joomla
ПОВТОРНА НОМІНАЦІЯ В СИНХРОНІЇ ТА ДІАХРОНІЇ
Філологія - Київського національного лінгвістичного університету

АНТІПОВА А. В.

Полтавський університет споживчої кооперації України

У статті розглядається ретроспектива вивчення повторної номінації в діахронії й синхронії та підходи до дослідження повторної номінації у сучасній лінгвістиці. Встановлюються тенденції аналізу повторної номінації як багатопланового явища сучасної французької та інших мов.

В статье рассматривается ретроспектива изучения повторной номинации в синхронии и диахронии и подходы к исследованию повторной номинации в современной лингвистике. Устанавливаются тенденции анализа повторной номинации как многопланового явления современного французского и других языков.

The paper recapitulates the studies of multiple nomination in synchronic and diachronic aspects, as well as methods of studying multiple nomination applied in modern linguistics.

The paper identifies the tendency towards analyzing multiple nomination as a polyvalent phenomenon in modern French and other languages.

Вивченню розвитку повторної номінації (далі - ПН) у сучасній французькій мові присвячено значну кількість досліджень [Гак 1972; Мец 1989; Попович 1983 та ін.]. Однак питання становлення ПН у діахронії та синхронії висвітлено недостатньо.

Мета дослідження полягає у виявленні основних тенденцій розвитку конструкцій ПН у діахронії та синхронії, що передбачає вирішення таких завдань: 1) дослідити проблему становлення повтору як риторико-стилістичної фігури у синхронії та діахронії; 2) встановити тенденції вивчення функціонування ПН у французькій, німецькій і англійській мовах.

З історії становлення повтору як риторичної та стилістичної фігури. Спочатку ПН як конструкція латинської мови розглядалася античними вченими в межах риторики. Слід зазначити, що риторика як предтеча стилістики була тією наукою, яка акумулювала всі знання про стилістичні фігури, серед яких і повтор. Визначення риторичних фігур близькі до сучасного тлумачення семантико-стилістичної організації тексту, зокрема в аспекті зв’язку між його складниками [Гиндин 1972].

Термін «фігура» щодо структур мовлення був уперше вжитий видатним античним ритором Арістотелем (IV ст. до н. е.) [Аристотель 1978]. Розгорнута класифікація фігур мовлення представлена у творах Цицелія (1 ст. до н. е.), їх вплив на виразність мовлення підкреслював ще Діонісій Галікарнаський (1 ст. до н. е.).

Визнання існування різних форм мовного вираження одного й того самого змісту зумовило можливість добору стилістично маркованих форм та їх вживання з метою ефективного впливу на слухача. У період аж до Середньовіччя риторика класифікувала фігури мовлення за двома принципами: семантико-стилістичним (членування, перелік, повтор) та структурним, що охоплює приєднання (анафора, епанода, метабола, охоплення), скорочення (зевгма, усічення) та перестановку.

В античній класифікації риторичних фігур повтор зараховували до семантико-стилістичної групи. Найвидатніший оратор і теоретик римської риторичної школи Марк Туллій Цицерон (106 - 43 рр. до н. е.) запропонував одну з перших класифікацій аналізованої фігури, наголошуючи, що власне повтор полягає у дублюванні одного й того самого змісту у різній формі. При цьому думка «затримується на одному предметі», на «вже сказаному» [Цицерон 1972: 359].

У період Середньовіччя, як і в добу античності, основна увага приділялася вивченню повтору як стилістичного засобу, оскільки у художній літературі широко вживалися синонімічні дублети, які сучасні дослідники називають «синонімічними біномами» [ВипёаП 1980] чи «синонімічними поліномами» [Ьогіап 1973], при цьому обидва ці поняття лише частково відповідають поняттю ПН.

Явище поліномії та біномії привертає увагу в межах становлення конструкцій ПН та їх поширення в середньовічній літературі.

