Головна Філологія Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка З ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ УКРАЇНОЗНАВСТВА В КИЇВСЬКОМУ НАЦІОНАЛЬНОМУ УНІВЕРСИТЕТІ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА: ІНСТИТУЦІЙНІ ТА НАУКОВО-ДОСЛІДНІ АСПЕКТИ (2000-2009 РОКИ)
joomla
З ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ УКРАЇНОЗНАВСТВА В КИЇВСЬКОМУ НАЦІОНАЛЬНОМУ УНІВЕРСИТЕТІ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА: ІНСТИТУЦІЙНІ ТА НАУКОВО-ДОСЛІДНІ АСПЕКТИ (2000-2009 РОКИ)
Філологія - Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка

В статті аналізуються інституційні та науково-дослідні аспекти розвитку українознавства в Київському національ­ному університеті імені Тараса Шевченка в 2000-2009 роках.

The institutional and research aspects of the development of Ukrainian studies in Kyiv national Taras Shevchenko University during 2000-2009 are analyzed in the article.



Зародження українознавства в університеті св. Воло­димира пов'язане з ім'ям першого ректора університету М. Максимовича. Упродовж другої половини ХІХ - початку ХХ ст. українознавство подолало шлях від окремогалузе - вих досліджень, зацікавлень історією та культурою краю - до концептуального осмислення місця і ролі суб'єкта до­слідження - українців у часовому вимірі та у порівняльно­му зіставленні з іншими народами світу.

Істориком, який зміг піднятися до рівня концептуаліста й синтетика усіх попередніх надбань у різних галузях україно­знавчого знання, став Михайло Грушевський (18б6-1934). Вихованець київської історичної школи В. Антоновича, він створив власну наукову школу, діяльність якої розпочала­ся у Львові, а продовжилася в Києві. Після смерті М. Гру - шевського включила й українську еміграційну науку.

М. Грушевський опублікував понад дві тисячі наукових праць. Найвиразніше і найточніше новий синтез було ви­кладено в його короткій україномовній статті "Звичайна схема "руської" історії і справа раціонального укладу істо­рії східного слов'янства". Суть концептуальної революції М. Грушевського полягала: а) В деконструюванні "тра­диційної схеми" російської історії, відокремленні україн­ської історії від російської на основі запровадження но­вої періодизації історії: Київський період перейшов у Галицько-Волинський ХІІІ ст., потім Литовсько-Польський ХІV-ХVІ ст. Володимиро-Московська держава не була ні спадкоємницею, ні наступницею Київської, вона виросла на своєму корені. б) Основним рушієм історії є народ. "Найбільш раціональним мені здається представлення історії кожної народности зокрема, в її генетичнім преємс - тві від початків аж донині"[1], - наголошував вчений. М. Грушевський вважав антів праукраїнськими племена­ми, і початки української історії хронологічно обґрунтову­вав у ранньому середньовіччі. в) Показав українську істо­рію у контексті загальноєвропейських подій. ("Очерк исто­рии украинского народа"(1904) та інші праці). Джерельна база, на яку спирався М. Грушевський, була різнорідною (у тому числі й дав розлогу характеристику розвитку украї­нської літератури), а отже, висунуті положення були до­статньо аргументованими.

М. Грушевський започаткував синтетичний підхід в українознавстві, який полягав у баченні ним цілісності України й українців як дієвого чинника історичного проце­су, тяглості їхньої історії та культури. Він вийшов на вищий рівень історичних узагальнень і це дало змогу українцям піднятися до розуміння необхідності поєднати теоретичну українознавчу практику з політичною практикою державо­творення. Згодом В. Липинський та Д. Дорошенко розши­рили цю концепцію, доповнили сутнісними ознаками полі­тичної реалізації суспільних прагнень української нації як державотворчої та виокремили основні етапи українського державотворення як способу самоствердження та найви­щої форми самоорганізації спільноти. Проте, утвердження цього концептуального підходу здійснювалося практично упродовж усього ХХ століття. Доповнювалося й поглиб­лювалося вченими, усталювалося у суспільній свідомості й буттєвій практиці (тобто, у наукових дискусіях та акцеп­тувалося у посібниках і підручниках).

У період Української національної революції (1917­1923 рр.) теоретичні розробки в галузі українознавства поєдналися зі структурно-організаційною його розбудо­вою. У цей час воно охопило громадсько-шкільний рівень (тобто, розпочато розбудову української школи на нових національних засадах та широкого розвитку набула гро­мадянська ініціатива, що виявилася у творенні різного типу громадських організацій, які опікувалися історією й культурою українців), сягнуло високого рівня академічної науки (поряд з існуванням Наукового Товариства ім. Шев­ченка - створення Академії наук).

Політична й військова поразка українців у боротьбі за владу мала наслідком кардинальні зміни у підходах до вивчення українознавства в УСРР на різних освітніх рів­нях, у теоретичних висновках в українознавчих дослі­дженнях і в концепційних узагальненнях загалом. Упро­довж 30-х - 80-их років ХХ століття українознавство в під- радянській Україні розвивалося як другорядний аспект краєзнавчих досліджень, як окремогалузеві практики з українознавчої тематики. З наукового пошуку зникли цілі галузі досліджень: антропологія, генеалогія, соціоніка, євгеніка. А українські вчені-українознавці (С. Єфремов, М. Грушевський) були репресовані, наукові школи знищені. Українські вчені в еміграції не лише продовжили наукові дослідження М. Грушевського, а й створили потужну ін - ституційну підтримку наукових розробок і інформаційний супровід досягнень українознавчих досліджень (заснуван­ня в іншонаціональному світі видань не тільки українською мовою, а й мовами країн проживання українських політич­них емігрантів), що дало й сучасному українознавству по­штовх для подальшого розвитку.

Отже, на час створення в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка Інституту українознав­ства у 1992 р. українські вчені пройшли складний шлях наукового пізнання в українознавстві й мали досвід інсти - туційної розбудови українознавчих інституцій.

Як показала практика роботи інституту, проблема пі­знання галузевого рівня українознавчих досліджень не викликала жодних заперечень, дискусії велися лише на­вколо окремих напрямків у тій чи тій галузі. Для подальшо­го розвитку наукових досліджень і їхнього визнання було прийнято Постанову Президії Вищої атестаційної комісії України від 20.02.97 р. № 2/2. "Про внесення змін і допов­нень до Переліку спеціальностей наукових працівників", де зазначалося: "Ввести до "Переліку спеціальностей науко­вих працівників", спеціальність 09.00.12 "Українознавство", передбачивши присудження наукових ступенів з філософ­ських, філологічних, історичних та педагогічних наук". (За­значимо, що у 2000 р. філологічні та педагогічні науки були вилучені із переліку). В Інституті українознавства було створено спеціалізовану вчену раду, яка діяла до 2000 р.

Проте інтегративний підхід у викладанні українознавс­тва як окремої дисципліни увійшов у протиріччя з корпора­тивно-колегіальним несприйняттям останнього, а відтак - і породив протистояння на особистісно-персоналійному рівні серед керівництва в університеті. За власними спо­стереженнями автора таке протистояння було породжене особистою нетерпимістю один до одного директора Інсти­туту та ректора університету. Адже, якщо проаналізувати розлогий список виконавців науково-дослідних тем та про­грами розвитку українознавства (1995-2000 рр.) [2], що достатньо потужно фінансувалася Міністерством освіти України, то серед виконавців, які офіційно отримували заробітну плату на умовах договору-підряду, подибуємо і провідних вчених усіх університетських факультетів (від хіміків до філологів), і міністерських чиновників, і навіть міністра освіти. Неправомірно були втягнуті в конфлікт як окремі науковці з різних факультетів, так і рядові працівни­ки Інституту. Отож директор Інституту українознавства професор П. П. Кононенко, спираючись на підтримку дер­жавно-владних інститутів, прийняв рішення про створення окремої інституції поза простором Київського університету імені Тараса Шевченка.

