Головна Історія Інтелігенція і влада ІСТОРИЧНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЕЛІТИ
joomla
ІСТОРИЧНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЕЛІТИ
Історія - Інтелігенція і влада

В. Ю. Пилипенко, А. О. Стьопін

Одеська національна академія зв’язку ім. О. С. Попова Одеська державна музична академія ім. А. В. Нежданової

Актуальність даної проблеми визначається, по-перше, тим, що по­літична еліта відіграє дуже важливу роль в житті суспільства. Процес його самоорганізації здійснюється в основному саме через діяльність провідної верстви, яка готує адекватну відповідь на кожний “виклик” історії, забезпечує успішний розвиток суспільства або, навпаки, через певні причини виявляється нездатною це зробити. По-друге, особли­вість історичної картини полягає ще в тому, що український народ, який через бездержавність і пригнічення неодноразово втрачав свою еліту, знову і знову відроджував її на нових етапах розвитку.

В цілому обрана проблема вивчена ще недостатньо, хоча, почина­ючи ще з часів античних філософів (Платон, Арістотель) факт існу­вання привілейованих прошарків суспільства визнавався як основ­ний у здійсненні керівних функцій щодо розвитку культури, науки, політики. Критеріями, за якими визначалась елітність індивіда в наступні періоди — середньовіччя, доба Відродження, Новий час, найчастіше виступали індивідуальні особливості людини, а їх оцін­ка змінювалася разом з морально-етичними поглядами на кожному конкретному етапі історичного розвитку.

Появу елітистських концепцій — “теорії еліт” — як самостійного напрямку в соціально-політичній та філософській думці на початку XX ст. пов’язують з іменами Р. Міхельса, Г. Моски, В. Паретто. На жаль, і в наші дні існує проблема невизначеності єдиних критеріїв поняття “еліта”, в сучасних дослідженнях більше уваги приділяєть­ся її розмаїттю — політичній, культурній, науковій, менеджерській еліті [1, 26].

Соціально-філософська дискусія щодо питання, кого ж відносити до “кращих” (еліти) протягом тривалого часу ведеться й в Україні. Втім певні традиції і підходи до її дослідження визначилися вже ба­гато років тому. На думку А. Бичко та І. Бичко вихідною точкою сві­тогляду українських гуманістів стає ствердження гідності особи, її волі, ідеалів соціальної справедливості [2, 38]. Відповідно, умовами елітного виокремлення стають такі особистісні риси індивіда, як гід­ність, талант, розумові здібності й особисті чесноти (С. Оріховський, П. Русин), що протиставляються спадкоємній “шляхетності”.

Чимало уваги аналізу діяльності провідної верстви суспільства приділяли українські вчені М. Грушевський, В. Липинський, І. Ли - сяк-Рудницький, Д. Донцов та ін. Наприклад, В. Липинський навіть розробив концепцію “національної аристократії”, тобто “провідної, правлячої верстви”, “найкращих” людей нації. Він обґрунтовував необхідність існування еліти відповідно до потреб національного від­родження і вважав, що ні етнографічна маса людей, ні окрема тери­торія та мова не створять нації автоматично. Щоб вона сформувала­ся, потрібна активна група людей, яка здатна лідирувати в розвитку та пропагуванні сутнісних для нації політичних, державних і куль­турних цінностей, бути носієм національної інтеграційної ідеї. Вче­ний спеціально наголошував про необхідність морального авторите­ту еліти, її постійного оновлення і тісного зв’язку з масами [3, 445].

