joomla
АВТОПЕРЕКЛАД ЯК ПЕРЕКЛАДОЗНАВЧА ПРОБЛЕМА
Філологія - Київського національного лінгвістичного університету

КАЛЬНИЧЕНКО О. А.

Харківський гуманітарний університет “Народна українська академія "

Стаття присвячена проблемі автоперекладу, у ній наведено класифікацію типів авто перекладу. Автор зіставляє поняття автопереклад і переклад та визначає причини, що змушують авторів-письменників вдаватися до самоперекладу.

The article deals with the phenomenon of autotranslation and provides a classification of autotranslation types. The author tries to contrast autotranslation and translation and defines reasons for writers to undertake autotranslation.

Донедавна явищу автоперекладу, або самоперекладу, що позначає процес перекладання автором власного твору, або результат такої дії [Fitch 1985, 17], і притаманного, зокрема, таким авторам, як Й. Бродський, В. Набоков, С. Бекет,

В. Биков, В. Коротич, С. Гейм, Е. Тріоле та багатьом іншим, перекладознавці приділяли надто мало уваги; можливо, внаслідок того, що відносили його радше до феномена білінгвізму, ніж до власне перекладу. Проте останнім часом воно стало привертати увагу численних дослідників (Б. Фітч, Е. К. Божур, Р. Грутман, Ж. Ріссе, Р. Браун, Ж. Грін, Ж. де Паласіо, М. Перрі, Ж. Ламбер, Д. Лампінг, Л. Куре-Йенсен, Дж. МакГуір, К. Юнг, С. Нестеров, Н. Сребрянська, Л. Лаєнко та інші.), хоча практично в усіх відомих дослідженнях автоперекладу він розглядається з точки зору авторських змін у тексті іншою мовою (без зосередження на проблемах двокультурності). Зауважимо, однак, що майже в усіх працях про автопереклад з боку самоперекладача відзначаються більш сміливі зміни, аніж ті, що їх дозволяють собі звичайні перекладачі. Коли ці зміни носять


систематичний характер, то вони є могутніми показниками дії перекладацьких норм, дослідження яких стало однією з основних тем перекладознавства початку ХХІ ст. І справді, якщо важко виокремити конкретний чинник, що став причиною змін у тексті автоперекладу, то при розгляді групи письменників, чию двомовність можливо пояснити соціокультурними обставинами, зазвичай вимальовується певна модель чи система. Тому проблему автоперекладу слід розглядати не як периферійну для перекладознавства, а як центральну, тим більше, що усвідомлення погляду на культуру як механізм, що саморегулюється, приводить нас до висновку про невипадковість появи текстів, які обумовлені взаємодією двох культур у одній творчій свідомості, у літературах різних народів у ті чи інші періоди їхнього розвитку.

