joomla
АЛЬТЕРНАЦІЇ / ІННОВАЦІЇ У РОЗВИТКУ МОВ
Філологія - Київського національного лінгвістичного університету

Помірко Р. С.

Львівський національний університет імені Івана Франка

The problems of language alternations and innovations in the development on the Romance and other Indo-European languages form the focus of research in the article.

The main attention is given to phonetic and morphological alternations as the factors of virtual structural changes, to the set of extra-linguistic reasons causing innovation changes, which, depending on the codification grade, grow to be or fail to become the elements of language systems. A particular stress is laid on creative role played by intensive periods in language forming.

Фонетичні та граматичні альтернації можна інтерпретувати як одну з імовірнісних фаз подальшої еволюції мови, як актуалізацію віртуальних структурних і семантичних змін, тому праці багатьох мовознавців присвячені процесам, безпосередньо причетним до вияву причин мовних змін, концептуального моделювання мови [Andean 1973: 765-793; Andean 2001: 225-248; Benveniste 1968 : 126-136; Berg 1998; Cambell 2001: 113-162; Labov 1994]. Нова форма є доволі зручною й мінливою. Її прагматикалізація як результат завоювання простору та частотності вжитку взаємодіє з мовною системою й набуває властивостей цієї системи. Це єдиний спосіб сприйняття зміни, що прогресує, де беруться до уваги наслідки дії певних внутрітттньомовних чинників [Andean ed. 2001: 225-248].

Відомо, що у мовній комунікації постійно діючим чинником є варіантність форм і смислів. Така ситуація є невід'ємною ланкою мовлення. У мовознавчих дослідженнях її розглядають як проміжний етап на шляху до остаточного утвердження змін, як чинник свідомості мовця, його буття. Проте співвідношення форм в історії мов часто затягається в часі і стає константою. З огляду на це неможливо передбачити зникнення «старої» форми на користь нової. Для прикладу, французькі заперечні частини ne... pas та деякі питальні конструкції характеризуються варіантністю і дифузністю, вибір тієї чи іншої форми залежить від контекстуальних чинників, наявності того чи іншого мікролінгвосоціуму тощо. Ситуація такої константної варіантності елементів є однією з найважливіших для деяких мовних явищ.

В інших випадках структурні варіанти можуть зумовити остаточну архаїзацію решти синонімічних форм. Особливо це простежується в періоди інтенсивного формування фонетичних, граматичних систем, де зароджуються нові парадигми, наявне інноваційне структурування категоріальних форм, започатковуються системні процеси. У пізній латині на шляху до протороманського періоду (VI - IX ст. ст.) дієслово habere отримало у романських мовах функцію універсального конструкта, беручи участь у формуванні різних дієслівних парадигм. Habere у функції допоміжного реконструювало латинську форму cantare habeo - фр. il chanterai - ісп. yo cantare - італ. io cantaro для вираження майбутньої дії, а в VI - IX ст. ст. взяло участь на основі латинської форми cantatum habeo в утворенні романського плюсквамперфекта: фр. J’avais chante ~ ісп. yo habia cantado ~ io avevo cantato тощо

Результати фонетико-просодичного чи морфологічного ослаблення (ерозії) елементів часто стають причиною утвердження нової лексичної, фонетичної чи граматичної форми [Rehm 1984; Rehm, Kuteva 2002]. Латинський займенник illu(m), підданий фонетичній ерозії ( фр. illu - lo - le (l’ перед голосною), ісп. еі, італ. i/le), започаткував функцію артикля. Аналогічним чином відбулася морфологічна рекатегоризація числівника unum - un / una в романський неозначний артикль.

Мішель Бреаль дослідив еволюцію французького словосполучення un beau coup у прислівник beaucoup: у результаті стягнення структури та граматичної рекатегоризації, що зумовило розширення його функції, започатковано появу нового інтенсифікатора. За аналогією такі зміни активізували пертурбації інших функціонально усталених прислівників. Йдеться про mult / multu та trans / tres, які були домінантними та ідентичними за функціональними властивостями в старо - та середньофранцузькі періоди (IX - XIV ст. ст.) [Breal 1982: 284].

