Головна Релігія Актуальні проблеми духовності Між: приватним та публічним: політика Ханни Арендт в якості біографа
joomla
Між: приватним та публічним: політика Ханни Арендт в якості біографа
Релігія - Актуальні проблеми духовності

В. І. Менжулін

До сотої річниці із дня народження Ханни Арендт

Ханну Арендт (1906-1975) цілком заслужено вважають одним з найвпливовіших політичних мислителів XX століття. Сьогодні про неї згадують в першу чергу як про поборницю відродження класичного уявлення про політику, як про суворого критика тоталітарних ідео­логій та режимів, знавця їхніх джерел тощо. Саме цим темам при­свячено найвідоміші праці Ханни Арендт1. Широко відомим є також зроблене нею відкриття глибокого зв'язку між зменшенням публічної активності індивідів та зростанням тоталітарних тенденцій в суспіль­стві, членами котрого вони є. На думку Арендт, забуття індивідами їхньої публічної місії, занурення у власні приватні проблеми та байду­жість до суспільних справ як ніщо сприяють розцвіту тоталітаризму. Це попередження прийнято вважати одним з головних світоглядних «заповітів» Ханни Арендт2, а поняття публічності — ледь не перше, що приходить в голову будь-кому, хто намагається сказати про її основні досягнення як філософа.

Разом з тим, в останні роки свого життя ця палка прибічниця публі­чності випустила збірку праць, яка за самим своїм жанром передбача­ла визнання факту наявності глибокого взаємовпливу між публічним

1Такі, скажімо, як [1]; [2].

2Наприклад, на цьому наголошується в одному з останніх речень статті «Арендт» в «Філософському енциклопедичному словнику», що був виданий Ін­ститутом філософії ім. Г. С. Сковороди НАНУ [6, с 36].

Актуальні проблеми духовності

(Відп. ред.: Я. В.Шрамко)

Кривий Ріг (2007), 75-90 75


76

Між: приватним Та Публічним


Та приватним шарами людського буття. Йдеться про збірку біографі­чних есе під загальною назвою «Люди у темні часи» 3. На нашу думку, зібрані в ній не дуже великі за розмірами біографічні нариси склада­ють неабиякий інтерес. Причому цікаві вони не тільки з точки зору наведеної в них біографічної інформації, але й тим, якої, якщо можна так висловитися, біографічної політики дотримувалася їхня авторка, розповідаючи про життя своїх героїв: яку саме інформацію вона ви­рішила надати, під яким кутом зору, в якій тональності тощо. Саме політиці Ханни Арендт в якості біографа присвячено дану статтю. Нижче ми спробуємо виділити низку ідей, стратегій, прийомів тощо, що є характерними для біографічного письма X. Арендт.

Дуже важливі методологічні положення містяться вже у передмові до «Людей у темні часи». Причому стосовно їхнього змісту варто від­значити те ж саме, що було сказане й про жанр збірки в цілому: ці по­ложення дещо не вписуються в спрощені уявлення про Арендт як про затятого проповідника принципу публічності. Авторка збірки не при­ховує, що серед людей, які стали героями її захоплених біографічних нарисів, є й такі, життя котрих великою активністю на публічній арені не відзначалося. Однак не варто думати, що в даному випадку йде­ться про якесь випадкове проникнення «чужорідних» (непублічних, суто приватних, егоїстичних) елементів в тканину біографічних дослі­джень, орієнтованих виключно на прославлення публічності. Навпаки, Арендт наголошує на тому, що в центрі її уваги знаходитимуться осо­бисті життєві траєкторії героїв, а не те, яким чином ці траєкторії впи­суються (якщо вписуються взагалі) у публічно-історичний контекст: «Хто шукає представників епохи, рупорів Zeitgeist, виразників Історії з великої літери, тут їх не знайде» [3, с. 7].

Взагалі-то, готовність писати книжку про людей, що не були «ви­разниками Історії з великої літери» (а тим більш — готовність про це настільки відкрито говорити), як за часів публікації «Людей у темні часи», так і пізніше, складала, складає й, наважимося припустити, ще довго складатиме неабиякий професійний ризик для автора. Широка публіка та, відповідно, широке коло професійних біографів традиційно віддають перевагу історіям життя зовсім інших персонажів. Публіка хоче читати як раз про «рупорів» епохи, вона цікавиться в першу чер­гу життям помітних4, видатних, впливових людей. Велика кількість

3 Оригінал — [9]. У подальшому викладі ми будемо посилатися на російський переклад — [3].

4Тих, кого помічають, або, якщо російською, «замечают», тобто «замечатель­ных» людей. Звідси й назва однієї з найпопулярніших біографічних серій — «ЖЗЛ»


В. І. Менжулін

77


Біографічних творів такого типу та велика повага до них з боку чи­тачів призвели до того, що з'явилася потреба відокремити для них специфічний літературний жанр — «канонічна біографія».

