joomla
ТЕОРІЯ ФІГУР НА МЕЖІ ТИСЯЧОЛІТЬ
Філологія - Київського національного лінгвістичного університету

СМУЩИНСЬКА І. В.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

The article focuses on the theory of figures and its place among scientific paradigms. Its principal problems also come under analysis. Even in the 21st century the theory of figures has certain aspects calling for further consideration. This concerns, in particular, the problems of taxonomy, nomination, principles of classification and interpretation. The dichotomies figure/trope, metaphor/metonymy, direct/figurative, rhetorical/stylistic remain valid.

Фігура в аспекті її мовного розуміння завжди привертала увагу дослідників, вона була об’єктом зацікавленості філософів, логіків, риторів, стилістів, її активно вивчали як в епоху античності, у середні віки, в часи Просвітництва, так і у ХХ столітті. Однак, незважаючи на таку довгу історію, теорія фігур, яка, щоб оформитися як наука, повинна була б чітко визначити об’єкт вивчення, виробити несуперечливу таксономію засобів і розробити термінологію, ще залишає багато "білих плям" і потребує прискіпливої уваги науковців.

Перше питання, яке одразу виникає, це складовою якої науки можна вважати теорію фігур, адже і стилістика, і риторика з повним правом обрали фігуру об’єктом свого вивчення. Риторика навіть випрацювала терміни "елоквенція" та "тропіка" на означення своїх частин. Однак і поетика, і лексикологія, і лінгвістика тексту, і герменевтика, і дискурсологія теж часто звертаються до аналізу такого необхідного елементу мовлення, як фігура.

Друге питання стосується того, про яку фігуру йде мова, оскільки термін "фігура" потребує певного означення для свого визначення - "риторична", "стилістична", "стильова", "поетична", "фігура слова" тощо. Стилісти вважають, що йдеться про "стилістичні фігури" з їх експресивним потенціалом, спеціалісти з риторики, відповідно, говорять про "риторичні фігури", які обов’язково повинні мати "риторичний" ефект (див., наприклад, теорію Олів’є Робуля [Reboul 1998]): "релігія - опіум для народу" є фігурою риторичною, на думку О. Робуля, оскільки вона аргументаційна. Однак слід визнати, що в принципі йдеться про ті самі фігури, починаючи від метафори, метонімії, іронії тощо.

Третє питання, яке залишається не до кінця розв’язаним і у ХХІ столітті, це суперечливість поглядів на дихотомію "фігура" / "троп". Незважаючи на довгу історію вивчення "тропів і фігур" (хоча визнані теоретики, такі як Фонтаньє і Дюмарсе, знову ж таки пишуть по-різному: у Фонтаньє це "figures du discours", а у Дюмарсе - "des tropes ou des differents sens"), французькі мовознавці і спеціалісти з поетики, спираючись на теорію, розроблену Групою ц з Льєжського університету [Groupe ц 1982], визначилися: не застосовуючи широко створений бельгійцями для позначення "фігур" термін "метабола", який підкреслює структуралістський підхід до аналізованого об’єкта, всі види відхилень від норми - "нульового ступеня письма" (за Роланом Бартом) - розуміти як фігури: фігури слова (якщо йдеться про модифікації форми слова), фігури змісту (тобто тропи, оскільки йдеться про модифікації значення), синтаксичні фігури (на рівні синтагми і речення) і фігури думки (які стосуються референції й суб’єкта мови). Останні, за вже загальноприйнятою термінологією Жоржа Моліньє [Molinie 2001], вважають "макроструктуральними", оскільки вони будуються на застосуванні "мікроструктуральних" фігур трьох перших груп. Таким чином, троп, у сучасному французькому розумінні, є одним із чотирьох можливих типів фігур, який базується на механізмі перенесення значення пряме / фігуральне. Наші ж риторики і стилістики продовжують навчати, як розрізняти тропи і фігури за різними дивергентними ознаками, наприклад, "тропи - малі"/"фігури

- великі", "тропи - це зміна основного значення"/"фігури - це зміна цілих структур" тощо [див. напр.: Мацько, Мацько 2003: 142].

