Головна Філологія Актуальні питання філології РОЛЬ І МІСЦЕ ІМПЛІЦИТНИХ ВИСЛОВЛЮВАНЬ В АУДИТОРНОМУ ДИСКУРСІ
joomla
РОЛЬ І МІСЦЕ ІМПЛІЦИТНИХ ВИСЛОВЛЮВАНЬ В АУДИТОРНОМУ ДИСКУРСІ
Філологія - Актуальні питання філології

А. Д. Олійник (М. Київ)

У статті розглядаються зразки імпліцитних висловлень у контексті Аудиторного Дискурсу. Аналізується зв’язок між категорією Імпліцитності та поняттям пресупозицій мовця й адресата.

Ключові слова: Імплікатура, пресупозиції, конвенційні (неконвенційні) висловлення.

Звернення до багатого досвіду вивчення дискурсу та його особливостей дає змогу окреслити коло найцікавіших питань комунікативної лінгвістики (хоча тут, як і в багатьох інших подібних площинах, немає єдиної позиції мовознавців). Найчастіше термін "дискурс" тлумачать як "висловлення", "мовлення", "мовленнєвий потік", "стиль мовлення", "інтерактивне явище" тощо. Власні погляди з цього приводу переконливо висловлювали З. Герріс (1952), Т. ван Дейк (1989), Н. Арутюнова (1990), В. Борботько (2007), Ф. Бацевич (2004) – усі визначення й класифікації важко перелічити. Гадаємо, у нашій статті нам слід відштовхуватися від поняття "дискурс" як живого процесу комунікації, що розгортається в часі й просторі, динамічного комунікативного акту – цим дискурс відрізняється від тексту (який являє собою статичний об’єкт, результат дискурсу). Цим ми, можливо, викличемо незгоду, з одного боку, тих авторів, які ставлять знак рівності між поняттями "текст" і "дискурс", а з другого боку – тих, які розглядають текст як один із різновидів, чи проявів, дискурсу. Так чи інакше, у нашій статті поняття "дискурс" проектується на цілком конкретну царину досліджень, а саме, комунікативну взаємодію в умовах навчальної аудиторії. Ми ставимо за мету дослідити імпліцитні зразки мовлення лектора, викладача, спрямовані на реципієнтів інформації – студентів, слухачів певної дисципліни та інших, і показати їх зв’язок з неконвенційними зразками комунікативного акту.

У зв’язку з цим наше завдання — проаналізувати конкретні приклади академічного дискурсу. Об’єктом для досліджень слугують монологічні та діалогічні фрагменти аудиторних занять, проведених у вищих навчальних закладах м. Києва, зокрема, у Національному університеті біоресурсів і природокористування України.

Насамперед звернемося до теорії імплікатури, запропонованої та


Розвинутої в низці праць зарубіжних і вітчизняних науковців (Н. Арутюнова, Г. Матвєєва, І. Сусов, Ф. Бацевич та ін.; див. нижче). Імплікатура в нашому розумінні – це реальний смисл непрямого (або неконвенційного) висловлення. Теорія імплікатури тісно пов’язана з інтерпретацією низки мовленнєвих актів: доволі часто мовець передає не лише пряме, буквальне значення фрази чи речення, а й надає йому додаткового сенсу. Як відомо, прагматичне значення ширше від семантичного, адже, за висловом І. Сусова, "перше включає друге, приглушує чи анігілює друге. Так відбувається при натяках, випадах, іронії, метафорі тощо" [1, с. 160].

Розмовні імплікатури в непрямих мовленнєвих актах виникають унаслідок перетворення однієї іллокутивної сили на іншу. Власне кажучи, імплікатури самі по собі виступають різновидом іллокутивної сили. При цьому, наприклад, запитальні за своєю формою висловлення можуть набувати форми наказу, прохання чи пропозиції. І. Сусов [1, с. 160] наводить такі приклади:

Ви не зможете передати мені сіль?

Ти замовкнеш, врешті-решт?

Не хочеш соку?

Ти не проти піти сьогодні до театру?

Не бажаєте відвідати мене?

Тут форми питального речення, власне, не містять семантичного компонента прохання, проте адресат розуміє іллокутивний намір мовця саме як прохання. Питальна іллокутивна сила відходить на задній план. Природно, що індикатори прохання (наказу, пропозиції) виявляються в контексті мовленнєвого спілкування.