Що дозволило Ханні Арендт піти усупереч цьому «канону»? Як нам здається, тут спрацювало її фундаментальне (можна сказати — методологічне) переконання в тому, що «дрібні» історії людей не зни­кають на тлі універсальної історії людства, час індивідуального буття не розчиняється у бутті історичного часу, а індивід може розглядати­ся як такий, що великою мірою є автономним від своєї власної епохи. Сказане не означає, що Арендт постала проти «канонічної біографії» як такої. Принципової ворожості по відношенню до такої установки, як бажання дізнатися якомога більше про видатних історичних осіб (і, відповідно,—до такого жанру, як «канонічна біографія»), у Ханни Арендт не було. Вона навряд чи погодилася би з думкою Карла По-пера про те, що «наша цивілізація зможе вижити, тільки за тих умов, якщо ми відмовимося від звичного вшанування великих» (Цит. за: [8, с 178]). Арендт, на відміну від свого маститого сучасника, вважала канонічну біографію надзвичайно перспективним різновидом істори­чного дослідження. Вона, наприклад, визнавала, що біографії великих нерідко говорять «про відповідний історичний період більше та яскра­віше, ніж будь-які — окрім найвидатніших — книжки з історії» [3, с 44]. Проте авторка «Людей у темні часи» добре усвідомлювала не тільки переваги канонічної біографії («Довга, вичерпно документована, з до­кладними примітками та численними цитатами, вона як правило ви­ходить у вигляді великого двохтомника... »), але й те, що в рамках цього жанру їй не вдасться реалізувати свою основну мету:

Канонічна біографія стала класичним жанром для великих державних діячів, але залишалася мало придатною там, де го­ловний інтерес викликає історія Самої людини (курсив мій. — В. М.), або для життєписів... всіх тих, кого геній примушував віддалитися від світу і хто важливі перш за все своєю творчістю, ... а не роллю, яку вони відігравали [в світі] [3, с 44].

У зв'язку із подібними міркуваннями може виникнути запитання: якщо йдеться про людину, яка в світі особливої ролі не відігравала, чи не є інтерес до історії її життя суто графоманським? Чи має та­ка біографія якесь значення для нас, тобто для того самого світу, від якого її герой віддалився? Арендт впевнена, що має, хоча й не завжди

(«Жизнь замечательных людей»).


78

Між: приватним Та Публічним


Однаковою мірою. Альтернативні зразки мислення та поведінки ста­ють вкрай потрібні за умов глибокої суспільно-історичної кризи, або, як каже Арендт, у «темні часи». Саме тоді, коли свідомість більшості людей та їхніх кумирів все більш страждає від глобальних світогля­дних затьмарень, досвід меншості, маргіналів може стати могутнім терапевтичним засобом5. У «темні часи» освітлення приходить не від «рупорів епохи», а «від нечіткого світла, яке мерехтить та часто є слаб­ким, але яке деякі люди у своєму житті та у своїх працях запалюють майже за будь-яких умов... » [3, с 9-10].

Як вже зазначалося, такі персонажі як правило відчувають зна­чний дефіцит уваги не тільки з боку своїх сучасників, але й з боку про­фесійних зберігачів пам'яті про людей минулого, тобто з боку біогра­фів. «Люди у темні часи» — спроба заповнити цю прогалину. Це свого роду зібрання унікальних прийомів, стратегій освітлення, що форму­валися та застосовувалися індивідами, які особливо гостро відчували темність часів, в які вони жили. Цілком природно, що перші прикла­ди індивідуального протистояння темряві навколишньої нерозумності авторка «Людей у темні часи» бере з історії власної професії:

Згідно з Хайдеггером, з «неосяжної хтивості» спільного пов­сякденного світу немає іншого виходу, окрім уходу в ту самоту, яку філософи, починаючи з Парменіда та Платона, протистав­ляли політичній сфері [3, с 9].

Однак той факт, що ці філософи згадуються на самому початку книжки (у передмові) зовсім не слідує, що саме цю стратегію «уходу» Ханна Арендт вважає зразковою. Зовсім не однозначно вона оцінює «втечу» Мартина Хайдеггера. З одного боку, вона бачить несумнівну «філософську істотність» в закликах Хайдеггера відмовитися від уча­сті у справах «натовпу». В передмові до «Людей у темні часи» вона з розумінням говорить про презирство Хайдеггера до «балаканини» та в позитивних тонах цитує широко відому фразу з «Буття та часу»: «світло публічності все затьмарює» [3, с 9]е. Проте, в іншому місці,

5 До речі, Арендт вважає, що життєписи такого типу можуть бути корисні не тільки в терапевтичному, але й в евристичному плані. Якщо канонічні біографії говорять дуже багато про епоху, в яку жили їхні герої, і таким чином впливають на формування канонічного образу цієї епохи, то біографії альтернативного ти­пу дозволяють побачити епохи, в яких жили їхні герої, у новому (нерідко — дуже несподіваному) ракурсі [3, с. 45].

ВХанна Арендт ймовірно має на увазі фразу, яка у перекладі В. В.Бібіхіна зву­чить так: «Публичность замутняет все и выдает так скрытое за известное и ка­ждому доступное» (Цит. за: [7, с. 127]).


