joomla
ПРО ПРЕДМЕТНЕ ПОЛЕ УКРАЇНОЗНАВСТВА
Філологія - Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка

У статті пропонується авторський погляд на предмет та об'єкт українознавства, його предметне поле.

This article suggests the author's view on the subject and object of ukrainology, and his subject field.



В останню третину ХХ ст. у науці посилилась тенде­нція до інтеграції міждисциплінарних досліджень. Це призвело до зміни установки пізнавальної діяльності, пов'язаної з переходом від вивчення окремих предметів та їх властивостей до досліджень різнооб'єктної сукуп­ної реальності, інтегративних властивостей об'єктів, до системоцентризму у поглядах на них. Інтеграція набула багатоаспектного характеру, базуючись на ідеї цілісно­сті та системності досліджуваних об'єктів.

У такому контексті була запропонована ідея інтеграти­вного підходу в українознавстві, яка полягала у тому, щоб перетворити комплекс українознавчих досліджень з окре­мих дисциплін на цілісну науку, спрямовану на "вивчення України й українства у їх всеосяжності (повноті фізико - матеріальних і духовно-культурних первнів" [4, с. 11].

Прихильники інтегративного підходу виходили із то­го, що предметом українознавства мають розглядатись Україна та українство в їхній єдності та загальнопла - нетарному значенні. Головним принципом українознав­ства було декларовано системність. Це, у свою чергу, передбачало певний спосіб теоретичного синтезу, який мав перетворити українознавство із міждисциплінарної сукупності на самостійну дисципліну.

Шляхів такого перетворення може бути декілька. Найпростіші форми інтеграції - координація та коо­перація методів різних наук. При цьому у наукових дослідженнях відбувається взаємодія методів та те­орій з різних галузей, використовуються загальні ка­тегорії та терміни окремих наук, що набувають між­дисциплінарного контексту. Завдяки цьому дослі­дження перетворюються на здійснення цілих компле­ксних програм, що встановлюють зв'язки між окре­мими поняттями та окреслюють певну проблему. На цьому ґрунті відбувається оформлення міждисциплі­нарного комплексу досліджень.

Другий рівень інтеграції пов'язаний зі змінами методо­логії наукових досліджень, ускладненням та масштабністю завдань, що вимагають поєднання зусиль різних спеціалі­стів та творчих колективів. Засоби теоретичного синтезу на цьому рівні інтеграції - формування інтегративних по­нять та категорій, комплексних визначень та створення континуумів понять, що всебічно досліджують об'єкт як цілісність. Завдяки цьому вже можна говорити про ком­плексну об'єктно орієнтовану дисципліну. Її подальший розвиток врешті спричинює перехід до третього рівня інте­грації - синтезу нових понять та законів, властивих тільки цій науці, що спричинює остаточне перетворення її на окрему галузь знань [1, с. 11-19].

На якому рівні інтеграції перебуває українознавство?

П. Кононенком та Л. Токарем було запропоновано "своєрідну матрицю співвідношення деталей і цілого". Завдяки її наявності українознавство, маючи спільні "кордони" з галузевими науками, може створити якісно нові знання про цілісний об'єкт [10, с. 29].

Таку матрицю було названо системою концентрів (від латинського concentratio - концентрація, що похо­дить від двох слів: cun - разом і centrum - центр). Те­рмін буквально означає "зосередження, скупчення, зібрання в одному місці або навколо єдиного центру". Згідно такої позиції "центром" українознавства є Укра­їна й український світ, а його концентрами - вісім сфер українського буття:

"Україна - етнос; Україна - природа, екологія; Укра­їна - мова; Україна - нація, держава; Україна - культу­ра (матеріальна, гуманітарно-духовна: релігія, філосо­фія, мистецтво, освіта, наука; право; валеологія; війсь­ко); Україна в міжнародних відносинах; Україна - мен­тальність, доля; Україна - історична місія" [3, с. 24].

У такому випадку йдеться про континуум понять, який претендує на те, щоб охопити всі боки досліджу­ваного об'єкта. Тут по суті йдеться про Україну як ціліс­ний організм, що має окремі "органи". Втім, наведений перелік не є вичерпним, значну частину проблем, як, наприклад, геополітичні, націологічні, культурного не­сення, ролі української діаспори тощо, не можна ввігна­ти у контекст окремих концентрів. Адже український світ не є тілесним організмом, що має чітко відокремлені органи, він є цілісним смисловим та діяльнісним полем, що потребує інших способів структурування.

