Головна Філологія Вісник Донецького інституту соціальної освіти ЛІТЕРАТУРНЕ ОТОЧЕННЯ ДОМАНИЦЬКОГО – ПЕРшОГО ВИДАВЦЯ ПОВНОГО «КОБзАРЯ»
joomla
ЛІТЕРАТУРНЕ ОТОЧЕННЯ ДОМАНИЦЬКОГО – ПЕРшОГО ВИДАВЦЯ ПОВНОГО «КОБзАРЯ»
Філологія - Вісник Донецького інституту соціальної освіти

М. К. НАєНКО,

Доктор філологічних наук, професор

Кафедри теорії літератури і компаративістики Інституту філології

Київського національного університету ім. Т. Шевченка

У статті йдеться про подвижницьке життя в науці про літературу й історію видатного філолога й історика Василя Доманицького. Автор аналізує погляди на нього відомих українських учених і літера­торів рубежу ХІХ–ХХ ст., які його особисто знали і з ним співпрацювали.

Ключові слова: література, філологія, історія, творчість, шевченкознавство, перехідна епо­Ха, традиція, новаторство, літературний процес.

4

Листопада 2010 р. виповнилося 100 років з дня поховання на своїй малій Батьків­щині (у селі Колодистому Черкаської області) видатного історика і філолога рубе­жу ХІХ–ХХ століть Василя Михайловича Доманицького. Перехідні епохи в духовно-мистецькому процесі сповнюються, як правило, дерзно-венними подіями; в їх горнилі народжуються художні явища нового змісту, але ще потужно дають про себе знати, умовно кажучи, старі форми та ідеї і водночас спопеляють себе на­тхненні творці і тих, і тих. Рубіж ХІХ–ХХ ст., коли йшла на спад епоха позитивізму і утверджу­вав себе модернізм, у цьому плані дуже показова. У ній довершував себе шевченківсько-франківський час і міцніли пагони якісно нової творчості самого І. Франка, а особливо – ран­ніх модерністів Лесі Українки, В. Стефаника М. Коцюбинського та ін. Зафіксувати це в кри­тичній літературі вдавалося літераторам з особливим даром і покликанням; вони були не­щадними до свого здоров’я, працювали в буквальному розумінні «до загину» і, як ті мете­ори, згорівши в момент найшвидшого лету, залишали після себе дуже яскравий слід бут-тєвого, культурологічного світіння. Чого варті, наприклад, суїцидні акції 20-літнього поета, драматурга і прозаїка Олексія Плюща в 1907 р. і ще молодшої за нього сільської дівчини-акторки Тетяни, яка наклала на себе руки в повісті С. Васильченка «Талант» у ті ж роки. Вони по-метеорному згоріли тільки тому, що наділені були Божим даром талановитості і хотіли реалізувати її на стику старого й нового в житті та мистецтві. У їхньому ряду й Василь Дома-ницький, хоч пішов із життя трохи іншим шляхом. Його ніби спеціально послано в україн­ську культуру початку ХХ ст., аби сказати щось нове і бодай трохи доробити щось із старо­го, чого не встиг охопити спливаючий ХІХ вік. Це, насамперед, оприлюднення текстологічно звірених текстів повного на той час «Кобзаря», скасування домислів, «квасів і сердитостей» (як сказав би І. Франко), що виникали навколо імені першого реаліста в українській прозі Марка Вовчка та сприяння в публікації популярного видання «Історії України-Русі» М. Арка-са, яке дійшло завдяки В. Доманицькому до наймасовішого читача. Робив це Василь Дома-ницький, звичайно, не самотужки, а в співпраці та в оточенні найвидатніших літературних та історичних умів свого часу.

©М. К. Наєнко, 2011

5

ISSN 2222-551Х.  ВІСНИК ДНІПРОПЕТРОВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ ЕКОНОМІКИ ТА ПРАВА ІМЕНІ АЛЬФРЕДА НОБЕЛЯ. Серія «ФІЛОЛОГІЧНІ НАУКИ». 2011. № 1 (1)