В. І. Менжулін

79


Говорячи безпосередньо про часи, що настали зовсім невдовзі після виходу цієї праці, Ханна Арендт знаходить для оцінки «втечі від ба­лаканини» вже зовсім інші вирази:

Як заманливо було б, наприклад, просто ігнорувати нестер­пно дурну балаканину нацистів. Але як би не хотілося підда­тися такий спокусі та затишно сховатися у внутрішнє життя, результатом завжди буде втрата — разом із дійсністю — й самої людяності [3, с 34].

В той же час Ханна Арендт турбується про те, щоб у розпалі спра­ведливого гніву ми не переплутали подібну нелюдяність з трагічною «внутрішньою еміграцією», що була зумовлена непереборними обста­винами. Втеча від світу може бути виправданою за тих умов, говорить Арендт, якщо «ми не закриваємо очі на реальність, але постійно має­мо її на увазі як те, від чого ми втікаємо» [3, с 33]. Не виключено, що певним чином ці міркування стосувалися знов-таки Хайдеггера, однак безпосередньо з тексту це не випливає. Не вдаючись до досить скла­дних особистих мотивів, що неминуче присутні у будь-яких висловлю­ваннях або умовчаннях Ханни Арендт стосовно Мартина Хайдеггера, відзначимо лише, що серед героїв її спогадів можна зустріти одного німецького філософа, який, якщо слідувати логіці її викладу, точно не може бути запідозрений у нелюдяності.

На відміну від Хайдеггера, цей філософ не те тільки не вважав, що світло публічності щось затьмарює, а, навпаки, « Ніколи (курсив мій. — В. М.) не поділяв забобону інтелігентних людей, нібито ярке світло пу­блічності робить все дрібним та плоским» [3, с 88], та, взагалі, був першим та єдиним з філософів, «хто виступив проти усамітнення» та заявив, що «істина та комунікація суть одне» [3, с 101]. Так, був період, коли цьому філософу довелося піти у «внутрішню еміграцію», однак трапилося це під тиском абсолютно непереборних обставин. Йдеться, як можна здогадатися, про одного з найвидатніших спочатку друзів, а пізніше опонентів Мартина Хайдеггера — Карла Ясперса. На сторін­ках збірки «Люди у темні часи» персоналії автора «Буття та часу» не присвячено жодного есе, іншим героям — по одному, тоді як Карлу Ясперсу — цілі два. Саме життя Ясперса дало Ханні Арендт найбільш за все матеріалу для конструювання свого роду філософсько-біогра­фічної ікони.

Перше з двох есе, що присвячені Ясперсу, має підзаголовок — «Lau-datio». У перекладі з латини це означає «схвальне слово». Однак, ро­бить дуже важливе пояснення Арендт, йтиметься про таке схвальне


80

Між: приватним Та Публічним


Слово, яке «має на меті прославити не стільки творчість, скільки са­му людину» [3, с 85]. Вона збирається розповісти про «гідності, що властиві людині тією мірою, якою вона перевершує всі свої справи та твори» [3, с 85-86]. Прихильників уявлення, згідно з яким публічному обговоренню можна піддавати тільки «об'єктивні» елементи біографії творчої особистості, тобто її твори, тоді як власно особистість краще віднести до приватної, суто «суб'єктивної» сфери, Арендт називає ра­бами новітніх забобонів стосовно того, що у житті інтелектуала має бути публічним, а що — непублічним. Арендт впевнена, що згідно із більш давніми та більш істинними уявленнями щодо публічності лю­дина має з'явитися перед публікою в усій своїй суб'єктивності. Більш того, розділення академічної діяльності на «особистісно-суб'єктивні» та «безособистісно-об'єктивні» компоненти, на її думку, має сенс тіль­ки в межах природознавства, тоді як особистість вченого-гуманітарія нерозривно повязана з його науковими дослідженнями.

На думку Арендт, тільки завдяки урахуванню «особистісного» чин­ника гуманітарні науки можуть розраховувати на збереження за собою права належати до того, що римляни називали humanitas (людяність): «її (humanitas.—В. М.) набуває лише той, хто піддає своє життя та свою особистість „ризику публічності"... » [3, с 88]. Зрозуміло, в пер­шу чергу ця вимога стосується політиків. Але не тільки: філософів це торкається також;. Саме послідовне визнання філософії такою публі­чною активністю, яка є дуже спорідненою з політикою, дуже подоба­лося Ханні Арендт у Карла Ясперса:

Ствердження публічної сфери у Ясперса є унікальним, оскі­льки воно йде від філософа та є похідним від фундаментального переконання, на якому заснована вся його діяльність в якості фі­лософа: що й філософія, й політика торкаються усіх. Саме це й об'єднує філософію та політику; саме в цьому й полягає причина того, що обидві вони належать публічній сфері, де беруться до уваги людська особистість та її здатність пройти випробування [З, с 89].