Доволі часто спеціалісти у межах концентрів продов­жують вирішувати завдання власних дисциплін і рідко виходять за їхні межі, так що інтеграція досягається на рівні узгодження методів та понять. Система концентрів створює тільки координаційні підстави для інтеграції, і такий підхід можна розглядати як другий рівень інтегра­ції. Система концентрів дозволяє здійснити концентрацію знань по певних напрямках, однак синтез передбачає не стільки роз'єднання на концентри, скільки об'єднання. Інтеграція третього рівня вимагає створення нових син­тетичних понять та виведення на їх підставі загальних закономірностей. Дійсний синтез компонентів міждисци­плінарних знань має бути конкретизацією концептів більш високого порядку, аніж концепти окремих дисцип­лін, він передбачає здійснення узагальнення на якісно новому рівні. У такому випадку роз'єднаність об'єкта на концентри або інші складові долається, переосмислю­ється під кутом зору його системних властивостей.

В Центрі українознавства авторським колективом, зокрема і автором даної статті, розроблено посібник "Українознавство". У визначенні об'єкта було акценто­вано, що об'єктом дослідження українознавства є ре­альний український світ, котрий створювався упро­довж тисячоліть; трансформувався і, зрештою, сьо­годні визначає суть буття і свідомості українців як етнічної спільноти.

У процесі колективного обговорення було дійдено висновку, що предметом українознавства є українст­во як загальноцивілізаційний феномен, закономірності та особливості його формування і розвитку в часо - просторовому вимірі як на теренах України, так і поза ними [11, розділ 1].

Така точка зору ґрунтується на тому, що предмет науки не може бути подвійним, оскільки формально втрачається його цілісність. Разом з тим, визнаючи спільну точку зору, автор цієї статті вважає, що таке визначення звужує реальне предметне поле україно­знавства. В такому баченні Україна розглядається як один із чинників постання і розвитку українства, але випадає як особливий географічний, соціокультурний і політичний феномен.

Без сумніву, "Україна" і "українство" апріорі утворю­ють єдність як два виміри українського світу, оскільки без ландшафту та тих чи інших форм державності укра­їнство не могло сформуватись та існувати. Україна є


Частиною українського світу, однак вона не зводима до чинника його формування та розвитку. По-перше, Укра­їна як територіальна реальність існувала задовго до постання українства, по-друге, на цій території прожи­вали інші етноси, що достатньо опосередковано впли­нули або ж взагалі не вплинули на українство, його пос­тання та розвиток (як, наприклад, сармати, готи, або ж сучасні гагаузи). І все ж, як здається, вони можуть бути предметами вивчення українознавства як фактичні компоненти українського світу. Адже він - онтологічна реальність, об'єднана в цілісність певними соціокульту - рними, етнонаціональними, суспільно-історичними, гео - економічними, геополітичними ознаками [11, розділ 1].

З іншого боку, чи може предмет певної науки бути подвійним, потрійним і т. д.?

Предмет певної науки - це бачення реальності, спе­цифічно виділене дослідниками у межах об'єкта, пред­ставлення, бачення спільнотою науковців об'єкта як іде­ального плану, як "картини об'єкта" [2, с. 350-351; 8]. Себто, предмет українознавства є науковим способом представлення, бачення, картиною українського світу.

Розглянемо наступний приклад.

Екологія, як і українознавство, є інтегративною нау­кою. Тому не випадково, що в деяких визначеннях вона має подвійний і навіть потрійний предмет. В книзі "Еко­логія: від індивідуумів до екосистем" читаємо "Еколо­гія... являє собою міждисциплінарне наукове вивчення розподілу і чисельності організмів та їхньої взаємодії з навколишнім середовищем" [13, с. 958]. Тут ми бачи­мо, що в предмет включається як вивчення самих орга­нізмів, так і вивчення їхньої взаємодії з довкіллям.

В пострадянській науці зазначене подвоєння у пре­дметі екології також має місце. Ось два варіанти його визначення:

"Екологія - наука, що вивчає умови існування живих організмів, взаємини між живими організмами та сере­довищем їх проживання.

