Головна Релігія Актуальні проблеми духовності Біографія філософа як парадокс
joomla
Біографія філософа як парадокс
Релігія - Актуальні проблеми духовності

В. І. Менжулін

В процесі дослідження ролі біографічних чинників в історико-фі-лософському пізнанні ми зіткнулися з уявленням, згідно з яким життя філософа абсолютно нічого не дає для розуміння його вчення, отже їх треба розглядати окремо. В цій статті ми спробуємо показати, що поді­бне уявлення, хоч воно і є досить поширеним (в сучасній англомовній літературі воно отримало спеціальну назву — Компартменталізм1) І навіть має Певну (досить велику) рацію, потребує істотної корекції. Зробити це ми спробуємо шляхом огляду трансформацій, яких зазнав образ філософії впродовж; її тривалої історії. З нашого погляду, ра­дикальний (і, відповідно, не дуже перспективний) компартметалізм породжений тим, що його виразники «розглядають філософію у від­повідності із концепцією, успадкованою від Середніх віків та Нового часу, як суто теоретичну і абстрактну діяльність» [2, с 62], хоча на­справді так було далеко не завжди.

На думку автора щойно наведеної цитати (відомого французько­го історика філософії П. Адо), за часів античності домінував зовсім інший образ філософії: для давніх вона була не тільки і не стільки чи­сто теоретичною активністю, скільки певним образом життя, певною системою духовних вправ, ціллю (телосом) яких було самоперетворен-ня, вдосконалення людини, досягнення нею щасливого та доброчесно­го життя. Як твердив Сенека, «немає ані філософії без доброчесності, ані доброчесності без філософії. Філософія є турботою про досягнен­ня доброчесності за допомогою самої доброчесності» [24, с. 356]. Пі­знавальна настанова («пізнай себе») була лише однією із складових в процесі реалізації значно більш широкого — життєво-практичного —

1Від англійського «Compartmentalisation» —розділення на відсіки, дроблення.

Актуальні проблеми духовності:
зб. наук, праць
/ Ред.: Я. В. Шрамко
Вип.
11. — Кривий Ріг, 2010, 3-23 З

ISSN 2076-7382


4

Біографія філософа як парадокс


Завдання, яке полягало, як показав свого часу М. Фуко, у «турботі за себе»2. Основна проблема, що поставала перед філософом антично­сті, полягала у з'ясуванні, що означає Жити Філософією. Для нас це може здатися дивним, але «Марка Аврелія називали „філософом" ще до того, як дізналися, що він автор „Розмислів". Спосіб життя Да­вав право називати людину „філософом", незалежно від того, є у неї особлива „філософська теорія" або ні» [8, с 17].

Сучасний образ філософії як переважною мірою теоретичної діяль­ності суттєво позначається на характері її викладання та вивчення і, що для нас особливо важливо, на оцінці ролі, яку має відігравати в цих процесах усвідомлення чинників життєво-біографічного порядку. «Антична філософія пропонує людині мистецтво жити, а сучасна фі­лософія постає перш за все, як конструкція технічної мови, що призна­чена для фахівців» [2, с 279]. В наші часи вивчення філософії великою мірою перетворилося на абстрактно-теоретичний аналіз текстів, тобто, фактично кажучи, на філологію. Ми зовсім не збираємося піддавати сумніву те величезне значення, яке має аналіз текстів для філософ­ської науки. Однак, як справедливо зазначає П. Адо, філологія «може стати для філософа небезпечною тією мірою, якою вона намагається бути самодостатньою і гальмувати його зусилля на шляху істинно фі­лософського розмислу» [3, с 60]. Абсолютизація текстуального виміру, зосередження на вивченні історії одних лише текстів є свого роду Від­чуженням Філософії від її найдавнішого та, як нам здається, найав-тентичнішого образу. В наші часи філософські тексти античності чи­таються, як правило, лише як безпосередні ретранслятори інформації стосовно певних вчень, понять, теорій їх авторів, тоді як насправді во­ни у більшості своїй були щільно пов'язані із життєвими ситуаціями. Так, скажімо, Адо впевнений, що «помилка багатьох інтерпретаторів Аристотеля як раз полягала в тому, що вони забули, що його твори були [не систематичним викладом, а] навчальними зошитами... Різні Logosi Аристотеля відповідають конкретним ситуаціям, що склалися внаслідок тих чи інших навчальних дебатів» [2, с 59].

Навіть в такому жанрі античної філософської літератури, як ко­ментування (тобто студіювання власне текстів), за думкою Адо, основ­на мета полягала не стільки у вивченні самого тексту, скільки в тому, щоб учень набув «непорушну впевненість в догматах школи, які ма­ють регулювати його життя» [3, с 94]. Окрім того, заняття філософією

2До речі, як вважає сучасний російський дослідник, поворот Фуко «від „ар­хеології знання" та „генеалогії влади-знання" до практик „турботи за себе" був пов'язаний... з трагічним особистим досвідом мислителя» [8, с 15].


В. І. Менжулін

5


В античності дуже часто мали на меті досягнення того, що П. Адо на­зиває конверсією (духовне обернення, перетворення). Наприклад, за думкою цього авторитетного історика, вчення Платона про ідеї не мо­жна розглядати як суто теоретичний винахід: спочатку його автор пережив особисте духовне обернення (від світу тіней до світу ідей), а потім спробував здійснити аналогічну процедуру з цілим містом-дер­жавою. В цьому плані Платон не був поодиноким — після нього пошу­ки шляхів як до особистої конверсії, так і до реалізації філософських розмислів в громадсько-політичному житті не припиняються. Уявле­ння, згідно з яким заняття філософією можуть мати своїм продов­женням активну політичну діяльність, відтворюється в назві одного з філософсько-біографічних творів (нажаль, повністю втраченого) доби еллінізму—«Життя тих, хто перейшов від філософії до тиранічно­го та деспотичного правління» Герміпа. Однак ще більшого розвитку набуває тенденція ув'язувати філософські розмисли з індивідуальним життям. Фактично, в кожній філософській школі доби еллінізму роз­роблялися особливі духовні вправи, що відповідали обраному способу життя.