Конструкції повтору, які згодом почали трактувати як ПН, у період пізнього Середньовіччя отримують певну синтаксичну та морфологічну характеристику за якістю й кількістю компонентів та за типами їхнього зв’язку (сполучникового і безсполучникового). На той час слова, що входили до конструкцій повтору, розглядали як синоніми. Дослідники намагалися визначити значення цих конструкцій загалом, охарактеризувати їх не лише з погляду стилістики та ідеостилю того чи іншого автора, а й з погляду морфології й синтаксису. Уживання повторних конструкцій було характерною ознакою мови такого визначного письменника XVI ст., як Рабле. Пізніше явище ПН знайшло своє відображення у творчості авторів XIX (М. Монтень, Ф. Р. Шатобріан, Стендаль, П. Меріме) та ХХ ст. (Л. Блой, С. Пегі, Л.-Ф. Селін, М. Дюрас, Н. Саррот, К. Сімон.).

Деякі особливості вивчення повтору в сучасній французькій, англійській та німецькій мовах. Продуктивне використання в літературних творах конструкцій повтору, їх комплексне вивчення в період із XVI по XIX ст. склали підґрунтя для дослідження функціонування ПН у сучасній французькій мові. Тенденція до вивчення повтору як стилістичної фігури, хоча з дещо інших позицій - з урахуванням його семантико-референтних та прагматичних особливостей, збереглася й до цього часу.

На матеріалі німецької мови найбільш детальна класифікація фігур повтору розроблена Г. Плеттом [РІей 1973], який розглядав конструкції ПН у межах стилістики.

Зберігаючи фактично риторичний підхід до вивчення повторів (метабол) у французькій мові, Ж. Дюбуа характеризує їх як конструкції лінійного дискурсу. При цьому вчений розглядає метаболи з погляду граматики й логіки. Логічні метаболи включають метасемеми (семантичні метаболи) та металогізми (логічні метаболи), до останніх належить і ПН [Дюбуа 1986].

Дотримуючись стилістичної традиції, французька дослідниця Н. Рікален-Пуршо зараховує повтор до однієї з виділених нею 16 груп стилістичних фігур і виокремлює два види повторів: 1) повтор змісту, думки, структури, фрази чи звука і 2) повтор слів [ШсаІепв-РоигсЬоІ 2005].

Р. Фонтаньє розглядає у французькій мові апозицію і плеоназм [Бопіапіег 1977: 340] - конструкції, які часто ототожнюють із фігурою мовленнєвого повтору.

У цілому відзначаючи характеристики повтору як стилістичного явища в конструктивному та ментальному аспектах, дослідники звертають увагу на його ампліфікаційні особливості, зокрема розрізняють метафоричні, синонімічні та перифрастичні фігури.

У середині ХХ ст. повтор вивчають як самостійну комплексну мовну конструкцію в окремих синтаксичних структурах [Астафьева 1963; Солганик 1976], а також у художніх текстах - у прозових творах Г. Бьолля [Остудина 1969] і В. Борхерта [Тимощук 1975].

Дослідження вітчизняних лінгвістів переважно виконані на матеріалі різних мов і присвячені характеристиці зовнішньої і внутрішньої форми окремих видів повтору, зокрема дистантного і контактного повтору [Змиевская 1978] з полісиндетичним та асиндетичним зв’язком компонентів [Гарузова 1977; Чайковский 1972]; вивченню синтаксичного паралелізму в структурі ПН [Мальцев 1970], а також особливостей синонімічного повтору [Лебедева 1982]; функціонуванню повтору в синтаксичних конвергенціях [Мальченко 1975]. Дослідники розглядають повтор як вияв спонукальної модальності [Кисловская 1975], як засіб акцентування [Смущинский 1991] або семантичної зв’язності тексту [Синицына 1994], як стилетворчий засіб [Дужин 1994], як стилістичний засіб у різних видах та жанрах мовлення [Головкина 1964], як засіб вираження авторської модальності та прагматичної настанови тексту [Пышная 1996]. І. В. Арнольд говорить про текстотворчу функцію повтору, яка, на його думку, притаманна повтору звуків, слів, морфем чи синтаксичних конструкцій [Арнольд 1981: 182]. Текстотворчу функцію повтору розглядають у комунікативно-прагматичному аспекті авторської модальності й прагматичної інтенції тексту [Соколова 2002]. У контексті системно-дієвого підходу І. В. Соколова розмежовує семантичний, морфемний та граматичний повтор, а також звертає увагу на лексико-синтаксичний паралелізм, характерний для повторних конструкцій, на їх лексичні та синтаксичні особливості [там само: 8­10]. Дослідниця поглибила наукові положення про взаємозалежність між прагматичною організацією тексту та добором задіяних у повторах мовних засобів. Повтор, на її думку, є одним із «засобів реалізації прагматичної інтенції продуцента в процесі текстотворення, а також засобом реалізації прагматичної настанови реципієнта до адекватного розуміння тексту» [там само: 14 - 15].

