Головна Історія Інтелігенція і влада СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ХАРАКТЕР ТА ПЕРІОДИЗАЦІЯ «ПОМАРАНЧЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ» 2004 РОКУ
joomla
СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ХАРАКТЕР ТА ПЕРІОДИЗАЦІЯ «ПОМАРАНЧЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ» 2004 РОКУ
Історія - Інтелігенція і влада

А. А. Іщенко

Ключові слова: революція, палацовий заколот, президентські вибори, революційна ситуація, «помаранчева революція».

Ключевые слова: революция, дворцовый переворот, президент­ские выборы, революционная ситуация, ««оранжевая революция».

Key words: revolution, palace coup, presidential elections, the revo­lutionary situation, ««Orange Revolution».

Будь-яке історичне явище вимагає всебічного осмислен­ня й наукового узагальнення. Не є виключенням і безпреце­дентні за масштабом участі рядових громадян українські події листопада-грудня 2004 року. За даними моніторингу Інституту соціології НАН України, «осінньо-зимові події 2004 року мали справді великий розмах: учасником революції визначив себе кожен п’ятий (20,8 %) українець. До категорії «учасників» від­несено респондентів, які на запитання анкети «Чи брали Ви участь в акціях протесту в період помаранчевої революції?» відповіли: «брав участь в акціях у Києві», «брав участь в ін­шому місті» й «допомагав мітингуючим (продуктами, речами, грошима тощо» [1, 62].

Сучасна економічна криза, що породжує несприятливі тен­денції розвитку світової економіки й повільно охоплює не тіль­ки Україну, а й більш економічно розвинуті країни; суттєве погіршення становища широких мас трудящих усього світу; загострення соціально-політичних відносин не тільки в на­півзалежних країнах, але і в країнах ядра капіталізму; низка вдалих і не дуже політичних революцій в арабських країнах; назрівання великої війни в серці планети — на Близькому Схо­ді; неоліберальна глобалізація, революція інформаційних тех­нологій і надвисока взаємозалежність сучасного світу — все це вказує на те, що, найімовірніше, Україні в найближчі роки з науково точною неминучістю не уникнути світових тенденцій розвитку, а значить і відповідного загострення внутрішньопо­літичної ситуації в країні. Врешті-решт неспокійні регіональні тенденції політичного розвитку в Росії, Білорусі та Казахстані останнім часом тільки вказують нам негативні вектори ймовір­ного розвитку нашої країни. Рано чи пізно перед нами постане дилема і ми опинимось перед вибором: «закручування гайок» зверху або соціальна революція знизу? Такі невтішні прогнози змушують нас раз у раз повертатись до історичного досліджен­ня та аналізу подій 2004 року в Україні (які тоді з ряду при­чин так і не стали революцією), адже соціальні причини, які виштовхнули людей на Майдан, не знайшли свого остаточного розв’язання і продовжують діяти і нині. В цьому сенсі наукове історичне вивчення подій 2004 року в Україні є одним з наріж­них каменів для розуміння сьогоднішньої ситуації в Україні та динаміки її подальшого розвитку.

В історіографії «помаранчевої революції» на даний момент різко вирізняються достатньо поверхові напрямки — умовно «романтично-позитивний» та «критично-негативний», шляхи до подолання яких розпочинаються тільки разом із усвідомлен­ням наслідків подій листопада-грудня 2004 року, їх суспіль­ним переживанням та неупередженим науковим аналізом.

Яскравим прикладом «романтично-позитивного» напрямку історіографії є досить ґрунтовна, з претензією на систематиза­цію, робота Станіслава Кульчицького «Помаранчева револю­ція» [2]. Книга присвячена 200-денній епопеї президентських виборів 2004 року. Автор — палкий прихильник цивілізацій - ного підходу, заідеологізованої та розкрученої в часи «холод­ної війни» теорії тоталітаризму та євроатлантичної цивіліза­ції, переконаний, що «помаранчева революція» — справжня, і вона є окремою ланкою в ланцюзі революцій, які відбулися на території Східної Європи. На його думку, їх несхожість на ві­домі історії революції пояснюється об’єктивними обставинами виходу посткомуністичних країн з «мутантної комуністичної цивілізації» на загальнолюдський шлях розвитку. Підсумову­ючи свою роботу у 2005 році, Станіслав Кульчицький пише: «Якщо на Помаранчеву революцію дивитися з перспективи століття, то стає зрозумілим: це велика історична подія. Нею завершився посткомуністичний період в житті українського суспільства» [2, с. 336]. Ця робота цікава для нас перш за все досить чіткою фіксацією подій та першою, хоч і не дуже вдалою спробою періодизації та систематизації «помаранчевої революції».

