Головна Релігія Актуальні проблеми духовності Музичні експлікації гармонійного
joomla
Музичні експлікації гармонійного
Релігія - Актуальні проблеми духовності

І. В. Шевченко

Категорія гармонії проходить крізь всю історію духовної культу­ри як певна семантична, філософська та культурологічна категорія, що активно розробляється філософією, антропологією, культурологі­єю, естетикою, мистецтвом, музикою. На наш погляд, зміст цієї катего­рії визначається не традиційною науковою семантикою, а рефлексією метасвідомості та креативного мислення, образами і символами наро­дної мудрості, мовою духовної творчості, які не мають певно-встанов­леного структурного смислу, отже, передбачають безліч семантичних значень. Саме тому актуальним є подальше поглиблення розуміння специфіки гармонійного в музиці з точки зору виявлення її можливо­стей в «забезпеченні» гармонізуючого смислового простору людського життя.

Слово «гармонія» походить від давньогрецького «Ap^Ovta», Що по­значає злагодженість, суголосність, впорядкування, правильне спів­відношення частин у будь-якому предметі, зв'язок, сполучення, єд­ність протилежностей, музичний стрій, лад [2, с 237], [1, с. 128], а та­кож вміщує семантично близькі поняття й значення, такі як — система, міра, симетрія, космос («космос», «косметос»—приведений до ладу, красиво впорядкований) та ін. [2, с. 974], [1, с. 530]. Сполучення, зв'я­зок розуміються тут як єдина, суголосна дія різноманітних сутностей, енергій, систем, організацій, суб'єктів, будь-то звук, слово, жест, части­на, монада, субстанція або людина. Отже, виявляють глибинний зв'я­зок гармонії з іншими категоріями і поняттями культури, що, власне, й дозволяє по-єднувати, уз-годжувати, спів-відносити, спів-утворювати, роз-мірювати, спів-звучати і т. ін. різнорідні явища буття, долаючи са­му цю різнорідність й перетворюючи її у нові, більш досконалі якості.

Актуальні проблеми духовності:

Зб. наук, праць / Ред.: Я. В. Шрамко ._

Вип. 10. — Кривий Ріг, 2009, 247-253 24'


248

Музичні експлікації гармонійного


Поєднання, узгодження у формі нової, більш досконалої якості, в свою чергу, викриває смисл взаємовідношення реального та ідеального. От­же, «гармонія» — це певний ідеал, вища, ідеальна форма зв'язку, що передбачає подолання «хаосу», дисгармонії в тенденції до «космосу», порядку.

В музиці поняття гармонії має особливе значення, оскільки форма організації музичного буття неможлива поза конструкцією-композиці-єю, формою побудови музичного матеріалу, системою засобів музичної виразності, діяльністю особистості творця, продукуючого музичні ідеї, образи та організуючого музичний матеріал, системою музичної освіти і виховання, естетичних (музичних) смаків тощо. Тому, зберігаючи свій основний смисловий «логос», гармонія в музиці має декілька значень. По-перше, загальне музично-естетичне, як приємна для слуху злаго­дженість звуків у музичному творі, теж саме, що і «благозвучність». По-друге, композиційно-технічне, що поєднує звуки у співзвуччя (спо­лучення звуків) та пов'язує їх у послідовності (логічні утворення), іна­кше, техніка (мистецтво) «благозвучності». По-третє, науково-дослі­дницьке та навчально-практичне, як музично-теоретична дисципліна та ін.

Проте, підкреслимо, в першу чергу сутність гармонії як музичної категорії полягає в механізмі впорядкування звуковисотних відносин в одночасності (гармонічна вертикаль — інтервали, акорди, поліфоні­чні співвідношення і т. ін.) та послідовності (гармонічна горизонталь — монодія, мелодія, тема тощо).

