Головна Філологія Київського національного лінгвістичного університету ОНТОЛОГІЧНЕ Й ЕПІСТЕМОЛОГІЧНЕ ПІДҐРУНТЯ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКІВ МОВИ І КУЛЬТУРИ ЯК СИМВОЛІЧНИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ СТРУКТУР
joomla
ОНТОЛОГІЧНЕ Й ЕПІСТЕМОЛОГІЧНЕ ПІДҐРУНТЯ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКІВ МОВИ І КУЛЬТУРИ ЯК СИМВОЛІЧНИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ СТРУКТУР
Філологія - Київського національного лінгвістичного університету

ПАШКОВА Н. І.

Київський національний лінгвістичний університет

У статті проаналізовано погляди на взаємозв’язок та взаємодію мови і культури В. фон Гумбольдта, Е. Сепіра та Б. Ворфа, представників московської етнолінгвістичної школи М. Толстого, лінгвокультурологічної школи В. Телії. Зроблено висновок, що у когнітивній лінгвокультурології мову і культуру слід розглядати які дві подібні, але не тотожні символічні інформаційні структури.

Ключові слова: взаємозв’язок мови і культури, лінгвокультурологія, символічні інформаційні структури.

В статье анализируются взгляды на взаимосвязь и взаимодействие языка и культуры В. фон Гумбольдта, Э. Сепира и Б. Уорфа, представителей московской этнолингвистической школы Н. Толстого, лингвокультурологической школы В. Телии. В итоге сделан вывод, что в когнитивной лингвокультурологии язык и культуру следует рассматривать как две подобные, но не тождественные символические информационные структуры.

Ключевые слова: взаимосвязь язика и культуры, лингвокультурология, символические информационные структуры.

The article analyzes the views on the interconnection and interaction of language and culture of W. von Humboldt, E. Sapir and B. Whorf, representatives of the Moscow ethnolinguistic school of N. Tolstoj, cultural linguistic school of V. Teliya. As a result there is a conclusion that in cognitive culturology language and culture should be considered as two similar but not identical symbolic information structures.

Keywords: interconnection and interaction of language and culture, linguistic culturology, symbolic information structures.

Сучасний етап розвитку гуманітарної науки характеризується новим вектором у витлумаченні взамозв’язків мови і культури, які все ще розглядаються представниками різних шкіл неоднаково [10, с. 60].

Перший підхід, філософський або інструменталістський (С. Атановський, Г. Брутян, Е. Маркарян, С. Тер-Мінасова), виходить із визнання однобічного впливу культури на мову, розвиваючи теорію віддзеркалення культури мовою. Згідно з таким поглядом, головною функцією мови є відбиття дійсності, в тому числі й культурної реальності, як її частини. Ґенеза мови йде услід за ґенезою культури й суспільства, а не визначає їх: “Зі зміною дійсності змінюються культурно-національні стереотипи й сама мова”, - пише В. Маслова [там само, с. 60]. С. Тер-Мінасова переконує, що культура є первинною відносно мови [16, с. 24-26]. Очевидно, що така теорія хибує на однобічність через неврахування взаємного впливу мови й культури.

Другий підхід, який визнає зворотний вплив мови на культуру, досі залишається відкритим і дискусійним. Він базується на засадах розуміння мови як духовної сили, що є втіленням культури (В. Гумбольдт, О. Потебня) та гіпотезі лінгвістичної відносності Сепіра-Ворфа, згідно з якою кожен народ категоризує явища дійсності крізь призму рідної мови, відображаючи їх у національно-мовній картині світу [23]. Подальшого розвитку ця гіпотеза отримала у працях засновника сучасного європейського неогумбольдтіанства Й. Вайсгербера, який наділяє мову великою роллю, трактуючи її як “Weltbild” - “проміжний світ”, що стоїть між об’єктивною дійсністю і свідомістю [1].

