Головна Релігія Актуальні проблеми духовності ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО СВІТОГЛЯДУ
joomla
ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО СВІТОГЛЯДУ
Релігія - Актуальні проблеми духовності

В. Ф. Капіца, А. П. Звенігородська

Етнокультурні передумови становлення світогляду українського народу, на наш погляд, полягають в розвитку такої «філософії ду­ху», в якій синтез природного і надприродного, органічного й інтеле­ктуального представлений більш на сенсорно-почуттєвому підґрунті, ніж на раціоналістичному, більш прямо і безпосередньо, ніж розумо­во і розсудливо, більш споглядально та інтуїтивно, феноменологічно, ніж абстрактно-логічно. Такій філософії притаманний «живий зв'я­зок» духу і серця (кардіософія), первинність «задушевної людини», а не «абстрактного» чи «абсолютного» духу. Національна духовність є безпосередньо «інтегруючим духом» у виявленні різних форм люд­ської духовності, в живому «духовному синтезі» загальнолюдських ро­дових початків, розуму і серця, буття і пізнання, що й становить, як ми вважаємо, основу національної ментальності [2, с 105].

Актуальність даної розробки полягає в необхідності формування національного суспільного світогляду українців як єдиної нації, а на цій основі — створення сильної політичної державності. Тому за мету дослідження ставилося виявлення культурно-історичних витоків на­ціонального світогляду, яке формувалося на підґрунті давньої україн­ської культури. Як ми вважаємо, подібні погляди мають велике пра­ктичне значення для національного відродження під час формування в Україні гуманізованої суспільної системи європейського зразка, а та­кож у практичному вихованні української молоді.

Новий «континуальний вимір» національної свідомості задає ма­ксимально широкі параметри її розвитку і прирощення аж до рівня «глобальної свідомості», релевантно!' українському народові як світо -

Актуальні проблеми духовності

(Відп. Ред.: Я. В. Шрамко)

Кривий Ріг (2007), 368-372 М°


В. Ф. Капіца, А. П. Звенігородська

369


Вої нації. Подібних вимірів-рівнів три. Це загально-методологічний рі­вень, в його історико-філософському аспекті (вимір світоглядно-мето­дологічного бачення процесів творення національної свідомості); вимір української національної філософської думки в аспекті антропогенної філософії; етнорегіональний вимір «практичної філософії» (комуніка­тивної, когнітивної та інших різновидів), включаючи протофілософ-ський вимір прадавнього світобачення наших предків в системі націо­нальної етнокультури. Підняття з етнорегіонального рівня на виміри національні і транснаціональні, міжнародні і глобальні можна розгля­дати як «історичний шанс» України в її сучасному Відродженні і Від­творенні. Але практична реалізація подібного шансу можлива (і може початись) тільки з історичних глибин і першовитоків формування пра­давньої української етнокультури і світогляду [2, с 40-43,76-81].

Сучасні етнологічні дослідження все більше звертаються до «істо­ричної етнології» і формулюють на її засадах «адаптаційно-діяльні­ший» підхід до культури. При цьому фіксується «криза психологічно­го підходу до етнології» і перевага віддається «когнітивній антропо­логії», яка дозволяє створити «етнічну картину світу» [5, с 153-154]. Це значно наближає класичну етнологію до антропогенної філософії і осмислення етногенезу на основі історико-філософської методології.

Філософсько-методологічне й історико-філософське підґрунтя при вивченні історичних етнопроцесів національного культурогенезу по­трібніше тим, що історико-етнологічні дослідження виходять на суча­сність і деякі великі регіони України починають себе етнічно іденти­фікувати через виникнення «регіональної самосвідомості», «самосвідо­мості етнотериторіальної спільноти». Про можливість «регіонального різновиду» у випадку досягнення Україною певного рівня в національ­ній розбудові суспільства в новітній історії та про кардинальну зміну «ролі України в Новітній історії» в статусі «модерної України», «са­мосвідому політичну і культурну спільноту» говорив видатний укра­їнський культуролог І. Лисяк-Рудницький, що чітко визначав ключову роль української нації в духовному творенні східноєвропейської куль­тури [4, с 524-541].

