Головна Філологія Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ МОДЕРНІЗАЦІЇ ПІДРОСІЙСЬКОЇ ТА РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ В КОЛОНІАЛЬНИХ УМОВАХ
joomla
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ МОДЕРНІЗАЦІЇ ПІДРОСІЙСЬКОЇ ТА РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ В КОЛОНІАЛЬНИХ УМОВАХ
Філологія - Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка

У статті розкриваються соціально-економічні особливості модернізації України у Х’ІІІ-ХХ ст. Показано колоніа­льний характер цього процесу.

The socio-economic specificities of modernization of Ukraine in the 18th - 20th centuries are described in the article. The colo­nial character of this process is shown.



У підсумку Хмельниччини (1648-57 рр.) в Україні з'явилося нове державне утворення - Гетьманщина. У її межах було започатковано місцеве самоврядування, подібне до тогочасних європейських, та здійснено ін - ституювання козацтва як провідного політичного стану. Наради старшини 1653-54 рр., особливо "збройна ко­зацька угода, продиктована ситуацією" [22, с. 199] у Переяславі, призвели до реалізації спроби створити станову козацьку державу під протекторатом Московсь­кого царя. Однак, це призвело і до зміни геополітичного статусу України. Лівобережжя стало частиною Москов­ської держави, зберігаючи певний час автономію у ви­гляді Гетьманщини, Правобережжя ж залишилося час­тиною Польщі. Почав зміщуватися і центр геополітично - го тяжіння українського соціуму - з європейського світу до Великоросії, з Європи на Азію.

У радянські часи включення України до російської держави розглядалося як прогресивний крок, що спри­яв звільненню українців від польського гноблення та модернізації українського соціуму - перетворенню його із традиційного на модерний, для якого властиві індуст­ріально-аграрна економіка, потужне міське життя, роз­виток ряду передових галузей виробництва і т. п. Коло­ніальний характер такої модернізації не вивчався і не згадувався - Російська імперія розглядалася як спільне надбання її народів при провідній ролі російського на­роду, який сприяв поширенню серед національних окраїн високої культури та соціальних відносин. У той же час за останні 20 років колоніальний характер моде­рнізації хоч і досліджувався, проте, нажаль, висновки формулювалися часто у формі постулатів та тез. Про­те, саме дослідження соціально-економічних процесів у підросійській Україні дозволяють виділити та система­тизувати ряд показових особливостей, акцентуація ува­ги на котрих може доповнити постулювання колоніаль­ного характеру модернізації України у Російській імперії та СРСР. Спробуємо систематизувати подібні факти і визначити специфічні особливості процесу модерніза­ції, що відбувався у Російській імперії та СРСР.

Хмельниччина була спрямована перш за все проти закріпачення, станового, релігійного та національного гноблення. У її підсумку було ліквідоване кріпацтво, велике та середнє феодальне землеволодіння, селя­ни домоглися особистої свободи, права змінювати місце проживання, вільно вступати до козацького ста­ну. Козаки дістали права на вільне проживання у міс­тах і селах, зайняття ремеслом, торгівлею, промисла­ми. У цей час більшість населення (за деякими дани­ми до 80 % населення Гетьманщини) вважали себе козаками. На перешкоді масовому покозаченню стоя­ло лише майнове становище, бо військова служба здійснювалася за власний кошт. Тому незаможні се­ляни часто записувалися у міщани. Вони сплачували податки та виконували повинності на утримання війсь­ка й адміністративного апарату. Відробіткова рента фактично була замінена грошовим чиншем. За одним

З наслідків - національним характером подій на тлі повної дефеодалізації суспільства - події Хмельнич­чини схожі на Нідерландську буржуазну революцію (1566-1609). Та на цьому схожість вичерпується.

Промислова модернізація України відбувалася пові­льно і не випливала із національного буржуазного роз­витку, як це мало місце у Західній Європі. У ній значну роль відігравали російська держава, поміщицька влас­ність та кріпацтво, і вона забезпечувала інтереси мет­рополії. Процеси ж обуржуазнення відбувалися певною мірою навіть усупереч промисловій модернізації. Коло­ніальне положення України в феодальних імперіях і політика правлячих станів сприяли тому, що українці на теренах України майже ніде не відігравали самостійної, тим більше провідної, ролі у розвитку буржуазних від­носин, оскільки не мали політико-правових умов для формування великих капіталів та організації великого промислового виробництва. Єдиний виняток - розвиток елементів фермерського сільськогосподарського капі­талізму серед запорожців у ХУІІІ ст., який був штучно призупинений після 1775 р. [16].

Процес модернізації українського соціуму відбував­ся за наздоганяльним сценарієм і тому охоплював перш за все економічну сферу та слабко торкався тра­диційного соціуму. Така модернізація являла собою своєрідну "відповідь" на "виклик", котрий Російська ім­перія, а потім СРСР, дала з метою догнати промислово розвинені країни Заходу. Тому її підсумком було не сті­льки засвоєння соціальних досягнень Заходу, скільки - сукупність деяких специфічних якісних змін традиційно­го суспільства та його політичної системи, тією чи ін­шою мірою адаптованих до мануфактурного або індус­тріального виробництва [21, с. 261]. Такі зміни часто розглядають як рефеодалізацю. Економічне піднесення ранньобуржуазної Європи, збільшення населення та підвищення у декілька разів цін на харчі призвели до зростання потреб у зерні та м'ясі. Це, у свою чергу, спричинило зростання торговельно-виробничої актив­ності у Центральній і Східній Європі, зокрема серед землевласників Речі Посполитої та Російської імперії. Та процеси, що охопили ці країни, призвели не до про­сування їх у капіталістичному напрямку: селянин юри­дично і фактично втратив свободу, був прикріплений до землі, втратив пільги і права звільнятися за гроші від натуральних оброків і відпрацювань [5, с. 220-225]. Своєрідною формою рефеодалізації був також соціаль­но-економічний лад СРСР, за якого практично уся еко­номіка опинилася у власності держави, точніше - номе­нклатури, а селянство фактично перебувало на поло­женні кріпаків у колгоспах, будучи прикріпленим до зе­млі та позбавленим ряду прав вільної людини.

