Головна Історія Інтелігенція і влада МОВА ЯК ВАЖЛИВИЙ ФАКТОР ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ
joomla
МОВА ЯК ВАЖЛИВИЙ ФАКТОР ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ
Історія - Інтелігенція і влада

К. А. Тиганій

За сучасних умов актуальним є дослідження процесів фо­рмування та становлення української державності. В цьому контексті важливим є дослідження різноманітних інститутів влади, органів державного управління та місцевого самовряду­вання, окремих елементів розбудови держави, зокрема мови.

Значна кількість досліджень за останні сторіччя, присвяче­них питанням формування та розвитку мови національного або міжнаціонального спілкування, двомовності, значенню держа­вного статусу, зовнішній експансії та внутрішній безпеці мови, підтримує необхідність подальшого дослідження соціолінгвіс­тичних процесів в Україні. Різноманітні точки зору, поширені в роботах М. С. Грушевського [1], О. Забужко [2], І. Осташа [3],

В. Лози [4], І. Богословської [5], І. Дзюби [6] та ін., визначають складність та різноманітність методів дослідження питання про значення, статус, долю, майбутнє української мови.

Метою цієї статті є визначення ролі та значення мови як складової частини (елементу) у процесі розбудови держави, фо­рмування та становленні нації.

Мова — це засіб спілкування, засіб передачі інформації. Мова — найдоступніший та найпоширеніший засіб передачі інформації. Певні звуки або їхні комбінації, які вимовляє лю­дина позначають назви, поняття, дії тощо. Комбінації звуків (склади) ми називаємо словами, а із слів утворюємо речення. Прості, складні, вони дозволяють достатньо повно висловлюва­ти свої бажання, спостереження, роздуми, враження, почуття.

Активне застосування мови задля спілкування неможливе без певної уніфікації комбінацій звуків, назв, понять, слів, дій. Така уніфікація потрібна для розуміння між співрозмовника­ми. Саме вона утворює мовну особливість, яка буде відрізняти одну мову від інших. Наскільки така уніфікована мова буде по­ширена? Вона буде поширена в залежності від території прожи­вання (розташування) носіїв мови спілкування. Носіями мови спілкування будуть всі ті, хто саме за допомогою мови при­ймають активну участь у спілкуванні. Причому у процесі спіл­кування постійно буде виникати необхідність щодо утворення нових слів, понять, або запозичення вже існуючих у носіїв ін­шої мови. Таким чином, з часом, утворюється постійновживана уніфікованопоширена “жива” мова та інформаційний простір її поширення та вжитку.

Обсяг інформації, який можна передавати за допомогою мови безмежний, але невеликий для тривалого зберігання вна­слідок недовговічності носія інформації — людини, яка може загинути разом із всієї інформацією, якою вона володіє. Для збереження мовної інформації треба зробити два геніальних відкриття: вигадати матеріальний носій та символ, який буде позначати частину, або елемент мовної інформації, тобто писе­мність. Історично нам відомо про такі винаходи: цегляні таб­лиці, папірус, папір, єгипетські та китайські ієрогліфи, літери тощо. Цегляні таблички набули значного поширення завдяки простоті та дешевизні виробництва, на відміну від папірусу. Виготовлення останнього дуже довгий час коштувало достатньо дорого, але з розвитком технології виробництва стало можли­вим виготовлення більш дешевого матеріалу — паперу. Ієро­гліфи — символічне зображення слова, речення. Вони досить складні у написанні та уніфікації, тому, з часом, поширення набуває використання літер. Літера або її комбінації значно ближче до звуку і саме тому більш зручніша задля подальшої уніфікації. Уніфікація призводить до виникнення абетки — основного набору літер, які використовуються при утворенні складів, що позначають звуки та комбінації складів — слів.

Отже, одним із найперших досягнень мови спілкування є писемність. Письмове зображення мовної інформації актив­но використовується у найрізноманітніших сферах людського життя — торгівлі, релігії, освіті, літературі. Одні з перших писемних записів мали суто практичне значення — боргові ра­хунки, ділові документи (розписки, угоди, договори), записи особисто важливих подій для людини. Писемність дала мож­ливість матеріально задокументувати історичні події (літопи­си); зафіксувати та уніфікувати діючі норми звичаєвого права (статті, кодекси, Правди тощо); зберегти перші пояснення по­ходження всесвіту, природи, людини, богів тощо.

Крім засобу спілкування, мова також отримує ще й нове значення — вона стає простим та ефективним засобом самоіде- нтифікування людини. Відбувається розподіл на “своїх”, мова яких зрозуміла, та “чужих”, мова яких незрозуміла. “Свої”, як правило, мешкають поруч, а “чужі” — на інших землях, тобто вони іноземці. Писемність дозволила підтвердити людині власну особливість — матеріальні докази, створені на іншій мові, стали переконливим свідченням власної особливості й не­повторності. З іншого боку, вона закріпила ореол поширення власного мовного простору за допомогою таких понять, як на­род, плем’я.

