Головна Історія Інтелігенція і влада АНАРХІЧНИЙ ТЕРОР В УКРАЇНІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
joomla
АНАРХІЧНИЙ ТЕРОР В УКРАЇНІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
Історія - Інтелігенція і влада

О. С. Бабічева

Сьогодні, в зв’язку з нестабільною політичною ситуацією в Україні, коли деякі українські політичні діячі під виглядом боротьби за демократію намагаються нав’язати суспільству відверто анархічні ідеї, існує потреба ще раз звернутися до уроків історії в нашій державі. Саме історичний досвід є реаль­ним інструментом для аналізу складних суспільно-політичних явищ, що виникають в наш час в Україні — це матеріаль­не розшарування суспільства, соціально-політичні і націона­льні рухи, конфлікти. Тим більше, що довгий час анархісти, виступаючи проти держави і влади, знаходились під вогнем критики всіх політичних сил суспільства. Це викликало певні труднощі в обміркуванні проблеми, оскільки негативне став­лення до анархізму не дозволяло виокремити позитивні начала в даній течії [1].

В наш час налічується більш 100 видів терору — економі­чний, політичний, релігійний, національний, революційній та ін. Однак до недавнього часу проблема вивчення анархізму, анархістських рухів та анархічного тероризму в Україні на по­чатку XX століття залишалася майже не досліджуваною. Тема тероризму є одною з найменш досліджуваних явищ у новітній історії України. Сьогодні політична ситуація сприяє створенню джерелознавчої бази історичної науки. В 2002 р. з’явилася мо­нографія українських науковців “Політичний терор і тероризм в Україні XIX — XX ст.: Історичні нариси” [2], а в 2006 р. роз­гляд даної теми було продовжено В. Волковинським та І. Ніко - новою в праці “Революційний тероризм в Російський Імперії і Україна” [3].

Нам відомо, що ідеї анархізму особливо актуальні в пере­ломні періоди держави. На початку XX століття в зв’язку з кризовим політичним і соціально-економічним становищем в Російській імперії терор застосовували всі революційні полі­тичні партії — есерів, більшовиків, анархістів. Проте анархі­сти були єдиними революціонерами, які проводили в народні маси ідею соціальної революції. В Україні на початку 1900-х років був досить поширений анархічний терор — прагнення досягти політичної мети за допомогою насильницьких засобів (експропріації — позбавлення майна, бомбометання, здійснен­ня погромів, вбивства вищих державних діячів та ін.), якому сприяли безробіття та важкий економічний стан особливо серед люмпен-пролетаріату. Але переважна більшість анархістських організацій України являли собою здебільшого невеликі утво­рення з доволі аморфною організаційною структурою. Анархі­стські об’єднання складались з багатьох течій, кожна з яких обирала свій шлях до безвладного суспільства [4], вони не були згуртованою і міцною силою. Спроби організаційного об’єднан­ня анархістських гуртків та узгодження основних форм і мето­дів їхньої діяльності зазнали поразки.

Найяскравішим проявом анархізму був махновський рух. Тема анархо-махновського руху розглянута в українській істо­ріографії відомими українськими вченими В. Волковинським, В. Верстюком, О. Тимощуком. Не пройшли повз проблему й молоді науковці Д. Архірейський, Ю. Федоровський, М. Боро­вик, В. Чоп, Т. Мармазова. Як бачимо, дослідженню анархо - махновського руху приділялось достатньо уваги.

В запропонованій статті автор намагається розглянути анар­хічний терор, а також простежити анархістські рухи, які існу­вали в Україні на початку XX століття. Метою поданої статті є комплексне дослідження анархістських формувань в Україні на початку XX століття, а саме: виявлення регіональної специ­фіки отаманських об’єднань та розкриття політичних і соціаль­но-економічних факторів, які сприяли розвитку анархістських рухів в нашій країні. Адже тероризм у теорії був яскравою фор­мою для самоутвердження молодих революціонерів. Особливо прагнула вступити до анархістських лав молодь, неспроможна вести серед народу політичну антисамодержавницьку пропаган­ду [5]. Теоретично терористичну форму боротьби проти існу - ючого ладу допускали всі, хто вважав, що саме вони або їхні покоління спроможні змінити життя на краще.

