Головна Історія Інтелігенція і влада «...ВІН ПОТРАПИВ У ПРОТИРІЧЧЯ МІЖ ЗМІСТОМ СВОЇХ ДУМОК І СПОСОБОМ ЇХ ВИКЛАДУ»
joomla
«...ВІН ПОТРАПИВ У ПРОТИРІЧЧЯ МІЖ ЗМІСТОМ СВОЇХ ДУМОК І СПОСОБОМ ЇХ ВИКЛАДУ»
Історія - Інтелігенція і влада

В. І. Роєнко

Ключові слова: М. І. Яворський, українізація, СВУ (Спілка Ви­зволення України), УНЦ (Український національний центр), схе­ма історії України М. І Яворського, реабілітація.

Ключевые слова: М. И. Яворский, украинизация, СОУ (Союз освобождения Украины), УНЦ (Украинский национальный центр), схема истории Украины М. И. Яворского, реабилитация.

Key words: M. Yavorsky, ukrainization, Liberation Union of Ukraine (LUU), Ukrainian National Centre (UNC), reabilitation.

Сьогоденна Україна — це сформована, самостійна, незалеж­на держава, яка має свою Конституцию, націлену на майбутнє. Конституція визначає шляхи формування правової та соціальної держави з сучасним демократичним упорядкуванням.

Історикам в Україна доводиться по-новому вивчати історію українського народу та його боротьбу за самостійну, незалеж­ну державу і справедливе упорядкування суспільства на новій методологічній основі, вільній від будь-якого ідеологічного диктату.


Важливим завданням істориків є переусвідомлення процесу формування та розвитку української історичної думки і українськоі історичної науки. Це необхідно для очищення соціальної пам’яті від різних нашарувань і впливу ідеологічного та політичного характеру. Український народ має право на дійсно науково об’єктивну історію. В цьому контексті треба зно­ву вивчати та переусвідомлювати історію радянської історичної науки в Україні та її найвидатніших представників, особливо тих, хто стояв на початку її розвитку. Ми не маємо права і не повинні відмовлятися від багатої науковоі спадщини, створеної попередніми поколіннями істориків. Правильно оцінити та ви­значити місце в історії науки кожного історика — наше перше завдання.

Саме такою проблемою є творчість М. I. Яворського, який у 20-ті роки мав значний вплив на розвиток української радянської історичної науки. Його життя та творчість треба вивчити та дати їм належну оцінку.

Він увійшов в історію України як яскравий, талановитий і одночас трагічний історик. Матвій Іванович опинився в си­туації «свій серед чужих — чужий серед своїх». Перебуваючи у таборі істориків-марксистів 20-30-х років, він дотримував­ся «буржуазно-націоналістичних» поглядів, за які піддавався шельмуванню радянських істориків і репресіям влади, і водно­час — нищівній критиці українців, які не сприймали ні кому­ністичної влади, ні її ідеологічної заангажованої науки.

У науковій літературі з 1933 по 1973 не було даже й згадки про особисте і наукове життя цієї людини. Тільки у 1973 році вийшло монографічне дослідження «Розвиток історичної науки на Україні за роки радянської влади», в якому є довідка про вченого. Але й вона носить негативний характер. Не аналізуючи праць М. I. Яворського, колектив авторів цієї монографії робить висновок, що головною помилкою концепції історика є переоцінка національного руху в революційній боротьбі в Україні, ідеалізація дрібнобуржуазних націоналістичних партій, спроба відшукати специфічні шляхи розвитку і поширення марксистських ідей у республиці, недооцінення авангардної ролі пролетаріату та діяльності більшовицьких організацій.

З початку 80-х років з’являються праці з історіографії історії України 20-30-х років, які приділяють увагу і більш детально аналізують не тільки праці, а й життя вченого. Треба зазначи­ти, що на той час такий крок був сміливим, і не кожен міг його зробити. Тому треба віддати належне цим історикам. Це були праці С. С. Діброви та В. K. Якуніна.

З середини QG-х років життя та діяльність М. Яворського привертають увагу багатьох українських істориків. Причиною такого процесу є, на нашу думку, відкриття та дозвіл пра­цювати у закритих раніше архівах, пошук істини в історії, а також бажання українських істориків написати об’єктивну історію.

До даної проблеми зверталися такі сучасні історики, як Г. В. Касьянов, Ю. I. Шаповал, A. В. Санцевич, В. При - стайко.