Як відповідь на виклики часу і ситуацію, що створила­ся, адміністрація Київського національного університету імені Тараса Шевченка ухвалила "соломонове" рішення про інституційне збереження українознавчих досліджень в університеті. Уже в серпні 2000 року за ініціативою проре­ктора з наукової роботи професора В. П. Гондюла було розпочато роботу з організаційного оформлення й можли­вих варіантів збереження структури в університеті. Слід зазначити, що саме В. П. Гондюл не тільки розумів важли­вість інституційного збереження українознавства як на­прямку гуманітарних досліджень в університеті, а й перс­пективності їх та всіляко сприяв і підтримував науково - пошукову роботу як вчений. Під час переговорів із части­ною трудового колективу Інституту, яка виявила бажання продовжити наукові дослідження в межах університету, за дорученням проректора В. М. Піскун і Л. П. Самойленко підготували Проект та обґрунтування наукової держбю - джетної теми "Дослідження проблем українознавства в системі сучасних загальносвітових тенденцій розвитку націєтворчих концепцій". Упродовж 2000-2005 років нау­ково-дослідна робота виконувалася в межах Комплексної наукової Програми "Наукові проблеми державотворення України", керівником теми було призначено доктора істо­ричних наук, професора В. І. Сергійчука. Саме за його ініціативи нова наукова інституція одержала назву Центр українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, було затверджено його штат у кількості 14 осіб та Статут. Центр офіційно розпочав робо­ту за наказом ректора від 30 серпня 2000 року.

У межах наукової теми співробітники були об'єднані в менші наукові корпорації за інтересами - наукові групи: Дослідження філософсько-світоглядних засад розвитку українознавства (порівняльний аналіз сучасних тенден­цій), очолював групу (2000-2003 рр.) д-р. філос. наук В. С. Крисаченко (за сумісництвом), а згодом канд. філос. наук І. М. Грабовська. До складу групи входили також канд. філос. наук, О. І. Мостяєв, м. н.с. Т. М. Ємець.

Теоретико-методологічні та культурологічні засади українознавства в системі сучасних тенденцій нацєтво- рення. Очолювала групу канд. істор. наук В. М. Піскун. У складі групи працювали: канд. філол. наук А. В. Ціпко, канд. філос. наук О. В. Щербатюк, м. н.с. Л. В. Сорочук,

І. В. Андрущенко, Л. В. Божук, м. н. с. Т. Л. Шептицька.

Історіософські та психологічні проблеми розвитку етносу, нації', індивіда. Очолювала групу канд. психол. наук Т. С. Воропаєва. До складу групи входили: д-р. істор. наук Л. Л. Залізняк, д-р. істор. наук В. Д. Баран (обидва за сумісництвом), канд. істор. наук С. Р. Кагамлик, канд. істор. наук С. В. Конча, згодом приєднався д-р. Істор. наук

A. Л. Зінченко.

З 2001 року додалася група Внесок українців у розви­ток світової науки і техніки. Керівник групи канд. істор. наук І. В. Пасько. Упродовж зазначених років група неод­норазово змінювала свій склад.

З 2001 року гурт науковців, подавши на конкурсній основі заявку до Державного фонду фундаментальних досліджень, одержали грант від Міністерства освіти й науки України для виконання теми "Трансформація національної ідентичності: історіософські, культурологічні та соціально-психологічні аспекти". Хоча термін її вико­нання був 2 роки, загалом через невчасне фінансування тема виконувалася упродовж 2001-2005 рр. Виконавці

B. І. Сергійчук, В. М. Піскун, В. С. Воропаєва, А. В. Ціпко, О. В. Щербатюк. На виконання теми науковцями було підготовлено низку статей[3]. Результати науково-дослід­них пошуків було оприлюднено у збірнику наукових праць, виданих Державним фондом фундаментальних досліджень Міністерства освіти і науки України [4].

Науковці Центру не тільки працювали над загальною держбюджетною темою, а й заробляли кошти за рахунок додаткових надходжень. Наприклад, якщо у 2002 році держбюджетне фінансування складало 273 тис. грн., то працівниками додатково було зароблено 73 тис. гривень за рахунок додаткових надходжень на видання книжок.

Зважаючи на широту наукових пошукувань, автор зо­середить увагу в статті тільки на результатах тієї частини досліджень, до яких була безпосередньо причетна сама та науковці, які співпрацювали в очолюваній нею науковій групі з 2000 до 2009 року.

Упродовж п'яти років роботи над дослідженням тема­тики науковці спрямували свої зусилля на поетапному вирішенні поставлених завдань. Зокрема, важливою ві­хою стало теоретичне узагальнення предмета і об'єкта українознавства та основних методів дослідження. Саме цей сегмент наукових узагальнень було здійснено В. Піскун, оприлюднено у доповіді на конференції, а зго­дом і в публікації [5]. Паралельно було здійснено мето­дичне забезпечення роботи аспірантів. Підготовлено Програму для вступу в аспірантуру та Програму канди­датського іспиту з українознавства за спеціальністю

09.0. 12. (На 2001 р. у Центрі українознавства було 32 аспіранти, оскільки з припиненням діяльності Інститу­ту українознавства усі аспіранти продовжили навчання в аспірантурі Київського національного університету імені Тараса Шевченка). Колективом авторів також розробле­но Навчальний план для аспірантів Центру українознав­ства за спеціальністю 09.00.12 - українознавство.

З метою збереження цілісності процесу навчання аспі­рантів і підготовки дисертаційних робіт для прилюдного виголошення результатів Постановою президії ВАК України від 25.10. 2000 № 533 у Київському національному універ­ситеті ім. Тараса Шевченка створено спеціалізовану вчену раду (шифр Д 26.01.01) для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата (доктора) історичних та філо­софських наук за спеціальністю 09.00.12 - Українознавство і 07.00.07 - Історія науки і техніки. Головою спеціалізованої вченої ради призначено д-р. істор. наук, проф. В. І. Сергій­чука, вченим секретарем канд. істор. наук В. М. Піскун (спе­ціалізована вчена рада працювала до 2006 р., згодом реор­ганізована). За період з жовтня 2000 до грудня 2005 року аспірантами та пошукувачами Центру українознавства було захищено 13 кандидатських дисертацій, з них 12 - зі спеціальності українознавство (9 - історичні і 3 - філо­софські науки) і 1 - за спеціальністю 07.00.07 - історія науки і техніки [6].

Важливою складовою наукових пошукувань є оприлю­днення результатів дослідження і доступність до видруку матеріалів. З цією метою було продовжено видання Вісни­ка Київського національного університету імені Тараса Шевченка Українознавство (за означений час видано 10 номерів), оновлено редакційну колегію, розроблено нову концепцію та змінено формат Календаря-щорічника Українознавство, упорядники В. Піскун, О. Щербатюк,

А. Ціпко (на сьогодні видано 10 випусків).

