Головна Філологія Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка ГОГОЛІВСЬКІ ІНТЕРТЕКСТЕМИ В РОМАНІ "БЕЗ ҐРУНТУ" В. ДОМОНТОВИЧА
joomla
ГОГОЛІВСЬКІ ІНТЕРТЕКСТЕМИ В РОМАНІ "БЕЗ ҐРУНТУ" В. ДОМОНТОВИЧА
Філологія - Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Проаналізовано етико-філософську проблематику роману "Без ґрунту" В. Домонтовича як інтертекстуальний ді­алог з романом "Мертві душі", комедією "Ревізор" та повістю "Старосвітські поміщики" М. Гоголя.

The article analyzes the range of philosophical problems in the novel 'Without ground' by V. Domontovich as an intertextual dialog with novel 'Dead Souls', comedy 'Auditor', and narrative 'Old-fashioned landowners' by M. Gogol.



Модернізм в українській літературі першої половини ХХ ст. як інтелектуальний пошук нових тем і виражаль­но-зображальних засобів спричинив глибоке переосми­слення та інтерпретацію культурних символів минулого. Зокрема, йдеться про активний діалог у творчості укра­їнських письменників-модерністів з текстами М. Гоголя. У вітчизняному літературознавстві про художнє засво­єння певних рис гоголівської поетики згадувалося у зв'язку з мистецькою практикою Т. Осьмачки, М. Хви­льового, Є. Маланюка та ін. У творчості В. Домонтовича постать М. Гоголя, його художній доробок також знай­шли своє і наукове, і художньо-літературне осмислен­ня та оригінальну інтерпретацію. Нині існує чимало досліджень експериментально-психологічних романів В. Домонтовича, проте ґрунтовний аналіз гоголівських інтертекстем у його творчості ще не здійснювався, за винятком студій Ю. Шереха, де дослідник вказує на окремі алюзії в романі "Без ґрунту" на поему "Мертві душі" [7]. Ця обставина обумовлює актуальність напи­сання статті, мета якої - з'ясувати специфіку інтертек - стуальної комунікації в названому творі В. Домонтови­ча з текстами М. Гоголя.

Варто зазначити, що чільні українські письменники і літературознавці першої третини ХХ ст. активно вияв­ляли інтерес до суперечливої постаті автора "Вечорів на хуторі біля Диканьки" та "Мертвих душ". Маємо на увазі Ю. Яновського, П. Филиповича, М. Зерова та ін. Зокрема, В. Домонтович написав кілька розвідок про фольклорну основу повісті "Вій" та філософсько - естетичну проблематику малої прози Петербурзького циклу. З огляду на схильність цього вченого до аналіти­чних роздумів над певними проблемами і в наукових працях, і в художніх творах, його звернення до гоголів­ської поетики в романі "Без ґрунту" видається логічним продовженням інтелектуальних пошуків. У цьому тексті можна не тільки простежити перегуки з композиційною побудовою, образною системою "Мертвих душ" - сам автор вказує на зорієнтованість на цей текст. Цікавим для дослідження твір стає з огляду на поєднання в ньому "улюблених" тем і мотивів В. Домонтовича та "гоголівської" поетики.

У цьому романі письменник продовжує роздумувати над проблемами своєї епохи: осмислення сучасності як складного процесу переоцінки цінностей, згасання на­родницького культурологічного дискурсу, втрата урбані- зованою людиною власного коріння і, як наслідок - по­шук нових світоглядних орієнтирів в умовах заперечен­ня колишніх суспільних норм. Наратив першого рівня головного героя розпадається на дві частини: іронічну оповідь про будні працівників Комітету з охорони пам'я­ток та романтичну історію стосунків між наратором і співачкою Ларисою Сольською. Як і в інших романах, оповідач виступає радше свідком описуваних подій, або ж вони виявляються нав'язаними персонажеві ззовні. Так, Ростиславу Михайловичу пропонують поїхати у відрядження до Києва, де він замість активної участі в засіданнях Комітету з охорони пам'яток обмежує себе спостереженнями та епізодичними розмовами з іншими персонажами. Сам наратор в епізоді дискусії в готель­ній кімнаті зізнається: "Щодо мене, то я відступив на другий план" [3, с. 181]. Він навмисне детально передає мовлення інших персонажів, описує їх минуле, зовніш­ність, щоб зіронізувати над ними. Однак ієрархія "опо­відач - інші персонажі" виглядала б неповною без згад­ки про автора, який виконує у творі роль режисера. По­ряд з упевненою нарацією Ростислава Михайловича виринає ремарка автора, в якій він іронічно висловлю­ється про головного персонажа: "Ростислав Михайло­вич полемізує. Він сперечається. Він міркує про гоголів - ську тему в сучасності, про те, що сучасність вклиню­ється в Гоголя" [3, с. 214]. У цьому зауваженні захована алюзія на роман Гоголя "Мертві душі", а подорож голо­вного персонажа роману "Без ґрунту", яка відкриває галерею різних характерів, можна аналізувати як ана­логію до мандрів Чичикова. Сам суб'єкт творчих актів зізнається: "для Автора мало вагу визначити коло зоро­вих вражень, ідей і думок, крізь які пройшов в черговій послідовності його герой під час своєї подорожі..." [3, с. 215]. Про художній простір "Мертвих душ" є чимало досліджень. Наприклад, Ю. Лотман вважає, що "дорога

