Головна Історія Інтелігенція і влада ДО ІСТОРІЇ ПИТАННЯ ПРО СПЕЦІАЛЬНЕ ВИВЧЕННЯ КЛАСИЧНОЇ ГРЕКО-РИМСЬКОЇ МІФОЛОГІЇ В АНТИЧНИЙ ЧАС
joomla
ДО ІСТОРІЇ ПИТАННЯ ПРО СПЕЦІАЛЬНЕ ВИВЧЕННЯ КЛАСИЧНОЇ ГРЕКО-РИМСЬКОЇ МІФОЛОГІЇ В АНТИЧНИЙ ЧАС
Історія - Інтелігенція і влада

Л. Б. Кулікова

Мета даної статті — розкрити та проаналізувати маловідомі в історії європейської педагогіки сторінки зародження системи вивчення античної міфології і культури як самостійного пред­мета історико-філологічної освіти.

Певним уявленням про класичну греко-римську міфологію володіє кожна освічена людина сучасності. В античності знан­ня міфології було природнім і необхідним. Знайомство з мі­фами починалось з дитячих років і не припинялось протягом життя. Це були відомі всім гімни на честь богів, давні міфи та епічні пісні, які вважалися справжньою історією, твори мис­тецтв художнього слова, пластики, живопису, музики. Міфи були частиною повсякденного життя. Кожне грецьке місто обов’язково мало свою міфологічну традицію, яка входила в державну структуру поліса. Міфологічна традиція розповідала про початок цього міста та народу, який там проживав, про ге­роїв й богів, які взяли місто під свій захист. У грецьких міфах могутні сили життя, добра та світла отримували перемогу над темними силами зла та смерті. У міфі справжні історичні події та явища оточуючої людину дійсності отримували фантастичну форму. Вона була динамічною і постійно змінювалася. В еллі­ністичний, а особливо римський період на перший план висува­ється художньо-естетична сторона. Міф для людей античності завжди був історією, яка своїм корінням сягала у світ, коли далекі предки здійснювали величні та героїчні вчинки.

Ось чому вчені, які створювали коментарі до Гомера (схола­сти), повідомляючи інші варіанти міфу, завжди називають їх “історіями на їхнє джерело”.

Сучасні вчені дають міфу та міфології наступне визначення: слово “міф” грецьке і буквально означає “слово, сказання”. За­звичай мається на увазі сказання про богів, духів чи пов’яза­них із богами своїм походженням героїв — першопредків, які так чи інакше брали участь у створенні світу, його елементів як природних, так і культурних. Слід зазначити, що в сучасній світовій науці про міфологію налічується кілька сотень дефі­ніцій міфу. Міфологія — сукупність подібних оповідань про богів і героїв і в той же час система фантастичних уявлень про світ. Міфологією також називають і спеціальну науку про міфи. Міфотворчість розглядається як одне з найважливіших явищ культурної історії людства. У первісному суспільстві мі­фологія являла собою основний спосіб розуміння світу, а міф виражав світовідчуття та світорозуміння епохи його створення. Міфологія являється найдавнішим, архаїчним, ідеологічним утворенням, яке має синкретичний характер.

У міфі переплетені зародкові елементи релігій, філософії, науки, мистецтва. У ньому співпадає опис моделі світу та роз­повідь про природні і культурні об’єкти, про дії богів та героїв, які визначили його теперішній стан, а потім уже про інші по­дії, подані у біографіях міфологічних персонажів. Теперішній стан світу, рельєф, небесні світила, тварини та рослини, спосіб життя, соціальні угрупування, релігійні настанови, знаряддя праці, прийоми мисливства та приготування їжі — все це ви­являється наслідком подій, що давно минули та дій міфічних героїв, предків, богів, що були відображені десятки тисяч років тому в найдавніших міфах.

Розповідь про події минулого слугує в міфі засобом опису побудови світу, способом пояснення його теперішнього стану. Міфічні події стають “цеглинками” міфічної моделі світу. Міфі­чний час — це час початковий, “ранній”, “перший”, “прачас”, тобто початок відліку часу життя людства. Це час прапредків, першотворення, “сакральний час, на відміну від наступного іс­торичного часу. Найважливіша функція міфічного часу і само­го міфа — створення моделі прикладу, взірця” [1].

