Головна Філологія Київського національного лінгвістичного університету МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ КОЧЕРГАН: “ЛЮДИНА В МОВІ” і “МОВА У ЛЮДИНІ”
joomla
МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ КОЧЕРГАН: “ЛЮДИНА В МОВІ” і “МОВА У ЛЮДИНІ”
Філологія - Київського національного лінгвістичного університету

Шановне наукове товариство!

Щиро вдячна організаторам Х міжнародної науково-практичної конференції “Проблеми зіставної семантики” за надану мені честь відкрити таке високоповажне наукове зібрання, присвячене ювілею глибоко шанованої людини - доктора філологічних наук, заслуженого професора Київського національного лінгвістичного університету, заслуженого працівника народної освіти України, лауреата премії Ярослава Мудрого в галузі науки і техніки Академії наук вищої школи, талановитого вченого і педагога Михайла Петровича Кочергана!

Шановний Михайле Петровичу! Передусім хочу виконати почесну місію - передати Вам найщиріші вітання від Оломоуцької україністики і особисто від її засновника професора Йозефа Андерша, від Празької україністики, від Чеської асоціації україністів, від Міжнародної фразеологічної комісії та її голови, професора Валерія Михайловича Мокієнка, від Щецинської славістики і особисто від професора Михайла Андрійовича Алексєєнка, від усіх Ваших соратників, колег і однодумців, які, на жаль, не змогли зробити цього особисто, але які подумки сьогодні з нами.

Я не була ані студенткою, ані аспіранткою Михайла Петровича, проте вважаю його своїм Вчителем. Учитися на його працях я почала ще у 1990 р. під час навчання в аспірантурі. А доля нас звела лише у 1994 р. Працюючи над кандидатською дисертацією з проблем системності лексики і фразеології, я вивчала і цитувала праці тоді незнайомого мені професора М. Кочергана, а коли постало питання про вибір опонентів, я назвала своєму керівникові першим ім’я Михайла Петровича. Професор Алексєєнко на мене уважно подивився і сказав: “Першою людиною, яка найкраще розуміється на тому, що Ви написали, є Ви сама. Другою - професор М. Кочерган. Він або похвалить вас, або каменя на камені не залишить від Вашої роботи. Ви до цього готові?” Я не роздумуючи відповіла: “Так”. Дякувати Богу, похвалив. І з того мого першого захисту я винесла одне - професор М. Кочерган - людина незвичайна, зі своєрідним біополем вимогливої доброти і вишуканого академізму.

Пам’ятаю, як я прийшла просити його бути моїм опонентом і на захисті докторської дисертації. Науковим світом тоді кружляли чутки, мовляв, Михайло Петрович збирається піти на пенсію. Уявити собі, як це невичерпне джерело енергії має піти на відпочинок, я собі просто не могла [...].

Упродовж нашого майже двадцятилітнього знайомства з Михайлом Петровичем я щоразу відкривала для себе нові й нові грані його особистості як людини і як ученого. І дякувала долі, що наші життєві шляхи перетнулися, і щиро раділа з кожної нагоди зустрітися з ним. І не припиняла у нього вчитися.

Свій виступ я невипадково назвала “Михайло Петрович Кочерган: “Людина в мові” і “мова у людині”. Мова стала його життям і долею. Він власною наполегливою працею, вгризаючись у книжкову мудрість, зумів налаштуватися на істину, сягнути глибин мови, по - філософськи осягнути її єство і буття, осмислити її роль в усвідомленні етнічної спільноти. Він - одержимий, людина класичного гарту, невгамовно допитливий, надзвичайно працьовитий і надзвичайно відповідальний за все, що робить. Такі сьогодні - на вагу золота.

Мені доводилося бачити, з якою фанатичною енергією, сконцентрованістю, дивовижним азартом працював він у бібліотеці імені В. І. Вернадського, завершуючи свої “Основи зіставного мовознавства”. На столах у інших учених - по декілька книг, а у нього - гора, і не одна, за ними самого професора не розгледіти. І ще обурювався, коли дозволяли працювати лише з десятком книг: “Мені потрібні усі!” Ми з ним тоді жартома змагалися - хто кого пересидить, бо обидва повертали бібліотекарям книги останніми.

Згадую, як шість років тому, після закінчення роботи симпозіуму україністів в Оломоуці, ми пішли на прогулянку цим чудовим старовинним містом. Він з дитячою безпосередністю читав уголос латинські написи на середньовічних будівлях і перекладав їх усьому товариству. Наступного дня ми всі ходили Прагою - з раннього ранку до вечора. Надвечір, коли інші, набагато молодші за нього, вже й рухнутися не могли, на невгамовному Михайлові Петровичу не було й знаку втоми - він ще бадьоро й захоплено читав нам вірші чеською мовою. Від пива відмовлявся - казав, що п’є тільки “Живчик”. Ми жартували: може, його енергія б’є через край завдяки тому “Живчику”, і чи не варто й нам на нього перейти. . Це людина, що горить сама і запалює інших, ділиться з усіма щедрістю душі, таланту, знань.

