Головна Історія Інтелігенція і влада ПРОТИСТОЯННЯ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ТА ВЛАДИ ЗА ЧАСІВ «РОЗВИНУТОГО СОЦІАЛІЗМУ»
joomla
ПРОТИСТОЯННЯ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ТА ВЛАДИ ЗА ЧАСІВ «РОЗВИНУТОГО СОЦІАЛІЗМУ»
Історія - Інтелігенція і влада

О. А. Шановська

Ключові слова: інтелігенція, влада, розвинутий соціалізм, ра­дянська політична система.

Ключевые слова: интеллигенция, власть, развитый социа­лизм, советская политическая система.

Key words: intelligentsia, government, developed socialism, soviet political system.

Актуалізація вивчення інтелектуальної історії, формування інтересу науковців до аналізу міжособистісних відносин в ін­телектуальному середовищі [1] розширює сферу дослідження історичної діяльності інтелігенції та умов, в яких вона відбува­лася і які в тій чи іншій мірі її детермінували. Нові методоло­гічні підходи дозволяють побачити різні грані того чи іншого історичного явища, пов’язаного з діяльністю інтелігенції, зо­крема і непростих взаємовідносин інтелігенції та влади епохи «розвинутого соціалізму».

Дана стаття лише ставить проблему вивчення взаємовідно­син інтелігенції та влади в Україні в умовах кризи радянської політичної системи 1965-1985 років. Означена проблема є ба­гатогранною і пов’язана з культурною та політичною історією. Через обмеженість обсягу статті неможливо реконструювати історію взаємодії інтелігенції та влади у вказаний період, ви­явити основні характеристики інтелігенції та влади як учас­ників діалогу в різних сферах суспільного життя, комплексно проаналізувати механізми взаємовідносин влади та інтелігенції через культуру у всіх її галузях. У статті залишено поза увагою питання руху опору української інтелігенції, яке серед всіх ін­ших пов’язаних із вказаною проблемою питань найбільш ґрун­товно досліджене в історіографії [2].

За радянських часів офіційна історична наука не допускала осмислення проблем і суперечностей у відносинах влади та ін­телігенції. Існуючі джерельні лакуни дещо відтворює нонкон­формістська література. Але в даній статті вона залишена поза увагою, тому що автор прагнула лише позначити політико - ідеологічні підстави взаємовідносин влади та інтелігенції і до­вести, що у зазначений період, як і в попередні роки, і в ХІХ столітті, взаємини між інтелігенцією та владою відзначалися напруженістю і мали характер чергового протистояння.

Сучасна російська дослідниця О. М. Раскатова, яка ґрунтовно дослідила взаємодію влади та художньої інтелігенції у період, що нас цікавить, говорить про конфліктні взаємини обох сто­рін, які існували весь радянський період і були обумовлені осо­бливостями радянської політичної системи: «Модель розвитку радянської культури, яка склалася в перші післяреволюційні десятиліття, уявлення влади про функції митця у суспільстві, а митця — про роль творця в історії та завдання творчості, ви­значила суперечливі відносини художньої інтелігенції та вла­ди впродовж всієї радянської історії, тип політичного режиму провокував їх конфліктність, його часові варіації змінювали лише форми їх виявлення» [3, с. 7]. Висновок О. М. Раскато - вої про те, що розглядати особливості взаємовідносин влади та художньої інтелігенції неможливо без звернення до історичних витоків їх формування у перше післяреволюційне десятиліття, підтримують інші російські інтелігентознавці, серед них і відо­мий історик В. С. Меметов.

Вказане стосується не тільки художньої інтелігенції, за­йнятої висококваліфікованою розумовою працею з худож­нього (естетичного) освоєння світу — артистів, режисерів, композиторів, диригентів, музикантів, митців, скульпторів, письменників, архітекторів (за В. А. Копиріним), а й інших соціально-професійних груп всередині інтелігенції, розподіле­них вельми умовно: інженерно-технічної, науково-технічної, науково-гуманітарної, військової, педагогічної, медичної, цер­ковної і т. ін.

