються та взаємодіють один з одним, причому виникнення но­вої структури передбачає активне відношення прийняття-неприйнят-тя до всього попереднього текстового матеріалу, «будь-яка попередня структура або спирається на іншу структуру, або їй протистоїть» [10, с 144].

Завдяки поняттю «інтертекст» у філософському просторі постсу-часності утверджується теза про можливість «прочитання» будь-яко­го феномена (влада, історія, суспільство, політика, мода тощо). Уся людська реальність взагалі, а культура зокрема, трактується як інтер­текст, який, своєю чергою, не є сталим і незмінним, а створює собою перед-текст будь-якого тексту, можливого у майбутньому.

Декілька століть тому Декартова теза «Cogito, ergo sum» зміни­ла уявлення філософії про сутність людини та пізнання, підняла на знамено розуміння і утвердження людини через думку; заклала перв-ні нової філософії. Філософія XX століття сформулювала нову тезу «Loquer, ergo sum», визначивши засадничим атрибутом людини зда­тність висловлювати свої думки, а не лише їх продукувати.

Р. Рорті, оцінюючи нову філософську реальність кінця минулого століття, стверджував: «Картина античної й середньовічної філосо­фії, що займалась речами, картина філософії з XVII по XIX ст., що займалась ідеями, і картина сучасної філософії, що займається слова -


СВ. Куцепал

71


Ми, цілком правдоподібна» [6, с. 194].

Сучасна філософія спрямована на всебічне дослідження людської особистості, розкриття її творчого потенціалу, пошук шляхів самовдо­сконалення та акцентування уваги на сутнісному самоздійсненні. Саме ця проблематика єднає різні напрямки та стилі філософування у пра­гненні осягнути сенс і дійсність буття, визначити його гносеологічні і аксіологічні зрізи, створити антропологізовану онтологію.

Цілісне розуміння людини неможливе без звернення до феномена мови у її дійсності та дієвості; мови, що виражає інтенції людини у бут-тєвій тотальності, надає можливість теоретико-філософського осягне­ння однієї з найбільших таємниць Універсуму — присутності Людини у світі.

1 Бібліоґрафія


[э;

[10

[п

Барт Р. Избранные работы: Семиотика: Поэтика. — М., 1989.

Витгенштейн Л. Логико-философский трактат // Витгенштейн Л. Философские работы. Ч. 1. — М., 1994.

Лакан Ж. Семинары. Книга 2: «Я» в теории Фрейда и в технике психоанализа. — М., 1999.

Лакан Ж. Функция речи и поле языка в психоанализе. — М., 1995.

Серио П. Анализ дискурса во французской школе (дискурс и ин­тердискурс) // Семиотика: Антология. — М., 2001. — С.549-563.

Рорти Р. Философия и зеркало природы. — Новосибирск, 1997.

Флоренский П. А. Мысль и язык // Флоренский П. У водоразделов мысли. — М., 1990.

Хайдеггер М. Время и бытие. — М., 1993.

Barthes R. Texte // Encyclopedia universalis. Vol. 15.—P., 1973.

Kristeva J. Semiotike. Recherches pour une se manalyse. — P., 1969.

Lacan J. Ecrits. — P., 1966.