Головна Релігія Актуальні проблеми духовності Ідеї віри та любові у п'єсі В. Винниченка «Пророк»
joomla
Ідеї віри та любові у п'єсі В. Винниченка «Пророк»
Релігія - Актуальні проблеми духовності

Ю. І. Суздалєва

Проблема співвідношення віри та розуму, віри та пізнання, віри та волі приваблювала увагу мислителів ще з античних часів. Важко переоцінити роль та значення віри у житті кожного окремо взятого індивіда та всього суспільства загалом на різноманітних етапах його розвитку. Та все ж особливої гостроти та актуальності питання віри як в індивідуальному, так і в загальносуспільному сенсі, набуває у «погра-ничних» ситуаціях, якими характеризуються неоднозначні події зламу епох, що повсякчас ставлять під сумнів право на існування не лише духовних цінностей та переконань існуючого суспільства, уявленням про його майбутнє, а й подекуди несуть загрозу для фактичного існу­вання власне самого цього суспільства. Саме такими подіями яскраво позначений рубіж; XIX XX століть, бурхливі події якого у політичному та соціальному контексті породили не менш динамічну та суперечливу хвилю у літературному середовищі. Знаковою для поглиблення розумі­ння зазначених процесів є художня творчість Володимира Винниченка (1880-1951), яку, на наш погляд, можна вважати детальною хронікою життя людини зламу століть, писаною «зсередини», у котрій досте­менно відтворене внутрішнє становлення у людській свідомості нових моральних орієнтирів, намагання узгодити їх із зовнішніми процеса­ми, апробація на реальних життєвих ситуаціях, уявлення про шляхи досягнення ідеалів гармонії, любові та щастя.

Не дивно, що перебуваючи у вирі руйнації суспільних та особи­стіших ідеалів людина втрачає будь-яку орієнтацію, впевненість по­ступається місцем страху і розгубленості, і саме в такій ситуації віра виходить на перше місце у свідомості, стає певною рушійною силою,

Актуальні проблеми духовності

(Відп. Ред.: Я. В. Шрамко)

Кривий Ріг (2008), 246-254 LVa


Ю. І. Су з дешева

247


Яка керує людськими діями. При цьому, зовсім необов'язково, щоб віра мала виключно релігійний характер, адже відомо, що і нерелігійна ві­ра може набувати різноманітних форм і варіантів, таких, як, скажімо, гуманістичний та авторитарний, та все ж найістотнішим моментом у цьому процесі є те, який шлях обирає кожна окремо взята людська свідомість, які пріоритети визначає для себе у процесі творення своєї віри, свого ідеалу. Інше питання — наскільки свідомість людини готова сприйняти нею ж створений ідеал і беззаперечно увірувати у, як би це не парадоксально прозвучало, власну віру? Пошуки відповіді спробу­ємо пов'язати із аналізом п'єси Володимира Винниченка «Пророк».

Автор досліджує віру у різноманітних її проявах та варіаціях. Спо­чатку здається, що за знайомим сюжетом — приходом до селища Про­рока, що зцілює хворих і проповідує любов до всього оточуючого, кри­ється знайома релігійна мораль — віра у існування єдиного Бога, без­смертя людської душі, покарання за гріхи і винагорода за покору та благочестивість. Пророк Винниченка «молодий і симпатичний», а про тайну його приходу на перших сторінках п'єси говорить хазяїн готе­лю, у якому зупинилися американці, що приїхали подивитися на ди­во: «Існує легенда, що в Гімалаях спокон віків живе семеро мудреців. Коли якийсь із них помирає, то його місце заступає наготовлений кан­дидат. Ці мудреці немов би володіють тайною величезної, нелюдської сили, що може навіть планету нашу перевернути. Немов би ця тайна зберігається ними ще з часів Атлантіди, тисяч тридцять - п'ятдесят років. Але мудреці цієї тайни досі нікому не викривали і ждали при­ходу на землю Месії. От цей пророк Амар і є ніби той Месія, й вони йому передали тайну „великого знаття"» (с. 14)1.