Отже, приклад Ясперса служить для Арендт блискучим підтвер­дженням того, що об'єктивно-наукові та суб'єктивно-особистісні еле­менти біографії можуть бути інтегровані в єдиному, цілісному образі мислителя, який свідомо піддає себе ризику публічності7. В есе, що присвячені героям, яким, на відміну від Ясперса, не довелося жити в

7В цілому підтримуючі ідею Арендт про те, що біографія саме такого типу є дуже гідною для інтелектуала-гуманітарія, зазначимо, однак, що їй самій у вла-


В. І. Менжулін

81


Настільки темні часи, як ера націонал-соціалізму в Німеччині, Арендт більш наполегливо говорить про те, що важливою складовою публічної активності інтелектуала має бути критична налаштованість до світу, особливо — до пануючих в світі догм, стереотипів. Вдалим втіленням такого ідеалу, наочним прикладом «людяності у темні часи» була для неї, наприклад, постать Г.-Е. Лессінга, який «ніколи не заключав пере­мир'я із світом, в якому жив». Більш за все в біографії Лессінга Ханну Арендт приваблює те, що йому подобалося «давати відсіч забобонам» та «говорити правду придворній черні» [3, с 14]. Іншого німецького поета (Бертольда Брехта) Арендт критикує за те, що той за певних обставин перестав дивитися на світ власними критичними очима та «слухняно став у строй» [3, с 276].

Однак не слід думати, що Ханна Арендт не уявляла, що повною мірою цей ідеал може бути реалізований лише за ідеальних умов. Пе­реходячи від ідеалів до реальності, вона готова була робити певні ви­нятки. Наприклад, говорила, що в її власну епоху «геніальність мо­гла розвиватися лише у конфлікті із світом та публічною сферою» [З, с 12]. Окрім того, згідно з Арендт, бувають й настільки темні ча­си, коли про конфлікт з публічністю вже не йдеться і зразковою стає скоріше непублічність: «Він завжди стояв цілком один та залишався незалежним від будь-яких угрупувань, — говорить Арендт про позицію Карла Ясперса за часів гітлерівського режиму. — Було самоочевидне, що він залишиться твердим до кінця посеред катастрофи» [3, с 90]. Останній вислів («залишиться твердим до кінця») звучить досить па­фосно і, якщо розглядати його поза контекстом, може скластися вра­ження, що Ханна Арендт страждала такою досить поширеною серед біографів (особливо — канонічних) фаховою «хворобою», як надмірне моралізаторство.

Проте є достатні підстави стверджувати, що це не так. Візьмемо, скажімо, ставлення Арендт до Мартина Хайдеггера. Напередодні ка­тастрофи (ще у до-нацистський Німеччині) він пропагував концепцію філософського ескапізму, яка, зрозуміло, є абсолютно неприйнятною з точки зору ідеальних рис, винайдених Арендт у Ясперса або Ле -

Сній біографії провести цей принцип з початку до кінця не вдалося. Взяти хоча б її знакові взаємостосунки із Мартином Хайдеггером, які великою мірою й досі залишаються поза зоною дії принципу публічності. Наприклад, авторці нещодав­но виданої книжки «Ханна Арендт — Мартин Хайдеггер. Історія взаємовідносин» ([10]) під час її написання довелося обмежитися лише переказом листування між Арендт та Хайдеггером, оскільки публікувати ці принципові матеріали було забо­ронено (Див. про це: [5, с 196]).


82

Між: приватним Та Публічним


Сінга. Потім, вже посеред катастрофи, той же Хайдеггер виявився, м'яко кажучи, значно менш твердим і значно більш залежним від «де­яких угрупувань», ніж Ясперс. Тим не менш, про зв'язок Хайдеггера з націонал-соціалістами Арендт на сторінках «Людей у темні часи» не згадала жодного разу, а про його до-нацистський ескапізм висло­вилася, як ми пам'ятаємо, навіть в позитивних тонах (див. вище). З інших джерел відомо також;, що коли Ясперс вимагав від неї рішуче засудити співпрацю Хайдеггера із нацистами, вона категорично відмо­вилася8. Як нам здається, концептуальне виправдання такого специ­фічного ставлення Арендт до Хайдеггера можна знайти в контексті її міркувань стосовно долі Езри Паунда — американського поета, біогра­фія якого у певному плані виявилася дуже схожою на хайдеггерівську. Обговорюючи близькість Паунда до нацистів, Арендт звертає увагу ось на що:

Уряд Сполучених Штатів вирішив не придавати його суду за зраду у воєнний час, так як він міг би послатися на неосу­дність, після чого журі поетів зробило в якомусь сенсі саме те, на що уряд не наважився, — воно судило Паунда, та у підсумку присудило йому премію як кращому поету 1948 року. Поети йо­го нагородили, незважаючи на дурну поведінку або неосудність. Вони судили поета; не їхньою справою було судити громадянина [З, с 242].

Більш того, Ханна Арендт наголошує на тому, що випадок Паунда є не одиничним, а, навпаки, типовим:

Поети не часто відрізнялися громадянськими чеснотами; Платон — сам великий поет в обличчі філософа — не перший сер­дився на поетів. З ними завжди було нелегко; вони часто прояв­ляли сумну схильність до непригожої поведінки» [3, с 241-242].