Наступний важливий момент - проблема статусу основних фігур. Зрозуміло, що основними фігурами виявляються ті ж самі тропи, а основними тропами є метафора, метонімія та синекдоха і, відповідно, перенос значення за схожістю, за суміжністю і за включенням (порівняймо, наприклад, в Арістотеля ("Поетика") [Лгібіоіє 1990], який говорить про чотири основні фігури - метафору, метонімію, синекдоху й іронію). Безперечно, синекдоха є фігурою метонімічного типу, однак перенос, який вона робить, частина / ціле, род / вид, однина / множина тощо, потребує окремого статусу, з чим знову ж таки, як правило, не узгоджуються українська й російська традиції: так, наприклад, К. Долинін [Долинин 1987] всі вищезазначені види переносів розглядає як метонімію. До речі, у концепції Поля Рікера [Рикер 1990] взагалі йдеться про одну основну фігуру - неперевершену метафору, "королеву фігур", все інше - це її варіації.

Навіть невелика обсягом група тропеїчних засобів піднімає значну кількість невирішених питань. Так, до метафоричного полюса зазвичай відносять саму метафору, порівняння, епітет, катахрезу, персоніфікацію, алегорію і символ, оскільки всі вони базуються на переносі значення пряме / непряме за схожістю. Те, що в основі цих фігур лежить метафоричний перенос, з цим можна погодитись, однак чи є ці фігури тропами і, якщо так, то якого типу.

Так, по-перше, стосовно катахрези. Чи є когнітивна метафора - необхідний елемент будь-якого мовлення - фігурою як такою? Ніяк інакше не назвеш "ніжки стільця”, "крила літака”, "комп'ютерну мишу” тощо, оскільки такі номінації ввійшли до словника будь-якої мови. І навіть якщо катахрезу інколи називають "мовною помилкою", ця помилка давно стала нормою вжитку, наприклад, "червоне чорнило", "рожева білизна", "старий Новий рік" тощо. Таким чином, більшість французьких дослідників приписує катахрезі особливий статус "фігури мови", а не "мовлення", чим, як це не парадоксально, заперечується сам статус "фігури". О. Робуль [ЯєЬоиі 1998: 241] у своїй теорії формулює парадоксальну думку про те, що фігура смислу - це троп, однак не кожен троп є фігурою смислу. Троп як засіб номінації через метафору, метонімію чи синекдоху може бути: 1) по-перше, катахрезою, 2) по­друге, фігурою смислу.

Нарешті, треба сказати, що загальноприйнятою є думка про те, що катахреза є одним із чотирьох підвидів метафори. Певним чином це так, однак більшість дослідників чомусь забуває, що катахреза може бути і метонімічного типу, що теж є загальноприйнятим: "перша скрипка", "випити келих", "університет підтримав" тощо. Відповідно, катахреза виходить за межі двох полюсів тропів - метафоричного і метонімічного - і отримує надкатегоріальний статус [див: Smouchtchynska 2008].

Подібно до катахрези, реальний статус найпоширеніших фігур, таких як порівняння та епітет, суперечить їх загальноприйнятому розумінню. По- перше, це тому, що троп ще у класичній теорії Арістотеля визначається як такий, що базується на чотирьох основних постулатах: 1) його одиницею є слово, 2) він базується на субституції, 3) передбачає відхилення між прямим і фігуральним і 4) лексичний вибір. Очевидно, що і порівняння, і епітет передбачають одиниці, більші за слово, тому інколи їм приписують статус "синтаксичних фігур", а по-друге, тут не йдеться про субституцію. Як відомо, модель порівняння, на відміну від метафоричної, є дво - (чи навіть, три-) складовою. Жан Коен запропонував таку структуру, яка стала канонічною:

"A est B comme C": "La terre est bleue comme une orange" (Paul Eluard).

