Головна Історія Інтелігенція і влада ПРОТИСТОЯННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ ТА РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ У КАРПАТСЬКОМУ КРАЇ ОУН (1945-1954): МІНУВАННЯ ЯК ЗАСІБ БОРОТЬБИ
joomla
ПРОТИСТОЯННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ ТА РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ У КАРПАТСЬКОМУ КРАЇ ОУН (1945-1954): МІНУВАННЯ ЯК ЗАСІБ БОРОТЬБИ
Історія - Інтелігенція і влада

УДК 94(477.83)«1945/54»

В. І. Ільницький

У статті на основі невідомих і маловідомих документів ви­світлюється проблема застосування вибухових речовин у проти­стоянні репресивно-каральних органів з визвольним рухом в Кар­патському краї ОУН.

Ключові слова: мінування, спецзасоби, ОУН, УПА, репресивно - каральна система.

Кожний рік, який віддаляє сучасника від подій 1940­1950-х рр., збільшує актуальність об’єктивного та неуперед - женого дослідження історії українського визвольного руху. Цьому сприяють передусім епізодичні, однак гострі політичні дискусії навколо діяльності ОУН та УПА. Вони не вщухають, а інколи розгоряються із новою силою. Відтак, незважаючи на доволі значний історіографічний доробок, дослідження цих питань не втрачає своєї актуальності. Доцільно наголосити: форми і методи боротьби у протистоянні радянської влади з українським визвольним рухом диктувалися правом сильного. За умов тоталітарного сталінського режиму нетерпимість до інакомислячих усувало підґрунтя для розгортання дискусій. У першу чергу опонента намагалися знищити фізично, а вже після того — ідеологічно. Не став винятком український ви­звольний рух. Колосальними зусиллями репресивно-каральна система спромоглася його знищити через десятиліття після пе­ремоги радянської системи над німецькими загарбниками. Ак­туальність висвітлюваних питань зумовлена також недостатнім розкриттям в історіографії проблеми використання у протисто­янні радянської влади із визвольним рухом, крім інших спеці­альних засобів, різноманітних вибухових речовин.

Окреме дослідження, яке було б присвячене проблемі ви­користання вибухових речовин у протистоянні репресивно - каральної системи із ОУН і УПА у Карпатському краї ОУН (1945-1954), відсутнє. Деякі аспекти зустрічаються в узагаль­ нюючих працях з історії українського визвольного руху. Перше комплексне дослідження форм і методів боротьби репресивно - каральної системи опублікував І. Білас [1]. Опрацювавши ці­лий пласт засекречених матеріалів, автор розкрив механізми використання спеціальних засобів у практичній діяльності ор­ганів МДБ. Для вивчення проблеми важливими є також праці львівського історика Ю. Киричука [2]. У своїх монографіях до­слідник висвітлює особливості застосування вибухових речовин з метою ліквідації визвольного руху. З-поміж досліджень, у яких порушуються проблеми використання спецзасобів, варто виокремити роботи А. Кентія [3; 4]. Зазначені аспекти знайшли подальший розвиток у монографії А. Русначенка [5]. Заслуго­вують на увагу також збірники нових матеріалів, опубліковані

В. Сергійчуком [6]. Однак, у вказаних роботах заявлений ас­пект боротьби радянської влади проти підпілля у Карпатсько­му краї ОУН не знайшов окремого цілісного висвітлення.

Мета статті — на основі невідомих та маловідомих архівних документів розкрити проблему використання вибухових засо­бів у боротьбі між радянською адміністрацією та структурами ОУН і УПА.