Наукова новизна даної роботи полягає в тому, що на висві­тленні і аналізі відомих історичних фактів вперше робиться спроба об’єктивного комплексного дослідження анархічного терору в Україні, яке, на жаль, поки що не отримало повного висвітлення в науковій літературі.

Варто згадати, що анархізм — безвладдя, вчення про безвла­дне досконале суспільство, котрому не потрібен ні державний апарат, ні уряд, ні чиновники.

Анархістські тенденції в Україну прийшли з держав Захід­ної Європи, де досить високим був дрібнобуржуазний рівень, а саме: Австрії, Італії, Іспанії, Португалії, Франції, Росії, Швей­царії. Основоположниками світового анархізму прийнято вва­жати представників Франції Ж-П. Прудона, який і ввів термін “анархізм”, Ж. Грава, Німеччини — М. Штірнера, Англії — В. Годвіна, Росії — М. Бакуніна і П. Кропоткіна. їхні концепції були побудовані на різних філософських та моральних умовах. Але, в той же час, всі ці мислителі вважали головною причи­ною соціального гноблення, експлуатації і знегод державу та її політичні і правові інститути. Теоретики анархізму однаково негативно ставилися до всіх існуючих типів державного уст­рою: самодержавства, конституційної монархії, буржуазно-де­мократичної республіки, диктатури пролетаріату, тобто до всіх форм організації суспільства “згори вниз” [6].

Сучасники охрестили початок XX століття “століттям теро­ру і тероризму”. Це дійсно так, бо головна мета анархічного те­рору полягає в знищенні будь-якої влади, шляхом здійснення терактів проти представників цієї влади, підняття українського народу проти існуючого ладу, помсти найвищим урядовцям та тим, хто веде боротьбу з революціонерами, а також розправи зі зрадниками та провокаторами. В світовій історії батьківщиною терору небезпідставно вважають Францію, достатньо пригадати Велику Французьку революцію та Паризьку комуну, а терориз­му — Росію періоду Жовтневої революції 1917 р.

Україна на початку XX століття являла собою один з най­більш розвинених у промисловому відношенні регіонів не тіль­ки Російської імперії, але й світу [7]. Капітал глибоко проникав в усі галузі економіки, що призводило до створення великих промислових центрів, таких як Донбас, Кривий Ріг, Катери­нослав, Харків та інші міста. Внаслідок концентрації промис­ловості з’являються монопольні підприємства, котрі посідають найголовніше місце в Україні, вони тісно пов’язані не тільки з російською буржуазією, й з іноземним капіталом [8]. В Україні відбувається процес зрощення монополій з державними струк­турами і, як результат процесів капіталістичного розвитку, в країні формується нова суспільна сила — робітничий клас.

Тяжкий економічний стан українських трудящих доповню­вався і національним гнобленням, котре мало прояв у деспотиз­мі поліцейської держави і грабунку з боку іноземного капіталу, а також й кризовими явищами, викликаними війною з Япо­нією. Ці причини загострювали соціально-класові протиріччя в суспільстві і створювали необхідні передумови для револю­ційної боротьби. Таким чином, існуюча політична і суспіль­но-економічна обстановка в Україні не могла не викликати до життя анархічні настрої. У робітничих мас України з’явилось усвідомлення необхідності боротьби з державою і капіталом як головної мети звільнення особистості від гноблення.

Розповсюдженню ідеології анархізму в Україні сприяли і помірковані політичні програми низки політичних партій, зок­рема соціал-демократів, які не задовольняли запити народних мас. В резолюції одного з робітничих зборів в Катеринославі відзначалося, що “соціал-демократи стільки років працюють і нічого не можуть, анархісти тільки з’явилися, а уже стільки зробили” [9].

Україна в період революції 1905-1907 рр. була центром рево­люційного тероризму, на її теренах починають існування ана- рхо-терористичні організації “Потрошителі живота”, “Таємна дружина”, “Кровава помста”, “Південні бунтарі”, “Миколаїв­ська комуна”, “Свобода всередині нас” та ін. [10], до лав яких потягнулися тисячі обивателів, деякі з котрих були потенцій­ними терористами, оскільки вбачали у терорі найефективнішу форму боротьби із самодержавством. Анархістські угруповання швидко набирали темп за допомогою безмотивного і аграрного терору.

