Головна Філологія Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка ГАЛИЦЬКА СКЛАДОВА КИЇВСЬКОЇ ЦЕРКОВНОЇ ІЄРАРХІЇ XVII - XVIII СТ
joomla
ГАЛИЦЬКА СКЛАДОВА КИЇВСЬКОЇ ЦЕРКОВНОЇ ІЄРАРХІЇ XVII - XVIII СТ
Філологія - Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка

У статті аналізується церковно-політична та культурно-просвітницька діяльність київських церковних ієрархів XVII - XVIII ст. - вихідців із Галичини: Йова Борецького, Варлама Ванатовича, Рафаїла Заборовського.

The church's-political and cultural-educational activities of the Kiev church hierarchs of the 17th - 18th centuries Galician ori­gins like Iov Boretskyj, Varlaam Vanatovytsh and Rafail Zaborovskyj are analyzed in the article.



Роль галичан на переломних етапах історичного розвитку України. завжди була показовою. Зокрема, М. Грушевський - в контексті аналізу особливостей культурно-релігійного руху в Україні кінця ХУІ ст. - першої половини ХУІІ ст. - вказав на витоки його спря­мування - західноукраїнські землі, де в найголовніших культурних і релігійних центрах виникли культурно - просвітницькі осередки - гурток у Львові при Успенсь­кому братстві (не пізніше 1585 р.), гурток князя Андрія Курбського на Волині (з кінця 1560-х років до 1583 р.), гурток князя К. Острозького (70 - 90 рр. ХУІ ст.). На по­чатку ХУІІ ст. вони передали свою творчу енергію Киє­ву, забезпечиши неперервність інтелектуального роз­витку нації в процесі її формування. Діяльність цих осе­редків стала головною ознакою Першого українського відродження, що, за висловом М. Грушевського, "так сильно, хоч і ненадовго, заблисло блиском і політичної мислі і національного самоусвідомлення" [5, с.137].

Галичани забезпечили творчий та інтелектуальний потенціал діяльності гуртка Єлисея Плетенецького, створеного при започаткованій 1616 р. Печерській дру­карні. Більшість перших лаврських друкарів - авторів і видавців - була походженням з Галичини, або вчилася в львівських школах, як, наприклад, сам Єлисей Плете- нецький, Захарія Копистенський, Памво та Степан Бе - ринди, Лаврентій Зизаній та ін. Тісний спадкоємний зв'язок Львова з Києвом забезпечувався й тим, що крім безпосередніх контактів між друкарнями середовище Лаври постійно поповнювалося вихованцями Києво - Могилянського колегіуму - академії, значну частину яких становили вихідці з західноукраїнських земель. "Було се перше "нашествіє Галичан" на Київ, що під по­кровом і протекцією гетьмана козацького, також Галича­нина, заходилися культурними засобами Західньої Укра­їни відродити на київськім грунті заглушене культурно - національне житє й привернути старій столиці України її давну національну і культурну ролю й значіннє", - зазна­чав з цього приводу М. Грушевський [5, с. 245].

Тому не випадково галичани стали провідниками української духовності, зайнявши чільне місце серед православної ієрархії XVII - XVIII ст. Серед них особли­во вирізняються постаті трьох українських архієреїв - Іова Борецького, Варлаама Ванатовича і Рафаїла За - боровського, діяльність яких стала знаковою для того­часної епохи. Відобразити особливості архіпастирської (церковно-політичної і культурно-просвітницької) діяль­ності кожного з них - мета даної статті.

Іов Борецький, в миру Іван, народився в с. Бірча Руського воєводства (тепер м-ко Городоцького р-ну Львівської обл.). Походив з простої родини (ріеЬеае сопСісіопіб). Відомо, що на Варшавському сеймі 1623 р. польська шляхта виставляли на посміх "хлопське похо­дження" Іова й інших ієрархів Феофанового свячення, оскільки в Речі Посполитій практикувався звичай наста­вляти єпископів тільки з родовитих сімей [4, с.3].

