joomla
ЗВУКОСИМВОЛІЗМ: ЗА І ПРОТИ
Філологія - Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Здійснено огляд багатоаспектної проблематики фонетичного символізму й проаналізовано актуальні підходи щодо осмислення цього мовного явища. Зауважено, що вивчення звукосимволізму з антропоцентричних позицій - у психолінгвістичному, соціолінгвістичному, стилістичному, перекладознавчому аспектах - є найбільш прийнятним, а отже, перспективним.

This article contains the review of the diverse problems of phonetic symbolism as well as analysis of the approaches to study the phenomenon. The conclusion is made that anthropocentric aspects - Psycholinguistics, Sociolinguistics, Stylistics and Transla­tion theory - in the study of sound symbolism are the most suitable and most promising.



Історія звукосимволізму дуже давня - пов'язана з іменами Геракліта, Платона, Августина Блаженного, а пізніше - Г. Лейбніца, Я. Грімма, В. фон Гумбольдта,

О. Потебні, Ш. Баллі, Р. Якобсона і багатьох інших.

На сучасному етапі розвитку науки інтерес до ідей звукосимволізму не згасає. Характерно, що до вивчен­ня цього мовного явища послідовно звертаються украї­нські вчені, зокрема А. Калита, В. Кушнерик, Н. Львова, Ю. Маленовський, Н. Усова, О. Холод, С. Шрестха.

У запропонованому дослідженні маємо на меті окреслити багатоаспектну проблематику фонетичного символізму й проаналізувати різні, актуальні нині підхо­ди щодо осмислення цього феномену.

Традиційно вважається, що фонемний рівень мови є підсистемою дознакових одиниць, оскільки звуки мови нічого не означають; ні про що не інформують. Вони мають план вираження, але не мають плану змісту. Саме це вирізняє звуки з-поміж інших мовних одиниць.

Усталеною в лінгвістиці є й думка про те, що знакові одиниці - морфеми, слова - є довільними, умовними, і органічного зв'язку між їхніми формою та змістом не існує. Беззаперечним підтвердженням цієї тези може бути принаймні те, що в різних мовах ті самі поняття виражаються різними словами (пор.: укр. вода, англ. water, франц. eau, нім. Wasser, ісп. agua, лит. vanduo, рум. apa, фінськ. vesi, тур. su, угорськ. viz) і, навпаки, однакові чи подібні за формою одиниці не збігаються в значеннях (пор.: укр. луна - "відгомін", рос. луна - "місяць"; укр. магазин - "крамниця", англ. magazine - "журнал"; укр. диван - "різновид меблів", польськ. dywan - "килим").

Натомість теоретики фонетичного символізму, або звукосимволізму, твердять, що звуки - потенційні носії смислу, а зв'язок між формою і змістом знакових оди­ниць - насамперед слів - є не довільним, а закономір­ним, умотивованим. У цьому вбачають мудрий лад мо­ви як першооснови всесвіту, життя. "Споконвіку було Слово... Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього. І життя було в Нім... ", - сказано у Святому Писанні [див.: 1G, с. 4]. Припускають, що фо­нетика символічно віддзеркалює клімат, природу тієї країни, де функціонує певна мова. Палюче сонце "лю­бить" голосні: в екваторіальній зоні є мови, у яких - ду­же високий відсоток голосних. У мовах північних наро­дів - багато приголосних. Так, у кавказьких мовах спо­стерігається нагромадження приголосних при бідності голосних, а для мови маорі, поширеної в Новій Зелан­дії, характерні слова, що складаються тільки з голосних (цих звуків у слові може бути до шести). "У першому випадку гори з їхньою твердістю, жорсткістю, камінністю відбилися в насиченості приголосними, у другому - м'якість і переливчастість водної океанської стихії відбито нагромадженням голосних, - підкреслює О. Ткаченко. - Сукупність особливостей кожної мови пов'язана нероз­ривно з тим, що звуть національною ментальністю, яка є змістом кожної мови, - тією формою, що відбиває цей зміст" [19, с. 151].

Сучасні прихильники фонетичного символізму вису­вають концептуальну тезу: звуки набувають значень тільки під впливом певного стимулу - "у досвіді - при штучному приписуванні двох або більше смислів, у мові

- у складі слів і морфем з певним лексичним або дери­ваційним значенням" [7, с. 24]. Характерно, що за відсу­тності семантичного стимулу реципієнт не може спів­віднести певну форму з довільним змістом, а отже, зву- космислові асоціації є вторинними [там само].

