joomla
ТРУДНОЩІ ПЕРЕКЛАДУ ІДІОЛЕКТУ ОПОВІДАЧА
Філологія - Київського національного лінгвістичного університету

ЩЕРБАК А.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

У даній статті розглядаються проблеми ідіолекту оповідача в перекладі. Розглядаються компоненти ідіостилю автора та досліджується тріада автор-оповідач - персонаж. Персонажі в свою чергу поділяються на центральні та периферійні. В статті проаналізовані твори відомих письменників з метою виявлення особливостей перекладу ідіолекту.

The article deals with the problems of idiolects narrator in translation. The author tries to define the components of the author’s idiostyle and the triada: the author-narrator- personage is studied. Personages are devided into central and pericentral ones. There are famous writers’ works analisys which shows the peculiarities of idiolect.

Характеризувати особистість без коментарів тонко і віртуозно автор художнього твору може завдяки активному використанню розмовної мови, створюючи так звані ідіолекти.

Багато хто з авторів відзначаються тонким музичним „слухом”. Їхні персонажі говорять своїм власним неповторним голосом, що в літературному творі є одним з найважливіших параметрів унікальності авторського стилю. Це ставить перед перекладачем додаткові складні завдання.

Останнім часом проблемами ідіолстилю та ідіолекту персонажу у стилістиці займалися Дж. Ліч, М. Шорт, К. Вейлс, в українському мовознавстві - В. Жайворонок.

Актуальнісьть даного дослідження зумовлена широким інтересом науковців до проблеми мовної особистості у різних аспектах та браком системного дослідження способів відтворення ідіолектів у перекладі - не всі параметри отримують достатню увагу науковців. Попри значний здобуток мовознавців та філософів у вивченні даного питання, ця тема залишається не достатньо дослідженою у перекладознавсті та потребує певної систематизації для полегшення тих лексико-стилістичних проблем, що пов’язані з відтворенням мовлення як оповідача, так і персонажів у перекладі.

Перевага, що надається мовним та мовленнєвим засобам у сукупності створює портрет особистості. Ці пріоритетні в кожному окремому випадку засоби можуть реалізовуватися на всіх мовних рівнях: фонетичному, граматичному, стилістичному.

Ідіостиль автора складається з двох базових компонентів: власне ідіостиль письменника як творчої особистості і ідіолект, створених ним персонажів. Кожний із складників має безліч різновидів всередині великої групи.

Ступінь віртуозності володіння ідіолектичною палітрою, тобто вміння автора створювати “багатоголосся” є однією з найважливіших засад професійної майстерності.

Слід звернути особливу увагу на неоднорідність подачі матеріалу в різних типах оповіді. Тут також варто виділити два базових підходи: оповідь від першої особи, тобто наявність оповідача, і оповідь від третьої особи, де оповідач ідентифікується з автором твору.

З позиції перекладознавства має сенс виділяти таку тріаду: автор - оповідач - персонажі. На перший погляд оповідач виступає своєрідним аналогом автора, тобто функціонально автор та оповідач ототожнені. Проте на відміну від автора оповідач знаходиться і діє у тому ж вимірі, що й інші персонажі твору, підкорюється тим самим законам, що і вони, тоді як автор - фігура іншого оповідного рівня, розгляд якого виходить за рамки даної статті.

Деякі літературознавці поділяють оповідачів від першої особи на центральних (central) та периферійних (peripheral). [Атарова, Лесскис 1976, 346] Центральним вони вважають оповідача, який є активною дієвою особою твору, а периферійними - персонажів другого та третього плану, які не включаються активно в розвиток фабули. Такі визначення видаються не зовсім вдалими, оскільки термін „периферійний оповідач” ніби натякає на існування в рамках того ж таки твору центрального оповідача. Можливо, більш влучно було б назвати його „фоновим оповідачем.”

Центральний оповідач не рідко виступає і головним героєм твору, особливо в так званому “доцентровому” романі. Прикладами таких романів є “Девід Копперфілд” Ч. Діккенса, “Джейн Ейр” Ш. Бронте, “Над прірвою у житі” Дж. Д.Селінджера, “Очима клоуна” Г. Беля.

Відомий роман У. Фолкнера “Шум і лють” має доволі унікальну структуру оповіді, оскільки кожна частина має свого центрального оповідача з власною манерою відтворення дійсності, з власним голосом і світосприйняттям. Ці оповіді сумарно створюють стереоскопічне відображення художньої реальності. Зрозуміло, що перекладач повинен дуже ретельно і точно відтворювати неповторність голосу кожного з оповідачів-героїв.

