Головна Релігія Актуальні проблеми духовності ІВАН ФРАНКО: СИСТЕМНІСТЬ СВІТОГЛЯДНИХ ЗАСАД
joomla
ІВАН ФРАНКО: СИСТЕМНІСТЬ СВІТОГЛЯДНИХ ЗАСАД
Релігія - Актуальні проблеми духовності

П. Г. Берко, Б. С.Левик

У 2006 році минуло 150 літ від дня народження Івана Франка і 90 років відтоді, коли він переступив межу Вічності. Нині, нам, його на­щадкам, важливо оцінити нашого геніального уродженця Дрогобиччи-ни та його вклад у розвиток загальносвітової і національної культури. Іван Франко — титан духовних устремлінь українського народу.

Багатогранна творчість І. Франка гідна великого подиву. Вона за­кономірно викликає постійний інтерес. Історичне значення творчості Франка полягає в її актуальному звучанні. Мабуть не було такого яви­ща в тогочасному суспільно-культурному світі, яке б залишилося поза його увагою і яке б не знайшло у творчості письменника живого від­ображення.

Водночас ми погоджуємося зі словами славетного українського пи­сьменника Уласа Самчука, сказаними півстоліття назад: «Вирогідно мало знаємо ми про нашого Івана Франка. Зводимо його до ролі по­літичного і національного будителя і будівничого, лишаючи на боці, можливо, суттєвіші його наміри. Він намагався збудувати не тільки національно-соціяльну громаду. Він передусім жорстоко скальпував наше духовне єство та вимірював ступінь температури нашої душі. Він боявся за саму суть нас, нас як одиниць людських, як Божих творів ви­щого порядку, яким наказано вершити і завершувати все створене на землі. Іван Франко, як ніхто з наших послів у світ вічного, намагався зробити з нас людей»1.

1 Самчук У. Велика літера // МУР: Альманах — Збірник І. — 1946. — С.51.

Актуальні проблеми духовності:

Зб. наук, праць / Ред.: Я. В. Шрамко _

Вип. 10. — Кривий Ріг, 2009, 237-246 Іі1


238

Іван Франко: Системність світоглядних засад


Роки української державної самостійності принесли нове піднесен­ня, нові ідеї та методологічні підходи й у франкознавство. Ця галузь нашої науки позбулася радянських ідеологем та трафаретів, звільни­лася від спрощеного розуміння творчості генія. З'явилися численні ґрунтовні монографії і статті українських і закордонних (польських, австрійських, німецьких) франкознавців, які поглибили й урізномані­тнили прочитання Франкової спадщини, її ідейних, теоретичних, по-етикальних, духовних аспектів. Особливо плідно працюють франко­знавці Львова (тут при Національному університеті функціонує Інсти­тут франкознавства), Тернополя, Дрогобича, Івано-Франківська, Ки­єва, Одеси, Рівного, Чернівців. Справжньою культурною подією стало видання творів І. Франка, що не увійшли до радянського 50-томника (Франко І. Мозаїка: Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах. Укл. Зіновія Франко, Михайло Василенко. — Львів: Каменяр, 2001.).

Сьогодні і на академічному рівні, і на рівні популярної освіти ми вже не зводимо усю творчість І. Франка до «боротьби за інтереси робі­тничого класу» чи до «пропаганди соціальної революції», не говоримо про нього як про «соціаліста» та «революціонера-демократа» і т. ін. Натомість І. Франко щораз постає перед сучасниками як оригінальний мислитель, дивовижно продуктивний політичний діяч і публіцист, ба­гатогранний вчений і витончений майстер красного письменства. Ми дізнаємося про складні шляхи його інтелектуальних пошуків, про йо­го світоглядну еволюцію, широкі творчі та ідейні контакти в контексті світової культури. Це продемонстрували й великі франкознавчі конфе­ренції, за матеріалами яких були видані фундаментальні наукові збір­ники, наприклад, науковий збірник Іван Франко — письменник, ми­слитель, громадянин. — Львів: Світ, 1998.; і спеціальні тематичні ре­гулярні видання: «Іван Франко: статті і матеріали» в серії «Українське літературознавство» (Львівський Інститут франкознавства), «Науко­вий вісник» Львівського музею Івана Франка, «Франкознавчі студії» (Дрогобич).