Достеменно відомо, що Іван Борецький навчався у Львівській братській школі, де пізніше учителював. Припускають, що він міг також навчатися в Острозькій школі і в закордонних навчальних закладах, зокрема в Краківському університеті. Принаймні рівень його осві­ченості і знання мов засвідчував його сучасник Єлисей Плетенецький, стверджуючи, що Борецький "в божест­венном писаніи искусен, греческій и латинскій язык добр^ ум^вый" [4, с. 5]. Саме ці мови, починаючи з

1604 р., Борецький викладав у Львівській братській школі, того ж року став її ректором.

1605 р. Іван Борецький залишив педагогічну працю і зайнявся перекладацькою діяльністю. При сприянні князя К. К. Острозького він переклав з грецької послання Александрійського патріарха Мелетія Пігаса уніатсько­му митрополиту Іпатію Потію, в якому піддав критиці деякі католицькі догмати. Невдовзі Борецький переклав ще один полемічний твір Мелетія Пігаса - "Діалог о православной в^рі", що місив виклад основ правосла­в'я. На думку М. Возняка та інших дослідників, Борець­кий також імовірний автор "Перестороги" (написаної

1605 або 1606 р.), одного з найвидатніших українських полемічних творів [19, с.81]. У ньому автор висловлює думку про причини, що довели Русь до "такої погибелі", зокрема, відсутність "шкіл посполитих", поширення чу­жої віри, і закликав до єдності й оборони. Ще більше акцентується на значенні освітньої справи у творі "О воспитаніи чад" (1609), який також приписують Борець­кому за часів львівського періоду його діяльності. Автор вважав, що саме освіта визначає місце людини в суспі­льстві й спроможна змінити суспільство [19, с. 80].

Не пізніше 1610 р. Іван Борецький залишає Львів і пе­реїжджає до Києва. Ймовірно, він прибув до Києва на за­прошення Печерського архімандрита Єлисея Плетенець- кого (1599 - 1624), який починає гуртувати при Лаврі інте­лектуальні сили. Цю тезу підтверджують його наступні тісні контакти з Лаврою. Відомо, що Борецький пізніше став членом гуртка Плетенецького і перекладав з грецької на церковнослов'янську "Анфологіон" (1919 р.). Вважаю - ється, що він разом з Єлисеєм Плетенецьким був одним із головних керівників Київського братства [18, с. 63].

Оскільки Борецький не мав чернечого сану, то, на думку П. Вікула, не міг жити у Лаврі і отримав місце священика Воскресенської церкви на Подолі. Коли 1616 р. тут постала Київська братська школа, Борець­кий став її першим ректором, як значилося у всіх того­часних документах. У власному будинку при Воскре - сенській церкві Іван Борецький відкрив приходську школу, де на власні кошти утримував кращих учнів, а у вільний час особисто займався їх навчанням [4, с. 7].

На початку 1618 р. Іван Борецький прийняв чернечий постриг під іменем Іова і став настоятелем Києво - Михайлівського монастиря. Водночас постриг прийняла і його дружина, яка стала першою ігуменею влаштованого Борецьким дівочого монастиря з церквою Іоанна Бого­слова. Діяльність Борецького у званні ігумена Михайлів­ської обителі засвідчили ремонтно-будівельні роботи храмової церкви і щедрі благодійні пожертви, за що його називали Іоанном Милостивим і "милым ігуменом".

Популярність Іова Борецького стала підставою ви­святи його Єрусалимським патріархом Феофаном 1620 р. на першого митрополита відновленої Київської православної митрополії. Відтоді Києво-Михайлівський монастир став митрополичою резиденцією і Борецький продовжував ним керувати як кафедральним.

Факт висвячення православної ієрархії патріархом Феофаном потребував обґрунтування його легітимнос - ті. Разом з іншими нововисвяченими ієрархами - Ісайєю Копинським і Йосифом Курцевичем - Борецький став автором "Протестації" (1621 р.), спрямованої на захист відновленої православної ієрархії, в ній захища­лися історичні права українців на власну вітчизну і Цер­кву. Автори посилалися на права, що їх надали русько­му народові монархи та князі Русі, а в контексті суспі­льно-політичної ситуації в Речі Посполитій навіть ви­словлювали думку про окремі Руське та Литовське кня­зівства [12, с. 209; 16, с. 59-60].

