Головна Історія Інтелігенція і влада ТОРГОВЕЛЬНО-ЗАГОТІВЕЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ СПОЖИВЧОЇ КООПЕРАЦІЇ УКРАЇНИ В ПЕРШІ РОКИ НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ
joomla
ТОРГОВЕЛЬНО-ЗАГОТІВЕЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ СПОЖИВЧОЇ КООПЕРАЦІЇ УКРАЇНИ В ПЕРШІ РОКИ НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ
Історія - Інтелігенція і влада

К. В. Лобач

Подальший розвиток споживчої кооперації в умовах ор­ганізації економічного життя на ринкових засадах спонукає до критичного осмислення вітчизняного історичного досвіду. Період 1920-х років є унікальним з огляду на масштабність поставленого економічного експерименту, який поєднав у собі суто ринкові методи і прийоми господарювання з централізова­ним плановим керівництвом народним господарством. Пробле­матика досліджень нової економічної політики останніх років, серед іншого, містить аналіз діяльності споживчої кооперації на ринку України. Питання становлення і розвитку коопера­тивної торгівлі в республіці, як складової внутрішньої торгівлі в 1921 — 1932 рр. аналізує В. В. Лантух [1]. Діяльність спо­живчої кооперації в контексті продовольчої політики в 1920 — 1930-х роках розглядається в дисертаційній роботі Б. І Хоро­шуна [2]. Механізми запровадження й реалізації непу широко висвітлюються в роботах С. В. Кульчицького [3].

Водночас бракує комплексного аналізу торгово-заготівельної роботи кооперації в роки непу. Особливої уваги потребує поча­ток 1920 років, коли формувалися основні принципи взаємин кооперації з державними органами влади, вибудовувалися під­валини співпраці кооперації з промисловими підприємствами і фінансовими установами.

Мета автора статті полягає в тому, щоб проаналізувати по­літику державних органів влади щодо кооперації в перші роки непу; охарактеризувати її участь в товарообмінних операціях; дослідити торговельну роботу кооперації в контексті її взаємин з промисловістю і банківською системою.

Запровадження нової економічної політики більшовики ні­якою мірою не пов’язували з відновленням торгівлі та ринкових принципів відносин між різними секторами економіки. Більше того, В. І. Ленін, виступаючи на Х з’їзді РКП(б), наголошував: “Свобода торгівлі, навіть коли вона спочатку не так зв’язана з білогвардійцями, як був зв’язаний Кронштадт, все ж неминуче приведе до цієї білогвардійщини, до перемоги капіталу, до пов­ної його реставрації” [4]. Максимум, що допускали більшови­ки, — це товарообмін. В прийнятій 27 березня 1921 року над­звичайною сесією ВУЦВК постанові “Про заміну продрозкладки податком” вказувалося, що після виконання податку селяни ма­ють право обміняти харчові запаси, сировину і фураж на продук­ти фабрично-заводської і кустарної промисловості в межах міс­цевого господарчого обороту, як через кооперативні організації, так і на ринках і базарах [5]. Отже, обмін обмежувався рамками місцевого обороту і лише в тих регіонах, які виконали розклад­ку. На кінець березня це були Волинська, Катеринославська, Харківська і Чернігівська губернії [6]. Інструментом в здійснен­ні товарообмінних операцій поряд з державними органами ви­значалася кооперація, якій постановою ВУЦВК від 13 квітня

1921 р. “Про споживчу кооперацію” надавалося право закупки, обміну та продажу лишків сільськогосподарського виробництва і кустарних та ремісничих виробів, а у розподілі речей широко­го вжитку та продовольства, що постачається населенню держа­вою, кооперація користувалася виключним правом [7].

Товарообмін проголошувався таким же ударним фронтом, як і збирання податку. З його успішним проведенням більшовики пов’язували надію вирішити проблему заготівлі хліба та інших сільськогосподарських культур з одночасною ліквідацією віль­ної торгівлі, яка ширилася всупереч партійним і державним директивам. Нарком продовольства М. Владимиров у своєму виступі на пленумі Харківської міськради наголошував: “Наше завдання — з допомогою організованого колективного товаро­обміну з селом вбити індивідуальний обмін та торговельну спе­куляцію” [8]. Наприкінці квітня 1921 р. при Вукоопспілці було створене управління з товарообміну. З ініціативи продорганів на базі єдиних споживчих товариств у селищах, великих селах, поблизу залізничних станцій створювалися контрольовані дер­жавою товарообмінні пункти. На Харківщині з червня по жо­втень число товарообмінних пунктів зросло відповідно з 26 до 244 одиниць. Для проведення товарообмінних операцій органи Наркомпроду України в центрі і на місцях передали коопера­тивній системі 10 відсотків власного товарного фонду. З метою полегшення укладання угод із робітничими організаціями з то­варообміну в липні 1921 р. Наркомпрод виділив Вукоопспілці 100 тис. пудів хліба.

