Головна Філологія Мовознавство НАРОДНО-МОВНА СИМВОЛІКА У ТВОРЕННІ КОНЦЕПТОСФЕРИ «МОРАЛЬ»
joomla
НАРОДНО-МОВНА СИМВОЛІКА У ТВОРЕННІ КОНЦЕПТОСФЕРИ «МОРАЛЬ»
Філологія - Мовознавство

Н. І. Скрипник

Вінницький державний педагогічний університет імені М. Коцюбинського

Аналізується сектор народно-мовної символіки, яка долучається до концептосфери «мораль». Також система­Тизовано слова-символи за ідеографічним принципом: зокрема, виділено вербальні антропологічні символи й слове­сні символи, які уособлюють споконвічні морально-етичні цінності українців.

Анализируется Сектор Народно-языковой символики, которая касается концептосферы «мораль». Также Сис-Тематезированы слова-символы По Идеографическому Принципу: в Частности, выделены вербальные антропологи­ческие символы и словесные символы, которые олицетворяют исконные морально-этические ценности украинцев.

Sector of folk-language symbolism which concerns the sphere of concept “moral» has been analyzed in the article. Symbol-words have been systemized according to the ideographical principle. Verbal anthropological symbols as well as word symbols which embody aboriginal moral-ethical values of Ukrainians were determined.

Символ – це уявлення, що викликає певне коло асоціацій у даній мовно-етнокультурній системі, поняття складне й багатопланове. Характерною рисою символу є властивість мотивувати значення пе­редусім не через перенос, а через фонові знання, прагматику; він виявляє свій зміст лише в плані встановлення національних, культурних, соціальних, релігійних та інших чинників, що й визначають його розуміння всіма членами даного соціуму [5, с. 31].

Саме в символах відбиваються народні традиції, звичаї, образи, вірування тощо, а зрештою, і ознаки національного буття й національного характеру. У національній символіці виявляються риси, властиві українському характерові: прагнення до ідеального, релігійність, поміркованість, спогляда­льність, моральність, товариськість тощо.

Мовні символи були об’єктом вивчення дослідниками багатьох галузей науки: культурології, психології, літературознавства, філософії, мовознавства. І в кожній з них символ вивчається в різних аспектах. Це пояснюється тим, що символ являє собою естетичну категорію, пов’язану і з світо­сприйманням етносу, і з світовідчуттям окремої людини, і з пізнавальною діяльністю людей, і з його відображенням у мові. Символ займає найважливіше місце в процесі формування концептуальної мо­делі світу. У ньому відбиваються і зв’язки, котрі встановлюють позамовну спільність між різними концептами, і асоціаціями, і релігійні уявлення, і побутові звичаї, і марновірство (забобонність), і традиції етносу.

Лінгвісти звичайно вивчають не власне символи (предмет, артефакти чи персони), а слова-символи або слова і словосполучення, що набувають символічного прочитання. Роль мовного симво­лу полягає в заміні значення мовної сутності на функцію символічну. Слово-символ у повсякденному розмовному мовленні вживається дуже обмежено. Символи є усталеними, одвічними, етнокультур­ними, а глибина їх культурно-національного контексту є могутнім фразеотворчим підґрунтям – суб­стратом численних паремій, легенд, оповідей, переказів, побажань, художніх фігур тощо [6, с. 48].

Вивчення символічних образів було здавна в центрі уваги дослідників мови, що витлумачували їх з різних позицій, на різних методологічних засадах. У своїх спостереженнях над символами науко­вці звертались насамперед до язичницької міфотворчості, прадавніх поглядів на природні явища у їх тісному зв’язку з життєвою сферою людини. Великий вплив на розвиток учення про символи мала і християнська ідеологія.

Оригінальну теорію поетичного символу на українському матеріалі розробив М. Костомаров. Головне в концепції М. Костомарова – розуміння національних, культурних і релігійних чинників, що визначають символіку того чи іншого народу. На думку вченого, походження і розвиток народної символіки можуть бути з’ясовані лише через образне відображення народного духу, народного мис­лення [6, с. 10].

