Головна Філологія Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ ЩОДО РОЗШИРЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО МОВНОГО ПРОСТОРУ: СУЧАСНИЙ СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ
joomla
ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ ЩОДО РОЗШИРЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО МОВНОГО ПРОСТОРУ: СУЧАСНИЙ СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ
Філологія - Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка

В статті аналізується сучасний стан та перспективи розвитку державної мовної політики в Україні. Підкреслюється необхідність ратифікації запропонованих проектів законів та концепцій державної мовної політики з дієвими механізмами удосконалення мовної та культурної ситуації в Україні.

The modern condition and prospects of development of the state language policy in Ukraine is analyzed in the article. Imperfection of present legal base is emphasized and the sharp need to update conceptual approaches in the decision of language problems is accented. Necessity of ratification of last projects of laws and concepts of the state language policy which detail mechanisms of improvement of a language and cultural situation in Ukraine is emphasized.



Конкурентоспроможність будь-якої нації у сучасному глобалізованому світі передбачає не лише уміння пос­лідовно захищати власні економічні та політичні інте­реси на міжнародній арені. Так само необхідною умо­вою самодостатності, рівноправності та самостійності спільноти у світовому співтоваристві є здатність оборо­няти питомий мовно-культурний простір, від цілісності та автентичності якого залежить повноцінне існування конкретного індивіда та моральне здоров'я й інтелекту­альний потенціал загалу. Відтак, одним із найважливі­ших завдань держави як особливої форми уконститую- вання та самоорганізації нації стає охорона свого мов­ного середовища та вироблення цілеспрямованої дер­жавної політики, зорієнтованої на досягнення певного мовного стану у суспільстві. Для України проблема мо­вної політики як складової процесу національно - державного будівництва є надзвичайно актуальною, зважаючи на недосконалість українського законодавст­ва, періодичні політичні спекуляції, неправомочні рі­шення деяких місцевих органів влади та потужний тиск ззовні. За умов штучного загострення мовного питання, слабкої регуляторної, виконавчої та контрольної діяль­ності державних інституцій вирішення мовних проблем набуває ідеологічної, структурно-організаційної, культу­рно-представницької, зрештою, наукової ваги.

Державна політика України щодо розширення україн­ського мовного простору, її зміст, мета та форми реалі­зації мало досліджені у сучасній гуманітаристиці. Україн­ські вчені більшу увагу приділяли проблемам функціону­вання української мови як державної, визначали основи її авторитету та комунікативні потужності [1]. Суспільно - політичні обставини розвитку країни спричинили появу ґрунтовних розвідок, в яких аналізувалася сучасна мовна ситуація в Україні [2], вивчалися причини й наслідки та­ких згубних для мовної та національної самосвідомості явищ, як білінгвізм, лінгвоцид тощо. Практика викорис­тання української мови в різних сферах державного жит­тя України зумовила розгляд засад мовної політики од­ночасно у лінгвістичній та юридичній площинах. Так, К. Городенська зазначає, що законодавче закріплення за українською мовою статусу єдиної державної на певному етапі сприяло розширенню поля її використання. Водно­час правовий нігілізм деяких високопосадовців, недо­тримання україномовного режиму держслужбовцями, на думку дослідниці, загальмували поступ в удержавленні української мови. К. Городенська як прихильниця насту­пальної мовної політики наполягає на тому, що "дотри­мання мовного режиму в різних сферах державного життя, визначеного Основним Законом України, не повин­но бути предметом поступок і компромісів..." [1, с. 153]. А за умов бездіяльності владних структур, відповідаль­них за дотримання мовного законодавства, вирішення кардинальних питань мовної політики в Україні мають взяти на себе академічні інституції гуманітарного про­філю. Попри цілковиту слушність міркувань авторки, зауважимо, що структури Академії наук, хоч і є визна­чальними, проте не єдиними інструментами здійснення мовної політики. Збереження та розширення україно­мовного простору повинно бути одним із першочерго­вих завдань для органів виконавчої влади, освітніх установ і засобів масової інформації.