Проведення товарообмінної кампанії з самого початку ускла­днювалося цілим рядом обставин. Товарообмінний фонд, який виділявся для обміну, був надто малий. Асортимент пропоно­ваних товарів не відповідав запитам селян, а встановлені На - ркомпродом товарообмінні еквіваленти були невигідними як здавачам продукції, так і кооперативним організаціям. Здана селянами продукція лише на 40% забезпечувалася товарами, а решта 60% виплачувалася готівкою, якої до того ж не виста­чало. А тому за наявності вибору: реалізовувати лишки проду­кції через кооперацію чи на вільному ринку, селяни віддавали перевагу вільній торгівлі. Водночас з організаціями споживчої кооперації за оволодіння продукцією боролися різні централь­ні й місцеві установи та представництва. До того ж протягом першої половини 1921 р. продовжувалося вилучення продрозк - ладки, щоправда у зменшених розмірах. Вона залишалася, щоб забезпечити перш за все безперебійне постачання “червоних столиць”. 8 травня 1921 р. секретар ЦК РКП(б) В. М. Молотов повідомив X. Г. Раковського і М. К. Владимирова про постано­ву партійного керівництва — відправляти не менше 40 заліз­ничних ешелонів з продовольством на місяць у розпорядження наркомпроду РСФРР [9]. ЦК КП(б)У зобов’язав губкоми партії щоденно вантажити хліб на північ у таких кількостях: Полта­вщина 20 вагонів, Київщина — 10, Запорізька губернія — 7, Кременчуцька, Миколаївська та Одеська — по 5, Чернігівська губернія — 3 вагони. Заготівля хліба здійснювалася при силь­ній протидії селян. Для подолання їх опору залучалися збройні загони. Ситуація ще більше ускладнювалася насуванням голо­ду на південні губернії республіки. У 21 повіті п’яти південних губерній (Одеської, Миколаївської, Катеринославської, Запорі­зької і Донецької) селяни не зібрали посіяного урожаю. У 10 інших повітах вказаних губерній чистий збір хлібів не перебіль­шував 5 пудів на душу населення. Цієї кількості вистачало тільки на те, щоб не вмерти голодною смертю. Отже, третина території радянської України була голодуючим регіоном [10]. Ще 25 повітів Наддніпрянщини, збираючи урожай від 5 до 10 пудів на душу, не мали лишків зерна. А 46 повітів, половина території республіки, з врожаєм понад 10 пудів на душу сіль­ського населення мала прогодувати розміщену в Україні міль­йонну армію, міста і робітничі селища, біженців з Поволжя, голодуючі південні губернії, міста центральної Росії і, нарешті, саме голодуюче Поволжя [11]. З 1 серпня продрозкладка була замінена продподатком, але, зважаючи на збереження розкла­дкового методу заготівель, селянам важко було помітити якісь відмінності. На губернській проднараді в Полтаві відзначалося, що у податковій роботі податкова інспектура часто збивалася на старі принципи розкладки; продагент ще 31 липня брав роз­кладку, а 1 серпня говорив уже про податок [12]. Отже, спроба за виразом Леніна “більш або менш соціалістично обміняти в цілій державі продукти промисловості на продукти землеробс­тва” являла собою продовження реквізиції продовольства [13]. Кооперація цього періоду, на думку сучасників, більшою мірою являла собою замасковані компроди, ніж дійсно споживчу ко­операцію. Так населення її сприймало, так до неї і ставилося.

Вона задумувалася й створювалася не як результат свідомих кооперативних зусиль об’єднаного нею населення, а як підсоб­ний орган державної влади в її продовольчій, економічній і соціальній політиці [14].