Більше того, означений складний механізм впорядкування музи­чного простору закладений і, так би мовити, «всередині» самого звуку. Адже те, що людський слух сприймає як певної висоти «один» звук, з точки зору акустики являє собою співзвуччя, утворене декількома «звуками», які теорія музики визначає як часткові тони, обертони, призвуки, гармоніки. Основний тон ми відчуваємо як окремий звук точної або відносно точної висоти. Інші — ті, що не визначаються слу­хом, утворюють його «тіло» і сприймаються як відносно множинна проекція тонів деякого сумісного звучання в якості звукового компле­ксу певної тембрової окраси. За переказами, Піфагор прослуховував часткові тони звуку, серед музикантів — майстер-дзвоняр К. Сараджев сприймав звук «гармонійно», відрізняючи його часткові обертонові звучання.

Крім висоти та тембру музичному звуку властиві й більш тонкі фе-номенолого-«гармонійні» риси. Перші пов'язані з процесами сінопсії, кольоровим слухом. Звук «бачили» Р. Вагнер, М. Римський-Корсаков,


I. В. Шевченко

249


О. Скрябін, Б. Асаф'єв, М. Чюрльоніс. Інші — з особливостями сінесте-зії, міжпочуттєвими співвідчуттями, завдяки чому звуки відрізняю­ться «світлістю», «щільністю», «вагомістю» тощо. Як відомо, на межі міжпочуттєвих відчуттів звук сприймав відомий російський філософ П. Флоренський. Означені риси, власне, й створюють неповторне «зву­кове обличчя» музичного звуку, його художню індивідуальність, сенс та «гармонію», завдяки чому музичний звук безпосередньо є центром логіки гармонічної дії в музиці, «скріпою» всіх музичних конструкцій.

Різні ступіні «злиття» музичних звуків в гармонійно «суголосні» звучності консонансів й, відповідно, «незлиття» в звучанні дисонансів суть лексична калька відповідних давньогрецьких понять «симфонія» та «діафонія», споріднених з семантичними коренями «гармонія» та «дисгармонія», виявляють впорядкованість відношень в системі ла­дової організації, тональності, мелодії і ін. «Гармонійні» властивості притаманні й сфері метро-ритму, утворенню музичної тканини та му­зичної форми. Внаслідок, проекція гармонійних складових в систему засобів виразності музики породжує музичний твір — гігантську гар­монійну структуру — «сталу», завершену, єдину й унікальну «гармо­нію» всіх елементів та рівнів музичного матеріалу, музичного тексту, яка, в свою чергу, вмонтована в більш загальну структуру музичного буття, сферу виконавства та сприйняття, систему освіти і виховання.

Отже, гармонія в музиці — це інтегрована форма організації музи­чного поліверсуму як єдиної гармонійної даності, що знімає об'єктив­ну окремість всіх музичних явищ і фактів, забезпечуючи сполучення « тексту-контексту-підтексту-смислу », « створення-виконання-сприй-няття-постигання», з одного боку, та «переживання-співпереживан-ня-відчуття-осмислення-розуміння», з іншого. Координуючи логіку «проходження одного й того ж феномену музичного творіння крізь товщу всіх учасників» [8, с 108], гармонія в музиці ініціює процеси взаємодії світу музичного мистецтва з соціокультурною реальністю та буттям у цілому. Тобто, виконує функцію гармонізуючого принципу, завдяки якому реалізується не лише прагнення людини відображати художніми засобами красу, розмаїття та цілісність життєвого світу, але й можливість відновлювати його втрачену повноту, гармонію.

Визначена взаємодія означує себе як певна впорядкованість моди­фікації нашого повсякденного «буття-в-світі» (М. Хайдеггер) як «спів-буття-з-самим-собою» та «спів-буття-з-іншими». Вона є не протистав­лення «себе-собі» або «себе-іншим», а знаходження «себе-у-собі» та «себе-в-інших», виявлення «себе» в ситуації «спілкування-з-собою» та «спілкування-з-іншим» —природою, чуттєвим світом, суспільством та


250

Музичні експлікації гармонійного


Особистістю. Відтак, інтегративно-динамічна форма «Я-Ти-Зв'язку» (М. Бубер) музичної комунікації постає своєрідною моделлю специфі­чної форми людського спілкування, а саме, діалогічно-інтимною, зав­дяки якій унікальність одного суб'єкта змушує змінюватися іншого. За допомогою світу музики «Іншого» — композитора, виконавця, ху­дожнього образу і т. п., «Я» може корегувати хибні індивідуалістичні нахили й трансформовані цінності власного існування з його утилітар­ною орієнтованістю, ситуативністю та фрагментарністю, являючись по суті «виявленням або розкриттям істинно людської суті» [7, с 142].