Літературне оточення 20–30-літнього Василя Доманицького не може не вражати. Фак­тично не було на початку ХХ століття такого літературного імені в Україні (а часом – і за її межами), з яким би не зводила його літературно-критична доля, яке б залишалося байду­жим до його одержимих зацікавлень і науково-творчих звершень. Дещо з тих подій сьогод­ні вже сприймається майже як легенда: у 1901 р., наприклад, вперше потрапивши на ліку­вання в Ялту, В. Доманицький провідав там А. Чехова і М. Горького. З півгодини він із ними спілкувався на теми літературного життя і навіть цікавився здоров’ям Л. Толстого, який на той час почувався не дуже кепсько. Про що саме говорили класики-метри з початківцем літератором-істориком, можна й не здогадуватись: важливий сам факт зустрічі різних літе­ратурних епох. У Чехова й Горького вони поставали ніби в гармонійній, але й дисгармоній­ній єдності (М. Горький, як знаємо, з розумінням апелював до А. Чехова, що той «убиває» реалізм), а В. Доманицький ледве-ледве нащупував тоді і суто свою, і загальнолітературну стезю перехідної епохи.

Без сумніву, найпомітніший вплив на формування історико-літературних зацікав­лень і національної свідомості В. Доманицького мали принаймні дві постаті: історик Дми­тро Антонович і письменник Олександр Кониський. Перший був його педагогом у київсько-університетські роки, а другий – наставником у «народному університеті», яким вважало­ся київське помешкання старшого письменника О. Кониського, де вечорами збиралася не байдужа до долі рідної літератури й культури обдарована молодь. Вихідці переважно з священицьких родин та сільської інтелігенції в першому коліні, молоді люди здобували в автора шевченкознавчих досліджень («Тарас Шевченко-Грушівський: хроніка його жит­тя», 1898–1902) і «другого гімну» України («Боже великий, єдиний…», музика М. Лисен­ка) патріотичний гарт і вміння несхитно служити загадкам духовності як корінного стриж­ня людської цивілізації. Для декого з початкуючих модерністів це могло видаватися тоді вже не дуже «модним»; відомий факт, що навіть Леся Українка могла кинути камінець у го­род нібито архаїчних для нового часу І. Нечуя-Левицького та О. Кониського [1, с. 156, 222], але В. Доманицький намагався підхопити в тих «архаїчних» письменників щось дуже сут­тєве, ба навіть – вічне: передовсім – одержимість культурою свого народу. І не тільки під­хопити, а й сприяти його примноженню [2, с. 973]. З ініціативи О. Кониського у 1895 році було створене видавництво «Вік», яке за 23 роки свого існування видало близько 150 книг української літературної класики та недорогих книжок для масового читача з різних галузей знань, а в колі працівників видавництва В. Доманицький близько зійшовся з такими відо­мими постатями в українській науці, освіті й культурі, як С. Єфремов, О. Лотоцький, Ф. Ма-тушевський, В. Дурдуківський та ін. Зберігся фотознімок «Організатори видавництва “Вік”». На ньому – Ф. Матушевський, В. Дурдуківський, О. Лотоцький, В. Доманицький і С. Єфре-мов (1903 р.). Декого з них у 1930 р., вже за радянської влади, буде репресовано по сфабри­кованій каральними радянськими органами справі СВУ (Спілка Визволення України). Дума­ється, що якби В. Доманицький дожив до 1930 р., то став би жертвою поруч із ними. Не ви­падково ж він, як і названі його побратими, в радянській історіографії послідовно іменува­лися не інакше, як буржуазні націоналісти і «вороги народу».

Ці «вороги народу» після смерті В. Доманицького в 1910 р. залишили найтепліші спо­гади про нього і робили все можливе, аби його ім’я зайняло найгідніше місце в українській культурі. У 1912 році С. Єфремов, відомий уже тоді як організатор видання тритомної анто­логії української літератури «Вік», фундатор першої в Російській імперії україномовної га­зети «Рада» і автор «Історії українського письменства», видав книжку спогадів про В. До-маницького «Чистому серцем» (з додатком біографії, бібліографічного переліку книг В. До-маницького та видань видавництва «Вік»), а О. Лотоцький опублікував ґрунтовний спогад-дослідження «Трудівник ідеї». З В. Доманицьким Олександр Лотоцький особливо близь­ко зійшовся в 1906–1907 рр., коли допомагав йому у виданні повного «Кобзаря», будучи на державній службі в Петербурзі (Контрольна палата) і своєрідним зв’язківцем із україн­ською фракцією (47 осіб!) у 2-й Державній думі Росії. Ця фракція за безпосередньої учас­ті літературного редактора В. Доманицького видавала свій бюлетень «Рідна Справа – Дум­ські Вісті». Пізніше О. Лотоцький був одним із очільників в уряді УНР, Надзвичайним послом України в Туреччині, а після поразки УНР займав в еміграції професорські посади в вищих