Восени 1921 р. більшовики змушені були визнати, що з то­варообміном нічого не вийшло. Широко розрекламована кам­панія, яка поглинула величезні матеріальні й фінансові кош­ти, на практиці обернулася звичайною торгівлею. Незважаючи на привілейоване становище кооперації в заготівельній сис­темі і гарантовані переваги в реалізації продукції державних промислових підприємств, її здобутки в перший рік непу були незначними. В 1921 р. оборот одного споживчого товариства становив 1796 довоєнних крб., тоді як в 1918 р. він дорівнював 7009 крб. [15].

З провалом кампанії товарообміну і виходом товарообороту за місцеві межі перед державними органами постало завдан­ня організації торговельної роботи. На партійних і державних форумах наголошувалося на пріоритетності розвитку соціаліс­тичних форм господарювання і, зокрема, кооперації. Резолю­ція VI конференції КП(б)У (грудень 1921 р.) націлювала: “При наявності зростаючого товарного і особливо дрібновласницько­го господарства, з одного боку, і пролетарської диктатури — з другого, кооперація є основним засобом оволодіння товаро­оборотом і тим самим сприяє подоланню господарської кризи і створенню умов можливості існування пролетарської дикта­тури в країні переважно дрібновласницького сільського госпо­дарства” [16]. Для виконання поставленого завдання держава надавала кооперації відповідну підтримку. Зокрема промислові підприємства зобов’язані були реалізовувати свою продукцію через кооперативну систему і лише при її відмові пропонувати товари іншим контрагентам, але на гірших, ніж для коопе­рації, умовах. Вказівка державних органів була неоднозначно сприйнята керівниками промислових підприємств. Створення трестів і переведення їх на госпрозрахунок логічно вимагало надання їм права самостійного вибору посередника в реалізації власних товарів. Договірні стосунки кооперації та держпроми­словості мали для останньої подекуди примусовий характер. За підсумками 1922/23 р. з 26% реалізованої на споживчому рин­ку промислової продукції, 16,5% становила частка кооперації, більше ніж удвічі перевищуючи обсяги роботи з приватними торговцями, а на держторгівлю припадало лише 2,3% усієї маси товарів [17]. В структурі збуту трестів, які працювали на широкий споживчий ринок, як-то: Маслотрест, Шкіртрест, Фарфор-Фаянс-Скло, Тютюнтрест, Махортрест, Укрсільтрест, Укрдержспирт — чверть обсягів належала кооперації. Голов­ною причиною, яка перешкоджала більш широкому розвитку операцій госпорганів з кооперацією, було її безгрошів’я й низь­кий рівень кредитної дисципліни. В 1922 р. у балансі коопера­тивних спілок власні кошти становили 45,5%, решта — креди­ти і державні позички.

В перший рік непу головним фінансовим кредитором ко­операції виступав Держбанк, який 12 грудня 1921 р. в Хар­кові відкрив свою першу контору, а через рік мав 21 філію у різних містах республіки. В 1922/23 р. частка кооперації в загальному обсязі операцій Держбанку становила 39% [18]. В березні 1922 р. РНК УСРР дала дозвіл на створення Україн - банку. Протягом 1922/23 р. Українбанк відкрив 28 своїх представництв, а наступного року його мережа зросла до 55 одиниць [19]. На відміну від Держбанку, який розділяв свій кредит порівну між кооперативними центрами і периферією, Українбанк більше 2/3 своїх позик надавав низовим осеред­кам. Незважаючи на міжкооперативний статус, він, в першу чергу, був банком споживчої кооперації. В 1923/24 р. її част­ка в загальній сумі відпущених банком кредитів становила 61,3% [20]. До кредитування кооперативних організацій за­лучалися й інші установи: міськбанки, Зовнішньоторгбанк, товариства взаємного кредиту, але сукупні обсяги їх кредит­них надходжень в кооперацію не перевищували 5% всієї суми одержаних нею коштів.

В 1922/23 р. органами регулювання товарообігу відзнача­лися перші здобутки кооперації при переході її до біль-менш нормальної торгівельної роботи. За підсумками року її частка в торговельному обороті республіки становила 10,6%, а в роздрі­бній його частині 4,5%. Споживча кооперація того часу володі­ла 2,25 % торгівельної мережі міста й 12,1% — села. Загалом, в системі кооперації на 1 жовтня 1923 р налічувалося лише 6455 крамниць. Кооперативна торгівля не витримувала кон­куренції з приватним капіталом, який завдяки гнучкій комер­ційній політиці був фактичним господарем роздрібного ринку. З трибун партійних і державних зібрань звучали заклики до витіснення “приватних спекулянтів” зі сфери обслуговування робітничого населення й поліпшення якості роботи кооперації. Як практичний захід пропонувалося розширення дрібнокрам - ничного кредиту, до впровадження якого Уцеробкооп взявся наприкінці року.