Представленість beaucoup як нової граматичної форми нерідко трактують як констатацію спонтанного розвитку у відриві від функціональних особливостей tres і mult та фонетичного розвитку. Комплексний підхід до аналізу із залученням великого масиву різнобічного фактичного матеріалу дав можливість Крістіані Маркелло-Нізіа не лише узагальнити в просторово - часовому вимірі етапи семантичної еволюції трьох квантифікаторів, а й проаналізувати, як відбувався процес звуження функції прийменниково - ад'єктивної лексеми mult / mout / molz (Tristan et Izeut) на користь beaucoup та tres (XVI ст.) (apres multes reflexions / apres beaucoup reflexions; mult anecdotes / beaucoup d’anecdotes) [Marchello-Nizia 2000: 3-9].

Паралельно розпочався процес категоріальних і синтаксичних модифікацій tres. Як префікс tres у XII - XIII ст. ст. визначав доконану дію в таких дієсловах: trespasser, tresnoer, tresbatre (battre fort), tresboivre (boire abondamment), tressuer (se couvrir de sueur) [там само 2002: 259-269]. Після рекатегоризації в прислівник функція tres стала аналогічною mult та beaucoup, що властива йому в сучасній французькій мові, а у старофранцузький період (IX - X ст. ст.) tres, вирізняючись варіативним узусом (слугував інтенсифікатором, кваліфікатором і нерідко виконував емфатичну функцію: ош, vous etes sergent, mensieur, et tres sergent (Racine Les Plaideurs) у дієслівних перифразах (avoir tres faim) [Picoche, Marchello-Nizia 1996: 290]), став кваліфікатором прикметників (tres grand) та прислівників (tresfort) тощо.

Зазначені функціональні зміни в історії прислівників взаємозумовлені, мають компенсаторний характер і можуть віртуально реалізувати структурні та макросистемні граматико-семантичні інновації. Погоджуючись з переконливими аргументаціями К. Маркелло-Нізія щодо кількісно-якісних аспектів еволюції форм-конкурентів mult, beaucoup, tres, вельми перспективним, на наш погляд, може бути також розгляд впливу фонетичної форми на звуження функції прислівника multu (m), особливо після етапу вокалізації l - u (mout), що призвело до невиразовості його структури, частотної комутації варіантів mult (m) - mout / moult. Такі перетворення вимагали також пристосування до нової специфіки функціонування адвербіальних одиниць, взаємодії між ментальними і мовними структурами, на що звертали увагу психологи й лінгвісти (Л. Виговський, О. Леонтьєв, О. Потебня та інші).

У решті романських мов не було підстав для появи варіантності досліджуваних форм, оскільки успадковано єдину форму mult (m), яка в іспанській мові дала два орфографічні варіанти (mucho / muy) як результат апокопи. Mucho виконує адвербіальну і ад'єктивну функції, muy слугує для характеристики прикметника (esta casa es muy grande, muy poderoso senor). Набагато частішими є випадки підсилення інтенсифікації та якісних характеристик іменника (Luisa es muy mujer) прислівників (muy adelante, muy dentro, muy fuera), вирази muy mejor, muy peor стали архаїчними.

Каталонська, португальська, італійська, румунська та рето-романська мови конструюють вирази за участі mult і прийменника de, особливо коли іменник чоловічого роду: катал. fa molta calor / fa molt de fred. У сучасній мовній практиці стали частішими випадки вживання прийменника de і з іменниками жіночого роду (molta de bona gent, moltes de portes). Ця неприйменникова конструкція поширена в провансальській мові (tinc moltd’interesa). Однак лінгвісти засвідчують наявну з початку XIX ст. тенденцію до подальшого звуження вживання molt на користь форм plan, forga [Ronjat 1982: 530-531].

Синхронна варіантність форм зазвичай є спонтанною, проте в окремих випадках вона може сприяти їх граматикалізації. Спонукає до цього розширення функціональних можливостей лексем у певних конструкціях, раніше їм не властивих. Ідеться про зміни в семантиці. Ще А. Мейє зауважив, що в комунікативних процесах тяжіння мовця до більшої експресивності чи інтенсивності висловлення є чинником, який пришвидшує семантичні девіації [Meillet 1982: 230-271]. Найчастіше стимулом є метафора і метонімія, що підтверджують дослідження сучасних мовознавців [Ludke 1996].