Різновид «романтично-позитивного» напрямку з ухилом в ідеологічні міфи консервативного українського націоналізму представлений в збірці «Помаранчева революція — пробуджен­ня нації» [3], що вийшла друком в Одесі в 2006 році. Спільною темою всіх матеріалів є «помаранчева революція» та пов’язані з нею культурні, суспільно-політичні та соціально-економічні трансформації українського суспільства. Проте беззаперечну увагу привертають до себе матеріали Олександра Музичка, які наскрізь пронизані ідеологемами цивілізаційного підходу та забобонами українського націоналізму. Один з авторів збірки так і пише: «Це було національне за характером протистояння етнічних українців і тих, хто відчув себе такими з «російсько- совєцьким народом» і його внутрішніми та зовнішніми (росій­ською владою та спецслужбами) верховодами, україноцентриз - му з російськоцентризмом» [3, с. 59-60]. Однак в цілому збірка корисна для нас деякими матеріалами щодо статистичного ана­лізу економічних процесів відповідного періоду, представлених окремими роботами інших авторів.

Як приклад «критично-негативного» напрямку варто відзна­чити книгу українського історика і політолога Костя Бондарен­ка «Леонід Кучма. Портрет на фоні епохи», що побачила світ у 2007 році [4]. Це не біографічна книга в звичайному розумінні цього слова, а намагання дослідити феномен української полі­тики на протязі 13 років незалежності України, завершенням яких стали події листопада-грудня 2004 року, через діяльність другого президента України Леоніда Кучми — показати логічні ланцюжки, взаємозв’язки, причинно-наслідковий ряд того, що відбувалося в українській історії. Автор висуває багато гіпотез відносно тих або інших подій та явищ, іноді ці висновки до­статньо провокативні та незвичні. Підсумовуючи свої висновки щодо «помаранчевої революції», Кость Бондаренко зауважує: «Майдан став головною рейдерською атакою в історії Украї­ни. Адже що таке рейдерство? Це захоплення міноритаріями якогось об’єкта і встановлення через незаконну постанову суду права на володіння суб’єктом. При цьому найчастіше рейдери залучають до участі в акції захоплення широкі маси громад­ськості... » [4, с. 603]. Проте робота Бондаренка, незважаючи на її природну суб’єктивність, корисна для дослідників наявністю рідкісних фактів щодо подій 2004 року.

Цікавим є збірник під редакцією Михайла Погребинського «Помаранчева революція. Версії, хроніка, документи», що по­бачив світ у 2005 році [5]. Це одна з перших спроб сформу­лювати деякі попередні висновки щодо причин, рушійних сил, загального характеру і наслідків «помаранчевої революції». На превеликий жаль, більшість авторів цього збірника так і не змо­гла відійти від теорії «цивілізаційного розколу» регіону, конти­ненту, світу. В якості такого «прикладу» можна навести статті Володимира Малинковича [5, с. 19-51], Андраніка Міграняна [5, с. 76-85] та Аркадія Мошеса [5, с. 86-94]. Натомість збірник є важливим для нас з точки зору наявності потужної джерель­ної бази: результатів трьох турів виборів, документів часів «по­маранчевої революції», статистичних даних стосовно економіч­ної ситуації в Україні відповідного часового проміжку.

Напевно, найбільш зваженим дослідженням з новітньої іс­торії України є праця Георгія Касьянова «Украина 1991-2007: очерки новейшей истории» [6]. Праця представляє собою ши­року панораму фактів і подій в Україні після отримання нею статусу незалежної держави. Головні сюжетні лінії — зміни в політичній системі, становлення структур державної влади, формування нації, проблеми прав людини, масштабні зміни в економіці, соціальній сфері, в моделях соціальної поведінки. Для нас робота цікава логічним та зв’язаним викладом подій листопада-грудня 2004 року, оригінальними висновками та концепціями, намаганням системно проаналізувати основні версії досліджуваних подій.