З позицій сьогодення використання вибухових речових оці­нюється на рівні диверсійно-терористичної діяльності. При­мітно, що саме радянські спецслужби започаткували активне застосування вибухових речовин у боротьбі проти опонентів. Зрозуміло, що ОУН і УПА як сторони, позбавлені переваг, які мала радянська система, також використовували усі доступ­ні засоби у боротьбі з більшовиками. Водночас потрібно під­креслити безпідставність порівняння тогочасної терористичної діяльності українських націоналістів із сучасними проявами тероризму. По-перше, умови діяльності різнилися (можливості для політичних дискусій були відсутні). По-друге, у той час підпілля здійснювало терористичні акти не проти цілого сус­пільства, а проти окремого її представника (групи представни­ків) чи певної урядової кампанії (вивезення корисних копалин, лісу, зерна, виселення людей тощо).

Радянські спецслужби виявили, що достатньо результа­тивним засобом у боротьбі з підпільниками було мінування їхніх запасних бункерів, криївок-складів, «мертвих пунктів зв’язку», складів. Цією справою у першу чергу займалися фа­хівці саперних відділів ВВ НКВС [7, с. 241]. Саме цей засіб почали найбільш масштабно використовувати чекісти. Напри­клад, чекістсько-військова група виявляла криївку керівника, якого тривалий час не вдавалося захопити чи ліквідувати. Зро­зуміло, що засідка була малоефективним заходом (військови­ки, які перебували у ній, часто самі себе демаскували) з огляду на втрати людських та матеріальних ресурсів. Натомість до­цільнішим вважалося замінувати вхід у криївку або ж окремі предмети усередині. Про результати цих заходів спецоргани довідувалися унаслідок проведення рейдових операцій чи свід­чень заарештованих. Мінувалися криївки повстанців в осно­вному під час операцій. Наприклад, продовжуючи чекістсько - військову операцію, розпочату 12 травня 1951 року, у гірському лісовому масиві, прилеглому до села Розтоки Вижницького (тепер — Путильського) району Чернівецької області, де було вбито підпільника Ю. Джуряка — бойовика особистої охоро­ни провідника Вижницького районного проводу ОУН Михайла Нечая-«Дорошенка». Оперативна група відділу 2-Н УМДБ під керівництвом начальника відділу майора Геркулесова, вивча­ючи сліди підпільників-втікачів, виявила у лісовому масиві хутора Серук Розтокської сільради Вижницького (тепер — Пу - тильського) району Чернівецької області замасковану зимову криївку провідника Буковинського окружного проводу ОУН Ю. Матвіїва-«Недобитого» і М. Нечая-«Дорошенка». Після ре­тельного огляду криївки і вивчення слідів ЧВГ дійшли висно­вку, що підпільники продовжують її відвідувати. Вилучивши з криївки радіоприймачі, документи і літературу, ЧВГ провела мінування. Через декілька днів, 20 травня 1951 р., до криївки підійшов провідник Вижницького районного проводу ОУН Ми­хайло Нечай-«Дорошенко», «Лесь» і при спробі відкрити її був убитий вибухом міни. Другий підпільник, який підходив разом із «Дорошенком», залишився живим і втік [8, арк. 171].

Поряд із мінуванням криївок чекісти використовували вкладання мін-сюрпризів у різноманітні предмети (листуван­ня, посилки, предмети побуту тощо), які виготовляв 4-й відділ Управління 2-Н МДБ та передавав їх у підпілля [7, с. 241]. Та­кий випадок трапився у Яремчанському р-ні Станіславської об­ласті. Для ліквідації членів боївки СБ Яремчанського районно­го проводу ОУН 9 липня 1948 р. чекісти передали через агента «Червона» (комсомолка з смт Делятин Надвірнянського району Івано-Франківської області) радіоприймач із цілим комплектом живлення та замінованою анодною батареєю «БАС-80», розра­хованою при підключенні її до радіоприймача на коротке зами­кання і миттєвий вибух. Вказаний радіоприймач члени боївки СБ Яремчанського районного проводу ОУН «Тарас» і «Ромко» віднесли у криївку, розташовану у гірській лісистій місцевос­ті, прилеглій до с. Луг (тепер — у складі м. Яремче) Івано - Франківської області. У згаданому радіоприймачі підпільник «Діброва» зауважив вмонтований механізм, якого зазвичай не буває. Незважаючи на це, він вирішив включити в апарат комплект живлення, щоб послухати радіопередачу. 10 липня 1948 р. під час підключення до радіоприймача замінована бата­рея вибухнула. Загинув провідник Надвірнянського надрайон - ного проводу ОУН Михайло Іщак-«Богдан», «Діброва» (вибух був настільки потужним, що розірвав його). Кущовий «Тарас», який сидів на невеликій відстані від «Діброви», був поранений [9, арк. 259; 10, арк. 167].