За влучним виразом П. Адо, античні філософські школи були свого роду «експериментальними лабораторіями» з вивчення життя [3, с 10], а, за словами одного з його однодумців (американця А. Девідсона), «вибір образу життя, екзистенційної настанови являє в певному роді специфіку кожної школи» [3, с 155]. Інший сучасний американський дослідник вважає, що кожна елліністична філософська школа мала свій екзистенційний телос [29, с 21]. Кініки ратували за відкидан­ня умовностей суспільного життя; перипатетики пропагували теоре­тично-споглядальне, дослідницьке життя; епікурейці — утримання від неприродних бажань (слава, багатство) заради збереження душевного спокою; скептики — досягнення стану атараксії через відмову від су­джень; платоніки — екстатичне об'єднання із космосом, діалогізм, ін­телектуалізм, життя за розумом та просвітлену останнім політичну активність. Ось, наприклад, як в своєму славетному «Сьомому листі» Платон говорить про те, з якою метою він вирішив відправитися у до­леносну подорож; на Сицилію: «Я нарешті схилився до того, що треба [їхати], якщо я тільки хочу бачити здійсненими свої думки... Ме­ні було б дуже соромно перед самим собою, якби не виявилося, що я здатний лише на слова» [20, с 479]. Лінія на духовне перетворення шляхом регламентації повсякденних життєвих практик особливо чітко проводилася стоїками, які відкрито заявляли, що для них філософія «полягає не у викладанні абстрактної теорії, і ще менш — в екзегезі


6

Біографія філософа як парадокс


Текстів, а в мистецтві життя» [2, с 23]. Представники цієї школи не тільки заявляли, що «порожніми є розмови філософа, якщо вони не сприяють лікуванню хвороби душі» [2, с 271], а й з великим ентузі­азмом філософували з приводу того, чи можна класти ногу на ногу під час занять філософією. Отже, цілком логічно, що паралельно із заявами про те, що «школа філософа є лікарнею» [2, с 344-345], сто­їк Епіктет виписував своїм учням «рецепти», як треба себе поводи­ти на бенкетах або, скажімо, під час спектаклів, а один з його учнів (Марк Аврелій) постійно дбав про реалізацію норм стоїчної моралі у своїх щоденних політичних практиках. Прояв цієї настанови можна знайти і в творчості ще одного наближеного до стоїків мислителя — класика античної біографістики Плутарха. У своїх славетних «Порів­няльних життєписах» він намагався продемонструвати, яким чином уявлення, що сформувалися у того чи того політичного діяча (напри­клад, Перікла, Алківіада, Александра) внаслідок його спілкування з тим чи тим філософом (Анаксагором, Сократом, Аристотелем відпо­відно), впливали на його вчинки. Плутарх віддавав перевагу аналізу вчинків навіть у випадку з постатями, що прославилися не тільки сво­їми політичними діями, а й власне думками. Наприклад, у зв'язку з такими двома політиками та одночасно мислителями, як Демосфен та Цицерон, Плутарх розкритикував свого колегу (Цецилія), який взявся аналізувати їх думки, ігноруючи їх життя та вчинки [21, с 279]. Що стосується античної власне Філософської Біографістики, то в її розви­тку важливу роль зіграли також тексти стоїка Панеція, в яких опис різних філософських шкіл постійно супроводжувався розглядом біо­графій їх представників.

З урахуванням вищесказаного особливого значення набуває той факт, що на досить ранніх етапах розвитку античної філософії у її про­відних представників, незважаючи на всі їх розбіжності, сформувався спільний ворог — софісти, тобто люди, які займалися лише вдоскона­ленням власної філософської мови, але не перетворювали у відповід­ності до цієї мови власне життя. Для багатьох провідних мислителів античності не слова філософів, що можна було вичитати в їх творах або почути від інших, а безпосереднє ознайомлення з їх життям вва­жалося головним джерелом справжньої філософської освіченості. «І все ж кориснішими, ніж; книжки, були б для тебе живий голос і това­ришування з розумними людьми, — повчав Сенека Луцілія. — Не став би Клеант точною подобою Зенона, якщо б він тільки чув його. Адже він ділив з ним життя, бачив приховане, спостерігав, чи живе Зенон у згоді із своїми правилами. І Платон, і Аристотель, і весь сонм мудре-


В. І. Менжулін

7


Ців, які потім розійшлися в різні сторони, більше почерпнули з звичок Сократа, ніж з його слів» [24, с 47].

Саме життя та діяльність першого та головного критика софістів Сократа слід вважати одним із найзначущих моментів, справжньою віхою в історії філософської біографістики. На жаль, про переважну більшість античних біографій ми знаємо лише з переказів, а оригіналь­ні біографічні тексти, що дійшли до нас, належать майже повністю до доби Римської імперії. Тим не менш, з усіх філософських творів античності, що дійшли до нас у цілісному вигляді, першим за часом створення є Ксенофонтові «Спогади про Сократа». Так, перші спроби біографічного письма, як припускає відомий фахівець з даної пробле­матики А. Момільяно, були здійснені, ще в до-сократівські часи (у V ст. до н. е.) [40, с 12]. Однак примітно, що інтерес перших біографів майже одразу спрямовується на життя та думки не будь-кого, а на попередників Сократа—Мудреців, Тобто людей, які прославилися як думками, так і вчинками. Збереглися повідомлення про те, що у V ст. до н. е. значною популярністю користувався текст під назвою «Бенкет семи мудреців» [40, с 27]. В IV ст. до н. е., паралельно із зростанням ро­лі філософії та популярності індивідуальної освіти, біографічний жанр в Афінах набуває справжнього розцвіту, і великою мірою цей феномен пов'язаний саме із фігурою Сократа. Саме його послідовники були лі­дерами біографічного експериментування в IV ст. до н. е. [40, с 46]. За доби еллінізму взагалі не було майже жодного біографа, який не займався би життєписами філософів — не тільки Сократа, а й Піфа-гора, Платона, Емпедокла, Зенона Елейського, Анаксагора, Діогена Синопського, Аристотеля та багатьох інших [1, с 165]. Однак в кон­тексті нашого дослідження особливе значення має увага численних античних біографів саме до Сократа, причому здебільшого як до взір­цевого прикладу єдності вчення та життя, дорійської гармонії слова (Logos) І справи (Ergon) [32, с. 1-2]. Саме через це представники багатьох філософських шкіл античності вели свій інтелектуальний родовід від Сократа, саме тому для численних поколінь філософів він став зраз­ком для наслідування і свого роду праотцем або навіть тотемічним предком.

В історії філософії, зокрема й новітньої, є чимало свідоцтв того, що Сократ може служити свого роду тотемічним божеством, сакральною фігурою, у зв'язку з якою починає діяти Містична партиципація Специфічний механізм архаїчного мислення, що був описаний Л. Леві-Брюлем [13]. За таких умов ототожнення тієї чи іншої особи з Сокра­том майже автоматично слугує доказом її причетності до філософії,


8

Біографія філософа як парадокс


Тоді як протиставлення Сократу є натяком на те, що належність цієї конкретної особи до племені справжніх філософів є сумнівною. Вели­чезні магічні потенціали, які містить в собі можливість ототожнення із Сократом, прозорливо розгледів Ніцше, у якого деструкція образу праотця західних філософів стала одним з найважливіших елементів його загального наступу на західну метафізику як таку.

