Головна Історія Інтелігенція і влада ДО ХАРАКТЕРИСТИКИ СТАНОВИЩА ОДЕСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ У 20-і рр. ХХ ст
joomla
ДО ХАРАКТЕРИСТИКИ СТАНОВИЩА ОДЕСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ У 20-і рр. ХХ ст
Історія - Інтелігенція і влада

О. А. Коляструк

Донедавна сторінки офіційного історіописання інформували про події суспільно-політичного, соціально-економічного жит­тя держави, а не суспільства і конкретної людини. Радянська етатизована історія деформувала історичну оптику і пам’ять, викривляла духовні засади і національні ідеали, сприяла утвер­дженню певних політичних сил, формувала тоталітарні настрої. По суті, “поза кадром” опинялось дійсне життя людей, з 'їх по­всякденними проблемами і потребами, думками і почуттями, з 'їх своєрідним духовним світом, переживаннями, ціннісними орієнтаціями та й предметно-речовим забезпеченням. На сучас­ному етапі конструювання нової концепції вітчизняної історії й оновлення історичної свідомості не можна обійтись без історії повсякденності. Повернення людини в центр історії дозволяє ре­алізувати сучасний і перспективний ціннісний пріоритет [1]. Як пише Н. Яковенко, слід врешті зробити “спробу звести історію з високого п’єдесталу науки про суспільство до живої людини цього суспільства. Це не означає, що саме суспільство не варте дослідницького інтересу, проте ключ до розуміння механізмів його функціонування не може бути ні універсальним, ні напе­ред постульованим, бо система, утворювана “людським матеріа­лом”, реалізує себе лише через конкретні — завжди різні в часі й просторі — вчинки людей. Тож від вивчення їхньої поведінки, “знизу”, і мусить починатися дослідження всієї системи: на рі­вні конкретного індивіда; на рівні мікрогрупи, до якої він нале­жить; на рівні його соціального прошарку, стану і т. д.” [2].

Вивчення історії повсякденності радянського суспільства 20-30-х рр. XX ст. останнім часом вже реалізоване рядом ро­сійських [3] і зарубіжних [4] авторів. Ці роботи мають сенс не тільки для конкретно-історичних досліджень, а й для фор­мування сучасної методології історичної науки. Проблематика повсякденна знайшла відгук і у вітчизняних дослідників [5]. Але, на жаль, на сьогодні в Україні не створено жодної фун­даментальної чи узагальнюючої і фрагментарної праці з історії повсякденності українського народу. До історії побутового жит­тя різних соціальних груп і верств українського суспільства звертались зокрема С. Дровозюк (побутування і настрої селян­ства в роки колективізації), П. Кравченко, В. Мороко (побут робітників на перших радянських новобудовах в Україні) та ін. На жаль, поки що менше уваги було приділено характеристиці повсякденного життя української інтелігенції, часто це здійс­нювалось принагідно у загальній історичній портретистиці цієї верстви [6].

Реконструкція повсякденного життя інтелігенції є вкрай непростим і копітким дослідницьким процесом. Передусім, це зумовлюється особливостями джерельної бази. Архівні докуме­нти лише частково дають можливість відтворити сферу прива­тного життя інтелігенції (деякі характеристики матеріального забезпечення й умов проживання, праці, відпочинку, охорони здоров’я). Для розкриття предмету слід спиратись переважно на мемуаристичну та епістолярну спадщину, записи усних роз­повідей тощо, а також піддавати аналізу предмети матеріаль­ної культури (одяг, домашні речі, знаряддя праці, фотографії і т. і.). Ці документи мають виразно суб’єктивне забарвлення, тому міра узагальнень, допустимих екстраполяцій не тільки має триматися на чисельно представницькому масиві, а й на зваженості контекстивного співвідношення приватного і суспі­льного, одиничного і множинного.

Спроба відтворення окремих сторінок з історії повсякденно­го життя одеської інтелігенції на основі архівних документів вже здійснювалась автором [7]. Метою даної публікації є уто­чнення і доповнення характеристик життєвих умов одеських науковців і митців у першій половині 20-х рр.