Далі, у картині другій, ми зустрічаємо самого пророка Амара, який говорить так про своє призначення: «Брати мої бідні, брати мої любі, я не грозитися вам, не карати вас посланий до вас. І не порушувати законів усіх пророків, що навчали вас до мене. Об'єднати закони всіх пророків, здійснити їх я посланий до вас, люди дорогі. Об'єднати все людство в єдину родину всієї землі складено на мене. Сповнились бо всі призначені від Бога часи роз'єднання. Немає віднині ні буддійця, ні магометанина, ні іудея, ні християнина. Є єдиний Бог і єдина віра: любов, братерство та мир усіх народів. Немає вищого закону, брати мої, і дужчої сили за силу любови. Любов — це сонце, що випікає всі болячки ненависти, гніву, насили, зневаги» (с. 18). Отже, перша віра,

1Тут і далі п'єса Винниченка цитується за виданням: Володимир Винничен-ко. Пророк та невидані оповідання. — Українська Вільна Академія Наук у США, Комісія для вивчення й охорони спадщини В. Винниченка. — Нью-Йорк, 1960.


248

Ідеї віри Та Любові


Зображена В. Винниченком — це віра пророка Амара у силу любові. Ця сила є об'єднуючою, бо примиряє вірян усіх конфесій; цілющою, бо здатна загоїти рани тілесні та душевні; чудодійною, бо може зру­шити навіть камінь. Основа віри людей у силу пророка грунтується, насамперед, на власній, неупередженій і чистій вірі самого Амара у силу любові та віри. Кожна людина, беззаперечно прийнявши у душу закон любові, на переконання пророка, зможе творити дива, а людина, не здатна повірити навіть у щирість іншої людини, назавжди залиши­ться духовним сліпцем: «А той, моя сестро, хто не здатний до віри, той не здатний до любови. Хто ж не здатний до любови, той не здатний до радости й щастя... Не для книжок, не для молитов, а для вас са­мих, для життя вашого істинно сказано вам: „Щасливі ті, що можуть любити тих, які ненавидять їх, і благословляти тих, що проклинають їх. Бо вони багаті радістю, бо вони могутні любовію своєю"» (с. 21).

Власний шлях до своєї моделі віри має Кет, американка, яка на початку п'єси є уособленням скептичного й доволі глузливого ставле­ння до життя. її віра — це віра у силу влади та грошей. «Безсерде­чність та грошолюбство — у нас найбільші заповіді нашого життя» — говорить вона про ідеали сучасного суспільства. Саме грошима нама­гається переконати вона одного із служителів готелю не йти на зустріч до пророка. Але ставлення її докорінно змінює побачене диво, і ще до­сить хиткий паросток нової віри проростає у примхливому серці. Кет пропонує перевезти пророка Амара та його учнів до Америки для про­ведення проповідей. У такому вчинку яскраво виділяються декілька підґрунть, як от елементарна жіноча закоханість (про яку, до речі, го­ворить Бетті), звичайний прояв марнославства й егоїзму (на користь такого трактування говорять слова тітоньки Ведд: «А ви не знаєте цю божевільну? Це ж, бачите, страшенно оригінальна розвага. Ні в кого в Америці нема пророка, а в неї є» (с. 28)), суто людське бажання здо­бути матеріальний доказ нематеріальної сутності (сама Кет пояснює пану Райтові своє прагнення так: «Я вам оддам усе своє майно мо­ментально, як ви мені докажите, що є Бог. Не той церковний Бог, а справжній, якийсь інший. Ну, Бог, Бог! Але безсумнівно, безперечно, наявно» (с. 31)). Все це є переконливою ілюстрацією «заземленості» людського єства, яке навіть після споглядання справжнього чуда не має у душі достатньо віри, щоб прийняти побачене як справжнє, істин­не, не вимагаючи додаткових перевірок та доказів.