Тобто обидва елементи - те, що порівнюється, і те, з чим порівнюється, присутні в тексті. Тому сьогодні все частіше висловлюються думки щодо інтерпретації порівняння як "фігури не-тропеїчного типу" (див. огляд і аналіз у частині "La comparaison comme figure non-tropique" у нашій роботі [Smouchtchynska 2008: 73-97]).

Ті, хто цікавиться стилістичною проблематикою, мабуть, звертали увагу на те, що серед численних словників-довідників виражальних засобів, що так поширені у Франції, жоден не згадує чи не найпопулярнішу в нас фігуру, всім відому зі школи - епітет. Тут теж можна зробити кілька ремарок. По-перше, для французів епітет - це просто ад’єктивальна метафора. По-друге, чи правильно розглядати епітет як троп, а не як фігуру синтаксичного типу, таку як оксюморон, наприклад. Щоб побачити оксюморон типу "гарячий сніг" і зрозуміти його парадоксальність, треба взяти до уваги перш за все суперечливість семантичного зв’язку всієї конструкції S + A. Чи не те ж саме потрібно зробити, щоб побачити відмінність смислів "золотий годинник" і "золотий друг".

Нарешті, такі фігури, як іронія чи алегорія, які зазвичай розглядаються у складі тропів, оскільки, дійсно, йдеться про появу фігурального значення, в принципі, більшістю дослідників усвідомлюються як фігури іншого типу - "макроструктурального" (за Ж. Моліньє), бо часто вимагають, по-перше, широкого контексту, а по-друге, співвідношення з референтною дійсністю: "як тут чисто!" може стосуватися як дуже чистого помешкання, так і дуже неохайного.

Певні проблеми створюють і підходи до фігури у широкому її розумінні чи у вузькому. Як уже зазначалося, та ж метафора може розумітися дуже широко, взагалі як будь-який троп, чи як будь-яка фігура за схожістю (це, наприклад, "metaphora" у Арістотеля ("Риторика", книга ІІІ) [Aristote 1991], до якої він включає не лише власне метафори, порівняння, а й гіперболи, прислів’я, енігми тощо).

Важко також зрозуміти, що таке каламбур і як він утворюється, у чому полягає його механізм, якщо говорити тільки про те, що це фігура, яка має комічний ефект. Так, наприклад, такий анекдот:

"Розмовляють бик з левом:

- Чого ти так боїшся жінки? Ти ж лев, грюкни лапою, покажи, хто в домі хазяїн!

- Друже, поміркуй! У тебе жінка хто? Корова. А в мене хто? Левиця!"

Зрозуміло, що й гумористичний ефект є, й каламбурна гра слів тощо, особливо якщо порівняти з іншим каламбуром, надрукованим у газеті:

"Красота - дело нашивное. Это точно знает хирург-косметолог Римма Евтюшова, ведь свое лицо она сделала сама” (очевидна заміна "дело наживное"/" дело нашивное", що і створює ефект каламбуру).

Таким чином, для спеціаліста є очевидним, що чітке розмежування:

- антанаклази (як фігури, де слово повторюється, але у різних значеннях як-от: ”Prenez votre c&ur a c&ur” (slogan medical)),

- силепсису (де слово одночасно виступає у двох своїх значеннях - прямому і переносному, як в анекдоті про левицю),

- какемфатону (ненавмисному, неочікуваному каламбуру, наприклад, фраза у М. Ю.Лермонтова: ”С свинцом в груди лежал недвижим я” одразу спровокувала появу каламбуру на неї: ”С винцом в груди заснул отрадно я”),

- власне каламбуру, заснованому чи на субституції, чи на омонімії / омофонії, чи на паронімії,

має сприяти розробленню чіткої таксономії і класифікації стилістичних / риторичних / поетичних засобів і з’ясуванню власне лінгвістичної, а не, наприклад, літературознавчої, бази і механізмів їх творення.