Однак нові віяння в культурному та інтелектуальному житті Укра­їни народили й нові проблеми. У франкознавстві такою проблемою ста­ло питання, наскільки І. Франко був Каменярем? Чи не заважає нам сьогодні цей образ-стереотип збагнути і відчути все багатство і ду­ховну глибину його таланту? Ще Євген Маланюк — блискучий поет-націоналіст та есеїст чи не перший зауважив, що образ Каменяра зву­жує і спрощує наш погляд на таку багатогранну постать Івана Франка. На цю тему з'явилася навіть спеціальна монографія Тамари Гундоро-


П. Г. Берко, Б. С.Левик

239


Вої «Франко — не Каменяр» (Мельбурн, 1996). Ціла група дослідни­ків (Т. Гундорова, С. Павличко, Я. Поліщук, Я. Грицак та ін.) взялася переосмислювати творчість І. Франка під кутом зору постмодернізму. Відповідно, пріоритетним у їхніх працях стало те, наскільки відповідав І. Франко певним націологічним, культурним та естетичним канонам модернізму. При цьому, на нашу думку, названі дослідники певним чином проігнорували історичну конкретику, ті реальні проблеми і зав­дання, які стояли тоді, в останній чверті XIX ст. — на початку XX ст., перед українською нацією. У підсумку вийшло так, нібито І. Франко не відповідав своєю творчістю «останній моді» європейської літера­тури, був обмежений «рамками народництва» і т. ін. Наприклад, Со­ломія Павличко, ведучи мову про «офіційний народницький дискурс Івана Франка», стверджує, що «в тих аргументах, якими Франко по-служився при розгромі „Молодої Музи", в черговий раз виявляється його антимодернізм»2. Зі свого боку Ярослав Поліщук наголошує, що «науковий реалізм», принципам якого слідував І. Франко, «перешко­див йому в оцінці молодого свідомого українства», над ним «тяжіла важка спадщина цілої епохи народницької ідеології і філософії мисте­цтва»3. Так образ «Франка-Каменяра» обростає певними означеннями мінусовості і негативності. Подібні твердження, перевівши їх на рівень базарної розмови, підхоплює бульварна преса і в суспільстві починає формуватися новий негативістський стереотип про письменника, але тепер вже вибудуваний не тільки на соціалістичних, а й дещо інших ідеологемах.

До слова, на подібні закиди проти нібито «примітивності» есте­тичного мислення І. Франка у свій час відповів відомий львівський науковець Іван Денисюк: «І. Франко критикував представників нових мистецьких напрямів не за те, що вони були модерністами, а що були модерністами заслабкими»4.

Тож; перед сучасним дослідником усе ще стоїть надскладна про­блема синтезу розмаїтих (може, аж надто розмаїтих, а іноді й супере­чливих) іпостасей творчого феномена Франка, потреба погодити «ка­меняра» й «не-Каменяра», «реаліста» і «модерніста», «соціаліста» й

2Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. — К.: Либідь, 1998.-С 84.

3 Поліщук Я. Міфологічний горизонт українського модернізму. — Івано-Фран­ківськ: Лілея, 1999. —С 72.

4Денисюк І. Франкознавство: здобутки, втрати, перспективи // Іван Франко — письменник, мислитель, громадянин. Матеріали Міжнародної наукової конферен­ції.—Львів: Світ, 1998. —С. 12.


240

Іван Франко: Системність світоглядних засад


«націонал-демократа», «ідеаліста» і «матеріаліста», «утилітариста» і «психолога», «оптиміста» і «песиміста»... Бо ж таких «непослідовно-стей», внутрішніх антагонізмів у Франковій життєтворчості — безліч. Зрештою, письменник сам зізнався:

Я боротись за правду готов, Рад за волю пролити свою кров, Та з собою самим у війні Не простояти довго мені5.

Цю війну із самим собою, внутрішнє протистояння різних «голо­сів» своєї душі він неодноразово творчо гіпостазував у колізії «двій-ництва» — смертельному герці двох Миронів (прозовий та поетичний «Поєдинки», поема «Похорон») та його менш «радикальних» художніх варіантах («Хома із серцем і Хома без серця», діалог Мойсея та Аза-зеля в «Мойсеї» та ін.).