Автор цієї статті, коротко критикуючи історичні розвідки інших дослідників, не ставить собі за мету ґрунтовну критику цих праць, а поряд із констатацією історіографічної цінності цих досліджень, лише змушений вказати на пануючі у відпо­відному середовищі ідеологеми та випливаючі з цього помилки. Власне, сам автор статті намагається дивитися на історію не з точки зору держави Україна, держави Російська Федерація чи будь-якої іншої держави сучасності або минулого, не з точки зору тої або іншої «цивілізації», а з точки зору трудящих мас. Бо чудово розуміє: будь-яка держава — лише апарат насилля правлячого класу (зрозуміло якого в нашому випадку), а «ци­вілізацій у множині», як довів Андре Гундер Франк, взагалі не існує [7].

Через обмеженість обсягу статті спробуємо лише коротко окреслити шляхи розв’язання проблеми щодо центрального пи­тання дискусії, яка точиться і сьогодні — визначення загально­го характеру «помаранчевої революції» та у відповідності з цим виробити схему періодизації помаранчевих подій 2004 року в Україні.

«Помаранчева революція» — це революція чи палацовий за­колот? Що це було? На жаль, серед дослідників в оцінці цього явища новітньої історії України водорозділ в основному проля­гає по лінії «Захід — Схід», «Європа — Росія», «євроатлантич­на цивілізація — комуністична/посткомуністична цивілізація» і т. д., тобто в тих або інших інтерпретаціях панує т. зв. «циві - лізаційний (плюралістичний) підхід», що намагається оцінюва­ти історію з точки зору боротьби різнополюсних «цивілізацій», а це в свою чергу неминуче тягне за собою хаотичні помилки в оцінках щодо досліджуваної теми. При цьому можна констату­вати, що ця головна помилка, немов вірусна хвороба, пронизує праці багатьох дослідників, незалежно від полюсу політичного суб’єктивізму авторів.

На наш погляд, масові акції протесту на Майдані напри­кінці 2004 року, зрозуміло, не стали навіть «політичною» ре­волюцією. Вони не призвели ні до перерозподілу влади хоча б у межах одного буржуазного класу, ні до модернізації форм експлуатації трудящих. Історик Георгій Касьянов це підтвер­джує, визнаючи, що: «в результаті «помаранчевої революції» не відбулося глибинних змін ні в системі влади (незважаючи на так звану «політичну реформу»), ні в системі суспільних від­носин, ні в економіці. Свого роду «побічним продуктом» подій листопада-грудня 2004 р. стала «конституційна реформа», яка дещо змінила нестійкий баланс влади на користь парламенту і уряду, проте мало вплинула на суть реальної політики, що залишилася, як і раніше, предметом з’ясування стосунків між групами інтересу/впливу» [6, с. 326-327].

Отже, по мірі часового віддалення від досліджуваних подій, впевнено можемо констатувати: українці поміняли президента, губернатора, мера, але єдиною зміною стала конституційна ре­форма, яка дещо зменшила повноваження президента і перене­сла центр влади у стіни парламенту, де фінансово-промислові групи капіталістів через парламентські фракції своїх кишень­кових партій тепер більш самостійно, без «батьківської» тур­боти президента вирішували відповідні питання самостійно. Врешті-решт, вибуховий соціальний протест, що б не лежало в його основі, був однозначно і чітко каналізований у бік бо­ротьби за «рятівника нації». В Україні події листопада-грудня 2004 року не були революцією у власному значенні цього сло­ва, оскільки не призвели до зміни ані системи, ані режиму. Ре­волюційні лише за зовнішньою формою події листопада-грудня 2004 року за своєю внутрішньою суттю у революцію не пере­творилися.

Проте навряд чи ми маємо право стверджувати, що події листопада-грудня 2004 року в Україні були класичним палацо­вим заколотом, адже у вирі подій брали участь мільйони маси наших співвітчизників, а ступінь їх вуличної самоорганізації, незважаючи на відсутність чітко сформульованої самостійної класової позиції, у підсумку в найбільш вирішальний момент дозволила помаранчевому бізнес-угрупованню тимчасово пере­могти, адже все визначалося реальним співвідношенням сил на вулицях і майданах. За Ющенком і «помаранчевими» стояли сотні тисяч людей, готових на крайні заходи аж до насильниць­кого повалення влади, і зосереджені вони були не на периферії, а в столиці. Останній факт отримав вирішальне значення. На­томість Янукович і «біло-сині» подібної вуличної підтримки людей не мали. Варто лише нагадати, що схожість у методах не завжди означає ідентичність змісту та суті. Народні маси, які зіграли вирішальну роль у перемозі «помаранчевих», за великим рахунком, не змогли піднятися до рівня самостійного соціального, а значить і політичного актора.