З поняттям непрямого мовленнєвого акту традиційно пов’язують явище, яке І. Сусов називає "спільними фоновими знаннями" [1, с. 161], а більшість лінгвістів – пресупозиціями. Ф. Бацевич визначає пресупозиції як імпліцитну, тобто формально не виражену, але наявну в комунікації, конкретному мовленнєвому акті інформацію. На думку мовознавця, пресупозиція (у широкому значенні) – це "спільний фонд знань, спільний досвід, спільні попередні відомості про явище, подію, стан речей тощо, якими володіють комуніканти; зона перетину когнітивних просторів учасників комунікації, яка актуалізується в процесі спілкування" [2, с. 181]. Далі Ф. Бацевич пише: "Пресупозиція (у вузькому значенні) – імпліцитний компонент смислу повідомлення…, який повинен бути істинним, щоб повідомлення… загалом не сприймалось як семантично аномальне або недоречне в певному


Контексті" [2, с. 182]. Приблизно так само визначає пресупозиції й В. Дреслер: "Пресупозиції… – це припущення учасників про умови контексту, які принципово мають бути істинними" [Цит. за: 3, с. 10]. Існують такі текстові пресупозиції, як соціальний стан комунікантів чи константи мовленнєвої ситуації, які виявляються визначальними для створення саме даного тексту. У процесі тексту пресупозиції можуть виникати й змінюватися, насамперед при логічних експліцитних аргументаціях. Отже, можна дійти висновку, що пресупозиції слугують основою для адекватного розуміння й тлумачення непрямих (або неконвенційних) мовленнєвих актів.

Отже, з діаметрально протилежними феноменами експлікації та імплікації начебто все зрозуміло. У першому випадку маємо справу з очевидним, явним змістом, вкладеним у висловлення, а в іншому – з прихованими, "замаскованими" інтенціями комуніканта. Ф. Бацевич визначає термін "експліцитний" як "явний, виражений смисл, що сприймається комунікантами із значень мовних одиниць", а "імпліцитний" – як "неявний, прихований смисл, який виводиться слухачем (читачем) із значень мовних одиниць під впливом конкретної ситуації та контексту спілкування" [2, с. 156]. Насправді, проблема є значно складнішою. З огляду на суб’єктивність сприйняття інформації, відмінність у пресупозиціях мовця та адресанта, контекст і ситуацію та низку інших чинників, зміст висловлювання можна трактувати по-різному – те, що для одного комуніканта є імпліцитним, для іншого видається експліцитним, і навпаки.

Розглянемо фрагмент діалогу між викладачем і студентом у процесі заняття:

А: Ви мали підготувати переклад вправи 3.

В: Я не зрозумів її як слід.

Безпосереднім змістом репліки Б є повідомлення про надмірну складність вправи 3. Проте в межах даного фрагмента, на думку А, воно сигналізує також про відмову виконати завдання та неготовність студента. Експліцитно ця відмова не висловлена, а тому її можна вважати імпліцитним змістом репліки Б. Проте цілком можливо, що Б насправді виконав більшу частину завдання і не зрозумів лише деякі його фрагменти. Отже, імплікатура репліки Б залишається нез’ясованою. Така ситуація потребує уточнювальних запитань з боку А, наприклад: Які запитання у вас виникли? Що саме ви не зрозуміли? Який обсяг перекладу ви підготували? Орієнтація адресата лише на пропозиційний зміст репліки не завжди дає змогу розпізнати її


Комунікативний смисл. "Висловлювання Я не можу зачинити двері Може бути носієм мовленнєвих актів з різним пропозиційним змістом: повідомлення, попередження, докору, прохання, заперечення та ін. І навпаки, висловлювання Ви мені заважаєте Не може бути носієм мовленнєвих актів з пропозиційним змістом доручення, питання, дозволу, передбачення, вибачення… та ін. "Вичитування" адресатом справжнього комунікативного наміру адресанта відбувається з опертям на імплікатури дискурсу конкретного повідомлення" [2, с. 180].

Природно, як пише Т. ван Дейк, що "учасники комунікації зазвичай перебувають у стані певного "очікування" щодо Можливих Подальших мовленнєвих актів. Однак остаточне визначення характеру мовленнєвого акту відбувається вже після розуміння самого висловлення та після зіставлення прагматично релевантної інформації, що міститься у висловленні, з інформацією, одержаною при аналізі прагматичного контексту. У цьому сенсі прагматичне розуміння є аналогічним процесові розуміння смислу висловлення, коли попередній дискурс та знання смислового контексту відіграють важливу роль в інтерпретації кожного подальшого речення" [4, с. 21]. У ситуації аудиторного (академічного) дискурсу й адресант, й адресат цілком усвідомлюють контекст і ситуацію, у яких реалізується мовленнєвий акт. При цьому вони, керуючись відповідними пресупозиціями та очікуваннями, здебільшого адекватно тлумачать репліку співрозмовника.