Початки наукового інтересу до міфів і перші спроби їх си­стематизацій відносяться до початку VI ст. до н. е. Авторами перших історичних творів на міфологічні сюжети були логогра­фи. Із числа відомих нам логографів найбільше місце відводили міфам у своїх творах Ферекід (якого називали афінянином) та Акусілай із Аргосу. їхні твори носили історико-міфологічний характер. Вони викладали матеріал за генеалогічним принци­пом, а логограф Гелланік із Лесбосу писав хорографічні твори за географічним принципом розташування матеріалу. Логогра­фи викладали міфи, переказуючи давні епічні поеми як справ­жню історію, де зберігалися архаїчні риси.

Складна криза, яка охопила грецьке суспільство під час Пе­лопоннеської війни, похитнула віру у давніх богів і в ті міфи, де розповідалося про їхнє походження та генеалогію героїв. Сліди цієї переоцінки цінностей помітні в трагедіях Софокла та Євріпіда, комедіях Арістофана, який усіма силами прагнув захистити стародавні уявлення та принципи. Критицизм і не­віра, початок яким поклав ще Ксенофонт, збільшились в багато разів завдяки діяльності софістів, під час Пелопоннеської вій­ни (431 — 404 рр. до н. е). Наслідком цього було вільне від­ношення до популярних міфологічних сюжетів, виклад яких ставив тепер свою мету: принести людям приємну розвагу, по­відомити уявні факти. Видатним представником такого напря­мку в міфографії був Геродот із Гераклеї, який жив у другій половині V ст. до н. е. У творах про Геракла він зібрав усі міфи, пов’язані з іменем цього героя. Джерелом для усіх творів були давні епічні поеми та цикли міфів. Як самостійний жанр грецької літератури міфографія формується тільки після кла­сичної епохи. Початок широкому та систематичному вивченню міфів заклав олександрійський поет Каллімах. Він вивчав міфи і склав каталог знаменитої Александрійської бібліотеки. У тво­рі “Історичні визначні місця” він зібрав і систематизував міфи про заснування міст і заселення островів, легенди, пов’язані з поясненням географічних назв. Цей напрям у міфології продо­вжили його учні — Істр, Філостефан і Лісімах із Александрії. Величезний міфологічний матеріал, який знаходився як у тво­рах літератури, так і у міфографів, зібрати було складно, тому в александрійську епоху було продовжено пошуки принципів систематизацій міфів. Так, наприклад, Дінарх написав “Крит­ську міфологію”, а Менекл із Теоса “Критський цикл”.

Поряд із творами, суто наукового характеру, до ІІ ст. до н. е набувають поширення і науково-популярні керівництва — шкі­льні навчальні посібники з міфології, міфологічні компендіу- ми, які складалися як на основі більш широких за обсягом тво­рів міфографів, так і шляхом перекладу давніх епічних поем та інших літературних творів.

Виникає і певний термін для позначення компендіумів - “епічний кікл”. Спочатку так позначали усю сукупність поем, створених на основі міфів, які отримали відображення в “Ілі - аді” й “Одіссеї”, але пізніше це слово стали використовува­ти для позначення міфологічних компендіумів, де у прозаї­чній формі переказувалися сюжети цих поем, об’єднаних в систему. Точний зміст “епічного кікла” розкрити неможливо. Є підстави вважати, що зміст цього терміну по-різному ро­зумівся і змінювалося історично. Відомо, що в елліністичну епоху було зроблено чергову спробу скласти підручник з мі­фології. У переліку творів ученого граматика Діонісія Скіто - брахіона (ІІ пол. ІІ ст. до н. е) є прозаїчний твір, “Історичний кікл”. Німецький дослідник Зуземіль говорить про створений в період від Діонісія Скітобрахіона і до Діодора підручник з міфології, який належав невідомому автору і став головним джерелом для III і IV книг Діодора, оповідань Конона і Гігіна, а також для “Бібліотеки”, автора якої він називає Псевдо - Аполлодором. Однак більшість дослідників схиляєтся до того, щоб вважати автором “Кікла” Діонісія Скітобрахіона, якого називають кіклографом.