Посилаючись, що Паунда судили виключно як поета, Ханна Арендт виступає за те, щоб й інших поетів судили в першу чергу як поетів. Присутність в цих її міркуваннях постаті Платона, причому саме в ролі моста між поезією та філософією («поет в обличчі філософа»), як нам здається, дає всі підстави спроектувати сказане про Паунда

81956 р. Ясперс, як зізналася Арендт у приватному порядку, ледь не в ульти­мативній формі вимагав від неї повного припинення відносин з Хайдеггером. Як сказала Арендт своєму конфіденту, «Я була обурена та заявила, що не дозволю ставити мені ультиматуми» (Докладніше про це: [5, с 508]).


В. І. Менжулін

83


На ще одного філософа, який не відрізнився громадськими чеснота­ми в епоху нацизму, але філософія якого відрізнялася надзвичайною спорідненістю з поезією, тобто на Хайдеггера. Судити Хайдеггера та інших філософів, за логікою Арендт, мають в першу чергу філософи, причому виключно як філософа. Подібна логіка, зрозуміло, несе в собі загрозу упередженості9, але принаймні в межах біографічного жанру вона певною мірою виправдана. Один з основних імперативів, які ми знаходимо у підґрунті багатьох біографічних міркувань авторки «Лю­дей у темні часи», можна передати, наприклад, таким чином:

Герой біографічної оповіді вже не зможе відповісти на питан­ня читача, це доведеться зробити автору. Майбутнє — це суд над минулим, але імператив безвідповідності робить цей суд наперед визначеним. ... Сказане не означає, однак, що сюжет та персо­нажі минулого є непідсудними дню сьогоднішньому. Зазначений імператив лише переконує біографа зайняти таку позицію, щоб він не міг претендувати на харизму абсолютної влади над мину­лим [4, с 49].

З вищесказаного випливає, що фундаментальною умовою можли­вості якісної біографії є поважливе, дружнє ставлення біографа до сво­го героя. Принципова відсутність хоча б базової дружності робить біо­графа байдуже-відстороненим або жорстко-критичним. Байдужі біо­графії читати нецікаво, а надто критичні — неприємно. З іншого боку, повне злиття біографа із своїм героєм також не може вважатися нор­мою. Якщо між; біографом та героєм зникає дистанція, біографія пе­ретворюється на агіографію. Образно кажучи, бажано, щоб дружній інтерес не переростав у сліпу любов. На подібні роздуми наштовхує, наприклад, есе Ханни Арендт, що присвячено Лесінгу. Останній був великим прихильником активної комунікації, «хотів бути другом ба­гатьох людей, але Нічиїм братом (курсив мій. — В. М.)». Він не терпів самоти, але не менш нестерпною для нього була « Надмірна близькість

9Принаймні, якщо скористатися цією логікою суто формалістино (софістично), мабуть, доведеться визнати, що ще краще, щоб Хайдеггера судили тільки філо-софи-поети, оскільки, наприклад, філософи-науковці навряд чи здатні осягнути глибину його поетичного філософування. Потім, можливо, з'ясується, що бажано, щоб суддями обиралися виключно німецькомовні філософи-поети. Врешті-решт, може дійти й до визнання, що важливою умовою справедливого суддівства є сим­патія до підсудного. Важко повірити, що подібні висновки свідомо передбачалися авторкою «Людей у темні часи». Однак, скажімо, в одному з есе Арендт говорить про те, що глибоке проникнення Г.-К. Честертона в особистість Св. Фоми походило від простої симпатії одного незграбного товстуна до іншого ([3, с 293-294]).


84

Між: приватним Та Публічним


Братерства (курсив мій. — В. М.), що стирає всі розбіжності...» [З, с 42]. Для Лесінга, як й для Арендт, дуже важливою рисою дружби є те, що вона «не інтимно особистісна, але висуває політичні вимоги та залишається пов'язаною із світом» [3, с 37]. Відповідно, біограф, який ставиться до свого героя дружньо, але не зливається з ним у беззастережній братський любові, уникає небезпеки бути нудно бай­дужим або нездорово гіперкритичним, однак залишає за собою право для ґрунтовної, доброзичливої критики.

Як нам здається, роздуми авторки «Людей у темні часи» стосовно такої категорії як «дружність» цікаві не тільки з точки зору біографіки як окремого напрямку досліджень, але й з огляду на місце біографі­чного підходу в масштабах всього історико-філософського пізнання. В наші дні дружбу зазвичай прийнято ототожнювати із особистою близькістю, чимось виключно суб'єктивним. Відповідно, введення біо­графічного (дружнього, особистісного) елементу в історико-філософ-ське дослідження асоціюється з його суб'єктивізацією. В цьому плані дуже доречними, як нам здається, є зауваження Ханни Арендт сто­совно власне «суб'єктивності» дружби. Як виявляється, таке уявлен­ня сформувалося порівняно нещодавно, а, скажімо, для давніх греків поняття дружби було значно більш Об'єктивним. За їхніми переконан­нями, «сутність дружби полягала у розмові. Вони вважали, що тільки постійна співбесіда об'єднує громадян у поліс» [3, с 35]. Однак дружня бесіда не тільки робила людей політичними. Вона також; робила речі людяними. Будь-які предмети набували для греків статус людяності тільки тоді, коли їх можна було обговорити у дружній бесіді із рівни­ми. Римський варіант людяності (humanitas) якогось предмету також; передбачав в першу чергу його дружнє обговорення в колі освічених римлян. Однак у модерні часи поняття humanitas зазнало радикальної трансформації: гуманітарні предмети перетворилися на відсторонене знання, тобто на науки, яким треба навчатися, як чомусь такому, що є автономним від дій окремих людей, тим більш — від якихось дру­жніх бесід. Відповідно, стало можливим розглядати історію філософії як певний відсторонений процес, який можна вивчати, не будучи його активно діючим учасником.