Не сприяє розробці чіткої таксономії і той факт, що деякі фігури мають кілька інтерпретацій, причому таких, що повністю не збігаються. Так, той самий силепсис, по-перше, розуміється як синтаксична фігура, де слова в реченні поєднуються не за правилами граматики, а за смислом, наприклад: "Прийди я вчора, не довелося б сьогодні вибачатися”. Зрозуміло, що такий силепсис пропонується називати "граматичним" і таким чином відмежувати його від силепсису "ораторського" (термін О. Робуля), чи "стилістичного", заснованого на каламбурі, однак очевидним є факт неможливості включення фігури одночасно і до синтаксичних фігур, і до фігур слова.

Ще однією проблемою можна вважати невідповідність розуміння й інтерпретації фігур у різних школах, зокрема французькій і вітчизняній, що знову ж таки не сприяє випрацюванню єдиного термінологічного апарату теорії фігур як науки. Як свідчить матеріал, часто доводиться мати справу з тлумаченнями досить суб’єктивними і такими, що суперечать загальноприйнятій традиції. Зрозуміло, що таке трапляється і в інших мовознавчих галузях: наприклад, розуміння мовних рівнів і, відповідно, існування / неіснування текстеми як такої, чи широке / вузьке розуміння "речення" в граматиці, чи проблема частин мови і, відповідно, їх кількості у кожній мові тощо - список можна продовжити. Однак, на жаль, таке розмаїття думок і підходів, яке можна спостерігати у теорії фігур, дуже ускладнює її структурацію і розробку (і це при тому, що антична риторика намагалася кожний засіб назвати спеціальним терміном і чітко відмежувати його від усіх інших, за що риторику й критикували і за що врешті-решт вона поплатися довгими роками забуття!) Так, наприклад, "суперкаламбури", коли різні рядки дозволяють різне прочитання того самого, російська традиція називає "гетерограмами" [Новая антология палиндрома 2008: 179], наприклад: "Штопор рожает,

Что поражает" чи "Сталина летчики Стали налетчики".

Французи такі прийоми традиційно називають "vers holorimes":

"Gal, amant de la reine, alla, tour magnanime

Galamment de l'a^ne a la tour Magne, a Nimes" (Marc Monnier).

Нарешті, певні фігури взагалі не фігурують і не згадуються, а отже, нібито й не існують, у різних школах і підходах. Так, говорячи про "перегринізми" (термін, у нас відсутній), тобто включення іноземного слова в текст і його викривлення, французи жодним чином не згадують про "макаронічні вірші" (poesia maccheronica, термін народився в Італії у XV столітті), які були поширені в Росії у ХІХ столітті й іронізували над французько-російською мовою аристократії:

"Вздумалось моей кузине Бедную меня малад Проводить жюска Кронштадт ”;

"Amour, exil -

Какая гиль!” (А. Пушкин).

І такі випадки відсутності певного типу фігур у певній традиції непоодинокі. Хоч є й інший бік цієї проблеми. Так, зокрема, риторичні теорії пропонують широкий погляд на макроструктуральні фігури. Зрозуміло, що на сьогоднішній день функціонування фігур не обмежується художнім дискурсом і вже прийнятною є думка про розмежування "стилістичних" і "риторичних" фігур (хоч ці терміни продовжують вживатися багатьма як синонімічні), про що ми вже говорили, оскільки, на думку прибічників неориторики, не кожна стилістична фігура має риторико-аргументативний потенціал. Однак можна говорити і про зворотний бік такого "риторичного" підходу: до фігур починають відносити базові риторичні чи логічні категорії, такі як етос, пафос, силогізм, ентимему (імпліцитний силогізм), етопею (моральний портрет), хронографію, топографію (опис місця), гіпотипозис (жвавий опис) тощо. І хоч їх і називають фігурами особливого типу - "фігурами другого рівня", належність таких мовних чи мовленнєвих засобів до фігур як таких викликає певний сумнів.