Ідеї національної символіки, викладені М. Костомаровим, знайшли своє відображення у працях О. Потебні. У розвідці «О некоторых символах в славянской народной поэзии» цей видатний мово­знавець шукав символізм у самому слові. Дослідник вважав, що вербальна символіка розвивається

© Скрипник Н. І., 2009


Разом із становленням і розвитком мовної картини світу. «Потреба відроджувати власне значення слів, що забувається, – пише О. Потебня, – було однією з причин утворення символів. Близькість ос­новних ознак, котра помітна в постійних тотожнослівних виразах, була і між назвами символу і озна­чуваного предмета. Поява символу зумовлюється трьома чинниками: порівнянням, протилежністю і причинними відношеннями» [8, с. 285–286].

Символічні уявлення носіїв певної мови є залишком далекої минувшини, а тому О. Потебня пе­реконливо доводив, що дослідження особливостей функціонування слів-символів, їх зв’язок із спорі­дненими словами необхідно здійснювати на тлі вивчення народних традицій, обрядів і вірувань.

У теорії психоаналізму З. Фрейда символізація розглядалася як захисний механізм, спрямова­ний на стримання несвідомих прагнень шляхом заміщення їх символами. Частина символів має зага­льнолюдський характер і виявляє себе протягом усього історичного періоду: це, зокрема, символи, що передають чоловіче і жіноче начало [6, с. 12].

В основі розуміння символів К. Г. Юнгом лежить його концепція несвідомого (або підсвідомо­го). Зростання наукового пізнання світу, за К. Юнгом, призвело до ізоляції людини від природи. При­родні явища поступово втрачають свою символічну значимість. Однак поряд із науковими переконан­нями продовжують існувати марновірство, віджилі стереотипи думки і почуття, які виявляють багато первинних рис, а звідси – й символічних образів. Отож символи, що передаються назвами природних явищ, опосередковані психічними процесами, а їхній зміст зумовлений образним баченням світу [6, с. 13].

З погляду філософії, у символі, на думку О. Ф. Лосєва, досягається повна рівновага між «внут­рішнім» і «зовнішнім», ідеєю і образом, «ідеальним» і «реальним»: В «образі» немає зовсім нічого такого, чого не було б в «ідеї». Загальне й конкретне в ідеї й образі повністю співвідносні між собою, в символі немає ні ідеї без образу, ні образу без ідеї [6, с. 17]. Символ – це вираження того, що несе власне ідея.

Також до символічних образів як типового засобу української усної творчості звертаються і фольклористи. У працях сучасних дослідників національної свідомості було закладено міцні підвали­ни розуміння цього явища як важливого чинника творення національно-культурної картини світу. Символіка, як зазначають автори книжки «Українські символи», – поняття загальнолюдське й націона­льно символічне, етногенетичне [12, с. 3].

Більше того, частина науковців взагалі розглядає менталітет як сукупність символів: «Менталі­тет – це сукупність, що формується в рамках кожної даної культурно-історичної епохи й закріплю­ється у свідомості людей у процесі спілкування» [6, с. 20]. Якщо, скажімо, українцеві властиві риси емоційно-піднесеного сприйняття явищ об’єктивного світу, то таке світобачення відтворюється в си­мволічно-образному усвідомленні понять Місяць, зорі, сонце, веселка Тощо.

Сукупність національно орієнтованих символічних засобів дає достатньо повну інформацію що­до того, які в даній культурі основні структури етики, естетики, мислення, права й засоби осмислення нового досвіду.

В основі мовознавчих студій лежить з’ясування мовної природи символів, вивчення процесів їх формування і дальших семантичних трансформацій, визначення закономірностей структурування смислів через пізнання розумової діяльності, створення мовної картини світу засобами символізації. Одним із аспектів символізації виявляється концептосфера «мораль». Адже «ніяка абстрактна теорія не зможе без звернення до людського чинника, до моральності нації відповісти на питання, чому мо­жна думати про почуття як про вогонь і говорити про полум’я кохання, про запал сердець, про тепло дружби» [6, с. 23]. Людина періоду язичницьких уявлень про світ вірила, що все кругом неї (Сонце, вода, зорі, рослини, місяць, звірі, каміння) живе, вміє мислити, розуміє, має моральні якості, свої ба­жання, почуття. Всі ці вірування пережили довгі століття і живі донині у фольклорних творах: піснях, казках, прислів’ях, приказках, анекдотах, колядках, щедрівках тощо. Отже, найбільш типові символи народились внаслідок первісних вірувань.