Натомість, на наше переконання, на період з 22 листопада до 1 грудня 2004 року в країні склалося класичне становище, яке за ленінським визначенням іменується не інакше, як рево­люційною ситуацією. Спробуємо це довести.

Саме поняття революційної ситуації та її головні ознаки першим науково визначив і запровадив у світову історіографію Володимир Ленін [8]. Радянські історики канонізували його визначення і, як правило, підганяли під нього факти, іноді до­водячи це до абсурду. Останнім же часом критики Леніна, по­ряд з усім іншим, намагаються відкинути і його положення про революційну ситуацію, але спростувати ленінську аргумен­тацію так і не спромоглись. Саме тому ми вважаємо, що і саме поняття революційної ситуації, і її ознаки цілком правомірні в ленінській інтерпретації.

Отже, що таке революційна ситуація? Сукупність об’єктивних умов, що відбиває криза даного економічного, соціального, по­літичного ладу і які створюють можливість революції. Голо­вними ознаками революційної ситуації Ленін назвав три на­ступних об’єктивних чинника, які, власне, і утворюють — в неодмінній їх сукупності — революційну ситуацію як таку:

«1) Неможливість для панівних класів зберегти в незмінно­му вигляді своє панування; та чи інша криза «верхів», криза політики панівного класу, що створює тріщину, в яку про­ривається невдоволення і обурення пригноблених класів. Для настання революції зазвичай буває недостатньо, щоб «низи не хотіли», а потрібно ще, щоб «верхи не могли» жити по- старому.

2) Загострення, вище звичайного, нестатків і бід пригнобле­них класів.

3) Значне підвищення, в силу зазначених причин, активнос­ті мас, що в «мирну» епоху дають себе грабувати спокійно, а в бурхливі часи залучаються, як всією обстановкою кризи, так і самими «верхами», до самостійного історичного виступу» [8, с. 218].

В Україні всі ці три головні об’єктивні ознаки революційної ситуації сукупно склалися 22 листопада 2004 року. Що саме дає нам підстави для таких тверджень?

По-перше, в результаті розколу українських верхів ми спо­стерігали неможливість панівного класу зберігати в незмінно­му вигляді своє панування, ситуація, коли верхи не можуть правити по-старому. Однак розкол, тріщина панівного класу, що почали визрівати відразу після «справи Гонгадзе» і від­ставки Ющенка і Тимошенко з урядових посад ще в 2001 році, були досить-таки особливими. До своєї відставки з посади прем’єр-міністра в офіційному зверненні Ющенко назвав пре­зидента Кучму не інакше як «батьком» [9]. Доречний психоло­гічний момент підмітив Кость Бондаренко: «Одного разу один з представників близького кола Ющенка у приватній бесіді на моє запитання щодо такої поведінки Віктора Андрійовича сказав: «А ти коли-небудь бачив портрет батька Ющенка? Він був дуже схожий — зовнішньо — на Кучму. У Кучмі Ющенко бачить своєрідного «духовного батька». У нього є внутрішні комплекси та бар’єри. Це щось фрейдистське — він боїться підняти руку на батька» [4, с. 393]. Але головне, що «напе­редодні «помаранчевої революції» і Пінчук, і Кучма, і Путін в різний час і незалежно один від одного заявляли з приводу протистояння Ющенка і Януковича, що мова йде про пред­ставників однієї і тієї ж команди. Кучма навіть висловив жаль, що вона розкололася. Але незважаючи на розкол, між її представниками діяло щось на зразок джентльменської угоди. І з того і з іншого боку активно використовувалася техноло­гія компромату, але при цьому опоненти дотримувалися табу лише на одну тему. Правдива розповідь про те, хто і яку лепту вніс у безпрецедентне знущання над народом України, його фактичне пограбування в перше десятиріччя незалежності — це просто невичерпне джерело інформації для очорнення су­противника. Однак ні Ющенко, ні Янукович з цього джерела чомусь не черпали» [10].