В. фон Гумбольдт виявив і дослідив взаємовплив характеру мови і характеру народу у праці “Про відмінність будови людських мов та її вплив на духовний розвиток людського роду” [6]. На тезі В. фон Гумбольдта про єдність мови і духовної культури народу, який трактував мову як “зовнішній вияв духу народів”, базуються засадничі теоретичні основи сучасної лінгвокультурології [там само, с. 80]. Ця ідея полягала в тому, що за різними мовними формами стоять різні національні способи мислення й сприйняття світу, отже, мова не лише відбиває культуру й духовність народу, але водночас і залежить від них: “Лише духовна сила народу є життєвим і самостійним началом, а мова залежить від неї” [там само, с. 68]. Крім того, німецький учений уточнює: “Дуже поширеним є уявлення, що своїми позитивними якостями і своїм розвитком мови зобов’язані цивілізації та культурі. Проте, якщо пересвідчитися в історії, то подібна влада цивілізації та культури над мовою жодним чином не підтвердиться. Тією мірою, якою цивілізація та культура приносять ззовні або розгортають з глибин народного життя раніше не відомі поняття, теза про залежність мови від культури є, безумовно, слушною” [там само, с. 56-57]. Однак В. фон Гумбольдт не постулює однобічний вплив культури на мову, вважаючи що мова є зовнішнім виявом культури народу в їхній взаємодії: “Кожна мова вбирає в себе дещо від конкретної своєрідності своєї нації і впливає на неї в тому ж напрямку” [там само, с. 166]. При цьому взаємозв’язок між характером мови й характером народу не є тотожністю: “Якщо лишити в стороні відбиток національного характеру, можна <...> пізнати в кожній мові її власні, лише їй властиві особливості” [там само, с. 373]. У цьому ж руслі з цього приводу висловлювався О. Потебня, який розвинув ідеї В. фон Гумбольдта у праці “Думка і мова”: “Ми думаємо, що немає протилежності в розвитку культури й мови” [11, с. 61].

Третій погляд - лінгвокультурологічний - зумовлений імплікованою в самій назві науки лінгвокультурології ідеєю цілісності мови і культури, постулює нерозривність їхніх структурних одиниць [4, с. 36-37; 8, с. 238-243]. При цьому В. Маслова наголошує на другорядній ролі мови у цьому дуеті: “мова є складовою частиною культури, основним інструментом її засвоєння” [10, с. 62].

Мета статті - виявити онтологічне й епістемологічне підґрунтя взаємозв’язків мови і культури як двох символічних інформаційних структур з позицій когнітивної лінгвокультурології.

Завдання:

- критично проаналізувати питання взаємозв’язків мови й культури у філософському, лінгвокультурологічному та етнолінгвістичному аспектах;

- аргументувати власний погляд на проблему взаємодії мови й культури.

Фундатори доктрини лінгвістичного детермінізму, що стала теоретичним підґрунтям етнолінгвістики та лінгвокультурології, американські вчені Е. Сепір і Б. Ворф розвивали свою теорію навколо проблеми взаємозв’язків мови й культури, проте не могли остаточно її вирішити, визнаючи, що культура ще не достатньо для цього вивчена [15, с. 194]. Це було об’єктивною причиною, а суб’єктивна - полягала в тому, що їх погляди на культуру й мову були певною мірою обмежені їхнім підходом до проблеми суто з позицій етнології. Намагаючись всебічно розкрити питання, Е. Сепір приходить до суперечливих висновків. Розділ “Мови, раса й культура” праці “Мова. Вступ до вивчення мовлення” починається категоричним твердженням автора: “Мова не існує поза культурою” [там само, с. 185], “мова не є відірваним від решти культури комплексом, а навпаки, складає важливу частину культури народу” [там само, с. 537], проте далі зазначається: “з очевидністю виступає внутрішня непов’язаність мови й культури” [там само, с. 190], “спільність мови не може забезпечувати спільність культури” [там само, с. 191], “мова, раса й культура не співвідносяться обов’язково” [там само], “само собою зрозуміло, що зміст мови тісно пов’язаний з культурою. У тому сенсі, що мова у своїй лексиці більш або менш точно відображає культуру, яку вона обслуговує, цілком слушним є й те, що історія мов й історія культури розвиваються паралельно” [там само, с. 242]. Е. Сепір не визнавав взаємозумовленості між мовою і культурою, на чому наголошував неодноразово у цитованій праці: “Той факт, що раси й культури, які вступають в історичну взаємодію, прагнуть до поступової взаємної асиміляції, тоді як сусідні мови асимілюються лише випадково й поверхово, демонструє, що немає глибокої причинної залежності між розвитком мови й специфічним розвитком раси й культури” [там само, с. 192] і далі: “Не можу я визнати і справжньої причинної залежності між мовою і культурою. Якби можна було показати, що культура, незалежно від її реального складу, має властиву їй вроджену форму, низку певних контурів, ми б мали в культурі щось, що могло б слугувати підставою для порівняння з мовою,