Скрутне матеріальне становище одеської інтелігенції, як і в інших регіонах України, було зумовлене не тільки наслідками імперіалістичної і громадянської воєн, а й результатами по­літичного керівництва і господарювання більшовиків. Доволі виразно про катастрофічний стан міста на початку 20-х рр. по­відомляла радянська центральна й місцева і особливо зарубіж­на українська преса, передусім, публікації голови українського пресового бюро в Одесі Івана Герасимовича [8]. Городяни поте­рпали від голоду й холоду, епідемій і пошестей, загального без­ладу і занедбаності комунальних служб міста. Реформування

І демонтаж традиційної науково-академічної мережі на поча­тку 20-х рр. призвели до масового безробіття серед науковців, їх матеріальної незабезпеченості, соціальної незахищеності і крайнього злидарювання. Представник Українського Червоно­го Хреста доктор Холодний в “Українських робітничих вістях” в статті “Становище вищих шкіл на Україні” від 15 квітня

1922 р. писав: “Професура часто залишала наукову працю і мусила робити те, що давало їй можливість не вмерти з голо­ду — переносила тяжести, рубала в лісі дерева, колола дрова в місті, шила чоботи і т. д.” [9]. Голодні і майже босі професо­ри і викладачі вузів “із запалими щоками та мутними очима” на численних одеських базарах спродували за безцінь хатній скарб і бібліотеки, сподіваючись, “може, Бог надішле яку ми­лосердну душу” [10]. За відомостями секції наукових праців­ників Одеси, лише взимку 1921 — весною 1922 рр. померли від тифу професори і викладачі Ф. Ф. Клименко, А. С. Філіп - пов, Є. С. Єльчанінов, І. Д. Кон, К. Є. Дубовський, Зільберг,

А. Ф. Нестурх, Л. М. Райміст, В. Д. Зеленський, Н. А. Бачин - ський [11]. їх сім’ї після смерті годувальника опинилися на межі виживання. Для щонай елементарнішого врегулювання життя і працевлаштування науковців в Одесі була утворена Міжвідомча комісія по наданню допомоги вченим [12]. 27 гру­дня 1921 р. її функції на себе перебрало Одеське відділення Всеукраїнського сприяння вченим (ОВ ВУКСУ) і секція науко­вих працівників (СНП). Керуючись декретами РНК УСРР “Про поліпшення стану учених спеціалістів і заслужених працівни­ків науки та мистецтва” (31 серпня 1920 р.), “Про покращення побуту наукових працівників” (30 серпня 1921 р.), ОВ ВУКСУ взяло під контроль життя і діяльність науковців і художньо - мистецьких кіл Одеси, зобов’язалось обстоювати їх соціальні і матеріальні інтереси.

На сучасному етапі добробут розуміють як соціально-еконо­мічну категорію, що характеризує рівень задоволення фізич­них, духовних та соціальних потреб. Він визначається системою кількісних і якісних показників, загальним обсягом спожи- вчих благ та послуг, реальними доходами населення, рівнем споживання продуктивних і непродуктивних товарів і послуг, розмірами оплати праці, усуспільненням фондів споживання, умовами праці, тривалістю робочого й вільного часу, житло­вими умовами [13]. Одним із головних показників добробуту є заробітна плата і рівень доходів. Дипломовані фахівці вищих навчальних закладів були віднесені до 14-17 кваліфікаційних розрядів. Нормальна ставка наукового працівника вищої ква­ліфікації (професора) (17 розряд), викладачів вищої школи у жовтні 1922 р. становила 12,5 товарних крб.; у січні — березні 1923 р. — 15; квітні — 16,25; травні — 17,5; червні — серп­ні — 23,75; вересні — 28,75 [14]. З жовтня заробітну платню почали нараховувати у золотих карбованцях, ставка 17 розряду була визначена у 38 крб., у жовтні дорівнювала 34,9 товарним карбованцям, а у листопаді — 24,09 крб. [15]. Слід враховува­ти, що реальна вартість зарплатні була значно понижена через запізнення виплат на місяць і більше, тому реально науковий працівник отримав у 1923 р. у товарних карбованцях наступні суми: у січні — 12,08 крб., у лютому — 12; у березні — 12,36; у квітні — 12,77; у травні — 11,94; у червні — 18,14; у лип­ні — 22,84; у серпні — 20,90; у вересні — 16,52; у жовтні — 34,9; у листопаді — 24,09 крб. [16].