Задля захисту позицій православної ієрархії Іов Бо­рецький вдається до підтримки козацтва, яке вже нада­ло свої послуги при відновленні митрополії, прославляє його у своїх творах, за що архієрея величають "козаць­ким митрополитом". З цією ж метою Борецький зав'язує стосунки з єдиновірною Москвою: відправляє туди на службу своїх родичів, посольства за милостинею та в інших справах. Одне з них на чолі з Луцьким єпископом Ісакієм Борисковичем (який жив у Києві при митрополи­чій кафедрі, оскільки його власна була зайнята уніата­ми) просила царя прийняти православний український народ "під государеву руку". Однак у Москві обмежили­ся тільки щедрими подарунками, відклавши практичну допомогу на майбутнє [4, с. 20].

Разом з Печерським архімандритом Петром Моги­лою Іов Борецький шукав вирішення унійного питання і спосіб примирити "Русь із Руссю". Вони виступили ініці­аторами ідеї "універсальної унії" на основі поєднання обох Церков на засадах створення Київського патріар­хату, єдиного для православної і греко-католицькоЇ спі­льноти. Уже в 20-ті роки XVII ст. в середовищі українсь­кого вищого духовенства починають здійснювалися практичні заходи, спрямовані на його реалізацію. Собор 1627 р., скликаний в Києві з ініціативи православного архієпископа Полоцького Мелетія Смотрицького - та­кож ідеолога "універсальної’ унії", за участю Іова Боре­цького і Петра Могили, обговорював питання про "поче­сне зверхництво" папи над Українською Церквою і уній - ний катехизис Мелетія Смотрицького.

У сані Київського митрополита Іов Борецький про­довжував опікуватися провідним на той час освітнім закладом - Київською братською школою, допомагав Київському братству в придбанні деяких маєтностей на утримання школи, добився його визнання королівською владою (19 лютого 1629 р.). Як свідчив у своїх творах Сильвестр Косов, навіть у архієрейському сані Борець­кий не полишав учительської справи: "Йов Борецький, ставши митрополитом Київським, був і опікуном оних братських шкіл і сам в них богословське вчення викла­дав" [19, с. 81] Перед смертю Борецький написав духо­вний заповіт, в якому передав опіку над Київською братською школою Петру Могилі з умовою, щоб вона і надалі залишалася при братстві.

Варлаам Ванатович, в миру Василь, народився у м. Ярослав Руського воєводства (тепер Республіка Польща) у досить бідній міщанській родині. Проте його батьки знайшли можливість дати синові найкращу як на ті часи освіту - у Києво-Могилянській академії, де він навчався до філософського класу. Близько 1702 р. - з ініціативи місцеблюстителя Московського патріаршого престолу Стефана Яворського, - перейшов на навчан­ня до Московської слов'яно-греко-латинської академії. Проте з Києвом зв'язків не поривав. Разом з 114 вихо­ванцями Києво-Могилянської академії він 1704 р. надав пожертву Благовіщенській Конґреґаційній церкві. Після завершення навчання прийняв чернечий постриг у Тих - вінському Успенському монастирі Новгородської єпархії

І, ймовірно, з 1706 р. викладав у місцевій монастирській школі. Тут Ванатович зблизився з архімандритом Олек - сандро-Невської лаври і найближчим радником Петра I Феодосієм Яновським. Завдяки високому становищу свого заступника, Ванатович став швидко просуватися по духовній службі. Певний час він був духівником Яновського і проживав разом із ним у Санкт-Петербурзі. 1718 р., представлений імператору Петру I, отримав призначення на флот. Прослуживши рік флотським обер-ієромонахом, Ванатович отримав у нагороду на­стоятельство у Тихвінському Успенському монастирі Новгородської єпархії. Через три роки його, згідно з імператорським указом, викликали в Москву для висвя­ти "во архіепископьі благоспасаемых градов Кіева и Галича" [9, №215, c. 359].