Екологія як наука спрямована на розуміння функ­ціонування екосистем, взаємин видів живих істот з їхнім навколишнім середовищем, умов розвитку і рів­новаги таких систем. ... Відносини між людиною і при­родою також можуть бути предметом вивчення еко­логії" [12]. В першому з визначень бачимо дві скла­дові предмету, а в другому додається ще й третя - взаємини людини і природи.

В усіх наведених визначеннях багатовимірний пред­мет, виступаючи специфічним способом бачення об'єкта

- систем організмів, має внутрішню єдність, оскільки на­голошується на їх взаємозв'язках з довкіллям. Інакше кажучи, в зазначених прикладах розглядається сутнісні особливості об'єкту (умови життя організмів, екосистеми) та певні способи їх взаємозв'язку - явища надсутнісного походження, оскільки до екосистем входять абіотичні фактори, а екологічні зв'язки та взаємини людини і при­роди мають надорганізмений характер, а інколи поро­джуються неприродними (штучними) чинниками.

Українознавство як інтегративна наука також має складний предмет - будучи гуманітарною наукою, воно змушене охоплювати і деякі природничі проблеми.

Зрозуміло, що українство розглядається як фено­мен, що існує не тільки у часі, а і в просторі. І саме цей простір як частина життєвого світу, в якому сформува­лось і переважно розвивалось українство, і є власне Україна. З одного боку, він не є частиною українства, а з іншого - є об'єктивним чинником його постання та розвитку. Тому без знання цього простору, без того, що він дає для українства, українознавство буде неповним.

І тому Україна і українство перебувають у тісній взає­модії, і в цьому смислі - в єдності. Території ж прожи­вання українців поза межами України є частинами укра­їнського світу настільки, наскільки вони стали об'єктами вибору української еміграції.

Тому є слушним старий варіант визначення, роз­роблений в Центрі Українознавства в 2001 р.: пред­метом українознавства є Україна як геополітична реальність та українство як загальноцивілізаційний феномен у всій своїй неповторності і своєрідності у просторі та часі.

В даному випадку територія розглядається як об'єкт в початковому стані, перетворений завдяки дія­льності українства в об'єкт у кінцевому стані - Україну як геополітичну реальність. Але зазначене перетво­рення "визначено сутнісними зв'язками, законами змі­ни та розвитку об'єктів" [8, с. 31].

Перебуваючи у внутрішній єдності, українство і Укра­їна створюють цілісний предмет дослідження. Україна є одним із факторів цілісності предмета - формування, безперервності у часі, ширення у світовому просторі українства, чинником національної свідомості, культури, державності, ретроспектив та перспектив розвитку.

Однак, під поняттям "Україна" можуть розумітись: держава, країна, територія розселення українського народу та територія як окреслена частина світового геопростору.

У першому випадку горизонт українського світу над­то звужується - адже українська держава існувала не завжди, коли існувало українство. До того ж поза ме­жами дослідження залишаться території, втрачені Укра­їною, етнічно деукраїнізовані, або ж з українським на­селенням, однак поза межами держави.

У другому тлумаченні під Україною розуміють украї­нську етнічну територію, на якій сформувався та існу­вав український народ, де він виробив відповідний гос­подарсько-культурний тип та з якою пов'язаний культу­рою, побутом тощо. Однак такий підхід недостатньо враховує українську державу як форму самоорганізації українського народу, що сформувалася за певних істо­ричних обставин, адже етнічна територія та територія держави не співпадають.