і, можливо, засобом для зв’язку з нею. Але доки нами не виявлені такі суто формальні сторони культури, краще буде, якщо ми визнаємо розвиток мови і розвиток культури не зіставними, взаємно не пов’язаними процесами” [там само, с. 193-194]. У праці “Загальні проблеми мови” Е. Сепір наголошує на наявності певного зв’язку, але не прямої відповідності між мовою і культурою: “Важливість мови в цілому для визначення, вираження й транслювання культури не підлягає сумніву. Роль мовних елементів - їх форми і змісту - у більш глибокому пізнанні культури теж зрозуміла. З цього, однак, не випливає, що між формою мови і формою культури, яку вона обслуговує, існує проста відповідність. Якби форми культури й мови навіть і перебували у повній відповідності між собою, природа процесів, що сприяють мовним і культурним змінам, швидко порушила б цю відповідність” [там само, с. 242].

Вагомим аргументом відсутності постійної повної детермінованості культури й мови Е. Сепір уважав нерівномірність темпів їхнього розвитку: “до певної міри слушним є уявлення про те, що протягом певного відрізку часу мова й культура перебувають у стані прямого взаємозв’язку й взаємодії. Елементи культури <...> не лише змінюються швидше, ніж елементи мовної системи, а й сама форма організації культури постійно змінюється. З цього з необхідністю випливає, що форми мови з часом припиняють виконувати функцію символів для відповідних форм культури. Форми мови більш адекватно відображають стан попередніх стадій культури, ніж її сучасний стан” [там само, с. 282-283]. Учений не стверджує, “що на певному етапі розвитку мова й культура опиняються зовсім не пов’язаними між собою, проте темпи їх зміни відрізняються настільки суттєво, що віднайти цей взаємозв’язок стає майже не можливим” [там само, с. 283].

У статті “Статус лінгвістики як науки” Е. Сепір наголошує на використанні зв’язку мови і культури як інструмента пізнання, отже, визнає цей зв'язок: “Цінність лінгвістичних даних для антропології та історії культури давно вже стала загальновизнаним фактом. Мова набуває все більшої цінності як провідний принцип у науковому вивченні культури. У певному сенсі система культурних стереотипів кожної цивілізації упорядковується за допомогою мови, що виражає цю цивілізацію. Наївно думати, що можна зрозуміти основні принципи певної культури на основі чистого спостереження, без того орієнтира, яким є мовний символізм, який лише і робить ці принципи значущими для суспільства і зрозумілими йому” [там само, с. 260-261].