У 1997 році у видавництві ЗАТ «Газета «Рада» були опублі­ковані «Щоденники» Сергія Єфремова, які майже 7G років зна­ходились в архівах КДБ. Завдяки «Щоденникам» ми можемо повніше відтворити події, уточнити деталі і подробиці бурхли­вої історії України початку XX століття. Багато сторінок цього видання відведено М. I. Яворському.

В кінці 9G^ років з’являється спогад про вченого і в енци­клопедичних виданнях. Спочатку — в енциклопедії україно­знавства, що вийшла друком за кордоном, і лише після неї статті про М. I. Яворського з’являються у вітчизняних енциклопедіях та словниках. У 2GG1 році вийшов з друку Довідник з історії України, де, на нашу думку, досить повно і об’єктивно дається характеристика М. I. Яворському.

В сучасній історіографії багато уваги приділяють Соловкам, соловецьким в’язням, а серед них називають академіка Матвія Яворського. У книзі Д. Вєдєнєєва та С. Шевченка «Українські Соловки» багато говориться про життя в таборі та останні дні Матвія Яворського.

Таким чином, у драматичній історії нашого народу є величні постаті, яких ніколи не огорне темінь небуття. Вони завжди будуть з Україною, попри лихоліття і негаразди, байдужість і духовне зубожіння. До них насамперед слід віднести Матвія Івановича Яворського. З товщі багаторічних перекручувань і замовчувань повертається не лише його ім’я й творчість, а й безцінний історичний досвід, нехтувати яким ми не маємо права.

28 лютого 1885 року у селі Корчмин Сокольського повіту на Львівщині (Східна Галичина, що належала тоді до Австро - Угорської імперії) у небагатій селянській сім’ї народився Матвій Іванович Яворський [4].

Закінчивши гімназію і діставши у Львові заробіток в укра­їнському страховому товаристві «Дністер», Матвій Іванович вступив до Львівського університету на юридичний факультет. Університет він закінчив у 1910 році. Але й після університету він продовжував навчатися. Сферою його інтересів стала історія правових систем в Україні. У 1912 році з’явилася перша дослідницька праця М. І. Яворського «Соціальні осно­ви підліткової злочинності», після якої він одержав ступінь доктора політичних наук [5, с. 4].

Світова війна, що почалася через два роки потому, перервала наукову діяльність молодого вченого. У 1915 році М. І. Яворський був мобілізований до австро-угорської армії. Проте, через непридатність до стройової служби його направили у польову жандармерію. З 1916 по квітень1917 року Матвія Івановича було призначено військовим перекладачем і пропа­гандистом при австрійському офіцерові зв’язку, що перебував при штабі німецького генерала Лідзінгена в Холмі. В обов’язки цього офіцера входило проведення пропаганди на Волині для вербовки січових стрільців. За час служби в штабі генерала Лідзінгена М. І. Яворського було нагороджено Німецьким за­лізним хрестом з нагоди Дня народження Кайзера. В 1917 році армія генерала Лідзінгена (згідно з Брестським миром) рушила на Україну. Матвій Іванович разом з іншими прибув до Києва. В цей час при Центральній Раді було встановлено посаду ав­стрійського уповноваженого по військових справах. Ним був Флейшман. А підпоручника М. І. Яворського разом із десят­ком інших українських січових стрільців було призначено до штабу цього уповноваженого. М. І. Яворський став перекла­дачем у Флейшмана. На цій посаді він перебував і за гетьма­на П. Скоропадського [1, с. 146].

Протягом 1919 року відбувається більшовизація М. І. Явор­ського. Наприкінці 1919 року — на початку 1920 року Матвій Іванович — один із тих радикально настроєних галицьких офіцерів, котрі готували перехід УГА на бік Червоної Армії і створення «Червоної Української Галицької Армії» (ЧУГА). Через тиф М. I. Яворський не брав безпосередньої участі у формуванні ЧУГА. Після одужання його було призначено в Київ начальни­ком політшколи для червоних старшин. 20 квітня 1920 року він вступив до лав Комуністичної партії. З 1920 року М. І. Явор­ський живе і працює в Харкові [5, с. 20].