Перші відверто колоніальні засоби управління укра­їнською економікою стали використовуватись за часів Петра І. Це була протекціоністська політика російсь­кого уряду. Царська влада ввела обмеження в україн­ську торгівлю - було заборонено ввозити з-за кордону ті товари, які вироблялися у Росії, інші обкладено вели­ким митом, на деякі встановлена державна монополія; також було заборонено продавати та вивозити товари з України безпосередньо - тільки через північні російські порти (Петербург, Архангельськ). Контролювалися український експорт та імпорт, заборонялося вивозити за кордон збіжжя, ввозити - дорогі тканини, сукно, пан­чохи, цукор, фарби, полотно, білизну, тютюн тощо. Це призвело до падіння цін на українську товарну продук­цію, яка скуповувалась торговими російськими компані­ями і продавалася за кордон з надприбутками [3, с. 10].

У Гетьманщині з 20-х рр. ХУІІІ ст. розпочалася друга хвиля рефеодалізаиії (першою була польсько - шляхетська рефеодалізація др. пол. Хуі - пер. пол.

ХУІІ ст. [16]). Тут воно відбувалося у декілька етапів: з 1727 р. селяни у разі переходу втрачали майно; з 1760 р.

- вже мали отримати письмовий дозвіл на від'їзд від пана; а 1783 р. була здійснена остаточна заборона пе­реходу. У ХУІІІ ст. селянське володіння у Гетьманщині і на Правобережжі поступово було знищене.

Козацький устрій, перш за все - на Запорожжі, мав у собі потенціал сільськогосподарського капіталізму. Поча­ток його реалізації ми можемо спостерігати на Запорож­жі, особливо у часи Нової Січі (1734-75). Цьому сприяла фактична незалежність і республіканський устрій Запо­ріжжя - лімітрофного утворення між теренами Російської та Османської імперій, менша політична роль козацької старшини порівняно з Гетьманщиною і більша - простих козаків, а також корпоративна система власності - влас­ником земель вважалося Військо Запорозьке, а окремі козаки набували права користуватися ними за військову службу. У суто приватній власності тут перебували гроші, речі, худоба, вози, човни тощо.

Інтенсивність землеробства на Запорожжі значно зросла, а традиційні промисли занепали і стали дру­горядними після остаточної колонізації Степу. Однак, це було пов'язане з участю царського уряду, який, починаючи з 1752 р., почав роздавати землі Запо­рожжя переселенцям переважно неукраїнського по­ходження, зокрема сербам, німцям і болгарам. Вод­ночас тут неухильно зростала російська адміністра­тивна та військова присутність. Все це є типово ко­лоніальною політикою у відношенні до України. І са­ме опір запорожців цим зазіханням нарівні з іншими причинами прискорив зруйнування Січі та ліквідацію козацької республіки у 1775 р.

У другій половині ХУІІ-ХУІІІ ст. зростає земельна власність монастирів, української шляхти та козацької старшини, і дві останні починають боротися за отри­мання прав і привілеїв російського дворянства - і тим самим інтегруватися у соціально-економічну та полі­тичну систему метрополії. Врешті їм у ХУІІІ ст. вдалося закріпити свій стан землевласників, впровадити серед селян кріпацтво, і політичний розвиток цих прошарків завершився інтеграцією в імперське дворянство.

Колоніальний характер мав і процес заснування великих мануфактур, який поглибився у 20-ті рр. ХУІІІ ст. Спочатку з'явилися казенні (державні), а потім і вотчинні мануфактури, на яких працювали як вільні, так і кріпаки. Нерідко вони виникали на селі, де жили підприємці-дворяни. Така промислова модернізація була спрямована перш за все на посилення військової ролі Російської імперії в Європі. Тому пріоритет мали виробництво зброї, пороху, кораблів, тканин, взуття тощо. Прибутковість казенних і вотчинних мануфактур досягалася завдяки державним замовленням та пози­кам, монопольним пільгам і закупкам, а також дешеви­зні феодально-залежної робочої сили. За соціальною суттю такий спосіб виробництва був різновидом ран - ньопромислового феодалізму. Існували також купецькі мануфактури, на яких працювали вільнонаймані пра­цівники, які мали суто буржуазний характер. Та великі купецькі підприємства в Україні протягом всього

XVIII ст. були досить рідкісним явищем.

Отже, процес становлення мануфактурного виробни­цтва у ці часи не сприяв появі буржуазного укладу. У країні панували становий лад, економічну свободу об­межували привілеї дворянства із правом земельної вла­сності включно та самодержавна система правління. Хоча Російська імперія запозичила технологічні ознаки буржуазного ладу, та залишилась, по суті, феодальною деспотією. Тому природно, що більшість працівників на мануфактурах (особливо після 1783 р.) вже складали кріпаки. Інакше кажучи, ми можемо спостерігати своєрід­ні форми парадоксального синтезу капіталізму та фео­далізму - кріпацьку та поміщицьку мануфактури.

І тому, як зазначав М. Оглоблін, у ХVІІІ ст. в Україні велика мануфактура не виростала органічно з місцево­го господарства, її поява була продиктована зовнішніми чинниками, зокрема - потребами Росії у військових та інших "стратегічних" товарах. Та і першими великими фабрикантами України були не українська шляхта та купецтво, не козацька старшина, але російські князі та вищі дворяни. Українська мануфактура фінансово була пов'язана з російським землеволодінням в Україні, ре­сурсно, принаймні частково, - з українським шляхетсь­ким господарством, але зосереджувала у собі чималі трудові ресурси українців. Значна частина великих ма­нуфактур були державними. Серед засновників цілком могла б бути українська старшина - юридично цьому ніщо не заважало, але через невисокий рівень своїх статків вона не спроможна була засновувати великі підприємства. Хоча від другої половини xVlІІ - початку

XIX ст. серед фабрикантів вже відомі окремі українські прізвища [17, с. 209-216].