Це неспівпадіння можна подолати, застосовуючи си­нтетичне поняття "геополітична реальність". Мною під геополітичною реальністю розумється сформована в специфічних еколого-географічних умовах просторова окремішність, людність якої протягом тривалого історич­ного часу тяжіє до консолідації й інтеграції та переходить від потестарних до політичних форм самоорганізації. Вона корелює із сучасним українським етнополітичним простором. Крім того, з цим простором узгоджуються розселення більш давніх етносів - доісторичних слов'ян, скіфів, крім того антів, склавинів, кримських татар, а та­кож території створених ними потестарних та політичних форм. Українці сформувалися у межах конкретної при­родної території, котра має виразну еколого-географічну відмінність, тому до характеристики України як геополі - тичної реальності має бути введено загальну характери­стику природно-географічних чинників - як тих, що виок­ремлюють терени України, так і тих, що утворюють її своєрідне "обличчя" [11, розділ 1]. Таке визначення ґрун­тується на концепції тісного генетичного взаємозв'язку поведінково-ментальних і культурних ознак етносів з природними комплексами, властивими тому чи іншому теренові як елементові географічної оболонки Землі, а також на визнанні просторово-географічної зумовлено­сті державотворчого процесу, обґрунтованому у геополі­тиці, в якій під геополітичною реальністю розуміється територія будь-якої держави.

Отже, поняття "Україна" охоплює територію, яку за­селяє український етнос сьогодні, й апріорі все, що від­


Бувалося на цій території з найдавніших давен. Ця тери­торія має виразну окресленість, відмінність, котра виріз - няєеться за географічним і культурно-політичним харак­тером. Тому у хронологічному плані йдеться як про ево­люцію всіх людських спільнот на території України неза­лежно від їхньої етнічної ідентичності, так і про розвиток та перетворення людиною довкілля, що охоплює шлях від аграрного до сучасного індустріального суспільства.

Така територія має стійкий образ геопросторової окремішності як у сприйнятті тими спільнотами, що її населяли, так і в сприйнятті інших спільнот. Так, ще античні, римські, середньовічні візантійські, західні та арабські джерела засвідчують сталість геопросторового образу України в уявленнях їх авторів з кордонами приблизно по лінії: на півдні - Чорне та Азовське моря; на сході - Дон, на півночі - лісові обшири, на заході - Західний Буг (Вісла) - Карпати - Дунай [5, с. 107-170]. Протодержавні утворення та держави, що формували­ся на цій території, тяжіли до її консолідації та рідко виходили за її межі. Тому у минулому ця територія сприймалась як щось окремішнє, подібно до того, як це було з іншими подібними геополітичними утворами, такими як, наприклад, Японія, Тибет, Єгипет, Межиріччя тощо. Політична консолідація та поява на карті світу держави Україна - природний підсумок об'єктивної окремішності території та самоорганізації українців - провідного політичного суб'єкта на даній території.

Такий підхід до визначення України має декілька переваг:

- у межах чітко окресленої території можна розгля­дати усі процеси від початку формування її як природ­ної реальності (навіть у плейстоцені або раніше) і до сучасності, тобто до предмета українознавства може бути включено і природно-географічний чинник украї­нського буття;

- до предмета українознавства стає можливим включити усе населення країни, тобто корінні етноси України - кримськотатарський та ін., а також національ­ні меншини, що проживають на території держави.

Майже не викликає суперечок поняття "світове українство", під яким розуміються українці як авто­хтонний етнос, що обіймає певні терени від найдавні­ших часів до сьогодні, і як загальносвітовий феномен (оскільки українці проживають в понад 60 країнах світу і не втратили своєї етнонаціональної ідентичності). Од­нак, подекуди його ототожнюють тільки з етносом, що є неповним, адже в історії української культури та держа­вності було чимало національно свідомих українців, що мали етнічно неукраїнське походження, однак зробили величезний вклад в українську культуру та державність, як поляки В. Липинський та В. Антонович, росіяни Д. Донцов та М. Скрипник, татарин А. Кримський тощо. Себто, поняття "українство" має врахувати свідомісний вимір. Тому у понятті "українство" поєднуються етноку­льтурний та націологічний виміри.

Українство є цілісністю тому, що ґрунтується на спіль­ному культурному просторі, котрий задає норми мис­лення та поведінки буденної свідомості. Цей простір підтримується на елементарному рівні мовою, ціннос­тями, соціальними, культурними та етнопсихологічними визначеностями. Адже кожне людське "Я" вибудовує у собі "Іншого" завдяки цілій низці суб'єктивних переду­мов, засвоєних у процесі соціалізації, - ментальності, національному характерові, мові, способам інтерпрета­ції культури. Це, власне, і створює цілісне поле спосо­бів поведінки, формує загальнозначущі цінності та цілі, породжує феномен українства як носія та відтворювача певної культури. Завдяки цьому людина у повсякден­ному житті організовує власний досвід, зокрема і досвід соціальної взаємодії та духовних пошуків. І через це на особистісному рівні формуються передумови творення та відтворення духовності народу.