В історії філософії можна знайти чимало прикладів ототожнен­ня або, навпаки, разототожнення нащадків Сократа з їх «праотцем», однак зараз ми хотіли би звернути увагу на те, що аналогія Сократа із тотемічним предком дозволяє краще зрозуміти одну принципову від­мінність сократичної біографістики від того, що прийнято очікувати від біографії у сучасних академічних колах. Ми схильні вимірювати якість біографії за допомогою категорій «правда» або «брехня», тоді як Платон, Ксенофонт та їхні продовжувачі такого розмежування не проводили. Адже про тотемного предка розповідають не «правду» або «брехню», а міфи, які до цього розрізнення абсолютно нечутливі. «Ми не зрозуміємо, чим була біографія у IV ст. [до н. е.], — стверджує Мо-мільяно, —якщо не усвідомимо, що вона займала непевне (Ambiguous) Положення між фактом та уявою. У випадку з такою людиною, як Платон, та навіть з такою менш масштабною, але ніяк не простішою людиною, як Ксенофонт, ця непевність (Ambiguity) Була результатом свідомого вибору. Сократики експериментували з біографіями і ці екс­перименти мали на меті схопити не стільки реалії, скільки певні потен­ціали життя індивідів. Сократ — головний об'єкт їхньої уваги — був не стільки реальним, скільки потенційним Сократом. Він не був помер­лою людиною, життя якої треба переказати. Він був провідником до ще невідомих територій» [40, с 46-47]. Відповідно, Платону ніщо не заважало не тільки черпати в сократівському життєвому ідеалі силу та сміливість для реалізації власної життєвої програми [9, с 14], ай проектувати на фігуру вчителя власні філософські концепції [3, с 192], тобто використовувати біографію Сократа з метою трансляції власно­го вчення та переконання потенційних адептів в його перевагах. Отже, після Сократа його образ буття-у-світі перетворився на ідеал мудреця для багатьох генерацій філософів, а філософська біографія була не стільки формою історичного пізнання в нашому сучасному розумінні, скільки засобом оцінки самої філософії або формою створення певних моделей ідеального життя філософа, тобто, фактично, певних міфів.

Властивою міфу відсутністю зацікавлення у відділенні ідеального від реального можна пояснити, скажімо, і факт величезної популяр­ності, що мали у античних біографів різноманітні плітки, анекдоти.


В. І. Менжулін

9


Останні, так само як і цілісні біографії філософів, використовували­ся їх авторами та ретрансляторами «здебільшого в якості зброї проти шкіл, з якими вони суперничали» [40, с 84]. Навіть такий мислитель, як Аристотель, хоч він сам біографій не писав і в цілому був зна­чно реалістичнішим за Платона, тим не менш дуже цінував анекдоти про життя своїх колег. Саме в колі послідовників Аристотеля сфор­мувалася могутня школа філософської біографістики, представники якої не тільки задовольняли інтерес широкої публіки до життя вида­тних особистостей та різноманіття людських характерів, але і викону­вали зазначену вище освітньо-агітаційну функцію. Історично першим представником перипатетичної біографістики був Аристоксен. Остан­ній спочатку вчився в школі Піфагора, який, за Діодором Сіцилій­ським, визначив філософа як людину, що «прагне до звичаю та образу життя мудрої істоти» [8, с 17]. Не виключено, що саме ця настанова, а також культ особистості вчителя, який домінував в піфагорійській школі, зумовили появу значного інтересу до біографії у Аристоксена, а вже через нього — в перипатетичній школі. Так чи так, але, дослі­джуючи біографії своїх старих (Піфагор, Архіт) та нових (Сократ, Платон, Аристотель) вчителів, Аристоксен намагався порівняти їх фі­лософії шляхом зіставлення їх стилів життя, активно використовуючи при цьому такий вшанований Аристотелем прийом, як переказ анек­дотів. Популярність, якою користувалися анекдоти у античних біо­графів, а також той факт, що у виборі героїв своїх оповідей вони були не завжди досить розбірливі, наштовхує на думку, що «антична біо­графія виникла і розвивалася у відштовхуванні від монументальної історіографії, як породження відцентрових, антимонументалістських тенденцій елліністичної культури» [1, с 176]. Так, можна погодитися з автором щойно наведеної цитати (С. С. Аверинцевим) в тому, що ан­тична біографістика в цілому — «це свого роду „кунсткамера", де Але­ксандр Великий або Епіктет можуть стояти поряд з будь-яким Тіллі-бором або Тимоном» [1, с 176], однак, як нам здається, наведені вище міркування стосовно місця, яке посідав в античній біографістиці Со­крат, дають підстави вважати, що античні біографії філософів можуть претендувати не тільки і не стільки на пізнавальну цінність або ціка­вість (що Аверинцев визнає), а й на досить велике моральне значення (що він заперечує) [1, с 176].

Оскільки багатьма античними біографами дані стосовно того чи ін­шого філософа наводилися не стільки з метою відтворити його реаль­не життя, скільки заради Пропаганди (чи навпаки — деструкції) його філософії та Заохочення (чи навпаки — відговорення) інших людей елі -


10

Біографія філософа як парадокс


Дувати її принципам (як теоретичним, так і життєвим), оцінки могли коливатися від абсолютної схвали (коли йшлося про власних кумирів), або до не менш однозначної засуди (по відношенню до представни­ків ворожого табору). Факти могли рішуче змішуватися з фантазіями, оскільки малося на меті не інформування, а Формування Читачів. На­вчання Філософії було нерозривно пов'язане із філософським Вихован­ням І саме в такому сполученні (інформування як підстава для форму­вання) філософська освіта являла собою фундаментальний компонент античної культури. П. Адо впевнений, що принципова різниця між фі­лософією, як вона розуміється в наші часи, та образом, який вона мала в античності, полягає саме «у цій настанові по відношенню до форму­вання» [3, с 146]. Подібну формуючу освіту, в процесі якої відбувалося як навчання, так і виховання, греки називали Paideia, Тоді як для про­стого набуття технічних навичок у них було інше слово — Banausos. He випадково, що відомий філолог-класик Вернер Єгер присвятив освіті-як-вихованню в античності свою головну працю (« Paideia»), А Епіктет, коли йшлося про людину, яка отримала гарну філософську освіту, на­зивав її Pepaideumenos, Тобто «сформованою» (не тільки «навченою», а й «вихованою»). У сучасному українському слововжитку ця єдність дещо губиться: слово «освіта» нерідко ототожнюється з одним лише навчанням, тоді як «виховання» виступає як окрема процедура, що має здійснюватися поза межами філософсько-освітніх установ. Носі­ям англійської мови дещо простіше: слово Education, Так як і paideia у греків, означає і навчання, і виховання, тоді як для навчання у суто технічному смислі (Banausos) Є чіткий еквівалент—Training (тренува­ння). В межах сучасного «філософського тренінгу» основне значення має інформація, причому — якомога більш безособова, тоді як класи­чний образ філософії нерозривно пов'язаний із формуванням особи­стості.