Бюджет наукового працівника складався не тільки з заробіт­ної платні, а й з академічного пайка і додаткового академічного забезпечення. Спочатку, у грудні 1921 р., по квоті ВУКСУ оде­ським вченим було виділено пайків лише на третину осіб, які мали незаперечне право на їх отримання за “Положенням про право на академічний пайок” [17]. Спеціально створена Комісія по академпайках у складі Г. К. Суслова (голова), А. М. Канге - ра, І. Є. Корнягана, Б. В. Варнеке, Є. П. Трефільєва, Н. Н. Кос - тяміна, Д. А. Лоєвіцького у лютому 1922 р. розглянула списки осіб, представлених вищими навчальними закладами і група­ми ХЛАМ (художників, літераторів, артистів, музикантів), та індивідуальні заяви і ухвалила вважати за необхідне видати

2 011 пайків 907 особам. До додаткового списку були занесені ще 54 особи [18]. На 1 травня 1922 р. у нових списках, схвале­них центром, на академпайок в Одесі нараховувалось 570 осіб по ВНЗ (1 269 пайків) і 107 осіб з позашкільної групи — худо­жники, письменники, артисти, музиканти — та індивідуаль­но зараховані (178 пайків), разом — 677 осіб на 1 447 пайків

[19] . По Одеських вищих навчальних закладах вони розділені так: політехнічний інститут — 96 осіб, хімічно-фармацевтич­ний — 43, сільськогосподарський — 52, інститут народного го­сподарства — 25, археологічний — 2, академія образотворчого мистецтва — 18, медична академія — 248, інститут народної освіти — 149, магнітно-метереологічна обсерваторія — 5, аст­рономічна обсерваторія — 16, робітничий факультет — 42, клі­нічний інститут — 26, педологічний — 16, інститут прикладної хімії — 12. До списку включені також 12 артистів, 24 худож­ники, 11 музикантів, 25 літераторів та 36 інших осіб [20].

Та забезпечити навіть це число пайків не завжди вдава­лось, наприклад, у жовтні 1922 р. за ордерами Губпродкома отримано 475 пуд. 20 фун. круп, олії — 95 пуд., м’яса-солони - ни — 475 пуд., борошна — 951 пуд., що могли покрити лише 951 академпайок [21]. Особливо критичним було становище з хлібом. Рознарядка по академпайку на квітень залишилася не­виконаною: не додано 368 пуд. борошна, а з запланованих на травень 1 493 пуд. борошна видано лише 125 пуд. Одеське від­ділення ВУКСУ зверталося до урядових установ з проханням вжити рішучих заходів у видачі борошна по академпайках на­рівні з військпродпостачанням і здороввідділом [22].

Доповненням до бюджету були також разові грошові допомо­ги науковим працівникам. Тільки у першому кварталі 1923 р. роздано науковим працівникам Одеси 1 455 793 крб. 09 коп., з них по академпайку — 1 142 339 крб., як допомога 37 осо­бам — 38 714 крб. [23]. До числа екстрених видатків відноси­вся й додатковий академпайок. Його могли отримувати тільки наукові фахівці за особливі здобутки. ОВ ВУКСУ домоглося, що з загального числа 1753 пайків по Україні 329 були надані вченим Одеси: 121 пайок отримали наукові працівники 0 кате­горії, 115 — І категорії, 62 — II категорії, 24 — III категорії, 7 — IV категорії [24].