Г. В. Касьянов, відомий своїми працями з історії україн­ської інтелігенції, говорячи про диктаторську політику більшо­виків по відношенню до інтелігенції, передбачав неминучість конфлікту. Як зазначив Г. В. Касьянов, до української інтелі­генції використовувався «класовий підхід», згідно з яким вона «поставала як частина «ворожих класів». Національні її праг­нення пояснювались більшовиками як прояв «класових праг­нень української буржуазії». Це було дуже зручно з політичної точки зору, але виключало можливість гнучкої політики щодо інтелігенції і згодом мало привести до загострення протиріч між партією та інтелігенцією» [4, с. 20].

Про особливості офіційної політики влади 1920-1930-х років та її згубні наслідки для інтелігенції однією з перших у вітчиз­няній історіографії писала Л. І. Ткачова: «Від нової, радянської інтелігенції вимагалося неухильне дотримання класових прин­ципів і відмова від загальнолюдських цінностей, беззастережне слідування ідеологічним догмам, гнучке мислення, готовність без роздумів виконувати будь-який наказ вищих керівників. Перекручувалося саме поняття інтелігенції, відкидалось осно­вне, що складало її суть — вільнодумство, незалежність по­глядів, прилученість до світової культури, культурний і духо­вний інтернаціоналізм, відкидання догматичного мислення. В середовищі інтелігенції, як і у всякому суспільстві, культиву­валися доноси, наклепи, масова брехня, загальна підозрілість. Громадянська позиція, критичне раціональне мислення щодо суспільно-політичної обстановки в країні гарантували знищен­ня. Все це породжувало серед інтелігенції страх перед владою, приниженість, пасивність і апатію» [5, с. 73]. Л. І. Ткачова та­кож вказала, що українська інтелігенція, крім того, що повною мірою зазнала загальних звинувачень, спільних для радянської інтелігенції, безпідставно обвинувачувалася в буржуазному на­ціоналізмі. Формування нової інтелігенції супроводжувалося втратою багатьох морально-етичних норм і традицій, відмовою від загальнолюдських цінностей — рідної мови, надбань наці­ональної культури, заміною їх ідейністю в дусі панівних ідео­логічних настанов.

Отже, в Україні протистояння радянської системи влади та інтелігенції підсилювалося тим, що боротьба інтелігенції за свій соціальний статус і права поєднувалася з боротьбою за права національні. Ідеться не тільки про політичну боротьбу, а і про моральне протистояння владі.

Вся влада в СРСР належала структурам КПРС. Майже у 20-мільйонній КПРС (у 1985 р.) власні позиції займав компар­тійний центр — політбюро Центрального комітету КПРС на чолі з генеральним секретарем ЦК. Він був реальним госпо­дарем у державі, відповідно, головною постаттю в Україні був перший секретар ЦК КПУ, у містах — перші секретарі міськ­кому і т. ін. Диктатура керівників партії спиралася на силові структури, «одержавлену» економіку, на місцях влада партії здійснювалася через партійні комітети, які виступали в ролі «вихователя» суспільства, налаштовували суспільні настрої у «потрібному» напрямі.

Під керівництвом і контролем ЦК КПРС працювало Мініс­терство культури СРСР, Державний комітет по справах ви­давництв, поліграфії та книжкової торгівлі, Держкіно і Держ­телерадіо СРСР. Вся преса, цензура, ТАРС, зв’язок КПРС із іншими комуністичними партіями і зовнішня політика держа­ви — все це входило у зону впливу головного ідеологічного керівника, члена політбюро ЦК КПРС, який відповідав за пи­тання ідеології. Він знаходився на вершині піраміди, яка скла­далася з багатьох ідеологічних установ, зокрема, відділу куль­тури ЦК, відділу агітації та пропаганди ЦК, відділу науки ЦК. Крім того, «головний ідеолог» держави здійснював партійне керівництво діяльністю творчих спілок: Спілки письменників СРСР, Спілки журналістів, Спілки художників, Спілки кіне­матографістів. Система партійної освіти, товариство «Знання», підготовка шкільних підручників, система наукових інститутів з суспільних дисциплін, відносини радянської держави з різ­ними релігіями та церковними організаціями — ось далеко не повний перелік справ, якими займався головний ідеологічний керівник.