Модель віри Кет характеризується ще й тим, що зображена у ди­намічному русі, на фоні інших зображуваних подій вона проходить декілька стадій: скептично-глузливе ставлення, порівняння чудесної


Ю. І. Су з дешева

249


Сили пророка із матеріальними рушіями людської поведінки («О, зру­шення душ! Таке чудо я теж можу зробити і роблю його з нудьги скіль­ки хочу. От, хочеш: я сипну їм золота і ти побачиш, яке тут здійметься „зрушення душ"» (с. 22)) —поступове утвердження у вірі, позначене, з одного боку, бажанням повірити, а з іншого, страхом розчарування, втрати ілюзії (про цей страх говорить пан Райт, переконуючи Кет у необхідності показати пророка Амара державній комісії: «Вам же са­мій страшенно хочеться довідатись напевне, жагуче хочеться. Але ви боїтесь цієї певности, боїтесь» (с. 32))—щирої переконаності у вірі, у силі святої любові та в чистоту, винятковість пророка, і, нарешті, — гір­ке розчарування у своїй вірі, викликане виявом фізичного, людського кохання, яке для неї, з огляду на новоутвердженні ідеали, вважається тепер найбільшою зрадою: «Твій обман у тому, що ти — людина. І цим ти вбив у мені Бога. Чуєш? Того самого, що сам відродив» (с. 73). Ме­таморфози у вірі Кет мають парадоксальну послідовність, породжую­чи і, у той самий час, взаємовиключаючи одна одну. Так, сакральна віра у її випадку постає із чуттєвого за своєю природою людського кохання. Саме почуття закоханості, що виникло при першій зустрічі з Амаром, штовхнуло жінку на неочікуваний крок — запросити пророка до Америки, стати його «провідником» у сучасному світі. Та поволі чуттєва закоханість переростає у ідеалістичне, сакральне захоплення, що змушує Кет заперечувати натяки на людське почуття: «Та як же можна бути закоханою в Бога?! В Бога! Коли Бог, то яке ж може бути кохання? А коли кохання, то який же то Бог?» (с. 33) Отже, початко­ва захопленість Кет втрачає своє чуттєве єство і переходить у вимір сакральної любові, ідеалістичної переконаності. Віднині її душа підко­рена ідеї безгрішної, непохитної віри, втіленням якої виступає пророк Амар. Жорстокими і руйнівними виявляються наслідки розчаруван­ня у створеному ідеалі. Жорстокими не лише для Кет, а й для Амара, який із символу віри перетворюється для жінки у гіркий символ свого падіння, неспроможності втілення абсолютної ідеї у реальне життя. Не що інше, як вимога смерті, принесення у жертву власного жит­тя заради утвердження ним же породженого ідеалу є необхідною са­тисфакцією за самообман. Засліплена абсолютизованим ідеалом, Кет жертвує коханням до Амара-людини заради примарного утвердження ідей Амара-пророка, примушуючи його життям заплатити за сповіду­вану віру.

Окремого розгляду заслуговує віра тітоньки Ведд. Вона вважає се­бе переконаною християнкою, ні на мить не випускає із рук Біблію. II страшенно лякають події, пов'язані з появою пророка. Усі його зціле-


250

Ідеї віри Та Любові


Ння, проповіді та чудеса переконують її лише у близькому кінці світу, а самого Амара вона має за Антихриста. Поволі вона переймається ідеєю хрестового походу проти пророка та його учнів, геть незважа­ючи на те, що й самого Христа переслідували свого часу зневагою та гонінням. Саме тому, її віра, що набула сліпого фанатичного хара­ктеру, має скоріше засліплюючи та руйнуючу дію, і, на нашу думку, покликана виконувати у п'єсі дисонантну до справжньої, гармонійної й фундуючої віри роль.