ПН як окреме лінгвістичне явище на матеріалі французької мови найбільш детально проаналізував В. Г. Гак. На думку вченого, ПН, що визначається як найменування раніше позначеного в певному контексті денотата - особи, дії, предмета, якості [Гак 1972: 123], реалізується в процесі контекстуалізації висловлення, насамперед в акті референції до адресата. ПН може розглядатися як у межах парадигматики (системи мови), так і в межах синтагматики (мовлення). З погляду парадигматики (відношення найменування до суб’єкта) В. Г. Гак розрізняє ідентичну і варіативну ПН; у залежності від джерела (суб’єкта) найменування вчений виділяє однофокусні та багатофокусні номінації. У синтагматиці розрізняються дистантні та зв’язані конструкції ПН, і саме в синтаксичному аспекті ПН характеризуються як нейтральні чи експресивні [Гак 1998: 358-359, 524-526]. В. Г. Гак акцентує стилістичний аспект ПН, її роль у досягненні зв’язності тексту та його окремих частин. При цьому між компонентами ПН виникають лексичні відношення рівнозначності, включення, схрещення [Гак 2004: 783-784]. Називаючи ПН стилістичним засобом, учений при цьому значно розширює її традиційні характеристики. Також

В. Г. Гак відзначає супідрядність організації компонентів ПН, які репрезентують якості та властивості [Гак 1972: 127].

Окремим питанням ПН присвячені наукові розвідки І.-Л. П. Рапшите, М. М. Поповича, В. Л. Меца. Так, І.-Л. П. Рапшите в дослідженні на матеріалі французької мови основну увагу приділяє семантичним особливостям та стилістичним функціям ПН, які реалізуються в конструкціях перифрази [Рапшите 1973: 8].

М. М. Попович відходить від традиційного тлумачення ПН як суто стилістичного явища й розглядає її як комплексну конструкцію. Автор, зокрема, зазначає, що, крім свого традиційного призначення - бути засобом вираження відповідного стилістичного прийому - фігури мови, термін «повтор» також використовується в наукових дослідженнях для позначення інших видів мовленнєвих повторів, які: а) служать основою для творення нових граматичних форм та значень; б) забезпечують структурну та змістову цілісність комунікативного процесу, а також в) являються результатом стилістичної помилки, неуважності того, хто пише [Попович 1983: 6]. М. М. Попович сформулював новий підхід до окреслення повтору, під яким він розуміє складне лінгвістичне, морфологічне й синтаксичне явище тексту, прагматики та стилістики. На сучасному етапі розвитку лінгвістичної думки найбільш прийнятним учений уважає таке визначення: повтором називається кожний вияв одного й того ж мовного елементу формального чи змістового рівня в складі певного мовленнєвого цілого в межах: окреме речення - цілий мовний твір [там само: 7]. Саме такий підхід до вивчення ПН дозволив М. М. Поповичу здійснити багатоаспектний аналіз номінальних повторів: розглянути їх формальну структуру, семантичний зміст та основні мовленнєві ознаки.

Досліджуючи явища французької мови, В. Л. Мец говорить про повторне найменування, пов’язуючи його з перифрастичним тлумаченням, повторним осмисленням, вперше актуалізуючи увагу на прагматичному вживанні повтору [Мец: 1989]. Зв'язок ПН із тема-рематичною організацією шляхом «нанизування» інформації аналізує Л. А. Триглєбова, виявляючи своєрідний кореферентний зв’язкок між компонентами ПН [Триглебова 1980].