В етнопсихолінгвістичному плані постає проблема встановлення вмотивованості слова-символу словом-несимволом. Скажімо, процес символізації слова Козак Стимулюється історичними чинниками на позначення сміливості, відваги, відчайдушності і водночас підпадає під семантичні чинники. Однак первинна назва може неодноразово семантично трансформуватися, наприклад, слово Рушник Втратило своє первинне значення, як шматок декоративної тканини, і набуло символічних значень Щастя, долі Тощо.

На думку багатьох дослідників, український народ створив свій, особливий, світ символічних понять, тому що українцям властиві поетичність, внутрішня гармонійність, образне бачення.

В. І. Кононенко вважає найсуттєвішими, визначальними для українців концептами, які він нази­ває «словами-поняттями», такі слова, як Земля, мати, хата, хліб, доля [7, с. 64]. В. В. Жайворонок розширює цей перелік: Батько, берегиня, калина, козак, вечорниці, мавка, тополя, недоля, хліб-сіль Та


Інші, і при цьому наголошує, що «це не просто слова-знаки, а мовні одиниці, наповнені етнокультур­ним змістом. Вони здебільшого й функціонують у культурних контекстах як народних, так і авторсь­ких» [2, с. 27].

Символ виходить із образу, який, у свою чергу, ґрунтується на порівнянні. Не випадково ще послідовники Платона (наприклад, Псевдо-Діонісій) вважали символ разючим потрясінням, підне­сенням думки для розв’язання таємниці [3, с. 138]. На нашу думку, символ передусім передає суб’єктивне бачення носіїв мови, речей, явищ об’єктивної дійсності, ніж власне природні їхні власти­вості. Український народ здавна вірив і вірить нині у магічну силу природи. Свідченням цього є мар­новірство, повір’я, що передаються із покоління в покоління. Звірі, птахи, комахи, дерева, квіти, предмети, явища природи у народному світобаченні мають обов’язково певне призначення, уособ­люють символічну сутність. Українська мова й до сьогодні зберігає пам'ять про міфологізований сві­тогляд язичників.

Слова-символи відбивають етнічні, культурно-релігійні особливості та створюють відповідний мовний, етнокультурний колорит кожного народу.

В. І. Кононенко та його школа створили цілісне наукове бачення словесної символіки. Взявши за основу дослідження вербальної символіки, виконане В. Кононенком, проаналізуємо сектор народ­но-мовної символіки у творенні концептів моралі. Матеріалом для дослідження нам слугуватимуть фольклорні тексти, зосереджені у збірниках «Вік живи – вік учись», «Закувала зозуленька», «Слово до слова складається мова», «Українські прислів’я та приказки».

Результатом наших спостережень стала систематизація слів-символів за ідеографічним прин­ципом. Нами виділено дві групи, словесних символів, які так чи інакше беруть участь у відтворенні концептосфери «мораль» у мовній картині світу українців.

Антропологічні слова-символи – це назви людей за сімейним та соціальним станом, родом ді­яльності тощо. Вживання слів-символів ґрунтується на перенесенні узагальнених властивостей одних осіб на інших; назва, що зазнає символізації, втрачає ознаки лексеми з конкретним значенням, а на­буває абстрактності, на перший план висуваються ознаки і властивості, що створюють певний «ореол надприродності» [6, с. 163–164].

В українському національно-культурному просторі до таких слів-символів, слів-образів нале­жать, зокрема, Мати, козак [6, с. 164], Піп.

Найкраще український національний колорит, українську ментальність відтворює мікрокон-цепт Козак. Він постає як ідеальний образ української душі, носій та обранець найвищих суспільних і духовних якостей людини. Наділений найкращими рисами, у народній творчості козак оспіваний як сміливий захисник рідної землі, України, який завжди вміє знайти несподіваний, сміливий, часто не­ймовірний вихід із найскрутнішої ситуації [6, с. 142].

Козак В уявленнях українців – уособлення кращих моральних рис національного характеру. Слово Козак Символізує позитивні чоловічі риси: Готовність до захисту рідної землі, до ратної пра­ці воїна: – Розвивайся, сухий дубе, Завтра мороз буде;Убирайся, козаченьку, Скоро поход буде. Я мо­розу не боюся – Зараз уберуся [4, с. 341]. Ой колись ми воювали, Да Більше не будем! Того щастя й тої долі Повік не забудем! Да Вже шаблі заржавіли, Мушкети – без курків, А ще серце козацькеє Не боїться турків! [4, с. 351].