За радянських часів проблема еліт не вивчалася з ідеологічних міркувань і тільки починаючи з 1990-х років вона стає предметом по­стійної уваги та наукового аналізу з боку авторитетних українських авторів, у тому числі В. Бебика, М. Михальченка, Б. Кухти, О. Паха - рєва, М. Томенка та ін. [4]. Названою проблематикою також опіку­ється група вчених, що гуртується навколо редакції наукового жур­налу “Політична думка”, зокрема В. Полохало, О. Дергачов, А. Фе­доров та ін., які досліджують питання української “посткомуністич­ної” еліти. Вагомий внесок у теорію політичної еліти зробили хар­ківські політологи Л. Манжуловська, О. Куценко, О. Халецька та інші, які вивчають джерела поповнення провідної верстви, засоби її формування, впливи на розвиток суспільства.

Процес формування і розвитку української еліти має низку важ­ливих особливостей, які не можна збагнути без екскурсів у минуле. Тому автори даної розвідки поставили собі за мету розглянути в істо­ричному аспекті цикли піднесення й занепаду еліт, зміни самих ти­пів української еліти, а також відповісти на болісне питання, чому українська політична еліта так часто не виправдовувала сподівань власного народу і навіть тепер, після пасіонарних “помаранчевих” подій, поки що не зуміла забезпечити вихід країни на якісно новий рівень розвитку. Засвоєння історичних уроків конче необхідне для подальшого розвитку незалежної України.

Справа в тому, що за роки своєї історії український народ в силу об’єктивних обставин, а насамперед, надмірного зовнішнього тиску і пригнічення, неодноразово втрачав свою національну культурно - політичну еліту. Вона поглиналась сусідніми імперіями і таким чи­ном переживала періоди свого падіння. Вперше це відбулося за часів перебування українських земель у складі Речі Посполитої, яка була утворена в 1569 р. В умовах національного пригнічення і утисків українська шляхта, діячі культури і релігії, щоб зберегти свої гро­мадянські права, маєтки і привілеї, змушені були переходити на по­зиції пануючої нації, засвоювати польську мову і культуру. В резуль­таті український народ залишався без своєї провідної верстви, зазна­вав порогресуючої втрати національних традицій.

Подальше піднесення українського руху, розгортання національ­но-визвольної боротьби, виступи селян і козацтва, що особливо акти­візувалися в першій половині XVII ст., сприяли формуванню нової, козацької політичної еліти. Серед її видатних представників варто назвати, насамперед, гетьмана Б. Хмельницького та його багатьох прибічників, які очолили Визвольну війну козацтва і сприяли віднов­ленню української національної державності. Для розвитку Гетьма­нщини та її культури, поширення національної самосвідомості укра­їнців чимало зробили кращі представники нової козацької еліти — гетьмани I. Мазепа, П. Полуботок, Д. Апостол, К. Розумовський, діячі культури П. Могила, Г. Сковорода та ін. Особливість процесу їх дія­льності полягала в тому, що він проходив в умовах існування автоно­мної української державності, досить широкої козацької демократії і виборності представників влади. Гетьман, генеральна старшина та отамани обиралися на традиційних козацьких радах. Розвивалась українська культура, освіта, традиції, існував козацький “присуд” — все це свідчило про відновлення власної нової провідної верстви сус­пільства і козацтва в цілому як воєнно-політичної сили. Втім названі позитивні тенденції закріпилися не надовго.

Перебуваючи у складі Російської імперії, український народ вдру­ге втрачає свою національну еліту. Поступове обмеження автономії Козацької держави аж до її повної ліквідації і посилення національ­ного гноблення призвело до руйнування патріотичних традицій укра­їнської еліти. Її представники були рекрутовані на службу імперії і змушені були підкоритися центральній владі, змінити свої погляди і політичні орієнтації, служити новим господарям. Втім український вчений П. Толочко і деякі інші автори вказують, що втрата українсь­кої еліти цього разу не була повною. Так чи інакше, але вже у XIX столітті починається поступове відродження нації і самовідда­на діяльність її кращих представників, серед яких одним з перших цілком заслужено називають великого українського поета і полум’я­ного патріота Т. Шевченка. У національному відродженні бере участь ціла плеяда українських видатних громадських і культурних діячів, вчених, поетів, письменників, композиторів, у тому числі М. Косто­маров, М. Драгоманов, I. Котляревський, I. Франко, Леся Українка, М. Лисенко та багато інших.