Варто погодитися з науковцями насамперед у тому, що існує суб'єктивний звукосимволізм, тобто зв'язок певних звуків і значень існує у психіц людини. Профе­сор В. Левицький зауважує: "...мовець далекий від того, щоб шукати певні відповідності між звуком і значенням у кожному слові рідної мови. Звукосимволічне "чуття" ніби "дрімає"... у свідомості людини і виявляється лише тоді, коли слово, розвиваючись у цілковитій згоді з фо­нетичними і морфологічними законами цієї мови, випа­дково набуває форми, що відповідає, з погляду мовця, значенню цього слова" (курсив наш. - Л. Г.) [S, с. Зб]. Тому природно, що в ситуації експерименту, тобто в ситуації, штучно створеній, носій певної мови здатен описати той чи інший звук за вказаними параметрами. Своєрідних експериментів-опитувань із метою вияв­лення співвідношень між звуком і смислом проведено дуже багато як у вітчизняному, так і в зарубіжному мо­вознавстві. Зрештою, виявляється, що один звук сим­волізує "маленьке" і "тепле", інший - "велике" і "холод­не", третій - "слабке" і "повільне"; якийсь звук вида­ється червоним, а якийсь - білим. Так само реципієнт може витворити певні кореляції між звучанням і значен­ням слів - як реально існуючих, так і вигаданих. До речі, щодо оцінки інформантами т. зв. слів-манекенів (слів, позбавлених понятійної значущості) цікаві результати знаходимо в монографії О. Журавльова "Звук і смисл": урщух - зловісний; хіфель - повільний; фриш - слабкий; манаф - поганий; лимень - безпечний [5, с. 34-36].

На загальномовному рівні до знаків умотивованих належать, як вважається, звуконаслідувальні слова, або ономатопеї, як-от: бух, ляп, няв, хі-хі, цвірінь і под. Ще

О. Потебня писав про те, що людська мова виникла "з рефлексій почуття у звуках" і "не можна собі уявити іншого джерела звукового матеріалу мови" [13, с. 72]. Нині звуконаслідування розглядають як важливий мате­ріал для виявлення ключових рис артикуляційної бази певної мови [9]. Водночас фахівці пропонують аналізува­ти ономатопеї в контексті т. зв. неканонічної, або екстра- нормальної, фонетики, яка досліджує звуки й звукоспо­лучення, не співвідносні з фонетичним каноном мови (зрештою, можливості мовного апарату людини не об­межуються творенням лише системних звукових елеме­нтів, а є значно ширшими) [11, с. 78; 9, с. 185].

Показово, що ідеї звукосимволізму актуалізуються в дослідженнях із соціофонетики. Зокрема, тривають наукові розробки в контексті проблеми "Мова і гендер". Так, за результатами психолінгвістичних експериментів доводять, що ті самі звукові сигнали осмислюються чоловіками і жінками по-різному. Наприклад, реципієн­там запропонували описати "характер" звукобукви У. Асоціації жінок були пов'язані з "розумом", "шляхет­ністю", "хоробрістю". Для чоловіків У - це "смуток", "замисленість", "принциповість" [22, с. 65].

Деякі вчені вважають, що сприйняття інформації на асоціативно-психологічному рівні суттєво залежить від її звукового оформлення. Науковці твердять: "...обсяг звукових сигналів, що надходять у центральну нерво­ву систему і зумовлюють певні емоції, завжди біль­ший, ніж сукупність засобів раціонального словесного відображення цих сигналів" [15, с. 125]. Голосні й при­голосні звуки в структурі морфем ^ слів ^ речень здатні породжувати конотації, тобто брати участь у створенні позитивного або негативного враження від спілкування. Цю якість звуків рекомендують врахову­вати, моделюючи певний комунікативний акт і прагну­чи так чи інакше вплинути на реципієнта. Наприклад, енергетику голосних [у], [и], [е] та приголосних [ш], [г], [п], [б] оцінюють як негативну; приємні ж асоціації ма­ють викликати звуки [о], [а], [і], [л], [с], [м] [21, с. 5-6]. Цікаво, що [і] називають весняним, сонячним, милим, витонченим, динамічним, прикольним, ніжним, краси­вим, веселим, дзвінким, комунікабельним; [у] - болю­чим, грубим, песимістичним, повільним, кричущим; [л] - музичним, лагідним, щирим, тихим, ласкавим, ніжним, привабливим, милим, цікавим; [б] - неприєм­ним, тупим, важким, повільним, кримінальним [15, с. 125]. Мовознавець О. Холод переконаний у тому, що особистісний образ людини увиразнюють "звукові малюнки", тобто регулярні звуколітерні сполучення, характерні в цілому для мовлення суб'єкта [23,