Творча інтелігенція у більшій мірі, наприклад, ніж науково - технічна, була зрощена з партійним державним апаратом, представляла його «розум, честь і совість», оскільки саме через творчу інтелігенцію відділ агітації і пропаганди ЦК впливав на масову свідомість, авторитетом популярних кіно - і театраль­них діячів, літераторів, художників, музикантів заслонявся від громадської критики і багато в чому завдяки їм забезпечував всенародне схвалення політики партії. Тому саме творчій інте­лігенції було присвоєно «почесне» звання «приводного паса», «вірних підручних партії», «надійних автоматників», «роз­відників» та ін. До неї примикала багатотисячна армія ідео­логічних робітників усіх рівнів — пропагандистів, лекторів, викладачів вузів, суспільствознавців у школах, інструкторів парткомів, редакторів видавництв, працівників ЗМІ, кураторів та оргсекретарів творчих спілок та ін. [6, с. 138].

Творчі спілки Української PCP входили у відповідні творчі спілки CPCP на правах самостійних організацій. їхнім вищим керуючим органом були республіканські з’їзди, які все більше ставали формою схвалення попередньо прийнятих партійних рішень. Звичайним засобом передачі культурно-політичних ди­ректив була «телефонна політика», коли анонімне управлін­ня діяльністю творчих спілок, видавництв, театрів, кіносту­дій здійснювалося через місцеві партійні інстанції телефоном. Стандартне формулювання «це не рекомендується» було сино­німом заборони [7, с. 17].

Мистецька діяльність поза контролем творчих спілок не ви­знавалася як такою, і всі, хто нею займався, були зобов’язані отримувати професію, аби уникнути арешту за Законом про дармоїдів. Радянські органи Комітету державної безпеки по­грожували цим законом, здійснюючи психологічний тиск на письменників і художників, які були виключені зі спілок [6, с. 164].

Можливості адміністративного тиску влади (звільнення з партії, творчої спілки, навчального закладу, роботи, винесення доган) були обмежені, тому він, як правило, поєднувався з ін­шими, жорсткішими «формами роботи» з інакомислячими або як попередження. По відношенню до неблагонадійних застосо­вувався силовий вплив (різносторонній тиск на особистість, гру­бе порушення прав людини, зневаження її гідності) [8, с. 232].

Публічні дискусії та настрої у суспільстві відстежувалися та відображалися у таємних оперативних спеціальних звітах, державних інформаційних доповідях, доповідних записках, оглядах, які з вражаючою регулярністю поступали від керів­ництва КДБ України в ЦК КПУ, особисто першому секретарю, а він передавав інформацію в ЦК КПРС. На виконання розпо­ряджень партійного центру службами КДБ CPCP розробляли­ся відповідні настановлення, що реалізовувалися через прове­дення агентурно-оперативних заходів органами КДБ при Раді Міністрів УРСР (з 1978 р. КДБ УРСР). Оперативно-чекістська діяльність силових служб здійснювалася спільно з партійни­ми, радянськими, профсоюзними та комсомольськими органа­ми і була спрямована насамперед проти лідерів літературно - мистецького шістдесятництва та дисидентів. Придушення дисидентства в результаті репресій 1965-1966 і 1972-1973 років тривало й надалі, хоча і в менших масштабах. За анти - радянську діяльність у 1965 році був заарештований історик і публіцист Валентин Мороз, у 1972-му — інженер-математик Леонід Плющ, у 1972-1973 роках за націоналістичну діяль­ність були притягнуті до кримінальної відповідальності літера­турознавець Євген Сверстюк, поети і публіцисти Іван Світлич - ний, Василь Стус, журналіст В’ячеслав Чорновіл. Як згадував

В. Мороз, шістдесяті роки — це була перша хвиля українсько­го відродження після довгої зими сталінізму, так би мовити, революція поетів. І головними постатями цього відродження він назвав І. Дзюбу, Є. Сверстюка, А. Горську. Ця перша хвиля дала продукцію у вигляді самвидаву. І увінчалася вона цілим меморандумом покоління — книгою І. Дзюби «Інтернаціона­лізм чи русифікація?» (1965) [9].

