Головна Філологія Вісник Донецького інституту соціальної освіти ІДЕАЛЬНИй ІСТОРИЧНИй ТИП: «СВІй / ЧУжИй» У ПАРАДИГМІ цІННОСТЕй XVIII СТОЛІТТЯ
joomla
ІДЕАЛЬНИй ІСТОРИЧНИй ТИП: «СВІй / ЧУжИй» У ПАРАДИГМІ цІННОСТЕй XVIII СТОЛІТТЯ
Філологія - Вісник Донецького інституту соціальної освіти

І. В. ЛІМБОРСЬКИй,

Доктор філологічних наук, в. о. професора

Кафедри літератури та іноземних мов

Національного університету «Києво-Могилянська академія»

У статті досліджується специфіка взаємодії гендерних культурних дискурсів епохи Просвітниц­тва. Протистояння / взаємодія «жіночого» та «чоловічого» осмислюється у межах філософської опо­зиції «свій» / «чужий». Досліджується процес утворення нового типу взаємин чоловіків та жінок у ху­дожній літературі XVIII ст.

Ключові слова: «чоловіче», «жіноче», «свій», «чужий», «інакшість», концепція «людини розу­Му», власна ідентичність, література Просвітництва.

З

А доби глобалізації особливо загострилася проблема об’єктивних загроз людству, що їх Ф. Фукуяма визначає як «негативні екстернальності»: прояв нетерпимості щодо тих, хто не є членом певної групи – національної, релігійної, корпоративної, гендерної тощо [4, с. 38]. Це повною мірою стосується і таких специфічних феноменів, як «жіночий» і «чоловічий» культурні дискурси, протистояння / взаємодія яких чітко заявили про себе в епоху Просвітництва. Ця епоха не тільки санкціонувала «свободу» прояву люд­ського (в розумінні більшості просвітителів чоловічого) інтелекту для позитивного «підри­ву» старого світу, але і поклала початок практиці нових символічних жестів, стереотипів по­ведінки та риторичних фігур щодо такого складного теоретичного і художнього «конструк­ту», як «жінка» в семіотичній системі ХVІІІ ст.

Відомий історик мистецтва А. Гаузер писав про виняткову роль ХVІІІ ст. у становленні нового типу взаємин чоловіків і жінок у художній літературі. Це, за його словами, була «пе­рехідна епоха», яка «закінчила епоху лицарської любові і проголосила початок війни проти любовного мезальянсу» [9, c. 26]. Точкою відліку німецький дослідник називає роман аба­та Прево «Історія кавалера де Гріє і Манон Леско», герой якого «відчуває мазохістське задо­волення в душевній сповіді про слабкості свого характеру». Саме від крайнощів характеру закоханого де Гріє, на думку дослідника, пролягли складні лінії впливів і на душевний екс­гібіціонізм Руссо, і на хвилеподібні злети і падіння героїв просвітницької літератури, прояви зневаги і поваги до них, що демонструють у своїх творах Г. Лессінг і Й. Гете. Образ Манон стимулював появу нової дискретної особистості героя, який втрачав свою раціональну іден­тичність і не завжди міг пояснити логіку своїх вчинків, апелюючи при цьому до складних по­чуттів стосовно такої «своєї» жінки, яка раптом постала як «чужа». Якщо згадати, яку роль у цю епоху відіграло рококо, де «солодкість» життя часто розумілася як «солодкість», що його може подарувати жінка, то подібна зміна горизонтів у розумінні місця чоловічого «я» в літературі призвела до нового осмислення «іншого / чужого». Саме «чужий / чужа» стали важливим формотворчим чинником цього «я», його другою, прихованою ідентичністю, в

©І. В. Лімборський, 2011

34

ISSN 2222-551Х.  ВІСНИК ДНІПРОПЕТРОВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ АЛЬФРЕДА НОБЕЛЯ. Серія «ФІЛОЛОГІЧНІ НАУКИ». 2011. № 2 (2)

Результаті чого індивід уже не може позиціонувати себе в як своєрідний «центр перспекти­ви», перед яким відкривається світ з домінуванням декартівського «cogito ergo sum».