Стаття Б. Ворфа “Відношення норм поведінки та мислення до мови” також містить багато протиріч. З одного боку, автор уважає некоректним стверджувати, “що існує пряма кореляція між культурою та мовою” і робить авторську виноску до своєї тези: “Ми маємо безліч доказів і підтвердження того, що це не так” [22, с. 141]. Проте, названа праця написана саме з метою довести наявність такої кореляції, яка і є основою теорії лінгвістичної відносності Сепіра-Ворфа. Епіграфом до неї Б. Ворф обрав цитату з праці Е. Сепіра: “Люди живуть не лише в об’єктивному світі речей і не лише в світі суспільної діяльності; вони значною мірою перебувають під впливом тієї конкретної мови, яка є засобом спілкування для певного суспільства. Було би помилковим уважати, що ми можемо повністю усвідомити дійсність без допомоги мови. Насправді ж реальний світ значною мірою несвідомо будується на основі мовних норм даної групи” [там само, с. 135]. І сам Б. Ворф починає виклад із визнання провідної ролі мови: “Ми повинні визнати вплив мови на різні види діяльності людей” [там само], далі розвиваючи й уточнюючи цю думку: “Таким чином, наш лінгвістично детермінований мисленнєвий світ не тільки співвідноситься з нашими культурними ідеалами та настановами, але захоплює навіть наші власне підсвідомі дії у сферу свого впливу і надає їм певних типових рис” [там само, с. 162]. “Що було первісним - норма мови чи норма культури?” - риторично запитує Б. Ворф і цілком слушно відповідає: “Здебільшого вони розвивалися разом, постійно впливаючи одна на одну” [там само, с. 164]. Натомість цей взаємовплив американський учений в унісон зі своїм попередником Е. Сепіром обмежує хронологічно. Оскільки мова, на погляд Б. Ворфа, є системою, яка змінюється повільно, а культуру дослідник трактує лише як комплекс норм, що змінюється швидко, це обмежує взаємний вплив мови та культури здебільшого лише впливом першої на другу. Суперечність полягає і в тому, що, на думку Б. Ворфа, культура впливає на зміну свідомості динамічніше, тоді як мова практично не реагує на культурну динаміку [там само]. Висновок американського вченого відповідний багатогранному предмету дослідження: “між культурними нормами та мовними моделями існують зв’язки, але не кореляції або прямі відповідності. У деяких випадках “манери мови” становлять невід’ємну частину всієї культури, хоча це і не можна вважати загальним законом, існують зв’язки між застосовуваними лінгвістичними категоріями, їх відображенням у поведінці людей і тими різноманітними формами, яких набирає розвиток культури. Ці зв’язки виявляються не стільки тоді, коли ми концентруємо увагу на суто лінгвістичних, етнографічних або соціологічних даних, скільки тоді, коли ми вивчаємо культуру і мову (при цьому тільки в тих випадках, коли культура й мова співіснують історично протягом значного часу) як щось ціле, в чому можна припускати взаємозалежність між окремими частинами, і якщо ця взаємозалежність дійсно існує, вона повинна бути виявлена в результаті такого вивчення” [там само, с. 168]. Як видно з викладеного, причина нерозв’ язання Б. Ворфом проблеми співвідношення між мовою та культурою полягає в занадто вузькому тлумаченні останньої.

Подібне тлумачення зв’язку мови й культури у проекції на етносвідомість розвивається у роботах М. Толстого та послідовників його московської етнолінгвістичні школи [20; 21; 22], “лінгвоантропологічних” студіях люблінської школи Є. Бартміньського та його учнів [25; 26; 27], української етнолінгвістичної школи О. Тищенка [18].

Школа М. Толстого кваліфікує відношення між мовою і культурою як ізоморфне, зважаючи на подібність їх когнітивних, комунікативних, соціальних функцій тощо. Це визнання ізоморфності власне й дало підстави М. Толстому екстраполювати мовознавчі методи й терміни на етнолінгвістичні дослідження традиційної духовної культури, починаючи від лінгвогеографії та лінгвістичної прагматики, реконструкції, понять семантики та синтаксису, концептуального аналізу, що істотно сприяло розвиткові науки в сучасному напрямку холізму [21, с. 16].