Отже, українство є етнокультурним феноменом, провідною ознакою якого є українськість як "виявно окреслене усвідомлення та декларування своєї на­лежності до українського природно-культурного і сус - пільно-утрадиційненого простору; запов'язання з ним своєї долі; несення й передача інформації, що мате­ріалізується у створенні нового знання; ширення ку­льтурного представлення українців у світовому спів­товаристві" [б, с. 64].

Тобто, йдеться про свідому причетність до українст­ва, котра визначається наявністю хоча б однієї із чоти­рьох ознак:

♦ декларована етнічна приналежність;

♦ усвідомлення спільної з іншими представниками спільноти часової перспективи;

♦ конструктивна причетність до українського куль­турно-інформаційного простору;

♦ свідома активність з поширення української культури.

В першому та другому випадках йдеться про свідо­му ідентичність як основу українства; у третьому та че­твертому - про активні прояви українськості, себто ку- льтуротворчу активність та ширення форм та ідей укра­їнської культури.

Такий підхід дозволяє розглядати українські етнос та націю як форми розвитку українства: у першому ви­падку це природно-культурна спільнота, у другому ж - активний культурний та політичний суб'єкт, здатний ін­тегрувати інші національні меншини на даній території чи у межах даної держави [11, розділ 1].

Крім того, серед чималої кількості українців бачимо пасивні прояви українства, які визначаються етнічним походженням та вихованням, свідомо не декларуються особистістю, але виявляються в особистій ментальнос­ті, способі життя, окремих рисах поведінки. Це характе­рно для великої частини звичайних представників укра­їнців, зокрема і тих, що значною мірою русифіковані (як частина мешканців півдня та сходу України). Деякі з них також можуть здійснити великий вклад у несення у світ української культури, як Ф. Прокопович, М. Гоголь чи

В. Вернадський.

Зрозуміло, що представниками українства не слід вважати трипільців, кіммерійців, скіфів, готів, печенігів, половців і навіть кримських татар - вони не є носіями української етнічної культури. Однак, вони підпадають під інший вимір предметного поля українознавства - територіальний. Не тому, що проживання на території робить їх українцями, а тому, що вони існували на те­риторії України як геополітичної реальності і соціокуль - турно адаптувалися до неї, залишивши слід, подекуди досить вагомий, у культурі української нації. А це пов'я­зує їх із подальшим розвитком України як цілісності, єдності спільноти та її території.

Етокультурний вимір українства набуває нової якос­ті в індустріальну добу, українство презентує себе як активна культурна та суспільна сила, що домагаєть­ся політичної суб'єктності, себто як нація.

Вже у ХУІІ-ХУІІІ ст. українство перетворилось на ранньомодерну націю, активним провідником якої став козацький стан [9, с. 3-22]. Між сер. ХІХ - поч. ХХ ст. розпочинається перетворення українства на сучасну націю. Цей процес супроводжується модернізацією, котра включає перехід від традиційного сільськогоспо­дарсько-ремісничого суспільства, ґрунтованого на ро­динно-кланових зв'язках, до фабрично-індустріального, в якому об'єднання відбувається більше за діловими якостями та фахом, а також культурну революцію, за­гальне прискорення суспільних процесів та пов'язану із цим переоцінку традиційних цінностей.

Модернізація розгортається спочатку у культурни­цькому вимірі, але з часом набуває територіального звучання, стаючи складником домагань та елементом програми спочатку небагатьох представників та неве­ликих громад української інтелігенції, а з часом - зага­льною потребою українства. Поступово вона набуває політичного звучання - як широка боротьба за грома­дянські права, боротьба українців спочатку за культу­рне, а потім і громадсько-політичне самоутвердження у межах держав, між якими було розподілено терито­рію України. У підсумку політичної боротьби та рево­люцій початку ХХ ст. українство набуло нової якості. Вона зумовлена зростанням суспільної ролі нових форм цивілізованості, яку створюють наукові устано­ви, стандартизована система освіти сукупно із загаль­ною грамотністю, поширення літературної мови, ши­роке тиражування україномовної літератури художньо­го та наукового змісту, поширення масової освіти, зро­стання ролі засобів масової інформації, формування української масової культури, а також постанням укра­їнських громадських організацій та партій. На тлі цих змін національна ідентичність дедалі більше стає пре­дметом особистої рефлексії та свідомого вибору.