Як зазначає з цього приводу Ф. Бацевич, "можна стверджувати, що імпліцитний зміст (смисл) – це така інформація, яка не маючи безпосереднього вираження, виводиться з експліцитного змісту (смислу) мовних одиниць унаслідок їхньої взаємодії зі знаннями отримувача (адресата – читача, слухача) тексту, зокрема з інформацією, яка береться з контексту та ситуації спілкування" [2, с. 157].

Справді, одна й та сама формально-конвенційна фраза Наступний етап роботи – аналіз отриманих даних Не містить нічого інформативного. Залежно від контексту й ситуації імплікатури можуть бути різними: Хіба ми вже перейшли до наступного етапу? ("Я не встигаю за іншими"); Це вже шостий етап ("Я втомився, пора зробити перерву"); Можна я почну? ("Цей етап зацікавив мене") тощо.

З поняттям експліцитності – імпліцитності тісно пов’язане поняття конвенційних і неконвенційних висловлювань комунікантів. У зв’язку з цим варто послатися на статтю Н. Баландіної. На її думку, експліцитний характер має семантична інформація, яка, за логікою, відповідає


Ситуації. Імпліцитність, як стверджує науковець, є невід’ємним атрибутом фатичного повідомлення. "Якщо значення висловлення не відповідає правилам вживання, його слід вважати неконвенційним. Наприклад, побажання Доброї вам ночі! Або питання Я вам не заважаю? Можуть бути неконвенційною реакцією викладача на не конвенційну поведінку студентів на лекції і набути ситуативного значення іронічного зауваження. За правилами семантики, зазначену інтенцію можна було б висловити так: Зосередьтеся, будь ласка; На жаль, ви не уважні Або Не розмовляйте, ви мені заважаєте. Водночас не можна стверджувати, що неконвенційні знаки незрозумілі адресатові й тому неуспішні. Ситуація, пресупозиційний чинник і гумористично-іронічна конотація роблять їх семантично прозорими" [5, с. 195–196].

Тут ідеться про смисл, який адресант вкладає у власне повідомлення, а цей смисл доволі часто відрізняється від буквального розуміння. Це явище, за загальною згодою більшості лінгвістів, називається імплікатурою. Погляньмо, що пише з цього приводу І. Сусов: "Імплікатури являють собою смисли, буквально не виражені в мовних актах реченнями, словами й словосполученнями, а виведені з використанням певних процедур інтерпретації. Припускають, що в аналізованому висловленні виражається більше, ніж говориться:

А: Ви не скажете, котра година?

Б: Щойно пролунав дзвінок на першу пару.

Висловлення Б є непрямою відповіддю на запитання А. Його розуміння спирається на знання графіка дзвінків у цьому навчальному закладі. Вказівка на реальний час виступає у відповідному висловленні як своєрідна прагматична "накладка" на повідомлення про дзвінок, який пролунав щойно, до зазначеної комунікативної події" [1, с. 144].

Реакцію адресата в цьому випадку легко передбачити. Як зазначає Ф. Бацевич, "адресат, якщо він є носієм конкретної мови і культури, володіє достатнім рівнем комунікативної компетенції, правильно проінтерпретує це повідомлення… Неправильна інтерпретація можлива у разі орієнтації лише на структуру пропозиції… У випадках правильної інтерпретації мовець орієнтується не на конвенції мови, де домінують логічні імплікації, а на конвенції спілкування, де домінують імплікатури дискурсу" [2, с. 178–179]. Можна дійти висновку, що імплікатури дискурсу не породжуються структурою мовного коду, а випливають із загальних умов успішності комунікації. Успішність, або ефективність комунікації означає відсутність будь-яких девіацій, тобто непорозумінь на шляху до досягнення прагматичної мети комунікантів. Слід


Зазначити, що науково-академічний стиль викладу навчального матеріалу потребує точності та однозначності. Тому мовець (як, зрештою, і реципієнт) може вдатися до неконвенційних висловлень лише тоді, коли буде цілком упевненим у спільності пресупозицій обох сторін та відсутності можливих двозначностей і непорозумінь.