Отже, сучасні лінгвісти, зокрема ті, для яких французька мова є іншомовною, розглядають ПН як автономне лінгвістичне явище з урахуванням його прагматичних, морфологічних, синтаксичних, структурних функцій у межах окремого висловлення і діалогічного та монологічного текстів. При цьому дослідники звертають увагу на стилістичні функції ПН, які на сучасному етапі трактуються як вияв прагматики. Багатоаспектні лінгвістичні, зокрема стилістичний і синтаксичний, напрями дослідження ПН доповнюють один одного. Характерно, що матеріалом сучасних досліджень є конструкції ПН як із допоміжним словом, що конкретизує семантичні відношення між двома і більше компонентами ПН (конектором), так і без нього. Очевидно, враховуючи роль розширеного тлумачення прагматики, статус повтору можна розглядати як прагматико-стилістичний чи власне-прагматичний.

Французькі лінгвісти при вивченні ПН звертають увагу в основному на конструкції зі спеціалізованим конектором. Деякі з дослідників розглядають ПН як наслідок процесу реформулювання чи парафрази. Так, Е. Гюліх та Т. Котчі вперше ввели в практику лінгвістичних досліджень поняття маркерів парафразового реформулювання (далі - МПР), назвавши їх маркерами інтерактивної функції [Gftich, Kotschi 1983: 305]. При цьому зберігається загальна схема класифікації конекторів (маркерів), розроблена Е. Руле [Roulet 1981: 7-12]. Виходячи з його класифікації, Е. Гюліх та Т. Котчі виділяють дві групи маркерів парафразового реформулювання. До першої групи належать складні вислови, що включають переважно дієслова чи іменники, які полегшують взаєморозуміння між учасниками комунікації (c ’est-a-dire, c ’est-a-dire que, je

veux dire (que), je vous donne cesprecisions, je vais vous dire, vous me dites que та ін.). Приміром: ce a quoi ils avaient pu s’attendre, c’est-a-dire le choc, l’affrontement (Simon, A S8); le capitaine (c ’est-a-dire le geant, l’espёce de lansquenet, de reitre...) (Simon, A 4S).

До другої групи МПР належать морфеми та вислови, які за традиційною класифікацією належать до прислівникових, сполучникових, вигукових (ah, ah oui, ah ben, alors, bon, de toute fagon, evidemment, enfin; hein та. ін.) [Gftich, Kotschi 1983: 31 б]. На думку Е. Гюліх та Т. Котчі, ці засоби дозволяють співрозмовникові адекватно сприймати мовлення, що сприяє продовженню комунікації та відповідній реакції слухача [там само: 318]. Комунікативна значущість парафразового реформулювання розглядається також у дослідженнях M. Шароля і Д. Кольтьє, котрі визначають це явище як «операцію, що включає в себе «контроль того, хто пише, над інтерпретацією (інтерпретабельністю) своїх слів» [Charolles, Coltier 198б: 51]. Продовжуючи тему парафразового реформулювання, Е. Руле наголошує на його відмінності від непарафразового, яка полягає в тому, що мовець усвідомлює реформульований компонент як основний, такий, що відповідає оповідній перспективі висловлення, чого немає при парафразовому реформулюванні [Roulet 1987: 115]. Ідею еквівалентності компонентів парафразового реформулювання розвиває К. Россарі, зіставляючи конструкції французької та італійської мов [Rossari 1989; 1990: 349]. Деякі вчені розглядають полісемію окремих маркерів парафразового реформулювання, зокрема «c’est-a - dire» [Murat, Cartier-Bresson 1987], «ou» [Tamba 1987], дієслова «signifier» [Wimmer 1987], словосполучень «je soutiens», «je veux dire (que)», «j’entends par la (que)» [Bosredon 1987] тощо. Аналіз явища повтору як реформулювання в дискурсі показав, що його форми створюють різний мовленнєвий ефект, що є основою для виділення повторів макроструктурного та мікроструктурного рівнів. Інакше кажучи, повтор структурує різні за обсягом компоненти тексту [Adam, Herman 2000: 11]. Поліфункціональність та структурне розмаїття повторів не дозволяють в єдиній класифікації врахувати такі їхні параметри, як позиція та функція, що ускладнює розробку типології повторних конструкцій, оскільки до уваги беруться лише окремі їх ознаки. Повторні конструкції базуються на певних відношеннях між їхніми компонентами, на їх референтній основі, яка в усіх випадках, зокрема при реформулюванні [Adam, Revaz 1987: 97], є похідною від певної номінації [Authier-Revuz 1995: 598].