Наприкінці ХVІІІ ст. посилився процес адміністрати­вної інтеграції українських земель у Російські імперію. Так, у 1781 р. було скасовано полково-адміністративну систему, Гетьманщина була поділена на намісництва. У 1783 р. у цьому регіоні було введено кріпацтво. Того ж року козацька армія була перетворена на регулярні російські військові частини. У 1785 р. козацькій старши­ні було надано привілеїв російських дворян. У 1786 р. була здійснена секуляризація монастирських землево­лодінь, що завдало сильного удару українській духовній еліті та культурно-освітнім інституціям, що були пов'я­зані із церквою. У 1835 р. було скасовано традиційне українське право, що ґрунтувалося на Литовському ста­туті, а у 1831-35 рр. - міське самоврядування, побудо­ване на Магдебурзькому праві. Все це призвело до ва­жливих соціальних наслідків - поступового витіснення з домінантних позицій українських ремісників та купців, до посилення русифікації української еліти й інтеграції її у російське дворянство, до інтеграції української освіти та науки у російську тощо [8, с. 16-17].

У першій половині ХІХ ст. в Україні продовжував розвиватися дворянсько-купецький капіталізм. Існуван­ня буржуазного укладу у феодальній імперії і в цей час сприяло пануванню рис первинного нагромадження, для якого була характерна перш за все величезна вага торговельного капіталу - провідного джерела отриман­ня відносно великих у порівнянні з іншими способами діяльності прибутків. У цьому Російська імперія значно відставала від передових країн Європи, в яких період первинного нагромадження завершився і розпочався промисловий переворот, пов'язаний із розвитком вели­кого машинного виробництва. Основними шляхами на­громадження великих капіталів були продаж хліба, ско­тарство, промислове підприємництво, надання креди­тів, лихварство, зиск з кріпаків, отримання ренти від нерухомості [4, с. 22]. Очевидно, що чотири перші мож­на вважати власне капіталістичними, інші ж тією чи ін­шою мірою були способами синтезу ринку та феодаль­них відносин. Переважання нагромадження капіталів від торгівлі, промислів, кредитів, лихварства у Західній Європі було притаманне ранньобуржуазному суспільст­ву, котре там існувало у ХУІ-ХУІІ ст.

Таким чином, імперська система штучно утримувала Україну у руслі феодальних відносин - дворяни відігра­вали провідну роль у підприємництві як власники ре­сурсів, засобів виробництва та майже дармової праці кріпаків. З 30-х рр. ХІХ ст. починається формування великої неаграрної буржуазії. У першій половині ХІХ ст. до неї можна віднести достатньо обмежене коло влас­ників великих мануфактур та фабрик. Статистика на 1833 р. (якою враховано усього біля 650 осіб) показує, що за становим походженням серед них чисельну пе­ревагу мали поміщики (40,5 %), за котрими йшли купці (27,8 %) та міщани (23,3 %). Селяни складали усього 2,3 %; осіб невідомого походження було 5 %, інтеліген­ції ж - одиниці. Показовим був також її національний склад. Так, серед великих підприємців за національним складом переважали росіяни (38,1 %) та поляки (16,9 %; найбільше поляків у той час було серед під­приємців Волинської губ.). Українці складали усього 12,5 %, за ними йшли татари - 8,4 %, євреї - 5,1 %, іноземці - 2,8 %, вірмени - 1,9 % [13, с. 254-255].

Національний український капітал уособлювали майже виключно поміщики, пов'язані з російським тор­говельним капіталом, котрі фактично не підтримували національну ідею, орієнтувались на російсько - дворянську самодержавну систему. Української буржу­азії було надзвичайно мало, та і та, що була - перева­жно проросійська, оскільки так чи інакше була пов'язана через дворянський протекціонізм з російським торгове­льним капіталом та самодержавством [4, с. 134-135].

Якщо врахувати, що дворянська соціально - політична система була невластива традиційному укра­їнському соціуму, але є продуктом соціальних відносин російської метрополії, то включення частини населення до дворянства не можна розглядати як спосіб прямої участі українців у політичному житті. Швидше "одворя - нених" українців слід розглядати як частину різнонаціо- нальної колоніальної еліти України, яка частково скла­далася із українців, а частково - із представників інших етносів. Або ж - як, знов таки, синтетичну - імперську еліту, що працювала більшою мірою на імперський центр та його соціальну систему, ніж на Україну.

Криза, яку пережила Російська імперія після поразки у Кримській війні (1853-56 рр.), продемонструвала тех - ніко-технологічну відсталість та застарілість її по суті феодальних соціальних відносин та виробничої бази. За таких обставин перед владою постала проблема поглиблення модернізації, необхідними умовами якого були скасування кріпацтва, здійснення земельної ре­форми, осучаснення політико-правової системи, а та­кож - створення передумов для пришвидшення проми­слового перевороту. Перетворення 1861-64 рр., зміс­том яких були скасування кріпацтва, проведення аграр­ної, земської, судової та військової реформ, фактично завершили перехідну епоху в історії України (яка розпо­чалася у 1830-ті рр.), впровадивши більш передові елементи капіталізму, ніж ті, що могли розвиватись за умов існуючої соціально-політичної структури у Росій­ській імперії у 1830-61 рр.

І все ж у цей час знову модернізація у Росії й Україні мала наздоганяльний характер, керувалася із Петербур­га і здійснювалась головно "згори", а значить - колоніа­льним способом. Домінувала рееволюійна специфіка, зокрема те, що модернізація поєднувала у собі компоне­нти політичної системи феодалізму та ринкових відно­син, завдяки чому російська імперська держава відігра­вала більшу роль навіть у порівнянні з новочасними Японією та Китаєм, економічна діяльність окремих гро­мадян жорстко нею контролювалася. Це зменшувало приватну активність, підтримувало орієнтацію підприєм­ців на державу, сприяло індустріальній модернізації за допомогою східного за змістом феномену влади-влас - ності, за якого участь у державних структурах надавала змогу отримувати надприбутки, а рентабельне підприєм­ництво могло розвиватись тільки у зв'язку із хоч якоюсь причетністю підприємців до влади або участю у ній.