Проте трактування проблеми взаємодії мови й культури обмежили онтологічна та епістемологічна специфіка напрямку етнолінгвістичних досліджень школи М. Толстого. Етнолінгвістику її засновник бачить як галузь мовознавства, спрямовану на дослідження “співвідношення і зв’язків мови й духовної культури, мови і народного менталітету, мови та народної творчості в їхній взаємозалежності та різного роду кореспонденції” [20, с. 182]. Етнолінгвісти реконструюють культуру етносу і втілений у його мові архаїчний мовний образ світу в історичній ретроспективі на матеріалі фольклорних текстів, обрядів, ритуалів. Це дозволяє М. Толстому постулювати, що “відношення між культурою і мовою можна розглядати як відношення цілого та частини. Мову можна сприймати як компонент культури або знаряддя культури (що не є тим самим). Однак мова водночас є й автономною відносно культури в цілому, і її можна розглядати окремо від культури (що і здійснюється постійно) або в порівнянні з культурою як з рівнозначним та рівноправним феноменом” [21, с. 16], а також: “мова становить інструмент культури і одну з її іпостасей” [там само, 312]. Такий ракурс дав підстави визнати й наявність особливого знакового стратуму символів - мови культури, за визначенням М. Толстого, детермінованої ритуалами й обрядами, віруваннями й культурними оцінками, що також було новим етапом в етнолінгвістичних студіях [там само, 357].

Але, як зазначає С. Толстая вже у 2008 р. відмінність мови культури від природної мови спричинена гетерогенністю (різною природою та субстанцією) знаків мови культури. Російська дослідниця поступово переходить на позицію свого опонента В. Телії, визнавши той факт, що основною відмінністю мови і культури є наявність власної символічної природи у культурної семантики, яка надає мовним одиницям у контексті культури, крім загальномовних значень, ще й додаткову культурну семантику - культурну конотацію [19, с. 5]. Очевидно, про ізоморфізм тут уже не йдеться.

Український етнолінгвіст О. Тищенко, поділяючи погляди школи М. Толстого щодо ізоморфізму мови і культури, підкреслює, що мова є засобом проникнення до ієрархії культурних цінностей, інструментом інтерпретації, категоризації й концептуалізації вторинних етносеміотичних систем - звичаїв, обрядів, вірувань, фольклору і т. ін. [18, с. 5]. Мова і культура у теоретичних поглядах О. Тищенка виступають як дві знакові системи, як духовна реальність і як інструмент та результат первинної концептуалізації світу, раціоналізації і структурування людського досвіду, відображених у космологічно зорієнтованій архетипній моделі світу [там само, с. 35].

На противагу історично спрямованій етнолінгвістиці, лінгвокультурологія зорієнтована на вивчення кореспонденції мови і культури в їх синхронній взаємодії [17, с. 217]. Очільниця лінгвокультурологічної школи досліджень взаємозв’язків мови і культури В. Телія виходить з кореляції мовних виразів з менталітетом народу, що дало їй підстави визначити такі спільні ознаки:

1. Культура і мова - це форми свідомості, що відображають світогляд людини і народу.

2. Мова і культура існують в діалозі одна з одною, оскільки суб’єктом та адресатом мови завжди є суб’єкти культури.

3. Обидва феномени мають індивідуальні або суспільні форми існування, суб’єктом культури та мови завжди є індивід або соціум, особистість або суспільство.

4. Спільною рисою для мови і культури є нормативність.

5. Історизм є однією із сутнісних властивостей мови і культури (антиномія “динаміка” або “статика”).

6. Культура є своєрідною історичною пам’яттю народу. Мова зберігає і збагачує колективну пам’ять завдяки кумулятивній функції [17, с. 218].

У той же час між двома найбільш визначальними атрибутами людини і суспільства В. Телія знаходить і значні відмінності, як-от:

1. У мові як засобі комунікації переважає установка на масового адресата, тоді як у культурі цінується елітарність.

2. Будучи знаковою системою, культура, на відміну від мови, не здатна до самоорганізації.

3. Мова і культура є різними семіотичними системами [17, с. 218].

Таке зіставлення приводить лінгвокультурологів до висновку, що культура є не ізоморфною, а гомоморфною (структурно подібною) мові [там само, с. 224-226; 9, с. 39]. У підсумку відношення гомоморфізму мови і культури вбачаються школою В. Телії у тому, що не все, наявне в культурі, відображене в мові, але все, що є в мові, так чи інакше існує в культурі [там само, с. 218]. Подібне бачення є результатом орієнтації студій школи В. Телії на дослідження повсякденної картини світу, представленої як у вербальній мові, так і в різних текстах культури. Увага цієї школи сфокусована на пошуках методів, що дозволяють формалізувати експлікацію культурної інформації, закладеної в лексичних і фразеологічних номінативних одиницях мови, розробці поняттєвого апарату для аналізу взаємозв’язків і взаємовпливів двох різних семіотичних систем - мови і культури - в їхній динаміці [там само, с. 220].