1-4 листопада 2000 року за участі Центру українознав­ства на базі університету було проведено Першу Міжнаро­дну науково-практичну конференцію "Освіта в українсько­му зарубіжжі: досвід становлення і перспективи" та видано науковий збірник. Згодом у межах досліджуваної теми було розширено технічне завдання шляхом доповнення теоретичних та практично-методичних пошукувань у до­слідженні проблем освіти українського зарубіжжя.

Загалом дослідження в цьому напрямку проводилися на теоретичному (розробка наукової тематики [7], захист дисе­ртацій [8]) та практичному рівнях (підготовка методичних розробок для шкільництва українського зарубіжжя [9], про­ведення методичних семінарів для вчителів, підписання угод про співпрацю з українськими громадами в зарубіжжі).

Групою дослідників під керівництвом В. М. Піскун було розроблено концепцептуальне бачення української освіти за кордоном і використано комплексний підхід до методи­чного забезпечення навчального процесу в межах неділь­ної школи. З цією метою підготовлено програму для вчи­телів недільних шкіл українського зарубіжжя "Український світ" (авторський колектив: Л. Божук, Л. Сорочук, В. Піскун,

А. Ціпко, О. Щербатюк, Т. Воропаєва). Робота проводила­ся поетапно і поєднувалася з практикою проведення ме­тодичних семінарів (двічі на рік) для вчителів українського зарубіжжя. Випускникам по закінченні навчання на курсах видано дипломи. З метою апробації програми і методич­них матеріалів було украдено угоду з товариством "Водо­грай" м. Сілламяе (Естонія). Керівник проекту Л. Житник. На виконання угоди члени групи брали участь у спільних навчальних семінарах в Естонії. (2002 р. - В. Піскун, А. Ціп­ко; 2003 - Л. Сорочук, 2004 - Т. Л. Шептицька, 2006 - Л. Божук, Т. Шептицька, 2009 - Л. Сорочук). Т. Шептицька працювала в літньому таборі з дітьми з українського зару­біжжя (2003). Розгортаючи роботу за програмою "Україн­ський світ", було здійснено декілька цікавих видавничих проектів. Зокрема видано "Малювальний зошит" для учнів недільних шкіл української діаспори та тримовний посібник [10]. Практично всі дослідження з цієї тематики здійснювалися на виконання Державної програми Закор­донне українство на 2001-2005 рр. та Державної програми на 2006-2010 роки. Працівники Центру тісно співпрацю­вали з Міністерством освіти України (М. К. Глоба) та Мініс­терством закордонних справ України (В. Д. Боєчко) [11].

Члени наукової групи розгорнули і такий напрям украї­нознавчих досліджень, як Україна і Схід. Зокрема, за фі­нансової підтримки університету було підготовлено та видано колективну монографію "Україна і Схід: панорама культурно-спільнотних взаємин". Одним із упорядників та автором розлого розділу "Зі сходу світло - від світла на­вчилися" був А. В. Ціпко. Наступним сходознавчим проек­том стала участь членів групи (В. Піскун, А. Ціпко, Л. Сорочук, О. Щербатюк) у Міжнародній науковій конфе­ренції "Україна-Туреччина" (Київ, 14-15 травня 2002 р.) та виданні збірника [12].

З метою апробації наукових здобутків з досліджува­ної теми співробітниками Центру українознавства упро­довж 2000-2005 років було проведено 9 наукових та нау­ково-практичних конференцій. Зокрема, 22 листопада

2001 року Всеукраїнська наукова конференція "Михайло Грушевський - науковець і політик в контексті сучасності"; 20 березня 2002 року "Українська Центральна Рада: по­ступ націєтворення та державобудівництва"; 28 листопада

2002 року Всеукраїнська наукова конференція "Україна: Земля і Люди" (присвячена 125-річчю з дня народження академіка Степана Рудницького; 29-30 травня 2003 року Міжнародна наукова конференція "Українство у світі: тра­диційність культури та спільнотні взаємини"; І6 березня 2004 року Всеукраїнська наукова конференція, присвяче­на 130-річчю від дня народження Августина Волошина і 65-річчю проголошення Карпатської України; 20 травня 2004 року Всеукраїнська наукової конференція "Творча спадщина Симона Петлюри в контексті сучасного держа­вотворення", присвячена 125-річчю від дня народження Голови Директорії та Головного Отамана військ Українсь­кої Народної Республіки Симона Петлюри; 15 жовтня 2004 Міжнародна наукова конференція "Українська перспектива: свідомісні та соціокультурні виміри"; 20 жовтня 2005 року Міжнародна наукова конференція "Дослідження проблем українознавства в системі сучасних загальносвітових тен­денцій розвитку націєтворчих концепцій". До кожної з цих конференцій члени наукової групи В. Піскун, А. Ціпко, О. Щербатюк, готували обґрунтування, були членами орг­комітету, виступали з доповідями, а згодом ці матеріали були оприлюднені в монографіях та збірниках [13].

У 2004 р. під керівництвом В. Піскун було реалізовано Проект в межах якого проведено: соціологічні дослідження в рамках Міжнародного культурно-мистецького проекту "Український костюм у часі і просторі"; 16-19 грудня 2004 року Міжнародна наукову конференцію "Український костюм у просторі і часі". Згодом напрацювання окремих дослідників, які брали участь у роботі конференції, лягли в основу колективної монографії "Український modus vestiendi - спосіб зодягання": Монографія / В. М. Піскун,

A. В. Ціпко, Т. Л. Шептицька та ін.; за ред. М. І. Обушного. - К.: Видавничий центр "Київський університет", 2008. - 272 с.

Основні наукові результати, одержані групою в процесі дослідження і внесені до підсумкового звіту по темі такі: визначено теоретичну базу українознавства, його методо­логію й практику втілення в освіту на декількох рівнях (1-й - освіта українського зарубіжжя (шкільна); 2-й - вища освіта в Україні, природничий цикл навчання); узагальнено наукові концепції націоналізму як ідеології і практики буття в історичному і історіософському контексті [14]; узагальне­но сутність поняття національна ідея на 2-х рівнях: філо­софському та практично-буттєвому [15]; визначено основ­ні напрямні української перспективи у різних вимірах: бут - тєвому, соціокультурному, громадянському [16].

Працівники групи упродовж зазначеного періоду актив­но співробітничали з державними органами влади (Мініс­терством культури і туризму України, Міністерством освіти й науки України, Міністерством закордонних справ України, Міністерством юстиції України) та громадськими інституці­ями (Українська координаційна рада, Товариство зв'язків з закордонним українством "Україна-Світ" та ін.). Зокрема, Т. Л. Шептицька брала участь у засіданнях Комітету захис­ту прав людини та основоположних свобод Національної комісії зміцнення демократії та утвердження верховенства права Міністерства юстиції (14.03.06, 11.07.06), під час яких обговорювався проект Концепції державної мовної політи­ки України (автори - Ажнюк Б. М., Василенко В. А., Дончик

B. Г., Масенко Л. Т., Павличко Д. В.) та нової редакції офі­ційного перекладу Європейської Хартії регіональних мов.

У 2006 році у Центрі українознавства філософського факультету Київського університету імені Тараса Шевченка розпочато дослідження нової теми фундаментальних "До­слідження соціокультурних перетворень в історичному досвіді та сьогоденні української спільноти" (2006­2010 рр.). Наукова група "Теоретико-методологічні про­блеми генези етно - та культурозбереження" працює у складі науковців: д-р. істор. наук В. Піскун, канд. філол. наук А. Ціпко, канд. філол. наук Т. Шептицька, провідний історик, що проводить НТР, Л. Кирик, філолог ІІІ категорії, що проводить НТР, Л. Павелковська. Науковцями було внесено пропозицію з назви фундаментальної теми дослі­джень та здійснено її обґрунтування, запропоновано тема­тику конференцій на п'ять років та обґрунтовано їх актуа­льність [17], "Поведінкові типи в українському соціокуль - турному середовищі: історичний досвід та аналіз тенде­нцій". За результатами досліджень виявлено специфіку формування українських поведінкових типів та вплив історичної пам'яті на способи поводження людини [18]. Головними результатами, що виявлені та узагальнені в доповідях на конференції "Український образ світу: осо­бливість у світовому контексті"(30 жовтня 2008 р.) були: узагальнено специфіку особового і гуртового у культур­ній практиці українців, особливості розгортання психоко- смологійної побудови українського образу світу та ши - рення образу України у світовому просторі [19].