Реформи створили юридичне підґрунтя для надання усім станам однакових прав у справі підприємництва. Аграрна реформа 1861 р., здійснена за рахунок селянс­тва (яке втратило частину наділів, змушене було ви­плачувати поміщикам викуп, що спричинило його фі­нансову залежність від держави), зберегла селянську общину, перетворивши її на найнижчу адміністративну та фіскальну одиницю (суто за східним сценарієм мо­дернізації), а також велике дворянське землеволодіння.

Проте, феодальна система зберегла великий інер­ційний запас. Так, значна частина земель залишилася у поміщиків, а серед селян тривав земельний голод. При цьому вони ще змушені були виконувати чималі пови­нності на користь держави, що надала їм грошові пози­ки на звільнення. Натомість, дворянство продовжувало відігравати провідну роль у політичному управлінні са­модержавною Російською імперією. Вищі державні по­сади залишились у руках дворян-землевласників. Вони мали більше можливостей впливати на політику царсь­кого уряду, зокрема і тому, що у країні були відсутні елементи парламентської демократії, а управління здійснювалося способом особистих контактів та спеціа­льних нарад [2, с. 248].

У другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. процес модернізації України відбувався декількома шляхами. По-перше, відбувався розвиток сільськогосподарського капіталізму. При цьому правобережні та лівобережні губернії України ішли до нього прусським шляхом, кот­рому були властиві збереження великого поміщицького землеволодіння, наявність відробіткової системи, що призводила до прогресуючого розорення та кабали основної маси селянства. І саме господарства великих поміщицьких економій (на початку ХХ ст. вони складали біля 40 % усіх маєтків у Східній Україні), нарешті підпо­рядковані ринковим законам у самій структурі принципів господарювання, стали основою продуктивного сільсь­кого господарства та промисловості із великою включ­но. Хоча більшість селянських господарств залишалися парцельованими, однак і вони втягувались в індустріа­льний розвиток. Особливо цьому сприяла криза 80­90-х рр. ХІХ ст. [15, с. 60-71].

На півдні ж України набув поширення американський спосіб переходу до капіталізму, за котрого невеликий прошарок підприємливого дворянства разом з підприєм­цями з інших станів змогли створити на базі своїх маєтків потужні агровиробництва, що ґрунтувалися на викорис­танні машин та вільнонайманої праці, були досить поши­рені також заможні товарні господарства фермерського типу. Ця частина України протягом ХІХ ст. залишалася своєрідною "європейською житницею", постачаючи сіль­ськогосподарські продукти на імперський та європейські ринки. Цьому сприяла близькість чорноморських портів та відносно розвинена мережа залізниць. На початку ХХ ст. в Україні збирали 90 % всієї пшениці Російської імперії, 43 % світового врожаю ячменю, 20 % пшениці, 10 % кукурудзи. Велику роль в українському експорті відігравали також буряки, зосереджені переважно на Правобережжі, та тютюн, зосереджений на Лівобережжі (він покривав до 50 % імперських потреб) [20, с. 235­236]. Таким чином, Україна стала відігравати роль агра­рного придатку Російської імперії.

У ході промислового перевороту 60-80-х рр. відбу­вався розвиток промислового капіталізму. З'явилися галузі важкої індустрії, як то залізорудна, вугільна, ме­талургійна, машинобудівна. У цей час Україна перетво­рилася на провідну паливно-металургійну базу Росій­ської імперії, причому темпи розвитку індустрії порівня­но з іншими її регіонами були значно вищими. Так, у ній видобувалося наприкінці ХіХ ст. до 70 % усього вугілля Імперії, причому галузь, котру спочатку контролював поміщицький, потім купецький капітал, на 1900 р. вже на 94 % контролювалася іноземним. Так само інозем­ний капітал поступово витіснив місцевий і в інших галу­зях, наприклад металургійній, машинобудівній, прони­кав у солевидобувну та харчову промисловість. Втім, на донецькому вугіллі та криворізькій руді нажила великі капітали також низка гірничих інженерів - вихідців із дворянського та інтелігентського середовища. Висока роль у промисловому перевороті іноземного капіталу була спричинена високим охоронним митом на імпор­товані товари. До того ж, хоча компанії іноземних дер­жав мали отримувати дозвіл на право діяльності від російського уряду, однак іноземним підприємцям було достатньо легко отримати російське підданство. Ряд іноземних компаній фактично діяли без спеціального дозволу. Крім того, не маючи змоги розпочати само­стійне виробництво, місцеві промисловці намагалися використати свої капітали у товариствах мішаного типу. У країні спостерігався високий рівень концентрації як земель, так і виробництва [9].

Фінансових джерел, які б давало сільське господар­ство та видобувні галузі, не було достатньо для здійс­нення індустріалізації. Внутрішній ринок Російської ім­перії був надто слабким, приватного капіталу не виста­чало, щоб без підтримки уряду дати поштовх великому промисловому виробництву. І це - у країні, де провідну політичну роль відігравало дворянство, а буржуазія була вкрай слабка і малочисельна. Тож держава, роль якої в історії Московського царства - Російської імперії завжди зростала у кризові епохи, і тепер взяла на себе провідну роль у започаткуванні та здійсненні промисло­вого перевороту. Вона виражалася не тільки у створен­ні пільг для імпорту іноземного капіталу (зокрема, цьо­му сприяв високий рівень мита на ввезення промисло­вих товарів з-за кордону), але й у державному замов­ленні на продукцію великих промислових підприємств, у всіляких податкових пільгах та пільгових позиках для великих підприємців, у протекціоністських заходах тощо.