Отже, в онтологічному та епістемологічному аспектах лінгвокультурологія й етнолінгвістика різняться матеріалом, методами та завданнями Звідси й різне трактування взаємозв’язків мови і культури. У термінологічному аспекті розбіжність поглядів шкіл М. Толстого та В. Телії на стосунки мови і культури виражається відмінністю семантики термінів ізоморфізм та гомоморфізм. Термін “ізоморфізм” (від дгр. іаод “однаковий, подібний” і /лорщ “форма”) є загальноприйнятим у лінгвістичній типології на позначення подібності, на відміну від аломорфізму - відмінності [7, с. 3]. Іменник “гомоморфізм”, утворений від дгр. прикметника О/иод “однаковий, подібний” і /лорфЩ “форма” за тією ж моделлю і має достатньо близьке, проте не синонімічне значення, відносно попереднього. У математичній логіці, звідки запозичені терміни, поняття ізоморфізм і гомоморфізм характеризують відповідність між системами об’єктів. Дві системи вважаються ізоморфними, якщо кожному елементу однієї системи відповідає лише один елемент другої. Гомоморфізм відрізняється від ізоморфізму тим, що при ньому відповідність об’ єктів є однобічною, тому гомоморфний образ є неповним, наближеним відображенням оригіналу. Зрештою гомоморфізм - це подібність, а ізоморфізм - однаковість. Кожний ізоморфізм є гомоморфізмом, але не навпаки.

Проте обидва двоскладні грецизми мають і складову /лорфЩ “форма”, отже, виражають, у першу чергу, формальну, зовнішню ознаку. Представлений вище аналіз поглядів етнолінгвістів та лінгвокультурологів показав, що у своїх висновках вони спираються, як правило, не на формальні, а на внутрішні, змістові, функціональні ознаки мови й культури. Це дає підстави вважати обидва терміни недостатньо коректними. Найбільш коректний, на наш погляд, термін уживає

О. Селіванова, визначаючи зв'язок мови і культури як відношення структурного гомоморфізму двох семіотичних систем [13, с. 272].

Українська дослідниця погоджується з тим, що культура народу пронизує етнотекстові світи, однак уточнює, що існують також і інші, невербальні семіотичні системи, які також несуть семантику культури. На думку О. Селіванової, залучення мови до складу етнічної культури є цілком можливим, однак у цьому випадку постає проблема глобальної, цивілізаційної або епохальної культури, що виявляється у специфіці різномовних текстів, а також виникає питання диференціації субкультурних шарів і відповідно форм існування мови, що потребує окремого обґрунтування. Безперечно, культура є скарбницею різних кодових систем, які не можуть бути тотожними, оскільки тоді їх існування втрачає сенс. Тому актуальною проблемою залишається вивчення системної організації та самоорганізації культури як коду. Нелінійний перетин різних за природою семіотичних систем, на погляд О. Селіванової, і створює модель культури, яка може претендувати на статус синергетичної суперсистеми, але й ця гіпотеза ще потребує вивчення й доведення. Спільними рисами мови і культури О. Селіванова вважає: 1) фіксацію з їхньою допомогою особливостей світогляду угруповання, до якого вони належать; 2) наявність у них індивідуальних і колективних форм існування; 3) нормативність їх знакових систем; 4) взаємозв’язок і взаємну детермінованість; 5) еволюційність. Водночас відмінності мови від культури полягають насамперед у тому, що культура є продуктом соціальної, а не біологічної активності людей, а мова є явищем і культури, і природи, адже в самій матерії мови, в низці істотних характеристик мовної структури виявляється біологічна природа людини. Природа визначає в мові найглибші риси її структури, закономірності породження та сприйняття тексту, у той час як культура зумовлює план змісту мови [14, с. 316].