Фахові юридичні коментарі, як правило, спираються на чинну правову базу, що регулює використання укра­їнської мови у сферах державного управління, ділового спілкування та професійної діяльності. Констатуючи рівень найвищої законодавчої підтримки державної мо­ви, науковці не оминають питань недосконалості кон­ституційних механізмів реалізації державної мовної по­літики. Зокрема, вони зауважують неповне вирішення проблеми оптимального співвідношення між держав­© Т. Шептицька, 2009 ною мовою та мовами національних меншин у частині їх практичного застосування, підкреслюють недостатню розробку понятійного апарату у мовно-юридичній сфері тощо. Це змушує правників робити висновок про те, що "чинне законодавство України ще й досі подекуди хара­ктеризується суперечливістю, а нині функціонуючий Закон про мови в Україні вже віддавна не може задово­льнити потребу в оперативному реагуванні на зміну мовної ситуації та, відповідно, політичних пріоритетів держави" [3, с. 88]. Дійсно, основи сучасної законодав­чої бази щодо функціонування українського мовного простору були закладені ще у радянські часи і потре­бують суттєвого та кардинального оновлення. Адже сьогоденні реалії життєдіяльності української нації та перспективи її розвитку вимагають не лише швидкого подолання деструктивних тенденцій, спровокованих ігноруванням мовних проблем, а й формування чіткої, зрозумілої та прозорої державної мовної політики.

Реагуючи на ініціативи Президента України В. Ющенка щодо реорганізації мовної політики, С. Шумлянський розмірковує над необхідністю створення державного органу, який би опікувався мовними питаннями. Окрес­люючи можливі назви майбутньої структури, порядок її формування, механізми ухвалення рішень та пріорите­тні напрямки діяльності, він висуває вимогу обов'язко­вого юридичного оформлення такої інституції. На думку політолога, "в українських реаліях закріплення на зако­нодавчому рівні означатиме більш чітку компетенцію та більшу незалежність та життєздатність структури - ска­жімо, для її ліквідації чи докорінної трансформації у разі зміни влади недостатньо буде розпорядження міністра чи постанови Кабміну" [4]. Заслуговує на схвалення ідея автора закріпити за кожним пріоритетним напря­мом діяльності нового "мовного органу" конкретних ін­дикаторів, які дозволять постійно оцінювати виконання поставлених завдань, здійснювати моніторинг мовної ситуації в державі.

Опрацювання основних наукових та науково-попу­лярних досліджень останнього часу засвідчує відсут­ність цілісного бачення засад державної політики у мо­вній сфері, неповноту висвітлення її цілей, способів реалізації, ресурсного забезпечення тощо. Відповідно нашим завданням є аналіз наявних концептуальних підходів щодо уконституювання української мови на законодавчому рівні та кроків державної виконавчої й судової влади, спрямованих на розширення україномо­вного простору.

Мовна політика як складова національної безпеки України - це державницька ідеологія та узгоджені з нею дії, зорієнтовані на вирішення існуючих мовних про­блем. Здійснення державою певних заходів, покликаних сприяти захисту мови титульного етносу, підтримувати та популяризувати норми української літературної мо­ви, забезпечувати досягнення мовного консенсусу, по­винно відбуватися з урахуванням деяких засадничих моментів. По-перше, будь-які спроби державного регу­лювання мовного простору мають виходити з усвідом­лення ролі української мови як чинника національного самовизначення та самоідентифікації українця, його громадянського й політичного вибору. Мова, яка є од­ним із найважливіших показників належності особи до певної нації, акумулює в собі сутність історичного буття народу, зберігає набутий упродовж тисячоліть досвід та досягнення культури. Отже, турбота про збереження і розвиток української мови визначає рівень національної самосвідомості та зрілості усієї спільноти, убезпечує від процесів денаціоналізації й деморалізації.

По-друге, послідовне розширення україномовного простору відповідає завданням загальнонаціональної консолідації українців, підтримує єдність національного організму в просторовому та часовому вимірах. Відтак, концепція державної мовної політики мусить не тільки регламентувати обов'язкові сфери використання украї­нської мови як єдиної державної, а й передбачити ме­ханізми відповідальності за порушення мовного зако­нодавства, за образу української мови або зумисне об­меження її застосування як державної мови. Жорсткий законодавчий захист українського мовного простору потрібен задля перешкоджання усім імовірним спробам зруйнувати державну та мовно-культурну цілісність України. А утвердження української як мови міжетнічно­го спілкування поступово сприятиме глибшому порозу­мінню всередині країни.

