Головна Історія Інтелігенція і влада СПРОБИ ЗМІНИТИ КОНСТИТУЦІЮ (2003-2005 pp.) І ПОЗИЦІЯ НАРОДНОГО РУХУ УКРАЇНИ
joomla
СПРОБИ ЗМІНИТИ КОНСТИТУЦІЮ (2003-2005 pp.) І ПОЗИЦІЯ НАРОДНОГО РУХУ УКРАЇНИ
Історія - Інтелігенція і влада

M. C. Кучерук

Конституція в будь-якій державі була, є і буде головним законом. Конституція — це не просто перелік головних прав і свобод людей. Саме в конституції прописані основні засади державності, в ній вказано, який державний устрій є в тій чи іншій країні.

Конституція України, прийнята 1996 року, була компромі­сом. Вона надавала значні повноваження і Президенту, і Пар­ламенту, заклавши таким чином апріорі механізм протистоян­ня між цими гілками влади.

Вивчення конституційних процесів має надзвичайно важ­ливе значення. До сих пір не проведено конституційної рефор­ми і не знято протиріч у системі розподілу владних повнова­жень. Це є гальмом для розвитку України, тому що не можна рухатись далі, не визначивши своїх позицій у ключових пи­таннях.

Під час роботи над даною працею були використані першо­джерела: заяви та ухвали НРУ, статті в газетах, інтерв’ю. Стат­тя є спробою вивчити дану тематику, спираючись виключно на них.

Метою статті є вивчення процесу боротьби за проведення конституційної реформи як однієї із складових демократичного суспільства і внеску Народного Руху України у справу розбу­дови демократії.

Конституція проіснувала шість років без змін. Вона по - справжньому була актуальна лише для влади, а її недоліки чи недоречності реально впливали лише на носіїв влади. Сторони навколо конституційного конфлікту посилались на волю наро­ду, який, за висловом журналістів, «не здогадувався про те, що бажав конституційних змін» [8].

Таким чином, зіткнення було неминучим. Інакше це б су­перечило законам діалектики. Тому що і президент, і парла­мент є центрами влади. Оскыльки влада одна, то й центр влади повинен бути один. Конституція 1996 року створила два рівно­значні центри влади, що викликало суперечки і конфлікти. Дві рівнозначні сили завжди знаходяться в боротьбі. Така є приро­да речей. І тому не варто вихваляти Конституцію. Коли немає єдиного центру влади, це не демократія, це хаос. Але питання в тому, у кого вистачить сил і рішучості провести Конституційну реформу, забравши найважливіші повноваження собі.

Відносини Верховної Ради і Президента України були вкрай неконструктивні. Голова держави отримував все більше ва­желів впливу на парламент, намагаючись перетворити його у повністю підконтрольний орган. Причинами цього були недо­статня правова урегульованість відносин між парламентом і президентом, відсутність в країні стійких традицій парламен­таризму і демократії [4]. А також і суб’єктивний фактор — на­магання діючого Президента мати справу з «контрольованим» парламентом, котрий законодавчо оформляв би політичну волю голови держави. Це мало своїм наслідком постійний конфлікт Л. Кучми з парламентом.

Але і парламент опирався намаганням президента зосере­дити всі важелі влади в себе. Говорити про те, що парламент — це «останній бастіон» демократії в Україні, є перебільшенням. Боротьба за владу — це і є демократія. В Україні, на жаль, ця боротьба виходила на перший план на протязі всіх років неза­лежності, що і заважало прийняттю конструктивних рішень, які необхідні заради процвітання України. Також перебільшен­ням є те, що парламент є єдиною трибуною, де опозиційні сили можуть заявити про свою позицію і в якійсь мірі впливати на державну політику [4].

Голова держави ініціював свій план конституційних змін, які ще більше обмежували повноваження парламенту, і голов­на боротьба у парламенті велась за проведення конституційної реформи.

24 серпня 2002 року, виступаючи по телебаченню з нагоди річниці незалежності, президент заявив про необхідність пере - ходу до парламентсько-президентської республіки і до парла­ментських виборів на пропорційній основі. Л. Кучма пообіцяв подати проект політичної реформи на всенародне обговорення і запропонував як перший крок уже нинішньому парламенту створити коаліційний уряд.