Цей “Кікл” був своєрідною міфологічною енциклопедією, створеною на матеріалі давньої епічної поезії [2]. В. Кріст, ні­мецький вчений, який написав в кінці XIX століття відому іс­торію грецької літератури, був схильний включати в “епічний цикл” сюжети окремих епічних поем (“Теогонія”, “Титанома - хія”, “Данаїда”, “Едиподія”, “Мала! ліада”, “Зруйнування! лі - она”, “Повернення”, “Одіссея”, “Телегонія”). [3]. “Бібліотека” під ім’ям Аполлодора (II ст. до н. е.), афінського граматика, є міфографічним твором, який переказує основні сюжети “Епіч­ного кіклу”. До нас дійшла оцінка цієї книги, дана візантійсь­ким патріархом Фотієм, відомим бібліофілом, ерудитом (IX ст. до н. е.). Він високо оцінював користь цієї книги і багатство матеріалу, який у ній містився. У ній читачеві давалась порада як розуміти міфи, не звертаючись ні до Гомера, ні до авторів елегій, ні до трагіків, ні до ліричних поетів і авторів кіклічних поем, бо у цій книзі читач знайде все, “що містить світ” [4]. Відомо, що у часи візантійської імперії антична традиція осві­ченості була ідеалом, а міфологія — одним із найважливіших історичних загальноосвітніх предметів, який вивчали одночас­но в середній та вищій школі. Як вважають сучасні дослідни­ки, Фотій вивчав міфи за “Бібіліотекою” Аполлодора. Ця книга являє собою єдиний твір з міфології античності, що дійшов до нас, де міфи Давньої Греції викладено в найбільш повному та систематизованому вигляді.

В основу був покладений генеалогічний принцип. “Бібліо­тека” користувалася великою популярністю серед граматиків і всіх, хто вивчав міфологію. Учені гадають, що Аполлодор був александрійським письменником чи поетом (народився близь­ко 180 р. до н. е).

Авл Гелій називає Аполлодора “відомим письменником”. Однак численні дослідження, які проводилися німецькими, французькими, англійськими вченими в кінці XIX — початку

XX ст., які прагнули дізнатися істини, хто ж насправді був

Аполлодор, і коли він жив, не привели їх до єдиного висновку. Теорії, ÿM áyли висунуті вченими, часто суперечили одна од­ній. Таким чином, питaннÿ про авторство “Бiáлioтеки” та місце її iснyвaннÿ до цього часу зaлишaєтьсÿ відкритим [б]. До на­ших днів “Бiáлioтекa” Аполлодора продовжує зaлишaтисÿ длÿ нас єдиним давнім підручником і зiápaннÿм міфів, що áyли залишені нам античністю і зáеpегли давні варіанти міфологіч­ної традиції, у тому числі й такі, що можуть áyти знайдені в інших джерелах.

Вірогідно, серед давніх компендіумів з міфології, за ÿки - ми створила свою геніальну і ніким до цього часу неповторну культуру Cтapoдaвнÿ Гpецiÿ, важливе місце займала “Бiáлio - тека”, і такі першоджерела ÿ^ гомерівський епос “Іліада” та “Oдiсеÿ”, трагедії Есхіла, Софокла, Евріпіда, промови Демо­сфена, камедії Арістофана, Менандра, áaйки Езопа, а також спеціально створені зáipники по найважливішим відомим на той період гaлyзÿм знань. Hезнaннÿ áaйoк Езопа в Афінах áyлo ознакою відсутності елементарної освіти. Опанувавши грамоту, кожен афінський шкoлÿp знaйoмивсÿ з Гомером и Гесіодом. Відомий німецький історик педагогіки Стенцель в монографії про Платона [б] приходить до висновку, що ‘^щее oápaзoвa - ние, этическое воспитание на героических oápaзцaх, реальное oáyчение — все это старое греческое воспитание давалось сво - áoднopoжденнoмy человеку с помощью Гомера. И эти три пoнÿ- raÿ, oáьединениÿ которых теперь принадлежат к сложнейшим педагогическим пpoáлемaм, получали свое единство в неперево­димом слове “Pandeia“.