Чекісти не гребували заходами, намагаючись використа­ти будь-яку нагоду для ліквідації повстанців. Так, 11 жовтня 1945 р. у с. Річка Косівського району Станіславської (тепер — Івано-Франківської) області під час нападу підрозділу НКВС загинув сотенний УПА «Святослав». Тіло полеглого більшови­ки замінували, а коли місцеві мешканці намагалися покласти його у домовину, міна вибухла. У результаті загинула 70-річна Марія Стефуранчин та двоє малих хлопчаків [11, с. 172]. До речі, такі випадки були непоодинокими і тривали протягом усього періоду боротьби.

Загалом, практика мінування тіл загиблих, могил, криївок тощо використовувалася радянськими спецорганами постійно упродовж усього періоду боротьби. Таким чином, радянська влада на державному рівні проводила диверсійно-терористичну політику супроти українських повстанців, використовуючи при цьому усі доступні засоби (навіть заборонені міжнародни­ми конвенціями).

Водночас українські націоналісти активно запозичува­ли тактичні прийоми використання вибухівки у репресивно - каральних органів. У цій діяльності можна виокремити кілька напрямків: підривання поїздів, автомашин, адміністративних будівель тощо. Звісно, мінерська справа не була простою і ви­магала відповідних знань та навиків, які здобути у підпіллі на короткотермінових курсах було складно. Окремі працівники підпілля засвоїли мінерську справу, очевидно, ще під час на­вчання і служби у військових підрозділах та арміях іноземних держав.

Після Другої світової війни українські націоналісти розпо­чали справжню рейкову війну на Прикарпатті. Підпільники пускали під укіс цілі ешелони, руйнували мости, залізничні колії, ставлячи собі за мету якщо не зірвати, то хоча б спо­вільнити урядові кампанії із виселення родин націоналістів, вивезення корисних копалин, лісу тощо.

Підпільники розпочали застосовувати запозичену у більшо­виків тактику мінування відразу після повернення радянської адміністрації. До речі, у цей період найбільш чисельні підри­вання шляхів сполучень на теренах Карпатського краю ОУН відбувалися на Буковині та Станіславщині. За 1944-1945 рр. на штучних будівлях шосейних доріг Станіславської (Івано - Франківської) області було здійснено 69 диверсійних актів, які спричинили матеріальну шкоду у сумі 1 899,9 тисяч рублів. Всього знищено 66 мостів загальною протяжністю 2 365 метрів [12, с. 318]. Особливо інтенсивно знищували шляхи сполучень із лісовирубками. Це найбільше турбувало вище партійне ке­рівництво та спецслужби. Так, проблемою підготовки диверсій­ного акту на військово-промисловому заводі с. Брошнів Долин - ського (тепер — Рожнятівського) району Івано-Франківської області 10 листопада 1944 р. цікавився і вимагав звіту про прийняті заходи заступник начальника відділу НКВС УРСР підполковник держбезпеки Вурилін. 13 жовтня 1944 р. на вузькоколійній залізничній дорозі, яка вела до Деревообробно­го комбінату № 9 у с. Брошнів Долинського (тепер — Рожня - тівського) району Станіславської (тепер — Івано-Франківської) області, були підірвані і спалені вісім дерев’яних і металічних мостів [13, арк. 276]. На Буковині чекістам довелося зіштов­хнутися із масштабною підривною діяльністю повстанців. Так, 1 і 2 вересня 1944 р. на ділянці залізничної дороги Берегомет (смт Вижницького р-ну Чернівецької області) — Череш (Сторо - жинецького району Чернівецької області) рейдуюча диверсійна група із складу куреня «Лугового» (Миколи Дарія-«Крука») підірвала п’ять залізничних мостів і в шести місцях полотно залізничної дороги [14, арк. 48; 15, арк. 53].