Однак не тільки такі риторичні засоби викликають певні запитання щодо свого статусу фігури. Існують певні прийоми (чи фігури?), створені як спеціальна гра словами, як спеціальний жанр, і, відповідно, вони цитуються у всіх довідниках, однак не відповідають визначенню фігури як спеціального засобу, "moyens de s’exprimer de fa? on frappante, avec charme ou avec emotion" [Reboul 1998: 75]. Перш за все можна назвати паліндроми, тобто такі фрази і навіть тексти, які однаково читаються з початку до кінця і навпаки, тобто створені на дзеркальному механізмі. Приклад - знайома з дитинства фраза ”А роза упала на лапу Азора” (А. Толстой). Звичайно, кожна мова має певну кількість таких слів (наприклад, французька: ere, ete, non, tot, elle, reer, nagan, Laval, radar, rotor, rever, semes, sememes, ressasser й інші), словосполучень, виразів, фраз: ''искать такси”, ”мыло - голым”, ”Тише разум - Муза решит”, ''Тарту дорог, как город утрат”, 'Море могуче - в тон ему шумен отвечу Гомером”, ”Аргентина манит негра” (М. Булгаков), ”Рембо обмер” (А. Вознесенский).

Паліндромом писалися цілі поеми на початку ХХ століття. Найвідомішою, мабуть, є поема "Разин" В. Хлєбникова, ось її початок:

”Утро черту!

Сетуй Утес!

Мы, низари, летели Разиным.

Течет и нежен, нежен и течет.

Волгу див несет, тесен вид углов.

Олени. Синело.

Оно. ...”

Багато подібних прийомів вигадала група OULIPO на чолі з Р. Кено і Ж. Переком. Скажімо, ліпограми, коли автор забороняє собі використання певних літер. Наприклад, ліпограма без літер А і Е, створена Р. Кено:

”Ondoyons un poupon, dit Orgon, fils d’Ubu. Bouffons choux, bijoux, poux, puis du mou, du conflit, buvons non point un grog: un punch. Il but du vin itou, du rhum, du whisky, du coco, puis il dormit sur un roc” (Oulipo, La litterature potentielle, Gallimard, 1973).

Жорж Перек спромігся "переписати" "Brise marine" Стефана Малларме без букви Е. Чи, наприклад, сонет Бодлера "Recueillement", ось його початок:

”Sois sage, o ma douleur et tiens-toi plus tranquille

Tu reclamais le Soir, il descend, le voici” (Baudelaire) ^

”Sois soumis, mon chagrin, puis dans ton coin sois sourd

Tu la voulais, la Nuit; la voila, la voici” (Perec).

Складність ліпограми залежить від букви, яка усувається. І, до речі, Ж. Перек, справжній спеціаліст з ліпограми, навіть написав цілий роман у триста сторінок "La disparition", де жодного разу не використав найпоширенішу букву французького алфавіту - букву Е. Звичайно, це вражає і ввійшло до анналів французької стилістики, однак, як нами вже зазначалося, експресивного потенціалу і спеціального контекстуального ефекту цей прийом не має, а отже, його фігуральний статус теж можна поставити під сумнів.

З іншого боку, безперечний гумористичний ефект має прийом, розроблений тією ж групою OULIPO, прийом заміни слова його дефініцією. Так, наприклад, замість відомого "Je t'aime" було запропоновано:

"Le pronom personnel de premiёre personne du singulier eprouve envers son homologue de deuxiёme personne du singulier employe comme complement une inclination fondee sur l'instinct sexuel mais entrainant des comportements varies".

Така гра слово-значення використовується, зокрема, у французькій пресі, однак назви така фігура ще не отримала.