Найчастіше автор звертається до оповіді від першої особи для розкриття зсередини того персонажа, якого він обрав своєю головною діючою особою. У такому випадку оповідач є ніби автором стосовно своїх висловлювань, що підтверджується лексико-граматичними і стилістичними компонентами та визначає його як індивідуальну мовну особистість.

Письменники грають ролі, так само як і актори та актриси, для того щоб “стати” героями, яких вони зображують. Іншими словами вони живуть у своїх персонажах, які зазвичай різняться від них самих. Здається, що вони надягають маску і виступають від імені зовсім іншої особи, хоча і говорять від її імені. Вибір першої особи - нарративний вибір, який дозволяє нам вживатися в інші особи.

Фоновий оповідач не відіграє помітної ролі в розвитку сюжетних ліній твору, він скоріше спостерігач, який не втручається, а оцінює події, що розгортаються перед ним.

Форми оповіді в художній літературі досить різноманітні: оповіді та діалоги, авторське викладення фактів та внутрішні монологи, щоденники та переписка. Крім того свій відбиток на кожну з форм оповіді накладають епоха, направленість, жанр, індивідуальність автора та особливості його замислу щодо твору.

Особливий інтерес становить розгляд оповідача в творах, що написані від першої особи, тобто так зване “І-пагга1іоп”. Проблема в тому, що за таких умов звернення оповідача іде від першої особи, але це монологічне мовлення. Один і той самий персонаж по-різному звучить в монологічному та діалогічному мовленні. Прикладом може служити Джек Берден з роману Р. П.Уоррена “Все королівське військо”.

На відміну від основного оповідача, другорядний є персонажем-споглядачем, який є частиною подій, але не впливає на них, події не фокусуються на ньому. Така оповідь характеризується відстороненим голосом оповідача і може нести певні моральні роздуми, висновки та судження.

Прикладом такого оповідача-спостерігача є Нік Каравей у “Великому Гетсбі”. Нік бере участь у подіях, але він не герой, події роману розгортаються навколо Гетсбі та його історії. Оповідач-спостерігач - це автономний персонаж всередині історії, він бере участь у діях, знає головних героїв та веде оповідь від першої особи. Таким чином автор відмовляється від позиції всезнання та всюдисущності деміурга, оскільки оповідач-спостерігач може розповісти лише те, що знає простий споглядач подій.

Якщо Нік - другорядний персонаж, то Девід Копперфілд - герой. На противагу периферійному розташуванню оповідача-свідка оповідач-протагоніст посідає центральне місце у подіях, саме його точка зору слугує фіксованим центром орієнтації для читача. Недарма Голден

Колфілд в „Ловці у житі” говорить, що не розповідатиме “Девід-Копперфільдівських дурниць”.

Особливий інтерес становлять твори, в яких існує кілька оповідачів. Така форма була притаманна, зокрема класичному вікоріанському роману.

У “Грозовому Перевалі” Е. Бронте оповідь починається від імені містера Локвуда, нової у тій місцевості людини. Історію мешканців Грозового Перевалу він дізнається від Оповідачки 1, покоївки місіс Дін, яка прожила там все своє життя. Локвуд - не головний герой. Він одночасно відіграє роль Оповідача 2 та слухача. Те, до чого всі звикли, завдяки свіжому погляду відкриває йому таємничі речі, які потребують розв’язання, а завдяки лінійному розвитку фабули місіс Дін розкриває їх.

У “Місячному камені” У. Коллінза півдюжини оповідачів, кожен з яких, розказуючи свою частину таємничої історії місячного каменя, сприяє створенню цілісної картини роману. Зрозуміло, що в своєму фрагменті оповіді ці оповідачі набувають якості дієвого персонажу. Така ж структура оповіді притаманна і другому славетному роману У. Коллінза “Жінка в білому”.

Багато творів написано у формі записок, журналів, щоденників. Часто пресонажам відкриваються нові факти через листи, це також оповідь, яка включає особливості епістолярного жанру.

У романі “Все королівське військо” у четвертому розділі з’ являється Оповідач 2, Касс Мастерн, джентельмен з американського Півдня на передодні Громадянської війни, який залишив свої записки і щоденники. В них глибоко трактуються моральні проблеми, що призвели до зіткнення Півдня і Півночі США. Його оповідь перекидає місток до 30­х років ХХ століття. Період основної дії роману, слугує важливим етичним камертоном, допомагає краще розібратися у духовному світі Оповідача 1 - Джека Бердена.