6

ISSN 2222-551Х.  ВІСНИК ДНІПРОПЕТРОВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ ЕКОНОМІКИ ТА ПРАВА ІМЕНІ АЛЬФРЕДА НОБЕЛЯ. Серія «ФІЛОЛОГІЧНІ НАУКИ». 2011. № 1 (1)

Школах Відня, Праги та Варшави. Останні 8 років життя був директором Українського науко­вого інституту в Варшаві, який сам і заснував у 1930 р.

Опублікував свій спогад про В. Доманицького в 1912 р. і ще один соратник його, спів­редактор по виданню в 1907 р. «Кобзаря» – Петро Стебницький (псевдонім П. Смуток). Він теж, як і О. Лотоцький, працював у Петербурзі на різних урядових посадах і водночас – за­снував «Благодійне товариство видання загальнокорисних і дешевих книг» та очолив ство­рення енциклопедії «Український народ у його минулому та сучасному» (1914–1915), яка досі не прочитана, як слід, українськими істориками та енциклопедистами. Неоціненним було опублікування П. Стебницьким листування з ним В. Доманицького в останні місяці його життя. На жаль, не залишили спогадів про В. Доманицького член сенату А. Маркович, завдяки якому одержано прискорений дозвіл цензури на видання «Кобзаря», і історик та літератор П. Щеголєв, який виявив в архіві імперського «Третьего отделения» недослідже-ні рукописи кількох творів Т. Шевченка.

Про що найчастіше і найуважніше згадували колеги й соратники В. Доманицького піс­ля його смерті? В основному – про його історико-літературне подвижництво і неймовір­но активну співпрацю з багатьма літераторами-сучасниками. Характеристика їх усіх потре­бує спеціального дослідження й неабиякої площі для друку, якщо врахувати, скажімо, що тільки протягом 1906–1907 років В. Доманицький листувався з Іваном Франком, істориком і композитором Миколою Аркасом, фольклористом Володимиром Гнатюком, письменни­ком і лексикографом Борисом Грінченком, публіцистом і глашатаєм національної ідеї Дми­тром Донцовим, істориком і педагогом Дмитром Дорошенком, згадуваним уже Сергієм Єф-ремовим, істориком, політиком і журналістом В’ячеславом Липинським, новелістом Васи­лем Стефаником, прозаїком і музикантом Гнатом Хоткевичем, музичним диригентом і ет­нографом Олександром Кошицем, визначним громадським діячем, публіцистом і мецена­том української культури Євгеном Чикаленком, істориком України і правником, обраним у 1921 році, але не затвердженим радянським урядом, Президентом ВУАН Миколою Васи-ленком; останньому, до речі, замість академічного президентства, в 1924 році було «за­пропоновано» 10 років радянських концтаборів… Дехто з цих адресатів був епізодичним у спілкуванні з В. Доманицьким, але окремі належать до постійних і в науково-творчому пла­ні взаємозацікавлених. До таких належав насамперед Іван Франко. Дуже цінними були по­ради І. Франка до складеного В. Доманицьким «Покажчика ЛНВ, т. І-ХХ (1898–1902)»; мав свою думку Каменяр про монографію В. Доманицького «Козаччина на переломі ХVІ–ХVІІ віків» (1905), а найбільш активною була їхня співпраця над виданням творів Т. Шевченка. Паралельно з написанням «Критичного розсліду…» і текстологічною підготовкою В. Дома-ницьким повного «Кобзаря», в 1906–1907 рр І. Франко працював над своїм двотомним ви­данням спадщини Т. Шевченка. Без допомоги В. Доманицького це видання навряд чи й з’явилося б. Принаймні, коли йдеться про якісний бік справи. У 1907 р. В. Доманицький на­діслав І. Франкові весь макет підготовленого ним до друку «Кобзаря», без чого, як зізна­вався І. Франко в передмові до двотомника, він не зміг би успішно виконати свою працю. Водночас І. Франко надсилав В. Доманицькому чимало різних книг та інших матеріалів, які сприяли його роботі над виданням повного на той час петербурзького «Кобзаря». Не обі­йшлося при цьому й без деяких прикрощів. Натхненний і запальний В. Доманицький, на думку І. Франка, часом аж надто захоплювався поетичною спадщиною Т. Шевченка і напи­сав про неї таке, що й досі залишається неопублікованим в епістолярній спадщині Каменя­ра та дає підстави для всіляких спекуляцій у «жовтій» пресі. Франкознавці схильні вважати, що далася тоді взнаки Франкова хвороба, яка прогресувала, бо навряд чи за інших (здоро­вих) умов він дорікав би В. Доманицькому, що той нібито аж помішався «на тім Шевченко-вім тексті», тоді як Шевченко, нібито, «дуже мірний талант». Якби великий Каменяр так ду­мав, будучи здоровим, без впливу його недуги, то навряд чи в нього з’явилося б найвище поцінування постаті і творчості Кобзаря, яке він залишив напередодні столітнього ювілею Т. Шевченка, тобто – через сім років після наведеного неприхильного висловлювання про Кобзаря: «Він був сином мужика – і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури…» і т. д. [3, с. 479].