Таким чином, можна сказати, що у всі часи - й Античності, й епохи прикрашальної риторики, й у наш час новітніх технологій і всеосяжної реклами - тропи й фігури були невід’ємною ознакою будь-якого мовлення. Щодо художнього стилю, то тут засоби елоквенції визначалися як суть "літературності", основної поетичної категорії, що робить з простого тексту естетичний феномен. Що ж до інших стилів, як розмовного, публіцистичного і, навіть, наукового, незважаючи на неоднорідність підходів, теж не можна заперечити той факт, що фігури, і перш за все когнітивна метафора, є якщо не суттю, то одним з найважливіших елементів. На фігурі часто базується експресивність стилю, яскравість образу; і навіть її асоціативність, імпліцитність, додатковий конотативний потенціал виступають важливим засобом і можливістю певним чином "завуалювати" неприємну думку, недоречну у певних обставинах характеристику чи просто іронічне ставлення до предмета повідомлення, зокрема якщо таким виступає відомий діючий політик. "Pas de stress pour les tresses dans un pays ou la corruption est une seconde nature", - так характеризує французька газета ситуацію в Україні та її прем’ єр-міністра Юлію Тимошенко, одночасно натякаючи і на її зовнішній вигляд (коса), і на сильний, "незламний" характер. Чи зовсім "свіже" прислів’я про проблеми на вищих щаблях української влади: "найшла коса на вулик". По-перше, вражає яскравість політичної метонімії, зрозумілої лише українцям, а по-друге - нетривіальність процесів символізації й евфемізації, властивих усній народній творчості.

Специфіка поетичного слова (у широкому його розумінні) полягає в можливості авторського слова моделювати різні світогляди, створювати особливу амбівалентність і поліфонічність будь-якого дискурсу, і цим багато в чому вона завдячує переносному значенню, накладанню оцінних конотацій, що їх створює фігура. Моделювання слова через вставлення елементів мовлення Іншого (наприклад, прихованих цитацій, алюзій, натяків, посилань, як у прикладі про "seconde nature", пародіювання, стилізації) ускладнює оповідь стилістично і творить діалогічність крізь призму "рівноправного діалогу поглядів" (М. Бахтін).

Вищесказаним ми хотіли продемонструвати, по-перше, те, що у наш час жодний дискурс не можливий без фігур, які вже не розуміються як його "прикрашальні" характеристики, а швидше як важливі когнітивні механізми; а по-друге, сьогодення й сучасний розвиток лінгвістики дозволяють існування різноманітних підходів у плані аналізу фігур, їх інтерпретації та усвідомлення в тих дискурсивних, антропоцентричних, експансіоністичних (у плані наукової інтеграції), функціональних, прагмасемантичних, креативних, структуральних парадигмах, які ще не були "доступні" теоретикам античності і наступних часів. Все це свідчить про те, що, незважаючи на своє досить давнє походження, теорія фігур і нині залишається одним із найцікавіших об’ єктів дослідження сучасної стилістики, риторики, поетики, і питання наявності певних "білих плям" чи неоднозначних тлумачень, що так заважають чіткій таксономії, до якої прагне будь-яка наука, ще потребують свого вирішення й осмислення.

Як уже зазначалося, риторика певним чином розробляла те, що зараз прийнято називати комунікативним підходом до мовних одиниць, її основою була логіка і чітка таксономія численних риторичних засобів, однак вона вимагала обов’ язкового і навіть педантичного дотримання принципів і правил їх використання; перші стилістичні правила щодо використання фігур були певним чином формально-прикрашальними, однак, з іншого боку, саме основне поняття "стиль" базувалося на зовсім іншому принципі - індивідуальної креативності, мовної творчості, здатності автора відходити від загальноприйнятих норм. Сучасний етап, розвиток лінгвістики у ХХ столітті змінив підходи до розуміння й інтерпретації фігур, відходячи від формалізму в їх використанні і стаючи на інші креативно-когнітивні позиції.