По-третє, державна політика з дотримання україно­мовного режиму повинна бути послідовною, рішучою та регламентуючою. Для вироблення адекватних охорон­них засобів варто було б вивчити, проаналізувати та використати мовний досвід інших країн. Зокрема, у Франції чітке розуміння значення національної мови як ідеологічного важеля у становленні та розвитку дер­жавності спричинило прийняття радикального за своїм характером закону Тубона (1994). Його автор, міністр культури Жан Тубон, передбачив накладання штрафів та навіть ув'язнення для тих, хто не використовував французьку мову у публічній сфері [5]. У Польщі ство­рення програми державної мовної політики було покла­дене на Раду польської мови, засновану 1996 року, та Комітет Мовознавства Польської Академії Наук. За­пропонований поважними науковцями проект встано­влював для польської мови статус державної, вимагав від владних структур, засобів масової інформації не­сти відповідальність за стан польщизни та підкреслю­вав необхідність популяризації польської мови та ку­льтури за кордоном [6].

Мовна політика у сучасній Росії здійснюється відпо­відно до Конституції Російської Федерації та закону Про державну мову Російської Федерації, що був прийнятий Державною Думою у травні 2005 року. За цим законом державною мовою на усій території Росії проголошена російська. Автори документа дбають як про обов'язко­вість використання державної мови, детально розпису­ючи сфери її впровадження, так і про чистоту мови. Во­ни зауважують, що використання російської мови як державної не допускає вживання слів та виразів, що не відповідають нормам сучасної літературної мови, за винятком іноземних слів, які не мають загальновжива­них відповідників у російській мові. З метою захисту та підтримки державної мови Російської Федерації феде­ральні органи влади зобов'язані здійснювати заходи, спрямовані на забезпечення права громадян користу­ватися державною мовою, на удосконалення системи освіти та системи підготовки спеціалістів у галузі росій­ської мови та викладачів російської мови як іноземної, фінансувати видання словників та граматик російської мови, сприяти її вивченню за межами країни [7]. Окрім потужної законодавчої підтримки, одним із способів ре­алізації державної мовної політики Росії стала федеральна цільова програма "Російська мова" на 2006-2010 рр., фінансована з державного бюджету. Ця програма має як суто внутрішні завдання, а саме: створення умов для повноцінної реалізації функцій російської мови як дер­жавної та мови міжнаціонального спілкування, зміцнен­ня державності, національної безпеки та престижу краї­ни, так і зовнішні, до певної міри експансіоністські,

- розвиток інтеграційних процесів у державах-учасниках СНД, забезпечення якомога повного задоволення мов­них та культурних потреб співвітчизників за кордоном, підтримка російської мови у країнах Балтії. Найважли­вішими показниками та індикаторами ефективності ре­алізованих заходів визначаються: збільшення кількості дітей біженців та переселенців, що вивчають російську мову, доступність для населення країн-учасників СНД та Балтії просвітніх заходів, що популяризують російсь­ку культуру та телерадіомовлення, збільшення кількості осіб, що здобувають освіту російською мовою у країнах СНД та ін. Як бачимо, найближчі сусіди України та най­більші країни Європейського Союзу не просто дбають про захист власного мовного простору, а й прагнуть поширити його за межі своїх державних утворень.