Неважко помітити, що у випадках інноваційних звужень суб'єктивізується інтенція мовця. Наприклад, у французькій мові дієслово руху aller у сучасному мовленні як компонент перифразного майбутнього часу отримує смисли повинності, обов'язковості та інших нюансів епістемічного характеру [Fleischman 1982].

У межах структури слова звернено увагу на активізацію використання апокопи, якої в історії мов не було в нормативному вживанні. Цей феномен абревіації став інтенсивніше простежуватися із середини XVIII ст. Незважаючи на те, що апокопа в структурі слів частіше реалізується в просторіччі, сленгах, певних лінгвосоціумах (школа, поліція, медичні установи, спорт тощо), у сучасному романському мовленні вона дістає поширення і в загальнолітературних джерелах. Лінгвісти констатують, що альтернації апокопи, а також синкопи і аферези, охоплюючи всю будову слова, є виявом певних тенденцій, реалізації інновацій. З ними пов'язані подальші якісні зміни. У таких випадках найкраще виявляється принцип найменших мовленнєвих зусиль [Quirk and others 1985].

Збільшення апокопних словоформ sз консонантною кінцівкою, особливо проривних глухих [k], [p], [t], меншою мірою [s], [z], звужує наявність вокальних, серед яких, за даними Мішеля Манно, не зазнають альтернацій лише [au], [a], [i], [o] [Mannot 1971: 191-206].

Частотність уживання апокопних словоформ зумовлює розширення їхньої варіативності. В англійському мовленні це такі серії: dachshund ~ dach /daxie; preggers ~ preggy /preggo / preg; lesbian ~ lesbie / lessiel / lezo / lizzie. Численними є випадки редукування особових імен, прізвищ, топонімів: Ferguson ~ Fergie; Gorbchev ~ Gorby; Schwarzkopt ~ Schwarzy; Pensylvania ~ Pensy; Pakistani ~ Paki тощо. У варіантах англійської мови ці процеси не зовсім корелюють: у Британії й США це - commie, saliy; в Австралії це - commo, salvo.

Щоб уникнути двозначності, простежується диференціація форм від етимологічно однакових слів: professional ~ profesh; profesor ~ pro; profession ~ prof. Фіксується розширення семантичної сфери вживання апокопних форм до набуття ними емоційно-експресивних відтінків. До них відносимо derry, bolshie, aggro, dero, ethno, metho, troppo. Практика розширення вживання слів - апокоп дістала легітимацію у лексикографічних виданнях, що засвідчує динаміку мовних процесів.

Тенденція до структурування та розширення вживання слів-апокоп у романських мовах корелює з англійськими. Проте в романських еволюція відмінна, простежується безпосередній зв'язок з генезисним формуванням фонетичних і граматичних систем, наявні інші міжрівневі зв'язки.

У французькій мові випадки редукування слова сприяли утвердженню інноваційних, порівняно з іншими романськими, силабіко-просодичних відношень, реалізації відмінних форм граматичного роду і числа, зміщення акцентуації, форсування за французьким зразком наявних у іберійському ареалі у XI-XV ст. ст. апокопних форм, що суперечило чинному на той час правопису.

У сучасній французькій мові апокопні форми з кінцевим - о превалюють у широкому тематичному просторі. Мотивовані екстра - та інтралінгвальними чинниками, такі слова (всупереч французьким генезисним особливостям) структурно і комунікативно зближують романські мови у плані збільшення їхньої суспільної значущості, розширюють корелятивну міжмовну дистрибуцію знаків, яка стала непомітною в періоди натиску субстратно-суперстратних впливів, унаслідок чого встановився певний ізоморфізм структур. У загальних рисах це такі тематичні групи: національність (collabo, ecolofacho), наркоіндустрія (hypo, morphino), ментальні хвороби (gogo, hystero), релігія (catho), вікові риси (ado, archeo), слова з інших мовних джерел італ. : bravo, zinzaro; ісп.: desperado, picaro; англ.: negro, bosco; нім.: gestapo, shupo та інші. Якщо ми заглянемо в словники, то констатуватимемо їх наявність у різних природничих науках і технологіях, мистецтві, праві тощо [DAALF 1988; DMC 1980].

В інших випадках фонетичні альтернації є збудником глибинних структурних змін аж до переорієнтації вектора подальшого мовного розвитку.