Активна творча діяльність нової еліти тривала протягом усієї доби українського національно-культурного відродження. Одним з най­вищих його злетів можна вважати Українську національно-демо­кратичну революцію 1917-1920 рр., яку очолили представники вже нової генерації української культурно-політичної еліти — М. Грушев - ський, В. Винниченко, С. Петлюра та ін. Вони здійснили чергову ва­жливу спробу створити незалежну українську державу. На жаль, керівникам не вистачило, мабуть, досвіду і рішучості, а пригнобле­ному українському народові — відповідного рівня самосвідомості і відчуття власної гідності, щоб довести цю справу до звитяжного кін­ця і відстояти свою державність.

У таких умовах після утвердження радянської влади відбуваєть­ся вже третя втрата української еліти. Розпочалося все з того, що насильницький, з використанням військових походів червоноармій- ців тиск на Україну під час революції призвів до руйнування ще сла­бких засад демократичного устрою. За підтримкою Москви до влади прийшли номенклатурні кадри партійних висуванців і слухняних чиновників, які часто-густо були дуже далекі від української полі­тичної культури та її демократичних традицій. Своєю нерозумною і утопічною політикою, яка була повністю підкорена імперським інте­ресам і проведенню соціальних експериментів, вони штовхнули сус­пільство до найтяжчих випробувань, масових політичних репресій і голодоморів, поставили на межу знищення весь український народ та його культуру. За таких умов існування жорсткого тоталітарного режиму просто не було місця для формування і діяльності українсь­кої національно-патріотичної еліти.

Можна говорити лише про виникнення в Україні певного прошар­ку партійних і державних чиновників, що віддано служили своїм начальникам з центру і сприяли збереженню тоталітарного репреси­вного режиму, забезпечуючи таким чином задоволення своїх особис­тих, суто корисливих інтересів. Подібна номенклатурна псевдоеліта десятиліттями існувала без усвідомлення своєї самоідентичності, з тавром другосортності і блакитною мрією переїхати до Москви. До питань розвитку національної культури і державності вона залиша­лася досить байдужою. Спроба представників національно-патріоти­чних сил продовжити процес українського відродження закінчила­ся трагічно: на початку 1930-х рр. “українізація” була брутально за­боронена, сталінська влада влаштувала в Україні голодомор, заподі­яла масові політичні репресії, трагічним символом яких стало “роз­стріляне українське відродження”. В цей скрутний час якщо і зали­шалися окремі представники справжньої української еліти, то вони були позбавлені будь-якої можливості діяти й активно служити своє­му народові, зазнавши фізичних і моральних тортур у радянських таборах і в’язницях. А деякі з них, у тому числі М. Хвильовий і М. Скрипник, на знак протесту покінчили життя самогубством.

Здавалося, що українці вже назавжди втратили свою провідну верству. Але подальші події покликали до життя, до активної діяль­ності нових патріотів. З початком Другої світової війни найбільш сві­домі і сміливі представники нової української еліти проголосили у Львові незалежність України і розпочали новий етап національно - визвольної боротьби проти всіх поневолювачів, яка тривала понад десятиліття. Втім сили були нерівні, сталінська влада дуже суворо розправилася з непокірними вояками ОУН-УПА. Проти патріотів були застосовані всі можливості великої імперської держави: не тіль­ки багатотисячні частини озброєних енкаведистів, але й спеціальні операції. Ідеологічна обробка населення була настільки всеохоплю- ючою і активною, що деякі представники старшого покоління і досі не можуть позбутися втовкмачених тоді в їх свідомість міфів про “зло - діїв-бандерівців” і збагнути просту, але важливу істину про право кожної людини і спільноти на свободу.