Відзначимо, що з формально-структурного погляду ПН реалізується в автономних синтаксичних конструкціях з різними семантико-граматичними відношеннями між компонентами, наприклад, в аппозиції, при переліку [Combettes 2000; Foesgren 2000; Neveux 2000; Noailly 2000]. Слід підкреслити, що у французькій лінгвістиці зберігається стилістична першооснова витлумачення ПН та споріднених з нею явищ. Проте дослідники звичайно виходять за межі вивчення лише стилістичних функцій повтору і, як уже зазначалося, кваліфікують повтор як комплексне лінгвістичне явище [Frederic 1985]. Так, Ж. Моліньє поділяє стилістичну характеристику ПН як окремої фігури мовлення, розмежовуючи в той же час самі форми повтору, його означуване і означувальне в мікроструктурі тексту. Учений виділяє такі види повтору: 1) тематичний повтор упродовж усієї оповіді; 2) повтор ізотопних структур, що можуть належати або ні до ідентичних позначуваних предметів у межах тривання оповіді; 3) повтор одного означуваного складника із заміною його компонентами з різними означувальними [Molinie 1994: 105]. Думку про потребу поєднання вивчення повтору як стилістичної фігури і його форми висловлює M.-К. Ляля, надаючи перевагу способу вивчення ПН як лінгвістичної операції, пов’язаної з трансформацією змісту тексту [Lala 2000]. Комплексне вивчення ПН дозволяє аналізувати роль повтору в ідеостилі таких французьких письменників, як А. Мальро [Loehr 2004], Р. Руссель [Lefebvre 2003], А. Ерно [Baril 2004] та представників течії нового роману [Gilbert 1989; Gignoux 2003].

Отже, у сучасних дослідженнях явище повтору зберігає діахронічну першооснову його тлумачення як риторичної (мовленнєвої), стилістичної фігури. Разом з тим така кваліфікація ПН є лише частиною її комплексної характеристики, зокрема з позицій прагматики, семантики й синтаксису. При цьому особлива увага приділяється конекторам (маркерам), що експлікують відношення між компонентами ПН. Одноаспектний формально-структурний підхід до явища ПН у таких конструкціях, як аппозиція, перелік та ін., без урахування внутрішнього змісту ПН призводить до того, що саме поняття ПН «розчиняється», а її статус при цьому залишається невизначеним. З'ясування самостійного статусу ПН, безперечно, повинно стати предметом окремого дослідження.

ЛІТЕРАТУРА

Аристотель (1978). Риторика // Античные риторики: [собрание текстов / под ред. А.А. Тахо - Годи]. - М.: МГУ. - С.15 -124.

Арнольд И. В. (1981). Стилистика современного немецкого языка. - М.: Просвещение.

Астафьева И. М. (1963). Виды стилистических повторов, их природа и стилистическое использование: Автореф. дис. ... канд. филол. наук: 10.02.04. - М.

Гак В. Г. (1972). Повторная номинация и её стилистическое использование // Вопросы французской филологии / Сб. научн. тр. МГПИ им. В. И. Ленина. - Вып. 1. - М. - С.123 -136.

Гак В. Г. (1998). Языковые преобразования. - М.: Добросвет.

Гак В. Г. (2004). Теоретическая грамматика французского языка. - М.: Добросвет.

Гарузова Л. В. (1977). Лингвистическая природа и стилистические функции полисиндетона: Автореф. дис. ... канд. филол. наук: 10.02.04. - М.

Гиндин С. И. (1972). Внутренняя организация текста: Автореф. дис. ... канд. филол. наук:

10.02.4. - Минск.

Головкина В. П. (1964). Повтор как стилистическое средство в различных видах и жанрах речи: Автореф. дис. .канд. филол. наук: 10.02.04. - М.

Дужин Н. С. (1994). Повтор як стилетворчий засіб орнаментальної прози // Мовознавство. - К. - № 4 - 5. - С.57 - 61.

Дюбуа Э.-Ж. (1986). Общая риторика. - М.: Прогресс.