Морально-психологічний стан науково-педагогічної та ху­дожньо-мистецької інтелігенції був чи не складнішим за ма­теріальні негаразди. Щоб зарадити самотності і незадіяності науковців і митців, міська СНП ініціювала створення Будинку вчених. У звіті про роботу СНП м. Одеси йшлося: “Здавна в Одесі, як і в інших містах, наукові працівники жили нарізно, відокремлено один від одного і працювали ізольовано, вияв­ляючи свою діяльність лише у замкнених закладах кожен за своєю кваліфікацією або друкуючись у спеціальних виданнях. Живе спілкування між ними було мінімальним” [25]. На по­чатку своєї діяльності, у листопаді 1922 р., Будинок учених об’єднував 200 вчених, а через сім років згуртовував понад 600 осіб, він перетворився на справжній центр культурного життя Одеси. За статутом, Одеський будинок учених мав сприяти ор­ганізації і розвитку наукових товариств і асоціацій в Одеській губернії; організувати комітет лекторів з різних галузей нау­ки і мистецтва; створити комісії а) по рецензуванню наукових і навчально-педагогічних праць (рукописних і друкованих),

Б) по складанню керівництв, підручників, популярних брошур тощо; сприяти періодичним виданням у організації ними від­ділів “Наука”, “Техніка”, “Бібліографія”; створити довідково - інформаційне бюро; видавати літопис Будинку вчених [26]. Під опікою БУ невдовзі запрацювали такі громадські об’єднання як товариство краєзнавців, художнє товариство ім. Костанді, наукове при ВУАН товариство, літоб’єднання “Перевал”, това­риства друзів кіно, письменників і художників, любителів сві - товідання [27]. Регулярно діяли гуртки вивчення української, англійської, французької, німецької мов, шаховий. Для аспі­рантів і молодих вчених були організовані, за велінням часу, гуртки марксизму-ленінізму та методики викладання [28]. При БУ наприкінці 1924 р. почав діяти загальнодоступний Народ­ний університет. До його діяльності на громадських засадах були задіяні кращі науковці. Так, математично-технічний цикл лекцій забезпечували математики Д. А. Крижанівський,

І. А. Гібш, І. Д. Дуб, фізики Якубов, В. О. Анатольєв, В. В. Бу - рксер, астроном А. І. Стефановський, хіміки В. Д. Богатський, М. А. Розенберг, Д. А. де Рібас та багато інших [29]. Цікаві різнотемові лекції з історії мистецтва, літератури і музики про­понували слухачам громадського університету П. Ф. Наумов, Б. В. Варнеке, М. П. Алексеев, С. О. Лозинський, М. Ф. Покор - ний, А. М. де Рібас, А. А. Смирнов, С. Д. Кондратьев, Б. Д. Тю - неєв, Павлов-Арбенін, Н. Н. Вілінський та ін. Зрозуміло, такий університет не обходився без історичних оглядів революційного минулого, які пропонували М. Б. Златопольський, М. Є. Талпа, П. А. Самулевич [30].

23 травня 1923 р. при БУ відкрито їдальню для наукових і творчих працівників та їх сімей, на облаштування якої органі­зація “Джойнт” відпустила 25 млрд. карбованців, а “АРА” на­дала безкоштовно продукти. Щомісяця організація “Джойнт” видавала по 10 тис. крб. на утримання, завозила по 24 пуд. бі­лого борошна, 16 пуд. рису, 35 фунт. какао, 3 пуд. цукру [31]. Уже наступного місяця було в ній відпущено понад 6,5 тис. обідів (при ціні 1 крб. 26 коп.), а через рік число відвідувань зросло у 2,5 рази, хоча ціна обіду тепер становила вже 6 крб. [32]. На жаль, ця динаміка не закріпилась, оскільки ціни вже в липні становили в середньому 7,5 крб., а в серпні — верес­ні сягнули 9 крб., відповідно, кількість обідів зменшилась до 10,5 тис. Ті, хто продовжував отримувати обіди, часто вимуше­ні брати їх у кредит. На початок жовтня заборгованість за обі­ди перевищила 1 тис. крб. Очевидно, їдальня була потрібною, але зростаючі ціни залишали багатьох бажаючих за її двери­ма. До 1 липня 1924 р. їдальня підтримувалась американською секцією європейської допомоги, тому вдавалось помітно змен­шити відпускні ціни на обіди. Враховуючи скрутне становище деяких вчених, їдальня щомісяця близько 50 обідів надавала безкоштовно. Собівартість обіду у другому півріччі складала 11-12 крб., але підносити ціни вище 9 крб. ставало небезпеч­ним, тому СНР звернулася до ВУКСУ про фінансову допомогу на діяльність їдальні для вчених (по 600 крб. щомісяця) [33].