Разом з тим об’єктивну загальносвітову тенденцію суспільного розвитку, яка визначалася прагненням до демократії, свободи і не­залежності народів, навіть на території колишньої тоталітарної дер­жави зупинити вже було неможливо. На наступному її етапі, що роз­почався з 60-х рр. минулого століття, вже беруть участь кращі пред­ставники нової генерації української культурно-політичної еліти — так звані “шістдесятники”. До складу політичної опозиції, яка мала підтримку і співчуття з боку широких верств населення, входили самовіддані патріоти, справжні герої національно-визвольного руху, серед яких були В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, Л. Костенко, В. Стус, В. Симоненко, І. Дзюба та багато інших. їх вагомий внесок у форму­вання національної самосвідомості, пробудження честі і гідності людини переоцінити просто неможливо.

3 кінця 1980-х рр. в Україні починається нова хвиля українського визвольного руху, яка покликала до активної боротьби нові сили наці­онально-патріотичної еліти. Вона формувалася переважно в середо­вищі україномовної інтелігенції та вчорашніх дисидентів, її основни­ми цінностями були ідеї незалежності України, критика імперського компартійно-номенклатурного режиму і вимоги проведення соціаль­но-економічних реформ на демократичній основі. Саме українські письменники, поети і журналісти, які згуртувалися навколо свого дру­кованого органу — газети “Літературна Україна”, почали новий етап самоорганізації українського народу, пов’язаний з його боротьбою за відродження національної культури і відновлення державності. Отже, прискорене формування нової еліти відбувалось під впливом динаміч­них і докорінних соціально-політичних змін, так званого “параду су­веренітетів”, що відбувся практично в усіх республіках.

На чолі Народного Руху України, який стояв біля витоків нових революційних перетворень і мав найвищий авторитет серед населен­ня, стояли такі відомі особистості, як І. Драч, В. Чорновіл, Л. Лук’я - ненко та ін. Високий авторитет і повагу народу вони заслужили сво­єю подвижницькою діяльністю на захист національно-демократич­них ідеалів та високою стійкістю під час жорсткого переслідування з боку влади. Наприклад, популярність непримиренного Л. Лук’яне - нка визначалася його відданістю ідеї незалежності України, за що він був засуджений владою до смертної кари (згодом була відмінена) і 25 років провів у в’язницях. Полум’яний борець за свободу В. Чор - новіл був безкомпромісним трибуном і справжнім захисником інте­ресів свого народу. На жаль, у 1999 р. він загинув в автомобільній катастрофі за не з’ясованих до кінця обставин.

Однією з принципово важливих подій у процесі формування нової політичної еліти було проведення в 1990 р. перших за багато десяти­літь альтернативних виборів до Верховної Ради України. На жаль, більшість її нового складу становили ще представники вчорашньої партноменклатури, однак було вже і чимало посланців від націона­льно-демократичних сил, які спочатку відігравали ключову роль у визначенні напрямків діяльності законодавчого органу. Президен­том України було обрано Л. Кравчука, який за радянські часи був одним з провідних партійних лідерів республіки.

Демократичні національно-патріотичні сили в Україні з відомих причин були ще дуже слабкі, тому в керівних органах, в тому числі виконавчих, продовжували домінувати представники старої номен­клатури. На жаль, більшість з них були просто нездатні стати гідними провідниками нації, нести відповідальність за її долю і часто-густо їх діяльність обмежувалась тільки кар’єрними прагненнями, задо­воленням суто особистих інтересів.

Серед політологів в той час були різні погляди на характер та осо­бливості сучасної української еліти. Деякі з них, наприклад Д. Вид - рін і Д. Табачник, слушно стверджували, що після проголошення своєї незалежності Україна опинилася в становищі держави без вла­сної політичної еліти, владний конгломерат з колишніх партійних функціонерів і політичних дисидентів вони вважали “пределітою”, а перший склад політичного керівництва країни — “вербальними лі­дерами”. Науковці робили висновок про те, що у нас ще не сформува­вся типовий представник західної інтегративної еліти, у якого саме політичні якості будуть нівелювати особливості колишньої, дополі - тичної професії [5, 24-32]. В сучасних постмайданових умовах зга­дані висновки можна вважати не тільки сміливими, але і по-справж­ньому науковими і переконливими.