Уперше в світі зацікавленість у проблемі самоперекладу виявив професор Харківського університету О. М. Фінкель у 1928 році в статті “Г. Ф. Квітка - перекладач власних творів” [Фінкель 1999, 115], у якій він стверджує, що ігнорування цієї проблеми не є правомірним і що думка, що “жодної різниці поміж автором-перекладачем та перекладачем звичайним взагалі нема” є спрощенням питання. “Єдиної, загальнообов'язкової норми перекладу нема, ці норми хитаються - залежно від загальних літературних поглядів певної доби. Нема жодного об'єктивного критерію, щоб відрізняти переклад од художньої переробки, нема об'єктивного критерію, щоб визначити якісні градації, і те, що іноді видають за такий критерій, є звичайно викладом особистого смаку рецензента, і ані об’єктивності, ані категоричності це не має. Завдяки усім цим умовам - хоч і маловтішним, але реально-існуючим - авторське розв’язання проблеми перекладу несподівано набуває особливо гострого інтересу та значення. Для нас безперечною є теза, що найкращим знавцем морфології та функції твору є його автор: високе мистецтво завжди є свідоме, і тільки школярі творять сліпо, гадаючи, що неуцтво можна компенсувати благими намірами. Але в цьому разі найкращим перекладачем повинен бути сам автор: бо хто краще його знає, де саме треба зробити наголос, що саме домінує у творі по всіх його частинах” [Фінкель 2006, 400]. До проблеми самоперекладу О. М. Фінкель звертався час від часу протягом всього життя. Так, у кандидатській дисертації “Г. Ф. Квітка - Основ’яненко - перекладач власних творів” (1939 року) [Фінкель 2006, 416] О. М.Фінкель досліджує особливості перекладацького методу Г. Ф.Квітки-Основ’яненка, сприйняття ним свого завдання, а також важливість самоперекладу для теорії перекладу. У статті 962 року, присвяченій автоперекладу [Фінкель 1999, 117], Фінкель пише що, хоча перед перекладачем взагалі і перед перекладачем-автором, стоять, здавалось би, одні й ті самі завдання й труднощі, в автоперекладі вирішення їх набуває дещо іншого характеру, іншого змісту, аніж у звичайному перекладі. І якщо перекладач переосмислює твір, який перекладає, акцентуючи одні елементи, приглушуючи інші, в силу своєї ідейної, естетичної, етичної і т. п. нетотожності з автором з одного боку, та внаслідок перенесення твору в інше читацьке середовище, з іншого, для перекладача-автора причини першого порядку, природно, відпадають. Причини другого порядку залишаються, хоча це переосмислення здійснюється не для себе, а для інших. Середовище іншої мови та іншої культури змушують його йти на такі зміни, які для оригіналу він не допустив би, спонукує до перестворення свого твору, що не може не вплинути на мову та на стиль перекладу. І якщо ті зміни, що автор-перекладач вносить у текст перекладу, істотно відрізняють його від оригіналу, то для звичайного перекладу це було б мінусом й вважалося б прикладом наслідування, то чи існують такі самі співвідношення між джерельним текстом та текстом перекладу для автора-перекладача? [Фінкель 2007, 300].

Коли розглядати самопереклад в історичному аспекті, то можна дійти висновку, що самі себе перекладали, зазвичай, ті автори, які не просто вільно володіли кількома мовами, але й творили на них. Тому авторське усвідомлення такого вибору важко переоцінити: на відміну від практики Середніх віків, коли вибір мови перекладу визначався перш за все жанровою належністю твору, то з часів романтиків багатомовний чи двомовний автор має свідомо вирішувати, яку саме мову обрати у даному конкретному випадку [Финкель 1999, 38]. Ось чому на додаток до реального використання автором мов, якими він творить, варто розглядати також і відношення та почуття автора до них.

Якщо говорити про вибір мови, то для того, щоб змалювати портрет конкретного перекладача своїх творів чи групи таких перекладачів, у нагоді можуть стати кілька наступних запитань: 1) чи носить практика автоперекладу систематичний характер? 2) чи автори є постійними у виборі джерельної та цільової мов (як це буває у випадку з “регіональними” авторами, які перекладають власні твори для того, щоб зробити їх надбанням значно ширшої аудиторії)? 3) чи рідна мова використовується як цільова чи навпаки саме рідна мова використовується для створення джерельних текстів? 4) чи встановлюється “розподіл праці” між мовами, коли одна з них переважно використовується для “високої літератури”, а інша - для масових жанрів? 5) на якому етапі свого творчого шляху звертаються письменники до того, щоб перекладати власні твори? 6) чи через значний проміжок часу після створення першої версії створюється версія другою мовою? 7) чому певні автори повторюють другою мовою те, що вони вже висловили першою мовою? [Fitch 1998, 18].