Наступним кроком розвитку мови вже з допомогою писем­ності стає література. Спочатку документальна, а потім вже більш умовна, вона формує нові стандарти спілкування, вдос­коналює мовні звороти, вводить нові категорії та поняття, фор­муючи таким чином фундаментальний культурний та інформа­ційний простір свого народу.

Шукаючи відповіді на різноманітні питання існування все­світу, місця людини у всесвіті, всесвіту в людині, походження та стосунків людини із надзвичайними силами природи, ство­рюється філософія народу.

Процес філософського та літературного осмислення історії походження власного народу, власної мови, власної культури невід’ємно відбувається із спілкуванням з культурою інших на­родів. Це дозволяє вже на більш високому рівні сформулювати основні критерії особливості, національної самоідентифікації свого народу. На цьому етапі розвитку мови вона стає знаряд­дям формування вже загальнонаціональних понять, цінностей, категорій, інструментом передачі культурних кодів [5; С. 86]. Виникають такі нові поняття як нація, націоналізм, націона­льна ідея.

В процесі створення нації головним є формування націона­льної самоідентифікації за допомогою інформаційного простору нації, який складається з мови, літератури, історії, традицій, культури.

З часом виникнення нації виникає потреба формування її окремої національної держави. Сформувати, утримати, роз­винути єдину національну державу можна, коли в державі є єдина національна мова спілкування, яка створює національ­ну літературу, філософію, історію, звичаї, традиції, культуру, слугує засобом національного та міжнаціонального спілкуван­ня, а отже й основою формування держави.

Важливе значення національної мови закріплюється в дер­жаві її особливим статусом — вона стає державною мовою. У цьому новому статусі мова зберігає, захищає, охороняє дер­жаву, націю, культуру, історію народу [4; С. 3].

З іншого боку, якщо виникає потреба знищити державу або націю, то найпростішим рішенням є заміна мови національ­ного спілкування, літератури, філософії, традицій і звичаїв з власних національних на окупаційні. Заміна мови та націо­нальної свідомості, національної самоідентифікації — процес довготривалий, але надійний. Втративши національну мову, людина замінює її на ту, яку йому пропонують. Потім втрача­ється література, самосвідомість, стають вже важко або зовсім не зрозумілі рідні, національні цінності, але дуже добре сприй­маються окупаційні.

Механізм денаціоналізації полягає у такому перетворенні народного життя, при якому традиція народу, втілена головно у мові, переривається чи послабляються до такої міри, що стає лише другорядним фактором розвитку. Одним із поширених засобів є двомовність або багатомовність.

З огляду на усе це українсько-російська двомовність є кла­сичним прикладом свідомо запланованої мовної експансії де­структивного характеру, пов’язаної із поступовим культурним занепадом, поступовою втратою престижу, що з часом може призвести до втрати статусу мови. Мова-переможець також за­знає значних та небезпечних змін — народність, яка погли­нається іншою, вносить до останньої зародки розпаду, які, звичайно, матимуть відчутні наслідки тим швидше, чим бага - точисельніша і морально сильніша та своєрідніша народність, яку поглинають, і навпаки.

Соціолінгвістичні процеси, пов’язані з витісненням одні­єї мови іншою, з її поступовим згасанням чи відмиранням, обов’язково проходять через стадію двомовності. Наступною стадією в багатьох випадках є входження переможеної мови в якості субстрату в мову-переможницю (термін “субстрат” (з лат. зи. Ьз'Ьга'Ьи. в — “підстилка”) і є свідченням про уяву переможеної мови як своєрідної мовної “наложниці”.

Джерелами мовної стійкості народу є чотири доконечні умови його національного існування: 1) національна традиція (вона ж Історична пам’ять); 2) нерозривно пов’язані національ­на свідомість та солідарність; 3) національна культура (духовна і матеріальна); 4) національний мир і співробітництво з усіма іншими народами, що живуть на території цього народу.

У випадку з Україною до них треба додати ще такі важливі фактори, як: 1) наявність державності, державна незалежність; 2) економічний суверенітет; 3) національна церква; 4) націона­льна армія [3].

Обов’язок захищати національну (державну) мову в країні покладено в першу чергу на державних службовців (чиновни­ків) та представників еліт. Про рівень цього захисту красно­мовно вимовилась відома українська письменниця Оксана За - бужко, позицію якої ми сьогодні поділяємо і наводимо лише з незначними скороченнями.