В домінуючих на сьогодні наукоподібних хронологічно-системати­чних реконструкціях історико-філософського процесу дуже мало лю­дяності, принаймні в її класичному розумінні. Для тих, хто зайнятий оглядом панорами філософської думки, образно кажучи, «від Фалеса до Хабермаса», власне на дружню бесіду з Фалесом або Хабермасом часу не вистачає. За таких умов активізація біографічного підходу


В. І. Менжулін

85


Може розглядатися як свого роду олюднення історії філософії. Біогра­фічний підхід вимагає від історика філософії уважніше дивитися на кожного конкретного філософа і намагатися зав'язати з ним (незва­жаючи на часову, мовну, культурну, парадигмальну та будь-яку іншу відстань!) дружню філософську бесіду.

Однак реалізація даного проекту можлива лише за умов визнання принципової плюральності самої філософії. Біографічний підхід пе­ретворюється із суб'єктивно-аматорської розваги на по-справжньому серйозне філософське заняття лише для тих, хто впевнений, що єдино істинної філософії не існує. Ханна Арендт виявляється одним з таких принципових плюралістів. Істина, вважає вона, «як тільки її висловле­но, миттєво перетворюється на ще одну гадку серед численних інших». Більш того, на думку Арендт, «єдина абсолютна істина, якщо б вона могла існувати, означала б катастрофу... вона означала б кінець лю­дяності» [3, с 39]. Велич одного з своїх героїв (Лесінга) вона бачить «не тільки в розумінні, що всередині людського світу не може бути єдиної істини, але й в його радості від того, що її не існує».

Авторка «Людей у темні часи» також із великим захопленням ви­кладає проект обгрунтування фундаментальної плюральності істини в філософії, що був запропонований Карлом Ясперсом. Арендт звертає­ться до його порівняно маловідомої10 праці 1919-го року «Психологія світоглядів», в якій Ясперс «заперечує абсолютність будь-якої доктри­ни та замінює її всезагальною відносністю, в якій кожен конкретний філософський смисл стає засобом для індивідуального філософуван­ня» [3, с 100]. Філософування стає невіддільним від індивідуального, екзистенційного досвіду того, хто філософує, а отже — від його біогра­фії. Ознайомлення з філософськими системами мислителів, що давно померли, виявляється свого роду оживленням їхніх унікальних екзи­стенцій. Вивчення філософії перетворюється на комунікацію із філо­софами — живими та мертвими. Так формується специфічна екзистен-ційно-комунікативна модель співвідношення актуального філософува­ння та філософської спадщини, яка суттєво відрізняється від тради­ційних історико-філософських систем:

Ясперс відчував потребу у великих філософах. И він щедро відплатив їм за допомогу, заснувавши разом з ними «царство ду­ху», в якому вони знов виступають як особи, що говорять — го­ворять із царства тіней, — та, відійшовши від часових обмежень,

10Ледь не єдиної великої праці Ясперса, що досі не перекладена не тільки укра­їнською або російською, але й англійською мовою.


86

Між: приватним Та Публічним


Можуть стати вічними супутниками у питаннях свідомості. ... Перш за все потрібно було відмовитися від освяченого традицією хронологічного порядку, в якому нібито існувала наступність, безперервне наслідування, коли кожен філософ вручає істину наступному. ... Ясперс перетворив часову послідовність в про­сторову співрозташованість... [З, с 94].

Плюралізм та персоналізм є домінуючими принципами не тіль­ки історико-філософської, але й філософсько-історичної моделі Карла Ясперса. Його широко відома концепція «осьового часу» передбачає синхронізацію таких трьох фундаментальних явищ, як: а) народжен­ня цілої низки великих історичних світових цивілізацій; б) зародження у кожній з цих цивілізацій такого специфічного типу світосприйняття, як філософія; та в) поява великих особистостей, «які вже не спри­ймають себе... як лише члени відповідної громади, але вважають себе індивідами та вигадують нові індивідуальні образи життя» [З, с 104]. Отже, за Ясперсом, початок всесвітньої історії був ознаменова­ний зародженням філософії та, що для нас особливо важливо, появою індивідуалізму. Можна сказати й так: згідно з Ясперсом, головне при­значення філософії не в «знятті» індивідуального у всезагальному, а навпаки — у культивуванні індивідуального. Історія філософії з історії сходження від абстрактного до конкретного, від нижчого до вищого, від нерозумності до більшої розумності тощо перетворюється на кому­нікацію рівноправних філософських індивідуальностей. Єдине, чого позбавляється філософський індивід в системі Ясперса, так це права нав'язувати своє індивідуальне філософування в якості універсальної єдиної філософії для інших.