Відомий paдÿнський ісоторик античної педагогіки Г. Жура - ківський пoÿснив це так: “Гомеровские поэмы” oсoáеннo сильно влиÿли на эллинскую привелигированную yчaщyюсÿ молодежь, paзвивaÿ в ней соответствующее отношение к жизни. При этом, однако, веpoÿтнo, на руках учеников áb^^ как о том ^oárna ет Гилутарх, в своем жизнеописании Алкивиада, подчищенные тексты Гомера т. е. такие, из которых áыли удалены стихи, мо­гущие оказать непoдхoдÿщее влиÿние на нравственность детей. Некоторыми из этих стихов в тех же целÿх школьные интерпре­таторы давали иносказательное толкование” [7]. Важливе місце в школі слідом за Гомером займав поет Гесіод [VIII — VII ст. до н. е.], на ÿ^ra часто пoсилaвсÿ Платон, спiвстaвлÿючи його з Гомером, бо його “Труди і дні” відкривали перед читачами ка­ртину землеробського життя, хоч і в архаїчних формах: “Теого­нія” ж відповідала на питання — про народження світу богів. Популярною у школах була гномічна поезія, у вигляді повча­льних висловлювань і крилатих фраз (Солон, Фокілід, Філог - нід. Таке значення, приписувалося в грецький школі вивченню літератури в умовах, коли основні шкільні дисципліни ще не диференціювалися одна від одної і відсутність спеціальної бо­гословської літератури відігравала роль основи всієї еллінської освіти, форма урочистого гекзаметру надавалася і всім остан­нім “не поетичним” дисциплінам — юридичним настановам, моральним повчанням, філософським трактатам і т. д.). Г. Жу - раківський звертає увагу на ще одну важливу особливість під час навчання: відсутність можливості у тих, що навчаються, користуватися навчальними книгами, літературою, оскільки в єдиному екземплярі книга була тільки у вчителя, тому учні змушені були під диктовку переписувати цілі сторінки. Висока цінність книг і неможливість користуватися ними приводили до необхідності, перш за все, розраховувати на власну пам’ять при використанні того чи іншого автора для цитування (під час публічного виступу), що також було показником і ознакою освіченості і в повсякденному житті. Можна стверджувати, що це було і вимогою, яка висувалася у школі під час вивчення на­пам’ять не тільки тих чи інших цитат, але і значних за об’ємом фрагментів з класичної літератури.

Ксенофонт описує в “Пире” такий епізод. “Во время пира у Калия, одного із богатых афинских граждан, по предложению Сократа, каждый из присутствующих должен быть открыть, чем он более всего гордится. Когда очередь дошла до Никера - та, тот признался, что больше всего он гордится тем, что зна­ет наизусть всю “Илиаду” и “Одиссею”. “Отец мой, заботясь о том, чтобы из меня вышел хороший человек, заставлял меня выучить все произведения Гомера, и теперь я мог бы расска­зать наизусть всю “Илиаду” и “Одиссею”) (Ксенофонт, При, III. 5) [8].

Аналогічним шляхом йшов процесс навчання і в Давньому Римі. Починали з вивчення коротких латинських і грецьких висловлювань, читали байки Езопа (Квінтиліан рекомендував переходити до читання Езопа відразу ж після “Казки няні”), а потім переходили до Гомера — у латинському перекладі Лі­вія Андроніка (або читали в оригіналі), яке було одним із ос­новних шкільних посібників, пізніше вивчали Невія, Еннія, Плавта, Теренція та ін. у римській граматичний школі (школа вищого типу порівняно з “Іи^из” — елементарною, вступали після домашньої підготовки і навчалися з 12 до 16 років). На думку відомого римського історика Свєтонія, ці школи виник­ли в II ст. до. н. е. Як правило, школи були з грецькою мовою навчання, як вважав Т. Жураківський, вони були запозичені з Азії й Елліністичного Сходу і мали своїм прототипом елліні­стичні гімназії. У загальному потоці грецького впливу, який рухався на Рим зі Сходу, граматичні школи були важливим опорними центрами і швидко отримали міцне положення на за­ході, спочатку як навчальні заклади тільки з грецькою мовою навчання, а потім як школи з навчанням на рідний мові учнів (латинській). Римські граматичні школи охоплювали різнома­нітне коло дисциплін. Передумовою засвоєння цих дисциплін було вивчення грецької мови. Головним завданням за Квінти - ліаном було “вивчення правильного способу висловлювати свої думки словами і читання “поетів”.