Однак це стосувалося не тільки літературних героїв ХVIII ст., а й самих просвітителів. Пригадаймо того ж Руссо, який продемонстрував дискретність, «роздвоєність» власного «я»: будучи одним з найбільш моралізуючих авторів століття, своїми власними вчинка­ми він продемонстрував приклад «іншої», «чужої» власним деклараціям поведінки – сво­їх власних дітей він віддав до притулку. У той же час послідовний раціоналіст Вольтер, який оголосив відкриту війну всім «забобонам розуму», в «Метафізичному трактаті» був змуше­ний визнати: чоловічі жадання щодо жінки часто «сильніше, ніж його розум» [1, c. 261]. А Вовенарг у трактаті «Вступ у пізнання людського розуму» («Introduction а la Connaissanse de l’esprit Humain», 1746), послідовно обстоюючи тезу про різноманітність форм, в яких про­являє себе розум, однозначно стверджував: людина не здатна і не повинна керувати при­страстями.

Особливий «свій», тобто індивідуальний спосіб отримання досвіду з боку «я», лого-центричне розуміння мислення і буття вступили в принципове протиріччя з появою від­чуття «тривожної інакшості» людини. Втім, і сам «ідеальний інтелектуал» епохи Просвітни­цтва – об’єкт постійних полемік – часто виступав як аутсайдер, тобто значною мірою «чу­жий», що доводить свою значущість у протистоянні з тими, хто складав основний фон дій­сності. Власне кажучи, відкриття «чужого» стало каменем спотикання для ідеї просвітите­лів про можливість інтеграції людського роду в ідеальну спільність, спільність «своїх», зму­сило задуматися над проблемами «прав громадянина» і «прав людини» – поняттями, які за певних обставин, як виявилося, далеко не завжди збігаються і іноді навіть суперечать одне одному. Тим більше, якщо це стосувалося прав жінок, які в епоху Просвітництва, за словами англійських літературознавців І. Армстронга і В. Блейна, «почали виявляти відкри­те невдоволення пріоритетністю штучних чоловічих раціоналістичних цінностей» і проти­ставили їм особливий тип «жіночої суб’єктивної чутливості» [6, c. 123–124]. Сьогодні, як вважають ці літературознавці, настав час перегляду традиційної історії літератури, оскіль­ки було заново відкрито і реінтерпретовано творчість жінок-письменниць ХVIII ст., серед яких особливо виділяються М. Ліппор, Е. Бербалд, Х. Мур, Ш. Сміт і багато інших. Відома представниця феміністичної критики Е. Шовалтер, акцентуючи увагу на особливому розу­мінні так званої «жіночої сфери» у ХVIII ст., у цьому плані робить дуже важливе уточнення: «Жінки-письменниці не перебувають ані всередині, ані ззовні чоловічої традиції; вони од­ночасно перебувають всередині двох традицій, це «підводна течія» основного русла» [5, c. 526]. Таким чином, мова йде не тільки про відновлення історичної справедливості щодо письменників-жінок, а й про пошуки нових, нетрадиційних, можливо, альтернативних спо­собів і моделей репрезентації в історії національних літератур «іншого», «підводного» дис­курсу, яким є дискурс цих жінок-письменниць.

Беручи до уваги раціоналізацію проблеми «своїх» – під ними, передусім, розуміли тих, хто розмовляє «прозорою» і «зрозумілою» мовою, – саме в епоху Просвітництва за­гострилася «теоретична підозрілість» стосовно «іншого». Його не стільки намагалися зро­зуміти і прийняти, скільки прагнули інтегрувати («завоювати», якщо це стосувалося жінки) часто за допомогою раціонального «механізму» чоловічих «аргументів», іноді шляхом ін­триг і підступності. Такою «іншою», наприклад, постає перед читачем героїня роману С. Рі-чардсона «Памела, або Винагороджена доброчинність» («Pamela, or Virtue Rewarded», 1740), яка в силу свого виховання і моральних принципів, виявилася недосяжною для шах­райських «чоловічих» тактик і стратегій спокушання. Однак щирість поведінки «чужа» Па-мелі, її «чужість» звичайним людським слабкостям і практичним інтересам викликали підо­зру вже у самих просвітителів – згадаймо «Апологію життя Шамели Ендрюс» Г. Філдінга. Ав­тор літературної пародії принципово змінює «оптику» бачення персонажа: зовні самовдо-волена мораль Памели, чеснота якої розуміється Філдінгом як невинність, перетворюється на щось зовсім протилежне. Виявляється, чеснота, зрозуміла в такому ключі, може зберіга­тися й для суто практичної мети – ярмарку наречених.