Л. Кирик опрацювала бібліографію з окресленої науко­вої проблематики.

Одним із напрямків досліджень, що актуалізувалися останнім часом, стало вивчення Голодомору в Україні в 1932-1933 р. Науковці групи уже впродовж багатьох років вивчають цю тему в контексті інших і дотично з іншими [20]. До відзначення 75-річного ювілею Голодомору пра­цівники Центру долучилися і до громадянської акції увіч­нення пам'яті жертв Голодомору, провели 25 грудня 2007 р. вечір пам'яті за участі вчителів українського зару­біжжя в рамках проведення методичного семінару для учительства та видали Методичні матеріали [21]. Окрім того, із залученням наукової громадськості було проведе­но круглий стіл на тему "Голодомор 1932-1933 років: нас­лідки трагедії та усвідомлення його сучасним українством" (20 листопада 2008), на якому виступили відомі українські вчені та громадські діячі: В. Верстюк, В. Сергійчук, В. Ма­рочко, В. Борисенко, Н. Дзюбенко-Мейс, І. Драч та ін. [22].

Упродовж декількох років В. Піскун працювала над вивченням історії української політичної еміграції. У

2006 р. нею видано монографію "Політичний вибір украї­нської еміграції (20-ті роки ХХ століття)": Монографія. - К.: МП "Леся", 2006. - 672 с.: іл., а в 2007 році захищено докторську дисертацію. 20 січня 2006 р. філолог ІІ кате­горії, що проводить НТР, Т. Л. Шептицька, захистила кандидатську дисертацію "Антималоросійський дискурс української літератури 1920-х - поч. 1930-х рр. (на ма­теріалі "Літературно-наукового вістника)". 14 жовтня

2004 року м. н. с. Сорочук Л. В. захистила кандидатсь­ку дисертацію "Система поетичного моделювання світу в календарній обрядовості українців".

Важливе значення для розвитку наукових досліджень мають міжнаукові обміни та взаємозв'язки з науковцями в Україні та з зарубіжжя як на індивідуальному, так і інститу - ційному рівнях. Упродовж багатьох років Центр україно­знавства і В. Піскун, зокрема, підтримує зв'язки з Українсь­ким Історичним Товариством (США), було зреалізовано чимало спільних наукових проектів. Один із останніх - підготовка та проведення круглого столу "Київський університет: роль Постаті в історії розвитку наукового шкі­льництва" (до 175-річчя КНУ імені Тараса Шевченка, 75-річчя з дня смерті М. Грушевського) (22 жовтня 2009).

21-23 червня 2006 р. за ініціативи В. Піскун було про­ведено Міжнародний колоквіум "Врангель в Криму", співо - рганізаторами колоквіуму були: Центр українознавства Київського національного університету імені Тараса Ше­вченка та Foundation Russian History (The Netherlands,). (Ця ж фундація надала і фінансову підтримку, голова фонду Ентоні Кронер, м. Гаага). У заході брали участь українські, російські та вчені з Нідерландів. Від Центру українознавства з доповідями виступили: В. Піскун, Т. Ємець, Т. Шептицька.

Важливою віхою у зростанні молодих науковців є на­вчання в аспірантурі, пошукова робота та захист кандидат­ських дисертацій. Із членів групи В. Піскун та О. Щербатюк мали дозвіл великої Вченої ради університету на керівницт­во аспірантами. За час роботи в Центрі українознавства під керівництвом В. Піскун підготовлено і захищено 7 кандидат­ських дисертацій, виконаних в межах досліджуваної в Центрі українознавства проблематики: у 2002 р. Малєє - ва Т. І. "Діяльність земських установ Полтавської губернії з розгортання традиційних українських промислів у період з 1864 по 1914 роки", спеціальність 09.00.12 - українознавст­во; у 2003 р. Басара Г Б. Українське провінційне місто як політичне та соціокультурне явище у добу національно - демократичної революції (березень 1917 - квітень

1918 рр.). - спеціальність 09.00.12 - українознавство; у

2005 р. Брижицька С. А. Національне самоствердження Тараса Шевченка та його вплив на становлення національ­ної ідентичності українців (друга чверть ХІХ ст. - середина 20-х рр. ХХ ст.). - спеціальність 09.00.12 - українознавство; Антонюк Т. Д. "Денаціоналізація системи відносин сім'ї і школи в умовах радянізації освіти в УСРР (20-ті - початок 30-х років ХХ ст." - спеціальність 09.00.12 - українознавст­во; у 2008 р. Лобко Н. В. "Інформаційний потенціал україн­ських генеалогічних джерел та його використання в істори­чних дослідженнях. - спеціальність 07.00.06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни; у 2009 р. Божук Л. В. Шкільництво українського зарубіжжя: традиції та сучасний досвід. - спеціальність 09.00.12 - українознавство; Вовк О. В. Соціокультурні процеси в українському селі Лівобережжя в умовах радянізації у 20-х - на початку 30-х років ХХ століття. - спеціальність

09.0. 12 - українознавство. Під керівництвом О. Щерба­тюк захищено 1 кандидатську дисертацію: у 2002 р. Да - ренська Т. В. "Український образ світу в ключових симво­лах поетичної творчості Тараса Шевченка", спеціальність

09.0. 12. - українознавство.

Отже, практика розвитку українознавчих досліджень в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка упродовж 2000-2009 року показує, що їх ре­зультативність і перспективність залежить від декількох факторів: інституційної визначеності, що само по собі сприяє налагоджуванню тісної співпраці з іншими подіб­ними науковими установами як в Україні, так і за кордоном (практика ж включення Центру до складу філософського факультету, переформатування самої спеціальності

09.0. 12 - українознавство дещо розмила структурно оди­ничне як центрове й притягально-єднальне, а відтак - і розуміння необхідності структурної комплексності самих досліджень у гуманітаристиці); наукового лідерства кері­вника теми, що не тільки мислить цілісними категоріями, володіє достатньою глибиною методології дослідження, а й практично має здатність гуртувати навколо себе до­слідників і спрямовувати їхню роботу, готувати належну наукову зміну і забезпечувати перспективу розвитку уні­верситету; амбітні та глибоко освічені наукові працівни­ки, які володіють високим рівнем знань, мають неабиякі менеджерські здібності та здатні народжувати нові ідеї, відстоювати їх у науковому середовищі, знаходити мож­ливості для оприлюднення результатів своїх досліджень, що в свою чергу є запорукою одержання нових можливос­тей для додаткового фінансування. Усе це заразом і скла­дає поняття наукової школи сучасного українознавства.