Можливості селян у придбанні товарів промислового виро­бництва були значно меншими. За підсумками 1922/23 р. в розрахунку на душу сільського населення припадало 1 крб. 15 коп. кооперативних продаж [21]. Українське село потребувало великої кількості й широкого асортименту промислових това­рів. Тривалий час військової і господарської розрухи повернув селян мало не до натурального господарства. Багато необхід­них для життя речей їм доводилося виробляти кустарним спо­собом, оскільки дорожнеча товарів фабричного виробництва робила їх недоступними для абсолютної більшості населення. Вартим уваги видається порівняння цін 1923 р. і довоєнно­го періоду на групу найбільш ходових товарів. Так, якщо в 1913 р. пара чобіт коштувала селянину 12 пуд. 20 ф. жита, то восени 1923 р. — 77 пуд. 28 ф., ціна аршина ситцю зросла з

8 ф. до 2 пуд. 39 ф., гасу — з 3,3 ф. до 14,5 ф., мила — з 6 ф, до 29,1 ф., цукру — з 8 ф. до 1 пуд. 16 ф. [22].

Ціновий дисбаланс між продукцією промисловості й сіль­ського господарства отримав назву “ножиць цін” і призвів до кризи збуту промислових товарів. Парадоксальним було те, що склади промислових підприємств затоварювалися продукцією, якої гостро потребувало населення, але в масовому порядку не спроможне було купити. В надмірному підвищенні цін на товари промислової групи звинувачували господарників, які начебто “перенепили”, здобувши самостійність в умовах госп­розрахунку — хоча заклики про підвищення цін на товари промисловості з метою прискорення її відбудови лунали і від партійних та державних керівників.

Для кооперації криза збуту 1923 р. стала справжнім випро­буванням на життєздатність. Борги Вукоопспілки на січень 1924 р. перевищували 1 млн. червінців. З 34% до 10% зме­ншилися в балансі власні кошти при зростанні запозичених з 21% до 38% [23]. Окрім економічних, керівники контролю­ючих органів вказували й на інші причини проблем спожив­чої кооперації в торговельній роботі. Зокрема, управляючий сільськогосподарською інспекцією М. Поженян, доповідаючи в КЦ КП(б)У й колегію народного комісаріату РСІ результа­ти ревізії споживчої кооперації у вересні — жовтні 1923 р., звертав увагу на пасивне, переважно негативне ставлення се­лянства до кооперації, пояснюючи його анулюванням внесених селянами паїв в раніше існуючі кооперативи, відсутністю на селі досвідчених кооперативних працівників і незадовільним асортиментом товару. “Кооперативні організації — відзначав управляючий — мають переважно 2 — 3 предмети у великих кількостях, які на 60% поглинають кошти, а значної кількості предметів, необхідних споживачу, немає взагалі” [24]. Непро­думана політика підбору асортименту товарів мала наслідком затоварення складів кооперативних організацій нікому не по­трібними речами, уповільнювала обіг коштів, на відсутність яких так скаржилася кооперація, призводила до порушення термінів погашення кредитів банків і промислових організа­цій. Керівники центру споживчої кооперації України мусили також визнати, що “здійснюючи товарну роботу Вукоопспілки виключно за чужі кошти, правління ніколи не обмежувало сво­їх витрат, затративши в 1922 р. 50 тис. зол. крб. на ремонт бу­динків і 15 тис. зол. крб. на курортний відпочинок службовців, по одній лише Харківській конторі [25]. Аналіз торгівельної роботи кооперативних осередків робить зрозумілою “близьку до ігнорування” політику промислових підприємств щодо коо­перації, як її визначив на з’їзді “Укрторгу” голова товариства Я. Гольберт [26].