Обставини, які передували висвяті Варлаама Вана­товича, пов'язані з тим, що по смерті Київського митро­полита іоасафа Кроковського 1718 р. українське, пере­дусім київське, духовенство довгий час було під підо­зрою. Обрання киянами межигірського архімандрита! родіона Жураковського на вакантну київську кафедру не було затверджено - згідно з імператорським указом на її заміщення було призначено Варлаама Ванатовича. Тим самим, з цього часу припинилася традиція вільного обрання київських ієрархів, Настановлення Ванатовича показово і в тому сенсі, що при хіротонії він отримав ли­ше титул архієпископа Київського і Галицького, - а не митрополита, як його попередники, і без додатку "і Малої Росії". Фактично цим Київську митрополію було позбав­лено її давнього визначального статусу.

Однак з призначенням Варлаама Ванатовича київ­ським першоієрархом російська влада не отримала бажаного результату - мати керованого ставленика, який пройшов чернечу школу на російському ґрунті. У своїй архіпастирській діяльності Ванатович був против­ником церковно-адміністративних перетворень і нама­гався зберегти і відстояти права і особливості Київської митрополії. Як стверджував М. Петров, Ванатович, - "опираясь на стародавнія права и привиллегіи Киевской митрополіи и понимая их в смысле сохраненія statum quo сей митрополіи, кажется, признавал Духовный Рег­ламент и дополнительные к нему синодальные указы обязательными для себя настолько, насколько они не противоречили стародавним правам и привиллегіям Кіевской митрополіи" [1, с. XII].

За часів Варлаама Ванатовича спостерігаються не­одноразові вияви опозиційних настроїв в середовищі української церковної еліти, а іноді й відкритих протестів проти централізаційної політики російських властей. Сам київський архієрей, попри вказане йому обмежене титу­лування, на всіх своїх указах, підписаних "рукою влас - ною", продовжував, як і його попередники, додавати "і Малої Росії" [14, c. 306]. Київська консисторія, отримав­ши в листопаді 1721 р від Монастирського Приказу указ про збір коштів з архієрейських і монастирських вотчин, написала донесення в Синод, що даний указ не стосу­ється Малої Росії і добилася його відміни [1, № VII]. Сам Варлаам Ванатович також, посилаючись на українські традиції, не виконав розпорядження Синоду щодо про­дажу при церквах воскових свічок [1, № III]. Він також не став віддавати Синоду прибутки від "вінечних пам'ятей", а використовував їх на потреби єпархії та Києво- Могилянської академії [1, № XVII]. Коли Синод, посилаю­чись на Духовний Регламент, який велів утримувати ар­хієрейські школи за рахунок хлібного збору, звернувся з запитом про способи утримання Київської Академії, Вар - лаам Ванатович відповів, що в Київській єпархії цей збір ніколи не проводився, на утримання учителів і учнів да­ється "пособіе" "из казны архіерейской", "а церковных в Малороссіи земель барзо мало и р^дко гд^ обретается, и поведенія того зд^сь н^т" [10]. Варлаам Ванатович також відстоював майнові права київського духовенства, коли з ініціативи гетьмана Данила Апостола вийшли "Решительные пункты", згідно з якими духовним особам заборонялося набувати нерухоме майно, і клопотався про звільнення церковних маєтків від збору податків на військовий скарб [1, № XXVII].

Водночас він намагався офіційно повернути статус Київської митрополії. Про це свідчить прохання Варлаа­ма Ванатовича з підлеглим йому духовенством імпера­тору Петру II про відновлення в Києві митрополії (1727 р.). Після викладу історії Київської кафедри з 54 її зверхни- ками включно з митрополитом Ьасафом Кроковським, автор переходить до суті прохання: "ВсемилостивЄйшій государь^ Обще со вс^м духовенством моей пастві подсудственным прошу Вашего Ьператорскаго величес­тва, да повелит высокодержавство ваше милостивым своим указом, дабы паки по прежнему была митрополія при Кіевском престол^" [13, c.74; 15, с. 43-44].