Ч. ІІ, с. 6-7]. Слушні узагальнення про конотативний потенціал звуків робить Л. Українець: "Мовці, якщо вони прагнуть, щоб спілкування було успішним (при­носило бажані результати), повинні зважати на вокаль­ну чи консонантну структуру слова й постійно дбати про їхню нормативну реалізацію, моделюючи цим психоло­гічну установку на конотацію естетичної довершеності звукового складу слів, адже це та імпліцитна (матеріа­льно не виражена) одиниця, без якої позитивна комуні­кація в принципі відбутися не може" [21, с. 9-10].

На сторінках наукової літератури знаходимо інфор­мацію й про те, що асоціативне наповнення звуків і зву­косполучень іноді набуває територіального окреслення (у межах однієї етномовної спільноти). В. Чабаненко звертає увагу на такий цікавий факт: "Помічено, ...що в деяких українських говірках Запорізької області ан - тропоніми давнього вжитку із звуком [х] наповнюються переносним змістом негативного (іронічно-зневажли­вого) емоційно-оцінного плану: Хомою тут експресивно називають всякого простакуватого чоловіка (хлопця), Харитоном, Халимоном або Христофором - незграб­ного і вайлуватого, Хіврею - неохайну жінку (дівчину), Химкою - легковірну і т. п. Очевидно, у свідомості носіїв відзначених говірок існує якийсь суб'єктивний зв'язок між цим звуком і поняттям про негативне, відворотне, пейоративне" [24, с. 1б3-1б4].

Ідеї звукосимволізму виразно прочитуються у пра­цях зі стилістики художнього мовлення. І такий напря­мок наукового пошуку є одним із найприйнятніших. Адже доводиться визнати, що погляди фахівців на зву- косимволічну природу мови нерідко мають суб'єктивний і суперечливий характер, на чому наголошує В. Левиць - кий [7, с. 20]. У розробці ж загальної теорії мови суб'єк­тивні моменти, як відомо, необхідно долати. Натомість суб'єктивність - загальна ознака художнього стилю, на що вказує С. Єрмоленко [4, с. 303]. Оскільки художня, або поетична, мова є найбільш індивідуалізованою фо­рмою існування мови [2, с. б4], а художній текст є актом авторського самовираження, і письменник свідомо чи підсвідомо узгоджує мовно-виражальні засоби своїх творів із власним баченням світу, то й продукування, і сприйняття мовленнєвої експресії художнього твору стає по суті "естетичною грою" (В. Чабаненко). У процесі розуміння, осмислення тексту відбувається перехід від вербальних образів, продукованих автором, до вербаль­них образів, що окреслюються в мозку реципієнта при сприйманні тексту й пов'язуються з певними реаліями позамовної (позатекстової) дійсності. Таким чином, есте­тична вартість поетичного вислову, смисл іманентно багатозначного художнього образу розкриваються кож­ному реципієнтові в особливій якості, тобто постають як індивідуально сприйнята даність. Свого часу В. фон Гум­больдт і О. Потебня зробили принципово важливий ви­сновок: "...зміст тексту не закладений безпосередньо в ньому самому" [див.: 1S, с. 41].

Отже, художній текст є динамічною, відкритою для численних прочитань сутністю: у ньому стільки змістів, скільки актів сприймання. Тому множинність інтерпре­тацій для художнього тексту - явище закономірне. Не існує універсального смислу художнього твору. За ре­ципієнтом залишається право на самостійне дешифру­вання смислу. Майстерність художника слова - у "гнуч­кості" створеного ним образу, у силі як зовнішньої, так і внутрішньої форми збуджувати найрізноманітніші сми­сли, коли з кожним новим сприйняттям образу однією людиною, тим більше - іншим реципієнтом змінюється значення поетичного образу [14, с. 1S1-1S2, Зб7].