Проте усі ці суперечності — не свідчення Франкової «розхристано-сті» (тим більше світоглядної «недорозвинутості»), браку волі до вну­трішньої цілісності, душевної й світоглядної гармонії, а радше вираз надміру напружених, до краю інтенсивних духовних пошуків. Фран­ко — чоловік-перехрестя, людина, навстіж відкрита до світу, котра жа­дібно ловила найтонші коливання атмосфери своєї епохи, і воднораз — чоловік-розвій, що завше перебував у русі, зміні, поступі; супокій ні­коли його не вдовольняв. І саме завдяки своїй межовій відкритості, еволюційній змінності, а відтак — стереометричності, багатогранності, навіть амбівалентності, феномен Франка — власне як унікальний люд­ський — посідає небуденне місце не тільки в історії нашої культури, але й у досвіді новоєвропейської людини загалом.

Дивовижним універсалізмом свого генія І. Франко завдячував на­самперед гарячому бажанню «обняти цілий круг людських інтересів», аби «не лишитися чужим у жаднім такім питанні, що складається на зміст людського життя», а отже, «бути цілим чоловіком»6. Він як «цілий чоловік» був одержимий ненаситною фаустівською жагою пі­знання, продиктованою внутрішнім спонуканням творчого духу висо-кообдарованої особистості розпросторитися якнайширше, «все прони­кнути, все проглянути, все скуштувати». Відтак вся його великося-

5 Франко /. Зібрання творів у 50-ти томах. — К.: Наукова думка, 1976-1985.—
Т. 3. — С. 282. (Далі посилання на праці Франка здійснюється за цим виданям із
зазначенням відповідного тому.)

6 Див. більш докладно: Маланюк Є. Книга спостережень. — Т. 1. — Торонто,
1962.-С 86.


П. Г. Берко, Б. С.Левик

241


Жна творчість — не що інше, як багатоголосий вислів його універсаль­ного світогляду. Вислів, звісно, не прямо-декларативний, системно-програмний, а опосередкований жанровими й стильовими інтенціями відповідних типів творчості (художнього, наукового, публіцистичного, власне філософського). За висловом Є. Маланюка, «Природою своєю Франко був поетом не естетично-емоційного, а саме інтелектуального, сказав би я, гетеанського роду» . Хоч би що він робив, хоч би чим займався, хоч би якої проблеми чи реалії торкався його всеобійма-ючий, могутній розум — усе він прагнув охопити думкою, осягнути, зрозуміти, осмислити. Франко — суб'єкт, схильний до рефлексії, інте-лектуаліст-ерудит, митець, мислитель і вчений-філософ, який завжди намагався осмислити світ і своє місце в ньому та роль своєї культуро-творчої діяльності. Він цурався суто емоційних, не вивірених строгістю Ratio Кроків як у мистецтві (певно, звідси нехіть до «декадансу» з його формальними експериментами), так і в науці та політиці.

Попри спроби (особливо радянської доби) «увібрати» Франка-ми-слителя в прокрустове ложе якоїсь однієї визначеної філософської си­стеми (найчастіше «революційного демократизму»), сьогодні можемо з певністю стверджувати, що український велет не вкладається ні в які «-ізми» (ні естетичні, ані філософські). Як своєрідний, суверенний духовний феномен, Франко світоглядно немовби «випорскує» із тенет традиційних філософських систем. Колосальний конгломерат наявної філософської проблематики, цілий комплекс ідей різних часів і куль­тур, український мислитель перетопив у горнилі сумніву й віри на власну філософію, заломлену на життєву конкретику своєї доби і на­ції. На міжнародному конгресі франкознавців (Львів, 25-27 вересня 1996 р.) професор І. Денисюк стверджував: «Франкові погляди необ­хідно трактувати як його власну, еволюційно складну філософську систему — „франкізм", у якій є оригінальна візія людського прогресу, гуманізму, обстоювання прав одиниці на суверенність і прав нації на самостійну, незалежну власну державу. Є також; критика завужених, односторонніх догматичних доктрин, у тому числі марксизму, зокрема його теорії класової боротьби як релігії ненависті між; людьми, спря­мованої проти консолідації націй»8.

Звісно, «франкізм» як оригінальний філософський світогляд не безгрунтовний, він міцно вкорінений у національну та світову культур­ну традицію. Проте мислитель не приймав беззастережно, «на віру»

7Маланюк Є. Книга спостережень. — Т. 1. — Торонто, 1962. —С. 88. 8Денисюк І. Франкознавство: здобутки, втрати, перспективи // Іван Франко — письменник, мислитель, громадянин. — Львів: Світ, 1998. — С.14.