- одна з основних просторових форм, що організовує текст "Мертвих душ" [4, с. 693]. У романі В. Домонтови­ча зав'язкою є відрядження Ростислава Михайловича в Київ, де він, як і Чичиков, зустрічається з різними чино­вниками. На думку Ю. Манна, композицію "Мертвих душ" творять два протилежні структурні принципи: логі­чний та алогічний, що забезпечується "бічними хода­ми", несподіваними поворотами в розгортанні подій [5, с. 68]. Так, Ростислава Михайловича відряджають до Харкова з конкретним завданням, яке вирішується без його участі. Головний персонаж не потрапляє на збори через запізнення, натомість він знайомиться з Ларисою Сольською. Загалом його поїздка є до певною міри па­радоксом, адже стає приводом для спогадів героя про Линника, а не виконанням службових обов'язків. Водно­час цілком неочікувано герой, що уникає надмірних кон­тактів із чиновниками, стає свідком своєрідного засі­дання у своїй готельній кімнаті; попри небажання брати участь у роботі Комітету з охорони пам'яток, Ростислав Михайлович потрапляє на збори. І всюди наратор звер­тає увагу на портрети й характери другорядних персо­нажів, що, як і в М. Гоголя, нерідко прирівняні до певних речей або істот, або ж мають диспропорції в статурі, не­відповідність у одязі тощо. Це підсилює ефект комічності в моделюванні їх портретних та поведінкових рис. Так, Стрижиус - "блідий і безбровий з рідким їжачком, заче­саним волоссям, з стосами жиру, відкладеними на спині, широким, як у жінки, крижем і коротенькими худорлявими ніжками, на яких безпомічно тилигаються штанці, їх він раз-у-раз підсмикує... Опара, що повзе з макітри" [3, с. 165-166]. Ось як передає наратор своє враження від розмови із секретарем: "Він видавлює з себе цей мало- смаковитий комплімент. З бляшаного тюбіка повзе, хро­баком згортається червоний крап-лак" [3, с. 169].

На імпровізованому зібранні в готельній кімнаті апо­логет комуністичної ідеології Бирський - "сухорлявий і вузький, тонкий, відточений, як лезо ножа гільйотини". Прикметно, що оповідач - столичний мешканець - зве­ртає увагу на одяг персонажів, невідповідність якого натякає на фальшивість риторики Бирського, комічність попередньої народницької епохи в умовах сучасної ра­дянської в портретах Криницького і Півня. Так, на реч­нику комуністичної ідеології "був одягнений синій під­жак, пошитий з того дешевого синього краму, що йде на прозодяг робітників, але краяний у найдорожчого сто­личного кравця" [3, с. 188]. Криницький - "у чорному пожовклому сурдуті та білій пожовклій краватці, та в такому ж пожовклому стоячому комірці, що їх носили років 40-50 тому", Петро Петрович Півень "в вишиваній сорочці й церебкопівських штанах" [3, с.189].

Детально наратор зупиняється на образі уповноваже­ного Комітету охорони пам'яток Ґулі, він називає його ма­леньким Самсоном, пророком, для якого мистецтво ва­жить понад усе. Водночас оповідачеві він нагадує гороб­чика, який на дискусії в готельній кімнаті наратора "наско - кує то на одного, то на другого з присутніх" [2, с. 182].

Привертає увагу й амбівалентність образів в аналі­зованих творах обох письменників. Так, з погляду Ю. Манна, у гоголівських характерах відбувається складна гра протилежних рис та атрибутів [5, с. 308]. Наявна вона і в романі "Без ґрунту".