“З певністю можна ствердити тільки те, що українська чино­вницька невігласократія примудрилася в історично стислі тер­міни виконати колосальну руйнівницьку роботу. Інформаційний простір нації — той, без якого неможливі її політична єдність і формування самої національної ідентичності, — було роздроб­лено, розпайовано і великою мірою віддано на відкуп колишній метрополії, щоб та справляла на наших просторах свої ідеоло­гічні впливи як сама схоче, — чим вона преуспішно й кори - стається, зокрема й через наші національні телеканали. (При цьому інформаційна ізоляція України від решти цивілізованого світу залишилася на рівні 1991 року — в усьому, що діється “на захід від Чопа”, ми продовжуємо живитися інформаційними покидьками з північносусідького — самого по собі аж ніяк не “першосортного”! — столу.) Майже повністю було здано сусідній державі національний книжковий та кіноринок — Україна ви­пала з числа як кінематографічних, так і книжкових націй Єв­ропи, — а про аудіо - та відеоринок ліпше взагалі не згадувати. Такий стан справ має у світовій політології давно усталене ви­значення... — це називається культурним колоніалізмом (вид.

Авт.). Мільйони українських громадян посаджено, у кращому разі, — на дуже-таки вбогий, “другої свіжості” духовний пайок “із сусідського столу”, в гіршому ж — взагалі фізично позбавле­но доступу до всіх і всяких духовних цінностей. І це аж ніяк не перебільшення: як свідчать наші “африканські” книговидавничі показники, мільйони українців десятки років в очі не бачили української книжки; репертуар більшості бібліотек не оновлю­вався від часів СРСР; по малих містах і містечках уже виросло ціле покоління, яке ніколи в житті не бачило театру, — і такий “реєстр злиднів” можна продовжувати до нескінченності... За­галом, націю опущено до рівня тубільного племені, яке щедро забезпечується хіба що рекламою “вогняної води” (перепрошую, пива), та ще ритуальними співами й танцями а-ля Кіркоров-Ба - сков і “фольклором” у вигляді російських кримінальних серіа­лів. Це не “європейська нація”, це всього тільки ринок найдеше­вшої в Європі робочої сили.

Отже, духовно — інтелектуально, інформаційно, культур­но — Україна сама себе сьогодні не забезпечує. Всі наші гума­нітарні показники — на рівні не європейських країн, а колиш­ніх колоній третього світу” [2].

Найбільша загроза для поширення культурного колоніалі­зму в Україні, з позиції відомої української письменниці, не “зовнішня”, а “внутрішня”: “в таких-бо умовах неможливі ні національна консолідація, ні остаточне витворення політичної нації. Позбавлений доступу до знання в найширшому сенсі, український громадянин не може й знати, чим йому в своїй країні пишатися, — почуття, без якого не буває повноцінного громадянства. Не маючи доступу до власної культурної спа­дщини (жодного академічного зібрання творів класики за 14 років, жодного музею, який би відповідав вимогам не то XXI, а навіть XX століття і т. д.), вкрай погано знаючи свою історію (одна з головних підвалин ідентичності), ніколи не чувши імен тих, хто складає славу національного пантеону, позбавлений загальнонаціональних інформаційних інститутів громадянської спільноти, без якого неможлива й консолідація освіченої верст­ви в масштабі всієї країни одночасно — одне слово, окрадений з культурної ідентичності, несвідомий власного місця у світі ні в просторі, ні в часі.

Це не “виклик, породжений свободою”, — духовно голодний народ ніколи не буде вільним. Це загроза, породжена багато­літнім рабством. Загроза майбутньому нації, яка має за собою, мабуть, найтрагічнішу історію в Європі — і яка в усіх страш­них випробуваннях зуміла не просто вижити, а й зберегти, як показав Майдан, воістину подиву гідні моральну силу й ду­шевне здоров’я. Не варто випробовувати, наскільки може ви­стачити цих сил і здоров’я в умовах тих духовних злиднів, у які її поставлено. Краще поспішити якнайшвидше виправити пріоритети: з колоніальних — на державницькі” [2].

Підсумовуючи, можна сказати про таке: мова (національна, державна) виявляється важливим, майже головним фактором державотворення, із втратою якого втрачається культурний, інформаційний простір, національна самоідентифікація, наці­ональна ідентичність, а разом з нею найцінніше — нація, дер­жава. Для того щоб зберегти все це — треба просто підтримува­ти, захищати, берегти й розвивати власну національну мову.

Література:

І. Грушевський М. С. Про українську мову і українську школу / Пе - редм. Я. П. Гояна. — К.: Веселка, 1991. — 46 с.

2.Забужко О. На порозі гуманітарної катастрофи. Культурна полі­тика і державна незалежність // Дзеркало тижня. — № 47. — 3— 9 грудня 2005 р.

З. Осташ І. Сучасна мовна політика в Україні // Quo vadis, Украї­но? — К., 2000. — С. 126-146.

4. Лоза В. Размышления о предвыборных лозунгах и опасных обеща­ниях // Наша газета. — № 7. — 25 лютого 2006 р. — С. 3.

5. Богословская И., Дидковский И., Чалый А. План развития страны/ Под редакцией: И. Богословской, И. Дидковского, А. Чалого. — К.: Изд-во “Пенсия”, 2006. — 210 с.

6. Дзюба І. Проблеми і перспективи культури в незалежній Україні // Quo vadis, Україно? — К., 2000. — С. 54-74.


Похожие статьи