Звернемось до народного латинського матеріалу, де були започатковані структурно-інноваційні процеси, передусім причини функціональної «деградації» старих форм, втрати ними комунікативної перспективи. Серед інших парадигматичних підсистем виділяється та, яка стала вирішальною для мовної Романії. Йдеться про розпад відмінкової системи з причин затухання вимови кінцевих складів, консонантів - s, - m - маркерів називного й знахідного відмінків: Rosa(m) lego ~ Je cueille une rose; Paulu(s) Petru(m) verberat ~ Paul frappe Pierre, що дало поштовх для утвердження функціонування прийменників, чіткішого виділення теми й реми, фразового наголосу. Все це сприяло уникненню амбігуаторності та превалюванню аналітичних структур над латинськими синтетичними як інноваційними з подальшою здатністю до розширення узусу й остаточного утвердження як базисних.

У дослідженні взяємозв’язків альтернації та інновації значну роль можуть відігравати й діалектні зони - ніким не стримуваний свій, природний розвиток. Прикладом цього є іберійські діалекти, передусім андалузький, який засвідчує низку фонетичних альтернацій. Серед інших обмежимось, дуже стисло, еволюцією кінцевого - s. Втрата його артикуляції s ~ 0 як маркера множини має свій компенсаторний характер - фонемізацію голосних - розвиток ознаки відкритості e; o як морфем множини (carnes ~ [«karneh»]; las gatas [lah gatah]; los muebles ~ [loh mmuebleh]; muchos toros ~ [mucoh toroh]). У певному сенсі можна констатувати вірогідність постулату німецьких учених про циклічність, стадійність мовного розвитку: ізолюючої, аглютинативної, флексивної [Sapir 1921].

Ця зміна артикуляції через етапи аспірації, редуплікації і втрати звука корелює з морфемними ознаками французького слова XII-XIII ст. ст., де започатковано відмінний від інших романських ускладнений граматичний механізм розрізнення парадигм однини і множини. У нашому випадку таку зміну в андалузькому можна трактувати інноваційним ядром на мовній периферії. Видозміна артикуляції не прогресує ізольовано, а простежується серійно у синтаксичному взаємозв’язку [Помірко 1996; Помірко 2001: 3-9].

Проте можна також вважати, що андалузький діалект продовжує ще латинську традицію, у якій - s характеризувалось ослабленою артикуляцією, що дозволяло легку заміну родового відмінка на кінцеве - s родовим відмінком із закінченням на - i, властиву іменникам 2-ї відміни: lupus / lupi; puer /pueri; ager/ agri. У написах нерідко відображались тенденції мовлення і часто - s не фігурувало: tribunus militaris ~ tribunos militare. Це лише засвідчує, що мовлення еволюціонує значно швидше, ніж мова, яка зберігає свою традиційну систему [Alvar 1955: 284-313].

Підтвердження цієї гіпотези знаходимо в розвитку різних мов, діалектів і особливо в білінгвальних лінгвосоціумах. Прикладом слугує діалект регіону Блешейм (Blaesheim), що за 15 км. від Страсбурга. Ця ельзаська місцевість була повернена французам після Першої світової війни 1918 р. Мовлення мешканців відтворює стан середньоверхньонімецького (за винятком декількох вокалічних альтернацій). У комунікативних процесах із французами мешканці Блешейму завжди пристосовують фонологічну систему французької мови до особливостей свого діалекту, чим зумовлюють різноманітні альтернації, інтерференцію, випадки гіперкорекції вимови, нечіткості щодо назалізації голосних тощо.

Акумуляція альтернацій є такою, що досягає верхньої межі, за якою можливе порушення рівноваги. Фонологічна система діалекту має значні «слабкі місця». Її рівновага, як стверджують мовознавці, є радше уявною, ніж реальною [Marthe 1965: 122-130; 333-335].

Майбутні зміни як результат сучасної ситуації є віртуально можливими. Фонематичні зміни значно віддалені від норми, що зумовлює модифікацію підсистем, руйнування фонологічної рівноваги.

Проведений фонетико-граматичний аналіз засвідчує, що стабільність і симетричність у процесах розвитку мов є хисткими, такими, що можуть бути сприйнятими як передумова до якісних змін, реорганізації конституентів фонетичної чи морфологічної систем окремої мови. Ці тенденції розвитку мотивовані зазвичай внутрішніми чинниками, які діють в одному напрямі.