Особливо чекісти були вражені після того, як 12 травня 1945 р. на шосейній дорозі між с. Берегомет (тепер — Ви - жницького району Івано-Франківської області) і Вижниця Ви- жницького району Івано-Франківської області виявили 30 мін, встановлених підпільниками [14, арк. 141]. Таким чином, дії націоналістів серйозно гальмували радянізацію прикарпат­ського суспільства із усіма відповідними складовими.

Вибухівку використовували також і для звільнення зааре­штованих. Так, 22 жовтня 1944 р. відбувалося перекидуван - ня заарештованих із КПЗ Жидачівського РВ НКВС у тюрму м. Стрий Львівської області. Довідавшись про це, повстан­ський відділ у селі Цуцилівці Надвірнянського району Івано - Франківської області замінував міст. Біля нього було зроблено засідку із метою звільнення заарештованих, але машина з ними на міну не наїхала. Натомість це зробив автомобіль військової частини. Після вибуху по ній відкрили вогонь, унаслідок чого поранено 4 бійців польської армії, які їхали у відпустку додо­му. Після обстрілу підпільники втекли [17, арк. 91].

Диверсії спрямовувалися і проти потягів, які транспортува­ли бойові припаси військовим підрозділам. У ніч на 10 квіт­ня 1945 р. підпільниками було заміновано ділянку залізнич­ної дороги між Долиною і Болеховом Станіславської області. У результаті вибуху відбулася аварія потягу. При цьому вісім вагонів із бойовими припасами пішли під укіс [18, арк. 167].

На жаль, загальних підсумкових чисельних показників зни­щення шляхів і потягів віднайти у Карпатському краї (1945­1954) не вдалося. Доводиться послуговуватися фрагментарни­ми даними. У пояснювальній записці Станіславського обкому КП(б)У про кількість диверсій і матеріальні збитки, завдані підприємствам і організаціям залізничного і повітряного тран­спорту, шосейних шляхів і зв’язку області діями формувань УПА за 1944-1945 рр., зазначалося, що із серпня 1944 р. по грудень 1945 р. підпільниками було нанесено шкоду залізному транспорту на суму 1 622,7 тис. рублів, при цьому наводили найсерйозніші 24 акції і протягом цього часу було вбито 36 осіб, поранено 32 і відведено — 68 осіб [12, с. 315-317]. Од­нак, наявні дані дають можливість стверджувати, що це мало постійний і масовий характер. Тривало і в наступні роки, хоча у меншій мірі [19, арк. 121, 125, 143; 13, арк. 215, 267, 366]. Бюро Обкому КП(б)У восени 1945 р. писало, що зауважило по­слаблення боротьби з підпільниками Станіславського і Коло­мийського транспортних відділень НКДБ і полку військ НКВС стосовно охорони залізничних об’єктів, унаслідок чого збіль­шились випадки диверсії [13, арк. 372]. Кожна з цих акцій призупиняла рух на гілці протягом тривалого часу.

Акції, спрямовані на затримку вивезення лісу, мали міс­це не лише у Станіславській області, але й на Дрогобиччині. 27 серпня 1946 р. відділом чисельністю 50-60 бійців у районі с. Молдавське (тепер — Межигір’я) Турківського району Дрого­бицької (тепер — Львівської) області зупинив потяг, який кур­сував вузькоколійкою (маршрут Турка — Завадка) і перевозив лісовий матеріал. Підпільники кинули у пічку потягу гранати і підпалили міст: останній згорів, а потяг підірвався [20, арк. 194]. Акції проти лісових вирубок, хоч і в менших масштабах, мали місце і в наступні роки [21, арк. 104; 22, арк. 114-115].