Природним підсумком самоорганізації українства і стало домагання політичного суверенітету нації, споча­тку у формі самоврядування, потім - автономії і, врешті

- державності. Та не слід забувати, що такий перелом відбувся на старій органічній основі етнічного українст­ва та пов'язаної із ним культури, зокрема і політичної та правової, на ґрунті трансформації давньої державниць­кої ідеї. Тому нація не є запереченням етнічної фази розвитку, вона випливає та виростає з етнічного.

Вагомою складовою українства стала українська діаспора, яка почала формуватися наприкінці ХУІІІ ст. (з 1785 р.), коли українські козаки були змушені пересе­лятися до інших країн, зокрема - в австрійські володіння Банат і Бачку та у турецьке м. Сеймени на Дунаї, а най­більше зросла наприкінці ХІХ - в першій половині ХХ ст.

Отже, українознавство має єдиний предмет дослі­дження, представлений вимірами цілісного українського світу - Україною і українством. Але це поле має ще два виміри. Сама Україна, як зазначалося, це "геополітична реальність" - і окрема природна територія, і етнічна територія, і держава, що постала як підсумок самоорга­нізації спільноти на даній території. Але так само у двох вимірах можна розглядати і українство - як природну спільноту, що визначається фізичним та антропологіч­ним складом, господарсько-культурним типом, котрі корелюють із окремою територією; і як духовно-кому­нікативну спільноту, сформовану на ґрунті спільних мо­ви, ментальності, духовності та культури.

Неважко побачити, що у першому випадку йдеться про об'єктивний вимір предметного поля українознавс­тва - вплив екологічних та географічних умов на спіль­ноту, виявом чого стають створені нею господарсько - культурні типи та адаптована до певного способу при­родокористування культура. Крім того, до об'єктивних слід віднести антропологічний тип українців та саму територію з її ландшафтами, кліматом, ресурсним по­тенціалом тощо. Тобто, йдеться про сукупність об'єкти­вних природних чинників, що діють на даній території, та відповідь спільноти на них - оскільки завдяки трива­лому проживанню на ній етнос стає відповідно економі­чно та культурно адаптованим.

Другий вимір - цивілізаційний, пов'язаний з транс­ляцією та розвитком національної культури у просторі та часі, однією зі складових якої є державна ідея та її реальне втілення. У широкому вимірі цивілізація - сфе­ра штучного, ідеального, тобто створеного та уявлено­го. У даному випадку вона не протиставляється об'єк­тивно-природному як інтерсуб'єктивне, штучне, але на­пряму виростає із нього. Адже у поняття "українство" входить і антропологічний компонент, і ментальний, а в самій культурі присутні елементи традиційного світо­гляду, які розгортаються та опосередковуються у більш глибоких формах культури, зокрема у професійному філософуванні та сферах наукових зацікавлень. Тому предметне поле українознавчих досліджень можна представити як цілісне поле між двома парами катего­рій: українство - Україна та природа - цивілізація (рис. 1). Цивілізація тут розуміється не у дусі О. Шпенглера (як протилежна культурі), а як провідна одиниця історично­го процесу, суб'єкт культуротворчої діяльності (за А. Тойнбі). Більшість сучасних визначень цивілізації включають в це поняття і культуру. Так, одне з апробо­ваних нашими російськими колегами визначень цивілі­зації наступне: це людська спільнота, об'єднана осно­воположними духовними цінностями та ідеалами, що має стійкі специфічні риси як в соціально-політичній організації та економіці, так і в культурі та колективній психології [див.: 7, с. 15].