Завжди вражає в ньому надзвичайна вимогливість до себе щодо вивчення всіх граней складного організму нашої мови. Однією із визначальних рис ставлення Михайла Петровича й до інших в науці про мову є об’єктивність та безкомпромісність. У нього немає ані “своїх”, ані “чужих”, коли порушуються принципи високої науки. Він ніколи не дозволяє “низького польоту” ані собі, ані іншим, уміє сказати - “ні”; недбалого ставлення до мови нікому не пробачить, на помилки та огріхи вкаже завжди - проте повсякчас коректно, доброзичливо, тактовно. Нерозумний - образиться, розумний - подякує. Він уміє перетворити на творчість і відгуки на дисертації - у них він представляє не лише глибокий і вдумливий аналіз, що свідчить про неабияку обізнаність ученого в усіх сферах науки про мову, - у них звучить вишукана мова, філігранно й оригінально сформульовані думки, власні роздуми. Скільком з нас він ніби ненароком у своїх відгуках та рецензіях дарував безцінні ідеї на майбутнє! Бо завжди цінує творчість і пошук.

В. фон Гумбольдтове “людина в мові” можна розуміти й по-іншому: як антропоцентризм нового ґатунку - те, що принесене людиною в мову. А внесок цей у Михайла Петровича - більш ніж вагомий: близько двох сотень праць написано ним. Не кожний учений може пишатися таким багатим доробком - науковими статтями, посібниками, програмами, відтвореними на папері роздумами про минуле, сьогоденне і майбутнє нашої мови, одноосібним словником і чотирма підручниками для студентів-філологів із грифом Міністерства освіти, які ще й перевидавалися майже щороку.

“Словник російсько-українських омонімів” - не лише унікальне й надзвичайно потрібне усім носіям української мови видання. Тільки той, хто сам працював зі словом, знає, як нелегко часом “потримати його на долоні”, охопити всі його грані, помітити, піймати й зафіксувати те, що ледь помітне навіть для фахівців, перекладачів, не кажучи вже про пересічного користувача мовою. Цей словник виявився не лише практичним, але й пізнавальним.

Підручники “Вступ до мовознавства”, “Загальне мовознавство” та “Основи зіставного мовознавства” можна охарактеризувати коротко так: вони не містять сухої класичної “науковості”. Їхній автор зумів, говорячи про надзвичайно складні речі, хай то співвідношення між формою і змістом словесних знаків чи закономірності розвитку мов, історичні процеси чи система й структура мови, сегментні й суперсегментні одиниці мови чи морфологічні, синтаксичні категорії, фономорфологічні процеси чи різноманіття мов світу, етапи розвитку науки про мову, - втримати живий і разом з тим вишуканий стиль викладу, розмовляти зі студентом просто і зрозуміло. “Вступ до мовознавства”, підручник з дисципліни, яка філологами вивчається чи не найпершою, здатен не відрадити, а лише розбудити допитливість читача. “Загальне мовознавство” - це живий діалог, бо різноманіття течій, методів, підходів, ідей спонукає читача мислити. Щодо “Основ зіставного мовознавства”, скажу коротко: такого рівня підручника немає ані у наших близьких, ані у далеких сусідів. Видана у 2GG9 р. його польська перекладна версія “Podstawy j^zykoznawstwa konfrontatywnego” - яскраве свідчення тому. Можемо лише голову схилити перед титанічною працею, бо такий матеріал складається з маленьких уламків різнокольорового скла, над кожним з них треба ой як важко попрацювати, знайти не лише його, але й належне йому місце, змоделювати той порівняльний вітраж так, щоб він заграв усіма барвами. Навіть не знаю, скільки різних мов представлено в ілюстративному матеріалі цього підручника. Студент читає - йому цікаво. Науковцеві не просто цікаво, бо кожен з нас знає, що за такою працею стоїть. І добре подумавши, не всякий за таку працю візьметься.

Його ім’я знає будь-який студент-філолог. Не лише в Україні, а й за її межами. Та він ніколи не спочиває на м’яких лаврах успіху. Він ламає стереотипи - у ньому немає професорської поважності та сухого академізму. Коли я вперше його побачила, то пожартувала, що зовсім не таким собі уявляла, і що Михайло Петрович зовнішньо зовсім не подібний на професора. Що я йому відверто і сказала. Він мені видався подібним на вільного художника - людина із “шармом”, стримано-елегантний, емоційний, прекрасний співрозмовник із живими мудрими очима. Тільки пізніше я довідалася, чому ота його творча іскорка так мені тоді впала в око. Танець - це велике мистецтво. Танцюрист може технічно бездоганно виконати всі “па” але його танок нікого не візьме за душу. У танці треба жити й горіти. Він захоплюється усім, що робить, і захоплює інших. І вчився сам, попри всі удари долі, яких йому довелося зазнати, і вчить решту сприймати світ і все в цьому світі радісно. Бо був і є Людиною світлою, скромною, енергійною і життєрадісною настільки, що поряд з ним відчуваєш себе молодшим.

Завершу коротко: дякуємо, пане професоре за те, що Ви у нас є. Вам бажаємо здоров’ я і тепла на душі. А нам усім - щоб Ви якнайдовше з нами просто БУЛИ.

Архангельська А. М.,

доктор філологічних наук,

доцент кафедри славістики

філософського факультету

Університету імені Ф. Палацького в Оломоуці

(Чеська Республіка)