242

Іван Франко: Системність світоглядних засад


Жодних готових концепцій. До кожного вчення він ставився критично, розважливо (особливо в зрілий період творчості), відзначаючи поруч із його сильними сторонами й негативні риси. Надзвичайна історико-філософська ерудиція Франка не заважала йому виробляти власні по­гляди на людину, суспільство, світ, а, навпаки,—допомагала.

У цьому аспекті справедливими видаються міркування В. Пшенич-нюка: «Філософський світогляд такої визначної постаті, як І. Франко, не потребує того, щоб його „притягували" до однієї чи іншої сторо­ни (матеріалізму чи ідеалізму) одночасно. Вони мають свою автоном­ність, свою цінність і значущість. Вважаємо, що це був раціоналізм, який намагався синтезувати нові форми й умови життя шляхом поєд­нання свідомого чи підсвідомого, ідеї романтизму, позитивізму й мате­ріалізму»9. Властиво, тверезий критицизм, діалектичний синтетизм, розумна поміркованість, ясність мислення є виразними прикметами Франка-філософа (особливо зрілої пори). Хоча його ідеї завжди були наснажені пристрастю, та він не кидався в крайнощі, а шукав розумно­го розв'язання проблемних ситуацій, уникаючи екстремальних засобів.

Франко — один із небагатьох українських філософів раціоналісти-чно-позитивістичної орієнтації, який створив надзвичайно широку за обсягом проблематики (від загальних законів буття і природи до лю­дини та її духу), хоча й недостатньо системну концепцію світобаче­ння, вперше розвинув філософію національної ідеї на раціональних засадах. У цьому його заслуга перед історією української думки. А своєрідність Франка-філософа в розвої європейської філософії, на наш погляд, полягає у не зовсім традиційному для західної парадигми ми­слення сполученні позитивізму й раціоналізму з персоналістичною ети­кою та гуманізмом, в універсалізмі й життєво-практичній конкретно­сті проблематики, передчутті проблем екзистенціалізму (особливо у філософських поемах). Чітко ідеалістичний світогляд простежується у листі Івана Франка до Михайла Драгоманова, в якому він зрікає­ться з реалістичного способу творчості, як його душі невластивого, і повернення до романтизму, в сфері якого він душею відпочиває і без насильства над нею творить. І його дальші ліричні поезії, як «Зів'яле листя», «Мій Ізмарагд», його поеми «Панські жарти», «Смерть Каїна» видання «Наукової бібліотеки» та інші, це є яскравий доказ того по­вернення до органічного, властивого його душі ідеалізму в світогляді і романтизму у творчості. Франко стає активним проповідником ідеалі -

Пшеничнюк В. О. Філософія української революційної демократії (М. Драгоманов, Л. Українка, І. Франко).— К.: Либідь, 1994. —С. 315.


П. Г. Берко, Б. С.Левик

243


Стичної філософії: «Молоді люди домагалися поперед всього коротких, зрозуміло написаних оглядів сучасних наук; от ми й вибрали, крім фі­лософії Шульце (він дотягнув свій огляд тільки до Канта, і по-моєму, особливо гарно зробив філософію Платона і отців церкви, котра ввійде в другу книжечку)»10.

Протягом усього життя І. Франка «провідною зорею» його світо­гляду й творчості була віра в поступ. І в добу молодечого романтизму, «і на зорі соціалістичної пропаганди», і в часі радикальної політичної діяльності, і в «днях журби», і золотої пори «Мойсея», і «Semper tiro» Франко ніколи не втрачав упевненості в нескінченому поступальному рухові усього існуючого. Поняття розвою завжди лежало в основі і йо­го наукової діяльності, й художньої творчості; тому Франкова філосо­фія з повним правом може бути кваліфікована як філософія розвою. Недарма дві найзначиміші — принаймні, найбільші за обсягом — його філософські праці («Мислі о еволюції в історії людськості» та «Що таке поступ?») безпосередньо присвячені якраз проблемі розвою, ево­люції, поступу. Через призму цього поняття він розглядав всі сфери й проблеми, висуваючи вимогу кожний предмет пізнання трактувати в діалектично-розвоєвій перспективі (незалежно від того, чи це явище природи, чи культури, чи суспільного життя).