Окремо стоїть також образ віри Річарда Райта. Він є уособленням непохитної й безкомпромісної переконаності у єдино можливому прояві буття — матеріальному і поклоняється своїм «богам» —науці та техні­чному прогресові. Кет, скажімо, характеризує його так: «Ах, правда: ви все знаєте, і вас нічим здивувати не можна. І ні розсердити, й не обдурити. Чистий пророк. Ви, Річарде, знаєте, безумно бездоганний. Навіть фізично. Ви не занадто чорнявий і не занадто білявий. Не за­надто високий і не занадто низький. Риси лиця математично правиль­ні. Ви — бездоганний директор, геніальний управитель, знаменитий ін­женер, славетний винахідник, заступник Едісона на землі й найкоре-ктніший, найпоштивіший жених на всьому світі» (с. 16). Модель техні­чної віри Райта виключно матеріальна, заснована на законах фізики і холодно ворожа до всього, що не вписується у схему його матеріально­го, доказового світу. Недаремно Кет у своїй характеристиці вдається до порівняння Річарда з пророком. Лише на перший погляд таке по­рівняння може здатися жартівливо-глузливим, але, якщо детальніше розглянути цей образ, то приходимо до однозначного висновку — пан Райт таки пророк, пророк своєї науково-технічної віри. Хіба не гли­боко щирою проповіддю всемогутності технічного прогресу, наукової думки є його виступ на засіданні державної комісії: «Чудеса? Але, мої панове, чи не смішні ж і не наївні чудеса цих пророків у порівнян­ні з чудесами нашої науки? Зціляння хворих? Та наша наука щодня сотнями робить це без ніякого гвалту... Чи може хоч десяту долю цього зробити якийсь пророк? А чи може Амар на сотні тисяч кіло­метрів говорити до людей? Чи може з одного кінця землі перелетіти на другий за тиждень? Та пророкам і не снилось робити ті чудеса, що робить наука» (с. 41), і далі: «Щодо таємної сили, то її, розумі­ється, заперечувати не можна. Вона в нього є. Але, мої панове, чи конче ж треба бути пророком, післанцем Бога чи Богом, щоб мати таку силу? Кожний з нас, з'явившись серед дикунів з електричним лі­хтариком, стане для них богом, володарем таємної, їм невідомої сили. Та чого більше: коли б п'ятдесят літ тому з'явився серед нас чоло-


Ю. І. Су з дешева

251


Вік, що знав би один тайну радіо, ми б уважали його за бога. Так, Амар має секрет якоїсь нам ще невідомої енергії. Можливо, що секрет цей, справді, зберігся з часів Атлантіди. Та й усе» (с. 42). Перебуваючи під впливом вкрай абсолютизованої ідеї віри у всемогутність науково-технічного прогресу, у силу людської волі, концентрацію природних здібностей та відкидаючи можливість божественного, нераціонально­го походження будь-якої енергії, явища або ж феномену у поведінці людини, Річард Райт, що цілком логічно у контексті його віри, нама­гається знайти фізичний, матеріальний характер навколишніх подій: «Але що вже до його знаменитої любови без гніву, то, вибачте, я про­сто не вірю в неї. Значить, не було відповідного випадку. Крім того — вихованість, добре володіння собою, добра підготованість спеціально до цієї ролі, а до того постійна екзальтація. От вся божеськість його» (с. 42). Маючи на меті здобути докази своєї теорії, він прагне будь-що знайти слабину, виявити хоч найменший прояв «людськості» у проро­ка та його учнів. Залучивши на допомогу Вільямса, він намагається спокусити аскетичних гостей різноманітними благами цивілізації, та це не дає бажаного ефекту: «Нічогісінько. Хоч пропади! Та це ж не люди, пане Райте, а якісь демони, очманілі, божевільні! їм нічого не треба, ніщо їх не цікавить, нічим їх не спокусиш. Тільки проповідь, тільки ота любов їхня, братерство та всяка інша нісенітниця» (с. ЗО). Проте, пан Райт не складає зброї і доходить до того, що пропонує дер­жавній комісії перевірити «справжність» пророка за допомогою еле­ктричного стільця власної конструкції, аргументуючи свою шокуючу пропозицію тим, що «коли він — не людина, то його сила буде дужча за енергію електрики. Коли людина, то він відмовиться і не сяде в фотель» (с. 31). Отже, віра Річарда Райта вимагає доволі жорстоких та недвозначних доказів. Але, якщо уважніше придивитись до моти­вів його наполегливого прагнення здобути докази лжебожественості пророка, то за холодним розрахунком можна легко побачити банальні чоловічі ревнощі (чого варті лише такі його слова: «Що Амар — не Бог і не післанець Бога, а проста собі людина, це я берусь доказати... Як докажу, ви майна мені не давайте, але зараз же шлюб, без одкладання ні на один день» (с. 31)), а що ж є більш природнім для ображеного чоловіка за прагнення довести вищість над суперником? А у такій бо­ротьбі, зазвичай, будь-які методи видаються дозволеними, аби лишень були ефективними.