У своїй заяві від 7 вересня НРУ відкинув пропозиції Л. Куч­ми. НРУ вважав за необхідне в тодішній ситуації для поступово­го і послідовного переходу до перспективної моделі державного устрою України в рамках існуючої президентсько-парламентської моделі підсилення ролі парламенту в системі державної влади України [2]. Для цього необхідним було спочатку:

- прийняти закон про Кабінет міністрів, який би гарантував певний вплив парламенту не тільки на призначення прем’єр - міністра, але й інших членів уряду;

- внести зміни до Закону про державні адміністрації з їх підпорядкуванням Кабінету Міністрів України;

- прийняти закон про Президента України, де була б чітко окреслена роль канцелярії Президента;

- прийняти закон про вибори до парламенту на пропорцій­ній основі [2].

5 березня 2003 року Президент виніс на всенародне обгово­рення проект Закону «Про внесення змін до Конституції Укра­їни». Це одразу викликало шквал критики з боку опозиції. На­приклад, член Конституційної комісії, створеної Президентом, народний депутат Р. Зварич на «круглому столі» заявив, що на засіданнях комісії цей проект не обговорювався. Пропрези - дентські фракції, як не дивно, були солідарні з опозицією. Так, член фракції НДП Л. Супрун заявила, що з фракцією з приводу конституційних новацій Президента ніхто не радився, і фрак­ція не виробила свого відношення до даного проекту [4].

Аналіз проекту свідчив (якщо вірити експертам), що по сво­їй суті він був напрямлений на досягнення мети, яка проти - річила задекларованому Президентом України. Тобто — на по­силення повноважень не парламенту, а самого президента [4]. Навіть досить близькі до влади експерти (М. Погребинський, В. Малінкович) підготовили власний проект змін до Конститу­ції, який мав мало спільного з офіційним проектом [4].

Тому єдиним засобом обмежити законотворчу активність Президента парламентарії вважали написання альтернатив­ного проекту. Завдяки зусиллям групи депутатів (в першу чергу Олександра Мороза і Віктора Мусіяки) тимчасова спе­ціальна конституційна комісія Верховної Ради значно акти­візувала свою роботу. Цей орган збирався декілька разів і після довгих, а часом досить бурних дискусій прийшов до принципової згоди по більшості суперечливих питань. За основу було взято проект, розроблений Морозом. Уважно вивчивши проект, комісія внесла до нього багато поправок, авторами левової частки яких виступили Степан Гавриш, Ві­ктор Мусіяка, Георгій Крючков, Юрій Ключковський і Ми­кола Катеринчук [10].

За роботою тимчасової комісії гарант слідкував пильно, але в успіх альтернативного проекту не дуже вірив.

Загалом, політична історія незалежної України характери­зується постійними кризами. Чергова криза настала і з нама­ганнями Президента України провести конституційну реформу. Впливовий представник адміністрації Президента, посилаючись на широкомасштабне соціологічне дослідження, повідомляв га­зеті «Дзеркало тижня», що Україна залишалася далекою від готовності до соціального вибуху, але погоджувався з тим, що соціальне очікування активного лідера було високе як ніколи. Втрата існуючих у опозиції важелів влади мала і позитивну сторону, виражену, окрім консолідації опозиції, у появі лідера, здатного називати речі своїми іменами, синхронізувати дію де­мократичних сил і суспільства [20].

Таким лідером вважався В. Ющенко. В інтерв’ю газеті «Дзеркало тижня» він прокоментував ситуацію і визначив на­ступні кроки опозиції: «.якщо на протязі тижня компромісу не буде досягнуто, то, я вважаю, політична ситуація в Україні буде розвиватися наступним чином: якщо парламент і подалі буде знаходитися на зовнішньому управлінні, то мені, як на­родному депутату, як людині, для якої демократія є формою релігії, доведеться перегорнути сторінку українського парла­ментаризму. Якщо політичні сили при посередництві парла­менту не зможуть зупинити деспотію — то заговорить вулиця. Вісім місяців в парламенті, не дивлячись на провокації ад­міністрації Президента, ми пропонували діалог. Нас відштов­хували, але ми не впадали в амбіції, розуміючи, наскільки очікуваними і важливими для країни можуть стати результати консенсусу або навіть компромісу. Але якщо на наступному тижні пропрезидентські сили не визнають необхідність фун­даментальної ревізії політичних відносин, що склалися, ми з легким серцем зможемо сказати: ми зробили все, що могли. Нашу мову не розуміють. Ми переходимо на іншу мову, бага - томіліонну» [20].