Творчо-культурне зближення з В. Доманицьким у письменників його часу відбувало­ся не з примусу, а з якогось особливого душевного потягу. Здавалося б, чим міг зацікави-

7

ISSN 2222-551Х.  ВІСНИК ДНІПРОПЕТРОВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ ЕКОНОМІКИ ТА ПРАВА ІМЕНІ АЛЬФРЕДА НОБЕЛЯ. Серія «ФІЛОЛОГІЧНІ НАУКИ». 2011. № 1 (1)

Ти він М. Коцюбинського – митця нової генерації, модерних естетичних уподобань? Але той ще в 1898 році, коли В. Доманицькому ледве виповнився 21 рік, радо прийняв його (разом із львівським письменником Д. Лукіяновичем) як гостя в Чернігові; протягом тиж­ня вони активно спілкувалися на квартирі письменника, а коли М. Коцюбинський дізнався, що в 1903 році В. Доманицький лікувався на острові Корфу, то просив В. Гнатюка «перека­зати од мене привіт йому» [4, с. 337]. Так само щирими були короткочасні (листовні) сто­сунки В. Доманицького із В. Стефаником, а коли дізнався про смерть В. Доманицького один із найбільших прихильників модерних віянь у літературі М. Вороний, то опублікував у газе­ті «Село» (1910 р.) чи не найтепліший некролог, у якому були й такі слова: «Сумно-сумно лунає ця звістка і тяжким жалем відгукується в серцях свідомих українців… Україна знову втратила одного з кращих своїх синів, що душу і тіло віддав рідній справі, рідному народо­ві» [5, с. 372].

Коли йдеться про В. Доманицького як історика, то найбільш плідними, науково-творчими і водночас драматичними були стосунки В. Доманицького з істориком М. Арка-сом. Останній (тут ніде правди діти) не мав історичної освіти. Все життя він (грек за похо­дженням) віддав (як і його батько) морській та державній службі, мав навіть генеральський цивільний чин дійсного статського радника. А інтерес і любов до української історії сфор­мувалися в нього як знак вдячності до тієї землі, на якій йому випало народитися і працю­вати. Для написання історії цієї землі самої любові, звичайно, недостатньо; потрібна ще й відповідна фахова підготовка, історична ерудиція. З нею на його шляху і трапився В. Дома-ницький. Він не просто відредагував рукопис «Історії України» М. Аркаса, а в буквально­му розумінні переписав його як фахівець з історії і водночас – літератор-філолог. У наслід­ку, як стверджують фахівці-історики, «Історію України» М. Аркаса можна цілком справед­ливо вважати працею Аркаса–Доманицького [6, с. 32]. Одним із перших таку думку висло­вив О. Лотоцький, а В. Липинський розгорнув її в рецензії на «Історію…», що опублікована в 8-му числі ЛНВ за 1908 рік. Мова, форма авторського викладу «Історії…», писав рецензент, завдяки В. Доманицькому зробила її приступною широким селянським масам; спокійний, літописного характеру тон викладу, не йдучи на шкоду науковій популяризації, значно по­легшує сприйняття книги нефахівцем-істориком; історія народу викладена з великим по­чуттям любові до нього; «се почуття передається і читачеві, воно будить в нім національну свідомість та національну самоповагу» [6, с. 35].