Таким чином, завдання, яке стояло перед граматиком, було широким і ускладнювалося ще й тим, що основні твори видатних письменників не тільки читали, але й на відміну від греків намагалися коментувати. Для цього потрібно було з’ясувати місце автора у колі його сучасників, дати історію виникнення основних його творів. Було розроблено порядок ознайомлення учнів з текстом відповідних авторів — латинсь­ких і грецьких.

Якщо вивчався латинський автор, то потрібно було навчити бездоганно читати його текст, що було особливо важливо у від­ношенні поетів, які користувалися своєрідними розмірами, бо у латинський мові не було розділових знаків. На другому етапі вивчення твору головним було досягнути вміння його прокоме­нтувати, познайомитися з біографією автора, запам’ятати всі згадані історичні та міфологічні імена. На третьому потрібно було оволодіти повним критичним аналізом твору, а на чет­вертому — робити узагальнюючі висновки. Це був час, коли книги дуже високо цінувалися і були великою рідкістю, тому в навчальному процесі важливе місце відводилося під диктовку.

Велика увага приділялася вивченню тексту напам’ять, оскіль­ки розраховувалося, що в майбутньому книга використовува­лася для оновлення в пам’яті. Важливе місце в школі відводи­лося вивченню давнього римського законодавства — “Закону 12 таблиць”. В епоху імперії предмети в граматичних школах групувалися навколо вивчення широкого кола джерел грецької та римської літератури. На прикладі життя Плінія Молодшого (а його по праву можна вважати одним із перших теоретиків та методистів античної педагогіки) можна визначити більш то­чно, які поети і письменники вивчались у школі в цей пері­од. У своєму листуванні він посилається на Гомера, Еврипіда, Менандра. Серед прозаїків згадує Ксенофонта, Платона, Геро­дота, Фукідіда, Ісократа, Демосфена. “Одіссею у перекладі Лі­вія Андроніка у школах вивчали до епохи Августа, а пізніше замінили на “Енеїду” Вергілія. Успіх “Енеїди” забезпечувався завдяки духу патріотизму, який було закладено у сюжеті.”

Почесне місце поряд з Вергілієм займав Горацій, якого ви­вчали напам’ять і постійно цитували. Погруддя Горація та Вергілія звичайно прикрашали приміщення латинських шкіл подібно до того, як погруддя Гомера було атрибутом граматич­них шкіл. Твори Лукіана, Стація ще за свого життя вважалися “шкільною класикою” завдяки оспіваному ними духу патріоти­зму. У ІІ ст. знову звертаються до забутих раніше Еннія, Невія, Плавта.

Глибоко дослідивши історію грецької та римської педагогік, на жаль, недоступних сучасному дослідникові, Г. Жураковсь- кий дійшов висновку, що “в условиях этого историко — лите­ратурного примитивизма и быстрой смены литературных сим­патий основа обучения в грамматических школах оставалась неизменной: образование, даваемое в них, было, прежде всего, литературным образованием и только сквозь призму этого ли­тературного образования, которое так соответствовало вкусам господствующих групп данной эпохи, когда, по выражению Ювенала, “в той римской зале, где поэты выступали со сво­ими произведениями, колонны потрескались от декламации”, давались некоторые сведения и из других областей знания под видом комментариев тех или иных литературных текстов, сооб­щались сведения из области философии, природоведения, исто­рии — нередко во внешней форме гекзаметров. Лишь элементы астрономии и отчасти математики сохраняли в процессе заня­тий более самостоятельное значение” [9].

Ще йому вдалося знайти у Плінія Молодшого повну харак­теристику методичних прийомів того часу, покладених в осно­ву освіти, це були форми і методи навчання, які в подальшому склали сутність загальноєвропейської класичної системи осві­ти, ми бачимо, що вона спочатку була предметом постійних суперечок, дискусій у колі вітчизняних педагогів і зарубіжних учених. Пліний Молодший у листі до юнака, на ім’я Фуск, який поставив за мету поглибити та розширити коло своїх знань, дає систему навчально-методичних порад. “Полезно, во - первых, переводить с греческого на латинский и с латинского на греческий: подобными упражнениями приобритается чисто­та и блеск выражений, обилие фигур, сила слова. Кроме того, вследствие подражания образцовым писателям, появляется и у самого способность изобретать подобные же мысли. Далее, что можно не заметить и опустить при чтении, то не может уско­льзнуть при переводе: приобретаются понимание и правильный вкус. Нисколько не вредит писать так, как будто ты состязае­шься с тем писателем, которого прочитал: написав в том поряд­ке, как ты запомнишь, содержание прочитанного, и прочитав написанное, следует сравнивать и тщательно обдумывать, что лучше написано у тебя и что у того автора, с которым ты сос­тязается.