Не дивно тому, що така діяльність Варлаама Ванато­вича, як ревного охоронця давніх прав Київської митро­полії, викликала незадоволення російської влади і авто­ра Духовного Регламенту Феофана Прокоповича, нас­лідком якого стали трагічні обставини подальшої долі київського архієрея. Приводом цьому став донос київсь­кого війта, який використав давнє протистояння єпархіа­льного керівництва і міської влади. Невдоволений діями митрополита, війт Д. Полоцький, скориставшись непоро­зумінням, пов'язаним із проголошенням маніфесту та не відправленим вчасно Ванатовичем молебня на честь сходження на російський престол Анни Ьанівни, напра­вив на нього донос (19 червня 1730 р.). Негативну роль у цьому зіграла і позиція Феофана Прокоповича, який ско­ристався вкрай підозрілим ставленням імператриці до вищого київського духовенства і ще більше посилив його у справі з київським архієреєм. Ванатовича викликано до Москви, де його було піддано суду, позбавлено архі­єрейського сану і священства та заслано довічно до Ки - рило-Білозерського монастиря Новгородської єпархії.

Через десять років заслання, у жовтні 1740 р. - з наго­ди сходження на престол імператриці Єлизавети - Вана­тович отримав помилування і йому було повернуто архі­єрейський сан. Проте від архієрейських регалій він відмо­вився. Останні роки життя провів у Тихвінському Успенсь­кому монастирі, прийнявши схиму. Один із сучасників ха­рактеризував архієпископа як такого, що був "житіем пост­ник, святости полный, простодушный" [9, с. 276].

Рафаїл Заборовський, в миру Михайло, народився 1676 р. у м. Зборові Руського воєводства (тепер рай­центр Тернопільської обл.) у шляхетській родині. Бать­ко його був католиком, а мати - православною і різниця у сповідуванні і уподобаннях обох батьків позначилася на долі майбутнього ієрарха. Так, саме через настійне бажання матері Михайла охрестили в православній церкві. Під впливом батька він здобув освіту в польсь­кому єзуїтському колегіумі. Коли батько помер, з ініціа­тиви матері переїхав до Києва і продовжив навчання у вищому українському православному навчальному за­кладі - Києво-Могилянській академії [11, c. 2].

Навчаючись у класі філософії, Михайло Заборовсь­кий слухав лекції ^асафа Кроковського та Стефана Яворського. Останній помітив здібного учня і 1700 р., перебуваючи вже на становищі одного з найвищих са­новників Російської Церкви, викликав Заборовського разом з декількома іншими студентами до Москви на­лагоджувати навчальний процес в Московській слов'яно-греко-латинській академії. Успішно завершив­ши повний курс навчання, Заборовський прийняв у Московському Заіконоспаському монастирі чернечий постриг від Стефана Яюрського і став викладачем ри­


Торики в Московській академії. Підтримував зв'язок з Києвом: як і Варлаам Ванатович, в числі 11А вихованців Києво-Могилянської академії він 170А р. надав пожерву на Благовіщенську Конґреґаційну академічну церкву.

Як і всі інші, викликані в Росію українські церковні дія­

Чі з могилянською освітою, Рафаїл Заборовський став швидко просуватися по духовній службі. Невдовзі його, за рекомендацією члена Синоду Гавриїла Буржинського, призначили флотським обер-ієромонахом. По закінченні служби 1723 р. він отримав сан архімандрита Іверського Троїцького Колязинського монастиря й звання синодаль­ного асесора. 9 жовтня 1725 р., згідно з імператорським указом, Рафаїла Заборовського було висвячено на єпископа Псковського, Ізборського й Нарвського і при­значено членом Синоду. У Пскові нововисвячений архі­єрей насамперед відкрив слов'яно-латинську школу за київським зразком, в якій викладали запрошені ним ви­кладачі з Києво-Могилянської академії. Упродовж б років діяльності школа досягла значних успіхів. Як згадував сучасник тих подій, при від'їзді Заборовського з Пскова місцеві мешканці "разставались с ним с великим жал^ніем и пролитіем многих слез" [11, с. 3].

У 1731 р. Рафаїла Заборовського висвячено на ар­хієпископа. Київського, Галицького і всієї Малої Росії. 17А3 р., за сприятливого для України царювання імпе­ратриці Єлизавети, йому вдалося повернути титул ми - рополита і втрачений статус Київської митрополії.