В умовах цілеспрямованого тиску ззовні Україні не­обхідно якнайшвидше визначитися з комплексом захо­дів і портфелем необхідних документів, які б посилили та поглибили функціональний спектр української мови. Викривлена мовна ситуація, яка не відповідає лінгво - культурним запитам більшості українського населення, вимагає прийняти новий Закон України "Про мови", що доповнив би декларативність мовного статусу, зафіксо­ваного у Конституції України. Найбільш прийнятним та обґрунтованим на сьогодні є проект закону, запропоно­ваний народним депутатом України В. Кириленком. У ньому автор обумовлює обов'язковість застосування української мови як державної в діяльності органів вла­ди та органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, установ, організацій, підприємств незалежно від форми власності, у роботі судової гілки влади. Вод­ночас цим законом гарантується право громадян само­стійно обирати мову спілкування у приватній сфері. Не­зайвим є припис, що забороняє умисне спотворення, публічне приниження чи зневажання української мови. На нашу думку, проект В. Кириленка вдало вирішує проблему взаємостосунків державної мови та мов наці­ональних меншин: "Держава вживає заходів для збе­реження і розвитку мов національних меншин, забезпе­чує підготовку фахівців для задоволення мовних потреб цих меншин. Заходи щодо захисту і розвитку мов наці­ональних меншин України не повинні звужувати сферу застосування та вивчення державної мови" [8]. Запро­понований документ передбачає також певні протекціо­ністські заходи, зокрема, збільшення до 70 відсотків кількості фільмокопій, дубльованих (озвучених, субтит - рованих) української мовою, збільшення до 75 відсотків частки ефірного часу, коли мовлення ведеться україн­ською, підтримка державою україномовного книговида­вництва. На особливу увагу заслуговує положення за­конопроекту, в якому зазначено, що у відносинах з ін­шими державами Україна відстоює мовні потреби зако­рдонних українців, збереження, розвиток і вивчення української мови у цих державах. Водночас оздоров­лення мовно-політичної ситуації в державі пов'язане не тільки з удосконаленням законодавчої бази, а й, пере­довсім, з послідовним виконанням чинних розпоря­джень і постанов органами влади. Між тим, відкритим та мало висвітленим у пресі, наукових працях та урядо­вих доповідях залишається питання про стан виконання Державної програми розвитку і функціонування україн­ської мови на 2004-2010 роки, затвердженої постано­вою Кабінету Міністрів України у 2003 р. А ця програма була спрямована на зміцнення статусу української мови як державної, на проведення фундаментальних і прик­ладних досліджень у галузі лінгвістики, на стимулюван­ня глибокого вивчення української мови як її носіями, так і представниками національних меншин, на фінан­сування наукових, енциклопедичних, художніх та періо­дичних видань українською мовою. За цим урядовим документом передбачалася і державна підтримка фун­кціонування української мови в інформаційному комп'ю­терному середовищі. Однак, доводиться констатувати, що україномовний сегмент Всесвітньої інформаційної мережі Інтернет слабо розвинутий. Держава підтримує створення та існування сайтів представницького типу, що інформують про структури й діяльність офіційних установ. Ті освітньо-інформаційні інтернет-ресурси, які подають неупереджені матеріали про стан української мови у нашому суспільстві, висвітлюють питання мов­ної політики, знайомлять користувачів із надбаннями української культури, як правило, засновані як громад­ські проекти та працюють завдяки допомозі меценатів чи грантовим вливанням. Так, Бібліотека української літератури (http: // ukrlife/org/main/library. html) функціо­нує завдяки моральній і матеріальній підтримці д-ра Марії Фішер-Слиж. А досить вдалий та насичений якіс­ними матеріалами проект "Нова мова" (http: // www. movanova. com. ua) здобув право на життя, вигравши відкритий конкурс періодичних міні-грантів Програми розширення доступу та навчання через Інтернет (іАтР). Ініціаторами цього конкурсу виступили Бюро з питань освіти й культури держдепартаменту США (ЕСА) і Рада міжнародних наукових досліджень і обмінів (IREX). За­уважимо, що один і з найбільших інтернет-порталів Ро­сії "ГРАМОТА. РУ" (http: // Www. gramota. ru), який надає допомогу з будь-яких питань нормативного слововжи­вання у російській мові, був створений у 2000 р. за без­посередньої підтримки й участі МПТР. У зв'язку з тим, що "мережева" мовна політика не усвідомлюється від­повідними і відповідальними українськими структурами як частина державної мовної політики з розширення україномовного простору, громадськість повинна зму­сити державу виступити активним учасником та грав­цем у віртуальному інформаційному середовищі. Адже розвиток Укрнету дозволить вирішити кілька вкрай ак­туальних для нас завдань - зміцнення української дер­жавності шляхом дбайливого ставлення до української мови та посилення впливу України на свою діаспору.

Думається, що позитивно позначаться на розвиткові україномовного простору і резонансні та жваво обгово­рювані рішення Конституційного Суду України про офі­ційне тлумачення положень статті 10 Конституції Украї­ни (№10-рп/99 від 14 грудня 1999 р.) та про офіційне тлумачення положень частини другої статті 14 Закону України "Про кінематографію" (№13-рп від 20 грудня

2007 р.), у яких стверджується державний статус украї­нської мови та неможливість його зміни місцевими ор­ганами управління, однозначно вирішується питання про розповсюдження та демонстрування в Україні іно­земних фільмів тільки за умов дублювання (озвучення, субтитрування) державною мовою.