По-друге, ми бачили різке загострення вище звичайного потреб пригноблених класів, коли низи не хочуть жити по- старому. Безперечно, не підлягає сумнівам, що основні по­казники розвитку української економіки в зазначений період мали позитивну динаміку [11, с. 922], особливо на тлі ката­строфічного періоду 1990-х. Проте середня заробітна платня по країні на початок 2004 року становила 103 дол. США, тоді як у Росії — 249 дол., Казахстані — 192 дол., Білорусі — 139 дол., у Польщі і Чехії — більше 600 дол. [12, с. 78]. Це нижче за межу бідності, встановлену Світовим Банком для пострадян­ських держав — 4 дол. США на людину в день (у більш розви­нутих країнах цей показник становить 14 дол.). В означений період в Україні спостерігається суттєве зниження рівня спо­живання у 1,2-3 рази майже по всіх продуктах споживання і у 2,5-5,7 рази по побутових товарах [13, с. 128, 172]. В пошуках кращої долі до 7 мільйонів українців, а це близько чверті всьо­го працездатного населення, знаходяться за кордонами Укра­їни на заробітках, більше мільйона офіційно зареєстровані в статусі безробітного [11, с. 922]. До самого початку президент­ської виборчої кампанії в липні 2004 року розмір мінімальної студентської стипендії складав 34 грн (7 дол.), після — 116 грн (23 дол.). Указом Президента України № 199/2004 від 17 люто­го 2004 року «Про заходи щодо вдосконалення системи вищої освіти України» — Кабінету Міністрів України запропоновано «установити з 1 липня 2004 року мінімальні розміри стипендій для студентів вищих навчальних закладів ІІІ-ІУ рівнів акреди­тації — 30 відсотків, для студентів вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації — 25 відсотків, для учнів професійно - технічних навчальних закладів — 20 відсотків встановленого законом прожиткового мінімуму» [14]. Таким чином, офіційно підтверджувалося, що студент не може отримувати навіть про­житковий мінімум (офіційний прожитковий мінімум в черв­ні 2004 року складав 386,73 грн. на місяць, що дорівнювало близько 76 дол. США) [15].

Соціолог Олена Симончук, підсумовуючи своє досить об­ґрунтоване дослідження щодо класового складу учасників «по­маранчевої революції», яке спирається на низку серйозних опитувань, пише: «Не применшуючи ролі робітників та інших верств населення в помаранчевій революції (їхній внесок у справу революції був значним) та віддаючи належне студентам як найактивнішим її учасникам, зазначимо, що головною со­ціальною базою й рушієм її був середній клас, що складався як з підприємців, так і з фахівців та менеджерів» [1, с. 70]. Варто нагадати, що саме в період після 11 вересня 2001 року, відразу після відомого терористичного акту в США, в нашій країні відбувається суттєве різке знецінення, падіння купівель­ної спроможності головної світової валюти — американсько­го долара, що здійснюється внаслідок накачування економіки пустими кредитними грошима і подальшого розкручування «маховика цін». Висока доларизація української економіки тільки поглиблює моментальне збідніння мільйонів українців. Незважаючи на незначне підвищення рівня доходів громадян в національній валюті, саме в ці роки більшість людей, що відносять себе до «середнього класу» поступово усвідомлюють безперспективність своїх попередніх економічних здобутків. Найбільш наглядно ця ситуація ілюструється на прикладі га­лопуючої динаміки цін на житло [16, с. 3], що особливо важли­во для молоді та «середнього класу», зосередженого переважно в столиці України. Спеціалісти з української нерухомості осо­бливо виділяють т. зв. п’ятий етап (з вересня 2001 р.) — різ­ке та тривале зростання цін. Більшість з них вважає, що цей етап почався із сумних подій в Нью-Йорку 11 вересня 2001 р. Консультант з інвестиційних питань проекту технічної до­помоги Агентства США з міжнародного розвитку відзначає: «занепокоєність людей щодо стабільності економіки США та американського долара спричинили значний перетік капіталу на ринок нерухомості. В 2002-2003 рр. вплив цього фактору, звичайно, зменшився, але почали діяти інші: зростання еко­номіки, підвищення платоспроможного попиту, пов’язаного із зростанням обсягів здійснення банками іпотечного кредитуван­ня» [16, с. 2]. Нам залишається лише додати про органічність взаємозв’язку останніх двох факторів і те, що ціна нерухомості є інтегральним показником, тобто підсумком цілого комплексу складових: стану справ в економіці, демографічної ситуації, со­ціального та майнового розшарування в суспільстві, внутріш­ньої політики тощо.