Усвідомлюючи велику роль освіти у вихованні духо­венства і пастви, нововисвячений ієрарх чи не більше від своїх попередників приділяв уваги її розвитку. У хроніці Києво-Михайлівського монастиря збереглася така харак­теристика київського архієрея: "Рафаил Заборовскій, воспитанник сначала кіевской, а зат^м заиконоспасской академии,... на митрополичьей кафедре в Кіев^ выска­зался, как ревностный поборник просвещенія, ученія и ученых любитель и благодетель" [7, c.163].

Насамперед Заборовський доклав зусиль для по­ліпшення становища Києво-Братського монастиря, від якого безпосередньо залежав матеріальний стан Киє- во-Могилянської академії. Оскільки навчальний заклад втратив право отримувати, як раніше, щорічно 200 крб. від гетьманів з Військового Скарбу на утримання ви­кладачів, київський архієрей звертався до всіх, хто міг сприяти у вирішенні цього питання - до гетьмана Дани­ла Апостола, який, у свою чергу, клопотався перед ім­ператрицею Анною Іоанівною, до Синоду, до князя О. Шаховського, Псковського єпископа Стефана Кали - новського, Новгородського митрополита Феофана Про­коповича та ін. [1, с. 176 - 191]. Намагання Заборовсь­кого досягли своєї мети. За його наполяганням гетьман Данило Апостол видав універсал 19 травня 1732 р., згідно якого поширився збір коштів на облаштування навчального закладу, а у грудні 17А2 р. вийшов царсь­кий указ на поновлення видачі на користь Академії 200 крб. з Військового Скарбу. Митрополит також від­новив втрачене право ректора Академії продавати ві - нечні памяті в м. Києві (липень 1732 р.)

На виручені кошти Заборовський 1735 р. розпочав реставрацію й розбудову навчальних приміщень і ака­демічної церкви. Над корпусом, побудованим ще ге­тьманом Іваном Мазепою, було зведено другий по­верх з величезною колонадою за проектом відомого архітектора Й. Шеделя. В листопаді 17А0 р. відбулося урочисте освячення особисто архієпископом Рафаї - лом церкви в ім'я Благовіщення Пресвятої Богородиці й перше зібрання в новій Конґреґаційній залі. Зобра­ження нового корпусу помістили на печатці Академії, яке стало її гербом [20, с. 213].

До заслуг архієрея слід віднести і обстоювання ним прав і привілеїв Академії. Коли у 1738 р. російський уряд намагався обмежити її право приймати на навчан­ня молодь різного станового походження, Заборовський пояснив всі негативні наслідки такого указу: "Если вс^х учеников, записав в книгЬ, на коште указном содер­жать (на средства каефдры епископской) и впредь ос­вободить приход и отлученье из училищ ківских загра­дить, то из зарубежных людей польской и других націй (которым свободно высокомонаршими грамотами, на коллегію кіевскую данными, приходить учиться позволе­но, коих большая часть в училищах кіевских обретается), то никого не будет, а из малороссіян, кото­рые на своем коште учатся, когда им свободный отпуск унять из училищ кіевских, безохотно разбегутся..." [7, с. 168-169]. Таким чином митрополит домігся жалуваної грамоти імператриці Єлизавети від 11 грудня 1742 р., яка підтверджувала давні права Академії, крім того, військо­вим і цивільним чинам, у тому числі й київським міща­нам, заборонялося чинити кривди навчальному закладу.

На честь київського архієрея слід відзначити і його щедрі пожертви на користь Київської академії, куди він спрямовував всі залишки від своїх власних коштів. Так, на будівництво академічних приміщень Заборовський з 1731 по 1737 рр. почергово віддав 1640 руб. На власні кошти, як відомо з документів, Рафаїл Заборовський збудував також Велику бурсу, що її називали "студентсь­ким домом". З свого архієрейського утримання Заборов­ський щорічно видавав по 100 крб. на оплату виклада­чам Академії, які, крім того, неодноразово оримували, в залежності від заслуг, і окремі грошові винагороди.