ПРИРОДА

Як етнос, що сформувався на даній території та адаптований до неї

О

Ш __________________________

Як географічна територія, що вирізняється природними межами та ландшафтами

<

О УКРАЇНСЬКА ЛЮДИНА

-г ґ як соціалізована істота, носій світогляду, Л ^

V ментальності, традицій, духовності, )

< політичний суб’єкт °- __

Х. ~

^ як носій культури, здатної до самозбереження та розвитку не тільки у межах певної території, але і як світовий феномен

Як держава, що історично >* склалася й існує як теориторіальна форма самовизначення нації

ЦИВІЛІЗАЦІЯ

Рис. 1. Структура предметного поля українознавства



При цьому центральне положення у запропонованій схемі займає українська людина. В українознавстві во­на розглядається через призму українства, індивідуа­льне набуває вияву в українському. Його прояви пов'я­зуються із загальними, властивими для українства, те­нденціями мислення та поведінки, а також з рецепцією спільнотою духовних набутків видатних особистостей, що залишили слід в українській історії та культурі. Те ж саме стосується персональних виявів духовності та культури, що ґрунтуються на приналежності до україн­ської спільноти та інтерпретації її культури.

Тема української людини та ментальних основ українства і державотворення проходить наскрізним ланцюгом крізь всі проблемні сфери українознавства - як через оприявлення особливостей національної ду­ховності та характеру в національній культурі (в чому відмінність його від етнопсихології, котра вивчає пси­хологічні особливості етнічних спільнот), так і через аналіз біографічних фактів та творчого доробку вида­тних особистостей. Одним із теоретичних підсумків такої тематизації є з'ясування усталених рис способів мислення та поведінки, які виступають чинниками вза - ємопов'язаності особистості з спільнотою, ландшаф­том та державою, внутрішніми підставами трансляції нею української культури. Інакше кажучи, українська людина розглядається як індивід, адаптований до пе­вного довкілля, як носій українських традицій, духов­ності, політичний суб'єкт, транслятор та перетворювач української культури. При цьому українознавство ба­читься як типова гуманітарна наука, себто наука, яка в центрі свого дослідження має людину, яка досліджу­ється у чотирьох зазначених вимірах.

Зрозуміло, що таке бачення предметного поля укра­їнознавства не є вичерпним - адже науковці постійно піднімають нові і нові проблеми, пов'язані з формуван­ням та розвитком українського світу. Але запропонова­на модель предметного поля досить добре окреслює напрямки зацікавленості українознавства і, на відміну від концентрів, не поділяє, а об'єднує об'єкт, представ­ляє український світ в його цілісності та, водночас, структурованості. І структурованість визначається не через побудову континууму дискретних понять, а через структурування континууму поля, визначеного парами вимірів "природа - цивілізація" та "Україна - українст­во". Кожна українознавча проблема може бути вміщена в тому чи іншому локусі цього предметного поля.

Сподіваюсь, що викладені тут міркування сприяти­муть подальшій рефлексії предмета українознавства.

1. Депенчук Н. П., Крисаченко В. С. Экология и теория эволюции (Ме - тодол. аспект). - К., 1987. 2. Звездкина Э. Ф., Егоров В. Ф. Теория фило­софии. - М., 2004. 3. Кононенко П. П. Українознавство. - К., 1996.

4. Кононенко П. П., Усатенко Т. П., Конончук М. М. Українознавство // Дослідження викладання і гуманізація освіти: тези доп. Всеукр. наук. конф. - Дніпропетровськ, 1994. 5. Крисаченко В. С., Мостяєв О. І. Україна: природа і люди / 2 вид., перероб. і доп. - К., 2002.

6. Піскун В. Українська політична еміґрація 20-х років ХХ століття: вияв громадянської позиції лідерів. Дис. ... д. іст. н. - К., 2007.

7. Семенникова Л. И. Россия в мировом сообществе цивилизаций.

- М., 1994. 8. Степин В. С., Горохов В. Г., Розов М. А. Философия науки и техники. - М., 1996. 9. Струкевич О. К. Українська ранньо - модерна нація: історико-етнонаціологічні аспекти дослідження // Укр. іст. журн. - 2001. - № 5. 10. Токар Л. Об'єкт і предмет украї­нознавства // Українознавство. - 2001. - № 1. 11. Українознавство. Навч. посібник. - К., 2009. 12. Экология // Http://ru. wikipedia. org/wiki /Экология. 13. Begon M., Harper J. L., Townsend C. R. Ecology: From Individuals to Ecosystems. - Blackwell, 1996.

Надійшла до редколегії 17.06.08

О. Бабич, викладач