Таким чином, сфера стилістики художньої літерату­ри залишає найменше підстав для скепсису, зокрема й щодо сприйняття естетики звукосимволізму. Звукова архітектоніка художнього тексту нерідко стає джерелом образотворення. В українській і зарубіжній літературі прикладів цьому знаходимо чимало. Пропонуємо один із них - поезію Лідії Далекої (навіть у псевдонімі автор­ки закладено символіку улюбленого звука):

Лине легіт, легко-легко гладить липи. Літо мріє.

Нахилив головку глеком цвіт лілей у літургії.

Хвиля лагідно колише білу тінь крила лелеки.

І коли вже... і коли вже хмелем липня перениже ласку слів і спів далекий?

Виявлення зв'язку між формою і змістом має велике практичне значення й для перекладача. Врахування ідей звукосимволізму тут так само буде доречним. Адже кожна мова має свою "звукову фізіономію" (О. Пєшковський), і сприйняття евфонічного / какофо­нічного в різних народів і в різні часи не збігаються [б, с. 22]. Елліни, наприклад, підкреслювали гармоній­ність своєї мови, а говір чужоземців сприймали як нев - порядковане, беззмістовне белькотання. Давні слов'яни вважали власну мову дохідливою, ясною, а мову німців ("німих") - незрозумілою. Українці традиційно визнають благозвучність рідної мови. А середземноморські наро­ди - баски, абхази, ірландці - звертають увагу переду­сім на складність своїх мов [12].

Очевидно, "носії кожної мови, яку витворив народ відповідно до своїх ідеалів, до свого розуміння прекра­сного, вважають її найкращою і по-своєму милозвуч­ною..." [2G, с. 23б]. Історія зберігає цікавий факт: фран­цузький композитор ХІХ ст. Ш. Гуно, ознайомившись з італійським перекладом своєї опери, помітив, що іта­лійська звучність применшує ліричну м'якість його му­зики; душевний, поетичний оперний текст поступається місцем недоречній риториці [1, с. 24-25]. Здавалося б, саме італійська мова - мова вокалістів - мала б найдо­сконаліше увиразнити художні якості музично-драма­тичного твору. А втім, естетичні враження від слухового сприйняття, що виникають у реципієнта, визначаються з-поміж іншого лінгвальними смаками, пріоритетами людини, ширше - етносу.

У роботі з мовами різних типів і з текстами різних стилів перекладач має виявити, наскільки змістовною є форма в тексті-оригіналі, й у разі потреби відтворити глибинну фоносемантичну структуру першоджерела засобами іншої мови - мови, можливо, з кардинально іншою нормою звучання. "Наодинці зі словом" перек­ладач дослухається до його ритмічного, мелодійного подиху; пізнає ауру слова, його естетичну природу, почуттєво-настроєву стихію. Існує думка, що поро­дження певної звукової форми не підвладне контролю свідомості. Звукосимволічна злагодженість оригіналу і перекладу свідчитиме про високий ступінь внутрішньої

- психотипної - сумісності їхніх творців [15, с. 125]. Дослідниця О. Драгінда зауважує: "Вибір звуків мов­лення у тексті не визначається на самому звуковому рівні, але він не є функціонально довільним. Звуки та їх комбінації потрапляють у текст через слова та сло­восполучення. Добираючи слова, перекладач має справу з візуально закріпленим звуковим образом. Перекладні ж лексичні еквіваленти, зазвичай, не є звуковими еквівалентами... Кожна національна мова володіє власною нормою звучання, але перекладач не повинен передавати норму звучання мови оригіналу. Йому необхідно передати індивідуальне звучання ори­гінального твору, що й становить певну трудність, адже своєрідність індивідуального звучання твору ба­зується на нормі звучання цієї мови. Щоб передати звучання оригіналу, перекладач змушений вдатися до творчої переробки тексту..." [З, с. 13б].

Про те, як промовляють звуки в рідному слові, пише український перекладач А. Содомора:

Дзвіниця

Дзвін, що став символом звучання, озвучив усю будівлю, навіть саму назву - дзвіниця. І навпаки; завдяки дзвіниці дзвінкішим ставав сам дзвін, саме дзвеніння - і в дійсності, і в уяві. Недарма ж мовив поет; "З дзвіниці дзвонять дзвони...". Хіба могли б ми так виразно чути ті дзвони, якби не примножене було їхнє звучання словом "дзвіниця"?..