Змиевская А. Т. (1978). Лингвостилистические особенности дистантного повтора и его роль в организации текста: Автореф. дис.. канд. филол. наук: 10.02.04. - М.

Кисловская Е. Н. (1975). Побудительная модальность в структуре повтора (на материале англ. языка): Автореф. дис. ... канд. филол. наук: 10.02.04 - М.

Лебедева Н. М. (1982). Стилистические функции синонимического повтора // Проблемы значения языкового знака / Сб. науч. тр. КГИИЯ. - С.167 - 171.

Мальцев В. А. (1970). Параллелизм, его взаимосвязь с повтором и роль в организации художественного текста // Романское и германское языкознание. - Минск. - С.50 - 95.

Мальченко А. А. (1975). Повтор в синтаксической конвергенции (на материале англ. языка): Автореф. дис. ... канд. филол. наук: 10.02.04. - М.

Мец В. Л. (1989). Повторно-перифрастическая номинация в связном тексте (на материале французского языка): Автореф. дис. ... канд. филол. наук: 10.02.05. - К.

Остудина Т. А. (1969). Семантико-стилистические функции некоторых типов связи между предложениями в немецком языке и возможности их передачи на русском языке: Автореф. дис. . канд. филол. наук: 10.02.04. - Л.

Попович М. М. (1983). Номинальные повторы в тексте (на материале франц. языка): Автореф. дис. ... канд. филол. наук: 10.02.05. - Минск.

Пышная Л. М. (199б). Повторы как средство выражения авторской модальности и прагматической установки текста: Дис. канд. филол. наук: 10.02.04. - Днепропетровск.

Рапшите И.-Л. П. (1973). Лингвистическая природа перифразы и её стилистические функции (на материале французской художественной литературы XIX - XX вв.): Автореф. дис. ... канд. филол. наук. - М.

Синицына И. А. (1994). Повтор как средство реализации семантической связности художественного текста: Дис. ... канд. филол. наук: 10.02.04. - К.

Смущинский И. И. (1991). Коммуникативная прагматическая категория «акцентирования» и средства её реализации в современном немецком языке: Автореф. дис. ... докт. филол. наук:

10.02.4. - М.

Соколова І. В. (2002). Прагматико-комунікативні характеристики категорії повтору в текстах - анонсах: Автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.02.04. - Харків.

Солганик Г. Я. (197б). Системный анализ газетной лексики и источники её формирования: Автореф. дис. ... канд. филол. наук: 10.02.04. - М.

Тимощук Л. Н. (1975). Повтор как лингвостилистический и структурно-композиционный элемент прозы В. Борхерта: Автореф. дис. ... канд. филол. наук: 10.02.04. - Львов.

Триглебова Л. А. (1980). Роль повторной номинации в функциональной перспективе текста (на материале испанского языка): Автореф. дис. . канд. филол. наук: 10.02.05. - Минск.

ЦицеронМ. Т. (1972). Три трактата об ораторском искусстве. - М.: Наука.

Чайковский Р. Р. (1972). Стилистические функции ассиндетической и полисиндетической связи в современной немецкой художественной прозе: Дис. ... канд. филол. наук: 10.02.04. - М.

Adam J.-M., Revaz F. (1987). Aspects de la structuration du texte descriptif: les marqueurs d’enumeration et de reformulation // Langue fran9aise. - № 81. - Р. 59 - 98.

Adam J.-M., Herman Th. (2000). Reformulation, repetition et style periodique dans l’appel du 18 juin 1940 // Semen: Repetition, alteration, reformulation dans les textes et discours. - № 12. Режим досту пу: http://semen. revues. org/document1862.html.

Authier-Revuz J. (1995). Ces mots qui ne vont pas de soi. Boucles reflexives et non-coincidences du dire, T.1 et T.2: Larousse. - P. 598.

Baril C. (2004). Entre le Meme et l’Identique: trauma, repetition et autofiction dans l’oeuvre d’Annie Ernaux. - Montreal: Universite de Quebec a Montreal.

Bosredon B. (1987). Si dire c’est faire, reprendre c’est faire quoi? // Langue fran9aise. - № 73. - P. 7б - 90.