Відвага, мужність: – Вже ж про тебе, козаченьку, й вороги питають, Щодня й ночі в темнім лузі все тебе шукають. Гей, як крикне козаченько до гаю, до гаю: – Наїжджайте, воріженьки, сам вас накликаю! [4, с. 343].

Винахідливість у ратнім ділі: Ботурлинський козарлюга по Січі гуляє, Та все пана кошового вірненько благає: – Позволь, батьку, пан кошовий, нам на башти стати, Найстаршому генералу з Плеч Голову зняти. Москаль стане з палашами, а ми з кулаками, Нехай слава не поляже проміж коза­ками! [4, с. 212]. – Гей, не журися, мій коню вороненький, Ми сторожу та обминемо, А од погоні утечемо, А з устрічею та поб’ємося. Ой низом, вороненький, низом Закидані Дороженьки Хмизом; А ти, мій кінь вороненький, Перескакуй цей хмиз зелененький [4, с. 344].

Волелюбність: Козача потилиця Панам-ляхам Не хилиться [1, с. 14]. – В чистім полі тирса шумить, Катран зеленіє, В чистім полі своя воля, Що й серце німіє [4, с. 350].

Символами Козацької звитяги й слави У народі стали імена окремих козацьких ватажків: – Отак Максим Залізняк Із панами бився, І за те він слави Гарной Залучився. Лине гомін, лине гомін По Степу німому, Вертаються козаченьки Із бою додому [4, с. 211].

Більшість етнопсихологів (М. Костомаров, В. Антонович, І. Левицький, В. Липинський, Ю. Липа, Д. Донців, І. Мірчук, О. Кульчицький, Д. Чижевський, В. Щербатівський, Я. Ярема, Б. Цимбалістий, В. Янев) зауважують яскраво виражену присутність в українському національному характері меланхолійності й сентиментальності. Не позбавлені цих властивостей і козаки.


Попри гартовану волю, Козак Обов’язково має Чуйну душу. Він Ніжний, вірний коханець, люблячий син: Ой не шуми, луже, Зелений байраче: Не плач, не журися, Молодий козаче! – Не сам же я плачу, Плачуть карі очі, Що нема спокою Ані вдень, ні вночі... [4, с. 283]. Ой у полі вітер віє, А жито половіє, А козак дівчину та й вірненько любить, А зайнять не посміє [5, с. 284]. – Козаченьку, куди йдеш? Невже жалю не маєш? Ой, не плач же, дівчино, не журись Та до мого серця пригор­нись. Я без тебе загину, Як ти підеш в чужину... Ой, не плач же, дівчино, не журись Та до мого серденька пригорнись [4, с. 345]. Ой кряче, кряче чорненький ворон Да На глибокій долині. Ой плаче, плаче молодий козаче По нещасливій годині. Ой кряче, кряче Да Чорненький ворон Да У лузі над водою; Ой плаче, плаче молодий козаче На конику на вороному. – Вороний коню! Грай ти підо мною, Да Розбий Ти тугу мою! [4, с. 347]. Ой у лісі в Керелецькім, Ой у полі а в Гординськім, Відти козак з войни іде, Ой У лісі коня пасе. Шабельками вогню креше, Ой стрільбами розкладає, Свої рани пригріває, Свої сльози проливає [4, с. 348]. Стоїть явір над водою, в воду похилився; На козака пригодонька, козак зажурився. Не хилися, явороньку, ще ж ти зелененький; Не журися, козаченьку, ще ж ти молоденький! Не рад явір Хилитися, вода корінь миє! Не рад козак журитися, так серденько ниє! [4, с. 349].

Народ не ідеалізує Козака. Цей мікроконцепт у народній уяві не позбавлений і Окремих вад, які не схвалюються моральним кодексом: – І сказала: – Козаче-гультяю, Виведь мене з зеленого гаю. Виведь мене з зеленого гаю. Я ж молода, дороги не знаю. – Коли б дівка дороги не знала, Вона б мене гультяєм не звала [4, с. 257]. Ішов козак потайком До дівчини, серденько, вечірком. – Ой, дівчино, відчини, – Своє-моє серденько звесели!... – Ой, козаче, утікай Та на мене славоньки не пускай [4, с. 260]. Ой у полі три криниченьки, Любив козак три дівчиноньки – Чорнявую та білявую, Третю руду та поганую [4, с. 273].