Знаходилися під контролем КДБ сім’ї переслідуваних за антирадянську та націоналістичну діяльність, особи, які їм співчували, а також ті радянські громадяни, які підозрювали­ся у зв’язках з націоналістичними антирадянськими організа­ціями за кордоном, такими, наприклад, як «Комітет захисту Мороза».

Переважна більшість інтелігенції в умовах ідеологізації, по­ширення уніфікації думки, політичного сервілізму демонстру­вала владі свою лояльність. Втім і за умов несвободи лунали публічні дискусії, зокрема, на тих же засіданнях творчих спі­лок, де «звучали дедалі частіше й дисонансні нотки, обережні голоси протистояння офіційним нагінкам та естетичному до­гматизмові» [10, с. 290]. Про це говорить видатний письменник і публіцист Іван Дзюба, який також зауважив, що «стенограми численних обговорень у творчих спілках літературних, живо­писних, музичних творів могли б трохи кинути світла й на «підводну частину» цих дискусій. Ще більше могло б дати ви­вчення особистого листування культурних діячів того часу, яке здебільше досі ще не опубліковане (серед окремих винятків — див. листування О. Заливахи і А. Горської в журналі «Київ» за 1990 р., № 12)» [10, с. 290].

Коли залишатися у межах історико-політичних реалій кінця 1960-х років, у першу чергу доведеться згадати, що суспільно - політична обстановка в країні характеризувалася двоїстістю. З одного боку — офіційною владою проголошувалося про завер­шення побудови матеріально-технічної бази комунізму, а разом із нею — про успіхи у всіх сферах життя та, відповідно, про створення умов для формування гармонійно розвиненої особи. З іншого боку — існував «кухонний», інтелігентський світ, де обговорювалися існуючі проблеми зниження темпів еконо­мічного розвитку, погіршення умов життя радянських людей, критичного рівня невідповідності між словами та ділом тощо.

Період 1969 — початку 1980-х років ознаменувався черго­вим наступом політичної реакції, який розпочався прийняттям на початку січня 1969 р. постанови ЦК КПРС «Про підвищен­ня відповідальності керівних органів преси, радіо, телебачен­ня, кінематографії, установ культури і мистецтва за ідейно - політичний рівень матеріалів, що друкуються, та репертуар» та відповідної постанови ЦК КПУ у березні того ж року. За­значена постанова остаточно закріпила режим всеохоплюючої ідеологічної реакції [8, с. 232-233].

Новий політичний міф про побудову у СРСР «розвиненого соціалістичного суспільства» викликав здивування і непри­йняття у певної частини інтелігенції, небайдужої до сучасного і майбутнього країни. В 1970 році відомий правозахисник, ака­демік Андрій Сахаров попередив генерального секретаря ЦК КПРС Л. Брежнєва, що «перекоси та застій» в економіці бу­дуть зберігатися, якщо нічого не здійснити у відношенні «анти­демократичних норм суспільного життя», які ввів Сталін і які так і не були повністю ліквідовані [11, с. 232].