Директор Центру біографічних та автобіографічних досліджень університету La Trobe (Австралія) Ричард Фредман у своїй великій методологічній статті, що була опублікована в профільному науково­му журналі («Біографія») стверджує, що розщеплення цілісного (ін-формативно-формативного) образу філософської освіти відбувається лише наприкінці античної доби. Згідно з Фредманом, у книжці «Про життя, вчення та вислови славетних філософів» Діогена Лаерція (пер­ша половина III ст. н. є.) можна знайти як повчально-формувальні, так і суто інформаційні або навіть відверто розважальні елементи, тобто тяжіння як до певного біографічного реалізму, так і до популярного белетризму [31, с 306]. На думку іншого сучасного англомовного до-


В. І. Менжулін

11


Слідника (Е. Кохрейна), Діогена Лаерція (поряд із св. Ієронімом) мо­жна вважати одним з двох головних попередників всієї біографічної традиції доби гуманізму [28, с 393-395]. Маючи на увазі певну «неупе­редженість» (тобто відстороненість від оціночних суджень) Діогена та схожих на нього авторів, відомий шведський дослідник античної біо-графістики І. Дюрінг називав їх «журналістами античності». До про­відників цієї традиції Дюрінг зараховує, окрім Діогена Лаерція, ще низку авторів, зокрема — представника перипатетичної школи Гермі-па, який був автором не тільки вже згадуваного трактату про «Життя тих, хто перейшов від філософії до тиранічного та деспотичного прав­ління», а й першої відомої біографії Аристотеля. Герміп, як і великий Стагірит, цікавився різними анекдотами та плітками, але як справжній представник свого часу (він діяв наприкінці III ст. н. є.) використову­вав подібні матеріали не стільки для доказу переваг традиції, до якої відчував найбільші симпатії, а для того, щоб розважати читачів [ЗО, с 464].

Однак, якщо говорити про античність в цілому, ці тенденції навряд чи можна визнати магістральними. Об'єктивні умови для їх розвитку, якщо і існували, то не дуже довго: йдеться майже виключно про ав­торів, що діяли у III ст. н. є. Як показується у праці американської дослідниці П. Міллер «Біографія за часів пізньої античності: у пошу­ках святої людини», популярність «неупередженого», тобто суто ін­формаційного «філософського журналізму» тривала недовго, і згодом виховально-формувальна тенденція знов взяла гору, адже «протягом III та IV ст. [н. е.], коли язичницькі та християнські школи змагалися між; собою за визнання в якості головного духовного стражу імперії, біографії набували характеру культових агіографій» [39, с XIV].

Цілком природно також;, що за доби Середньовіччя, коли активна фаза боротьби між; язичництвом та християнством вже завершила­ся, агіографія святого стала ледь не єдино можливою формою жит­тєпису. Потреба у біографічних Відмінностях Та у біографіях власне Філософів Майже зникла. На зміну історіям про різнобарвних «тотемі­чних предків», фігури яких шанувалися в тому чи тому філософсько­му «племені», прийшли численні, але, як правило, однотипні розпо­віді про святих, які лише іноді «доповнювалися такими випадковими прикрасами, як «Життя Ансельма», що було написане XII ст. Едме-ром» [43, с 11]. Поновлення інтересу до біографії мало місце за часів Ренесансу в Італії. Всупереч педагогічним традиціям Середніх віків (Фома Аквінський вважав приклад найменш вагомою формою аргу­ментації), гуманізм проповідував повернення до античної історії, ко -


12

Біографія філософа як парадокс


Тра, як твердив флорентійський гуманіст Верджеріо, «наводить нам конкретні повчальні приклади, які багаторазово подавалися філософі­єю. Один приклад показує, що люди мусять робити, інші ж — що люди говорили та робили у минулому, і які практичні уроки ми можемо взя­ти з цього для теперішнього дня» (цит. по: [35, с 15-16]). Іспанський гуманіст Антоніо де Гевара радив своїм читачам ставитися до «мудро­го філософа та шляхетного імператора [Марка Аврелія] як до вчите­ля у юнацтві, як до батька в урядуванні, як до лідера у війні, як до провідника в експедиціях, товариша у праці, як до зразка у чеснотах, вчителя у навчанні, як до орієнтиру у власних амбіціях та як до супер­ника у справах» (цит. по: [35, с 22]). Героями біографій, що їх написав ще один представник флорентійського гуманізму Джіаноццо Манет-ті [38], поряд із Данте, Бокаччо, Петраркою та Папою Ніколаєм V, стали також Сенека та Сократ. Як показує сучасний американський дослідник спадщини Манетті, у своєму творі «Життя Сократа» цей перший біограф великого афінянина у після-античні часи досить сва­вільно скористався різноманітними античними свідоцтвами з метою сконструювати новий образ Сократа, який міг би служити авторите­том та зразковим прикладом, моделлю (Ехетріит) Для гуманістичного культурного проекту [36]. «Проби» французького гуманіста Монтеня просто переповнені описами життєвих висновків, які автор впродовж своєї безперервної самоосвіти (само-формування) робив, пригадуючи то тут, то там випадки з життя давніх філософів. Адже, за його пере­конаннями, філософи давнини, «великі в науці, були ще величніші у всіляких справах» [16, с 151]. Приклади подібної величі він знаходить переважною мірою не у головних теоретиків античності (Платона та Аристотеля), а у більш практичних мислителів — у тих самих Сене­ки та Сократа. Монтень був впевнений, що краще за все Сократ вмів жити [17, с 28], а одним з найголовніших життєвих уроків, поданих Монтеню афінським шанувальником мудрості, була «приземленість» останнього, вміння насолоджуватися суто земними радощами, незва­жаючи ні на що, зокрема й на старіння [17, с 356]. За можливість отримувати подібні уроки життєвої мудрості Монтень був особливо вдячний представникам такого жанру, як біографістика: «Ось чому Плутарх, — говорить автор „Проб", — з усіх оглядів мій улюбленець. Я вже шкодую, що замість одного ми не маємо десятка Діогенів Лаерціїв чи що він не досить докладний і приступний. Мені не менш цікаво пі­знати долю і життя цих великих навчителів світу, ніж; розмаїття їхніх вірувань та марень» [15, с 99].