В українському етносі Мати – символ народних сподівань на злагоду в родині, суспільстві, си­мволічний образ берегині, рідної землі. Загалом мати виступає як уособлення позитивних моральних якостей жінки. Образ матері втілює зорієнтованість української нації на благополуччя в родині, сім’ї.

Уособлення родинного затишку: Мати з хати – горе в хату [11, с. 188]. Як помре мати, роз­бігаються діти з хати, батько їх не вдержить [11, с. 189]. Турбот-ливе, дбайливе ставлення до ді­тей: У дитини болить голова, а в матері – серце. У дитини заболить пучка, а в матері – серце [11, с. 189]. Любов матері до дітей: Материнська любов ніколи не змінюється. Любов матірня й на віддалі гріє [11, с. 188]. Передача найкращих моральних якостей своїй дитині: Чого мама научить, те й дочка знає. Чого не дала мама, того не купиш і в пана. Що мати навчить, то й батько не перевчить. За горами мала хмаронька, яка мати, така й донька. Яка вода, такий млин, яка мати, такий син [11, с. 189]. Сирітство в позамовній дійсності є фактом недолі та нещастя, тому в народі з’явилось багато прислів’їв та приказок, які дають позитивну оцінку повній родині, що є важливим для виховання ди­тини. В Рідної матері – як літнє сонце: бо хоча й єсть не раз на світі хмарненько, а все-таки від ньо­Го тепленько. У кого мати рідненька, у того сорочка біленька й голівка гладенька [11, с. 189]. Народ­на мудрість говорить про те, що мати завжди допомагає своїй дитині, вона є берегинею, охоронцем свого чада від усіляких негараздів. Мати праведна – опіка і охорона камінна. Материна молитва із дна моря підіймає [11, с. 188]. Народ покладає на матір Відповідальність за виховання достойної людини, корисної для суспільства: Не та мати, що народить, а та, що до розуму доводить [11, с. 188]. Однієї матки та не однакові дітки. Одна мати родила, та не однакове щастя дала [11, с. 189].

У контексті народно-поетичного мовлення виразного саркастичного звучання набуває номіна­ція «піп». Це народна назва духовної особи й служителя православної церкви. За тлумачним словни­ком, піп – це «духовне звання у православній церкві, середнє між єпископом і дияконом; служитель релігійного культу, який має це звання й здійснює богослужіння» [10, с. 676]. У розумінні українців піп – людина, яка наживається на чужому горі, нехтує усіма канонами духовності заради власної ви­годи та збагачення.

В уявленнях українців піп прикривається духовним саном, щоб Збагатитися: Благослови, вла­дико, дерти з бідного лико! [1, с. 12]. Кому мрець, а попові гроші в гаманець. Копа для попа, а дякові буде й по мідякові. У попа здачі, а в кравця остачі не питай. Навіщо попові гармошка, коли у нього є кадило [11, с. 357]. Піп Наум навів бабу на ум: баба порося продала, а гроші попові дала [11, с. 358]. У Попа очі завидющі, а руки загребущі [1, с. 12]. Зажерливість Знехотя піп порося з’їв. Богу слава, а попу шмат сала. Ніхто не знає натуру попову: три слова скаже, а бере корову. Зависливі очі, як у попа [11, с. 357]. Попа одним обідом не нагодуєш [11, с. 358]. На те піп посвятився, щоб по церкві крутитися [11, с. 357]. Піп живе з вівтаря, а писар з каламаря [11, с. 358]. Піп і дяк звикли на дурняк [1, с. 12]. Парадокс, але український народ постійно порівнює попа з Чортом: За гроші піп і чорта поцілує. Не дав піп дари, чорт його бери! І з попом добра мова, але й з чортом можна прийти до сло­ва [11, с. 357]. Піп з богом говорить, а на чорта дивиться. Убрався піп у ризи, чорт у рядно та й тя­гнуть в одно [1, с. 12]. Поширення цієї антитези в народному мовленні дозволяє припускати, що у


Світогляді українців чітко розмежовується віра в бога і церкву та її служителів як суспільна інститу­ція, яка не позбавлена всіх вад мирських.

Етично-моральні цінності, що ґрунтуються на народних уявленнях про гідність і підлість, доб­ро і зло, пристойне й непристойне, передають такі символічні номени, що характеризують людину, її внутрішню будову та зовнішні ознаки [6, с. 168]. Кожен із цих символів містить позитивну й негати­вну семантику.