Так, той же Ґуля надає мистецтву першочергового значення. Водночас він нездатний відрізнити важливі речі від дріб'язкових. "Ґуля вірив: його місія як уповно­важеного Комітету охорони пам'яток саме й полягає в тому, щоб забезпечити збереженість мистецьких творів. Свою службову професію, номенклятуру своїх посад, розписку в відомості на одержання зарплати він роз­глядав як необхідні складові ланки свого покликання" [3, с. 179]. У свою чергу, Витвицький також намагається оберегти мистецькі твори від нищення, однак йому бра­кує освіти: "він однаково не розбирається в історії мис­тецтва, як і в діяматі" [3, с. 329].

Як і в "Мертвих душах", важливою в романі є про­блема статичності - динамічності характерів щодо су­часності. Так, коли Бирський пояснює ідею комбінату, то в Петра Петровича Півня (як і М. Гоголь, В. Домон - тович намагається підібрати прізвища персонажам від­повідно до їхніх характерів) "М'який комір вишиваної сорочки, як вузол стягненої шворки, муляє йому шию" [3, с. 190]", а Данило Іванович Криницький "сидить не­рухомо, застигши в незмінній позі постаті з музею вос­кових ляльок" [3, с. 190]. У такий спосіб оповідач натя­кає на неспроможність цих характерів вижити в умовах тогочасної радянської дійсності. Ю. Шерех у цьому епі­зоді також вбачає неатрибутивну алюзію на кінцівку "Ревізора" М. Гоголя: "Заява про ліквідацію родин вра­жає присутніх. Вона приходить, як звістка про катаст­рофу. Либонь декому не вистачає більше повітря. Роз­зявлені пащі. Хрипкий подих. Спазматичні зусилля про­ковтнути кам'яний тиск повітря" [3, с. 191].

Витвицький, як і Ростислав Михайлович, - динаміч­ний тип характеру. Недаремно наратор детально роз­повідає про його минуле життя, описує емоційний стан персонажа від гордості за посаду директора музею до розчарування після свого усунення. Основною пробле­мою цього персонажа є те, що "він людина іншої гене­рації й не має нічого спільного з сучасністю... Інші його колеги поринули в вир партійно-революційної боротьби або перейшли до кооперації, він вибрав для себе му­зейну працю" [3, с. 329]. Уклад його життя, ізольованого від зовнішнього динамічного світу, є алюзією на ще один гоголівський текст - "Старосвітські поміщики" і, більш загально, на античний міф про Філемона і Бавкі - ду. Як і наратор "Старосвітських поміщиків", Ростислав Михайлович потрапляє на обід до подружжя Витвиць - ких. Можна простежити чіткі паралелі між зображенням їхніх осель, портретних і поведінкових характеристик, виокремити деталі, наявні в обох творах:

".перед будинком просторий двір з низенькою сві­жою травичкою, з протоптаною доріжкою від повітки до кухні і від повітки до панських покоїв; гусак з довгою шиєю, що п'є воду з молодими і ніжними, як пух, гусеня­тами" [2, с. 34].

"В поле мого зору потрапляє блакитнорожева клю - мба, темний вишняк попід парканом, сірі дошки столика з ніжками, забитими в землю, а на столикові, спустивши донизу свій довгий хвіст, стоїть чепурна й свідома своєї гонорової урочистости, байдужа до всього, зеленосиня пава" [3, с. 339].

"Стіни кімнати прикрашені кількома картинами і кар­тинками в старовинних вузеньких рамах. Два портре­та були великі, написані олійними фарбами. Один представляв якогось архієрея, інший Петра ІІІ... Навко­ло вікон і над дверима знаходилось багато невеликих картинок, до яких звикаєш і сприймаєш, наче плями на стіні..." [2, с. 37].

"Поруч з чудовим річковим пейзажем в бузкових то­нах, темперою Васильківського, висіла в широкій деко­ративній манері написана картина Василя Кричевсько - го. В простінку між двох одчинених на вулицю вікон, де акація простягла щедро грона свого цвіту, висів окса­митний пейзаж Бурачека, рєпінський етюд до "Запоро­жців" та бароккова графіка Нарбута" [3, с. 341].

Часто згадуваною деталлю в повісті є стілець, на якому любив сидіти головний персонаж "Старосвітських поміщиків":

"Я бачу ніби зараз, як Афанасій Іванович зігнувшись сидить на стільці з повсякденною своєю посмішкою і слухає з увагою, навіть насолодою, гостя!" [2, с. 45].

"Арсен Петрович сидить на м'якому, оббитому сіро- рожевим рипсом низькому кріслі, і тому, що крісло низь­ке, гострі коліна його ніг, зігнених під кутом, приходять - ся на рівні грудей, і жовтий кістяк руки він вплів у сиви­ну своєї бороди" [3, с. 352].