Тут він зустрічає Сільвію Іванівну Лук’янюк і одружується з нею, згодом у них народжується син Тарас. У Харкові він відновлює свою, перервану війною наукову діяльність. Увага Матвія Івановича в цей час звернена до історії українського народу. Вже 1921 року було видано написану ним «схему - конспект» лекцій з історії класової боротьби в Україні. На той час він, маючи блискучу освіту і науковий досвід, стає біля витоків розбудови політичної освіти республіки, бере участь в організації Всеукраїнського інституту марксизму-ленінізму, викладає історію в Інституті народної освіти та Центральній партійній школі, очолює Товариство істориків-марксистів, за­відує Управлінням науковими установами в Україні (Укрнау - ка) при наркоматі освіти УРСР, пише багато наукових праць і статей у спеціалізованих журналах, а головне — стає автором перших в українській історіографії марксистських підручників («Нарис історії України» 1923-23 рр., «Коротка історія Укра­їни» 1927 рік; «Історія України у стислому нарисі» 1928-29 рр.; »Україна в епоху капіталізму» 1924-25 рр.; «Нариси з іс­торії революційної боротьби на Україні» 1927-28 рр.) [4].

У 1924 році в Україну повертається М. С. Грушевський, він розгорнув широку наукову діяльність, надзвичайно оживляє своїми великими задумами Всеукраїнську Академію наук, при Академії організував історичну секцію колишнього Київського наукового товариства, яке сам заснував і яке тепер увійшло до складу академії. Навколого нього згуртувалося багато людей, котрі бажали працювати разом над вивченням історії Украї­ни. Але республіканському керівництву це було невигідно (М. С. Грушевський не розділяв поглядів більшовиків). У противагу школі М. С. Грушевського уряд став формувати марксистську історіографію в Харкові. З поверненням М. С. Гру­шевського в Україні посилюється боротьба між істориками, згуртованими в Києві, і членами марксистських наукових уста­нов у Харкові. М. І. Яворський стає офіційним марксистським істориком. Навколо нього організовують марксистські заклади та гуртують істориків-марксистів. Таке розшарування науко­вих кіл ставило їх школи у нерівне становище і вбивало клин між представниками двох напрямків в історії. Радянський уряд всіляко допомагав марксистським історикам і майже не звертав уваги на М. С. Грушевського та його школу. Так, М. І. Явор­ський і М. С. Грушевський стояли по різні боки ідеологічних барикад.

До серпня 1929 року особисті відносини між М. С. Грушев - ським та М. I. Яворським були непогані. Розбіжності, які були у них, торкались тільки науки. У ній вони були непримиренними противниками. Так було до середини 1929 року. Але після виборів М. I. Яворського до ВУАН, як на думку автора, все змінюється. Чому? Наприкінці 1928 року радянська влада вирішила влаштувати у першій половині 1929 року «додаткові» вибори до складу Академії і тим самим покінчити з автономією ВУАН. Серед перших кандидатів на звання академіка від істориків-марксистів був М. I. Яворський, котрий чекав цього часу з 1925 року. М. I. Яворського було ухвалено: «Комісія визнала проф. М. I. Яворського цілком сформованим на­уковим працівником-дослідувачем, істориком-марксистом на підставі його «Нарису історії революційної боротьби на Україні», том 1, 1-ша частина другого тому. Окрім того, й науково-популярні праці його синтетичного характеру, а такі, як «Нарис історії України», дві частини, й «Україна в епоху капіталізму», три частини, цінні як перші спроби в українській історіографії марксистського висвітлення історичного процесу. Тому по сукупності всіх його праць Комісія одноголосно ви­знає необхідним дати М. I. Яворському ступінь доктора історії культури без прилюдного захисту дисертації» [5, с. 33].

Зразу після виборів академіка почалася реорганізація цьо­го вищого наукового закладу. Тоді особливо трагічно склалася доля М. С. Грушевського. Його організаційна робота як історика була знищена. Особливу енергію в подоланні М. С. Грушевського виявив М. I. Яворський. Завдяки заходам Матвія! вановича у М. С. Грушевського було відібрано більшість керованих ним комісій і розподілено їх між Д. I. Багалієм, М. Слабченком та М. I. Яворським. Ліквідувалися створені М. С. Грушевським комісії історії Лівобережної України, Слобідської Укра­їни, в той час як комісія історії революції переходила в руки М. I. Яворського. Саме така реорганізація AH в Україні та роль у цих подіях М. I. Яворського привели до того, що стосунки між вченими значно погіршилися та призвели до осо­бистої ворожнечі між ними.