На початку ХХ століття в Україні був досить поширений есерівський тероризм, який дещо пізніше перейшов на плат­форму анархічного. Таким прикладом можуть бути терористи м. Одеси I. Гроссман і К. Ерделевський, які починали свою революційну діяльність як соціал-демократи, але невдовзі пе­рейшли до лав анархістів. Багато царських урядовців вважали, що усі терористи є анархістами. Анархо-терористичні об’єднан­ня в Україні були невеликими, справжніми терористами були одиниці, хоча практично всі члени цих гуртків говорили про теракти та їхній вплив на суспільство. Однак до анархо-терори - стичних груп ішли люди, далекі від революційних ідеалів.

Проте в добу революції 1905-1907 рр. ідеї анархізму посту­пово відійшли на другий план: переважаючим став тероризм. Терористи Києва, Одеси, Катеринослава, Харкова та інших міст України розробляли плани терактів [11], які здійснювали не тільки в Україні, а й за її межами. Теракти, здійснені анархіс­тами, не були такими вагомими, як у есерів, але вони сприяли зростанню кількості жертв тероризму [12]. Слід підкреслити, що анархістський терор був масовим та некерованим. Членами анархо-терористичних формувань були, у переважній більшос­ті, декласовані елементи, карні злочинці, або просто люди, які не мали жодних перспектив на майбутнє достойне життя.

Перший теракт в Україні було здійснено у липні 1905 року ніжинськими анархістами. Член ніжинської групи анархістів - терористів, робітник Абрам Малий вчинив замах на поліцей­ського пристава м. Ніжина Крещанівського, за що його було засуджено до страти, заміненої 20-ма роками каторги [13]. До Ніжина з’їхалися терористи з Білостока, Києва, Одеси, Лодзі. Теракти, здійснені анархістами, викликали страх в усій Черні­гівській губернії. Губернатор Чернігова був змушений розши­рити штат поліції до 17 осіб та збільшити кількість жандармів у всій губернії. Поліція вжила необхідних заходів щодо бороть­би з анархістами-терористами, і вже до кінця 1905 р. анархіч­ний тероризм у Ніжині було припинено.

Серед анархістських бойовиків більшість представників була єврейської національності. Тому не дивно, що після вищезгада­них подій в м. Ніжині центрами анархічного терору в Україні стали Одеса та Катеринослав [14].

Навесні 1905 р. Ф. Штейнбергом була організована “Кате­ринославська група робітників анархістів-комуністів”. Споча­тку її діяльність полягала в агітаційно-пропагандистській ро­боті, спрямованій на залучення пролетаріату до анархістського руху. Значна увага приділялась вивченню теоретичних основ анархізму, проведенню бесід; до роботи залучались представни­ки соціал-демократів. Але пізніше головним засобом боротьби катеринославських анархістів були акти “економічного” і “по­літичного терору”, а також експропріації. Суть “економічного терору” полягала в тому, що терористичні акти здійснювалися проти представників адміністрації, не пов’язаних з державни­ми структурами. Терористи здійснювали напади на директорів промислових підприємств, фабрикантів, або примушували їх піти на поступки під час страйків [15]. 4-го жовтня 1905 р. в м. Катеринославі у власній квартирі динамітною бомбою анар - хістами-бойовиками було убито директора машинобудівного за­воду. 7-го березня 1907 р. анархіст Г. Аршинов убив начальни­ка залізничних майстерень у м. Олександрівську [16]. Це були перші акти “економічного терору” в Лівобережній Україні. Ха­рактерною особливістю анархічного терору в м. Катеринославі були акції “немотивованого терору”. Стався випадок, коли ана - рхісти-терористи збирались кинути бомбу в міністерський по­тяг. Довідавшись, що міністр не поїде, анархісти кинули бомбу у звичайний вагон першого класу, у “буржуазію взагалі” [17].

Розвиток масового селянського руху в Україні гостро по­ставив перед анархістами питання про ставлення до стихійних форм селянської боротьби. Українські ідеологи анархізму пе­ршими заговорили про необхідність залучення до революцій­ного руху селянства. Вони висували гасло: “Земля належить тим, хто її обробляє!” [18]. “Тільки самі, працюючи над своїм звільненням, тільки насильницькою боротьбою селяни можуть вийти з нестерпного стану хронічних голодовок і постійних знущань “усякого” над їхньою особою. Якщо ж селяни, скла­вши руки, будуть терпляче сподіватись на допомогу ззовні або з неба, то тим самим вони прирікають себе і своє потомство на голодування. Єдиний вихід — селянські повстання із захоплен­ням землі” [19].