Однак період відродження повноцінного інтересу до життєво-пра-


В. І. Менжулін

13


Ктичних аспектів філософування тривав недовго. Уявлення про біогра­фію як зразкову модель життя, яке тільки нещодавно зазнало рене­сансу, почало руйнуватися вже у пізньому гуманізмі, коли стало при­ходити розуміння, що античні приклади насправді можуть не тільки вселяти оптимізм своєю взірцевістю, а й розчаровувати та навіть шо­кувати своєю непридатністю та неприйнятністю з точки зору вимог сучасності [43, с 3]. З приходом Нового часу це питання лише заго­стрилося. Якщо один із фундаторів Новочасової філософії Ф. Бекон ще говорив, що історики з рівним успіхом можуть займатися вивче­нням не тільки часових проміжків, що наповнені певними подіями, а й окремих осіб, життя яких може стати гідним прикладом для наслі­дування, то його власне біографічне дослідження (присвячене Генріху VII) було розкритиковане наступними поколіннями істориків як суто моралістичне і далеке від реального фактажу, тобто ненаукове [43, с 1-2]. Інакше й бути не могло: війна з «ідолами», яку оголосив сам Бекон, неминуче вела до спроб встановлення табу на все, що хоч якимось чи­ном нагадує сакралізацію життя будь-яких осіб, зокрема й філософів. На думку Фредмана, традиція асоціювати біографію з агіографією (і, відповідно, сприймати першу як ненаукову форму діяльності) припи­няється лише у ХІХ-ХХ ст., коли паралельно із прогресом капіталізму, індивідуалізму та емпіризму на філософсько-біографічній сцені поряд із ідеальним мудрецем та святим знов з'являється живий філософ з його специфічною індивідуальністю [31, с 308-309]. Однак впродовж; XVII-XVIII ст. образ філософії як способу життя, тобто такого занят­тя, важливою складовою якого є біографія, піддається дуже значному затьмаренню. Особистість філософа ще можна помітити у медитаціях Декарта або в одному з найранніших творів Спінози («Трактат про вдосконалення розуму», на початку якого він пояснює особисті мо­тиви, що спонукали його почати філософувати). Однак дуже скоро на передньому плані Новочасової філософії опиняються такі універ-салістські, надособові та наджиттєві проекти, як філософія Ляйбніца, або, скажімо, Вольфа. За таких умов перевага віддається коротким інформаційним довідкам, які можна викласти у словнику. Одним з ві­доміших прикладів моди на представлення біографій у словниковому або енциклопедичному форматі став, скажімо, «Історичний та крити­чний словник» П. Бейля. Однак, на думку низки авторитетних суча­сних дослідників, цінність цієї традиції з точки зору розвитку власне біографістики була дуже обмеженою: «оскільки в середині XVII ст., су­дячи з усього, була втрачена успадкована ще від античності моральна та освітня націленість біографії, залишалося дуже небагато напрямків,


14

Біографія філософа як парадокс


В яких міг би здійснюватися її розвиток» [43, с 14]. Особливо це проя­вилося в галузі філософської освіти, яка впродовж цього періоду стає здебільшого суто інформаційною, а не формаційною, тобто такою, що дистанціюється як від історій формування мислителів минулого, так і від виховання на цих прикладах тих, хто філософії тільки навча­ється. Характеризуючи ці тенденції, П. Адо зазначає, що «у вузькій перспективі університетів, оскільки йдеться про підготовку учнів до вивчення шкільної програми, яка дозволить їм отримати диплом чи­новника та відкриє кар'єру, особистісний та суспільний зв'язок мусить неодмінно зникнути, щоб поступитися місцем викладанню, яке адре­сується усім, тобто нікому» [3, с 96].

Одну з причин цього зсуву П. Адо бачить в тому, що з приходом християнства, яке взяло практичне життя людини під своє пильне пі­клування, за філософією залишилася здебільшого одна лише теорети­чна діяльність [2, с 62-63]. Однак своєю повторною «теоретизацією» (що розпочалася після Ренесансу) філософія, з нашого погляду, зобо­в'язана вже не християнству, а стрімкому підсиленню нового автори­тету — науки. Складається враження, що ми маємо справу із остато­чною перемогою компартменталізму, адже в модерному світі, де панує наука, філософія більш не є способом життя, зараз філософ зайня­тий створенням універсальних теорій, а його життя — це виключно його приватна справа; філософа-мудреця замінив філософ-науковець, отже, його життя та його філософія можуть та мусять розглядати­ся роздільно. Однак, як нам здається, такий висновок був би дуже поспішним. Новочасовий розрив філософської теорії з філософською практикою був досить неоднозначним та неостаточним. Річ у тім, що насправді «у Нового часу було два витоки — гуманістичний та раціо­налістичний. Модерна наука, що народжується у перші декади XVII ст., затіняє та навіть спотворює хронологічно більш ранній гуманізм Нового часу. Адже витоком останнього був зорієнтований на практику гуманістичний скептицизм «Проб» Монтеня, що з'явилися ще 1580 р.» [12, с 67]. Відомий американський філософ, методолог та історик нау­ки С. Тулмін впевнений, що «ще треба буде зрозуміти, чому ці дві тра­диції з самого початку стали розглядатися як конкуруючі, а не як такі, що доповнюють одне одного» і наголошує на тому, що «якими б ве­ликими не були результати натурфілософських проривів Галілея, Де­карта та Ньютона, відмова від Еразма та Рабле, Шекспіра та Монтеня також; чревата певними втратами» (цит. по: [12, с 68]). В цьому світлі позиція О. Валевського, який розпочинає своє дослідження з припуще­ння, згідно з яким біографічне письмо «являє собою сполучення двох


В. І. Менжулін

15


Істотних для європейської культури орієнтирів — раціоналізму та інди­відуалізму» [7, с 4], виглядає як свого роду самозаспокоєння. Єдність раціоналізму та індивідуалізму, принаймні у випадку з біографістикою як складовою історико-філософського пізнання, є не аксіомою, а тим, що треба довести. Більш драматичним, але, як нам здається, і більш реалістичним є спостереження, яке робить інший сучасний філософ: констатуючи існування в історії філософії двох образів філософії (фі­лософія як спосіб життя і як знеосіблена теорія), він зазначає, що «ці дві сторони філософії не завжди живуть мирно», а також знаходить необхідним попередити, що, абстрагуючись від цілісного образу фі­лософії як єдності універсально-теоретичної та індивідуально-практи­чної діяльності, «ми перетворюємо її на квазі-науку та її позбавляємо­ся» [8, с 650]. Не виключено, до речі, що проблема стоїть ще гостріше: навіть якщо ми погодимось з думкою сучасного американського знав­ця історії та теорії біографічного письма про те, що в «прагненні до біографії... західне поняття індивідуальності інтегрується з ідеалами демократії як альтернативи диктатурі та тиранії» [34, с 2], з неї авто­матично не випливає, що демократія, а, отже, і прагнення до біографії є одвічними. Історія того ж Заходу дає значно більш контроверсійну картину.