Завдяки цьому, а також діяльності акціонерних та іноземних капіталів на межі ХІХ та ХХ ст. Російська ім­перія вступила у фазу індустріалізації, змістом якої ста­ла розбудова великої машинної індустрії, якісні зміни структури господарства (переважання обсягів важкої промисловості над легкою і їх разом - над сільським господарством), високий ступінь концентрації та моно­полізації виробництва. У розвитку металургійної проми­словості переломними стали 80-90-ті рр., дещо повіль­ніше відбувався переворот у машинобудуванні, яке було орієнтовано переважно на сільське господарство. Наприкінці ХІХ ст. з'явилися паровозобудівні та судно­будівні підприємства.

Майже увесь період індустріалізації позначився кри­зою та депресією, справжнє піднесення спостерігалося лише у 1909-13 рр. Криза 1900-03 рр. сприяла в Украї­ні монополізації - розоренню економічно слабких дріб­них підприємств та зростанню концентрації виробницт­ва. У результаті у 1913 р. продукція промисловості у загальному обсязі продукції всього господарства скла­дала вже біля половини всієї продукції. Тут виробляло­ся 69 % загальноросійської продукції чавуну, 57 % - сталі, 58 % - прокату, 20 % - машинобудування. Та колоніальний характер промисловості зберігся - в Україні видобувалося майже 70 % сировини та виго­товлялося напівфабрикатів Російської імперії і лише 15 % складало виробництво готових товарів. Вар­тість російських готових товарів була надзвичайно ви­сокою, натомість ціни на українську сировину залиша­лися низькими (т. зв. "ножиці цін"). Це не сприяло роз­витку місцевого капіталізму та формуванню в українсь­ких підприємців великих капіталів.

Характерну колоніальну специфіку демонструє на­ціональний склад підприємців та пролетаріату. За даними всеросійського перепису 1897 р. в усіх галузях промисловості України працювало 36,9 % українців і 33,4 % росіян. Робітничий клас України, в якому пере­важав сільськогосподарський пролетаріат, на 70 % складався з українців. Кількісно пролетаріат України у складі Росії з 90-х років XIX ст. до 1917 р. зріс від 1 млн 480 тис. до 3 млн 612 тис. (що становило 1/5 від усього багатонаціонального робітничого класу Росії) [18, с. 34-35; 19, с. 46].

Як свідчить той же всеросійський перепис, з 13 млн.

4 тис. населення підросійської України чисельність на­ціональної буржуазії - осіб (не враховуючи членів їхніх сімей), які говорили українською мовою і жили на при­бутки від капіталу, нерухомого майна, займалися торгі­влею, складала понад 100 тис. [10, с. 180]. Разом із сім'ями це складало всього 1,23 % населення (у розви­нених країнах тодішньої Європи вага національної бур­жуазії мала в середньому 5-8 %); заможних дрібних господарів у цьому році нараховувалось біля 2 %, ма - лозаможних - 3,9 % [11, с. 351].

З розвитком капіталізму зросла інтегрованість украї­нської економіки у загальноросійську і її колоніальний статус посилився. Це особливо помітно, якщо проаналі­зувати етнічний склад української буржуазії. На ній від­билося минуле українських земель та проходження по них "межі єврейської осілості". Промисловість майже цілком належала неукраїнцям. На Правобережжі серед промисловців домінували поляки та євреї, а на Лівобе­режжі та Півдні - росіяни, євреї та іноземці. Навіть у таких традиційних галузях промисловості, як горілчана і цукрова, українці не мали більшості. А найменше їх було у машинобудуванні та гірничопромисловому ви­робництві [13, с. 166-167]. Тобто, стати великим капіта­лістом вдавалося небагатьом українцям, домінували ж у великому підприємництві росіяни, поляки та євреї. Українці виявляли себе найкраще у сільському госпо­дарстві. Той же перепис 1897 р. свідчить про перева­жання серед самодіяльного населення, котре жило з прибутків від капіталів, росіян - 38,64 % проти україн­ців - 29,12 %. Причому, попри всі складності, пов'язані із обмеженням прав євреїв у Російській імперії, єврей­ський етнос в Україні (1,9 млн), що посідав третє місце після українців (17 млн) та росіян (2,8 млн, або 12 % від загальної кількості населення України; очевидно, до останніх було зараховано і певну кількість зрусифікова­них українців) за чисельністю, мав більш виразну бур­жуазну структуру, ніж українці та росіяни. Останні пере­важали серед робітників-гірників, металургів та адмініс­тративних службовців [13, с. 168-169].

Невелику долю українці складали і серед промисло­вого пролетаріату. Так, серед найдосвідченіших робіт­ників важкої промисловості Півдня лише 25 % шахтарів та 30 % металургів складали українці, переважали ж росіяни. Навіть у цукроварнях, що переважали на Пра­вобережжі, російських та українських робітників було порівну [20, с. 242].

Малочисельність та слабкість національної буржуа­зії сприяла тому, що у подальших подіях - революції 1917-21 рр. - провідною рушійною силою було селянс­тво, а у національній політичній еліті переважала інтелі­генція та вихідці із селян. Це навіть дало підстави М. Слабченку постулювати, що основним соціальним завданням цієї революції в Україні було встановлення буржуазних відносин на селі [4, с. 136-137].

Дійсно, на момент революції Україна залишалася переважно аграрною країною з відносно низькоефекти - вним сільським господарством з середньою врожайніс­тю 10,4 ц/га (середнє значення за 1909-13 рр.) [14, с. 352]. Це було дещо вище на той час від середньої урожайності по Російській імперії (7,2-8,8 ц/га), але значно нижче від середньої урожайності у Європі та США (21,2-24,8 ц/га) [1].

Тут у 1913 р. більш як 80 % населення проживало у сільській місцевості, причому частка заможних, ринково орієнтованих сільських господарств становила 5,1 %, у той час як безземельних - 80,5 %. У сукупній продукції промисловості та сільського господарства промислова продукція складала 48,2 %, частка засобів виробництва у всій продукції промисловості дорівнювала 42 %. А значна частина населення невеликих містечок належа­ла до сільських станів.