Світ музики в такому розумінні — це суто людський «шлях до себе. Ніхто не знає себе, своїх можливостей, співвіднесення себе зі світом. Музика багато чого дозволяє з'ясувати, оцінити, зважити» [4, с 8], відкриваючи людині власне «людське обличчя» речей та явищ, утвер­джуючи гуманістичні цінності у відносинах з оточенням та самою со­бою.

В музиці, як особливо тонкому феноменолого-екзистенційному ко­реляті буття, людина репрезентована багатством персонажів та іпо­стасей. Темі людини, її сутності та відносинам зі світом присвячені всі основні теми «світової музичної форми» (М. Смирнов). З цієї точки зору, важко знайти іншу «антропологічну реальність», в якій би так відверто й натхненно сповідалось про долі людського «Я». Починаючи «від Гімну Людині, як радісно здивованій та захопленій світом, уні­кальній і піднесеній істоті, нескінченно прекрасному й дивовижному творінню» самої себе, «до Реквієму, в якому відчутні мотиви гірко­го розчарування» у власній людській життєбуттєвості, але де «навіть найглибша трагедія в музиці звучить як оптимістична нота», що спо­нукає людину шукати шляхи розв'язання життєвих колізій [6, с 10].

З іншого боку, музика це величезна, узагальнююча душа її твор­ця — людства, втілення єдиної «світової людини», єдиної загальнолюд­ської душі, єдиного образа й обличчя, де в творчих актах митець, фа­ктично, творить себе, свій життєвий світ і своє відношення до нього, вдивляючись проникливо й вдумливо у все, що його оточує, відкрива­ючи в цьому дорогоцінні миттєвості життя: у повсякденному — глибоке і важливе, у звичайному — дивовижне і прекрасне, а по суті — «вияв­лене невидиме шляхом видимого» (Е. Фромантен). «Тайна мистецтва і полягає в цьому суміщенні невиявленого та виявленого, смислового й чуттєвого, „ідеального" і „реального". У ньому все — чуттєво й відчу­тно, але у той же час однаково суттєво і осмислено» [3, с 198]. Закла­даючи в художньому образі, творі колізію «людина-думки-почуття-буття», художній досвід наближує судження про світ до його практи-


I. В. Шевченко

251


Чної реалізації, «світ судів до світу підсудних» (X. Арендт). І як «по­гляд згори», він об'єктивує «таке багатство світовідчуття, отримати яке без мистецтва їй (людині — І. Ш.) знадобилося б тисячі життів. І цей життєвий досвід, набутий завдяки мудрості мистецтва, допомагає людині найбільш оптимально й наповнено прожити своє одне-єдине життя» [5, с 248]. Адже адекватне опанування культури грунтується на здібності розуміти і переживати артикуляції культури як величе­зний світ людських почуттів та неповторних доль, відчуваючи себе нащадками й співучасниками цього світу.

Зміст гармонізуючого досвіду особистості творця щонайповніше пе­реданий у творчих сповідях, проповідях і пророцтвах, епістолярній спадщині, літературних автобіографіях, щоденниках, хроніках, різно­манітних інтерв'ю, художніх ідеях та образах, музичних жанрах опе­ри-драми, меси, реквієму, симфонії та симфонізмі в цілому. Зосередже­ні на глобальних проблемах людського буття, саме вони в найбільшій мірі репрезентують інтеграцію розмаїття людського духу в гармонійні та гармонізуючі логіко-смислові й емоційно-чуттєві структури, суб'є­ктивно-індивідуальні та об'єктивно-узагальнені погляди на «істину», «добро» і «красу» у єдності сущого, бажаного, можливого й належно­го.