Про справедливість висловлених науковцями постулатів свідчи­ли результати соціологічних опитувань, які проводив Інститут соці­ології. На запитання “Чи відбулася зміна правлячої еліти в Україні після проголошення незалежності?” тільки 8 % респондентів відпо­віли, що вона цілком змінилася; 40 % погодилися з тим, що вона змі­нилася частково, а 34 % вважали, що в правлячій еліті залишаються ті ж самі люди, які були до проголошення незалежності. Навіть пред­ставники тодішньої влади визнавали, що “ми мало просунулися у справі формування своєї національної, дійсно політично вагомої і від­повідальної еліти” [6, 89]. На думку О. Гладкого, політичний істеб­лішмент України можна було вважати тільки правлячим класом, а не елітою в широкому розумінні цього слова. Цей прошарок не мав навіть половини ознак справжньої еліти і, що небезпечніше всього, був відірваний від потреб суспільства і продовжував дистанціювати - ся від нього [7, 43-45]. Такі критичні погляди мали значне поширен­ня в історико-політологічній літературі на межі двох століть.

Становище з формуванням нової генерації політичної еліти до­корінно змінилося на початку нового століття. В умовах динаміч­ного політичного життя в Україні виникла потужна демократична опозиція. Сучасні дослідники писали про появу серед неї лідерів першої величини, які, незважаючи на свій порівняно невеликий досвід, вже встигли проявити себе на відповідальних посадах, від­різнялися високим професіоналізмом і наполегливістю, стояли на чітких національно-патріотичних позиціях і мали найвищий рей­тинг за результатами соціологічних опитувань. У зв’язку з цим, насамперед, говорилося про нового популярного українського по­літика, визнаного лідера опозиції В. Ющенко. Крім високого про­фесіоналізму і ділових якостей, він сповна був наділений ще одною дуже важливою рисою — харизмою. Як писав один з російських політологів, йому був притаманний її рідкісний різновид — “міся­чна (рос. лунная) харизма”, за якою люди вірять лідеру, навіть не­зважаючи на деякі його вади чи помилки. Поруч з ним в одному таборі опинився інший сильний харизматик і обдарована людина Ю. Тимошенко, яка мала неабияку популярність, активно працю­вала в уряді, парламенті і в лавах політичної опозиції для здобуття загальної перемоги. До того ж нові лідери мали багато авторитет­них і пасіонарних однодумців, які спиралися, насамперед, на полі­тичні партії національно-патріотичного, ліберального і навіть лі- воцентристського спрямування.

Особливість моменту полягала в тому, що діюча на той час влада не спромоглася виробити курс на співпрацю із своїми опонентами, а обрала безперспективний шлях політичного протистояння, переслі­дування опозиціонерів з використанням силових структур, адмінре - сурсу та заангажованих мас-медіа, фальшуванням результатів вибо­рів. Все це зрештою призвело до загальнонаціонального вибуху — Помаранчевої революції, яка відбулася за участю нової еліти і ново­народженого українського громадянського суспільства, стала яскра­вим пасіонарним явищем, що зачарувало весь демократичний світ і підняло наше суспільство на принципово новий, вищий рівень само­організації і самосвідомості, звільнило від старого режиму, затвер­дило принципи демократії, свободи і гідності людини.