Добре відомо, що раціональний індивід утверджується не лише як самодостатнє «я» – він повсякчасно прагне «практичної» перспективи, намагаючись побачити віддзеркален-

35

ISSN 2222-551Х.  ВІСНИК ДНІПРОПЕТРОВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ АЛЬФРЕДА НОБЕЛЯ. Серія «ФІЛОЛОГІЧНІ НАУКИ». 2011. № 2 (2)

Ня «свого» розуму в оточуючих. У тому числі ця стратегія поширюється на того, хто рап­тово став виявляти свою незгоду бути «включеним» до загальної обойми оптимістів, які пов’язали надію на щастя з необхідністю дистанціюватися від минулого як від практики трагічних помилок. Цих «інших» потрібно було раціонально описати, а також розгляну­ти можливість «переконати» їх, довести, що вони стали жертвами помилок і неправиль­них виснов ків. І тут просвітницький розум зіткнувся з нерозв’язною для нього проблемою, оскільки взаємодія «свого» і «чужого», в тому числі і на рівні інтимних відносин чоловіків і жінок, не завжди підкоряється раціональній логіці причинно-наслідкових зв’язків.

У ХVIII ст. формується особлива концепція «людини розуму», яка позиціонує сама себе як «норму». Усі інші, хто не вписується в рамки раціональної «нормальності» і вияв­ляє відхилення від норми, ризикують легко опинитися серед вигнанців суспільства, витіс­нених на периферію життя неосвіченими маргіналами. Але вже тут виявився один з по­казових парадоксів Просвітництва: «людина розуму» – це той, хто може легко «визначи­ти», «номінувати» «іншого», наприклад, божевільного, але аж ніяк його не пізнати. Цей феномен, як відомо, особливо цікавив М. Фуко, який звертав увагу на зв’язок раціоналіс­тичної практики людства з формуванням інститутів влади, сексуальністю і механізмами «придушення» свідомості і волі. Щодо «інших», за свідченням М. Фуко, застосовували­ся особливі форми «інтернування»: у відкриті в XVII–ХVIII ст. «будинки піклування» або, як їх ще називали, «виправні будинки» поселяли жебраків, хворих, розпусників, злочин­ців і божевільних [8, c. 128]. Радикальні заходи соціального характеру фактично постави­ли знак рівності між злочинцями і божевільними, які за логікою речей мали бути іденти­фіковані як «інше розуму».

В епохи, коли посилюються різні способи «придушення» свідомості, надзвичайно зростає роль жінки. XVIII ст. не стало винятком: хоча «дисципліна розуму» і протистояла сексуальності індивіда, відкриття нових форм людської суб’єктивності з настановою на ін­троспекцію й рефлексію, сприяли сексуальній розкутості, що знайшло відображення і в лег­ких, ігрових творах рококо, і в романах «негативних ефектів» маркіза де Сада. Щоправда, одночасно посилюється відчуття небезпеки, яке може бути пов’язане з чоловіками, за сво­єю природою «чужими» стосовно жінок. Згадаймо, що у С. Річардсона у вже згадуваному романі сестра есквайра леді Деверс, помітивши красу Памели, дає добру пораду – трима­тися від чоловіків якнайдалі, а в «Клариссі, або Історії однієї молодої леді» («Clarissa, or the History of Young Lady», 1747) подруга героїні Ганна Хоу попереджає її про те, щоб вона не захоплювалася Ловласом, безсоромним спокусником.