Новітня генерація лінгвокультурологів намагається примирити відмінні, але не полярні погляди різних напрямів на взаємозв’язок мови і культури на засадах когнітології. В останніх працях з лінгвокультурології мова розглядається як складова культури, головний засіб її засвоєння, її продукт та знаряддя [12]. Культура і мова постають як єдність, проте не як тотожність. Основні положення компромісного погляду такі:

1) мова є необхідною частиною культури, за допомогою якої культура структурується, репродукується, акумулюється, зберігається та передається;

2) мова і культура є знаковими системами, точкою перетину яких є культурні значення;

3) категорії мови і культури не абсолютно дублюють одна одну, що створює простір для смислотворчості;

4) і культура, і мова як її частина є історично змінними явищами [там само, с. 56].

Як видно, кожний погляд на багатоаспектну проблему взаємозв’язків мови і культури акцентує найближчий аспект цього зв’язку до онтологічних та епістемологічних засад свого напряму.

Підсумовуючи, слід зазначити, що співвідношення мови і культури - двох феноменів, які власне й роблять людину людиною, становить діалектичну єдність цілого й частини, спільного й окремого, відмінності й подібності. Мова і культура перебувають у постійній взаємодії й взаємозалежності, залишаючись при цьому автономними системами. Давно доведено, що мова є частиною духовної культури, має, як і культура, символічну природу і водночас є засобом вираження змісту культури, універсальною формою концептуалізації світу, інструментом пізнання, збереження й трансляції культурної інформації. При цьому зв'язок є двобічним: мова не лише відображає культуру, а й формує її. Цю своєрідність мови відзначив і Г. Шухардт у статті “Походження мови”: “Спорідненість між мовами є одним з аспектів культурної спорідненості, хоча мова в силу притаманної їй символіки й посідає серед інших досягнень культури відокремлене місце” [24, с. 77-78].

З погляду семіотики і мова, і культура є інформаційними знаковими системами, виявом яких є текст. На відміну від порівняно простої мовної структури, що має менше десяти рівнів, культура постає поліглотичною надсистемою кодів, включаючи в себе й вербальну мову. Вербальна мова є основною ядерною знаковою системою етнокультури, на яку надбудовуються всі інші її знакові системи.

Структурні рівні культури лише окреслюються у сучасній культурології. На нинішньому етапі можна говорити лише про опис “контурів культури”, про які писав Е. Сепір [15, с. 193] і посперечатися з І. Голубовською, яка вважає це завдання в цілому завершеним [5, с. 34]. Звичайно, лінгвокультурологія зробила великі кроки з часів Е. Сепіра та Б. Ворфа, проте остання крапка в розв’язанні проблеми взаємозв’язків мови і культури буде поставлена тоді, коли структура культури буде вичерпно описана.

ЛІТЕРАТУРА

1. Вайсбергер Й. Л. Родной язык и формирование духа / Йоханн Лео Вайсбергер. - М. : Эдиториал УРСС, 2004. - 232 с.

2. Воркачев С. Г. Лингвокультурология, языковая личность, концепт : становление антропоцентрической парадигмы в языкознании / С. Г. Воркачев // Филологические науки. - 2001. - № 1. - С. 64-72.

3. Воробьев В. В. Лингвокультурологическая парадигма личности / Владимир Васильевич Воробьев. - М. : Рос. ун-т дружбы народов, 1996. - 170 с.

4. Воробьев В. В. Лингвокультурология : теория и методы / Владимир Васильевич Воробьев. - М. : РУДН, 1997. - 331 с.

5. Голубовська І. О. Етнічні особливості мовних картин світу : [монографія] / Ірина Олександрівна Голубовська. - К. : Логос, 2004. - 283 с.

6. Гумбольдт В. фон. Избранные труды по языкознанию / Вильгельм фон Гумбольдт. - М. : Прогресс, 1984. - 400 с.

7. Историческая типология славянских языков / [под ред. А. С. Мельничука]. - К. : Наукова думка, 1986. - 286 с.