Коса – символ Дівочої честі Та Гідності, краси, сили і влади над чоловічим серцем: Вона ро­стом невеличка, Ще й літами молода, Руса коса до пояса, В косі стрічка голуба [4, с. 271]. Коса – як праник [11, с. 160]. Сиди до сивої коси, а за ледащо не йди [11, с. 174]. Жіноча коса і слона спутає [11, с. 181].

Чуб, вуса – символ Чоловічої краси: Хоч чуб кучерявий, та сам шепелявий [11, с. 160]; Честі: Вуси – честь, а борода й у цапа єсть. Борода – честь, а вуси й у кота єсть [11, с. 160]; Гідності, ко­зацтва: В кого чорний вусок, тому рибки кусок, в кого сива борода, тому й юшки шкода [11, с. 161]. Хоч хліба ні куса, аби за чорного вуса [11, с. 175]; Погорди: Хоч ти і люба, та зась тобі до мого чуба [11, с. 163]. Жінка доти люба, доки не візьме за чуба [11, с. 180].

Губи – символ Жадібності, пихи: Не те гріх, що в рот, а те, що з рота. Не те осквернює, що в уста, а те, що з уст [11, с. 234]; Людського поговору: До чужого рота не приставиш ворота [9, с. 21]. Людям губа не заперта. Що на губі, те й на язиці. Як свої губи не затримаєш, то з чужих почу­єш [11, с. 235]; Пліткарства, обману: Не вір губі, бо вона часом бреше. Не рот, а ціла верша. От пащекувата, на все село [11, с. 235]. Зайве пащекування, участь у пересудах, на думку народу мо­же бути небезпечним: Роззяв рот, то влізе чорт. Якби люди і риба не відчиняли рота, коли не тре­ба, то багато лиха обминули б [11, с. 235]. Уста – символ Доброго прогнозування: Твоїми би уста­ми та мед пить [11, с. 235].

Око – Символ Господарської дбайливості, пильності: Очі бояться, а руки роблять [9, с. 25]. Всякий двір хазяйським оком держиться. Від хазяйського ока і кінь добріє. Хазяйське око худобу ту­чить [11, с. 86]. Очам страшно, а руки роблять [11, с. 105]; Очі як вияв душі, настрою: Очі – дзер­кало душі [9, с. 31]. Одні очі і плачуть і сміються [11, с. 284]; Заздрості: Чужу крупу віючи, очі зав­жди запорошиш [11, с. 125]. Зависливе око бачить далеко. Очі завидющі, а руки загребущі [11, с. 298]. Очам завидно, а животу не пожиточно [11, с. 300]; Пильності І Спостережливості: Бачать очі Ревниві, дальше ніж орлині [11, с. 166]. Очі бачать далеко, а розум іще дальше [9, с. 15]. Вір своїм очам, а не чужим речам. Одним оком спить, а другим бачить [9, с. 287]. Не вір вухам, але очам [9, с. 317].

Ніс – Символ Всюдисущості, необмеженої цікавості: Це такий ніс, що чує, як на небі млинці печуть [11, с. 292]. Не пхай свого носа до чужого проса. Не сунь свого носа в пшеничне борошно. Пи­льнуй свого носа, а не чужого проса. Не сунь свого носа в чужий город [11, с. 300]; Пихатості, заро­зумілості: Не піднімай свого носа вище голови, бо вкоротять. Держи голову високо, та не задирай носа [11, с. 292]. Задер носа, що й кочергою не дістати. Дере носа: я не я, попав свиня. Зорі щитає, а під носом не бачить [11, с. 293].