За свої передові погляди А. Д. Сахаров поплатився своєю свободою та був позбавлений всіх урядових нагород і лауреат­ських звань. Влада легко та уміло розправлялася навіть з відо­мими радянськими діячами. У традиціях сталінських часів з небезпечними активістами боролися силами «свідомої» громад­ськості. У зв’язку з «антирадянською» діяльністю А. Д. Саха­рова і А. І. Солженіцина представники інтелігенції підготували відповідну заяву. Серед них — відомі професори, вчені, лікарі, літератори: академік О. Ф. Нємець, письменник Платон Во­ронько, член-кореспондент АН УРСР Д. В. Волков, ректор Дні­пропетровського держуніверситету В. І. Моссаковський та інші особи [12, а.41]. Ті, хто відмовилися підписати заяву, потрапи­ли в немилість влади. Серед них був і відомий режисер кіно­студії ім. О. Довженка Сергій Параджанов, який у 1974 році був засуджений на 5 років за мужолозтво, виготовлення, збут та розповсюдження порнографічних предметів (!). Насправді С. І. Параджанов виявився у центрі уваги силових органів ще в 1950-х роках, оскільки був «вороже налаштований по від­ношенню до радянської дійсності». В інформаційному повідо­мленні В. Щербицькому від голови КДБ при Раді Міністрів УРСР В. Федорчука про С. Параджанова було сказано: «З його сторони фіксувалися наклепницькі судження про «затискання свободи творення» у нашій країні, про партзамовлення у мис­тецтві.

Впродовж ряду років Параджанов надавав негативний вплив на молодих творчих працівників, закликаючи їх «вирити мо­гилу соцреалізму» та вигнати червоних комісарів із кіно» [13, а. 340].

У червні 1974 року у газеті «Вечерний Киев» була опублі­кована стаття, в якій зазначалося, що «Параджанов зруйнував сім’ю, став на шлях статевої розбещеності, перетворив свою квартиру в кубло розпусти» [13, а. 341]. Цю статтю було по­дано у всі іноземні журнали, акредитовані у Москві, з метою спростування радіопропаганди за кордоном, яка оголосила про створення в Італії «Комітету на захист Параджанова».

Зауважимо, що подібного роду пасквілі, сфабриковані вла­дою, чинили необхідний вплив на громадськість і викликали очікуваний ефект. Суспільні настрої тих років добре харак­теризуються реакцією радянських громадян на рішення про присудження А. Д. Сахарову Нобелівської премії миру. Як по­відомляв В. Щербицькому той же В. Федорчук у черговому та­ємному донесенні, «переважна більшість трудящих республіки висловлюють обурення з приводу рішення Нобелівського комі­тету про присудження премії Сахарову, називаючи цю акцію черговим актом антисоветизму, рішуче засуджують підривну діяльність Сахарова». Зокрема, інженер Київського управлін­ня «Спецстроймонтажпусконаладки» В. Левченко у бесіді з товаришами по службі говорив: «Вказаний факт не є несподі­ванкою, враховуючи попередні нагородження Пастернака і Со - лженіцина. Це стара тактика антикомунізму, спроба огороди­ти Сахарова від санкцій держави за його злочинну діяльність» [14, а. 288]. Серед тих громадян, які подібним чином оцінили рішення Нобелівського комітету, були інші представники мис­тецької, медичної, педагогічної інтелігенції. Разом із тим, як указувалося в таємній інформації, були й такі, відомі анти - радянськими, націоналістичними поглядами особи, які сприй­няли присудження премії Сахарову як «заслужений результат його боротьби за права людини»; вони висловили впевненість у тому, що «ця акція буде сприяти зміцненню становища ди­сидентів у Радянському Союзі» [14, а. 289]. У документі такі громадяни фігурують не інакше, як «об’єкти справ». Зокрема, вказано, що «об’єкт справи «Блок» Чередніченко Е. Р. у роз­мові з нашим джерелом підкреслив: «Факт присудження Саха­рову Нобелівської премії послужить поштовхом до посилення руху усередині країни. Сахаров тепер Апостол, до якого при­слухається весь світ». Інший «об’єкт розробки КДБ при Раді міністрів УРСР К. М. Сторчак також висловив упевненість у тому, що присудження премії Сахарову «буде сприяти зросту кількості дисидентів, а також людей, які або байдуже став­ляться до партії і до з’їзду або ж ховають свої ворожі почуття» [14, а. 290].