8. Лучинина Е. Н. Лингвокультурология в системе гуманитарного знания / Е. Н. Лучинина // Критика и семиотика. - Тверь : Тверской госуд. ун-т, 2004. - Вып. 7. - С. 238-243.

9. Маслова В. А. Введение в лингвокультурологию / Валентина Авраамовна Маслова. - М. : Наследие, 1997. - 207 с.

10. Маслова В. А. Лингвокультурология / Валентина Авраамовна Маслова. - М. : Издательский центр “Академия”, 2001. - 208 с.

11. Потебня А. А. Из записок по русской грамматике / Александр Афанасьевич Потебня. - М. : Учпедгиз, 1958. - Т. І-ІІ ; М. : Просвещение, 1968. - Т. ІІІ ; М. : Просвещение, 1977. - Т. ГУ.

12. Режабек Е. Я. Когнитивная культурология / Е. Я. Режабек, А. А. Филатова. - СПб. : Алетейа, 2010. - 311 с.

13. Селіванова О. О. Сучасна лінгвістика. Термінологічна енциклопедія / Олена Олександрівна Селіванова. - Полтава : Довкілля-К, 2006. - 716 с.

14. Селіванова О. О. Лінгвістична енциклопедія / Олена Олександрівна Селіванова. - Полтава : Довкілля-К, 2010. - 769 с.

15. Сепир Э. Избранные труды по языкознанию и культурологии / Эдвард Сепир. - М. : Прогресс, 2001. - 654 с.

16. Тер-Минасова С. Г. Языки и межкультурная коммуникация / Светлана Григорьевна Тер - Минасова. - М. : Слово, 2000. - 262 с.

17. Телия В. Н. Русская фразеология : семантический, прагматический и лингвокультурологический аспекты / Вероника Николаевна Телия. - М. : Наука, 1996. - 288 с.

18. Тищенко О. В. Обрядова семантика у слов’янському мовному просторі / Олег Володимирович Тищенко. - К. : Видавничий центр КДЛУ, 2000. - 236 с.

19. Толстая С. М. Пространство слова. Лексическая семантика в общеславянской перспективе / Светлана Михайловна Толстая. - М. : Индрик, 2008. - 528 с.

20. Толстой Н. И. О предмете этнолингвистики и ее роли в изучении языка и этноса /

Н. И. Толстой // Ареальные исследования в языкознании и этнографии : язык и этнос. - Л., 1983. - С.181-190.

21. Толстой Н. И. Язык и народная культура : очерки по славянской мифологии и этнолингвистике / Никита Ильич Толстой. - М. : Изд-во “Индрик”, 1995. - 512 с.

22. Толстой Н. И. Этнолингвистика в кругу гуманитарных дисциплин / Н. И. Толстой // Русская словесность. От теории словесности к культуре текста. Антология. - М. : Академия, 1997. - С. 312.

23. Уорф Б. Л. Отношение норм поведения и мышления к языку / Б. Л. Уорф // Новое в зарубежной лингвистике. - М. : Изд-во иностранной литературы, 1960. - Вып. 1. - С. 135-168.

24. Шухардт Г. Избранные статьи по языкознанию / Гуго Шухардт. - М. : Эдиториал УРСС, 2010. - 295 с.

25. Bartminski J. Slownik ludowych stereotypow j^zykowych : Zalozenia ogolne / J. Bartminski // Etnolingwistyka / ^od red. J. Bartminskiego]. - Lublin : UMCS, 1988. - T. l. - S. 164.

26. Bartminski J. Definicja kognityvna jako narodze opisu konotacji / J. Bartminski // Konotacja. - Lublin, 1993. - S. 23-42.

27. Bartminski J. O profilowaniu poj^c w slowniku etnolingwistycznym / J. Bartminski // Profilowanie poiec. - Lublin, 1993. - S. 7-12.

28. Bartminski J. Punkt widzenia, perspektywa, j^zykowy obraz swiata / J. Bartminski // J^zykowy obraz swiata. - Lublin, 1999. - S. 103-120.

Дата надходження до редакції

17.05.2012