Однак і тут спостерігався момент дискретності, в першу чергу це стосувалося глибокої прірви між світом літературних героїв і самим життям людини ХVІІІ ст. Якщо в літературі ак­тивно досліджуються «механізми» складних інтриг, підступності, подвійної моралі, то осо­бисте життя виявлялося часто сферою мало доступною для сторонньої уваги. П. Роджерс, дослідник біографій відомих англійських письменників доби Просвітництва, змушений був визнати: «Надзвичайно важко уявити собі, як залицялися чи одружувалися у ХVIII століт­ті: відверте у багатьох відношеннях, це століття все приховувало, коли мова заходила про шлюб. Наближаючись до інституту шлюбу, навіть гульвіси і завсідники борделів запасають­ся вивіскою «Не турбувати» [3, c. 43].

Складна і неоднозначна парадигматика виявлення та подолання «інакшості», «дру-гості» в людині, у тому числі і в самому собі, яскраво виявилася в романі Д. Дідро «Пле­мінник Рамо» («Le Neveu de Rameau», 1762–1779). Про те, що Рамо – це своєрідний двій­ник Я-філософа неодноразово писалося в науковій літературі, однак, сьогодні «розщепле­на» свідомість автора твору бачиться в новому ракурсі. Мова йде про особливу ситуацію, коли розкриваються внутрішні механізми, іноді на рівні підсвідомості, що змушують вия­вити в собі «чужого», наявність якого підкреслює людську нестабільність, а сама людина інтегрує і артикулює цього «чужого» через систему протилежних, суперечливих суджень. Власне кажучи, це особливий поліфонізм художнього мислення Дідро, який через проти­ставлення Я-філософа цинічному егоцентристу племіннику Рамо, знаходить художній спо­сіб показати своє «приховане обличчя», коли «я» виявляється не тотожним самому собі або, іншими словами,«Я» – це «не-я» або «чужий». Відкриття «чужого» в собі – одна з най­складніших загадок, над вирішенням якої замислився письменник у цьому творі, створю-

36

ISSN 2222-551Х.  ВІСНИК ДНІПРОПЕТРОВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ АЛЬФРЕДА НОБЕЛЯ. Серія «ФІЛОЛОГІЧНІ НАУКИ». 2011. № 2 (2)

Ючи образ Рамо, який принципово не хоче зупинятися і визнавати меж у задоволенні сво­їх бажань, готовий шокувати, «перевертати» звичний порядок речей, постійно провокува­ти своїх опонентів.

Межі власної ідентичності виявляються досить умовними і «розмитими», оскільки «чу­жий» – це найчастіше «прихований бік нашої власної ідентичності», як про це пише Юлія Крістева [2, c. 7]. Пригадаємо показову історію з рокайльним романом «Нескромні скарби» і філософським трактатом «Лист сліпих для повчання зрячих», від яких Дідро згодом нама­гався відмовитися. З приводу рокайльного роману він неодноразово заявляв, що готовий власноруч спалити всі екземпляри книги, які тільки вдасться віднайти. Фактично Дідро мак­симально дистанціювався від власних текстів, чим і проголосив їх «чужими»: дух запере­чення, притаманний Рамо як другому «я» письменника, поширився на творчість самого Ді-дро і породив хвилю підозр, вказавши на ігровий характер артикуляції їм правди й істини.

ХVIII ст. знає реальні випадки із заплутаною грою у «свого / чужого» на рівні реальних історій людей, історії яких викликали особливий інтерес письменників і часто пропонува­лися читачеві як література «факту» і «сенсації». Відомі в літературі сюжети з «перевдяган­ням» і формула поведінки «я не жінка, я – чоловік» дозволяли реально видати себе за «ін­шого», утвердитися на його місці і закріпити за собою незнайому сферу життя. У листопа­ді 1746 р. Г. Філдінг публікує напівдокументальну історію «Жінка-чоловік» про випадок з життя жінки Мері Хамільтон, яка видала себе за чоловіка і взяла в дружини якусь дівчину з Веллсу. Результатом був судовий процес, і схильну до оригінальних експериментів жінку було кинуто у в’язницю.