И большой для тебя будет восторг, если ты написал что-ни­будь лучше, с другой стороны, большой стыд, если все написал он лучше. Иногда можна выбирать особенно замечательные ме­ста из известного сочинения и состязаться с этими отборными местами; правда, состязание смелое, не безумное, потому что ведется тайно, и мы знаем таких людей, которым подобные со­стязания принесли большую пользу. Не предаваясь отчаянию, они, наконец, превзошли тех, которым осмеливались только подражать. Когда забудешь что-нибудь из своего сочинения, можешь снова перечитать его, причем одни места можно уде­ржать, а другие зачеркнуть, иное прибавить, иное исправить. Конечно, все это трудно, и в высшей степени. Но зато плодотвор­но, и именно вследствии самой своей трудности.

Знаю, ты теперь с особенным усердием упражняешься в ре­чах; я бы не советовал тебе постоянно упражняться в этом за­дорном и как бы воинственном слоге, подобно тому как земля засевается попеременно разными семенами, так и умы наши укрепляются то тем, то другим размышлением. Желаю, чтобы ты когда-нибудь занимался и каким-нибудь отделом из исто­рии, чтобы ты тщательно писал письма. Не мешает, говорю, непрерывными и длинными, так как это можно делать только при полном досуге, а игривыми и краткими, доставляющими приятное развлечение при всяких занятиях. Стихотворения называются забавой, но они тогда доставляют своим авторам такую же славу, как и серьезные произведения.

Эти мелкие произведения удивительным образом возбужда­ют дух и в то же время дают ему отдых, причем приносит нам такую же пользу, как и сочинение больших пьес. Когда нам надоедает неизбежное соблюдение метра, мы с величайшей го­товностью принимаемся писать то, что легче” [10]. Тепер зро­зуміло, що Плінія Старшого по праву можна вважати одним із авторів і засновником класичної системи освіти. Ці методичні вказівки, поради були повністю сприйняті в наступну епоху Відродження і взяті на озброєння європейськими педагогічни­ми системами, в тому числі й вітчизняною. В епоху кризи та розпаду Римської імперії шкільна справа занепадає.

Джерела та література

І. Мифология. Большой энциклопедический словарь, 1998. —

С. 653.

2.O. Gruppe Griechische Mythologie und Religionsgeschichte. Bd. I. Berlin, 1906, s. 610, Re s. v. Kurlos

3. W. Christ. Geschichte der griechischen Literatur. Nördlingen, 1889,- s. 59.

4. Фролов. Э. Д. Изучение истории Древней Греции в СССР. (50- ТО гг)// Вестник древней истории, 1977. — №4. — С. 35-56.

5. Peck. Narper’s dictionary of classical literature. N. Y.,1962, - s. 68.

6.Stenzel, Platon, der Erzieher, 1928,- s. 12.

7. Жураковский. История образования в Древней Греции. — М., 1940. — С. 49.

8. Жураковский. История образования в Древней Греции. — М., 1940. — С. 50-51.

9. Жураковский. История образования в Древней Греции. — М., 1940. — С. 357-358.

10. Гвоздева Л. Образованность и литературные нравы в римском об­ществе времени Плиния Младшего // Журнал Министерства на­родного образования. — 1878. — С. 95-96.


Куликова Л. Б. К истории вопроса о специальном изучении классической греко-римской мифологии в античное время.

Цель данной статьи — раскрыть и проанализировать малоиз­вестные в истории европейской педагогики страницы зарождения системы изучения античной мифологии и культуры как самостоя­тельного предмета историко-филологического образования.

Kulikova L. В. To the history of question about the special study of classic Greek-Roman mythology in ancient time.

Target of the given article — to expose and analyze the origins of the system of study of ancient mythology and culture not popular in history of European pedagogies of page as the independent article of historical-philological education.