До речі, інформації про безпосередніх виконавців мінувань збереглося обмаль. З архівів спецорганів довідуємося лише про окремих — особливо активних — мінерів. Одним із таких особливо активних підривників, які мінували шосейні дороги і мости, був референт СБ Кутського районного проводу ОУН Василь Яремчук-«Мох». Зокрема, ним особисто було знищено шість автомашин та три мости [22, арк. 297]. Одначе відсут­ність належних знань і практичного досвіду часто призводила до загибелі виконавців акцій.

Спецоргани намагалися попереджати нещасні випадки від застосування підпільниками мін-сюрпризів. З цією метою вище чекістське керівництво вимагало орієнтувати всі міськрайвід- діли і гарнізони військ МДБ про факти підривів на мінах і ви­магати від них посиленої уваги при вилученні предметів, зали­шених підпільниками (зброя, листівки, вінки тощо). Водночас наголошувалося на заходах обережності при підходах до місць збройних проявів, підпільних криївок, шляхи підходів до яких часто мінувалися підпільниками. Для прикладу, 9 жовтня 1948 р. у селі Трофанівка Гвоздецького (тепер — Снятинського) району Станіславської області під час проведення чекістсько - військової операції оперативники на цвинтарі виявили вінки на могилах похоронених підпільників. При знятті одного вінка з хреста відбувся вибух міни, зривник якої був з’єднаний із вінком. У результаті вибуху були поранені сержант Морозов і рядовий військ МДБ Буковец [23, арк. 97].

МДБ УРСР володіло даними про те, що оунівські підпіль­ники, з метою нанесення втрат чекістсько-військовим гру­пам, стали застосовувати тактику мінування шляхів підходів до місць збройних проявів [24, арк. 133]. Спецоргани конста­тували низку випадків, коли чекістсько-військові групи, які прибували на місця збройних проявів для розшуку і ліквідації підпільників, за необережністю наштовхувалися на закладені міни і несли значні втрати в особовому складі. У ряді випад­ків міни закладалися підпільниками на значній відстані (до 1 км) від місць збройних проявів із таким розрахунком, щоб вибух міни одночасно попереджував націоналістів про підхід чекістсько-військової групи і давав їм можливість втекти без втрат. До речі, чисельні втрати спецоргани ретельно прихову­вали не лише в результаті вибухів, але й від будь-яких інших акцій підпілля. Приводяться наступні характерні випадки мі­нування підходів до місць збройних проявів [23, арк. 115].

В окремих випадках повстанці, намагаючись убезпечити себе, навколо місць постоїв розставляли міни, на які натра­пляли військовослужбовці спецорганів. 4 березня 1948 р. від заарештованого підпільника «Вишневого» отримано інформа­цію про місцезнаходження криївки із 10 націоналістами у лісо­вому масиві біля с. Кульчиці Самбірського району Львівської області. У зв’язку із цим оперативно-військова група таємним шляхом була перекинута у вказаний район, де о 12:00 виявили і блокували добре замасковану велику криївку. Повстанці, які перебували у ній, відмовилися здаватися. Чекістсько-військова група змушена була перейти заміновані підходи до криївки. У результаті складного бою чекісти знищили вісім підпільни­ків, двох захопили живими. Захопленими виявилися: 1. Іван Борис-«Блідний», 2. Любов Ворончак. Допитавши захоплених та вивчивши вилучені при операції документи, встановили се­ред вбитих: «Кобза» — чотовий підвідділу «Орленка»; «Груш­ко» — пропагандист підвідділу; Антон Чмирик-«Осиний» охоронець «Орленка»; «Клим» — охоронець «Орленка»; «Шум­ний» — охоронець «Орленка»; Філіп Манько-«Доля» референт

СБ кущового проводу ОУН; Володимир Ворончак-«Береза», «Коваленко» пропагандист куща «Чумака»; «Степовий» — по­вар підвідділу. У ході операції в оперативно-військовій групі тяжко поранені військовослужбовці 91 сп ВВ МДБ — сержант Коваль і рядовий Зайцев, легко поранені рядові Травин і Ро - венський [25, арк. 90-91].