Аграрний терор став єдиним засобом самозахисту від “роз­лютованих панів і начальства” [20]. Прикладом застосування аграрного терору є діяльність Гуляйпольської анархо-терорис - тичної “Спілки бідних хліборобів”, яка діяла в Катеринослав­ській губернії. Організаторами групи були Вольдемар Антоні, Олександр та Прокіп Семенюти. Члени групи називали себе анархістами-комуністами й були виразниками настроїв тієї ча­стини селянства, ідеалом якої була побудова безвладного сус­пільства. Характерною особливістю “Спілки бідних хліборобів” був безмотивний терор, об’єктами якого були сільська буржуа­зія, поміщики, чиновники. Не дивно, що в цей період правля­ча верхівка зображувала анархіста бездушним громилою, який тримав в одній руці ніж, а в другій — бомбу, який сіяв жах і безвладдя, хаос і смерть [21]. В жовтні 1906 року до “Спілки бідних хліборобів” було прийнято 17-ти річного юнака — Не­стора Махна, який більш року брав активну участь у різнома­нітних “ексах”.

У зв’язку з тим, що терористичні акти викликали поліцей­ські репресії, які, в більшості випадків, призводили до розгро­му анархістських формувань, анархічний терор почав згасати у 1908 р., хоча й у наступні роки траплялися поодинокі терорис­тичні акції [22]. Після поразки революції 1905-1907 рр. багато хто з анархістів емігрував з України. Центрами української еміграції стали Франція, Англія, США і Швейцарія. Анархіст­ські групи і гуртки розташувались і продовжили своє існуван­ня у Парижі, Лондоні, Женеві, Лозанні, Цюріху [23].

Тільки після повалення самодержавства в 1917 р. у анархі­стів з’явилася можливість вільно пропагувати свої ідеї в Укра­їні. Розгорнули активну роботу видатні діячі анархістського руху — колишні емігранти і засланці: П. Аршинов, І. Грос - сман-Рощін, А. Карелін, М. Корн, Я. Новомирський, А. Ша - піро, А. Барон та інші. Деякі з вищезгаданих анархістів були звільнені з тюрем.

За короткий проміжок часу — з лютого по жовтень 1917 р. анархістські групи були відновлені у більшості міст України, у тому числі в Катеринославі, Одесі, Києві, Харкові. Заново створені численні друкарні приступили до легального випуску анархістської літератури. Почався регулярний випуск друкова­них видань. Газета “Хліб і Воля” виходила у Харкові, “Свобода всередині нас” — у Києві.

18-22 липня 1917 р. у м. Харкові з ініціативи українських анархістів відбулася перша легальна конференція анархістів, на якій були представлені федерації і групи із 17 міст. Серед них делегати анархістів Харкова, Києва, Одеси, Єлисаветграда та інших міст. Анархістами було визначене головне завдання: розширення анархістського революційного руху до меж соціа­льної революції і перехід до анархістського ладу [24].

Значну роль відіграли анархісти в Жовтневому перевороті 1917 р.: вони постійно підкреслювали і роз’яснювали своє не­довір’я до КП(б)У, скептично ставились до гасла “Вся влада Радам!”. В жовтні 1917 р. анархісти починають викриття недо­статності та безрезультативності політичної діяльності “зверху” нового уряду. Анархісти наполягали на необхідності негайно приступити до соціально-економічного розвитку “знизу”, мож­ливому тільки на основі безвладної, а не партійно-політичної організації. Але радянське керівництво взяло вирішення всіх завдань в свої руки, монополізувавши владу. Партійні з’їзди продовжували мати чисто політичний характер в той час, коли економічне становище було нестабільним і набувало загрозли­вого для революції характеру. На підтвердження вищесказа­ного можна навести висновок Брестського миру, котрий став першою серйозною ознакою початку неминучої, за таких умов, покірності мас і авторитарності нової влади. В Центральній Україні з’являються анархо-терористичні загони, очолювані місцевими отаманами Марусею Нікіфоровою, Нестором Мах - ном, Миколою Григор’євим, отаманом Зеленим та іншими, які активно протестують проти австро-німецьких та угорських оку­пантів, військ Державної Варти гетьмана П. Скоропадського, а також частин Добровольчої армії генерала А. Денікіна.