Записки Касса Мастерна є блискучим зразком стилізації оповідної манери ХІХ століття і тим самим стають додатковою проблемою для перекладача, який мусить віднайти відповідні зображені засоби.

Точка зору оповідача може бути єдиним важливим вибором, який робить автор. Визначальним є той, хто розповідає і з якої перспективи. Точка зору оповідача задає рамки, які окреслюють твір та визначають його виміри. Вона також задає тон та настрій інформації, що подається, відповідні мовленнєві звороти та послідовність подій. Що важливо для одного оповідача може зовсім не цікавити іншого. Основним завданням при виборі такої точки зору є оцінка того, що буде досягнуто оповідачем, а що втрачено.

Оповідь від першої особи видається найбільш природньою. Вона вирізняється від “літературного” голосу третьої особи, що передбачає наявність автора.

Автори обирають маски, що відрізняються від них самих за класом, расою, статтю, культурою та соціальним походженням. В той час коли автор першої особи говорить про важливість співчуття або розуміння кожному з персонажів, приємного або ні, він має набути особливого досвіду та мови для розкриття характера.

Оповідь від першої особи, це не просто викладення фактів. Це пошуки потрібних акцентів, дослухання до мови. Будь-яку тему можна розкрити по-різному - з тугою, радістю, щастям, жорстокістю, жалем. Оповідачі настільки ж різноманітні, як і барви веселки. Голос оповідача може бути дружнім та довірливим, або сумним, скорботним, співчутливим, ностальгічним, аморальним, наївно дитячим.

Проте, кожен оповідач опосередкований, відсутність автора лише ілюзія. Однак, хоча в повсякденному житті ми звикли говорити від першої особи, писати від першої особи - не легке завдання, що викликає труднощі та встановлює рамки. Іншими словами всі події мають бути узгодженими з тим, що оповідач бачить або знає про оточуючий світ. Все проходить через фільтр свідомості оповідача. Передача відбувається у вигляді образів та резюме, забарвлених мовленнєвою характеристикою через ідіолект оповідача.

Сама індивідуальна своєрідність, як особлива якість літературного твору, що виникає на фоні загальнонародної мови, національної специфіки мови та літератури, в рамках певної епохи, передбачає велику різноманітність своїх виявів - як у площині змісту, так і в мовній площині [Федоров 2002, 324]. І ще більшою має бути різноманітність тих конкретних форм, в яких прояв індивідуальної своєрідності може відображатись при перекладі. Всі об’єктивно-художні риси своєрідності пов’язані із світоглядом, естетикою, і від дотримання цих рис при перекладі залежить вдалість передачі ідейно-художньої направленості оригіналу. Разом з тим всі ці риси знаходяться у співвідношенні, у згоді з тією мовою оригіналу, якою його створено.

Коли читач відкриває переклад і на рівні з оригіналом впізнає голоси героїв лише за їхніми індивідуальними зворотами, словами, інтонаціями, такий переклад є значним здобутком для перекладної літератури.

ЛІТЕРАТУРА

Атарова К. Н., Лесскис Г. А. Семантика и структура повествования от первого лица в художественной прозе./ К. Н. Атарова, Г. А. Лесскис // Серия литературы и языка. - Том 35. -№4, 1976. - С.343-356.

Бронте Ш. Джен Эйр:[пер. с англ.] Ш. Бронте. - М.: Художественная литература,1989. - 494 с.

Вул С. М. Некоторые актуальные вопросы криминалистического исследования речи / С. М. Вул // Теорія та практика судової експертизи і криміналистики : Збірник матеріалів міжнарод. наук.-практ. конф. - Вып. 2. - Харків : Право, 2002. - С.607-610.

Пищальникова В. А. Проблема идиостиля. Психолингвистический аспект. / Вера Анатольевна Пищальникова. - Барнаул, 1992. - 213 с.

Федоров А. В. Основы общей теории перевода (лингвистические проблемы) : для ин-тов и фак-тов иностр. языков / Андрей Бенедиктович Федоров.- СПб. : Филологический факультет СПбГУ; М. : ООО “Издательский дом “Филология три.” - 2002. - 416 с.