Ще одним напрямком підривної діяльності підпільників було мінування адміністративних об’єктів. Зрозуміло, можли­вості для цього були обмежені. До того ж вони траплялися на початкових етапах протистояння і були поодинокими явища­ми. Цікавий випадок трапився на Стрийщині, про який до­повідали у НКДБ УРСР Савченку. 13 січня 1945 р. о 6:20 у м. Стрий Львівської області відбувся вибух гаражу Стрийської міської ради, розташованого під приміщенням міської ради. Проведеним розслідуванням встановлено, що вибух відбувся у результаті закладання у приміщенні гаражу толу у кількості 75 кг і його підпалу. Одразу після цього були затримані під­озрювані у здійсненні диверсії [26, арк. 15-15 зв.]. За наявною інформацією мінування адміністративних споруд застосовува­лося саме у Дрогобицькому окрузі.

Резонансний підрив трапився 26 серпня 1947 р. О 12:45 у приміщенні МВС райцентру Нижні Устрики (тепер — терито­рія Польщі) Дрогобицької області вибухнула міна, підкладе­на бойовиками ОУН. У результаті був важко поранений ново - призначений слідчий Михайло Сімонов, один емведист, а один майор з м. Дрогобич Львівської області загинув. Після акції розпочалася паніка серед усіх емведистів, партійців та адміні­страції [11, с. 456].

Мали місце поодинокі спроби проводити масові теракти про­ти партійних чиновників. Зокрема, з доповідної міністру Держ­безпеки УРСР генерал-лейтенанту Савченку (квітень 1949 р.) довідуємося, що «Марко» за завданням провідника Станисла - вівського окружного проводу ОУН «Брюса» і провідника над - районного проводу «Борзенка» отримав гранати та вказівки здійснити терористичний акт над партійно-радянськими пра­цівниками під час святкування 7 листопада 1948 р. шляхом підриву трибуни, на якій повинні були перебувати вищі керів­ники, а за неможливості провести мінування трибуни — кину­ти зв’язку гранат на трибуну. Виконуючи ці вказівки, «Марко» підібрав двох виконавців, яким вручив гранати. Однак, здій­снити теракт під час листопадових демонстрацій не було мож­ливості [10, арк. не].

Отже, у боротьбі радянської адміністрації проти визвольного руху використовувалися різноманітні форми та методи. Одним із найбільш часто застосовуваних засобів було мінування. По­при те, що встановити чисельні показники ефективності вико­ристання мінування не вдалося, можна дійти висновку: йдеть­ся про достатньо поширене та результативне явище. З роками боротьби відбувалася тенденція до зменшення бойових дій, а відтак, і використання вибухових засобів.

Джерела та література

1. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953. Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. У двох кни­гах. Книга перша / Іван Білас. — К.: Либідь; Військо України, 1994. — 432 с.

2. Киричук Ю. Український національний рух 40-50-х років XX сто­ліття: ідеологія та практика / Юрій Киричук. — Львів: Добра справа, 2003. — 4е4 с.

3. Кентій А. Нарис боротьби ОУН-УПА в Україні (1946-1956 рр.) / Анатолій Кентій. — К.: Інститут історії України НАН України, 1999. — 111 с.

4. Кентій А. Українська повстанська армія в 1944-1945 рр. / Анатолій Кентій. — К.: Інститут історії України НАН України,

1999. — 220 с.

5. Русначенко А. Народ збурений: Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940-50-х роках / Анатолій Русначенко. — К.: Універ­ситетське видавництво «Пульсари», 2002. — 519 с.

6. Сергійчук В. Український здвиг: Прикарпаття. 1939-1955 рр. / Володимир Сергійчук. — К.: Українська видавнича спілка, 2005. — 840 с.