І навряд чи одним незадоволенням існуючими перекладами можна пояснити явище автоперекладу. Крім матеріальних умов та чинників (на кшталт вигнання, заміжжя, грошей), має існувати якийсь більш високий мотив, що допомагає авторам перебороти небажання повторюватися [Финкель 1999, 90]. Двомовні автори, які займаються автоперекладом, мають справу не лише з абстрактними мовними системами, вони часто намагаються використовувати дві традиції і саме тому є також джерелом для створення літературної норми. Оскільки автор сам себе перекладач, то він може собі дозволити сміливі зміни у джерельному тексті, які, якби це зробив інший перекладач, мабуть, не вважалися б за адекватний переклад. Такі сміливі систематичні зміни добре можуть продемонструвати дії перекладацьких норм [Perry 1982, 181]. І справді, коли важко виокремити конкретний чинник, то при розгляді групи письменників, чию двомовність можливо пояснити соціокультурними обставинами, зазвичай вимальовується певна модель чи система. Так, у Європі XVI ст. поети нерідко перекладали свої власні латинські твори для вправ. Отримавши освіту латиною, вони досягли в ній такого рівня компетенції, який переважав їхній рівень володіння живою рідною мовою, тому вони потребували спершу написання твору латиною, а вже потім “створювали поетичний твір живою мовою”. Зміну напрямків між джерельною та цільовою мовами можна пов’язати із значними суспільно - політичними змінами.

У самоперекладі можливо виділити наступні типи: 1) переклад з однієї національної мови іншою (скажімо, франко- голландські та голландсько - французькі самопереклади бельгійських письменників ХХ ст., таких як Камілль Мелой або Марнікс Гійсен); 2) переклад з “регіональних” мов на мови з більшою кількістю мовців (прикладом чого можуть служити твори спершу створені автором-шотландцем гаельською мовою, а пізніше перекладені ним же шотландським варіантом англійської мови, як це притаманно творчості Ш. МакЛіна); 3) переклад з діалектів на загальнонаціональну літературну мову (скажімо, самопереклади італійських “діалектних” поетів літературною італійською мовою, прикладом чого може бути поезія Джана Маріо Віальти).

Яким же чином самопереклад відноситься як текст до “просто” перекладу? Чи можна сказати, що автопереклад має свій власний відчутний характер? В есеї про власний переклад Дж. Джойсом двох фрагментів з Work in Progress (майбутнього Finnegan Wake) італійською мовою Ж. Ріссе відповідає ствердно. На відміну від перекладів “у звичному сенсі слова” [Risset 2000, 3] тексти Джойса не є “прагненням до гіпотетичної еквівалентності оригінальному тексту як даного, певного, а радше є пізніше доопрацювання, свого роду розширення, новий етап, більш смілива варіація на текст у процесі”. Що тут є важливим, так це застаріле поняття авторитету першоджерела стосовно перекладу: оскільки сам Джойс написав ці вторинні версії ідіоматичною та творчою італійською мовою, то вони набувають такого авторитету, що його неможливо порівняти навіть з “авторизованим” перекладом різних майстрів. Преференція аудиторією авторського перекладу не так будується на широкому вивченні його внутрішніх якостей, як на високій оцінці процесу, що породив його. У поняттях творення тексту автоперекладач також відрізняється від звичайного перекладача вже тому, що це скоріше процес подвійного переписування, аніж двостадійна діяльність “читання - писання”. У результаті першість оригіналу більше не є справою статусу авторитету, а стає “за своїм характером виключно часовою”. Відмінність між оригіналом та (само)перекладом, таким чином, зводиться нанівець, поступаючись більш гнучкій термінології, за якою обидва тексти називаються “варіантами” або “версіями” з рівним статусом [Beaujour 1989, 131].