Очевидно, що ясперсівська рішуча критика гегелівського панлогі­зму11 з позицій персоналізму та плюралізму не може не виявитися ще одним аргументом на користь уваги до біографічного елементу в істо­рії філософії. Річ у тім, що як тільки ми перестаємо розглядати розви-

11Арендт приєднується до цієї критики, однак, на нашу думку, й у неї, й у Яспер­са панлогізм по-справжньому критикується тільки на макро-рівні (в масштабах всього історико-філософського процесу). З іншого боку, на мікро-рівні до панло­гізму вдається й сама Арендт — демонструючи готовність вписувати все розмаїт­тя духовного життя індивідуума до певної універсальної схеми. Наприклад, вона стверджує: «У творах великого письменника ми майже завжди можемо відшукати притаманну тільки йому стійку метафору, в якій вся його творчість нібито сходи­ться у фокусі». Арендт знаходить подібну універсальну схему й для всього філо­софування того ж самого Ясперса: «В творчості Ясперса одна з таких метафор — слово „ясність". ... Саме його існування сформоване пристрастю до ясності... » ([З, с 89, 91]).


В. І. Менжулін

87


Ток філософії як прояв хитромудрої дії світового духу, виникає загроза почати розглядати історію філософії як царину абсолютної випадко­вості, хаотичності та, відповідно, безсмисленості. Одна з не багатьох можливостей уникнути такого сумного результату — розглядати істо­рію філософії як історію рівноцінних індивідуальних філософій, тобто як історію неповторних інтелектуальних біографій. Життя філософа є принаймні не менш важливим, ніж його вчення.

Альтернативний проект, згідно з яким «людське життя не має вирі­шального значення», а «людські справи підпорядковані позалюдсько-му мірилу», почав реалізовуватися ще давніми (найбільш рішуче — Платоном), однак усі сподівання та симпатії Ханни Арендт пов'яза­ні з іншою традицією: «В усякій християнській та пост-християнській філософії — спершу мовчазливо, а з сімнадцятого століття із все біль­шою наполегливістю, — передбачається, що життя є вищою цінністю» [З, с 144]. З урахуванням цього ретельне зберігання та примноження біографічних компонентів філософування може розглядатися як по­сильний внесок історико-філософської науки в реалізацію давньої люд­ської мрії (виконанню якої великою мірою присвячено й весь христи­янський проект) — мрії про подолання людської смертності. В цьому плані для Арендт дуже важливою була ідея Ясперса про співрозташо-ваність філософів різних епох та народів у єдиному царстві духу. Як говорив ще один з героїв «Людей у темні часи» (німецький письмен­ник Герман Брох), скасування хронологічної послідовності та заміна останньої принципом симультанності (одночасності) означає «скасува­ння часу, який поспішає до смерті» [3, с 153]. Завдяки цьому з'являє­ться можливість «говорити про незабутнє життя та незабутній момент навіть тоді, коли всі про них забули» [3, с 231].

Визнання можливості скасування хронологічної ієрархії корегує з низкою інших важливих заходів у напрямку деієрархізації історичного мислення, що здійснено авторкою «Людей у темні часи». Важливим досягненням Арендт є методологічна готовність досліджувати діяль­ність інтелектуальних трікстірв, тобто персонажів, які внаслідок своєї принципової «неформатності» не вписуються у жодну з відомих ієрар­хій. Більш того, підхід, який запровадила Арендт, взагалі не вимагає від біографа вписувати свого героя в якійсь жорсткий формат. Як говорилося вище, вся книжка «Люди у темні часи» присвячена поста­тям, які тим чи іншим чином не вписувалися у наявні рубрики, однак навіть серед них можна виділити справжнього «чемпіона з невідфор-матованості» — Вальтера Беньяміна:


88

Між: приватним Та Публічним


Щоб як слід зрозуміти Веньяміна та його твори у звичній для нас системі координат, не обійтися без великої кількості не­гативних суджень. Він був людиною гігантської вченості, але не належав до вчених; він займався текстами та їхнім витлумачен­ням, але не був філологом; його приваблювала релігія... але він не був теологом...; він першим у Німеччині переклав Пруста... але не був перекладачем; він рецензував книжки... але не був літературним критиком; він написав книжку про німецьке баро­ко. .. але не був істориком ані літератури, ані чого-небудь ще. Я сподіваюсь показати, що він був майстром поетичної думки, але ані поетом, ані філософом при цьому він також не був [3, с 180].

До Арендт дослідження спадщини такого затятого «шахрая-пере-біжчика», скоріше за все, було б кваліфіковане як позаакадемічна роз­вага, однак згодом (не виключено, що великою мірою завдяки Арендт та її однодумцям) вивчення подібних «пограничних» персоналій стало одним з провідних напрямків у розвитку такої академічної дисципліни, як інтелектуальна історія (історія ідей).