1. Грушевський М. Звичайна схема "руської1 історії і справа раціона­льного укладу історії східного слов'янства //Любомир Винар. Найвидат - ніший історик України Михайло Грушевський. - Б. м., 1985. - С. 41-42.

2. Див.: Календарний план виконання програми "Українознавство в системі освіти, науки і культури" на 1995-2000 роки // Із особистого архіву Р. І. Давидової; У листі Міністерства економіки України від 19.12.1997 р. № 12-50/3004-10 за підписом заступника Міністра О. Яре­менка зазначалося:" В 1997 році на умовах державного замовлення Міносвіті передбачені кошти для випуску підручників в обсязі 42, 4. млн. умовних примірників. Для цієї мети передбачені відповідні кошти. Ви­пуск конкретних видань відноситься до компетенції Міносвіти.... Разом з тим, отримавши від Міносвіти додаткові розрахунки (лист від 15.12.97. № 1/12-2348) та враховуючи важливість проблеми, повідомляємо, що при уточненні обсягів Державного бюджету України на 1998 рік для Міносвіти будуть передбачені кошти в сумі 145 тис. грн для виконання Інститутом додаткових науково-дослідних робіт" // Із особистого архіву Р. І. Давидової. 3. Піскун В. У пошуках ідентичності. Українська перспе­ктива як усвідомлений вибір // Віче. - 2004. - С. 53-58; її ж: Незалеж­ність України як визначальний чинник національної ідентифікації украї­нців // Україна: від самостійності до соборності (22 січня 1918-22 січня 1919 років) / Збірник: К., ІПіЕНД, 2004. - С. 49-63; її ж: Формування світоглядно-правових засад понять "громадянство" і "Батьківщина" в українського соціуму (рефлексії Української революції 1917-1921 рр.) / Український соціум / Власюк О. С., Крисаченко В. С., Степико М. Т. та ін./ За ред. В. С. Крисаченка. - К.: Знання України, 2005. - С. 468-489 (розділ колективної монографії).; її ж: Процес натуралізації українських політичних еміґрантів та його вплив на трансформацію української національної ідентичності (20-ті роки ХХ ст.)/ Матеріали V Конгресу Міжнародної асоціації україністів. Історія: Збірник наукових статей. Частина 3. - Чернівці:Рута, 2005. - С. 84-93; її ж: Культура та націона­льна ідентичність в епоху глобалізації: виклики часу і відповідь спільнот / Україна в системі духовних, економічних та політичних координат глобалізованого світу. - К.: Національна академія управління, 2006.

- С. 182-188; її ж: Національна ідентичність і процеси глобалізації: роз'єднаність у взаємозалежності./ Українознавство - 2003 Календар - щорічник. - К.: Українська Видавнича Спілка, 2000. - С. 235-239 та інш. публікації; Ціпко А. В. Уґрунтування української мовної єдності у науко­вих дослідженнях та практиці ХІХ - ХХ ст.. // Український соціум / Власюк О. С., Крисаченко В. С., Степико М. Т. та ін./ За ред.

B. С. Крисаченка. - К.: Знання України, 2005. - С.468 - 489; // Щерба - тюк О. "Концепт відкритості" й специфіка українського простору в типо­логії міжкультурних взаємин (кінець ХVI - початок XVII ст.: свідомісний вимір) // Матеріали V конгресу Міжнародної асоціації україністів. Історія: зб. наук. статей. Ч. 2. - Чернівці, 2004. - С. 475-482. 4. Трансформація національної ідентичності: історіософські, культурологічні та соціально - психологічні аспекти. Проект ДФФД № 07.07/43 / Фундаментальні орієн­тири науки. Збірник статей за матеріалами проектів гуманітарного та соціально-економічного напрямів ДФФД. - К.:"Академперіодика", 2005.

- С. 24-53. 5. Становлення української національної школи і проблема інтегрованих курсів Українознавство: стан, проблеми, перспективи розвитку./ Матеріали І міжн. конф. "Роль вищих навчальних закладів (інституцій) у розвитку українознавства. - К.,1993. - C. 83-84 (у співав­торстві: Предборська І. М.); Піскун В. Українознавство в системі вищої освіти України: проблеми, підходи, перспективи // Українознавство в системі вищої освіти. Збірник наукових праць. - К. ВП НАОУ, 2001. -

C. 5-13; її ж: Теоретичні і практичні аспекти українознавства на межі тисячоліть // Роман Олійник Рахманий. Публіцист мислі й серця: На пошану 80-річчя Романа Олійника-Рахманого. - К.: Четверта хвиля,

2000. - С. 142-156. 6. Див.: Довідка про захист аспірантами і пошукува - чами Центру українознавства дисертаційних досліджень в спеціалізо­ваній вченій раді Д 26.001.01 Київського національного університету імені Тараса Шевченка за жовтень 2000 р. - грудень 2005 р. 7. Резуль­тати досліджень оприлюднені в низці публікацій науковців, які працю­вали в групі: Освіта в українському зарубіжжі: досвід становлення і перспективи. Матеріали І Міжнародної науково-практичної конференції 1-4 листопада 2000 року. К.: "Український світ", 2001. - Українство у світі: традиційність культури та спільнотні взаємини. Монографія. - К.: ЗАТ "Нічлава", 2004. - 256 с.; Піскун В. Освіта українського зарубіжжя: питання взаємокультурного проникнення в країнах проживання // Рідні джерела. - 2001. - С. 1-2; її ж: Освіта як формовияв українських націо­нальних інтересів. У майбутнє - в ім'я України! (Матеріали ІІІ Всесвіт­нього форуму українців 18-20 серпня 2001 року). - К., 2001. - С. 115­118. 8. У 2009 р. Л. В. Божук захистила кандидатську дисертацію на тему "Шкільництво українського зарубіжжя: традиції та сучасний до­свід". 9. Український світ. Методичні розробки для вчителів недільних шкіл українського зарубіжжя із вивчення українського алфавіту / Навч. посібник. - К.: Українська Видавнича Спілка, 2004. -104 с. 10. Ціпко

А. В., Піскун В. М., Щербатюк О. В., Воропаєва Т. С., Сергійчук В. І. Пізнаємо Україну. Узнаем Украину. Discover Ukraine. Посібник для учи­телів та учнів недільних шкіл українського зарубіжжя. - К.: МП "Леся",

2007. - 172 с. 11. Див.: Божук Л. Освіта і шкільництво українського за­рубіжжя: форми і методи опіки сучасної української держави // Наукові записки Національного університету "Острозька академія": Історичні науки. - Вип. 5: Матеріали Першої міжнародної наукової конференції "Українська діаспора: проблеми дослідження" / Відп. ред.: І. Пасічник, Л. Винар, ред. А. Атаманенко. - Острог; Торонто; Нью-Йорк: Націона­льний університет "Острозька академія", Світова Наукова Рада Світо­вого Конгресу Українців, Українське Історичне Товариство, 2005.

- С. 216-229 та інші праці. 12. Українська еміграція в Туреччині / Украї­на - Туреччина: минуле, сучасне, майбутнє //Збірник наукових праць.