Buridant C. (1980). Les binomes synonymiques: esquisse d’une histoire des couples de synonymes du Moyen Age au XVIIeme siecle // Bulletin du Centre d’Analyse du discours. - № 4. - Lille III. - P.5 - 79.

Charolles M., Coltier D. (198б). Le controle de la comprehension dans une activite redactionnelle: elements pour l’analyse des reformulations paraphrastiques // Pratiques. - № 49. - Metz. - P. 51 - бб.

Combettes B. (2000). L’apposition comme unite textuelle et constituant phrastique: approche diachronique // Langue fran9aise. - № 125, volume 1. - P. 90 - 105.

Fontanier P. (1977). Les figures du discours. - Flammarion: «Champ linguistiques».

Forsgren M. (2000). Appositon, attribut, epithete: meme combat predicatif? // Langue fran9aise. - № 125, volume 1. - P. 30 - 45.

Frederic M. (1985). La repetition: etude linguistique et rhetorique. - TCbingen: Max Niemeyer.

GignouxA.-C. (2003). La recriture: formes, enjeux, valeurs autour du Nouvaeux Roman. - P.: Presses de l’Universite Paris-Sorbonne.

Gilbert B. D. (1989). La serie enumerative: etude linguistique et stylistique s’appuyant sur dix romans fran9ais publies entre 1945 et 1975. - Geneve: Librairie Droz.

Gйlich E., Kotschi T. (1983). Les marqueurs de la reformulation paraphrastique // Cahiers de la Linguistique Fran9aise. - № 5. - Geneve. - P.305 - 34б.

Lala M.-Ch. (2000). Le processus de la repetition et le reel de la langue // Semen: Repetition, alteration, reformulation dans les textes et discours - № 12. Режим доступу: http://semen. revues. org/document1898.html

Lefebvre M.-F. (2003). La repetition comme figure emblemati que dans la doublure de Ramond Roussel.- Montreal: Universite de Quebec a Montreal.

Loehr J. (2004). Repetitions et variations chez Andre Malraux: la condition humaine, l’espoir. - Paris:

H. Champion.

Lorian A. (1973). Tendances stylistiques dans la prose narrative fran9aise du XVIeme siecle. - Klincksieck.

Molinie G. (1994). Problematique de la repetition // Langue fran9aise. - №101. - P.102 - 111.

MuratM., Cartier-Bresson B. (1987). C’est-a-dire ou la reprise interpretative // Langue fran9aise. - № 73. - P. 5 -15.

Neveux F. (2000). L’appostion: concepts, nivaeux, domaines // Langue fran9aise. - № 125, volume 1. - P. 3 -17.

Noailly M. (2000). Apposition, coordination, reformulation dans les suites de deux GN juxtaposees // Langue fran9aise. - № 125, volume 1. - P. 4б - 59.

Plett H. (1973). Einfuhrung in die rhetorishe Textanalyse. - Hamburg: Helmut Buske.

Ricalens-Pourchot N. (2005). Dictionnaire des figures de style. - Paris: Armand Colin.

Roulet E. (1981).Echanges, interventions et actes de langage dans la structure de la conversation // Etude de linguistique appliquee. - № 44. - P. 7 - 39.

Roulet E. (1987). Completude interactive et connecteurs reformulatifs // Cahiers de Linguistique fran9aise. - №8. - Geneve. - P. 111 - 140.

Rossari C. (1989). Des aspects de l’analyse contrastive a la description de certains connecteurs reformulatifs de Fran9ais et de l’Italien // Cahiers de Linguistique fran9aise. - №10. - Geneve. - P. 193

- 214.

Rossari C. (1990). Projet pour une typologie des operations de reformulation // Cahiers de Linguistique fran9aise. - №11. - Geneve. - P. 345 - 359.

Tamba I. (1987). «Ou» dans les tours du type: «un bienfaiteur public ou evergete» // Langue fran9aise.

- № 73. - P. 1б - 28.

Wimmer Ch. (1987). L’explication de la relation signe-signifie dans le discours non lexicographique // Langue fran9aise. - № 73. - P. 54 - 75.

ДЖЕРЕЛА ІЛЮСТРАТИВНОГО МАТЕРІАЛУ Simon, A: Simon C. Acacia. (2006) - Paris: Minuit.