Спільною для обох творів є й тема нищення, зане­паду, наявна в персонажному й нараторському дискур­сах. Так, у "Старосвітських поміщиках" наратор припус­кає, що "всього цього непотребу (фруктів та овочів) наварювалось, насолювалось, насушувалось так бага­то, що, ймовірно, він би врешті-решт затопив усе подві­р'я" [2, с. 40]. Афанасій Іванович говорить про можливу пожежу в своєму будинку [2, с. 44]. У домі Витвицьких згадують про побудову Дніпрельстану. "Найбільше го­ворили про пороги, що їх повинна була залити вода, і вони незабаром назавжди лишаться тільки довільною згадкою історії" [3, с. 344]. Спільним в обох текстах є прийом пролепсису: наратори натякають на різкий злам у житті своїх героїв. Якщо для Афанасія Івановича важ­ким ударом стає смерть дружини, то для Арсена Пет­ровича - зняття з посади директора Музею.

Прикметно, що неодноразова згадка про музей у фік- ціональному світі роману маркує приналежність до попе­редньої епохи. Ростислав Михайлович навмисне цура­ється службової чиновницької рутини, не втручається в проблеми речезнавства Витвицького, протиставляючи розмовам про мистецтво живий процес креації духовних цінностей. Приналежними до цього процесу є Линник у вставленому наративі та співачка Лариса Сольська.

Проблема творчого способу життя є однією з центральних в експериментально-психологічній прозі В. Домонтовича. Так, доктор Серафікус та інженер Варе - цький не змогли отримати задоволення від життя, зро­зуміти тих, хто їх оточував, через власну приземле­ність, нездатність до креації нових ідей та образів. У романі "Без ґрунту" велемовним дискусіям представни­ків різних поколінь і поглядів протиставлено творче життя Степана Линника з його девізом "творити реаль­ність на власний кшталт" [3, с. 229].

У Ю. Шереха свій погляд на цю постать. На думку до­слідника, розповідь про Линника символізує загибель імперського стилю, тоді як в образах Півня і Криницького пророкується занепад етнографічно-просвітянського стилю, а у способі життя Ростислава Михайловича - стилю втечі в особисте, любов і музику [7, с. 98]. На нашу думку, оповідь про Линника варто розглядати в контексті авторських поглядів на мистецтво, а також з проекцією на поширювану в середині ХХ ст. філософію екзистенці­алізму. Конвеєру радянської системи, проектам житло - комбінатів протиставлено чин окремої людини, що здійс­нює вибір всупереч суспільним етичним приписам.

Недаремно наратор міркує про сучасну йому епоху: "Центр ваги пересунувся на суспільство. Діє держава, народ, нація, кляса, партія. Коли діє держава, коли ді­ють організовані маси, чи можуть вчинки окремої особи лишитись психологічно мотивованими? Індивідуальна, внутрішня, особиста мотивація вчинка відпадає" [3, с. 373]. Проте саме завдяки окремим особистостям тво­ряться мистецтво й історія. На доведення цієї тези у структуру роману уведено оповідь про Линника, неви­падково наратор розмірковує і про хист невідомого ма­ляра, що розписав стіни вірменського духана: "Таким повинно бути мистецтво: не тільки зовнішньо точним, але й, насамперед, чесним: зображувати те, що бачить майстер, і те, що він знає. І не критись зі своїми намі­рами воліти, агітувати, примушувати, рухати" [3, с. 203]. Отже, свобода вибору індивіда мусить мати, на думку оповідача, першочергове значення у суспільстві.

В. Агеєва вказує на опозицію природнє/штучне у творчості В. Домонтовича як ознаку модерністичного світосприйняття, "коли природність є анахронічною ознакою домодерної культури й мистецтва, а штучність (як створеність, як результат творчого зусилля) визна­чальна для феномену модернізму" [1, с. 244]. Невипад­ково оповідач згадує про походження Линника: "Він на­родився в селі, вчився в сільській парафіяльній школі і в Київській художній школі, і тоді, такий недолюдькува - тий парубчак, потрапив на стипендію до Академії Мис­тецтв". Наратор підкреслює втрату духовних зв'язків художника з попереднім життям: "Ритм його життя не мав нічого спільного з природою. Він жив в собі, поза природою" [3, с. 224]. Варто звернути увагу на той факт, що коли Ростислав Михайлович болісно переживає проблему "безґрунтярства" ("я дивлюсь на далеке міс­то, де я не був з дитинства, і у мене в серці з'являється біль [...] Я відчуваю, що щось немов назавжди загубле­но і натомість не знайдено нічого" [3, с. 174]), то для Линника втрата зв'язку з природнім постає необхідною умовою для творчості. Отже, справжня творчість - явище позачасове та наднаціональне.