Втім процес подальшого формування нової української еліти був непростим. Пройшовши через революційний Майдан, нові керманичі були збуджені його пасіонарністю і заряджені енергією на активну діяльність, проте на першому етапі їм не вистачило досвіду колектив­ної відтворюючої роботи, мудрості державного керівництва, уміння практично реалізовувати прийняті на себе високі зобов’язання. Про­явилися, мабуть, і риси національного менталітету, що призвели до посилення політичного суперництва за лідерство у відповідності з відомим українським прислів’ям: “два козака — три гетьмани”. Вну­трішня незгода дедалі все відчутніше позначалася на авторитеті і результатах діяльності нової влади, зменшилися темпи росту еконо­міки, спостерігалися і інші негативні явища.

Все це зрештою призвело до несподіваної для багатьох події: у ве­ресні 2005 р. у відставку було відправлено основних фігурантів ви­конавчої влади — прем’єр-міністра, секретаря РНБОУ і державного секретаря. Втратили свої посади також деякі інші високопосадовці. Одночасно було дещо скореговано політичний курс влади, він став більш поміркованим, заговорили про необхідність стабілізації, спів­праці з бізнесом, змінилося ставлення до вчорашніх політичних су­перників. Деякі симпатики помаранчевої команди такими діями були дуже розгублені і розчаровані.

Втім з історичної точки зору проведена кадрова перестановка не здається вже такою несподіваною і трагічною. Адже не варто забува­ти, що зараз нова генерація української еліти переживає тільки по­чатковий етап свого становлення. До її складу потрапили різні, іноді дуже амбітні політики, які ще, мабуть, не “спрацювались” у спіль­ній команді, не до кінця визначилися із своєю політичною поведін­кою. Хотілося б це сприймати як елементарну “дитячу хворобу” рос­ту і сподіватися на швидке одужання.

З наведеного дискурсу можна зробити такий основний висновок. В останні роки ми спостерігаємо появу нової генерації української наці­ональної еліти, яка в результаті підтримки населення під час Помара­нчевої революції прийшла до влади. Втім її діяльність виявилася не­однозначною і викликала чимало розчарувань у суспільстві. Деякі до­слідники наголошують, що нинішнє становище має перехідний хара­ктер. Зараз формується молода еліта, яка ще не наповнила своєю енер­гією кабінети влади. В цьому плані, як цілком слушно наголошує З. Бжезинський, Україна має пережити ще одну революцію — мирну і поступову “революцію зміни поколінь”[8]. До влади має прийти пат­ріотично віддана своєму народові молода еліта, по-справжньому циві­лізована, високопрофесійна і по-європейськи інтегративна.

Література

1. Жабська Д. Етапи розвитку та становлення поняття “еліта”// Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. — 2005. — № 1.

— С. 26-31.

2. Бичко А., Бичко І. Феномен української інтелігенції: Спроба екзистен­ціального дослідження. — Дрогобич, 1997. — С. 38-40.

3. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію укра­їнського монархізму // Політологія. Кінець ХІХ — перша половина ХХ ст.: Хрестоматія. — Львів, 1996. — С. 328-477.

4. Бебик В. М. Базові засади політології: теорія, методологія, практика [Монографія]. — К.: МАУП, 2000. — 384 с.; Журавський В., Кучеренко

О., Михальченко М. Політична еліта України: теорія і практична транс­формація / Українська академія політичних наук; Інститут соціології НАН України. — К.: Логос, 1999. — 262 с.; Кухта Б. Феномен політично­го лідера. — Львів, 2000; Пахарев А. Д. Политическое лидерство и лиде­ры. — К.: Знание Украины, 2001. — 270 с.; Томенко М. Політична еліта України-2000. — К., 2000 та ін.

5. Видрін Д., Табачник Д. Україна на порозі ХХІ ст.: Політичний аспект.

— К., 1995.

6. Медведчук В. Новий вимір демократії. — К.: Основні цінності, 2001. — 144 с.

7. Гладкий О. До проблеми політичної еліти України // Нова політика. — 1999. — № 3. — С. 43-45.

8. Зеркало недели. — 2005. — 3 дек.