Особливу роль відіграла Конфедерація Анархістських Ор­ганізацій України “Набат”, яка виникла наприкінці 1918 р. і об’єднала майже всі анархічні групи України. Як у періоди­чній пресі, так і в усній пропаганді, анархісти розглядали ставлення до рад, до робітничих організацій, до селянського питання і, в цілому, до завдань революції [25]. Члени Кон­федерації “Набат” не приховували свого негативного ставлен­ня до комуністичної влади і перебували до січня 1918 р. на платформі здійснення соціальної революції. Одразу діяльність Конфедерації “Набат” накликала на себе гнів більшовицької партії. Анархісти в українських умовах змогли деякий час чи­нити опір. Організація “Набат” підтримувала тісний зв’язок з Всеросійською Федерацією Анархічної Молоді, яка виникла в 1918 р. в Москві. Її члени брали активну участь в боротьбі з контрреволюцією в Україні.

В Україні найбільш значуще анархісти проявили себе як контрреволюційна сила у махновських формуваннях 1918­1921 рр. [26]. На наш погляд, махновський рух не був ви­значеною анархістською організацією. Махновщина являла собою масовий соціальний рух українського народу, вона стояла на порозі здійснення соціальної революції, йшла під анархічними гаслами, а також відстоювала принципи суспі­льного і господарчого самоврядування селянських і робітни­чих мас.

Махновський рух відіграв важливу роль в історії Української революції та громадянської війни 1918-1921 рр. Поразка в боро­тьбі проти наступу українських, німецьких та австро-угорських частин мала тяжкі наслідки для анархістського руху, призвівши майже до повного руйнування анархістських груп. Проте вже влітку-восени 1918 р. анархістам вдалося відновити свою актив­ність в Україні. В союзі з іншими ліворадикальними угрупо­ваннями анархісти взяли участь у боротьбі з режимом гетьмана П. Скоропадського. Розгортанню анархістського руху в Україні сприяв значний вплив найбільш радикально налаштованих ана­рхістів з Росії.

Суть програми анархістів полягала в здійсненні “третьої соціальної революції”, яка повинна була остаточно знищити залишки капіталу і повалити владу більшовиків, оскільки по­літика останніх буцімто не відповідала корінним інтересам ро­бітників і селян [27].

На жаль, партійно-політичний, державний шлях привів Україну у глухій кут: фактичне припинення самостійності на­родних мас розклало революцію, а відсутність твердої економі­чної бази призвела до розриву міста з селом (село вдається до ворожих відносин з містом); українські трудящі були озлобле­ні, розчаровані, байдужі; створені всі умови для контрреволю­ційної діяльності.

Лідери анархістського руху стверджували, що більшовики неспроможні забезпечити життя трудящих на основі безпар­тійності та безвладдя. Маючи репресивні органи і здійснюючи кривавий червоний терор, комуністи у майбутньому посилять гніт влади. Більшовики йдуть поруч з анархістами до самого захвату влади. Як тільки мета більшовиків — влада — досяг­нута, то більшовики, по суті перестають бути революціонерами.

Їхня революційність залишається тільки у вигляді дзвінких слів і яскравих гасел. Радянська влада не спроможна визнати свої помилки.

Анархісти України заважають більшовикам, вони не бажа­ють підкорятися радянській владі. Швидке зростання анархо- махновського руху її лякає. Більшовикам необхідно припини­ти діяльність анархістських об’єднань України, ліквідувати анархістський рух. Почались розгроми організацій анархістів, які супроводжувались, в більшості випадків, актами насилля

І сваволі, безглуздого вандалізму з боку чекістів і озлоблених червоноармійців: побиттям, руйнуванням приміщень, знищу­ванням літератури. Крім того, радянська влада, час від часу, займалася організацією генеральних погромів анархістів у ве­ликому масштабі. Як приклад можна навести розгром анар­хічної Конфедерації “Набат” в Харкові, Києві, Катеринославі, переслідування, арешти та вбивства махновців, взяття заруч­ників. Більшовистська преса веде добре сплановану компанію проти анархістів, вдаючись до наклепу, брехні, фальсифікації.