Необхідно також відзначити стосовно соціальної бази «по­маранчевої революції»: своїх прихильників вона відшукала далеко не у всіх соціальних групах і прошарках. Одеський іс­торик Юрій Шахін твердить, що «наймані працівники півдня

І сходу в більшості своїй були задоволені економічними успі­хами 2000-2004 років і до обіцянок Ющенка врятувати Укра­їну поставилися досить скептично. А серед населення півдня і сходу національні ідеї, важливі для заходу і центру, знаходять найслабкіший відгук, тому що населення в основному склада­ється з русифікованих українців і росіян. Тому за винятком української інтелігенції, молоді і підприємців, «помаранчеві» не знайшли у даному регіоні широкої підтримки, та й серед мо­лоді вона була на порядок слабшою, ніж в центральній й захід­ній Україні. У кінцевому підсумку важливою складовою пома­ранчевого руху стали саме дрібнобуржуазні верстви України, в основному заходу і центру. Це селяни, напівпролетарі, сту­денти, дрібні та середні підприємці» [10]. Вирішальний вплив відповідного середовища на електоральну базу «помаранчевих» найбільш яскраво ілюструє та підтверджує таблиця розподілу наявного населення України за типом поселень станом на 1 січ­ня 2005 року в 16 областях України (виключено місто Київ)

[17] , де перевагу у всіх трьох турах виборчих перегонів 2004 року отримав кандидат у президенти України Віктор Ющенко:

Регіон

Міські поселен­ня, тис. чол.

Сільська місце­вість, тис. чол.

Міські

Поселен­

Ня,

%

Сільська

Місце­

Вість,

%

Україна

32009,3

15271,3

67,7

32,3

Вінницька область

813,2

907

47,3

52,7

Волинська область

526,2

518,6

50,4

49,6

Житомирська область

760,2

585,1

56,5

43,5

Закарпатська область

462,5

786

37

63

Івано-Франківська область

590,6

803

42,4

57,6

Київська область

1050,1

728,8

59

41

Кіровоградська область

659,2

424,7

60,8

39,2

Львівська область

1549,8

1038,2

59,9

40,1

Полтавська область

935,5

636,9

59,5

40,5

Рівненська область

546,3

614,4

47,1

52,9

Сумська область

815,3

428,7

65,5

34,5

Тернопільська область

478,5

641,1

42,7

57,3

Хмельницька область

724,2

663,8

52,2

47,8

Черкаська область

740,6

616,5

54,6

45,4

Чернівецька область

372,6

538,9

40,9

59,1

Чернігівська область

709

478,7

59,7

40,3

В досліджуваний період серед усього населення України частка сільського населення складає 32,3 %. Як бачимо, немає жодного «помаранчевого» регіону, в якому відсоток сільського населення був би менше загальноукраїнського. Лише в Сум­ській області — на батьківщині кандидата (!) — відсоток на­ближається до середнього по країні, але і тут його перевищує. Лише в чотирьох областях цей відсоток складає близько 40 %. Відсоток мешканців сільських населених пунктах населення в інших «помаранчевих» регіонах значно перевищує не тільки загальноукраїнський показник, але і відсоток у вищезгаданих регіонах. Все це означає надзвичайну потужність впливів дріб­них сільських власників на помаранчевий рух в цілому, а осо­бливо в окреслених регіонах — в тому числі і на широкі маси найманих працівників. Потенціал невдоволення своїм рівнем життя в цих регіонах не ослабнув, а зберігся, бо загальне зрос­тання економіки в основному стосувалося промислово розвину­тих регіонів країни, в свою чергу аграрні «помаранчеві» регіо­ни залишалися осторонь.

Щодо стану середніх прошарків в епіцентрі подій і най­більшому населеному пункті України, то ми маємо змогу оці­нювати їх лише за побічними статистичними даними. Напри­клад, в 2004 році наявний доход у розрахунку на одну особу в гривнях у регіональному розрізі чітко свідчить про майже подвійну перевагу цього показника (7623,9 грн) в столиці над аналогічним загальноукраїнським (4468,4 грн). Введено в експлуатацію житла забудовниками усіх форм власності за 2004 рік: всього по Україні — 7566,0 тис. кв. м., з них по м. Києву — 1050,5 тис. кв. м. [17]. Якщо б ми мали змогу де­тально викласти докладний регіональний аналіз структури доходів населення, обсягів обороту роздрібної торгівлі, кіль­кості та градації зареєстрованих приватних підприємців, за­безпеченості населення приватними легковими автомобілями тощо — все це тільки б підтвердило тезу про суттєву концен­трацію міських прошарків українського «середнього класу» саме в столичному Києві.