Свіча

Рідко чуємо те слово - свіча. Натрапивши на ньо­го за читанням, зупинимося, промовимо вголос - і за - милуємося. "Грубі свічі тихо топились, опливаючи вос­ком, неначе сльозами". Тихість - наче подруга свічі. А ще - ясність. Щось є у восковій свічі від ясності зір і тихості вод. У ній - одне й друге.

Великдень

До трибанної української церкви подібне своїм зву­ковим образом те слово - Великдень. Три склади - то три бані української церкви; середній, що під наго­лосом, найвища - з тих бань. Два окремі слова ВЕЛИК ДЕНЬ - помноженою енергією, злившись воєдино, за­променіли у новому, триєдиному - Великдень. У ньому

- сяйво дня і гра великодніх дзвонів; Велик-день... Ве­лик-день... Велик-день... [17, с. 13, 43б, 462].

Таким чином, вивчення звукосимволізму з антропо - центричних позицій, спрямованих на реконструкцію образу людини, яка створює мову і репрезентує себе в мові, - у психолінгвістичному, соціолінгвістичному, стилістичному, перекладознавчому аспектах - є ціл­ком виправданим і перспективним.

Показово, що проблематикою звукосимволізму ціка­вляться фахівці природничої галузі. Ученими Харківсь­кого національного університету радіоелектроніки ство­рено автоматизовану систему фоносемантичної експе­ртизи текстів [2б]. Комп'ютерні програми "Діатон" і "Ва- ал-міні", розроблені на базі математичних моделей, аналізують фоносемантичну структуру слів і текстів за двадцятьма параметрами. На думку творців, систему можна використовувати як "редактор емоційного наван­таження тексту".

Ідеї звукосимволізму, не співвідносні з загально - лінгвістичними постулатами про дознаковість звуко­вих одиниць мови і про довільність мовних знаків, закономірно мають своїх опонентів. Одним із пер­ших був давньогрецький філософ Демокріт, який вважав: зв'язок між річчю та її назвою є довільним; імена речам люди дають на власний розсуд, за умовною згодою.

Не всі науковці серйозно ставляться до звуконаслі­дувальної і звукосимволічної теорій походження мови. Для таких теорій навіть пропонують жартівливі назви: "гав-гав", "пух-пух", "дінь-дінь" тощо. Критики ідей фо­нетичного символізму наголошують на тому, що звуки з т. зв. позитивною аурою, напр. [л], далеко не завжди беруть участь у вираженні приємних понять, як-от; ду­рило, лайливий, лахміття і под.

Зв'язок між звучанням і значенням скептично обіг - рують в анекдотах. Один із них такий:

Приїжджого італійця запитали; "Що, на вашу ду­мку, мали б позначати слова любов, дружба, друг?

- Імовірно, що-небудь грізне, суворе, а може, і вуль­гарне", - відповів той. "А слово телятина? -

О, поза всяким сумнівом, це слово лагідне, ніжне, адресоване жінці" [16, с. б1-б2].

Зловживання тафтофонією (від грецьк. т a и т у - те саме і ф ш v q - голос, звук, мова), зокрема асона­нсом, алітерацією (повторенням однорідних голосних і приголосних відповідно), нерідко сприймається як дивацтво і стає джерелом пародій. Російський автор

О. Іванов здійснив, зокрема, комічну переробку вір­ша, у якому повторювався звук [ф]. Пародія назива­ється "Ніч у Флоренції":

Фе! Фонтан фраз на фронтоні філіалу Флоренції як фото франта Хоми у фраку філософа, як фальцет форелі, фетр у футлярі флейти, фунт фольги, філателія фарфору, фехтування ферзем. (Переклад із російської мови здійснено за вид: [16, с. 52]).

Зрештою, підстави для критики завжди можна знай­ти. "Відтоді, як вивчення звукового символізму було зосереджене на експериментальній основі, він пережив своє друге народження і набув статусу не лише нової,

А, на жаль, і модної ідеї", - узагальнює В. Левицький (курсив наш. - Л. Г.) [7, с. 16]. Наприклад, ідеї, вислов­лені про суб'єктивний звукосимволізм, в унісон модним тенденціям, неадекватно переосмислюються і пода­ються як універсальні постулати. Насправді ж питання про існування об'єктивного звукосимволізму, тобто зв'язку певних звуків і значень на загальномовному рів­ні, залишається відкритим.