У нашому випадку пресупозиції комунікантів, тобто, з одного боку, викладача, а з другого – студентів, значною мірою збігаються (тут ми, власне, говоримо про мікропресупозиції як спільний фонд знань комунікантів про конкретну ситуацію, у межах якої реалізується комунікативний акт). Тому девіації під час аудиторного дискурсу є малоймовірними. Вони можуть мати місце у тих випадках, коли комуніканти порушують максими якості (правдивість повідомлення), релевантності (важливість інформації для адресата), кількості (інформативність повідомлення) або модальності (чіткість та однозначність повідомлення). Якщо викладач з тих чи інших причин чітко не формулює суті практичного завдання для аудиторії, він порушує максиму модальності, а наслідком цього може стати порушення студентами навіть не однієї, а кількох максим. І, навпаки, студент, не підготувавшись до семінару чи практичного заняття та намагаючись уникнути незадовільної оцінки, може порушити максиму якості – послатися на погане самопочуття чи якісь інші вигадані причини. Тут суб’єктивний чинник (особистості адресанта та адресата) має більшу вагу, ніж ситуація і контекст.

Обом сторонам комунікативного акту необхідно дотримуватися грайсового принципу кооперації. "Якщо адресант зважає на інтереси адресата, то використання… імплікатур не завдає комунікативної шкоди останньому, оскільки узгоджується з принципом комунікативної ввічливості та корелює з інформаційними комунікативними стратегіями. Така мовленнєва взаємодія адресанта з адресатом вважається конформаційною (кооперативною). Якщо ж адресант не зважає на інтереси адресата (Чи навпаки А. О.), то використання ним … імплікатур … завдає комунікативної шкоди адресату, що засвідчує конфронтаційний (некооперативний) характер їхньої мовленнєвої взаємодії" [6, с. 237–238].

У зв’язку з цим Ф. Бацевич справедливо зауважує, що "ефективність комунікативного акту залежить від осіб адресанта й ад реса та. Сам е мов ець визнач ає, як им буде М А (Мовленнєвий акт. А. О.): перформативним чи констативним, прямим чи непрямим. Від адресата, у свою чергу, залежить те, чи зможе він інтерпретувати цей


МА як перформативний чи констативний, прямий чи непрямий і відповідно відреагувати реплікою в діалозі або конкретним немовленнєвим вчинком [2, с. 178].

Отже, можна дійти висновку, що успішність "розкодування" імпліцитної інформації в аудиторних умовах значною мірою залежить від таких чинників: 1) особи адресанта й адресата; 2) ситуація; 3) контекст. Спільність пресупозицій адресанта й адресата в нашому випадку найчастіше роблять неконвенційні висловлювання комунікантів семантично прозорими.

Література

1. Сусов І. П. Лінгвістична прагматика / Іван Павлович Сусов. – Вінниця
: Нова книга, 2009. – 271 с.

2. Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики / Флорій
Сергійович Бацевич. – К. : Академія, 2004. – 342 с.

3. Матвеева Г. Г. Актуализация прагматического аспекта научного
текста / Галина Григорьевна Матвеева. – Ростов : Изд-во РУ, 1984. –
132 с.

4. Дейк Т. А. ван. Язык. Познание. Коммуникация. – Благовещенск : БГК им. И. А. Бодуэна де Куртенэ, 2000. – 308 с.

5. Баландіна Н. Ф. Перформативи як індикатори функцій конвенційних висловлювань // Мовознавство. – К. : НАН України, 2009. –№ 2-3. – С. 194–203.

6. Велівченко В. Ф. Імплікатурна реалізація емоцій мовця в сучасному англомовному художньому тексті // Актуальні проблеми металінгвістики. Черкаси: ЧНУ ім. Б. Хмельницького, 2009. – С. 237– 239.

The article deals with the implicit expressions in the context of the academic discourse. The connection between the category of implicitness and the notion of speaker and listener presuppositions are analyzed.

Key words: Implication, presuppositions, conventional (unconventional) Expressions.

В Статье рассматриваются примеры имплицитных высказываний В контексте Аудиторного дискурса. Анализируется связь между категорией Имплицитности И понятием пресуппозиций говорящего и Адресата.

Ключевые Слова: Импликатура, Пресуппозиции, конвенционные


(Неконвенционные) высказывания.


УДК 81'367.4:811.111