Попри твердження радянських істориків про колоні­альне звільнення України у радянські часи, більшість тенденцій, що мали місце у Російській імперії, зберег­лися і у радянські часи.

Так, у період непу нова буржуазія України за своїм складом хоч і була багатонаціональною, та не українці відігравали провідну роль. Серед непманів чисельно домінували євреї. Серед найбільш багатих (з доходом понад 10 тис. крб. на рік) українці складали 6,3 %, росі­яни - 7,1 %, а євреї - 78,5 %. Серед підприємців Украї­ни, які використовували найману працю (без сільського господарства), українці складали 32,4 %, росіяни - 8 %, а євреї - 53 %. Серед господарів-одинаків, зайнятих у торгівлі (самостійних працівників) українців було 20,1 %, росіян - 10,4 %, а євреїв - 64,5 %.


Слід зазначити, що дані про національний склад то - ргівельної буржуазії в УСРР періоду непу схожі на стан етнонаціональної структури дореволюційної торгівель- ної буржуазії України. Так, згідно даних Б. А. Кругляка, серед представників старої торгівельної буржуазії Укра­їни на початку XX ст. українців нараховувалося понад 10 %, росіян - 10,5 %, євреїв - 64 %, а ще 15 % торгов­ців були іноземцями.

Це можна пояснити як ментальними особливостями українців як переважно сільської нації та євреїв - як торговельно-підприємницької та поседедницької, так і іншими чинниками. Зокрема, значна частка євреїв пе­реважала у міському та містечковому населенні Украї­ни, терени якої входили у царські часи у т. зв. "смуги єврейської осілості", що існувала з кінця XVIII ст. до

1917 р. Дискримінаційні закони Царського уряду обме­жували (або забороняли зовсім) для євреїв чимало ви­дів діяльності. І саме єврейські підприємці після скасу­вання у 1917 р. обмежень, маючи глибокий досвід під­приємництва, зокрема і тіньового, заповнили вакуум у розвитку капіталізму. Крім того, на відношення українців до підприємництва впливала і традиційна православна ментальність, аскетичний ідеал якої не вітав накопи­чення матеріальних багатств та користування матеріа­льними благами. Прояв особистого матеріального інте­ресу, на відміну від західних (особливо протестантсь­ких) країн, не був освячений православною етикою. Нарешті, серед українців лише 10,8 % (перепис 1926 р.) мешкало у містах (проти 18,5 % міського населення по УСРР). У великих і багатьох середніх за розмірами міс­тах - традиційних центрах ділового життя, промислово­го і фінансового підприємництва - відсоток українців був досить невисоким [7, с. 50-51].

Але головний канал спадкоємності колоніального характеру української економіки від російських до ра­дянських часів - закріплення її аграрно-сировинного та напівфабрикатного характеру. Так, протягом усього непу зберігалися "ножиці цін" - ціни на промислові то­вари були завищені, а на сільгосппродукцію - занижені, так що селянин фактично був змушений зазнати по­двійного оподаткування. А у часи інустріалізації вони ще збільшилися.

Радянська модернізація українського соціуму відбу­валась у контексті соціалістичної рееволюції, котра бу­ла спрямована на знищення паростків сучасного бур­жуазного суспільства й у той же час - на поглиблений розвиток індустріального способу виробництва. По суті це була альтернативна модернізація, котра передбача­ла зовнішнє осучаснення суспільства - але на підста­вах рефеодалізації соціальних відносин.

У першій половині ХХ ст. рівень економічного розвит­ку будь-якої держави, особливо у контексті глобального військово-політичного протистояння, визначався пере­важно рівнем розвитку важкої промисловості. Та через відсутність ринкових механізмів та великих приватних капіталів процес індустріалізації СРСР за часів непу здійснювався повільніше, ніж у буржуазних країнах. Це підштовхувало владу до пошуку нових шляхів розвитку, змушувало здійснювати державно керовану політику наздоганяльної модернізації. Коли резерви обмеженого ринкового розвитку були у 1929 р. вичерпані, країна опи­нилася на порозі економічної кризи через нестачу капі­талів. Постало питання - яким шляхом іти далі: або роз­ширювати ринкові елементи, що призвело б до розвитку переважно сфери продуктів споживання та до збільшен­ня відставання від промислово розвинутих буржуазних країн; або ж до згортання непу, концентрації усіх наявних ресурсів та форсування розвитку важкої індустрії під дик­татом адміністративно-командного управління.

Сталінське керівництво обрало другий шлях. За ко­роткий час було ліквідовано економічний плюралізм, централізовано економічне управління та планування, приватний бізнес усіх видів обкладено великими подат­ками, що призвело до його повного згортання, ще рані­ше у населення було вилучено валюту. Нову буржуазію було ліквідовано як легальний клас.

Фінансовими джерелами індустріалізації стали еко­номія, "перекачування" коштів із села у місто та з легкої та харчової промисловості у важку, внутрішні позики, збільшення податкового пресингу на все населення, примусові внутрішні позики, випуск не забезпечених зо­лотом паперових грошей, розширення продажу горілки, продаж за кордон примусово вилученої продукції сільсь­кого господарства, пограбування церков та продаж вилу­чених золота і коштовностей за кордон. Чималі кошти надали збільшення експорту нафти, лісу, хутра та хліба. Щоб збільшити експорт останнього, було здійснено при­мусову колективізацію [2, с. 384-390]. Трудовими джере­лами індустріалізації стала фактично неоплачена праця робітників і особливо селян, а також експлуатація бага­тьох мільйонів в'язнів ГУЛАГУ. Держава експлуатувала трудовий ентузіазм людей, що зазнавали постійного іде­ологічної обробки та тиску, на це були спрямовані різно­манітні кампанії, впровадження масового "соціалістично­го змагання" та інші позаекономічні методи.