Президент України Л. Кучма не залишався у боргу, і від­повідав на закиди опозиції. Він висловлював побажання, щоб в Україні з’явилася цивілізована опозиція, зауваживши: «не повинно бути сумнівів, що країні потрібна опозиція, яка не да­ватиме можливостей робити помилкові кроки, пропонуватиме альтернативні рішення. Одначе це повинна бути цивілізована опозиція, яка діяла б в межах правового поля». Такою опози­цію на чолі з В. Ющенком Леонід Кучма не вважав. А тому дії неконструктивної опозиції завдавали Україні багато збитків, зокрема, економічних, політичних, моральних [6].

Л. Кучма виступив по телебаченню з ініціативою винести на всенародне обговорення проект змін до Конституції України. У зверненні гарант підсумував: президентсько-парламентська система відіграла дуже важливу історичну роль — особливо у перші роки державності, забезпечуючи стабільність і суспіль­ства, і держави. Але стало абсолютно зрозуміло, що в чинній Конституції, по суті, був закладений механізм протистояння законодавчої і виконавчої влади [7]. Відбулися парламентські слухання «Реформа політичної системи в Україні: мета та кон­цептуальні засади конституційних змін». Конкретним приво­дом для слухань стало подання главою держави для поперед­нього ознайомлення в парламенті законопроекту про внесення змін до Конституції України [5].

У Верховній Раді перебувало п’ять законопроектів про вне­сення змін до Конституції. Базовим був поданий депутатами і зареєстрований під номером 0999. Цей проект, що пройшов експертизу в Конституційному Суді України, передбачав роз­ширення повноважень Верховної Ради у частині формування і діяльності уряду та інших центральних органів влади, утво­рення парламентської більшості, позбавлення мандата у разі виходу депутата з фракції, деталізації окремих важелів стри­мувань та противаг між гілками влади, президентом і парла­ментом [5].

В. Ющенко вважав, що істинною ціллю влади в запропо­нованій реформі — не що інше, як продовження своїх владних повноважень незаконним шляхом і забезпечення самозбере­ження. Для цього, за його словами, влада обрала антиконсти - туційний шлях і готувала політичний переворот [16]. Опозиція була категорично проти пропозицій проведення референдуму з питань політичної реформи, «бо знову буде фальсифікація, підміна бюлетенів, «мертві душі» та 102 відсотки голосів на підтримку ініціатив Президента» [16].

Водночас опозиція не виступала проти конституційної ре­форми. Більше того, В. Ющенко наголошував, що політична реформа потрібна, як кисень [16].

Депутати виносили все нові і нові проекти, і коли кількість їх стала критичною, Л. Кучма заявив про бажання відкликати свій законопроект стосовно змін до Основного Закону із Кон­ституційного Суду. Голова держави зізнався, що його не за­довольняють «правила гри», які можуть загнати, власне, самі реформи у глухий кут. Крім того, Леонід Кучма розкритикував депутатський законопроект, в якому Президент — «лялька». Водночас, за його словами, Україна має бути з сильним Гаран­том Конституції [9].

НРУ виступав проти змін до Конституції, що були запро­поновані пропрезидентською більшістю. Політична Рада На­родного Руху України констатувала, що проект Закону «Про внесення змін до Конституції України», розроблений Тимча­совою спеціальною конституційною комісією Верховної Ради України, орієнтований на глибокий перегляд співвідношення повноважень найвищих органів влади в Україні. На відміну від законопроекту, винесеного Президентом України на всена­родне обговорення, проект конституційної комісії передбачав різке обмеження повноважень президента держави, зведення його ролі до церемоніальної, що означало фактичне перетво­рення України у суто парламентську республіку. Програма Народного Руху України не розглядає парламентську респу­бліку як прийнятну форму організації влади в Україні, осо­бливо з огляду на перехідний період, який переживає наша держава. Головною причиною затягування реформ, невизна­ченості внутрішньої політики і зовнішньополітичної орієнта­ції України НРУ вважав брак політичної волі у Президента

України, Кабінету міністрів, пропрезидентських фракцій Вер­ховної Ради України.