Отже, широкі прошарки «середнього класу» міста і села, спочатку відчувши в умовах підйому економіки свій новий со­ціальний статус, а згодом побачивши його стрімке розмивання, насамперед свідомо прагнули до послаблення зростаючого тис­ку державних служб і великого капіталу, а своєю психологі­єю вельми впливали на супутні групи населення із середніми доходами: середню ланку менеджменту великих корпорацій, найманих офісних працівників, зайнятість яких пов’язана із новими сферами економіки, інтелігенцію, студентство, частину робітництва і т. д.

По-третє, значне підвищення активності мас, їхня готов­ність до самостійної революційної творчості.

Але виникає питання, чому ж тоді за наявності револю­ційної ситуації і за готовності мас не відбулося революції? По-перше, тому, що не з усілякої революційної ситуації ви­никає революція, а лише з такої ситуації, коли до перерахо­ваних вище об’єктивних ознак приєднується суб’єктивна, а саме: приєднується здатність революційного класу на само­стійні масові дії, достатньо сильні, щоб зламати стару систе­му. По-друге, з причини слабкості незалежного робітничого та профспілкового руху та відсутності відповідної ситуації революційної організації пригноблених, яка б розкривала пе­ред пригнобленими масами наявність революційної ситуації, роз’яснювала її ширину і глибину, пробуджувала революцій­ну свідомість і революційну рішучість мас, допомагала їм пе­реходити до революційних дій.

Отже, не всяка революційна ситуація досягає своєї вищої стадії і перетворюється на революцію (революційна ситуація 1859-61 рр. в Російській імперії, революційна ситуація 1923 р. в Німеччині та багато ін.). Якщо прогресивні класи з тих чи ін­ших причин не готові до активних і організованих самостійних дій, то в розвитку революційної ситуації настає спад, масове революційне збудження гасне, панівний клас вишукує можли­вості для утримання влади в своїх руках.

Отже, пропонується наступна схема періодизації помаранче­вих подій листопада-грудня 2004 року в Україні:

1 період — з 31 жовтня (день голосування в І турі виборів) до 21 листопада (дня завершення голосування у ІІ турі виборів) 2004 року — період визрівання революційної ситуації.

2 період — з 22 листопада (початок масових акцій протесту в Києві) до 3 грудня 2004 року (рішення Верховного суду Укра­їни) [5, с. 251-256] — період революційної ситуації.

3 період — з 3 грудня (рішення Верховного суду України)

2004 року до 23 січня (інавгурація президента України Вікто­ра Ющенка) 2005 року — період штучного переривання (абор - тування) революційної ситуації та утихомирювання розвитку громадських протестів і рухів.

Підведемо підсумки. На перший погляд, парадоксально, але пожвавлення економіки, що відбувалося з 2000 року завдяки світовому зростанню економіки і інтеграції України до неї в якості периферійного постачальника сировини та напівфабри­катів, поступово призвело до політичної дестабілізації режиму. Результатом збільшення прибутку в нових секторах економіки став гострий конфлікт інтересів, а згодом і розкол правлячої верхівки. Прямим наслідком стало звуження соціальної бази режиму, а згодом цей процес призвів до його ослаблення і по­ступового згортання інститутів формальної паперової демокра­тії. Апогеєм, кульмінацією цієї дестабілізації і стали події на Майдані в 2004 році.

Ключовим вирішальним фактором, який надав невдоволен­ню вихід, був розкол всередині панівного класу. Ситуацію сут­тєво загострили амбіції дрібної і середньої буржуазії, що нема­ло збільшилися в міру зростання їх економічних можливостей.

Цим амбіціям все більше заважала сваволя чиновників, зро­щених з бізнесом і першою хвилею великих підприємців, які виросли з партійно-радянської номенклатури.

В цілому фаворитам системи за допомогою міжнародних по­середників вдалося зберегти контроль над розвитком ситуації, проте масовість і самоорганізація протестів ледь не зламали всі розрахунки конкуруючих груп правлячого класу, які не очіку­вали таких масштабів громадської активності, що серед інших підтверджує і Володимир Литвин [18, с. 741].