На жаль, неоднозначні почуття викликала «Історія…» М. Аркаса в найвизначнішого українського історика М. Грушевського. Він сприйняв її ревниво, оскільки і сам планував (крім багатотомної) видати популярну, в одному томі й ілюстровану «Історію України». Ам­бітному вченому не вистачило відповідного такту, аби переступити через недоречне почут­тя конкурентності, і він (у дещо хитрий спосіб) опублікував рецензію на працю М. Аркаса з багатьма не дуже науковими кпинами, лайками та докорами. В. Доманицького вони вра­зили такою мірою, що викликали навіть горлову кровотечу; але він протримався після цьо­го ще два роки; для М. Аркаса критика М. Грушевського стала вбивчою: його хвороби за­гострилися такою мірою, що звели зі світу вже через півроку. Не допомогло, зокрема, й те, що його підтримували листовно дуже відомі історики й літератори: Б. Грінченко, Є. Чика-ленко, Г. Хоткевич та ін. Після смерті М. Аркаса В. Доманицький збирався підготувати друге видання його «Історії…», але хвороба й необхідність лікуватися в далеких від України кра­ях цьому перешкодили. Доконувало В. Доманицького й те, що «київські попи» (за його ви­словом) зробили все, аби не вийшло друком і третє видання «Кобзаря». Бо в ньому, писали вони в доносі московським чи то цензорам, чи то градоначальникам, є, наприклад, такі бо­гохульні речі, як поема «Марія». Про це, про попівський донощицький стан, В. Доманиць-кий написав кілька гірких слів навіть своєму батькові, який був священиком, і той змушений був мовчки сприйняти синову критику своїх духовних колег. Коли сина не стало, він доклав найбільше зусиль, аби тіло його було перевезене для поховання з далекого французького міста Аркашон до рідного села Доманицьких Колодистого…

Останні три роки життя В. Доманицький лікувався в закордонних санаторіях і з безви­ході, і за вироком «рідної» імперії: 10 грудня 1907 р. з’явився наказ поліційного департа­менту про трирічне заслання В. Доманицького у Вологодську губернію, яке, завдяки турбо­там друзів, удалося замінити на перебування за кордоном протягом такого ж терміну. У се-

8

ISSN 2222-551Х.  ВІСНИК ДНІПРОПЕТРОВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ ЕКОНОМІКИ ТА ПРАВА ІМЕНІ АЛЬФРЕДА НОБЕЛЯ. Серія «ФІЛОЛОГІЧНІ НАУКИ». 2011. № 1 (1)

Редині серпня 1910 року благословилося на амністію, і В. Доманицький міг безперешкодно повертатися в Україну. На таку звістку він тільки зітхнув, бо відчував неймовірне погіршен­ня свого здоров’я; менш як через місяць душа його злетіла в небеса…

Похорон В. Доманицького ще раз показав, яким широким і щирим до нього було його історико-літературне оточення. Коли труну з тілом покійного привезли до України, друзі ра­зом із батьком звернулися до міської влади з проханням поховати його в Києві; це прохан­ня, звичайно, було відхилене, як і прохання відправити панахиду по небіжчику хоча б на Ки­ївському залізничному вокзалі. Аргумент був «залізний»: не дозволяє Петербург. Згорьова-ний батько тільки й проказав: у Петербурзі навіть мертвих бояться. «Не мертвих, – відповів стражник, – а живих друзів небіжчика». І, як напише письменниця Любов Яновська, «цілим рядом «предписаній», «ордерів» та застережень було заздалегідь урізано до крайніх меж право кожної людини виявити востаннє свою повагу до тіла, висловити свій жаль за небіж­чиком. Навіть звичайне слово «прощай» – слово, яке ми кажемо, виряджаючи приятеля в дорогу, було заказане…» [7, с. 139].

Сказати те слово над труною В. Доманицького в село Колодисте приїхали, крім Л. Янов-ської, також приятелька (наречена) небіжчика М. Требінська, Є. Чикаленко і, звичайно, най­ближчий земляк (із сусіднього села Пальчик) та літературний побратим В. Доманицького С. Єфремов. Похорон, проте, відбувався мовчки; на можливі промови накладено було най-суворіше табу. С. Єфремов, давши пізніше найґрунтовнішу характеристику життя та твор­чої діяльності В. Доманицького, залишив і дуже промовистий опис того мовчазного похо­рону. «…Тихо і спокійно йшли люди за дорогою труною, дисципліновані одним почуттям великої пошани до небіжчика… Проте місцева поліція мобілізувала навіщось усі свої сили. Процесію весь час провожала «почесна варта» – чоловіка з 50 стражників верхи; повно їх і в селі, що обернулося ніби у військовий табір… «Любезное отечество» стріло «небезпечно­го» вигнанця, як слід… а вночі перед похороном арештувала чотирьох чоловік: Івана Нена-дищука, Дем’яна Уманця, Білозера Гната та Василя Польового… Арештованим поставлено в вину отой селянський вінок…». Вони нібито підготували похоронний вінок і напис на ньому «крамольних» слів: «Дорогому порадникові, незабутньому вчителеві, славному борцеві за долю рідного народу – з незмірним жалем Колодиські селяни» [8, с. 133, 137].