Інший факт протистояння інтелігенції та влади демонстру­ють архівні матеріали справи письменника В. П. Некрасова, який за антирадянські позиції був виключений зі Спілки пись­менників України і виїхав у вересні 1974 року за кордон. Як повідомляється, одразу після того, як він покинув країну, він активно залучився до організації та проведення антирадян - ських акцій на Заході. Він увійшов у склад «Комітету з коор­динації та зв’язку для підтримки у СРСР та Чехословаччині осіб, переслідуваних за політичні та релігійні переконання», а також редколегії антирадянського журналу «Континент». У четвертому номері цього журналу вийшла його публікація «Записки роззяви», яка викривала радянську дійсність, та підписане ним та його однодумцями Звернення на підтримку «Толстовського фонду» [15, а. 297].

За повідомленням радіостанції «Свобода» від 28 березня 1975 року нью-йоркська преса опублікувала відкритий лист

В. П. Некрасова відомому радянському психіатру академіку

А. В. Снежневському, в якому письменник-емігрант обвинува­тив останнього у тому, що за його допомогою «здорових людей поміщають у камери психіатричних лікарень» як «покарання за право мислити». Серед причин, що спонукали його виступи­ти з листом, Некрасов назвав «нестерпне становище і важкий стан здоров’я Леоніда Плюща», який вже два роки перебував у Дніпропетровській психіатричний лікарні, заявляючи при цьо­му, що «про високий інтелект цього видатного математика і його повної нормальності готовий дати свідчення в будь-якому місці і під будь-якою присягою» [16, а. 175].

Як повідомлялося оперативними службами, В. П. Некра­сов отримав запрошення і виступив у лютому — березні 1975 року в ряді університетів Франції і Англії з лекцією про радян­ську літературу, в якій високо оцінив творчість О. Солженіци - на, А. Синявського, В. Войновича та інших письменників, що розділяли антирадянські погляди, різко відгукувався про ді­яльність Спілки письменників СРСР, радянських видавництв, журналів і газет [16, а.176]. Служби КДБ, підбурювані партій­ним керівництвом, були вимушені проводити заходи з метою «нейтралізації пропагандистського галасу» на Заході навколо відкритого листа В. П. Некрасова, оскільки офіційні представ­ники радянської влади завжди заперечували факт гонінь інте­лігенції.

Таким чином, ретроспектива взаємин інтелігенції та влади в 1965-1985 роки, свідчить, що, незважаючи на уявну без­конфліктність, ці взаємини мали напружений характер проти­стояння, яке провокував партійний диктат. Методи політич­ної боротьби залишалися такими, як і за часів сталінського правління: заслання, обмеження свободи, переслідування іна­комислення. Однак у порівнянні з часами сталінського режиму боротьба з неблагонадійними набула більш прихованого харак­теру, влада діяла гнучкіше, більш витончено та хитро, нама­гаючись ізолювати від суспільства незадоволених радянським режимом, створюючи ілюзію самоуправління творчих спілок, інших організацій інтелігенції, які насправді перебували під пильним контролем влади.

Джерела та література

1. Інтелектуальна історія: спроба конвенції (матеріали круглого сто­лу) // Ейдос: Альманах теорії та історії історичної науки. — Вип. 1 / НАН України. Ін-т історії України; Голов. ред. В. А. Смолій. — К., 2005. — 401 с.

2. Курносов Ю. Інакомислення в Україні (60-ті — перша половина 80-х років XX століття). — К., 1994. — 221 с.; Касьянов Г. Не­згодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. — К.: Либідь, 1995. — 224 с.; Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950 — початок 1990-х рр. — К.: Вид-во ім. О. Теліги, 1998. — 720 с.; Бажан О. Г., Данилюк Ю. 3. Опо­зиція в Україні (друга половина 50-х — 80-ті рр. XX ст.) / НАН України. Інститут історії України. — К.: Рідний край, 2000. — 616 с. та ін.

3. Раскатова Е. М. Советская власть и художественная интел­лигенция в 1964-1985 гг. Автореферат дис... докт. ист. наук.

07.0. 02. — М., 2011. Режим доступу: Http://kir-sgi. ru/upload/ RaskatovaEM. doc.