Серйозною вадою торговельної мережі кооперації була її ба - гатоступеневість. На шляху від виробника до споживача через торгові націнки Вукоопспілки і її філій, губробкоопів, райспі - лок, сільських товариств товар дорожчав більше ніж в 2 рази, ціни на товари в кооперації були, як правило, вищими за ціни місцевого ринку. Голова правління Вукоопспілки О. Шліхтер у виступі на сесії Всеукраїнської кооперативної ради (5 — 7 жо­втня 1923 р.) констатував: “Кооперація і в центрі, і на місцях в одному відношенні йшла неправильним шляхом, маючи на меті відновлення товарних цінностей, вона і в центрі, і на мі­сцях часто робила зайві високі надвишки на товари, і цим са­мим створювала труднощі для придбання товарів споживачами. Цей факт треба визнати, треба перестати скакати за трестами “півником”, треба вступити на шлях зниження розцінок” [27].

Ціни були знижені, в середньому, на 20% в центрі, й на 10 — 15% на інших щаблях кооперативної системи. Вукооп - спілка зазнала серйозних збитків і впродовж 1923/24 р. пра­цювала виключно на запозичені кошти. В аналогічному стані перебували 11 райспілок. Більш-менш нормальна фінансова ситуація спостерігалася лише в 3 — 4 райспілках [28].

Наслідком кризових явищ осені 1923 р. для кооперації ста­ло погіршення умов розрахунків з промисловістю, скорочення термінів товарного кредитування, збільшення частки готівко­вого розрахунку за продукцію, зменшення обсягу поставок.

Різні джерела дають досить суперечливу інформацію про місце кооперації в забезпеченні споживчих потреб населення. В звіті Уцеробкоопу до ЦК КП(б)У за 1923/24 р. говориться про охоплення робітничою кооперацією зарплати робітників Донбасу, Миколаєва і Запоріжжя на 70%, Харкова — 60%, Катеринослава — 45%, а в цілому по республіці на 45 — 50%

[29] . Зовсім інші цифри називає голова Київського комвнуто - ргу В. Введенський, критично оцінюючи здобутки робітничої кооперації, вказує на охоплення нею 15 — 20% робітничо­го бюджету, в Києві не більше 25%, а в провінційних містах лише 9%. За підрахунками керівника Вукоопспілки О. Генкі- на, в 1923/24 р. робкоопи України реалізували товарів на суму 29 крб. 65 коп. з розрахунку на одного пайовика в рік, значно поступаючись загальносоюзним показникам (32 крб. 31 коп.)

[30] . В операціях кооперативних організацій переважали про­мислові товари. Постачання робітників продуктами харчу­вання робкоопами налагоджено не було. Потреби населення в м’ясі, молоці, овочах кооперація забезпечувала лише на 5%, головним постачальником цих товарів на ринок, як і раніше, залишався приватник.

В значно гіршому стані перебувало постачання коопера­тивними товарами сільських жителів. За середньостатистич- ними показниками, в 1923/24 р. на одного члена споживчої кооперації на селі припадало товарів на суму 4 крб. 38 коп.

[31] . Повідомлення з місць малюють ще безрадіснішу кар­тину. Аналіз оборотів ЄСТ Київщини показує, що на душу населення охопленого ними району приходилося товарів на

36 коп. в рік [32]. Коростеньська споживча кооперація від­пускала своїм пайовикам товарів менше ніж на 2 крб. в рік. В цілому, на село припадала лише третина всіх торговельних оборотів споживчої кооперації. Хоча порівняно з попереднім 1922/23 р. мережа сільських кооперативних крамниць збіль­шилася майже вдвічі й становила 2,6 тис. одиниць, вона не могла на рівних конкурувати з 23 тис. приватних торговель­них закладів, навіть якщо врахувати, що обороти одного ко­оперативного підприємства в роздрібі в 4 рази перевищували обороти приватних крамниць [33].

Судячи з цього, основним торговельним апаратом радянської держави з обслуговування всіх її главків, трестів і центрів, як планувалося VI конференцією КП(б)У (грудень 1921 р.), коопе­рація ще не стала. Водночас мусимо констатувати, що в обра­зі споживчої кооперації перших років непу переважали риси, властиві державним інституціям. Вони заважали відроджен­ню власне кооперативних принципів — самоокупності, участі трудящих в управлінні, виборності кадрів. Джерелом успіхів кооперації в освоєнні споживчого ринку республіки були не її власні здобутки, а вагома підтримка з боку держави, яка перетворила кооперативні організації у власний розподільчий апарат.