І ось, нарешті, експеримент відбувся. На очах членів державної ко­місії пророк Амар довів свою надприродну силу. Здавалося б, це повин­но переконати людей прийняти віру і любов у серця і привести людство


252

Ідеї віри Та Любові


До щастя, рівності та гармонії. Але ж перший парадокс полягає у тому, що будь-яку людську істоту можна змусити до покори і страху, а от любов, а надто віру, ніхто не може поселити у її душу доти, поки вона сама не віднайде у собі здатність без остраху прийняти її і жити нею. Та для цього у душі людини не повинно залишатись питань, що по­требують відповіді, сумнівів у силі духа, злості чи образ, і найтяжче, що вона повинна навчитись на шляху до ідеалу — жити абсолютною любов'ю до навколишнього світу, отримуючи моральне задоволення від чистоти свого існування. Та чи здатна на таке перетворення, на таку віру в любові і любов у вірі сучасна людина? Відповіддю на це, безсумнівно, вічне питання, можна вважати третю дію п'єси. Перед нами пророк та його учні, що величають себе Апостолами. Вони уже не ходять з проповідями, а розмістились у ошатному палаці, облашто-ваному Кет. Уже немає потреби спокушати їх благами цивілізації, бо разючі зміни одразу ж кидаються в очі: і дорога одіж;, і зачіски, і са­мі постаті, що набули ситої округлості, виділяється серед них хіба що брат Рама, який не змінив ні одягу, ні переконань. Що ж до інших, то основною проблемою, що хвилює їх зараз, є визнання їх віри офіцій­ною релігією урядом в обмін на те, щоб пророк не давав благословення на припинення виготовлення зброї. Як бачимо, навіть віра найближ­чих до пророка людей, його учнів, зазнала невідворотних метаморфоз. І у цьому ми вбачаємо другий парадокс, зашифрований автором — ко­ли віра їх зазнавала гонінь, потребувала постійного доказу, вимагала, так би мовити, дискомфорту тілесного, ніхто з них не шкодував за матеріальними благами і задоволення моральне від служіння проро­ку та близькості із народом уявлялось найбажанішим ідеалом, у той час, коли визнання і ситість повернули їх до марнот буденного життя пануючого класу. Проте дана метаморфоза все ж мала певну особли­вість — вона зберегла ядро своєї віри: учні старанно приховували від пророка більшість змін у своєму житті, а інші намагались подати у вигідному для себе світлі, розглядаючи свого учителя уже скоріше не як того, що приніс світло віри у їх життя, а як гарантоване джерело матеріального благополуччя та владного панування у новому суспіль­стві. Таке положення влаштовувало усіх, крім брата Рами, що єдиний наважився сказати вголос про втрату колишньої чистої віри братами: «Гине віра наша, чуєш?! Ми сохнемо, ми мертвіємо, ми гниємо круг тебе, вчителю! Невже ти не чуєш духу нашого гноїння?! Невже не ба­чиш гною на душах наших?! Чого ж ти сумний ходиш у славі своїй?» (с. 59) Говорить він також; і про віддаленість колись народної віри від народу, спотворену картину дійсності, що штучно створює оточення