4. Касьянов Г. Українська інтелігенція 1920-х — 30-х років: со­ціальний портрет та історична доля. — К.: Глобус, Вік; Едмонтон: Канадський інститут Українських студій Альбертського універси­тету, 1992. — 176 с.

5. Ткачова Л. І. Соціальне обличчя української інтелігенції 20­30-х років // Проблеми історії України: факти, судження, пошу­ки. Вип. 2. — К.: Наукова думка, 1992. — С.68-74.

6. Чуприна В. И. Интеллигенция и власть: исторический опыт взаимодействия в середине 50-х — начале 90-х гг. XX века (на материале Северо-Кавказского региона). — Дис. . докт. ист. наук.

07.0. 02. — М., 2000. — 353 с.

7. Кречмар Д. Политика и культура при Брежневе, Андропове, Черненко 1970-1985 гг. — М., 1997. — 316 с.

8. Політична історія України. XX століття: У 6 т. — Т. 6: Від тоталітаризму до демократії (1945-2002) / О. М. Майборода, Ю. І. Шаповал, О. В. Гарань та ін. — 2003. — 696 с.

9. Рапп І. Мороз Валентин Якович // Дисидентський рух в Укра­їні. Віртуальний музей. Персоналії. Режим доступу: Http://khpg. о^Дг^^е

10. Дзюба І. М. Україна у пошуках нової ідентичності: Ст., виступи, інтерв’ю, памфлети / Вступ. слово М. В. Поповича. — К.: Україна, 2006. — 848 с.

11. Брейтвейт Р. Горбачев и перестройка: парадоксы ретроспективно­го взгляда // Прорыв к свободе: О перестройке двадцать лет спус­тя (критический анализ). — М.: Альпина Бизнес Букс, 2005. — С. 228-238.

12. Информация в ЦК КПСС от 04.02.1980 г. первого секретаря ЦК КПУ В. В. Щербицкого «О реагировании трудящихся Украинской

ССР на меры, принятые в отношении академика Сахарова» // Центральний державний архів громадських об’єднань України. — Ф. 1. — Оп. 25. — Спр. № 2033. — Арк. 39-41.

13. Информационное сообщение в ЦК КПУ тов. Щербицкому В. В. № 849 от 17.03.1975 г. от председателя Комитета госбезопасности при Совете министров УССР В. Федорчука // Галузевий держав­ний архів Служби безпеки України. — Ф. 16. — Оп. 7. — Спр. № 4. — Арк. 339-341.

14. Информационное сообщение в ЦК КПУ тов. Щербицкому В. В. № 39/376сс от 17.10.1975 г. от председателя Комитета госбезопас­ности при Совете министров УССР В. Федорчука // ГДА СБУ. — Ф. 16. — Оп. 7 (1985). — Спр. № 7. — Арк. 288-290.

15. Докладная записка в ЦК КПУ тов. Щербицкому В. В. № 39/382сс от 23.10.1975 г. от председателя КГБ при Совете министров УССР

В. Федорчука // ГДА СБУ. — Ф. 16. — Оп. 7 (1985 г.). — Спр. № 7. — Арк. 293-297.

16. Докладная записка в ЦК КПУ тов. Щербицкому В. В. № 39/133сс от 30.07.1975 г. от председателя КГБ при Совете министров УССР

В. Федорчука // ГДА СБУ. — Ф. 16. — Оп. 7 (1985 г.). — Спр. № 9. — Арк.175-178.

Анотації

Шановская Е. А. Противостояние интеллигенции и власти в период «развитого социализма».

В статье осмысливаются проблемы и противоречия в отноше­ниях власти и интеллигенции в условиях кризиса советской по­литической системы 1965-1985 гг. Приводятся факты, которые свидетельствуют о напряженном противостоянии, которое было обусловлено особенностями официальной политики.

Shanovskaya E. A. Opposition of intelligentsia to the authorities in the period of «developed socialism».

The article deals with problems and contradictions in the relation­ship of authorities and intelligentsia under the conditions of crisis of soviet political system in 1965-1985. Facts that testify to the tense opposition which was dependent on the peculiarities of official policy are given.


Похожие статьи