Джерела та література

1. Лантух В. В. Становление и развитие торговли на Украине в 1921­1932 гг. — Харьков, Основа, 1992. — 190 с.

2. Хорошун Б. I. Продовольча політика в Україні в 1920 — 1930-х ро­ках. Автореф. ... докт. іст. наук. — Київ, 1999. — 36 с.

3. Даниленко В. М. та ін. Сталінізм на Україні: 20 — 30-ті роки. — К.: Либідь, 1991. — 344 с.; Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928). — К.: Основи, 1996. — 396 с.

4. Ленін В. I. Заключне слово по звіту ЦК РКП(б) 9 березня//Повне зібр. тв. — Т. 43. — С. 22-23.

Б. Збірник узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України (далі З. У. УСРР). — 1921. — № 5. — С. 138-139.

6. Кульчицький С. Вказ. праця. — С. 193.

7.З. У. УСРР. — 1921.- № 6. — С. 176-178.

8. Вісті Всеукраїнського Центрального Виконавчого комітету Рад Ро­бітничих, селянських і червоноармійських депутатів (далі Вісті) — 10 квітня 1921 р. — С. 2.

9. Кульчицький С. Зазнач. праця. — С. 193.

10. Там само. — С. 197-198.

11. Там само. — С. 198.

12. Бюллетень народного комиссариата по продровольствию. — Харь­ков, 1922. — Июнь. — № 19. — С. 5.

13. Ленін В. І. Доповідь про нову економічну політику 29 жовтня // Повне зібр. тв. — Т. 44. — С. 198.

14. Пумплянский Л. М. Новый кризис кооперации //Производсоюз. — 1922. — № 1 — 4. — С. 13.

15. Потребительская кооперация на Украине за 5лет. 1918 — 1922. — Харьков, 1923. — С. 7.

16. Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів, кон­ференцій і пленумів ЦК. — К., 1976. — Т. 1. — С. 187.

17. Свищев Ф. И. Положение госторговли на Украине к концу 1923 г. //Торговля Украины в 1923 г. Труды Госплана УССР. — Харьков,

1927. — С. 72-73.

18. Центральний державний архів вищих органів державної влади і управління України (далі ЦДАВОВУ). — Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 2077. — Арк. 98.

19. ЦДАВОВУ. — Ф. 337. — Оп. 1. — Спр. 3492. — Арк. 36.

20. Кооперація в СССР за 10 лет. — М., 1928. — С. 213.

21. Итоги хозяйственного строительства УССР за 1923/24 г. — Харь­ков, Изд. Украинский Экономист. — 1925. — 134 с.

22. Державний архів Полтавської області. — Ф. 2038. — Оп. 1. — Спр. 103. — Арк. 327.

23. ЦДАВОВУ. — Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 1899. — Арк. 16-16зв.

24. Там само. — Спр. 1743. — Арк. 85-85зв.

25. Там само. — Спр. 1899. — Арк. 35зв.

26. ЦДАВОВУ. — Ф. 34. — Оп. 4. — Спр. 282. — Арк.. 80.

27. Вісті. — 7 жовтня 1923 р. — С. 3.

28. ЦДАВОВУ. — Ф. 337. — Оп. 1. — Спр. 1635. — Арк. 53зв.

29. ЦДАВОВУ. — Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 1902. — Арк. 53.

30. Генкін О., Гречка О. Споживча кооперація. — Харків, 1927. — С. 53.

31. Там само. — С. 53.

32. Торговля и кооперация на Киевщине. — К., 1924. — С. 14.

33. Итоги хозяйственного строительства УССР за 1923/24 г. — Харь­ков, Изд. Украинский Экономист. — 1925. — С. 58, 69.

Анотацїі

Лобач Е. В. Торгово-заготовительная деятельность потреби­тельской кооперации Украины в первые годы новой экономичес­кой политики.

В статье анализируется торгово-заготовительная деятельность кооперации на потребительском рынке Украины в начале 1920-х годов. Характеризуются взаимоотношения кооперации с государс­твенными органами власти, промышленными предприятиями и финансовыми учреждениями.

Lobach E. V. The trade and procurement activities of Ukraine’s cooperative system during the first years of the new economic policy.

In the article the analysis of trade and procurement activities of cooperative system in the Ukrainian consumer market at the begin­ning of 1920-th is presented. Cooperative system and state authori­ties’ relationships, industrial enterprises and financial institutions are characterized.

Похожие статьи