Розглянувши діяльність анархістських бойових угруповань в Україні на початку ХХ століття, можна зробити такі висновки: 1) ефективні терористичні акти сприяли зростанню популяр­ності анархістських формувань серед населення; 2) анархічний терор був невід’ємною складовою частиною боротьби народних мас проти самодержавства; 3) терористичні акти, здійснені ана - рхістами-бойовиками, мали короткочасний вплив, оскільки за ними йшли поліцейські арешти, котрі призводили до розгрому анархістських груп; дії анархістських гуртків були нетривали­ми — 5-6 місяців, анархістів переслідували жандарми, йшли арешти анархістів, судові процеси, які нерідко завершувалися смертними вироками або каторжними роботами.

Джерела та література:

1. Бабічева О. С. Історія анархістського руху в Україні //Науково-те­оретичний і громадсько-політичний альманах “Грані”. — Дніпро­петровськ. — 2006. — №6 (50) листопад — грудень. — С. 28.

2. Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХ — ХХ ст. Історичні нариси. /Авторський колектив Д. В. Архірейський, О. Д. Бажан, Т. Б. Бикова та ін. під керівництвом С. В. Кульчицького. — К.: Наукова думка, 2002. — 950 с.

3. Волковинський В., Ніконова І. Революційний тероризм в Російсь­кій Імперії і Україна. (Друга половина XIX — початок XX ст.). — К.: Старий світ, 2006. — 416 с.

4. Там само. — С. 215.

Б. Політичний терор і тероризм в Україні. XIX — XX ст. Історичні нариси. — С. 36.

6. Бабічева О. С. Історія анархістського руху в Україні. — С. 29.

7. Бойко О. Д. Історія України: Посібник. — К.: Академвидав, 2004. — С. 285-286.

8. Бабічева О. С. Історія анархістського руху в Україні. — С. 29.

9. Приложение к Буревестнику. — 1907. — №6-7. — С. 12.

10. Центральний державний архів органів управління і влади Укра­їни. — Ф. 335. — Оп. 1. — Спр. 15. — Арк. 33-36; Ф. 705. — Оп. 2. — Спр. 3. — Арк. 54; Ф. 1597. — Оп. 1. — Спр. 42. — Арк. 70-72; Ф. 1597 — Оп. 1. — Спр. 102. — Арк. 106, 107, 119.

11. Там само.

12. Політичний терор і тероризм в Україні. XIX — XX ст. Історичні нариси. — С. 97.

13. Волковинський В., Ніконова І. Зазнач. праця. — С. 216.

14. Центральний державний архів органів управління і влади Украї­ни. — Там само.

15. Політичний терор і тероризм в Україні. XIX — XX ст. Історичні нариси. — С. 100.

16. Там само. — С. 101.

17. Горев Б. И. Анархисты, максималисты, махаевцы. — Пг., 1918. — С. 19.

18. Xлеб и Воля. — 1903. — №3. — С. 2.

19. Бабічева О. С. Історія анархістського руху в Україні. — С. 30.

20. Xлеб и Воля. — 1903. — №3. — С. 4.

21. Белаш А. В., Белаш В. Ф. Дороги Нестора Махно. Историческое повествование. — К.: РВЦ “Проза”, 1993. — С. 36.

22. Політичний терор і тероризм в Україні. XIX — XX ст. Історичні нариси. — С. 101.

23. Бабічева О. С. Історія анархістського руху в Україні. — С. 30.

24. Там само. — С. 31.

25. Открытое письмо к Партии Коммунистов (большевиков). Изд-во Конфедерации Анархистских Организаций Украины “Набат”. — Июнь 1919. — С. 3.

26. Бабічева О. С. Історія анархістського руху в Україні. — С. 31.

27. Волковинський В. М. Батько Махно. — К.: Товариство “Знання” України, 1992. — С. 33.


Бабичева О. С. Анархический террор в Украине в начале XX века.

В статье рассматриваются причины и условия, способствующие возникновению анархических идей в Украине; первые террорис­тические акты анархистов в Нежине и Екатеринославе; разгром полицией анархических групп в 1908 р.; конфедерация “Набат” и махновские анархисты.

Babicheva H. S. Anarchical terror in Ukraine in the beginning of the 20th century.

The article analyzes the reasons and conditions that contributed to the arising of the anarchic tendencies in Ukraine as well as the first anarchic-terrorist acts in Nizhyn and Katerynoslav; the defeat of the anarchistic groups by the police in 1908; the Confederacy “Nabat” and Makhno's anarchists.