Праця — ще одна визначальна константа Франкового світогляду — це, в його розумінні, головний засіб просування по шляху поступу. Так, ще в першому своєму філософському трактаті «Поезія і її становисько в наших кременах» Франко зазначає, що духовне ледарство, то злочин проти гуманності. Ставлячи в центр своєї філософії людину, він фор­мулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство — зло, а праця —добро. Праця у розумінні Франка —єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гі­дності і правди. Іван Франко зазначає, що грунтом для становлення справжньої «правдивої» моралі є формування кожної окремої людини в процесі її життя, на грунті її власного вибору, в будь-якому іншому випадку — моральні цінності виступають як зовнішні, абстрактні цін­ності, які не стали для людини своїми. Тому абстрактна мораль, яка існувала протягом багатьох років у нашому суспільстві, весь час і за­лишалась саме абстрактною, вона не стала і не могла стати критерієм для кожної людини, не могла впливати на національну самосвідомість, на традиції, які розвивалися століттями. Нині проблема духовності і виступає як пошук змісту у вічності, незникаючого екзистенціально-

10 Франко І. — Т. 49. — С 112.


244

Іван Франко: Системність світоглядних засад


Го стану людини. Відродження духовності неможливе без повернення до реальних цінностей народу, неможливе без розуміння унікальності автономності особи, без розуміння совісті як морального вибору.

Автобіографічне зізнання письменника з «Переднього слова» до збірки «Із літ моєї молодости» (1914), писаного 2 травня 1913, за три роки до відходу у вічність: «В своїй оце вже близько 40-літній літе­ратурній діяльності я переходив різні ступні розвою, займався дуже різнородною роботою, служив різним напрямам і навіть націям... Та скрізь і завсігди у мене була одна провідна думка — служити інтере­сам мойого рідного народу та загальнолюдським поступовим, гуман­ним ідеям. Тим двом провідним зорям я, здається, не споневірився досі ніколи і не споневірюся, доки мойого життя»11.

Отже, духовний світ людини є її найдорожчим надбанням. Філо­софія Івана Франка замішана на почуттях і розумінні благородності матерії людського духу. «Дух, що тіло рве до бою», дух любові й спра­ведливості, знання й громадянської самопожертви, віри в щасливу майбутність — це дух істинно франківський, каменярський, молодий і переможний. В одному з найкращих філософських віршів («Веснян­ки»), звертаючись до матері природи, поет звинувачує її в тому, що вона найдосконаліше своє творіння — людську душу — кидає «свиням під ноги». Франко говорить, що, на жаль, людина цілком природно підламує собі «крила духовності», втрачає потяг до ідеалу, стає жер­твою громадського песимізму й збайдужіння. Франківська філософія породжує досить важливу і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого сумління, а тому в сфері духу панує, власне, та найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям основу для їхньої єдності, для братерства і любові.

Однак Франко — не філософ. Точніше не цілком і не тільки фі­лософ, «не цілком» фаховий філософ (попри те, що здобув учений ступінь доктора філософії у Віденському університеті). (Потрібно па­м'ятати, що в XIX ст., а на Заході ще й донині, за середньовічною традицією, докторами філософії іменували усіх вчених, які захисти­ли дисертаційну роботу в галузі суспільно-гуманітарних і, частково, природничих наук, окрім теології, юриспруденції та медицини.) Фран­ко був високопрофесійним філологом, фольклористом, журналістом, літератором, але не філософом. Як не був він професійним економі­стом, або політиком. Це дещо «провокативне» твердження насправді

11 Франко /. —Т. З. —С.282.


П. Г. Берко, Б. С.Левик

245


Зовсім не суперечить уже узвичаєному уявленню про Франка як ге­нія універсального хисту — письменника, ученого, громадянина, який таки був і політичним та громадським діячем, і економістом, й істори­ком. І — в тому числі — філософом. Природно, що така плідна й веле-гранна діяльність не могла бути завжди на одному рівні професійної майстерності; сам Франко в ювілейній промові 1898 року зізнавався, що до муру національної культури й суспільного життя не раз мусив додавати різного ламу й труску, почуваючи себе до обов'язку запов­нювати «люки і шпари» в тому мурі, і вельми сумнівався (одержимий надмірною скромністю), чи щось із його творів «перейде до пам'яті будущих поколінь»12.