У той же час письменники Просвітництва іноді не виявляли особливого інтересу до «чужого», звинувачуючи його у тому, що він є причиною багатьох бід і проблем. Часто на­віть була відсутня внутрішня інтенція – проникнутися проблемами «іншого» з суто гума­ністичних міркувань, що можна було зробити, поставивши себе на його місце. Робінзон у Дефо приймає П’ятницю як такого «іншого», якого слід «освоїти», зробити «своїм», але не шляхом вивчення та асиміляції його досвіду «дикуна», а через нав’язування йому «цивілі­зованих» цінностей освіченого європейця.

Дистанціюватися від «іншого» шляхом позначення його за допомогою особливих лек­сичних форм, риторичних фігур та гендерних маркувань – одна з показових рис просвіт­ницького розуму. Тут слід особливо назвати «культ істиної жіночності» в англійських рома­ністів, «жіночий стоїцизм» у творах французів Вольтера і Дідро, «жіночий ідеал» і «жіночу чутливість» у літературі сентименталізму. Іноді ХVIII ст. взагалі формувало уявлення про жінку як про носія особливої субкультури, часто «чужої» для чоловіка, але яка може «капі­тулювати» перед просвітницьким розумом. Саме розум здатний пролити світло на «інак-шість», «другість» жіночої природи, яка залишалася такою привабливою і одночасно чу­жою для чоловіка-раціоналіста. Природно, зрозуміти – означає тут перш за все раціональ­но пояснити, що спостерігається, наприклад, у поезії А. Поупа, зокрема в його сатиричній поемі «Послання до дами» («Epistle to a Lady»):

In Men we various Ruling Passions find, In Women, two almost divide the kind; Those only fix’d, they first or last obey, The Love of Pleasure; and the Love of Sway* [10, c. 207].

Англійська літературознавець М. Блоксідж, оцінюючи неоднозначний і навіть епатаж-ний характер цих рядків поета, змушена була прийти до такого висновку: «Створена Поу­пом модель жінки набагато простіша, аніж модель чоловіка, і це шокує не тільки сьогод­нішнього читача, але, очевидно, шокувало і його сучасників» [7, c. 154]. Однак подібна тен­денційність Поупа може бути прочитана і в іншому ключі, беручи до уваги просвітницьку су­бординацію до жінки, за якою все ж зберігалося певне право бути «іншою». Своїми рядка­ми класицист Поуп пропонує своєрідну теоретичну і практичну стратегію пізнання жінки як

*«У чоловіків ми різні керовані пристрасті знаходимо, / В жінках оселилося дві; / Точно вста­новлені, якими вони так чи так керуються: / Любов до Задоволення і любов до Панування» (пере­клад наш – І. Л.).

37

ISSN 2222-551Х.  ВІСНИК ДНІПРОПЕТРОВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ АЛЬФРЕДА НОБЕЛЯ. Серія «ФІЛОЛОГІЧНІ НАУКИ». 2011. № 2 (2)

«іншого / іншої». «Таємний» характер жінки переносить її за ту межу, за якою знаходиться чоловіче уявлення про стабільність і незмінність раціонально витлумаченої людської «нор­ми», де можна керувати пристрастями. Виявляється, що за жіночою «інакшістю» можна по­бачити приховані мотиви поведінки, що мають безпосередній стосунок до чоловіка, який раптово сам стає об’єктом «прихованого бажання». Уже не говорячи про те, що «pleasure» і «sway» в жінці містять у собі пряму загрозу чоловічому домінуванню, можливо, включаю­чи ту заборонену й інтимну царину, в якій чоловік завжди відчував себе переможцем – його сексуальну практику. Парадоксальне й інше: артикуляція поетом «небезпечних» думок про жінку – це вже саме по собі щось «інше», «чуже» для ідеології Просвітництва, яке намага­лося спиратися на матриці порядку і стабільності, вольтерівського інтелектуалізму або рус-соїстської чутливості.

Мислити себе «іншим» і бути «чужим» стосовно самого себе – це, власне кажучи, обов’язкова вимога такого «розуму», який знаходиться вже за межами епохи Просвітни­цтва. Це приходить з усвідомленням того, що людство має перейнятися розумінням до «іншого», навчитися не бачити в ньому «ворога», перестати підозрювати його у своїх не­щастях, не боятися виявити в ньому заперечення власної цілісності та ідентичності.