Однак, разом з цим, художнє світовідношення, музика в цілому не нав'язують людині так званих «рецептів» гармонізації життя. Во­ни, підкреслимо, лише допомагають усвідомити та збагнути можли­вість вибору власного образу життя, в процесі якого людина, факти­чно, й «відкриває» Істину про Себе і Життя, але «в міру самої себе» (3. Гіппіус). Більше того, жоден логічний довід або художня асоціація самі по собі не можуть об'єктувати цілісності гармонійної життєупо-ряджувальної парадигми людського існування. Реалізувати її може лише конкретна людська особистість єдністю всіх своїх сутнісних сил, здібностей, досвіду життєвої та духовної культури.

Логіка самостворення, об'єктивації самої себе у життєвій тканині, тим самим, постає самодіяльністю, критичним, мужнім і чесним са-моусвідомленням-самопізнанням, збиранням свого «Я» специфічним способом — способом «культурної дії». Культурні ж акти-дії особисто­сті сприяють її саморозкриттю-самовідвертості, самоздійсненню-само-виявленню, завдяки чому відбувається «якісний стрибок» в станов­ленні та розвитку особистості. Такий «стрибок» і є процесом та етапом наближення до вищого рівня розвитку, моментом його відносної стало­сті, самототожності та ідентичності особистості у нескінечному потоці «абсолютного руху становлення» (Г. Гегель), можливостей життєтвор-


252

Музичні експлікації гармонійного


Чості як світу життєвої культури та духовної гармонії.

Отже, гармонія в музиці — то утвердження особливого, специфі­чного способу буття, особливої культурної та духовної форми існува­ння людини в світі. Як гармонія, музика залучає і людину до світу гармонійного. Вбираючи в себе образно-символічний контекст у спе­цифічно музичному сенсі, де безпосередньо життєві сутності буття по­стають у відображеному і художньо-переплавленому вигляді, «музи­чна» гармонія виявляє логіку «впорядкування», «організації» та «упо­рядження» людського життя в емоційно-чуттєвих формах. Логіка та спосіб впорядкування (гармонізації) — це творення людського духу, по­родження його «вищого цвіту» й «могутності» (К. Маркс) шляхом при­четності до абсолютів культури, мистецтва.

Разом з тим, не впадаючи в культурологічний утопізм, як то пев­ним чином спостерігається у Г. Гессе, О. Шпенглера, Т. Манна та ін., тим не менше не слід й ігнорувати цінностями музики як емоційними та естетичними засобами гармонізації людського життя. Саме завдяки чуттєвим інтенціям та музичному чуттєвому досвіду створюється до­даткова можливість більш зацікавленого пізнання проблеми людсько­го життєтворення та відображення його в духовному досвіді творчої особистості, її світі життєвої культури та духовної гармонії. Адже в порівнянні з іншими формами постигання людського буття, музика більше ніж; інші види мистецтва сприяє поглибленню у «невідомі» ку­точки «людської душі» та «виявленню» того, що знаходиться «по той бік» змісту людського духу, вчинку, діяльності.

1 Бібліоґрафія

[1] Греческо-русский Словарь, изданный киевским отделением обще­ства классической филологии и педагогики. Изд. 2, испр. и доп. Обр. А. О. Поспишил. — К.: тип. В. И.Завадского, 1890.

[2] Дворецкий И. Х. Древнегреческо-русский словарь: В 2 т. — М.: ГИС, 1958.-Т. 1.

[3] Лосев А. Ф. Примечание к «Диалектике художественной формы» // Лосев А. Ф. Форма-Стиль-Выражение. — М.: Мысль, 1995.— С. 163-296.

[4] Смирнов М. А. Эмоциональный мир музыки: Исследование. — М.: Музыка, 1990.


I. В. Шевченко

253


[5] Столович Л. Н. Жизнь-творчество-человек: Функции художе­ственной деятельности.— М.: Политиздат, 1985.

[6] Телъчарова Р. А. Введение в феноменологию музыки // Владимир­ский пед. ин-т им. П. И. Лебедева-Полянского АН СССР. Ин-т фи­лософии. — М., 1991.

[7] Фейербах Л. Основные положения философии будущего // Соч.: В 2 т. — М.: Наука, 1995. - С. 90-145.

[8] Холопов Ю. Н. О формах постижения музыкального бытия // Во­просы философии. — 1993. — № 4. — С. 106-114.