Чи міг В. Доманицький побудувати своє життя так, аби прожити хоч трохи довше? Більшість із літературного оточення його відповідають на це запитання заперечно: не міг… Така в нього запопадлива до роботи натура; він постійно горів, конав у праці і навіть не ду­мав цуратися її ради будь-якого полегшення свого здоров’я. Д. Донцов небезпідставно зга­дав у зв’язку з цим відомий крилатий вираз Мартіна Лютера: «Hier stehe ich, ich kann nicht anders» («Я на цьому стою і інакше не можу») [9, с. 73]. Лютер, як і Доманицький, жив теж у межову, хоч і з іншим змістом, епоху; позитивізмом тоді було згасаюче Середньовіччя, а модернізмом – новоявлений Ренесанс …

За радянських часів над могилою В. Доманицького в Колодистому вчинено святотат­ство: збито з надгробка хрест, а сам надгробок віддано на поталу колючим бур’янам та при­дорожній пилюці. До 100-річчя з дня поховання видатного філолога й історика його могилу і прилеглу до неї територію реставровано й належним чином окультурено.

Список використаної літератури

1.  Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчості / О. Косач-
Кривинюк. – Нью-Йорк: Українська Вільна Академія наук у США, 1970. – 923 с.

2. Енциклопедія українознавства. Загальна частина. Перевидання в Києві. – К.: НАН України, Інститут археографії, 1995. – 1000 с.

3. Франко І. Присвята // Світова велич Шевченка: У 3-х т. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1964. – Т. 1. – 511 с.

4. Коцюбинський М. Твори: У 6-ти т. / М. Коцюбинський. – К.: Вид-во АН УРСР, 1961. – Т. 5. – 463 с.

5. Цит. за Болабольченко А. Вибрані твори: У 3-х т. – К.: Вид-во «Щек», 2006. – Т. 1. – 443 с.

6. Сарбей В. Микола Аркас і його «Історія України-Русі» / В. Сарбей // Аркас М. Історія України-Русі. – К.: Вища школа, 1990. – 456 с. – С. 3–43.

9

ISSN 2222-551Х.  ВІСНИК ДНІПРОПЕТРОВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ ЕКОНОМІКИ ТА ПРАВА ІМЕНІ АЛЬФРЕДА НОБЕЛЯ. Серія «ФІЛОЛОГІЧНІ НАУКИ». 2011. № 1 (1)

7. Яновська Л. Враження з похорону / Л. Яновська // Чистому серцем. Пам’яті Василя Доманицького. – К.: Вік, 1912. – 145 с. – С. 138–143.

8. Єфремов С. На похороні В. Доманицького / С. Єфремов // Чистому серцем. Пам’яті Василя Доманицького. – К.: Вік, 1912. – 145 с. – С. 131–137.

9. Донцов Д. Доманицький у Закопаному / Д. Донцов // Чистому серцем. Пам’яті Васи­ля Доманицького. – К.: Вік, 1912. – 145 с. – С. 69–75.

Статья посвящена научной деятельности выдающегося филолога и историка Украины Василия Доманицкого. Автор рассматривает мнения о нём известных писателей и литературоведов Украины рубежа ХІХ–ХХ вв.

Ключевые слова: литература, филология, история, творчество, шевченковедение, переход­Ная Епоха, Традиция, новаторство, литературный процесс.

The article is about the scientific work of the outstanding philologist and Ukrainian historian Vasiliy Domanitskiy. The author considers opinions about him belonging to well-known Ukrainian writers and literary scholars at the turn of the XXth century.

Key words: literature, philology, history, creative activity, Shevchenko studies, transitional epoch, Tradition, innovation, literature process.

Надійшло До Редакції 8.02.2011.

10