Bronte E. Wuthering Heights / Emily Bronte - NewYork : Bames and Noble Classics, 2004. - 353 p.

Collins, W. The Woman in White. / William Collins - L. : Campbell, cop.1991. -609p.

Collins, W. The Moonstone / William Collins. - London. - Penguin Books, 1994. - 464 p.

Warren, R. P. All the king’s men / Robert Penn Warren. - New York : Bantam book, 1971. - 438 p.


ІДІОСТИЛЬ В ТЕОРЕТИЧНИХ РОЗРОБКАХ ПЕРЕКЛАДОЗНАВЦІВ

ДОВГАНЧИНА Р. Г.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Стаття присвячена теоретичним засадам проблеми ідіостилю в перекладі художнього тексту. Автор узагальнює всі аспекти ідіостилю та визначає їхній вплив на переклад. Також в статті висвітлено погляди різних дослідників на проектування поняття “ідіостиль”.

The article is dedicated to the theoretrical grounds of idiostyle, which proves to be essential for literary translation. The author tries to generalise all aspects of idiostyle and to identify their influence upon the author’s idiostyle reflection in translation.

Сучасні дослідження з теорії перекладу художньої літератури все частіше звертаються до позицій антропоцентризму. Наприкінці ХХ століття з’являються нові концепції мови, що активізують інтерес перекладачів досліджувати “людський фактор” при здійсненні перекладу. Людина осмислюється як мовна особистість - “сукупність особливостей і характеристик людини, що обумовлюють створення і сприйняття ним мовних творів (текстів)” [Леденева 2001, 3]. Саме в цей час в центр уваги дослідників художнього тексту ставляться поняття ідіостилю та ідіолекту, тобто індивідуальних особливостей використання художником його мовного простору. Сучасне визначення художнього тексту, як правило, містить указування на значущість особистості його творця. Художній текст розглядається лінгвістами як твір, який є “реалізацією концепції автора, картиною світу, що створена його творчою уявою і втілена в тканині художнього тексту за допомогою спеціально відібраних засобів у відповідності до задуму” [Поцепня 1997, 64]. Саме відтворення цих “спеціально відібраних засобів” виявляється найскладнішим завданням для галузі художнього перекладу, вирішення якого неможливе без розуміння важливості поняття ідіостилю письменника, що і зумовлює актуальність нашого дослідження. Метою дослідження є узагальнити певні спільні моменти поняття ідіостиль і визначити, яким чином вони впливають на відтворення засобів ідіостилю в художньому перекладі.

Безперечно, Інтерес до “мовної особистості” супроводжував мовну творчість протягом більшої частини її історії, але лише останнім часом з’ явилися визначення і конкретні описи ідіостилів. У русистиці ХХ століття поняття “індивідуального стилю” і “мовної особистості” перш за все пов’язано з іменем В. В. Виноградова, який визначав стиль як систему “індивідуально-естетичного використання засобів словесного вираження, що властиві певному періоду розвитку літератури” [Виноградов 1961, 59]. Особливе місце серед праць Виноградова посідають його евристичні пошуки, які мають на меті встановлення шляхом аналізу мови і стилю твору його приналежність до того чи іншого автора. Проведення такого аналізу необхідне не тільки літературознавцю, а й кожному перекладачеві, який береться за переклад творів автора, що вирізняється своїм неповторним стилем.

Опису індивідуальних художніх систем словесних форм присвячено багато робіт російських вчених виноградовської школи (Бекова, Борисова, Донецьких, Коробейнікова, Лілич, Поцепня, Семенова, Язикова). За словами Поцепні “авторська картина світу, що розгортається в художньому творі в словесній формі є відображенням естетичної функції мови” [11 : 1987, 251].

Значний розвиток у дослідження ідіостилю вносять праці М. М. Бахтіна, Б. М. Ейхенбаума, В. М. Жирмунского, Ю. М. Тинянова, Р. О. Якобсона.

Дослідники московської школи лінгвопоетичного аналізу (Григор’єв, Гаспаров, Іванчикова, Караулов, Ковтунова, Кожевникова, Ніколіна, Некрасова, Рєвзіна, Санджі-Гаряєва, Тростніков, Фатєєва, Хохуліна, Шульская та ін.) орієнтовані на ідіостиль як “складну систему взаємообумовлених мовних прийомів, що беруть участь в побудові художнього світу поета” [Поцепня 1997, 123]. Таким чином, ідіостиль трактується перш за все як формально-стилістичний параметр і відноситься до способу вираження змісту тексту [Жолковский 1996, 135].