- Упорядник: Туранли Ф. Г. - К.: "Денеб", 2004. 13. Михайло Грушевсь - кий - науковець і політик у контексті сучасності. - К., Українська Видав­нича Спілка, 2002. - 399 с. Українська Центральна Рада: поступ націєт - ворення та державобудівництва. - К.: Українська Видавнича Спілка,

2002. - 358 с.; Україна просторова в концепційному окресленні Степана Рудницького. Моноґрафія. - К.: Українська Видавнича Спілка, 2003. -245 с.; Піскун В. М., Ціпко А. В., Щербатюк О. В. та ін. Українство у світі: традиційність культури та спільнотні взаємини. Монографія.

- К.:ЗАТ, "Нічлава", 2004. - 240 с. та ін. 14. Детально див. у публікаціях членів наукової групи: Піскун В. Націоналізм: історичне підгрунтя та сьогоденне бачення. / Україна: крок у ХХІ століття (соціально - політичний аналіз). - К.: Інститут філософії НАН України, 2002. - С. 62­70; Ціпко А. Київ: ідея-центр // Календар-щорічник "Українознавство

- 2007" - К., 2006. - С. 62-70. 15. Піскун В. Українська національна ідея в контексті візії "і де я?"/ Українознавство - 2002. Календар-щорічник.

- К.: Українська Видавнича Спілка, 2001. - С. 234-237; її ж: Українська національна ідея: від дискурсивного ідейництва до буттєвої практики /Теорія та практика формування української національної ідеї Упоряд. і ред. О. К. Шевченко; за заг. ред. О. С. Власюка. - К.: ПЦ "Фоліант",

2008. - С. 170-176; Сорочук Л. Культ родючості в календарно - обрядовій поезії українців як світоглядна ідея бачення світу// Вісник Українознавство. - Вип.7. - 2003. - С. 11-13; Сорочук Л. Календарно- обрядове коло у системі національного виховання // Література. Фольк­лор. Проблеми поетики. - К., 2000. Вип. 7. - С. 268-282; Ціпко А. Худо­жнє структурування українського словесного процесу (концепція М. Грушевського) Михайло Грушевський - науковець і політик в кон­тексті сучасності.- К., 2002. - С. 272-285; Його ж: Давній український світогляд та його міфологічні відбитки на сутнісних рівнях культуро - творення // Українознавство 2003. - К., 2002. - С. 50-54; Шептицька Т. Проблема малоросійства в українській публіцистиці 1920-1930 років // Пам'ять століть. - 2002. - № 1. - С. 85-90; Щербатюк О. В. "Націона­льний образ світу", специфіка доби й глибинні механізми культури (деякі аспекти перспективних розробка в українознавстві) //Вісник Укра­їнознавство. — К.:ВПЦ "Київський університет", 2002 - Вип. 6. - С. 61­68 та інш. праці. 16. Піскун В. Шлях золотої середини. Українознавство-

2001. Календар-щорічник. - К.: Українська Видавнича Спілка, 2000.

- С. 237-239; її ж: Україна між Росією-Євразією, Азією та "європейським муром" / Календар-щорічник / Упорядн. Валентина Піскун, Анатолій Ціпко, Олена Щербатюк. - К.: Українська Видавнича Спілка, 2003.

- С. 232-237; Її ж: Соціальні аспекти толерантності в сучасному україн­ському соціумі // Толерантність як соціогуманітарна проблема сучасно­сті: Матеріали засідання "круглого столу" від 29 травня 2007 р. / за заг. ред. П. Ю. Сауха. - Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2007. - С. 35-37.

17. Детальніше див.: Піскун В. Громадські організації як спосіб вираження згуртування українських політичних емігрантів (20-ті - 30-ті роки ХХ сто­ліття) / Українознавство-2007. Календар-щорічник / Упорядн. Валенти­на Піскун, Анатолій Ціпко, Олена Щербатюк - К.: Українська Видавнича Спілка, 2006. - С. 101-106; Ціпко А. Шевченків шлях до попередни­ків: романтичний синтез пошуку // Шевченкознавчі студії.

- В. 9. - К., 2007. - С. 56-63; Шептицька Т. Л. Україноцентризм публіци­стики та мемуаристики "Літературно-наукового вістника" (1922­1932 рр.) // Документалістика початку ХХІ століття: проблеми теорії та історії. - Луганськ: СПД Рєзніков В. С., 2007. - С. 214-231; Шептицька Т. Національний простір в українській еміграційній поезії 20-х - 30-х рр. ХХ століття // Дні науки філософського факультету - 2008: Міжнародна наукова конференція (16-17 квітня 2008 року): Матеріали доповідей та виступів. - К.:ВПЦ "Київський університет", 2008. - Ч. V!. - С. 88-90.

18. Науковцями групи узагальнено пошуковий матеріал: Піскун В. Вплив історичної пам'яті на формування поведінкових типів в українському соціокультурному середовищі // Поведінкові типи в українському соціо - культурному середовищі: історичний досвід та аналіз тенденцій: Зб. наук. пр. за результатами міжн. наук. конф.. - К.: Видавничо - поліграфічний центр "Київський університет", 2007. - С. 11-16; Ціпко А.

В. Жертва - "подияніє" і семантична вірність як форми українського спілкування із зовнішнім світом // Там само. - С. ; Шептицька Т. "Сильна особистість" в українському письменстві 1920-х - 1930-х рр. // Там са­мо. - С. 19. Див. детальніше: Піскун В. Невтрачений образ України: українські політичні емігранти у відстоюванні й поширенні українського у світі // Українознавчий альманах. Вип. 1. Український образ світу: особ­ливість у світовому контексті. - К., 2009. - С. 199-203; Ціпко А. Образна особливість української психо-космогонійної побудови // Там само.

- С. 89-93; Шептицька Т. Український "макро"- і "мікросвіт" у художньо - словесному вимірі// Там само. - С. 162-166. 20. Див.: наприклад: Піскун В. Українська політична еміграція і голодомори / Три голодомори в Україні в ХХ ст.: погляд із сьогодення. - К.: Українська Видавнича Спілка, 2003.

- С. 252 -268. 21. Матеріали для проведення Вечора пам'яті жертв Голо­домору 1932-1933 років в Україні /Підбір та упорядкування матеріалу Валентина Піскун, Ірина Пасько. - К.: Академія керівних кадрів культури, 2007. - 24 с. 9. Піскун Валентина, Шептицька Тетяна. Круглий стіл "Голо­домор 1932-1933 років: наслідки трагедії та усвідомлення його сучасним українством" // Український історик. - 2008. - № 3-4. - С. 359-365; Кирик Людмила, Конопка Наталія Бібліографічний огляд книжок, присвячених голодомору 1932-1933 років// Там само. - С. 349-352.

Надійшла до редколегії 20.10.0



ночас, слід наголосити, що проблема розвитку освіти в сучасній Україні та українознавчої освіти за кордо­ном є чи не найбільш дискутованими у суспільстві. Увага держави і суспільства до можливостей набуття українознавчої освіти за кордоном підсилюється ще й тим, що в умовах глобалізації значно розширюється ринок праці й одержання українцями робочих місць за межами України. У зв'язку з цим за межі України виїздять також і діти. За даними дипломатичних служб у 2006/2007 академічному році понад 48 тис. учнів у 474 школах і 40 дошкільних закладах різних типів і форм власності у 35 країнах світу вивчали українську мову та українознавчі дисципліни [2]. Од­ним із важливих завдань національної освіти є фор­мування й плекання національної самосвідомості.