Ю. І. Су з дешева

253


Навколо свого пророка, маючи на меті задоволення власної користі: «Ти не бачиш життя. Ти бачиш тепер тільки машини, ти говориш слово Боже до машин, ти навчаєш рури, скло, папери. Живого тіла народа ти вже не знаєш... О, дайте мені сказати, дайте! — І він тебе вже не знає. Ти сам став машиною, сам, о вчителю наш прекрасний! Любов твою засушили й продають у пакетах по канцеляріях наших, по відділах, телефонами, телеграфами, екранами, грамофонами» (с. 59). Проблема ідеалу, ідеальної віри та її носіїв яскраво окреслена авто­ром у наступній репліці: «Ми проповідуємо любов, а сіємо ненависть. Ми проповідуємо простоту, а ходимо в золоті. Ми проповідуємо тру­дове життя, а збираємо багатства... Так, ми сіємо зло, але не того, що віра наша така, а що самі ми зраджуємо її, що самі ми стали невірами, що від віри в нас тільки слова зосталися, ремеслом стала віра наша!» (с. 61) Саме ці слова видаються нам ключовою думкою п'єси, лейтмотивом втілення ідеї кожного персонажа — недостатність віри, нездатність людської свідомості перебороти усталені тисячоліт­тями моделі та форми напрямку думок та поведінки унеможливлюють її шлях до духовного щастя та гармонії. Зрештою пророк помирає, а народу залишається легенда, заповіді та перспектива поступового на­лагодження звичного плину життя. Та головне питання, що хвилює автора, залишається відкритим, бо неможливо однозначно трактува­ти ні фінал п'єси, ні її персонажів. Єдине, що можна сказати напевно, що головними персонажами тут виступають не люди, як носії ідей, а власне, самі ідеї. Так, скажімо, центральний персонаж — Віра у рі­зноманітних її проявах: віра релігійна, що згодом перетворюється на фанатичну; віра у матеріальний вимір буття; віра у силу любові; ві­ра у компроміс у досягненні матеріального та духовного щастя; віра у власні сили. Ці віри різняться між; собою шляхами їх встановлення, носіями, уявленнями про ідеал тощо, але найголовніше для кожної з них — готовність сприйняти свідомістю людини без доказів та упере­джень, а це є якраз найскладнішим, адже людині неможливо позбу­тися повність своєї «людськості», побудованої на древніх інстинктах, формах поведінки, уявленнях про життя. Випробовуючи сучасну лю­дину на здатність віри, Володимир Винниченко виявляє чимало пара­доксів нашого суспільства: з одного боку, ми прагнемо чуда, та коли стикаємось з ним, то воно або ж лякає нас, або ж ми починаємо за­стосовувати будь-які засоби, щоб розвінчати його; ми бажаємо чогось прекрасного й духовного, і в той же час вимагаємо необхідного матері­алістичного пояснення кожного феномена; ми намагаємося допомогти собі та іншим змінити щось на краще, а натомість робимо крок у прірву


254

Ідеї віри Та Любові


Власного знищення; ми не хочемо бачити краху своїх ідей і, боячись жити у світі ілюзій, огороджуємо власні душі стіною байдужості та жорстокості.

Характерною рисою творчості Володимира Винниченка, зокрема драматургічної, є прагнення віднайти шлях до гармонійного та ща­сливого буття людини. Використання драматургічних форм давало можливість ставити до певної міри експерименти, що ілюстрували б можливі наслідки застосування тих чи інших ідей, розгортання тих чи інших ситуацій у реальному житті. У цьому ракурсі п'єсу «Пророк» можна вважати детальним дослідженням здатності душі, свідомості людини сучасного техногенного суспільства здобути щастя духовне, гармонію віри та любові. Експеримент автора доводить недосконалість людської істоти, у якій насправді мало що змінилось з приходу на зем­лю Христа. Суспільство не готове прийняти беззастережно ідеали до­бра, краси, рівності і братерства, і проблема тут полягає у кожному з нас, адже основною перепоною на шляху до щастя людини є сама лю­дина, суперечливість її природи, що полягає, з одного боку, у зневіре­ності в своїх силах, у здатності відкрити душу і без остраху сприйняти й створити своє майбуття, а з іншого боку, у постійній необхідності ма­ти в свідомості певну ідею, образ, ідеал, що супроводжується, у свою чергу, небезпекою сліпої абсолютизації уявної моделі, що призводить до поглинання і втрати не лише власної волі, а, подекуди, і принесен­ня у якості жертви власного життя. Лише гармонізація сакрального, ментального, чуттєвого вимірів буття кожної окремо взятої людської особистості та приведення у відповідність її ідеалів, прагнень та вчин­ків до загальнолюдських, прийнятих у даному суспільстві морально-етичних орієнтирів можуть гарантувати повноцінне та щасливе життя гармонійної особистості у гармонійному суспільстві.