Митрополит використовував різні засоби для заохо­чення молоді до навчання, утримував власним коштом найбідніших студентів й надавав їм стипендії для на­вчання за кордоном. Здібні учні з сиріт церковнослужи­телів за розпорядженням митрополита часто користу­валися прибутками від батьківських приходів, отримую­чи на це відповідне право - "концес". І навпаки, тим вихованцям Академії, які не бажали продовжувати на­вчання, посилаючись на нездібність, преосвященний влаштовував екзамен і тільки у випадку "крайній глу­пости" відраховував з навчального закладу. Таку бать­ківську турботу про вихованців Академії та її різні по­треби рельєфно відобразив Георгій Кониський у похо­ронній промові на честь Рафаїла Заборовського (1747 р.): "Кто не вид^л, - говорив проповідник, - безпри­кладную милость его к учащим, кому неведомо было великое призр^ніе его к учащимся?" [17, с.7].

Заборовський опікувався не лише благоустроєм Академії та її вихованців, але й навчальним процесом. 1738 р. він започаткував класи єврейської і німецької мов, поновив клас грецької мови. Іноземні мови викла­дали підготовлені у закордонних університетах відомі професори - Симон Тодорський, Варлаам Лащевський, Давид Нащинський. У 1734 р. Рафаїл Заборовський склав Інструкцію "Leges academicae docentibus et studentibus observan-dae" ("Академічні правила для ви­кладачів і студентів...", в російському перекладі у В. Аскоченського [3, с. 102-103]), в якій, спираючись на давні традиції й вимоги нового часу, виклав у 22 пунк­тах правила внутрішнього життя навчального закладу. В одному з пунктів значилося, що наставники Академії завжди повинні служити для учнів високим взірцем скромності, ввічливості, доброго виховання й освічено­сті, а також бути прикладом не тільки внутрішньої чис­тоти душі, а й зовнішньої охайності тіла й одягу.

Пастирська турбота архієрея сприяла процвітанню Академії і принесла їй світову славу. Про це, зокрема, свідчить, що у ній хотів навчатися навіть венеціанський


Підданий Костянтин Секур. У своєму проханні на ім'я митрополита він вказував: "Язв^стился я (в венеціанс - кой области) от тамошних жителей, что у преосвящен­ства вашего благополучна разным ученіем академія, оставив ученіе римское, и забыв труд, на пути бьівавшій, пустился я на глас академіи" [7, с. 235].

Вдячні професори й спудеї найменували свою alma­mater на честь митрополита Києво-Могилянсько - Заборовською. З нагоди відкриття Конґреґаційної зали у липні 1739 р. студенти піднесли своєму протектору гравюру, виконану вихованцем Академії, художником - гравером Григорієм Левицьким, яка відобразила архі­єрея на фоні суспільно-політичного життя тогочасної України. Словами "Мудрості отец - Петр Могила, Пер­вый навершитель дела - Рафаил всецело" [7, c. 236] - піїти Академії віддали дань Заборовському як гідному продовжувачеві справи її засновника.

Отже, наведений матеріал дозволяє окреслити го­ловні напрямні діяльності трьох київських ієрархів - вихідців із Галичини - в тих умовах, які випали на долю їх архіпастирської діяльності. Якщо головною турботою першого очільника відновленої Київської митрополії Іова Борецького було намагання легімітизувати перед владою Речі Посполитої українську православну ієрар­хію, на що були спрямовані його церковно-історичні твори, перемовини з російським урядом, використання підтримки з боку козаччини, то Варлааму Ванатовичу довелося відстоювати права Української Церкви в умо­вах централізаційної політики російських можновладців

І робити спроби відновлення втраченого статусу Київсь­кої митрополії. Його наступник Рафаїл Заборовський, якому, за сприятливого для України царювання імпера­триці Єлизавети, вдалося повернути титул митрополи­та, всі свої зусилля спрямовував на розвиток освіти і підримку матеріального, правного і організаційного ста­новища Києво-Могилянської академії.

1. Акты и документы, относящиеся к истории Киевской Академии. Отд. II (1721 - 1795) / Под ред. Н. И. Петрова. - Т.1 (1721-1750 гг.). -

- К., 1904. 2. Акты и документы, относящиеся к истории Киевской Академии. Отд. II (1721 - 1795) / Под ред. Н. И. Петрова. - Т.1 (1721­1750 гг.). - Ч.2. - К., 1905. 3. Аскоченский В. И. Киев с древнейшим его училищем Академиею / В. И. Аскоченский. - Ч. 1 - 2. - К., 1956. - Ч.2.