Збереження цілісності українського мовно-культур­ного простору передбачає розробку комплексної про­грами мовного планування з дієвими механізмами підт­римки української мови й культури, протидії зовнішній мовно-культурній експансії та засобами контролю за її виконанням. Нині на розгляд суспільства представлені два проекти Концепції державної мовної політики Укра­їни. Перший підготувала робоча група, що працювала у складі Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права при Міністерстві юс­тиції України. Ця концепція чітко визначає цілі держав­ної мовної політики, основними з них називаються: утвердження української мови як державної у всіх ца - ринах публічної сфери суспільного життя на всій тери­торії України, посилення функцій державної мови як мови громадянства, запровадження заходів позитивної дискримінації, зокрема щодо української мови у деяких регіонах України, сприяння у задоволенні мовних пот­реб українців у країнах поселення [9, с. 65-66]. У Кон­цепції передбачено й певну систему органів, що забез­печують здійснення мовної політики, серед яких визна­чальне місце має належати Національній раді з мовної політики при Президенті України, Міністерству юстиції України, Національній комісії з питань правопису та мо­вних норм НАН України.

Друга Концепція державної мовної політики, розро­блена у Міністерстві культури і туризму України, має приблизно схожу структуру, мету і завдання. Позитивом цього проекту є його практична спрямованість. Автори документа наполягають на здійсненні конкретних захо­дів у мовній сфері, зокрема на створенні Національної словникової бази, проведенні конкурсів знавців україн­ської мови, історії та культури, сприянні функціонуван­ню в Інтернеті Українського лінгвістичного порталу то­що [10, с. 8-9].

Отже, сучасний стан державної мовної політики ха­рактеризується недосконалістю правової бази та гост­рою потребою оновлення концептуальних підходів у вирішенні мовних проблем. Активізація дискусій в екс­пертному середовищі, поява реальних законодавчих ініціатив дозволяє сподіватися на покращення мовно - культурної ситуації в Україні. Розроблені на сьогодні науковцями та громадсько-політичними діячами проек­ти враховують український та світовий досвід регулю­вання мовного простору, деталізують механізми просу­вання української мови у найрізноманітніших сферах, а відтак потребують негайної ратифікації. Водночас залишаються недостатньо розробленими такі перспек­тивні напрямки державної мовної політики, як забезпе­чення конкурентоспроможності української мови у сфері бізнесу, запровадження пільгового оподаткування для україномовної друкованої продукції, розробка системи моніторингу етномовних процесів в країні, оприлюднен­ня результатів державної мовної політики на щорічних всеукраїнських слуханнях з функціонування та розвитку української мови.

1. Державність української мови і мовний досвід світу. Матеріали між­народної конференції. - К., 2000. - 444 с. 2. Дзюба І. Сучасна мовна ситу­ація в Україні // Урок української. - 2000. - № 10. - С. 2-4. 3. Лесин В. Державна мовна політика в Україні: конституційний аспект // Українська Акад. держ. упр. при Президентові України. Зб. наук. пр. - К., 1999.

- Вип. 1: Актуальні питання втілення в життя положень Конституції України. - С. 87-91. 4. Шумлянський С. Як нам реорганізувати мовну політику? // http: // Www. pravda. com. ua/news/2008 /2/6/71119.htm

5. Україні потрібен свій "закон Тубона" // http: // observer. sd. org. ua/ news. phd? id=10302 6. O program polskiej polityki jezykomej // http: // rjp. pan. pl/index2.php? option =com_content&task=view&id.... 7. Федера­льный закон Российской Федерации от 1 июня 2005 г. № 53-Ф3 О госу­дарственном языке Российской Федерации // Российская газета.

- 2005. - 7 июня. 8. Проект Закону України "Про мови". Інформація з офіційного сайту народного депутата України В. Кириленка // http: // www. kyrylenko. com. ua/legislative. php? id=1 9. Концепція державної мовної політики // Робочі матеріали IV Всесвітнього форуму українців, 18-20 серпня 2006 р. - К., 200б. - С. 60-67. 10. Концепція державної мовної політики // Слово Просвіти. - 2006. - 20-26 липня. - С. 7-10.

Надійшла до редколегії 28.08.08



І. Федорченко, асп.