При Одеському БУ з 25 лютого 1923 р. діяв також речово - продовольчий розподільник, до нього постачались продукти з держустанов, трестів і інших приватних установ за пільгови­ми умовами, які продавались майже по собівартості особам, що отримують академпайок. Академічний розподільник довів свою необхідність, реалізаторські ціни у ньому були більш при­йнятні для професорів і науковців. Наприклад, масло вершкове на ринку коштувало 1 крб., а в розподільнику його відпускали по 66 коп., гречана крупа була дешевшою на 2 крб., карто­пля — вдвоє (5:2,5 крб.), натомість ціна солі, цукру, олії була виграшною лише на 50 коп. [34].

Будинок учених справді перетворився на центр гуртуван­ня наукової інтелігенції міста, він був відкритий для всіх ба­жаючих, але його потужності були замалими. За ініціативою голови ОВ ВУКСУ В. О. Анатольєва було створено комісію з архітекторів Ф. П. Нестурха, Л. Ф. Прокоповича та інженера Б. А. Бауера, яка розробила перспективний план реконструкції і добудови БУ з відповідними кресленнями, витратними розра­хунками і етапами реалізації [35].

Пенсійне забезпечення наукових працівників також зна­ходилось під пильною увагою відділень ВУКСУ. Академічні і персональні пенсії призначались часто за клопотанням відпо­відних відділень ВУКСУ. Серед архівних матеріалів зустріча­ємо безліч витягів з протоколів засідань бюро ОВ ВУКСУ про призначення пенсій. Справа ця потребувала часу, тому трапля­лись і такі прохання на адресу ВУКСУ, як написав 10 листо­пада 1923 р. професор медичної академії С. О. Шатуновський: “Професор Занчевський, що має право на пенсію за вислугою років, а також значні наукові і політичні заслуги, в Одесі нині перебуває у крайній нужді. Клопотання про призначення йому пенсії повинно ще пройти через ряд інстанцій для позитивного рішення. Злиденність однак крайня і нестерпна, і тому я прошу про призначення Занчевському разової допомоги до розв’язан­ня питання про пенсію” [36].

Відпочинок і оздоровлення вчених здійснювалися у Буди­нку відпочинку вчених по вул. Чорноморській, 17, а також у санаторіях на лимані [37]. Одеська СНР впродовж 1924 р. за­безпечила також літній відпочинок 130 науковцям в Криму та на Кавказі, разом з тим відзначала у своєму звіті, що потреба у санаторному лікуванні в Кисловодську задоволена лише на 30% і просила збільшити квоту для СНР [38].

Таким чином, на початку 20-х рр. XX ст. інтелігенція Одеси була у надзвичайно скрутному становищі, її матеріальне забез­печення за госпрозрахункових відносин було вкрай злиденним. Заробітна платня працюючих була низькою і видавалась не­регулярно. Повсякденне прохарчування переважна більшість інтелігентів здобувала завдяки продажу колишніх статків та поодинокими заробітками, приватними уроками. Відчай душ­ні спроби СНП та ВУКСУ підтримати інтелігенцію були недо­статніми, хоча їх необхідність незаперечна. Разом з тим, слід підкреслити, що новоутворені за радянської влади організації мали на меті тримати під суворим наглядом творчість митців і наукову діяльність, що мали відповідати ідеологічним запитам влади. Особиста свобода і приватне життя обмежувались, сфера

Дозвілля піддавалась уніфікації, з неї видалялись традиційні й

Усталені релігійні, сімейні свята.