Таки перейшло; та зрозуміло, що не все з цього велетенського спад­ку титана за значущістю й досконалістю дорівнює «Мойсееві». Багато що творилося «на злобу дня», ба навіть на потребу години, задля задо­волення хвилевих національних домагань, вимог моменту («В кожнім часі я дбав про те, щоб відповісти потребам хвилі і заспокоїти злобу дня» 13.) Тож; і різні форми самореалізації творчої особистості Фран­ка— нерівноцінні, хоч і всі вони — значущі в контексті національного розвою. Сам письменник у листі до А. Кримського від 26 серпня 1898 р. зізнавався: «У науці й публіцистиці я був і, мабуть, усе буду тіль­ки дилетантом. Мене тягне сюди і туди, я силкуюся пізнати се й те питання, а коли берусь писати про нього, так се головне для того, що ніхто компетентніший про нього не пише. Я більш популяризатор, ніж оригінальний учений... Я тільки те чую, що і в своїй наукові і публіцистичні праці я вношу свій темперамент і сим способом розбу­джую зацікавлення до порушуваних мною питань у людей, що досі й не підозрівали сих питань. Для Галичини се досить багато»14. Ця «авторитетна» теза справедлива і щодо Франкових філософських за­цікавлень.

Франко ніколи не мислив філософську іпостась свого таланту як са­модостатню чи, тим більше, визначальну, провідну, а лишень як допо­міжну, підпорядковану іншим, навіть вторинну. Він ніколи не називав себе філософом, не ідентифікував свою творчу діяльність (чи навіть якийсь із її аспектів) із «професійним» теоретичним філософствува­нням. Зрештою, не зовсім безпідставно йому неодноразово закидали ідейну непослідовність, асистемність, неорганізованість, фрагментар-

12 Франко І. - Т. 31. - С 308.

13 Франко І. Одвертий лист до галицької української молодежі // Франко І. Ви­
брані твори у 3-х томах. — Т. 3. — Дрогобич: Коло, 2004. — С. 570.

14 Франко І. - Т. 50. - С 115.


246

Іван Франко: Системність світоглядних засад


Ність світогляду, невиробленість категоріального апарату. Так, Я. Гри-цак говорить про «брак системности й послідовности в поглядах» як «слабке місце» політичного світогляду І. Франка15. Зрештою, він і не прагнув формулювати якусь цілісну, монолітну філософську систему; набагато важливішим для нього було дослухатися до вітрів епохи і гідно відповідати її запитам.

Саме тому Франко — ворог усілякої доктрини: «Доктрина — се фор­мула, супроти якої уступають на задній план живі люди й живі інте­реси. Доктрина — се уніформ, стрихулець, ворог усяких партикуляри-змів. Доктрина — се з роду централіст, що задля абстрактних понять не щадить конкретних людей і їх конкретного доброботу»16. Тільки живе життя у всьому його ультраскладному розмаїтті, неувібгане в готові (хай і позірно мудрагельські!) «формулки», могло слугувати предме­том і метою світоглядних шукань автора «Мойсея». І принциповий антидогматизм — вихідний пункт його філософствування.

Погляди І. Франка розвивалися в контексті реальних подій обста­вин його особистого, громадського і національного життя. Ми і нині у великому боргу перед великим патріотом України. Ми мусимо ви­знати, що недостатньо знаємо його роздуми про перспективи розви­тку України, про наше місце у світовій спільноті. На думку велико­го знавця української проблематики Клеренса Манінга, Іван Франко був і залишається «скульптором модерної української нації»17. Фран­ко завжди залишався самим собою, мав власний світогляд і ввійшов у свідомість наступних поколінь, як невтомний будівничий праведник людських душ та світлого майбутнього українського народу.

І ще одне, ми щиро хочемо застерегти читача від фальшивих ни­нішніх пророків, котрі стараються використати ідеї Івана Франка для своїх інтересів. Особливо небезпечним є те, що вони, вириваючи деякі положення із загальних роздумів мислителя у перекрученому, спотво­реному вигляді, подають їх як свої, називаючи себе послідовниками Каменяра. Плідна й багатогранна діяльність Івана Франка залишає­ться взірцем жертовного служіння (в його ж таки розумінні) україн­ській нації. А сам він належить до плеяди, хто став сіллю української землі.

15Див.: Грицак Я. Іван Франко в еволюції української політичної думки // Су­часність. — 1994. — 9. — С 122.

16 Франко І. — Т. 45, с. 402.

17Манінг К. Основи творчого методу Івана Франка. Вибране. — Т. 1 — Мюнхен, 1971. - С. 31.