Якщо в кореляції статичне/динамічне як творче/не творче "теоретики" культурологічного поступу Півень, Криницький, Ґуля, Витвицький та Бирський протистав­лені митцеві Линнику, то яку ж позицію займає нара­тор? Як і інші персонажі, головний герой амбівалент­ний. На думку Ю. Шереха, він так само приречений на загибель в плані фізичному або духовному [7, с. 98].

У романі Ростислав Михайлович є черговою моди­фікацією поширеного в модернізмі образу слабкого і пасивного чоловіка [6]. Як і Серафікус та Варецький, він питає себе: "що я можу?", причому не тільки в стосун­ках з Ларисою, а й у ситуації з Ґулею та директором музею Арсеном Петровичем. У романі наратор залиша­ється спостерігачем, який дозволяє собі розмірковува­ти, порушувати проблемні питання своєї доби та уникає конкретних дій. Адже дія означає певний вибір, коли заперечено філософію "старих пасішників" і не прийня­то ідеології комуністичної влади. Оповідач повертаєть­ся в рідне місто, але фінал роману залишається відкри­тим у сенсі можливості подальших роздумів над при­значенням людини, способами її самореалізації у сфері суспільного та особистого, а також в аспекті змін у сві­тогляді героя. Адже недаремно він відчуває жаль за втратою людиною "ґрунту", природного способу життя.


Тому важко погодитися з думкою Ю. Шереха про май­бутню духовну загибель персонажа. Імовірно, В. Домо - нтович навмисне вдається до відкритого фіналу для збереження інтриги для читача, який має сам дофанта - зувати можливі подальші перипетії.

Можна підсумувати, що роман "Без ґрунту" є ще од­нією ланкою в роздумах В. Домонтовича над сутністю його епохи. Нарація Ростислава Михайловича, побудо­вана на інтертекстовій комунікації з текстами М. Гоголя, презентує галерею образів чиновників XX ст. Освічений читач може порівняти їх з гоголівськими персонажами завдяки атрибутивним алюзіям, що вказують на твори талановитого мислителя ХІХ ст. Використання основно­го композиційного принципу - подорожі головного героя зі столиці в провінційне місто як поєднання логічних та алогічних вчинків, "бічних ходів", за Ю. Манном, - також дозволяє провести паралелі між "Мертвими душами" та романом. У "Без ґрунту" теж використано прийом конт­расту, проте вже з урахуванням проблем сучасної В. Домонтовичу епохи: статичне/динамічне, природ­не/штучне, домодерне / модерне, етнографічна музей- ність / сучасне мистецтво. Новаторським в аналізова­ному романі стало висвітлення проблеми "безґрунтярс - тва" в контексті життя українських чиновників, проти­ставлення їм творчого чину Степана Линника. Художні прийоми, за допомогою яких творяться характери: гро­теск, іронія, коли портретні та поведінкові риси,- моде­люються шляхом порівняння героїв з певними речами, істотами тощо, дозволяють порівняти поетику М. Гоголя та В. Домонтовича. Використаний в романі мотив ізольо­ваного життя закоханого подружжя також прочитується як інтертекстуальна актуалізація античного міфу про Філемона і Бавкіду з виразним опертям на повість "Ста­росвітські поміщики". Можна підсумувати, що роман "Без ґрунту" є органічним продовження роздумів В. Домонто­вича над проблемами своєї епохи, наразі з інтертекстуа- льною проекцією на роман "Мертві душі", комедію "Реві­зор" та повість "Старосвітські поміщики" М. Гоголя.

1. Агеєва В. Жіночий простір: феміністичний дискурс українського модернізму: Монографія. - К., 2003; 2. Гоголь Н. Повести. - М., 1961; Э. Домонтович В. Доктор Серафікус. Без ґрунту. - К., 1999; 4. Лотман Ю. Художественное пространство в прозе Гоголя // В школе поэтического слова: Пушкин. Лермонтов. Гоголь. - М., 19SS; б. Манн Ю. Поэтика Гоголя. - М., 19SS; 6. Поліщук Я. Прагнення модерної особистості: Жінка як персонаж української літератури початку ХХ ст. // Українська література в загальноосвітній школі. - 2000. - №5; 7. Шерех Ю. Шостий у ґроні. В. Домонтович // Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології: У Э т.- Харків, 199S. - Т. 2.

Надійшла до редколегії 20.10.06

Н. Резніченко, асп.