М. Хайдеггер з тривогою говорив про домінування об'єктивістсько­го теоретизму в метафізиці як про «долю» Заходу. Однак його власний анти-біографізм, як нам здається, є прикладом покірливого прийня­ття цієї «долі». Дійсно, довготривалі успіхи математизованого та де-персоналізованого природознавства виглядають остаточним вироком невмолимої долі, яка не залишає місця для філософії як способу жи­ття, а заодно переводить філософську біографістику до розряду ледь не бульварного чтива. Аналогічна ситуація мала місце і в Середні ві­ки, коли на зміну античному мудрецю прийшли теологи та схоласти. Тільки тоді практичну функцію у філософії відібрала релігія, а в мо­дерному світі філософа-мудреця намагається замінити філософ-науко-вець, який хоче займатися створенням універсальних теорій, розгля­даючи турботу за життя як виключно приватну справу. В рамках про­світницького проекту «індивідуальне редукується до здатності всеза-гального... накладати свою печатку на випадкове» [26, с 194], однак Просвітництво, як показується у щойно процитованій праці, має свою діалектику. В нашому випадку вона проявляється в тому, що навіть з приходом Нового часу та Просвітництва біографічно-екзистенційний елемент не зникає з філософії остаточно, а лише зазнає певної мар-гіналізації. Індивідуально-практична настанова, яка живила античну


16

Біографія філософа як парадокс


Мудрість та ренесансний гуманізм, продовжує існувати, і це зовсім не випадково, адже прохід між; Сциллою обскурантизму (Середні віки) та Харибдою сцієнтизму (Новий час) рівною мірою чреватий розколом образу філософії як єдності знання та мудрості.

Уявлення, згідно з яким впродовж; останніх століть «лише окремі міцні спалахи екзистенційно-персоналістського духу вказують на спо­конвічний образ цілісної філософії» [8, с 651], має певну рацію, однак треба не забувати, що йдеться про дуже міцні спалахи. Навіть про таких досить сцієнтично налаштованих мислителів Нового часу, як, наприклад, Декарт, Спіноза, Локк або Юм, «можна сказати, що во­ни та їх послідовники намагаються створити систему, яка відповідає на засадові питання існування» [42]. Великий інтерес до особистого виміру виявляли представники романтичного руху. Тим більш це сто­сується багатьох провідних філософів більш пізніх епох. Скажімо, за А. Бергсоном, «космос у своєму бутті рівний переживанням живої лю­дини, і її світогляд, як витлумачення сенсу людського існування, пе­реносить центр ваги на Elan Vital (життєвий порив)», з точки зору Г. Зиммеля, «остання основа світогляду міститься у житті» (див.: [23, с 32-37]). Молодий Маркс, пишучи докторську дисертацію, що була присвячена нібито абсолютно віддаленій від його життя темі («Від­мінність натурфілософії Демокрита від натурфілософії Епікура»), на­справді, як вважає його сучасний французький біограф, розробляв «основи власної концепції ролі філософа в суспільстві» [5, с 52], а, на­приклад, останнє прохання, з яким звернувся Вітгенштайн незадовго перед своєю смертю до жінки, яка за ним доглядала, полягало в тому, щоб вона передала його друзям, що в нього було прекрасне життя [37, с. Х].

Ще більш відверто виражений екзистенційний елемент у філософ­ських пошуках таких видатних постатей, як, скажімо, Паскаль, К'єр-кегор або Ніцше. Дійсно, за своїх часів вони виглядали досить мар­гінально, однак згодом з'ясувалося, що для подальшого розвитку фі­лософії вони значили куди більше, ніж; їх численні сучасники, яких Шопенгауер піддавав нищівній критиці в статті «Проти університет­ської філософії». Про них же Генрі Торо (ще один «філософ-маргі-нал») говорив, що «у нас є професори філософії, але не філософи» [25, с 6]. Проти такої ситуації, коли основна ціль освіти (формування осо­бистості) підміняється другорядною (професійним інструктуванням) рішуче виступив Ніцше у циклі лекцій під загальною назвою «Щодо майбутнього наших освітніх закладів» (див.: [41, с 70]). Навіть такий взірець науково-професійної само-ідентифікації філософа, як Кант, не


В. І. Менжулін

17


Поважав багатьох своїх колег по професорському цеху за «артистизм розсудку» (штучний відрив філософської теорії від практики). Так, сам Кант, підпорядкувавши теоретичний розум розуму практичному, спромігся своїм неповторним життям продемонструвати, що «можна бути професором та творити велику філософію» [42]. Однак це не було зрозуміло до нього, коли провідні філософські системи створювалися поза межами академії. Не стало це правилом і після Канта. На думку М. Шел ера, схоластична форма викладання філософії, яка домінува­ла в університетах аж до початку XX ст., не мала жодного впливу на загальну духовну освіту. Про останню подбали «геніальні оригінали по той бік університету», завдяки яким, як вважає Шелер, і виникла вся сучасна філософія [27, с 68].

Всіх цих «оригіналів» — Спінозу, Паскаля, К'єркегора, Ніцше, То-ро, Шопенгауера та багатьох інших По-справжньому видатних філо­софів — споріднює між; собою те, що всупереч домінуючим в їх часи уявленням, вони вважали філософію особистою екзистенційною спра­вою. Про принципову самобутність філософування можна почути не тільки від давніх (наприклад, Сенека повчав Луцілія: «Соромно... на­биратися мудрості з посібника. „Так сказав Зенон". — А ти сам? — „А це було сказано Клеанфом". — А ти-то? До яких пір будеш під нача­лом у інших? Командуй сам, скажи слово, гідне пам'яті. Виречи що-небудь від себе» [24, с 128]), а й від модерних мислителів. У своїй інав­гураційній лекції «Похвала філософії», що була прочитана в Колеж де Франс 1953 p., M. Мерло-Понті наголошував на тому, що «філософія пробуджує нас до того проблематичного, що є в світі і в нас, причо­му таким чином, щоб ми назавжди відмовилися шукати рішення „у записах вчителя"» (цит. по: [3, с 73]). Однак є пункт, в якому усі «фі-лософи-оригінали», нехай як завжди — кожен на свій манер, але все ж таки слідують прикладу свого спільного вчителя (Сократа), який «не дбав про те, про що турбується більшість людей, ... не йшов туди, де не міг принести ніякої користі..., а йшов туди, де... міг зробити кожному... найбільше добро, намагаючись переконати кожного... не турбуватись про свої справи раніше і в більшій мірі, ніж про себе самого» [19, с 45].

Вслід за Сократом філософи неодноразово демонстрували цю схи­льність до переходу від життя за нормами соціуму до життя, унормо­ваного їх власною філософією. Як показує А. Кожев в одному з своїх трактатів, коли політична дія кличе за собою відмову від власної фі­лософії, філософ, як правило, відмовляється від цієї дії [11, с 370]. У решти людства це, зрозуміло, викликало і продовжує викликати


18

Біографія філософа як парадокс


Серйозні побоювання, а нерідко навіть і ворожість. Філософська само­бутність по відношенню до загальновизнаного життєустрою, до зви­чних поглядів та поведінки (тобто того, що скептики називали Bios) Відчутно зачіпає не-філософів. Тому цілком природно, що, скажімо, у комічних та сатиричних авторів античної доби філософи, як пра­вило, «постають дивними, якщо не небезпечними персонажами» [2, с 242]. Тільки висміюванням справа не вичерпується: суд над Сокра­том продемонстрував, наскільки трагічних форм може набувати кон­флікт між унікальною інтелектуально-біографічною лінією філософа та «біосом» соціуму, який його оточує. Тим не менш, філософи про­довжують (більш або менш відверто та наполегливо) слідувати цьому небезпечному зразку, принаймні саме прийняття такої життєвої стра­тегії давало К'єркегору надію на те, що на його могилі напишуть «Той, єдиний».