На думку В. В. Лєдєньової, ідіостиль проявляє себе в результаті текстопороджуючої і естетичної діяльності мовної особистості. Тому він, передусім, відображується в інтеграції тем, жанрів, засобів і прийомів, яким надається перевага і які необхідні для побудови тексту і передачі як інформативних так і емотивно-експресивних компонентів [8: 1995, 39]. Ключовою категорією при визначенні ідіостилю для В. В. Лєдєньової є категорія “переваги”, яка базується на властивостях прагматикону мовної особистості автора. Співвідношення понять ідіолект - ідіостиль трактується автором як ієрархічне: “ідіостиль - це система відношень до різноманітних способів авторепризентації засобами ідіолекту, що індивідуально встановлюється мовною особистістю” [8: 1995, 40].

Автори фундаментальних нарисів з опису ідіостилів різних письменників стверджують, що за широким “діапазоном мовленнєвих перевтілень” творчої індивідуальності завжди можна побачити

“структуроутворюючий стержень творчості”, в чому вони вбачають характерну рису російської поетичної традиції і її представників, які “цінують свою індивідуальність” [Поцепня 1997, 408].

Утім термінологія таких ключових понять, як ідіостиль та ідіолект, містить певні протиріччя, хоча в більшості випадків спостерігається факт майже повної їхньої синонімії.

Серед різноманітних точок зору на співвідношення таких понять, як художня мова, художній текст, художній ідіостиль та ідіолект, можна виділити два основних підходи. Перший полягає в тому, що ідіостиль та ідіолект вважаються співвідносними між собою як поверхнева і глибинна структури в таких описах як “Зміст ^ Текст” або ж в описах, що утворюють тріаду “Тема ^ Засоби виразності ^ Текст” [Караулов 1989, 6]. Лінгвістичні дослідження, які висвітлюють чималу кількість взаємопов’язаних мовних факторів, що утворюють ідіолект, відштовхуються від таких понять, як “мовна пам’ять” і “генетика лінгвістичного мислення” автора, а в кінцевому результаті зводяться до ієрархічної системи інваріантів, які організовують так званий “художній світ” автора. В. П. Григор’єв вважає, що опис ідіостилю повинен намагатися виявити глибинну семантичну і категоріальну зв’язність його елементів, які втілюють у мові творчий шлях автора, а також сутність його очевидної та неочевидної рефлексії над мовою [Диброва 1996, 6]. Характеристику мовної особистості автора, що об’єднує весь опис, В. П. Григор’єв називає “образом автора ідіостилю” по природній аналогії з ідеями В. В. Виноградова і М. М. Бахтіна. До того ж, в описі виділяється не тільки напрям “ідіолект - ідіостиль”, що має свою систему правил переходу, але й напрям “текст - ідіолект” та “мова - ідіолект”.

Друга тенденція розвитку наукової думки полягає в тому, що при цілісному описі тексту перевага надається функціонально-домінантному підходу. Основи цього підходу були закладені в працях Ю. М. Тинянова, а також Л. В. Виготського. Поетичний ідіолект може бути описаний як система пов’ язаних між собою домінант та їхніх функціональних галузей.

Сьогодні більшість досліджень ідіостилю здійснені на матеріалі поетичної творчості. Втім найзагальніші параметри з досліджень поетичного ідіостилю починають активно застосовуватися і до прозових творів. Слід зазначити, що вони можуть створити дуже корисний інструментарій для перекладачів.

Вивчення проблеми “літературного білінгвізму” (поезії та прози одного автора), а також феномена “авторського перекладу” (наприклад, з російської мови на англійську і з англійської на російську у В. Набокова) говорить про необхідність побудови більш загальної моделі ідіостилю. Це пов’язано з тим, що “мовна особистість” повинна розглядатися в усій багатоманітності її проявів, коли “функціональні галузі” дії домінант не визначені і принципово не можуть бути визначеними. Наприклад, вірші і проза одного автора утворюють єдиний мовний простір. Правила самого переходу від однієї форми вираження до іншої визначені законами тієї ж глибинної семантичної зв’язності, в якій “проявляється сутність рефлексії поета над мовою” [Григорьев 1989, 25]. Саме ці закони глибинної зв’язності і вимагають таких інваріантних семантичних одиниць, які б відображували метамовний характер творчого мислення і були б організовані в деяку єдину зворотну систему залежностей, яка робить можливим органічний перехід від форми до змісту і від змісту до форми.