Щоб "наздогнати і перегнати" розвинені капіталісти­чні країни, було зроблено ставку на надвисокі темпи індустріалізації, які пояснювалися керівництвом СРСР необхідністю зміцнення обороноздатності країни перед зростаючою зовнішньою загрозою.

Унаслідок сталінської модернізації у 1929-38 рр. відбулася ліквідація легальних товарно-грошових від­носин, хоча гроші як форма розрахунку були збережені; було здійснено індустріалізацію та колективізацію; було створено тоталітарний політичний режим; було створе­но егалітарне суспільство із незначним прошарком пра­влячої номенклатури, яка формально не мала власнос­ті на засоби виробництва, однак фактично була їх коле­ктивним власником і всебічно контролювала усі сфери не тільки економіки, а і суспільства загалом; було здійс­нено "культурну революцію", яка ґрунтувалась на біль­шовицькій ідеологічній платформі та стала засобом впровадження масової пролетарської культури.

Панування позаекономічного примусу, характерне для радянського соціалізму, властиве для феодального способу виробництва. По-перше, праця у промислових підприємствах державної власності, позбавлена еконо­мічних способів заохочення, орієнтована не на ринок, а на виробництво фіксованого обсягу та асортименту продукту, і розмір зарплати на підприємствах не зале­жав від кількості і якості виробленої та реалізованої продукції. Виробник став повністю залежати від держа­ви, не маючи альтернативи у працевлаштуванні, і отримував від неї фіксовану грошову норму. Це - про­довження історії державної мануфактури, поширеної у Російській імперії у ХVШ ст. По-друге - праця у колек­тивних (колгоспних) підприємствах, де державою було регламентовано не тільки збут, а і характер продукції, переважна її частина була призначена для збуту дер­жаві за фіксованими і, врешті, заниженими, цінами - схоже на державний феодалізм східних деспотій. У со­ціально-економічному плані радянська держава тепер стала відігравати роль феодала-землевласника, що отримує продукцію і фінансує виробництво сільськогос­подарської продукції, ціни на яку орієнтуються не на ринок, а на державно-монопольно встановлені ціни. Засоби модернізації також були докапіталістичними - примус, насильство, ідеологічна обробка та ін.

Однак, в СРСР поруч з державною та колгоспно - кооперативною власністю існувала недекларована, конституційно неоформлена (до 1977 р.), але економіч­но відносно продуктивна власність "суспільних органі­зацій" типу власності партії, ДОСААФ та подібних фор­мально державних організацій, в яких існували неінсти - туйовані фінансові відносини, регульовані як особисти­ми, так і тіньовими фінансовими зв'язками.

Гроші, попри декларовану "повну ліквідацію" капіта­лізму, продовжували виступати чинником збереження елементів ринкових відносин. Врешті, навіть в епоху сталінізму з тіньовою квазікапіталістичною економікою покінчено не було. Самі центральні економічні органи через викривлення звітності вже з 1929 р. втратили уявлення про реальні господарчі процеси. За деякими розрахунками, вироблений національний дохід лише за 1929-32 рр. було завищено на 23 %. У цей же час роз­почалося відкрите інфляційне фінансування народного господарства. Грошова маса збільшилась у 4,2 рази, а вироблений національний дохід - в 1,6 рази. Тому від самого початку насичення споживчого ринку деякою мірою у цей період здійснювали тіньові виробничі від­носини, які були глибоко законспірованими, але продук­ція тіньової економіки так чи інакше реалізувалася на тіньових і навіть деякою мірою на легальних ринках. У цей час сформувались тіньові "буржуазні" відносини - сфера нелегального підприємництва, кустарно-ремісни­чої діяльності та різноманітного позаекономічного трудо­вого примусу, здійснюваного партійними та господарсь­кими функціонерами на власну користь [6, с. 46-64].

За встановленими економічними та політичними відносинами радянський період в історії України слід вважати третьою хвилею рефеодалізацї. В історії українців вона відіграла досить негативну роль, оскіль­ки зачепила найбільш глибинні риси ментальності та соціально-економічної структури. Причому вона охопи­ла не тільки сільське господарство, а і промисловість. Дійсно, хоча у країні функціонували гроші, та не було легального ринку - ні ринку праці, ні ринку сировини та засобів виробництва, ні ринку споживчих товарів. Зрос­тання обсягів виробництва було спричинене держав­ною політикою, не орієнтованою на реальні потреби суспільства. Й у соціальному плані вона була нищівною для трудової етики буржуазного типу. Так, промислові працівники не мали право вільно змінювати місце робо­ти, сировина та товари споживання розповсюджувались централізовано, в умовах дефіциту, коли попит на то­вари загального вжитку хронічно випереджав пропози­цію, оплата ж праці мала нівелююче-розподільчий ха­рактер. Тому гроші втратили свою функцію всезагаль - ного еквіваленту, і виступали лише як засіб нееквівален­тного обміну праці на товари та однією з форм контролю держави над різними сферами суспільства та життя осо­бистості. Ціни на продукти споживання були фактично завищені, оскільки було створено їх штучний дефіцит, спричинений пріоритетом розвитку важкої промисловос­ті. Завдяки цьому індивідуальні кошти робітників і селян перекачувалися у важку промисловість. І все це відбува­лося на тлі демагогічної пропаганди ідеології соціальної рівності, котра нібито існувала в СРСР.

Підсумки більшовицької індустріалізації для України були неоднозначними. З одного боку, було створено величезний потенціал важкої індустрії, країна перетво­рилася на індустріально-аграрну, досягнувши за голо­вними показниками європейського та світового рівня, зросла урбанізація, утворився потужний національний робітничий клас. Було реконструйовано та створено десятки великих підприємств. З'явилися нові галузі еко­номіки. З іншого боку, все це призвело до значних де­формацій у розвитку економіки країни, до посилення її сировинно-напівфабрикатної орієнтації, до необмеже­ної централізації Москвою управління виробництвом, фінансовою системою, обліком матеріальних ресурсів та планування. Інакше кажучи, колоніальний характер української економіки у радянський період у порівнянні з царським ще збільшився. Модернізація легкої та хар­чової промисловості відставала від модернізації важкої, гіпертрофовано розвивався військово-промисловий комплекс, наростала централізація управління промис­ловістю, яке було зосереджене переважно у Москві. На мою думку, саме така деформованість і призвела до втрати у ході економічної кризи 1992-99 рр. більше по­ловини промислового потенціалу України, що практич­но повернуло її до дореволюційного стану. Інакше ка­жучи, для України, індустріалізація, особливо врахову­ючи штучно створений голод, репресії та падіння жит­тєвого рівня населення, економічно та демографічно була непродуктивною, хоча і призвела до певних соціа­льних та ментальних змін.