З іншого боку, в історії філософії можна знайти чимало прикладів, коли ця фундаментальна самобутність філософа приховується. «Все глибоке любить маску» [18, с 272], — твердив Ніцше, головний ворог якого (Сократ), будучи сам під маскою, став маскою для тих, хто мав потребу сховатися за ним [2, с 92]. Платон та численні сократики до­би античності, або, скажімо, К'єркегор — ось далеко не повний пере­лік мислителів, які приховували свою індивідуальність за допомогою образу, що був створений Сократом. Французькі персоналісти (сама назва цієї течії походить від латинського слова Persona, Тобто маска) виступали за те, що особистість є трансцендентною по відношенню до індивідуального, а витоком такої філософії та своїм вищим ідеалом особистості називали все того ж Сократа (див., напр.: [14, с. 7, ЗО]). Роль тотемічної маски довелося виконати і ще декільком мислителям з нестандартною біографією.

В історії культури можна знайти цілу низку масштабних культур­них рухів, що об'єднували індивідів, які орієнтувалися на життєво-інтелектуальні моделі, що асоціювалися із тим чи іншим філософом. Наприклад, Ніцше став маскою для тисяч, якщо не мільйонів ніцше-анців. Наслідування вченням та життям таких «володарів умів», як, скажімо, Епікур, Вольтер, Толстой, трансформувалося у такі моделі життя для багатьох людей, як епікурейство, вольтер'янство та тол­стовство. Той факт, що подібні рухи надихалися не тільки думками зазначених мислителів, а і їх біографіями, знайшов відображення, на­приклад, в статті «Вольтер'янство» у «Словнику сучасної російської мови», в якій йдеться, по-перше, про «вольтер'янство» як «світогляд, що заснований на філософських поглядах Вольтера», а, по-друге, про


В. І. Менжулін

19


«вольтер'янця» як «вільнодумну людину» [10, с 7].

Важливо зазначити також, що майже всі без виключення рухи та­кого роду беруть за взірець досить штучний, далекий від реальності образ. Наприклад, дослідники історії вольтер'янства в Росії підкре­слюють, що йдеться про «світовідчуття та форму суспільної поведін­ки, що надихалися не стільки творчістю Вольтера та його діяльністю, скільки тим його образом, який склався в Росії на межі XVIII та XIX ст.» [10, с 7]. Особливо далекими від реальності виявилися рецепції образу Ніцше, що створювалися всупереч його власним попереджен­ням про те, що «будь-яка філософія є філософією авансцени», за якою приховується дещо інше [18, с 400]. Деякі з наслідків буквального про­читання текстів Ніцше виявилися настільки небезпечними, що треба всерйоз говорити про те, що історія філософії, особливо — історико-філософська освіта, ніяк не можуть обмежуватися численними маска­ми Ніцше, що з'являються на авансцені його творів, але також мусять шукати приховану за ними індивідуальність.

У будь-якому випадку, той факт, що таким оригіналам, як Сократ, Платон, К'єркегор, Ніцше, знадобилося «маскуватися», вказує на те, що одного лише перетворення на одинака, який, подібно Г. Торо, усамі­тнюється у лісі, зовсім недостатньо для народження унікальної філо­софської одиничності. Парадокс біографії філософа Полягає в тому, що своїм суто індивідуальним шляхом він крокує до всезагального. Уса­мітнення філософа є принциповим кроком у напрямку до універсаль­ності. На тлі усіх своїх індивідуально-біографічних особливостей, фі­лософ прагне сягнути загальнозначного. Характерно, наприклад, що той же самий Г. Риккерт, який був впевнений, що «філософія не му­сить мислити лише мислення і, в якості логіцизму, ставати ворожою по відношенню до повноти життя» [23, с 222], тим не менш, закінчив свою книжку про філософію життя заявою, що хотів у ній говорити «лише про широко розповсюджені думки, а не про особистості окремих мислителів» [23, с 238].

Отже, постійно слід враховувати, що філософія не тільки глибоко пов'язана з біографією, а й весь час намагається бути від неї авто­номною. З одного боку, всі ідеї певним чином вкорінені у історичному, соціальному та біографічному контексті, однак філософського стату­су набувають лише ті з них, які «виявляються настільки могутніми, що трансцендують за межі свого часу та місця» [33, с 6]. Заповітна мрія філософів майже усіх часів — побачити світ Sub Specie Aeternitatis (під кутом зору вічності), отже, їх робота «втрачає свій сенс, якщо ви­являється неможливим з хаосу переживань теоретично випрацювати


20

Біографія філософа як парадокс


Космос» [23, с 212]. Дещо перефразуючи Т. Адорно, можна сказати, що філософія продовжує своє існування лише тому, що ризикує продов­жувати керуватися ілюзорною надією на те, що все одиничне може бу­ти розшифроване як ціле [4, с 22]. Отже, не випадково, що саме філо-софи-персоналісти рішуче критикували індивідуалізм. Представники багатьох інших течій, наслідуючи Сократу, присвячують своє життя оволодінню «мистецтвом помирати», яке полягає «в тому, щоб перейти від бачення речей, в якому беруть гору індивідуальні пристрасті, до уявлення світу, яке керується універсальністю та об'єктивністю дум­ки» [2, с 45]. Головна причина цього полягає в тому, що «смерть пере­важною мірою є те, що найтіснішим чином пов'язане Як З індивідом, якого вона наздоганяє, Так І з повною безособовістю або „зовнішні­стю" по відношенню до нього. В цьому плані вона і є думка, оскільки „мислити" як раз і означає аскетично рухатися до точки, де індивіда пронизує безособова непричетність, яка до того ж є його справжнім Буттям» [6, с 23].

В цьому контексті цілком правдоподібно звучить, наприклад, пові­домлення Порфирія, згідно з яким його вчитель та послідовник Пла­тона Плотин завжди відчував сором від того, що жив у тілесному вигляді, а також уникав розповідати про своє походження, ніколи не святкував та нікому не називав дня свого народження. Однак ува­ги заслуговує і інше повідомлення стосовно Плотина, що знаходимо у того ж Порфирія: «а між; іншим, дні народження Сократа та Плато­на, нам відомі, він відзначав» [22, с 428]. Окрім того, Плотин любив розповідати про свого безпосереднього вчителя (Амонія), зокрема про величезну радість від першої зустрічі з ним.