«Регіональні різновиди» до середини 90-х років минулого сторіч­чя пов'язувалися з економічним аспектом формування територіально-виробничих комплексів. Тобто з виникненням «економічної свідомо­сті» або за західною термінологією — «індустріальної свідомості» (а згодом і «постіндустріальної свідомості» в «інформаційних суспіль­ствах» техногенного типу). Але вже наприкінці 90-х років, з погли­бленням процесів соціально-економічної трансформації в Україні, тен-


370

Історичні витоки українського світогляду


Денція до «регіоналізації» більше розглядаються як «соціально-полі­тичний феномен», самостійно діючий «етнонаціональний фактор», що дуже впливає на формування загальнонаціональної суспільної свідо­мості. Етнорегіональні спільноти почали розглядатися як такі, що «до­зріли» до усвідомлення потреб свого духовного соціально-економічно­го і політичного розвитку. Вони «відображаються в її інтересах та ідеалах, спонукаючи спільноту до дії, стають явищем соціальної дій­сності». Виникає духовна інтеграція етнічної і національної свідомості, а з цим їх взаємна ідентифікація: «етнічна, національна свідомість (са­мосвідомість), здатна не тільки обумовлювати дії свого носія, а й ви­кликати реакцію на себе з боку іншого соціального суб'єкта (етнічної спільноти, політичного інституту тощо)» [7, с 46].

На початку XXI сторіччя приходить усвідомлення, що виникне­ння «етнорегіональної свідомості», що перетворюється на етнонаціо-нальну свідомість», виходячи з індустріальної розвиненості України, пов'язана не тільки з економічними чинниками та соціально-політи­чною трансформацією суспільства, а й з «кризою індустріалізму» і не­обхідністю створення умов постіндустріального розвитку суспільства. І. Кононов вважає, що при такій «Кризі індустріалізму» починають усвідомлюватись міфи, щодо особливого промислового значення ін­дустріальних регіонів. Формується концепція етноідентифікації регіо­нальних спільнот [3, с 90-92]. Для того, щоб дати нове життя індустрі­альним регіонам, потрібне не створення «економічних» чи «ринкових міфів», а дійсний розвиток регіональної життєдіяльності, виходячи з їх культурно-історичних потенціалів. Це потребує глибокого історико-філософського осмислення тих зрушень, що відбуваються у духовному житті етнорегіонів, в регіональній свідомості їх громадян, яка формує нові духовно-просторові виміри та цінності загальнонаціональної су­спільної свідомості.

Тому один найважливіший філософсько-методологічний аспект пе-рвовитоків національного світогляду — це його етно-регіональний ви­мір. На цьому рівні формується «практична філософія», задіюються практично-моральні контексти первісного національного буття, будить історичну свідомість українського народу. Національний світогляд ет-но-регіонального рівня безпосередньо грунтувався на етно-національ-ному усвідомленні макроетнічної ідентичності українського народу, що напрямки вела до креативної самореалізації українського макроетносу в націю, в єдине і цілісне національне суспільство. Цей процес йшов від багатьох стародавніх культурно-регіональних центрів, які потребу­вали об'єднання, згідно єдиного макропринципу етно-територіального


В. Ф. Капіца, А. П. Звенігородська

371


Буття українського суперетносу. Це буття здійснювалося в інтегруван­ні життєдіяльності нації на основі макропринципу єдиної історичної культури впродовж різноплинного, але центровекторного просторово­го часу національного становлення.