“Літературний енциклопедичний словник” зазначає: “... індивідуальна мова, ідіолект, характеризується як одна з найважливіших складників індивідуального стилю” [9: 2000, 114]. Ідіостиль визначається як “система змістових і формальних лінгвістичних характеристик, яким наділені твори певного автора, що робить авторський спосіб мовленнєвого викладу, втілений у цих творах, унікальним”. Утім, ці літературознавчі визначення не можуть вважатися повними для здійснення перекладознавчого аналізу. За словами Олександра Блока стиль всякого письменника так тісно пов’язаний з станом його душі, що досвідчене око може побачити душу по стилю і шляхом вивчення форм проникнути до глибини змісту [Виноградов 1961, 69]. Тож щоб зрозуміти ідіостиль письменника, треба проникнути в “душу” його творів, а це можливо тільки після вивчення його біографії, світогляду, життєвого досвіду, психології особистості. Тобто потрібно розуміти основу формування його письменницької спрямованості, того, що робить письменника письменником, відрізняє його від інших людей.

Формування особистості письменника відбувається свідомо, коли він усвідомлює свою необхідність у художній творчості. Тоді перед ним постають питання про цілі творчості, його адресата і про творчий метод. Проникнути в творчий метод письменника перекладачеві можуть допомогти також праці та спостереження його сучасників, літературних критиків, а також автобіографічні роботи письменника.

Отже, для перекладача важливо бачити і розуміти ідіостиль як систему певних компонентів, або метатропів, які в сукупності утворюють певну ієрархічну і при цьому замкнуту систему залежностей, що породжує авторську модель світу. Під метатропами слід розуміти те семантичне співвідношення адекватності, яке виникає між поверхово різноманітними текстовими явищами різних рівнів в межах певної художньої системи. За Н. А.Фатєєвою в метатропах міститься “генетичний код” письменника, який неопосередковано корелює з епізодичною, семантичною і вербальною пам’яттю індивіда [Поцепня 1997, 267]. Ці типи пам’яті, що утворюють своєрідний простір “креативної пам’яті” Н. А.Фатєєва і вважає основою ідіостилю. У перекладацькому ракурсі доцільно представити ідіостиль за допомогою змістових та формотворчих компонентів ідіостилю.

Розглядаючи змістовну сторону ідіостилю, дослідники виділяють ситуативні та концептуальні метатропи. Ситуативні метатропи вказують на автора “як представника своєї епохи, свого суспільства, свого соціального оточення, який залучений до руху соціально-політичного і культурного життя народу (а часто і ширше: народів, людства), є не тільки ланцюжком, а й рухомою силою, діючим фактором в історії творчості культурних цінностей, що важливі для його нації і навіть всього світу” [Виноградов 1959, 35]. Враховуючи всі ці фактори, слід приступати до розгляду концептуальних метатропів, тобто авторської моделі світу, або картини світу автора. Поняття картини світу знаходиться останнім часом у центрі уваги когнітивної лінгвістики, та представлене через опис художніх концептів (Н. Д. Арутюнова, А. Д. Бєлова,

А. Вежбицька, В. І. Карасик, О. С. Кубрякова) Визначення поетичного ідіостилю, що досліджується в галузі когнітивної лінгвістики розширюється у порівнянні з літературознавчим і визначається як сукупність ментальних і мовних структур художнього світу письменника.

В Україні розпочато дослідження засобів відтворення художнього концепту в перекладі як домінанти авторського ідіостилю. Зокрема, в працях І. С. Шевченко, дисертаціях М. Лук’янченко та Ю. Чалої. Встановлення значення певного індивідуального концепту автора можливе завдяки аналізу словникових дефініцій. Необхідно пам’ятати, що концепт пов’язаний з авторським задумом, з індивідуальним світом письменника і набуває важливих конотацій, які необхідно передавати в перекладі. Концепт повинен зберігати лише ті ознаки, які характерні оригіналові.

Ситуативні і концептуальні метатропи утворюють основу змістовного аспекту ідіостилю, і потребують закріплення в формотворчому аспекті, за допомогою якого реалізуються ситуативні і концептуальні константи в просторі мови і організують зовнішню сторону змісту. Питання визначення та відтворення в перекладі формотворчих компонентів ідіостилю письменника є більш вагомим та проблемним для перекладу.