Упродовж ХХ століття склалися традиції набуття українознавчої освіти за межами України як українця­ми, так і представниками інших націй, які намагалися долучитися до пізнання української культури через освіту. Узагальнюючи практику підходів до розв'язання даної проблеми можна виокремити такі чинники у роз­виткові українознавчої освіти як такої: 1) освіта украї­нців за кордоном стала складовою вираження громад­ської ініціативи в умовах бездержавності України, як запорука успішності й конкурентоспроможності нації та шлях до здобуття її незалежності; 2) як державна по­літика (у часи УНР запропоновано основи державної політики в галузі поширення української освіти серед українців за кордоном як основи розвитку їхньої само­свідомості), а в умовах існування УСРР (УРСР) як пе­вна "демонстрація" українськості квазідержавного утворення та поширення комуністичних ідей у середо­вищі закордонних українців і тим самим отримання міжнародної підтримки.

Практика набуття українознавчої освіти за кордоном сягає своїм корінням у створення перших шкіл українсь­кими переселенцями у Канаді та США на початку

ХХ століття та освітніх осередків (українознавчих курсів) у середовищі українських полонених військових у роки першої світової війни у таборах Австрії та Німеччини.

У період Української революції (1917-1923 рр.) дер­жава вперше поставила питання освіти українців за кордоном як важливої складової розвитку нації. Після поразки революції й виходу на еміграцію уряду УНР та значної частини українських політичних і культурних діячів в їхньому середовищі розгорнулися дискусії з приводу подальшої перспективи українських вигнанців та української держави. Симон Петлюра і Микита Ша - повал подали своє бачення розвитку української освіти за кордоном. У праці "В оборону українського шкільниц­тва на еміграції" (8 лютого 1932 р.) М. Шаповал наголо­шував: "Організований народ здійснює свої права і обо­в'язки щодо шкільництва через громади і держави, представництва і уряди. Коли у нас цього нема, то тре­ба створити щось, що до певної міри замінило б це. Як недержавний народ, ми можемо виявляти себе тільки в організаціях приватно-правного характеру" [3]. Він та­кож виступав проти політизації української освіти за кордоном. Праця С. Петлюри "Сучасна українська еміг­рація та її завдання", написана 1923 року є одним із найгрунтовніших документів доби в галузі всеохопних завдань і державного мислення у підході до справи. Вперше було викладено концептуальне бачення за­вдань української еміграції. "Українська еміграція є ор­ганічною інтегральною частиною цілого українського народу, що під чужою владою перебуває. Політичні ду­ми, культурно-освітні стремління і організаційні змаган­ня до утворення власної держави української нації по­винні наскрізь пройняти і українську еміграцію, яка в спеціальних умовинах свого перебування на чужині, здебільшого в європейських державах, мусить тут ви­конати одповідальну частину загальнонаціональної і загальнодержавної програми української нації, а влас­не ту частину, що її народ наш під окупаційною владою доконати не може, а яка, проте, має величезне значен­ня в справі будівництва української Держави" [4, с. 235]. Фактично сьогодні, по постанні української незалежної держави, ми могли б підвести підсумки, як три поколін­ня українських емігрантів докладали своїх зусиль на виконання поставлених завдань. У галузі освіти С. Пет­люра вбачав пріоритети у входженні українських науко­вців до міжнародних наукових структур та створення власних осередків, де б концентрувалася організаційно та розвивалася інтелектуально українознавча наука. Першими такими осередками стали Український науко­вий інститут у Варшаві (Рада Міністрів Польської рес­публіки розпорядженням від 7 лютого 1930 р. санкціо­нувала утворення УНІ-В), Науковий інститут у Берліні та Наукова бібліотека імені Симона Петлюри у Парижі. Подолавши різноманітні труднощі, Український науко­вий інститут у Варшаві зусиллями небагатьох своїх співробітників за дев'ять років видав 54 томи цінних наукових праць в 14 серіях, про що неодноразово наго­лошували дослідники [5]. Друге завдання, яке викону­вали українські емігранти це створення українських освітніх закладів та організаційні заходи з фінансування українського студентства (здобуття стипендій тощо).

Одним із перших українських навчальних закладів, що постав спочатку у Відні, а згодом розгорнув свою діяльність у Празі став Український Вільний Універси­тет. Один із небагатьох недержавних українських осві­тніх інституцій, що витримав перевірку часом і ось уже впродовж 87 років готує фахівців вищої кваліфікації. У 20-х роках ХХ ст. одним із найпотужніших українсь­ких освітніх центрів стала Чехо-Словаччина. Українсь­ка еміграція в ЧСР складала близько 6 тис. осіб у тому числі 2 тис. зі Східної Галичини [6, с. 218-235]. Так в Українській Академії в Подєбрадах скупчилось 35 про­фесорів, в Українському високому педагогічному інсти­туті імені Драгоманова 35 професорів і 300 студентів [7]. Чеське суспільство високо цінувало таких визнач­них українських професорів як С. Дністрянський,

О. Лотоцький, В. Тимошенко, В. Старосольський, Д. Анто­нович, Р. Лащенко, Д. Дорошенко, І. Горбачевський, Б. Матюшенко та багатьох інших. У газетних публіка­ціях наголошувалося, що то "є найздібніші представ­ники еміграції в цій країні" [8].

Значні зусилля були покладені подвижниками укра­їнської справи на розбудову українського шкільництва, адже саме в дитячому віці формуються основи світо­гляду і закладається любов до рідної мови, вітчизни національної культури. За ініціативою визначних педа­гогів С. Сірополка та С. Русової у ЧСР було створено 31 травня 1930 р. Українське Педагогічне Товариство. Товариство мало на меті об'єднати українських педа­гогів та "улаштовувати виклади із дискусіями, органі­зовувати екскурсії, видання часопису [9, с. 263]". Го­ловою товариства було обрано С. Сірополка. З-поміж когорти українських педагогів, які теоретично обґрун­тували національні принципи та діяльність народної освіти та намагалися втілювати їх у практичне життя був і Августин Волошин. І сьогодні актуальною є його праця "Про шкільне право будучої української держа­ви". У вступній частині праці А. Волошин наголошував,


Що "дух законів залежить від політичної культури дер­жави" [10, с. 100]. Однією із провідних засад розвитку шкільництва вважав демократизм і свободу.". Відсут­ність свободи культури приносить за собою деморалі­зацію і денаціоналізацію гнобленого людства, .умож­ливлення відбору будучих працівників нації, щоб не пропадали індивідуальні здібності, а щоб причинялися до підвищення якості праці" [10].

Після Другої світової війни українські емігранти не тільки поглибили працю в галузі освіти, а й дещо зміни­вся акцент просування українських інтересів через до- лучення до роботи визначних українських вчених у різ­них галузях науки країн проживання. Об'єднання зусиль українських вчених у галузі гуманітаристики сприяло заснуванню потужних громадських організацій. Одним із прикладів плідної праці упродовж понад сорока років є Українське історичне товариство та його друкований орган часопис Український історик. Одним із чільних його засновників і президентів та незмінним редакто­ром журналу є Любомир Винар [11].

Сучасна державна політика України формується із врахуванням загальносвітових тенденцій та особливос­тей розвитку країни. Світове співтовариство пов'язує перспективу людства зі сталим розвитком. Концепція сталого розвитку, узагальнення якої були зроблені все­світніми самітами ООН у 1992 та 2002 роках, за участі понад 180 країн світу, багатьох міжнародних організацій та провідних вчених поєднала три головні компоненти сталого розвитку суспільства: економіку, природоохо - рону і соціальні питання.