Високий рівень розвитку етносу етнонаціональної свідомості дося­гається, за Дж. Маккейем і Ф. Льюісом, коли фіксується «максимальна етнічність» історичної спільноти, що об'єднує людей, які тоді беруть активну участь в забезпеченні своїх політичних економічних, соціаль­них та інших інтересів, і вони можуть створювати «великі суспіль­ства». За відсутністю відповідної «етнічності», яка характеризується низькою етнічною обізнаністю» людська спільнота залишлається на стадії «мінімуму етнічності» або ж попадає в розряд «маргінальних етносів» чи «етнічних сиріт», які не мають тісних зв'язків з головним етнонаціональним угрупованням [6, с 35-36]. «Етнічна основа україн­ської спільноти», виходячи з цього, визначається як така, що сфор­мувалась в «процесі етногенезу на теренах України, на грунті схі-днослав'янських племен» у значенні «історичної категорії людяності, наділеної характерними етнічними ознаками (європеїдний фізичний тип, своєрідна ментальність, певні усталені традиції, культура, побут, християнська релігія) і об'єднана в органічну цілісність територією, надродовими уявленнями та міфами про спільне походження і кров, усвідомлення своєї відокремленості з посеред сусідніх етноспільнот, що виражається в самоназві (українці)» [6, с 38]. Інші відзнаки: загаль­нолюдські якості (гуманізм, миролюбність, працелюбність), традиції національного самовизначення, ідеологія державництва, тенденції до інтеграції у світову спільноту, формування як політичної нації, за­безпечення етно-культурних потреб». І дуже характерна відзнака — це відсутність політичних кордонів, коли географія етносів «збігається з ареалом розселення етнічних українців», а сама етнооснова «опосеред­ковано впливає на світовий історичний процес». Звідціля і йде прин­ципове значення етно-регіонального виміру національного світогляду, у всьому її культурно-історичному багатстві у значенні «центровер-тованої національної свідомості». Вона як духовна основа української суспільної свідомості дозволяє їй з мікрофілософського світоглядного рівня піднятись на макрорівень загальнонаціональної макросвідомо-сті, духовно-практичної свідомості антропогенної гносеології.

Таким чином, національна свідомість, розглянута в культурно-істо­ричному контексті розвитку національної історико-філософської дум­ки, стверджує себе як свідомість духовної суперпозиції, гіперсвідо-мість, що задіює себе на мікрорівні і на макрорівні, від інтровертова -


372

Історичні витоки українського світогляду


Ності (в напрямку духовного мікрокосмосу особистості) і до екстравер-тованості (в напрямку духовного мегакосмосу соціуму), а потім ствер­джується у духовній центроверсії-синтезі всіх позицій в єдину духовну суперпозицію від етносу до цивілізаційного і культурогенного зросту світової нації. За Н. Я. Данилевським, тут діє принаймні п'ять законів розвитку культурно-історичних типів цивілізації як «рухи їх розви­тку» від етнокультури до «державного існування» і створення свого універсального «культурно-історичного типу» цивілізації. «Хід розви­тку подібних цивілізацій більш всього уподібнюється тим одноплідним рослинам, у яких період зросту буває невизначено тривалий, але пері­од цвітіння і родючості відносно коротким, виснажує раз і назавжди їх життєву силу» [1, с 91-92]. «Цвітіння» української духовності істори­чно відбулося кілька разів, і вона немов би «раз і назавжди» відходила у небуття, але національна духовна свідомість підіймалася знову і зно­ву на все більш високий світоглядний рівень. Сучасний процес націо­нального Відродження, в повній мірі, базується на цьому культурно-історичному підґрунті зі ствердженням яскравого національного сві­тогляду на основі європейської і світової культури.

1 Бібліоґрафія

[1] Данилевский Н. Я. Россия и Европа. — М.: Книга, 1991.

[2] Капіца В. Ф. Українська національна свідомість. — Кривий Ріг: Мінерал, 2005.

[3] Кононов И. Донбасе: этническая характеристика региона // Со­циология: теория, методы, маркетинг, 2003. — С. 90-92.

[4] Лисяк-Рудницъкий І. Воля України в Новітній історії // Історія філософії.—К.: Либідь, 1993.

[5] Лурье СВ. Историческая этнология. — М., 2000.

[6] Мала Енциклопедія етнодержавознавства. — К.: Генеза, 1996.

[7] Недолітній П. І. Розбудова нової системи врядування в Україні. Етнонаціональний аспект. — К.: Істро-Принт, 1999.