На сьогодні можна констатувати, що думка про багатий функціональний потенціал фігур не викликає жодних сумнівів і заперечень. Неможливо лише виокремити їх певну домінантну функцію, оскільки вона варіює в залежності від епохи, жанру, автора (романтизм і метафора, реалізм і метонімія, Флобер і порівняння, Стендаль і антистиль тощо), і, в принципі, будь-який сучасний текст демонструє складну контамінацію різнорівневих складних стилістичних конфігурацій. Єдине, що хочеться зауважити, це те, що іноді дослідники забувають уважніше придивитися до контексту, щоб побачити, що є результатом, а що лежить в основі спровокованого стилістичного ефекту. Так, нещодавно аналізуючи наукову роботу молодої дослідниці, ми звернули увагу на приклад, побудований на грі "elle vie... la vie", який кваліфікувався як каламбур. Заперечити творення такого ефекту важко (хоч і не очевидно!), однак не можна не побачити те, що основою виступає така фігура, як деривація. Так само критично можна поставитися і до твердження В. Ф.Святовця, автора "Поетичного синтаксису" [Святовець 2004], про те, що протеза (поява на початку слова додаткової літери), як і епентеза (вставка додаткової літери в середину слова), є підвидом каламбуру.

Отже, можна зауважити, що така майже "класична" теорія тропів та фігур і сьогодні ще має численні "прогалини" і потребує прискіпливої уваги науковців. Можна сказати, що тема невичерпна і, що немаловажно для стиліста, дуже цікава.

Як уже зазначалося, теорія діалогічності розуміє антропоцентризм культурного коду як такий, що спричиняє полонення людини як мовними стереотипами, так і стереотипами культури. Відповідно, суб’єктивність починає розумітися як "спільність стереотипів" (Р. Барт), як те, "в чому формується суб’єкт", що призводить до певного "семантичного перевороту", ключову формулу якого сформулював Ролан Барт - "денотація є останньою з конотацій".

ЛІТЕРАТУРА

Долинин К. А. (1987). Стилистика французского языка. - М.: Просвещение.

Мацько Л. І., Мацько О. М. (2003). Риторика. - Київ: Вища школа.

Новая антология палиндрома (2008). - М.: Изд-во ЛКИ.

Рикер П. (1990). Живая метафора // Теория метафоры /под ред. Н. Д. Арутюновой и М. А.Журинской. - М.: Прогресс. - С. 435-453.

Святовець В. Ф. (2004). Поетичний синтаксис. Стилістичні фігури. - К.: ВПЦ "Київський університет".

Aristote (1990). Poetique. - P.: Librairie Generale Fran5aise.

Aristote (1991). Rhetorique. - P.: Les Belles Lettres.

Groupe Ц. (1982). Rhetorique generale. - P.: Seuil.

Molinie G. (2001). La stylistique. - P.: PUF.

Reboul O. (1998). Introduction a la rhetorique. - P.: PUF.

Smouchtchynska I. V. (2008). Catachrese et son statut special de figure de langue // Проблеми семантики, прагматики та когнітивної лінгвістики. - К.: КНУ, Логос. - Вип. 14. - С. 498-501.

Smouchtchynska I. (2008). Stylistique des figures: Les tropes. - Kiev: Universite de Kiev.

Об’єктом цієї статті стала теорія фігур, її місце серед інших наукових парадигм і основні проблеми. Як свідчить матеріал дослідження, і на початку ХХІ століття теорія фігур має багато "моментів", що потребують свого вирішення. Це стосується як проблем таксономії й номінації, так і вироблення єдиної класифікації, її принципів та інтерпретації. Актуальними залишаються такі дихотомії, як фігура / троп, метафора / метонімія, пряме / переносне, риторичне / стилістичне тощо.

Объектом этой статьи стала теория фигур, ее место среди других научных парадигм и основные проблемы. Как показывает материал исследования, и в начале ХХІ века у теории фигур есть много "моментов", которые ждут своего решения. Это касается как проблем таксономии и номинации, так и выработки единой классификации, ее принципов и интерпретации. Актуальными остаются такие дихотомии, как фигура / троп, метафора / метонимия, прямое / переносное, риторическое / стилистическое и т. д.

Дата надходження до редакції

23.03.2009


Похожие статьи