Язик Є невід’ємним лексичним компонентом моралізаторських сентенцій, фразем, що форму­ють норми поведінки у суспільстві: А хоч що збрехать – язика прикуси. Вкуси себе за язик, як свер­бить [11, с. 235]. Хто багато меле язиком, той напевно багато й бреше. Якби не збрехав, то б язик кілком став. Як хоч що збрехати, то язика прикуси [11, с. 283]. Язик – як символ Брехливості, гові­рливості, балакучость: Злі язики плетуть, хоч знають, що брешуть [11, с. 235]. Бабська хвороба – язик. Всяка сорока від свого язика страждає [9, с. 235]. Дай язикові волю, заведе в неволю Держи язик за зубами – будеш їсти кашу з грибами. Держи язик на прив’язі. Довгим язиком тільки полумис­ки лизать. Доведе язик не тільки до Києва, але й до кия. Дурний язик попереду розуму біжить [9, с. 235]. У хвалька язик діє, а рука не вміє [11, с. 291] Двір городи, а язик прив’яжи [11, с. 235]. Як не ру­ками, то язиком візьме [11, с. 300]. Будь сміливим не язиком, а ділом [11, с. 309]. Язиком вихати – не ціпом махати [9, с. 23]. Язиком і так і сяк, а ділом ніяк [9, с. 25]. Одне – молоти язиком, а друге – перти плуга [9, с. 29]. Писать – не язиком чесать [9, с. 14]. Слово – не полова, язик – не помело. Коли голова думає, язик відпочиває [9, с. 19]. Дурний язик голові не приятель [9, с. 20]. Що на думці, те й на язиці [9, с. 23]. Гострий, дошкульний язик наносить глибший моральний біль, ніж фізичний: Гірше болить від язика, як від ножа [9, с. 235]. Язик дошкульніший від списа [9, с. 22]. Язиком без ножа ріже [9, с. 23]. Проти стамески не встоїть сучок – гостра стамеска на язичок [9, с. 91].

Проаналізувавши значний за обсягом масив народно-поетичного мовлення, ми дійшли виснов­ку, що у концептосфері «мораль» сформувалася низка вербальних символів, що позначають окремі поняття, уявлення про якості, гідні людини, і такі, що засуджуються народною мораллю, виражають оцінку позитивного – негативного.


Номени Козак, мати – це переважно символи моральних якостей українського народу. Піп – сим­вол негативних, аморальних характеристик. У народному мовленні метофоризувалися і набули певної символічності назви окремих органів тіла людини (Язик, очі, уста, коса Тощо), які уявою носіїв мови співвідносяться первинно з певними діями, функціями, що, у свою чергу, стають вчинками, типами по­ведінки.

Пропонована стаття репрезентує фрагмент дисертаційного дослідження «Вербалізація концептів народної моралі в українському фольклорі». Автор має на меті у наступних публікаціях описати ре­зультати аналізу інших вербальних символів (символізацію предметних назв, аніманістичних назв та орнітологічних слів-символів), що активно долучаються до створення концептосфери «мораль».

Бібліографічні посилання

1. Вік живи вік учись. (Українська народна мудрість) / упоряд. І. П. Березовський. – К. : Рад. шк., 1961. – 132 с.

2. Жайворонок В. В. Етнолінгвістика в колі суміжних наук / В. В. Жайворонок // Мовознавство. – 2004. – № 5–6. – С. 23–35.

3. Жайворонок В. В. Символіка народного та авторського (крилатого) слова й виразу / В. В. Жайворонок // Мовознавство. – 2005. – № 3–4. – С. 138–147.

4. Закувала зозуленька : антологія укр. нар. поетич. творчості. – К. : Веселка, 1998. – 510 с.

5. Кононенко В. І. Словесні символи в семантичній структурі фраземи / В. І. Кононенко // Мовознавство. – 1991. – № 2. – С. 30–36

6. Кононенко В. І. Символи української мови / В. І. Кононенко. – Івано-Франківськ : Плай, 1996. – 272 с.

7. Кононенко В. І. Мова і народна культура / В. І. Кононенко // Мовознавство. – 2001. – № 3. – С. 62–69.

8. Потебня А. А. О некоторых символах в славянской народной поэзии // Потебня А. А. Слово и миф / А. А. Потебня. – М., 1989. – 622 с.

9. Слово до слова складається мова. Скарби народної педагогіки : навч. видання. – Х. : Друк, 1999. – 160 с.

10. Тлумачний словник української мови. Т. 2. / упоряд. В. Яременко, О. Сліпушко. – К. : Аконіт, 2007. – 926 с.

11. Українські прислів’я та приказки / упоряд. С. В. Мишанич, М. М. Пазяк. – К. : Дніпро, 1984. – 390 с.

12. Українські символи / [Дмитренко М., Іваннікова Л., Лозко Г. та ін.]. – К., 1994. – 140 с.

Надійшла до редколегії 17.12.08


УДК 811.161.1’373.46

Похожие статьи