ЛІТЕРАТУРА

Помірко Р. С. (1996). Іспанська мова та її діалекти. Варіантність слова. - Львів.

Помірко Р. С. (2001). Граматична система і типологія мовних змін // Вісник Львівськ. ун-ту. Серія філологія. - Вип. 9. - С. 3 - 9.

Alvar M. (1955). Las hablas meridionales de Espana y su importancia para la linguistica comparada. Revista de Filologia Espanola. - N 39. - Р. 284 - 313.

Andersen H. (1973). Abductive and Deductive Change // Language. - N 49. - P. 765 - 793.

Andersen H. ed. (2001). Actualization and the (uni)directionality of change // H. Andersen ed. Actualization: Linguistic Change in Progress. - Р. 225 - 248.

Benveniste E. (1968). Les transformations des categories linguistiques // Benveniste E. Problemes de linguistique generale. - P.: Gallimard. - Р. 126 - 136.

Berg T. (1998). Linguistic Stucture and Change. - Oxford, University Press.

Breal M. (1982). Essai de semantique : science des significations. - Brionne: Gerard Henford. - Р. 284.

Cambell J. (2001). What”s wrong with grammaticalization? // Language Science. - N 23. - P. 113 - 162.

Fleischman S. (1982). The Future in Thought and language: Dicchronic Evidence from Romance. - Cambridge.

Labov W. (1994). Principles of Linguistic Change t. l., Internal Factors. - Oxford; Cambridge.

Ludke H. (1996). Invisible hand processes and the universal laws of language change // L. E. Breivik eds. Language change. Contributions to the study of its causes.

- Berlin; N.-Y.

Mannot M. (1971). Examen comparatif des tendences de syllabation dans les mots abreges de l’anglais et du fran9ais // Le Fran9ais moderne. - N 39. - P. 191 - 206.

Marchello-Nizia Chr. (2000). Les grammaticalisations ont-elles une cause. Le cas de beaucoup, molt et tres en moyen fran9ais // L’information grammaticale, 87. - P. 3 - 9.

Marchello-Nizia Chr. (2002). Tres du multi - categoriel au mono-categoriel de tresolier trestot a sa tres chiere amie // Linx numero special Melange Michele Perret.

- P. 259 - 269.

Marthe Philipp (1965). Le systeme phonologique du parlez de Blaesheim. - Nancy.

Meillet A. (1982). Linguistique historique et linguistique generale. - P.-Geneve.

- P. 230 - 271.

Picoche J., Marchello - Nizia Chr. (1996). Histoire de la langue fran9aise. - 4e ed.. - P. 290.

Quirk R., Greenbaum S., Leech G., Svartvik J. (1985). A comprehensive grammar of the English language. - L.

Rehm H. B. (1984). Grammaticalization and reanalysis in African languages. - Hamburg: H Buske.

Rehm H. B., Kuteva T. (2002). Word Lexican of grammaticalization. - Cambridge: Cambridge University Press.

Ronjat J. (1982). Grammaire historique des parlers proven9aux modernes. - P. - T. 3. - P. 530 - 531.

Sapir L. (1921). Language. - N.-Y.

ДОВІДНИКИ

DAALF (1988). Dictionnaire alphabetique et analogique de la langue fran9aise. - P.: Le Robert. DMC (1980). Dictionnaire des mots contemporains. - P.: P. Gilbert, Le Robert.

Розглянуто мовні альтернації та інновації розвитку романських, а також інших індоєвропейських мов. Головну увагу зосереджено на фонетичних та морфологічних альтернаціях як чинниках віртуальних структурих змін, на сукупності екстралінгвальних причин, що зумовлюють інноваційні зрушення, які - залежно від рівня кодифікації - стають або не стають елементами мовних систем; акцентовано на мовотворчій ролі інтенсивних періодів становлення мов.

Рассмотрены языковые альтернации и инновации развития романских, а также других индоевропейских языков. Основное внимание сосредоточено на фонетических и морфологических альтернациях как факторах виртуальных структурных изменений, на совокупности экстралингвальных причин, обуславливающих инновационные изменения, которые - в зависимости от уровня кодификации - становятся либо не становятся элементами языковых систем; акцентировано на языкотворческой роли интенсивных периодов становления языков.

Дата надходження до редакції

25.03.2009


Похожие статьи