Формотворча сторона ідіостилю представлена композиційними та операціональними метатропами. Композиційні метатропи забезпечують зв’язність єдиного тексту, створюючи при цьому різноманітні переломи ритму і симетрії / асиметрії, використовуючи різні види пам’яті слова як матеріал і переводять сітку ситуативних і концептуальних функціональних залежностей в лінійну послідовність. Операціональні метатропи мають вигляд певних засобів, якими характеризується творчий метод письменника: лексичних, граматичних, синтаксичних чи стилістичних. “Звичайно, що визначення авторського стилю відбувається на основі співставлення, зближення і ототожнення системи засобів виразності і їхніх функцій. Окремі мовні явища в новій співвіднесеності в цілому можуть отримати зовсім інше висвітлення. Одна і та сама граматична форма може приховувати за собою різнорідні внутрішні імпульси” [Виноградов 1961, 67]. Тільки за допомогою детального та ретельного аналізу всіх формотворчих елементів перекладач може зрозуміти головні принципи поетики автора.

Отже, ідіостиль - це складна багатогранна система, яка є не просто системою засобів, що ними користується автор для вираження своїх ідей, а способом відображення реальності такою, як її бачить автор. Оскільки в перекладі твору головним є збереження єдності форми і змісту, то важливо визначити ті принципи, які лежать в основі конструювання саме такої моделі світу і саме в такий спосіб, як ми це бачимо в конкретному художньому творі. В результаті, враховуючи всі описані фактори, ідіолект можна визначити як сукупність текстів, що породжені в певній хронологічній послідовності у відповідності до єдиної системи метатропів певного автора, яка розвивається на протязі конкретного періоду творчості. Отже, ідіостиль - поняття значно ширше, ніж ідіолект, який є тільки його частиною, або складником. Ідіолект - найвагоміша частина ідіостилю, що надає творові особливого звучання і форми. Форма твору потребує найретельнішої уваги при перекладі, тому кожен перекладач після детального вивчення змістових компонентів теж повинен рухатися від ідіолекта до ідіостилю. Тобто основні домінанти ідіостилю реконструюються на матеріалах ідіолекту - сукупності мовних форм індивідуального мовлення.

ЛІТЕРАТУРА

Виноградов В. В. О языке художественной прозы / Виктор Владимирович Виноградов.- М. : Гос. изд-во худ. лит-ры, 1959. - 656 с.

Виноградов В. В. Проблема авторства и теория стилей / Виктор Владимирович Виноградов. - М. : Гос. изд-во худ. лит-ры, 1961. - 614 с.

Григорьев В. П. Грамматика идиостиля / Виктор Петрович Григорьев. - М.: Наука, 1983. - 222 с.

Григорьев В. П. Очерки истории языка русской поэзии ХХ века: Основные задачи, проблемы, перспективы /

B. П. Григорьев // Язык русской поэзии ХХ века. - М. : ИРЯ РАН, 1989. - С. 4-12.

Диброва Е. И. Коммуникативно-когнитивная модель текстопорождения / Е. И. Диброва // Семантика языковых единиц. Доклады V Международной конференции. - М., 1996. - С.130-136.

Жолковский А. К., Щеглов Ю. К. Работы по поэтике выразительности : Инварианты - Тема - Приемы - Текст /

A. К. Жолковский, Ю. К. Щеглов. - М. : АО Издательская группа “Прогресс”, 1996. - 344 с.

Караулов Ю. Н. Предисловие : Русская языковая личность и задачи ее изучения / Ю. Н. Караулов //. Язык и личность / под. ред. Д. Н. Шмелева. - М. : Наука, 1989. -

C. 3-8.

Леденева В. В. Идиостиль (к уточнению понятия) /

B. В. Леденева // Филологические науки. - 2001. - № 5. -

C. 36-41.

Литературный энциклопедический словарь / Под общ. ред. В. М.Кожевникова, П. А. Николаева. - М. : Советская энциклопедия, 1987. - 752 с.

Очерки истории языка русской поэзии ХХ века : Опыты описания идиостилей. - М. : Наука, 1995. - 558 с.

Поцепня Д. М. Образ мира в слове писателя. - СПб. : Изд-во С.-Петербурского ун-та, 1997. - 267 с.

Язык : теория, история, типология / сб. Ин-та языкознания РАН / Под ред. Н. С. Бабенко. - М. : Эдиториал УРСС, 2000. - 510 с.


Похожие статьи