Зокрема, економічний підхід полягає в оптималь­ному використанні обмежених ресурсів та застосу­ванні природо, - енерго і матеріалозберігаючих тех­нологій для створення сукупного доходу який би за­безпечував принаймні збереження (не зменшення) сукупного капіталу (фактично природного, або люд­ського) з використанням якого цей сукупний дохід створюється [12]. Тобто, людський потенціал є капі - талоутворюючим і капіталоємким, а отже в умовах сучасного світового порядку (розширення ринку пра­ці) українці, як показує досвід, у черговий раз стали однією з націй, яка шляхом активного переміщення, включилася у економіку інших країн (за різними да­ними до 7 млн. осіб). І. Р. Юхновський у праці "Стра­тегія розвитку України" цілком слушно наголосив на потенційних енергетичних втратах України внаслідок виїзду працездатного населення за її межі. "Нехай їхня заробітна плата за кордоном складає 4 тис. $ на рік і нехай там електроенергія коштує 0,1 $ кВт год. Передана Україною і використана там вільна енергія складає 280^109 кВт год/рік. Це майже вдвічі більше всієї електроенергії, яка виробляється в Україні за рік" [13, с. 32]. Отже, з одного боку держава втратила відповідний ресурс, а з іншого - трудові емігранти першого покоління все ще продовжують бути носіями української (хоч і пострадянської) культури, а отже й політика сучасної української держави має бути спрямована: а) на захист їхніх культурних і освітніх потреб у країнах проживання; б) формування право­вої системи соціального захисту тих осіб, які все ще залишаються громадянами України; б) надання до­помоги тим громадам і особам, які все ще не втрати­ли своєї національної ідентичності і плекають особ­ливості української національної культури в іншоет - нічному просторі.

Однією з важливих функцій держави є захист на­ціонально-культурних інтересів своїх громадян та допомога в реалізації цих потреб тим, українцям, які проживають за межами, проте не втратили своєї на­ціонально-культурної ідентичності. Отже, українська держава, відстоюючи інтереси українців у країнах їхнього проживання, тим самим засвідчує розуміння цінності людського потенціалу, а разом з тим і роз­ширює спільнотне коло для ширення українських на­ціональних інтересів.

Практичний вимір українознавчої освіти за кордо­ном пропонуємо розгортати на таких засадах: а) По­єднання державного і громадського чинників у розвит­кові українознавчої освітньої сфери за кордоном; б) Комплексність і різновікова охопленість пропозиції українознавчої освіти за кордоном. Це, зокрема пе­редбачає стимулювання відкриття українських неділь­них шкіл, українських класів у державних школах та державних шкіл на паритетних засадах, створення українознавчих кафедр у вузах (знову ж таки на пари­тетній основі), відкриття філій українських вузів та під­тримка уже існуючих українських навчальних закладів, наприклад УВУ; в) заснування Державного Фонду для одержання стипендій українцям-науковцям з поза меж України та неукраїнським дослідникам (в різних галу­зях: вивчення української мови, історії України, полі­тології тощо), забезпечивши прозорість надання гран­тів; г) забезпечити державне сприяння створенню не­державних іменних фондів для учителів недільних та державних шкіл українського зарубіжжя.

Досвід виконання першої Державної програми спів­праці з закордонними українцями та другої на період до 2010 року [14] показує, що використання державних коштів на проведення заходів та видавничу справу пот­ребують ретельної перевірки і відповідної звітності, а також визначення рівня ефективності.

15 жовтня 2007 р. Президент України Віктор Ющен­ко видав указ "Про розвиток зв'язків з українцями, які проживають за межами України, щодо збереження, за­хисту та популяризації культурних надбань українства у світовому цивілізаційному просторі", де зокрема наго­лошується на необхідності "опрацювання питання щодо вдосконалення законодавства про збереження і вико­ристання культурних надбань українства" та широка популяризація надбань українства за кордоном сучас­ними технічними засобами [15].

Отже, сучасна українська держава, підтримуючи традиції українців, які проживають за межами України в освітній галузі та розвиткові національної культури і плеканні надбань у різних сферах життєдіяльності, формує сучасне бачення української перспективи у сві­товому просторі.

1. Доповідь про розвиток людства у 2004 р. // http: // р^. undp. org (2004); Див.: Людський розвиток в Україні: 2004 рік. За ред. Е. М. Ліба - нової. - К.: Інститут демографії та соціальних досліджень НАН України, Держкомстат України, 2004. - 266 с. 2. Діти українців, проживаючих за кордоном навчатимуться через Internet // http: // almamater. com. ua / modules /news/article. phpіstoria. 3. ЦДАВО України. - Ф. 3563, оп.1, спр. 62, арк. 25. 4. Петлюра С. Сучасна українська еміграція та її завдання // Симон Петлюра. Статті. - К.: Дніпро, 1993. - С. 235. 5. Див.: Потуль - ницький В. А. Український Науковий інститут у Варшаві (1930-1939) // Український археографічний щорічник. - К.: Ін-т укр. археогр. та дже­релознавства ім. М. Грушевського, 1999. - Вип. 3/4 (6/7). - С. 355-358; Український Науковий інститут у Варшаві // Тризуб. - Париж, 1930.

- № 35. - С. 3; Каталог видань Українського Наукового Інституту в Ва­ршаві 1930-1938. - Варшава, б. р. - 42 с. 6. Детальніше див.: Піскун В. Політичний вибір української еміграції (20-ті роки ХХ ст.) . - К.: МП Леся, 2006. - С. 218-253. 7. Emigracja ukrainska w Czechach // Robotnik.

- 1925, 1 marza. 8. Ukrqjinska vйda v Ceskoslovesku // Tribuna. - 1924, 10 unora. 9. Протокол Установчих Зборів Українського Педагогічного Товариства в Празі // Беднаржова Т. Степан Сірополко - подвижник українського шкільництва. - Львів: Вільна Україна, 1998. - С. 263.

10. Волошин А. Про шкільне право будучої української держави // Наук.


Зб. УВУ в Празі. Т. ІІІ. - Прага, 1943. 11. Див.: Любомир Винар. Біобіб - ліографічний покажчик (1948-2007) / НАН України. ЛНБ ім. В. Стефани - ка, Українське Історичне Товариство, Національний університет "Ост­розька академія": Н. Кошик, Л. Кужель; Автор вступ. Ст.. А. Жуковський, А. Отаманенко, Бібліогр. Ред.. Л. Рільницької: Відповід. Ред. М. Рома - нюк, А. Отаманенко. - Львів, Острог, Нью Йорк, Париж, 2007. - 576 с. 12. Згуровський М. Україна у глобальних вимірах сталого розвитку // Дзеркало тижня. - 2006., 20 - 26 травня. 13. Юхновський І. Р. Страте­гія розвитку України. - К.: Міжвідомча аналітично-консультативна рада з питань розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, 2006.

- С. 32. 14. Про затвердження Державної програми співпраці із закордонними українцями на період до 2010 року. Постанова Кабі­нету Міністрів України від 26 липня 2006 року № 1034 // http: // Www. kmu. gov. ua /document/450974031/. 15. Про розвиток зв'язків з українцями, які проживають за межами України, щодо збереження, захисту та популяризації культурних надбань українства у світовому цивілізаційному просторі. Указ Президента України №972/2007 // http: // Www. president. gov. ua/documents/6813.html.

Надійшла до редколегії 02.09.08



Л. Божук, здобувач