Однак цим лібералізація засад історико-біографічного мислення, запроваджена Ханною Арендт, не вичерпується. На сторінках «Лю­дей у темні часи» поряд з легітимацією вивчення «пограничних пер­соналій» зустрічаємо також; й аргументи на користь вивчення «погра­ничних джерел». Наприклад, в есе «Анжело Джузепе Ронкалі: хри­стиянин на престолі Св. Петра з 1958 по 1963» Арендт реабілітує та пропонує долучити до біографічної реконструкції таке маргінальне з академічної точки зору джерело, як анекдот. Шукаючи шляхи до ося­гнення життєвого шляху Ронкалі, Арендт доходить висновку, що їй навряд чи допоможуть численні визнані ватиканською цензурою (тоб­то виключно схвальні) джерела. «Від такої агіографії мало користі», — говорить вона [3, с. 74]. Тим, хто хоче скласти для себе більш-менш повний образ даного героя, Арендт рекомендує звернутися до пові­домлень про нього, які за традиційними історіографічними нормами треба було б відкинути з глибоким презирством. Йдеться про «без­кінечні історії та анекдоти, що циркулювали Римом протягом довгих чотирьох днів його агонії» [3, с 74], а найбільш значні з яких, на дум­ку Арендт, так й залишилися невиданими та передавалися лише з уст в уста. Арендт прекрасно усвідомлює, що багато з цих оповідей не піддаються перевірці, однак продовжує наголошувати на необхідності їх залучення до реконструкції образу героя. її основний аргумент на підтримку використання анекдотів в біографічному дослідженні зву­чить так: «Але навіть якщо б їхня вірогідність не підтвердилася, то й


В. І. Менжулін

89


В якості вигадки вони надто характерні й для самого Папи, й для його репутації, щоб їх не переказати» [3, с 75].

Визнання «пограничних» персонажів та джерел в якості таких, що заслуговують на серйозну увагу з боку серйозного біографа, є само в собі дуже важливим фактом. Однак, на нашу думку, модель біографі-ки, що була запропонована Арендт, корисна не тільки тим, що дозволяє розглядати анекдоти в якості своїх джерел, а «невідформатованих не-рупорів епохи» — в якості своїх героїв. її фундаментальна цінність по­лягає у визнанні того, що історія діяльності людей (зокрема — історія філософії) не може зводитися до історії продуктів цієї діяльності (роль яких в історії філософії виконують філософські тексти та сформульо­вані в них ідеї). В одному з останніх есе, що містяться в збірці «Люди у темні часи», про це сказано таким чином:

... ми схильні ототожнювати себе із своїми виробами та вчинками і часто забуваємо, що величезніший привілей коленої людини — істотно перевершувати все, що вона може виробити або досягти. ... Людина є більш великою, ніж що-небудь ру­котворне. Справжня велич... виникає лише тоді, коли за ося-жним творінням ми відчуваємо істоту, що залишається більш великою та більш таємничою, так як сам твір вказує на осо­бистість, яка стоїть поза ним і сутність якої не може бути ані вичерпана, ані повністю розкрита нічого з того, що вона здатна зробити [3, с 295].

Слідуючи цим закликам Ханни Арендт, історія такої форми люд­ської діяльності, як філософія, не має права забувати про особистості, що стоять за продуктами цієї діяльності. Історія філософії не може зводитися до історії філософських творінь — текстів та викладених в них ідей. Вона не може забувати про людей, що були творцями цих ідей. Отже, історія філософії немислима без історій філософів. Автор ще живий. Він помирає тільки на той час, поки на місці людяного читача філософських творінь та дружнього співбесідника їхніх твор­ців незаконно орудує хижий та прожерливий споживач філософської продукції, абсолютно байдужий до того, хто був її виробником.

1 Бібліоґрафія

[1] Арендт Ганна. Становище людини / Марія Зубрицька (пер.).— Л.: Літопис, 1999.


90

Між: приватним Та Публічним


Арендт Ханна. Джерела тоталітаризму / Володимир Верлока (пер. з англ.), Дмитро Горчаков (пер. з англ.).—К.: Дух і літе­ра, 2002.

Арендт X. Люди в темные времена. —М.: Московская школа по­литических исследований, 2003.

Валевский А. Л. Основания биографики.—К.: «Наукова думка», 1993.

Сафрански Р. Хайдеггер: германский мастер и его время / Пер. с нем. Т. А.Баскаковой при участии В. А. Брун-Цехового; Вступ. статья В. В. Бибихина. — 2-е изд. — М.: Молодая гвардия, 2005.

Філософський Енциклопедичний словник / HAH України; Інсти­тут філософії ім. Г. С. Сковороди / В. І. Шинкарук (голова ред-кол.). — К. : Абрис, 2002.

Хайдеггер М. Бытие и время / Пер. с нем. В. В. Бибихина. — Изд. 2-е, испр. —СПб.: Наука, 2002.

Эдмондс Д., Айдиноу Д. Кочерга Витгенштейна. История десяти­минутного спора между двумя великими философами. — М.: Но­вое литературное обозрение, 2004.

Arendt H. Men in Dark Times.— New-York: Harcourt, Brace & Co., 1968.

Ettinger E. Hannah Arendt / Martin Heidegger: Eine Geschichte. — Miinchen: Piper, 1996.