1929 рік. В житті вченого, як і в житті мільйонів його співвітчизників, назрівав крутий перелом. 1929 рік. Політична ситуація в країні загострювалася. В партії розпочиналася боротьба з «правим уклоном», яка зміцнювала всевладдя Сталіна. Згортання українізації, масові репресії серед україн­ської інтелегенції в 30-ті роки посилювали асиміляційні тен­денції та національний нігілізм, на багато років загальмували процес національно-культурного відродження, звузили його й деформували.

Однією з таких жертв судилося стати М. I. Яворському. У кінці грудня 1928 року — на початку січня 1929 року у Москві проходила Перша Всесоюзна конференція істориків- марксистів. Саме на цій конференції Матвій Яворський, який очолював українську делегацію, був підданий критиці з боку П. О. Горіна — співробітника! нституту марксизму Ком - академії.

М. I. Яворський, будучи талановитим ученим, прийшов до такого висновку на характер та рушійні сили революції 1917 року в Україні, що вони ставали в протиріччя з виснов­ками російських істориків. Дискусія була винесена за рамки конференції. «Правда» вже в лютому 1929 року вмістила на своїх сторінках рецензію П. О. Горіна на підручник М. I. Яворського сЛсторія України в стислому нарисі», витриману в більш різких тонах, ніж виступ її автора на конференції [2, 177].

Сам М. I. Яворський вимагав публічного обговорення його поглядів або пояснень по суті звинувачень, які зводилися на нього. У травні 1929 року в Українському іституті марксизму за пропозицією Матвія !вановича, підтриманою Харківською партійною організацією, була організована дискусія з приво­ду схеми історії України М. I. Яворського. Але в ході дис­кусії ще більше звинувачень пролунало на адресу вченого [2, с. 180-189].

Якщо до середини 1929 року М. I. Яворського звинувачу­вали тільки в хибних поглядах у науці, то з другої половини 1929 року починаються політичні обвинувачення цієї людини.

Приводом до політичних звинувачень, як на думку доктора історичних наук Ю. I. Шаповалова, стала заява колишньої дружини М. I. Яворського, що була адресована до народного суду одного із районів Харкова і містила вимогу аліментів на утримання двох його доньок. Разом з тим на підставі заяви з’ясувалося, що М. I. Яворський приховав окремі факти своєї біографії до вступу в КП(б)У [1, с. 156].

Матвія Івановича виключили з партії, іменували «наростом на тілі партії і народу», «політичним авантюристом», котрий протягом року цілком свідомо проводив шкідницьку роботу на одному з основних фронтів — ідеологічному.

10 березня 1931 року о 23.00 годині на підставі телеграми від ДПУ вчений був заарештований. 17 березня зі спецконво - єм Матвія Івановича відвезли до Харкова, де 25 березня було прийнято постанову про початок слідства щодо його участі у «контрреволюційній організації, яка мала на меті скинення Радвлади». Під час багатомісячної подорожі під конвоєм до місця покарання він пережив справжнє пекло зневаги і зну­щання в багатьох етапних в’язницях, пройшов крізь бруд, хо­лод і голод. М. І. Яворський почував себе нікому не потрібною людиною, банкротом без професії та засобів до існування.

Матвій Іванович Яворський проходив у справі «УНЦ» (Укра­їнський Національний Центр). У 1931 році була сфабрикована чергова — після «СВУ» — справа так званого «Українського Національного Центру».

Засуджений на шість років позбавлення волі, Матвій Іванович відбував свій строк у Соловецькому таборі.

30 червня 1935 року вчений написав заяву до центральної атестаційної комісії ГУ ЛАГ НКВС. Цей невеличкий за об­сягом документ вартий цитування: «Цим повідомляю, що я відмовляюся від зарахування робочих днів не тільки за ми­нулий період, а й взагалі. Я вважаю таке (зарахування) зну­щанням над людиною, котру, як і багатьох інших, сталінське «правосуддя» спочатку кидає до в’язниці за те, що це українець, який не підміняв любові до своєї батьківщини на «російський патріотизм», «підфарбований» інтернаціоналізмом, — кожно­го назване правосуддя без суду засуджує за неіснуючу справу на повільне знущання в таборі, в умовах важкої примусової праці з напівголодним пайком, у сітях ганебної провокації і моральних мук — а після всього цього це правосуддя обіцяє їй скоротити повільне знищення, моральне і фізичне — за умови т. з. «перекування», тобто безмежної самопокори цьому зни­щенню і підкупного словослів’я його політиці.