Важливо пам'ятати, що "звукосимволічні закони є статистичними універсаліями. Вони справедливі для більшості мов, але не обов'язкові для будь-якої мови. <...> Існує, очевидно, цілий ряд таких понять, символі­зація яких має специфічний, національний характер... або таких, яким властива повна звукосимволічна інди­ферентність" [7, с. 24].

Вважаємо, що в оцінці звукосимволізму - цього, без сумніву, цікавого, загадкового явища - варто дотриму­ватися золотої середини. З одного боку, чимало зале­жить від індивідуального сприйняття звука; від автора, який асоціює певне звучання з чимось конкретним, а також від слухача (читача), який спроможний або не спроможний цю відповідність відчути. З іншого боку, зв'язок між звучанням і значенням не є постійним; фо - носемантичні асоціації мають у мові вторинний харак­тер. Інакше б не йшлося, зокрема, про різні назви того самого явища; про однакові назви кількох реалій; про зміни значень і звукової оболонки слів у процесі істори­чного розвитку мови.

1. Ветвицкий В. Г. Занимательное языкознание (Фонетика, имя суще­ствительное). - М.-Л., 1966; 2. Гадамер Г.-Г. Актуальность прекрасного.

- М., 1991; 3. Драгінда О. В. Фоностилістичні засоби у віршовому перек­ладі // Мовні і концептуальні картини світу. - 2004. - Вип. 12 (Ч. І);. Єрмоленко С. Я. Нариси з української словесності: Стилістика та культура мови. - К., 1999; 5. Журавлёв А. П. Звук и смысл. - М., 1991;

Б. Качуровський І. Фоніка. - К., 1994; 7. Левицький В. В. Звуковий симво­лізм: основні поняття, ідеї, результати // Мовознавство. - 1993. - №1; 8. Левицький В. В. Символічні значення українських голосних і приголо­сних // Мовознавство. - 1973. - № 2; 9. Мельник І. Фонетична структура ономатопей української мови як відображення визначальних рис її артикуляційної бази // Мовні і концептуальні картини світу. - 2003.

- Вип. 9; 10. Мойсієнко А. Мова як світ світів // Українське мовознавство.

- 2004. - Вип. 29-30; 11. Мосенкіс Ю., Мельник І. Живомовні джерела української мови (питання наукового забезпечення спецкурсу) // Україн­ське мовознавство. - 2003. - Вип. 25; 12. Мосенкіс Ю. Милозвучність нашої мови гідна не лише захоплення, а й вивчення // Урок української.

- 2004. - №3; 13. Потебня А. А. Мысль и язык. - К., 1993; 14. Потебня

А. А. Эстетика и поэтика. - М., 1976; 15. Різун В. В., Непийвода Н. Ф., Корнеев В. М. Лінгвістика впливу. - К., 2005; 16. Санников В. З. Русский язык в зеркале языковой игры. - М., 1999; 17. Содомора А. Наодинці зі словом. - Львів, 1999; 18. Степанченко 1.1. Принципи функціонально - типологічного дослідження ідіостилю (на матеріалі лірики С. Єсеніна) // Мовознавство. - 1991. - №6; 19. Ткаченко О. Б. Українська мова і мовне життя світу. - К., 2004; 20. Тоцька Н. І. Про милозвучність україн­ської мови // Загальна та експериментальна фонетика. - К., 2001;

21. Українець Л. Породження фонетичними засобами емоційної коно­тації у процесі спілкування // Проблеми фонетики, лексикології, грама­тики, лінгводидактики. - Полтава, 2006; 22. Холод А. М. Речевые карти­ны мира мужчин и женщин. - Днепропетровск, 1997; 23. Холод О. М. Імідж: мовлення політиків: У 2 ч. - К., 2002-2003; 24. Чабаненко В. А. Стилістика експресивних засобів української мови. - Запоріжжя, 2002; 25. Шрестха С. М. Автоматизована система фоносемантичної експерти­зи тексту // Вісник Національного університету "Львівська політехніка".

- 2003. - №471.

Надійшла до редколегії 03.09.07


І. Козленко, канд. філол. наук

Похожие статьи