Джерела та література:

1. Удод О. Історія: осягнення духовності. — К., 2001. — С. 20.

2. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної Укра­їни. — К., 2005. — С. 14.

3. Лебина Н. Б. Повседневная жизнь советского города: 1920-1930 годы. — С.-Пб., 1999; Соколов А. Повседневная жизнь советских людей в 1920-е годы // История. — 1997. — № 29-30; Осокина Е. Люди в годы первых пятилеток: способы и стратегии выживания // История. — 1997. — № 19.

4. Фицпатрик Ш. Повседневый сталинизм. Социальная история Со­ветской России в 30-е годы: город. — М., 2001; її ж: Сталинс­кие крестьяне. Социальная история Советской России в 30-е годы: село. — М., 2001; Нолл В. Трансформація громадянського суспіль­ства: усна історія української селянської культури 1920-30-х ро­ків. — К., 1999.

5. Сарбей В. Г. За народознавчу історію України! // Історична наука на порозі XXI століття: підсумки та перспективи. — Харків, 1996; Удод О. Про історію повсякденності // Бористен. — 2000. — № 4.

6. Нариси історії української інтелігенції (перша половина ХХ ст.): У 3-х кн. — К., 1994; Касьянов Г. В. Українська інтелігенція 1920-х — 1930-х років: соціальний портрет та історична доля. — К., 1992.

7. Коляструк О. А. До історії Одеського відділення Всеукраїнсько­го комітету сприяння вченим (за документам ЦДАВО України) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. — Вип. 9. — К., 2005. — С. 187-195.

8. Герасимович І. Завмираюча Одеса // Голод 1921-1923 і українська преса в Канаді/ Упор. Сербин Р. — Торонто, 1995. — С. 155-159; Ге­расимович І. Голод на Україні. — Берлін, 1922. — С. 129,161-179.

9. Голод 1921-1923 і українська преса в Канаді / Упор. Сербин Р. — Торонто, 1995. — С. 263.

10. Там само. — С. 158.

11. ЦДАВО України. — Ф. 331. — Оп. 1. — Спр. 35. — Арк. 128.

12. Там само. — Арк. 18а.

13. Молчанов В. Добробут освітян в Україні у ХІХ — на початку ХХ ст. // Історія України. — 2005. — № 11 (411), березень. — С. 1-2.

14. ЦДАВО України. — Ф. 331. — Оп. 1. — Спр. 149. — Арк. 37 зв.

15. Там само.

16. Там само. — Арк. 37.

17. Там само. — Спр. 52. — Арк. 10.

18. Там само. — Арк. 11.

19. Там само. — Спр. 35. — Арк. 127.

20. Там само. — Спр. 52. — Арк. 1-8.

21. Там само. — Спр. 35. — Арк. 60.

22. Там само. — Арк. 130-131.

23. Там само. — Арк. 18а-зв.

24. Там само. — Спр. 69. — Арк. 3.

25. Там само. — Спр. 154. — Арк. 33.

26. Там само. — Спр. 188. — Арк. 75-77.

27. Там само. — Спр. 300. — Арк. 13.

28. Там само. — Спр. 154. — Арк. 32.

29. Там само. — Арк. 41-43.

30. Там само. — Арк. 43.

31. Там само. — Спр. 35. — Арк. 45.

32. Там само. — Спр. 155. — Арк. 18.

33. Там само. — Арк. 18 зв.

34. Там само. — Арк. 95.

35. Там само. — Спр. 347. — Арк. 84-86.

36. Там само. — Спр. 30. — Арк. 22.

37. Коляструк О. А. До історії Одеського відділення Всеукраїн­ського комітету сприяння вченим (за документам ЦДАВО України) // Україна XX ст.: культура, ідеологія, політи­ка. — Вип. 9. — К., 2005. — С. 193-194.

ЦДАВО України. — Ф. 331. — Оп. 1. — Спр. 330. — Арк. 1050.

Похожие статьи