Я особисто «перековуватися» не збираюся, боготворити «геніального, улюбленого, рідного вождя всіх народів» не бажаю, та й взагалі вважаю для себе ганьбою таким шля­хом купляти собі волю, тим більше, коли десятки тисяч української інтелігенції гинуть у в’язницях і таборах, в умо­вах, означених вище, коли їх сім’ї засуджені на повільну го­лодну смерть в умовах так званого «культурного і заможно­го життя», в умовах сталінського «піклування» про людину, коли сотні тисяч пограбованих українських селян засівають Росію своїми кістками на каторжних будовах, лісозаготівлях та інших видах примусових робіт, коли стільки ж гине їх від голоду у себе на батьківщині, хоч начебто і там жити стало «веселіше».

Я вважаю, що при такому стані справ на Україні для мене почесніше буде вмерти разом з ними у спільному нашому каторжному житті, ніж прагнути на волю, щоб жити життям хамелеона, який раболіпствує перед сучасним Нероном та його преторіанцями, хамелеона, який захлинається у захваті перед політикою національного гноблення і селянського грабежу в царстві не соціалізму, що будується, а загального обману, провокації і свавілля» [4].

З середини 30-х років ім’я історика зникло з історії та пам’яті багатьох людей. Лише у січні 1989 року було скасовано й вирок 1932 року. А у квітні 1989 року відбулася й партійна реабілітація вченого.

Таким чином, Матвій Іванович прожив недовге життя, в якому мало місце і добре, і погане. Його доля схожа з долею багатьох тогочасних вчених України. Відрізняється вона лише останніми прожитими роками. Доля цього історика показова, вона вібрала в себе всі події, які тоді відбувалися в суспільстві. Матвій Іванович — людина чуйна, доброзичлива, прекрасно, по-європейські освічена, добрий та люблячий батько і чоловік. Але він жив у момент утвердження в суспільстві авторитарних методів управління і був часткою аміністративної бюрократичної системи. Тому іноді діяв за законами цієї системи. Його життя є підтвердженням того, що людина може опинитися де завгодно. Так сталося і з Матвієм Івановичем. Будучи визнаним вченим, займаючи великі і значні посади у суспільстві і в науці, в кінці життя він опинився на Соловках. У 1923 році Матвій Іванович написав статтю до ювілею Г. Сковороди, де є такі рядки: «...він потрапив... у протиріччя між змістом своїх думок і способом їх викладу» [6, с. 53]. Як точно ця теза переноситься на долю самого вченого.

Джерела та література

1. Шаповал Ю. І. Україна 20-50-х років: Сторінки ненаписаної історії. — К.: Наукова думка, 1993. — 176 с.

2. Дискусія з приводу схеми історії України М. Яворського / тра­вень 1929 року/ Матеріали та документи //Літопис революції. —

1930. — № 3-4 /42-43/. — С. 176-189.

3. Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський і ГПУ - НКВД. Трагічне десятиліття: 1924-1934. — К.: Україна, 1996. — 335 с.

4. Абдуллин А., Логвин Э. Последнее слово. Жизнь и смерть ака­демика Матвея Яворского. — Рабочая газета. — 1989. — 11, 12, 13 августа, 8 сентября.

5. Санцевич А. В. М. І. Яворський: нарис життя та творчості. — К.: Інститут історії України, 1995. — 60 с.

6. Яворський М. I. Сковорода і громадянство // Украинский фи­лософ Г. С. Сковорода — Симферополь: ДВУ, 1922. — С. 50-64.

Анотації

Роенко В. И. «...Он попал в противоречие между содержанием своих мыслей и способом их изложения».

В статье раскрываются страницы жизни известного украинского учёного, автора первых советских учебников по истории Украины, который в 20-е годы имел большое влияние на развитие украин­ской советской исторической науки. В статье показывают влияние административных методов в руководстве советским правитель­ством на гуманитарные науки.

Rojenko V. I. «...He was caught in the contradiction between his thoughts and mode of their realization».

Some periods of one renowned икгаіпіап scientist’s Hfe who is the author of the first soviet books about Ukrainian history, are described іп this article. In 1920s he made a great impact on developing of Ukrainian soviet historical science. The article shows the influence of government administrative methods on humanities.


Похожие статьи