Завдяки індустріалізації Радянська Україна не пере­творилася на передову промислову країну, але продо­вжувала бути джерелом сировини (кам'яного вугілля, залізної руди, марганцю) та напівфабрикатів для про­мисловості СРСР. По суті у країні зберігалася колоніа­льна структура економіки.

Ця тенденція збереглася протягом усього радянсь­кого періоду історії України. Так, в УРСР усі земельні ресурси, угіддя, надра й інші багатства перебували у віданні імперського центру поза межами країни, якому, за різними розрахунками, належало 90-95 % націона­льного багатства України. У промисловому й сільському господарстві всіляко стимулювалося виробництво тих видів продукції, котрі були вигідні імперському центро­ві, - сировини й напівфабрикатів, а також сільськогос­подарської продукції. Ця деформація, що мала місце вже у другій половині ХІХ ст., у радянські часи поглиби­лася ще більше - на важку промисловість у 1990 р. припадало 69,3 % виробленої продукції та 89,1 % осно­вних виробничих фондів, на легку відповідно 11,3 % та 3,2 %; на харчову - 18,1 % та 7,2 %.

Промисловість України в радянські часи розвива­лася в інтересах воєнно-промислового комплексу. Під­приємства самого ВПК і обслуговуючі галузі були ос­новою важкої промисловості. За оцінками спеціалістів, воєнно-промисловий комплекс поглинав на початку 90-х рр. від 30 до 40 % обсягу промислового виробни­цтва. На задоволення потреб внутрішнього ринку спрямовувалося не більше 18 % промислової продук­ції власного виробництва.

Загальносоюзним міністерствам та відомствам було підпорядковано понад 2 тис. найбільших підприємств України. Внаслідок цього республіка виробляла не біль­ше 20 % кінцевого продукту. Основна частина промисло­вої продукції складалася з напівфабрикатів і комплекту­ючих виробів, що використовувалися у виробничому про­цесі в інших республіках. У ВПК частка готової продукції взагалі була мізерною - не більше 3 % [12, с. 57-58].

Таким чином, характерними ознаками процесу мо­дернізації української економіки у часи перебування України у складі Російської імперії та СРСР є:

- протекціоністська політика імперського центру щодо товарів, вироблених в Україні;

- періодичні хвилі рефеодалізації - поширення на терени України системи добуржуазних соціально - економічних відносин;

- державний характер великого промислового виро­бництва, орієнтованого на задоволення потреб російсь­кої держави;

- аграрно-сировинна та напівфабрикатна спеціалі­зація української економіки;

- значно нижчий у порівнянні із середньою чисель­ністю по країні відсоток українців серед підприємців (у часи Російської імперії та у період непу) та пролетаріа­ту (у часи Російської імперії).

1. Антонов М. Капитализму в России не бывать. - М., 2005. 2. Бойко О. Д. Історія України. Навч. посібник. Вид. 3-є. - К., 2005. 3. Борисенко В. Й. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій полови­ні XVII ст. - К., 1986. - С. 10. 4. Бровер І. М. Україна на переломі до промислового капіталізму. - Т. 1. - Одеса, 1931. 5. Бродель Ф. Матері­альна цивілізація: економіка і капіталізм. Том 2. Ігри обміну. - К., 1997. - С. 220-225. 6. Бунич А. Теневые опухоли легальной экономики // Тене­вая экономика. - М., 1991. - С. 46-64. 7. Волосник Ю. П. Нова буржуа­зія України та розвиток приватнопідприємницької діяльності на фінан­совому ринку в роки непу. - Харків, 2002. 8. Гріцак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. - К., 1996. 9. Дерев'янкін Т. І. Промисловий переворот на Україні. Питання теорії та історії. - К., 1975. 10. Історія Української РСР. Короткий нарис. - К., 1981. 11. Історія Української РСР. - Т. 3. - К., 1978. 12. Кульчицький С. В. Утвердження незалежної України: перше десятиліття // Укр. іст. журн. -

2001. - № 3. 13. Лазанська Т. Історія підприємництва в Україні (на ма­теріалах торгово-промислової статистики ХіХ ст.). - К., 1999. 14. Лано- вик Б. Д., Матисякевич З. М., Матейко Р. М. Історія господарства: Украї­на і світ. - К., 2001. 15. Минарик Л. П. Экономическая характеристика крупных земельных собственников России конца XIX - начала XX века.

- М., 1971. 16. Мостяєв О. Елементи буржуазного укладу в Україні у XVI-XVШ століттях // Українознавство. Вісник Київського університету ім. Тараса Шевченка. Вип. 11. - К., 2007. - С. 24-28. 17. Оглоблин А. П. Очерки истории украинской фабрики: предкапиталистическая фабрика.

- К., 1925. 18. Рубач М. А. Пролетаріат України напередодні соціалісти­чної революції // Укр. іст. журн. - 1963. - № 5. 19. Рубач М. А. Реакційна суть націоналістичних "теорій" безкласовості та "єдиного потоку". - К., 1955. 20. Субтельний О. Україна: Історія. - К., 1992. 21. Эйзенштадт Ш. Революция и преобразование обществ. Сравнительное изучение циви­лизаций. - М., 1999. 22. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавні­ших часів до кінця XVIII століття. - К., 1997.

Надійшла до редколегії 15.10.10



А. Ціпко, канд. філол. наук