4. Викул П., свящ. Киевский митрополит Иов Борецкий (1620 - 1631) /свящ. П. Викул. - Каменец-Подольский, 1894. 5. Грушевський М. Духо­вна Україна:Збірка творів / Упорядкування та додатки коря Гирича, Оксани Дзюби, Василя Ульяновського / Михайло Грушевський. - К.:Либідь, 1994. 6. Задорожна О., Шевченко О. Ванатович Василь, чер­нече ім'я Варлаам // Києво-Могилянська академія в іменах. Енциклопе­дичне видання / Упоряд. З. к Хижняк; За ред.. В. С. Брюховецького / О. Ф. Задорожна, О. М.Шевченко. - К.: Вид. дім "КМ Академія", 2001. - С. 99-100. 7. Молчанов П. Протектор киевской академии Рафаил Забо - ровский, митрополит киевский /П. Молчанов // Киевские епархиальные ведомости. - 1876. - Отдел второй. - №5. - С. 162 - 172; №7. - С. 228

- 236. 8. Описание документов и дел, хранящихся в архиве Св. Синода.

- Т.\ (1542 - 1721). - СПб., 1868. 9. Описание документов и дел, хра­нящихся в архиве Св. Синода. - Т. II (1722), Ч.1. - СПб., 1878. 10. Опи­сание документов и дел, хранящихся в архиве Св. Синода. - TVII. (1727). - СПб., 1885. - Приложение VIII. 11. Орловский П. Сказание о блаженном Рафаиле, митрополите Киевском /П. Орловский. - К., 1908. 12. Плохій С. Наливайкова віра. Козацтво та нація в ранньомодерній Україні / Сергій Плохій. - К.: Критика, 2005. 13. Прошение киевского архиепископа Варлама Ванатовича императору Петру II о предостав­лении киевской кафедре прежнего титула митрополии // Киевские епа­рхиальные ведомости. - 1874. - №3. - Отдел второй. - С. 63-78.

13.Пясецкий А. Время Варлаама Ванатовича, архиепископа Киевского и Галицкого (1722 - 1730) / А. Пясецкий // Полтавские епархиальные ведомости. - 1897. Часть неофициальная. - № 8. - С. 304-313; № 9 - 331-338; № 10 - С. 378-383. 15. Рыболовский А. П. Варлаам Ванатович, Архипископ Киевский, Галицкий и Малыя России / А. П. Рыболовский // Труды Киевской духовной академии. - 1908. - № 5. - С. 93-129.

16.Сас П. М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI - перша половина XVII ст. / П. М. Сас - К.: Либідь, 1998. 17. Слово, ска­занное Георгием Конисским в Киево-Софійском Соборе при погребении Рафаила Заборовскаго, митрополита киевскаго (1747 года ноября 29-го дня) // Киевские епархиальные ведомости. - 1893. - № 1. - Часть нео - ффициальная. - С. 1 - 10. 18. Титов Ф. Киевская духовная академия (1615 - 1915). Историческая записка. - 2-е, дополненное издание / Федор Титов. - Киев, 2003. 19. Хижняк З. к Борецький ^ан Михайло­вич, чернече ім'я Йов / З. к Хижняк // Києво-Могилянська академія в іменах Енциклопедичне видання / Упоряд. З. к Хижняк; За ред.

B. С. Брюховецького / З. кХижняк. - К.: Вид. дім "КМ Академія", 2001. -

C. 80 - 81. 20. Хижняк З. к Заборовський Михайло, чернече ім'я Рафаїл / З. к Хижняк // Києво-Могилянська академія в іменах Енциклопедичне видання / Упоряд. З. кХижняк; За ред.. В. С. Брюховецького / З. к Хижняк.

- К.: Вид. дім "КМ Академія", 2001. - С. 213 - 214.

Надійшла до редколегії 20.10.11



К. Кобченко, канд. іст. наук