Незважаючи на те, що народне невдоволення було опосеред­ковано величезною кількістю політичних, національних, куль­турологічних, геополітичних, морально-психологічних стерео­типів та ілюзій, за своєю внутрішньою суттю ці протести стали вже протестом проти «нормального» капіталізму, що тільки в такій формі і можливий в Україні — капіталізм особливий, із залежною олігархічною верхівкою та насичений протиріччя­ми, що в принципі виключають можливість його прогресивного розвитку.

Ззовні політичні події листопада-грудня 2004 року пред­ставляли собою вибух масового протесту проти фальсифікацій на виборах, проте за своїм внутрішнім соціальним характером були неусвідомленим спротивом проти наслідків периферійно­го капіталізму і методів його розповсюдження, котрі застосову­вались правлячою верхівкою.

Соціальною базою протестів став різнобарвний український «середній клас», який в силу своєї соціальної розпорошеності природно не здатен проводити самостійну політичну лінію, а тому в моменти вибору йде або за великою буржуазією, або за сильним консолідованим пролетаріатом. Водночас в Україні 2000-х років поки відсутній сильний незалежний робітничий рух з причин попередньої руйнівної історичної роботи сталі­нізму, який на деякий історичний період знищив всі традиції низової робітничої самоорганізації.

Джерела та література

1. Симончук О. В. Помаранчева революція — повстання середньо­го класу? ТАК! За даними моніторингу // Українське суспільство 1994-2005. Динаміка соціальних змін. — К., 2005.

2. Кульчицький С. Помаранчева революція. — К.: Генеза, 2005. — 368 с.

3. Волович О., Мацюк М., Музичко О., Шевченко В. Помаранчева революція — пробудження нації: Зб. наук.-публ. ст. і матеріалів / Національний інститут стратегічних досліджень. Одеський регіо­нальний філіал. — Одеса: Друк, 2006. — 202 с.

4. Бондаренко К. Леонид Кучма: Портрет на фоне эпохи. — Харьков: Фолио, 2007. — 636 с.

5. Помаранчева революція: Версії, хроніка, документи / Упоряд. М. Погребинський. — К.: Оптима, 2005. — 416 с.: іл. — рос. мо­вою.

6. Касьянов Г. Украина 1991-2007: очерки новейшей истории. — К.: Наш час, 2008. — 480 с.

7. Франк А. Нет никаких цивилизаций // Прогнозис. — 2007. — № 4 (12). — С. 3-23.

8. Ленин В. И. Крах II Интернационала // Полн. собр. соч. — Т. 26.

9. Як починався «український фашизм»: [Електронний ресурс]. — Ре­жим доступу: Http://www. pravda. com. ua/news/2001/02/14/2981881

10. Шахин Ю. Клетка авторитаризма и ловушка демократии // Миро­вая революция. — 2005. — № 11, апрель. — С. 1-3.

11. Історія України від найдавніших часів до сьогодення: Збірник до­кументів і матеріалів / За заг. ред. А. П. Коцура, Н. В. Терес. — К.; Чернівці: Книги-XXI, 2008. — 1100 с.

12. Куценко В. Социально-экономическая модификация в контек­сте построения социального государства в Украине // Экономика Украины. — 2004. — № 11.

13. Соціальні трансформації: міжнародний і вітчизняний досвід /

В. М. Новіков, Л. А. Мусіна, В. В. Семенов. — К., 2003.

14. Офіційний вісник України. — 2004. — № 7. — С. 13.

15. Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 35. — С. 1393.

16. Варфоломеев С. Український ринок нерухомості / Проект техніч­ної допомоги Агентства США з міжнародного розвитку компанії ПАДКО «Впровадження пенсійної реформи в Україні». — К., 2003. — 43 с.

17. Державний комітет статистики України: [Електронний ресурс]. — Режим доступу: Http://www. ukrstat. gov. ua

18. Литвин В. Історія України: підручник. — К.: Наукова думка; НАН України, 2008. — 814 с.

Анотації

Ищенко А. А. Социально-политический характер и периодиза­ция «оранжевой революции» 2004 года.

В данной статье исследуются полемические вопросы относитель­но выяснения общего характера беспрецедентных событий ноября - декабря 2004 года в Украине, а также рассматривается проблема периодизации «оранжевой революции».

Ischenko A. A. The social and political nature and periodization of «The Orange revolution» in 2004.

This article explores the polemical questions regarding clarifica­tion of general nature of unprecedented events in November-Decem - ber, 2004, in Ukraine, as well as the problem of the periodization of «Orange Revolution».