Отже, видається, що настанова філософа на універсальність та знеосібленість не є тотальною. Тут, скоріше за все, ми зустрічаємось з головним утрудненням, що постає перед біографом Філософа, Саме тут ми маємо справу з однією з найпринциповіших відмінностей суто філософсько-біографічної роботи від того, чим займаються біографи представників інших видів людської діяльності. Філософ плекає свою самобутність і одночасно маскує її. Він прагне аподейктичності, але робить це надзвичайно індивідуальним чином, бо є істотою, «яка ча­сто біжить від самої себе, часто боїться себе, але яка є надто питливою для того, щоб постійно знов... не повертатися до себе» [18, с 401]. Саме наполегливе відхилення від звичних форм індивідуальності за­ради справжньої універсальності (а не звичайної банальності) робить життя філософа по-справжньому унікальним і неповторним. Нехтува­ння цією діалектикою перетворює таку високу справу, як філософія,


В. І.Менжулін 21

[1 [2

[З;

[4;

[5

[Є;

[7; [«;

[э;

[10

[11

[12 [13

[14 [15 [16

[і?;

На таке дуже усереднене заняття, як професія. 1 Бібліоґрафія

Аверинцев С. С. Плутарх и античная биография: К вопросу о ме­сте классика жанра в истории жанра. — М.: Наука, 1973.

Адо П. Духовные упражнения и античная философия. —М.: Изд-во Степной ветер; СПб.: ИД Коло, 2005.

Адо П. Философия как способ жить: Беседы с Жанни Карлие и Арнольдом Дэвидсоном. — М.: Изд-во Степной ветер; СПб.: ИД Коло, 2005.

Адорно Т. Е. Негативная диалектика.—М.: Науч. мир, 2003.

Аттали Ж. Карл Маркс: Мировой дух. — М.: Мол. гвардия, 2008.

Бадью А. Делёз: Шум бытия. — М.: Логос-Альтера, 2004.

Валевский А. Л. Основания биографики. — К.: Наук, думка, 1993.

Визгин В. П. На пути к другому: От школы подозрения к фило­софии доверия. — М.: Языки славянской культуры, 2004.

Виндельбанд В. Платон. — К.: Зовнішторгвидав України, 1993.

Вожди Умов и моды: Чужое имя как наследуемая модель жи­зни.-СПб.: Наука, 2003.

Кожев А. Тирания и мудрость // Кожев А. Атеизм и другие ра­боты. — М.: Праксис, 2006. — С. 323-386.

Кргчлг С. Вступ до континентальної філософії. — К.: Стилос, 2008.

Леви-Брюлъ Л. Сверхъестественное в первобытном мышлении. — М.: Педагогика-пресс, 1994.

Леруа Ж. Избранное: Персонализм. — М.: РОССПЭН, 2004.

Монтенъ М. Проби. — Книга друга. — К.: Дух і літера, 2006.

Монтенъ М. Проби. — Книга перша. — К.: Дух і літера, 2005.

Монтенъ М. Проби. — Книга третя. — К.: Дух і літера, 2007.


22

Біографія філософа як парадокс


Ницше Ф. По ту сторону добра и зла: Прелюдия к философии будущего // Ницше Ф. Сочинения: В 2 т. — Т. 2. — М.: Мысль, 1990.-С. 238-406.

Платон. Апологія Сократа // Платон. Діалоги.— X.: Фоліо, 2008.-С. 21-51.

Платон. Письма // Платон. Собрание починений: В 4 т. — Т. 4. — М.: Мысль, 1994.-С.460-516.

Плутарх. Сочинения. — М.: Худож. лит., 1983.

Порфирий. Жизнь Плотина // Диоген Лаэртский. О жизни, уче­ниях и изречениях знаменитых философов. — М.: Мысль, 1986.— С. 427-440.

Риккерт Г. Философия жизни. — Мн.: Харвест; М.: ACT, 2000.

Сенека Л.-А. Моральні листи до Луцілія. — К.: Основи, 1995.

Торо Г.-Д. Уолден, или жизнь в лесу. — М.: Наука, 1979.

Хоркхаймер М. Диалектика Просвещения: Философские фра­гменты. — М.: Медиум; СПб.: Ювента, 1997.

Шелер М. Университет и народный университет // Логос. — 2005. — №6 (51).-С.60-97.

Cohrane E. W. Historians and Historiography in the Italian Renai­ssance. — Chicago: Chicago University Press, 1981.

Conant J. Philosophy and Biography // Wittgenstein: Biography and Philosophy. — Cambridge: Cambridge University Press, 2001. — P. 16-50.

Doring I. Aristotle in the Ancient Biographical Tradition. — Goteborg: Elanders Boktryckeri Aktiebolag, 1957.

Freadman R. Genius and the dutiful life: Ray Monk's Wittgenstein and the biography of the philosopher as sub-genre: (Critical Essay) // Biography. - 2002.- Vol. 25. - № 2. - P. 301-342.

Gadamer H. G. Logos and Ergon in Plato's Lysis // Gadamer H. G. Dialogue and Dialectic: Eight Hermeneutical Studies on Plato. — New Haven and London: Yale University Press, 1980. — P. 1-20.


В. І. Менжулін

23


Gutek G. L. Cultural foundations of education: a biographical introduction. — New York - Toronto: Macmillan, 1991.

Hamilton N. Biography: A Brief History. — Cambridge, Mass.; London, England: Harvard University Press, 2007.

Hampton T. Writing from history: the rhetoric of exemplarity in Renaissance literature. — Ithaca and London: Cornell University Press, 1990.

Hankins J. Manetti's Socrates and the Socrateses of antiquity [Еле­ктронний ресурс] // Harvard University's DASH (Digital Access to Scholarship at Harvard) repository.— 2008.— Режим доступу: Http://nrs. harvard. edu/urn-3:HUL. InstRepos:2961810

Klagge J.С Editor's Preface // Wittgenstein: Biography and Phi­losophy. — Cambridge: Cambridge University Press, 2001. — P. ix-xvii.

Manetti G. Biographical writings. — Cambridge, Mass.: Harvard Uni­versity Press, 2003.

Miller P. C. Biography in Late Antiquity: A Quest for the Holy Man. — Berkeley: University of California Press, 1983.

Momigliano A. The Development of Greek Biography. — Cambridge, MA: Harvard University Press, 1971.

Safranski R. Nietzsche: A Philosophical Biography. — New York; London: W. W. Norton & Company, 2003.

Stanley Cavell Interview: Conversations with History [Електронний ресурс]. — Institute of International Studi­es, UC Berkeley, February 7, 2002. —Режим доступу: Http://globetrotter. berkeley. edu/people2/Cavell/cavell-con3.html

[43] The Rhetorics Of Life-Writing in Early Modern Europe: Forms of Biography from Cassandra Fedele to Louis XIV / T. F. Mayer and D. R. Woolf (Eds.). —Ann Arbor: The University of Michigan Press, 1995.

Надійшла до редакції 21 Лютого 2010 P.