Хоча двомовність, поза всяким сумнівом, є найбільш очевидною передумовою можливості здійснення автоперекладу, вона не є єдиною. Оскільки перекладачі власних творів є не лише мовцями на двох мовах, але й авторами, які творять двома мовами, то це означає, що вони мають досягти статусу культурної людини в обох культурних спільнотах, мати доступ до двох літератур та двох культур. Найважливішим виміром, який слід додати, є відповідність мети джерельного та цільового текстів, яку не можна просто віднести до контексту культури, хоча такий зв'язок існує. Як було продемонстровано в досліджені В. Юнг автоперекладів німецьких авторів Ст. Гейма, К. Манна, Р. Арнгейма та Х. Арендт, які у вигнанні писали англійською мовою, а потім самі себе перекладали німецькою, не можна механічно припускати, що німецька читацька аудиторія матиме ту ж саму базу знань що й автор [Jung 2004, 544]. Новий контекст культури тексту-автоперекладу вимагає переосмислення праці, яку автор перекладає. Проте це переосмислення не так ґрунтується на творчості автора, як на його відчутті того, як буде цей текст розумітися в іншій культурі. Отже, так звана вільність автоперекладу значною мірою укорінюється не в авторському відчутті влади над власним текстом, а в чутливості автора до культур, у вмінні здійснювати прагматичну адаптацію. Автоперекладач не завжди може служити взірцем для наслідування, але поняття двох оригіналів, які відрізняються не статусом, а контекстом культур, дозволяє до певної міри проникнути у доречність пристосування текстів до нової культури та пристосування їх до нової читацької аудиторії, якщо автори сподіваються на бажаний вплив. А культурні посередники дають можливість проникнути в свої наміри в певному тексті через зміни, що вони їх вважають за необхідні, для того, щоб стати зрозумілими. Не вважаючи, що аналіз автоперекладацької діяльності лише одного автора дозволяє дати відповідь на всі питання, гадаємо, що розгляд спадку багатьох автоперекладачів є в цьому плані перспективним.

ЛІТЕРАТУРА

Фінкель О. М. Г. Ф. Квітка-Основ’яненко - перекладач власних творів / О. М. Фінкель // Квітка-Основ’яненко : Зб. на 150-річчя народження. - Х., 1929. - С.107-132.

Фінкель О. М. Г. Ф. Квітка-Основ’яненко - перекладач власних творів / О. М. Фінкель // Протей : Перекладацький альманах. - Х., Вид-во НУА, 2006. - Вип. 1. - С. 400-438.

Фінкель О. М. Г. Ф. Квітка-Основ’яненко як перекладач власних творів : дис. на здоб. наук. ступ. кандид. філол. наук I Олександр Мойсеєвич Фінкель. - Х., 1939. - 109 с.

Финкель А. М. Об автопереводе II Теория и критика перевода. - Л., 1962. - С. 104-125. Черноватий Л. М., Карабан

В. І., Подміногін В. О., Кальниченко О. А., Радчук В. Д. О. М. Фінкель - забутий теоретик українського перекладознавства: I Л. М. Чепноватий, В. І. Карабан,

В. О. Підгомін, О. А. Калениченко II Зб. вибраних праць. - Вінниця : Нова книга, 2007. - С. 299-325.

Beaujour E. K. Alien Tongues : Bilingual Russian Writers of the “First” Emigration. I Elizabeth Klosty Beaujour. - London : Cornell University Press, 1989. - 263 p.

Fitch B. The Status of Self-translation II Texte, 1985, № 4. - P. 111-125.

Grutman R. Autotranslation I R. Grutman II Routledge Encyclopedia of Translation Studies. - L. New. York : Routledge, 1998. - P. 17-20.

Jung V. Writing Germany in Exile - the Bilingual author as Cultural Mediator : Klaus Mann, Stefan Heym, Rudolf Arnheim and Hannah Arendt I V. Jung II Journal of Multilingual and Multicultural Development, 2004, - Vol. 25. - №5-6. - P. 529­546.

Perry M. Thematic and Structural Shifts in Autotranslation by Bilingual Hebrew-Yiddish Writers I M. Perry II Poetics Today,

1982. - № 2. - P. 181-192.

Risset J. Joice Translates Joice. I J. Risset II Comparative Criticism, 1984. - № 6. - P. 3-21.