Звичайно, подібна теоретична парадигма «свого / чужого» залишалася багато в чому ще далекою для просвітителів, схильних до утвердження ідеалів космополітизму, де «чу­жий» часто залишається до кінця не зрозумілим і не освоєним. Але дихотомія «свій / чу­жий» з особливою силою заявила про себе на початку ХХІ ст., в епоху глобалізації та муль-тикультуралізму, де концепт «іншого» розглядається в площині «колоніальної травми», «культурної бездомності», «пограничної свідомості», що, у свою чергу, порушує питання про формування нового феномену – феномену посткультури. За такою логікою плюраліс-тичність людської свідомості не може мислитися в категоріях раціональної одновалентнос­ті, а вимагає «інших» форм свого прояву і репрезентації. Проте в самому мультикультурно-му проекті не можна не відчути відлуння ідей Просвітництва, які і сьогодні продовжують перебувати в центрі дискусій не тільки про долю гуманізму, а й про складні процеси ство­рення нової постсучасної структури світу, який швидко глобалізується.

Список використаної літератури

1. Вольтер. Философские сочинения / Вольтер. – М.: Наука, 1989. – 751 с.

2. Крістева Ю. Самі собі чужі / Ю. Крістева. – К.: Основи, 2004. – 263 с.

3. Роджерс П. Генри Филдинг. Биография / П. Роджерс. – М.: Радуга, 1984. – 317 с.

4. Фукуяма Ф. Великий Разрыв / Ф. Фукуяма. – М.: Ермак, 2004. – 480 с.

5. Шовалтер Е. Феміністична критика у пущі / Е. Шовалтер // Антологія світової
літературно-критичної думки ХХ ст. – Львів: Літопис, 1996. – С. 510–535.

6. Armstrong I. Women’s Poetry in the Enlightenment / I. Armstrong, V. Blain. – Houndmills, Basingstoke & London: Macmillan, 1998. – 226 р.

7. Blocksidge M. The Sacred Weapon. An Introduction to Pope’s Satire / M. Blocksidge. – Sussex: The Book Guild Ltd, 1993. – 236 р.

8. Fucault M. Histoire de la Folie а l’Age Classic / M. Fucault. – Paris: Gallimard, 1992. – 532 р.

9. Hauser A. Social History of Art: In 4 v. / A. Hauser. – London: Routledge, 1999. – Vol. 3. – 225 р.

10. Pope A. Poems / Ed. by J. Butt / A. Pope. – London: Twickenham Edition, 1963. – 321 р.

В статье исследуется специфика взаимодействия гендерных культурных дискурсов в эпоху Про­свещения. Противостояние / взаимодействие «женского» и «мужского» осмысливается в рамках фи­лософской оппозиции «свой» / «чужой». Исследуется процесс становления нового типа взаимоотно­шений мужчин и женщин в художественной литературе XVIII в.

Ключевые Слова: «мужское», «женское», «свой», «чужой», «инаковость», Концепция «челове­Ка разума», собственная идентичность, литература Просвещения.

38

ISSN 2222-551Х.  ВІСНИК ДНІПРОПЕТРОВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ АЛЬФРЕДА НОБЕЛЯ. Серія «ФІЛОЛОГІЧНІ НАУКИ». 2011. № 2 (2)

The article investigates the specific character of interaction of gender cultural discourses in the epoch of Enlightenment. Opposition / interaction of «the feminine» and «the masculine» is interpreted in the framework of the philosophic opposition «own» / «alien». The author investigates the process of formation of a new type of relationship between men and women in the XVIIIth century fiction.

Key words: «masculine», «feminine», «own», «alien», «otherness», conception of «the man of Reason», own identity, literature of Enlightenment.

Надійшло до редакції 30.06.2011.

39

ISSN 2222-551Х.  ВІСНИК ДНІПРОПЕТРОВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ АЛЬФРЕДА НОБЕЛЯ. Серія «ФІЛОЛОГІЧНІ НАУКИ». 2012. № 1 (3)

УДК 821.161.1

Похожие статьи