7. Антонюк Я. Застосування спецпрепаратів і оперативної техні­ки НКВС-НКДБ-МВС-МДБ в антипольських операціях на Волині (1944-1954 рр.) / Я. Антонюк // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. Історичні нау­ки. — № 13. — Луцьк, 2009. — С. 239-245.

8. Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі — ГДА СБУ), ф. 2-Н, оп. 34 (1960), спр. 15, 315 арк.

9. ГДА СБУ, ф. 2-Н, оп. 59 (1953), спр. 6, Т. 1, 378 арк.

10. ГДА СБУ, ф. 2-Н, оп. 110 (1954), спр. 2, Т. 5, 405 арк.

11. Літопис Української Повстанської Армії. Том 9: Українська Голо­вна Визвольна Рада. Документи, офіційні публікації, матеріяли [ред.-кол. Євген Штендера, Петро Потічний]. Книга друга: 1946­1948. — Торонто: Видавництво «Літопис УПА», 1982. — 520 с.

12. Літопис Української Повстанської Армії. Нова серія. Т. 4 : Бо­ротьба проти УПА і націоналістичного підпілля : інформаційні документи ЦК КП(б)У, обкомів партії, НКВС-МВС, МДБ-КДБ (1943-1959) [упоряд. Анатолій Кентій, Володимир Лозицький, Ірина Павленко]. Книга перша: 1943-1945. — Київ ; Торонто : [б. в.], 2002. — 596 с.

13. ГДА СБУ, ф. 2-Н, оп. 55 (1953), спр. 5, Т. 4, 448 арк.

14. ГДА СБУ, ф. 2-Н, оп. 65 (1953), спр. 6, Т. 1, 131 арк.

15. ГДА СБУ, ф. 2-Н, оп. 67 (1953), спр. 10, 141 арк.

16. ГДА СБУ, ф. 2-Н, оп. 34 (1960), спр. 1, 206 арк.

17. ГДА СБУ, ф. 2-Н, оп. 67 (1953), спр. 2, Т. 1, 202 арк.

18. ГДА СБУ, ф. 2-Н, оп. 55 (1953), спр. 5, Т. 1, 401 арк.

19. ГДА СБУ, ф. 2-Н, оп. 55 (1953), спр. 5, Т. 2, 343 арк.

20. ГДА СБУ, ф. 2-Н, оп. 90 (1951), спр. 4, 319 арк.

21. ГДА СБУ, ф. 2-Н, оп. 90 (1951), спр. 33, 161 арк.

22. ГДА СБУ, ф. 2-Н, оп. 34 (1960), спр. 8, 401 арк.

23. ГДА СБУ, ф. 2-Н, оп. 34 (1953), спр. 2, 234 арк.

24. ГДА СБУ, ф. 2-Н, оп. 92 (1951), спр. 6, 372 арк.

25. ГДА СБУ, ф. 71, оп. 6, спр. 180, 398 арк.

26. ГДА СБУ, ф. 71, оп. 6, спр. 42, 39 арк.

Анотації

Ильницкий В. И. Противостояние национального освободи­тельного движения и советской власти в Карпатском крае ОУН (1945—1954): минирование как средство борьбы.

В статье на основе неизвестных и малоизвестных документов освещается проблема применения взрывчатых веществ в противо­стоянии репрессивно-карательных органов с освободительным дви­жением в Карпатском крае ОУН.

Ключевые слова: минирование, спецсредства, ОУН, УПА, репрессивно-карательная система.

Ilnytskiy V. I. Confrontation of national liberation movement and the Soviet regime in the Carpathian region OUN (1945—1954): mining as a way of combating.

Analyzmg unknown or lrttle-known documents the article Mgh - ïïghts the problem of the use of explosives іп opposition of repressive and punrtive organs to the Hberation movement іп the CarpatMan regwn UNO.

Key words: mining, special devices, OUN, UPA, repressive and pu­nitive system.

Надійшла до редакції 2 січня 2014 року