3 травня 2003 року НРУ оприлюднив Ухвалу XIII Все­українських Зборів (З’їзду) про політичну та конституційну реформу в Україні. В ній говорилося, що політична криза в Україні поглиблювалась і набувала системного характеру [17]. Реалізація президентських ініціатив перетворювала Україну на президентсько-безпарламентську республіку і призводила до авторитарного режиму. Тому запропоновані Президентом України зміни до Конституції НРУ вважав неприйнятними в цілому, і їх реалізація призвела б до звуження або повної лік­відації основ демократичного ладу в Україні.

XIII Всеукраїнські Збори (З’їзд) Руху схвалили аналіз за­конопроекту про внесення змін до Конституції, який дав Цен­тральний Провід Руху у своїй Ухвалі від 4 квітня 2003 року. НРУ вважав, що перед тим, як вносити зміни до Конституції, потрібно було прийняти вкрай необхідні, але заветовані зако­нодавчі акти — про Кабінет Міністів України, про Президента України, про закони і законодавчу діяльність, про нормативно - правові акти, про адміністративно-територіальний устрій [17].

Водночас Збори Руху звернули увагу на небезпеку силово­го, антиконституційного рішення запропонованих змін через ініційоване Президентом всенародне обговорення, тобто рефе­рендум. НРУ вважав такі дії державним переворотом. I Збори закликали всі політичні сили України не допустити такого сце­нарію [17].

24 травня 2003 року була прийнята Ухвала НРУ про зав­дання на новому етапі. Основною метою було забезпечення пе­ремоги В. Ющенка на президентських виборах 2004 року як гарантія демократичного розвитку української держави. Серед головних завдань Руху на новому етапі було зазначено роз­гортання роботи «Громадських комітетів захисту Конституції України» як механізм протидії авторитарному переродженню влади [18].

18 червня 2003 року, розглянувши проект Закону «Про вне­сення змін до Конституції України», розроблений Тимчасовою спеціальною конституційною комісією Верховної Ради України, Політична Рада Руху ухвалила вважати проект закону таким, що суперечить Програмі Народного Руху України, не відповідає основним цілям політичної стратегії НРУ, національним інте­ресам України. А також зобов’язати партійну групу Народного Руху України у складі Фракції Блоку Віктора Ющенка «Наша Україна» не підтримувати запропонований законопроект у разі його внесення на розгляд Верховною Радою України [19].

12 липня 2003 року була прийнята Заява Центрального Проводу Народного Руху України «Про політичну ситуацію в Україні». До чергових президентських виборів залишалося менше ніж півтора року. Політична ситуація в державі заго­стрювалася. Конституційна реформа була розцінена як відвер­та спроба чинного режиму залишитися при владі. Позиція На­родного Руху України з цього приводу була така: влада, яка топтала фундаментальні цінності демократії протягом всього свого існування, немає ані політичних, ані моральних підстав проводити «політичні реформи» в ім’я демократії [3].

В останній день сесійного тижня Верховна Рада прийняла в першому читанні проект закону про вибори народних депутатів на пропорційній основі. Фракція «Наша Україна» негативно оцінила такий крок. Представники фракції вважали, що чинна влада намагалась таким чином здійснити політичну реформу у зручний для себе спосіб [21].

У середині червня 2004 року парламент затвердив у першому читанні новий проект про внесення змін до Конституції Укра­їни. У сутичці двох законопроектів — № 3207-1 і № 4180 — переміг другий. На останньому етапі доопрацювання першого проекту до його створення підключилися представники «На­шої України». За словами Олександра Мороза, котрий також значився в головних авторах документа, конституційна комісія врахувала майже всі пропозиції «нашоукраїнців». Але голосу­вати за нього у вирішальний момент ющенківці не стали. їхня позиція зводилася до того, що конституційну реформу прово­дити треба, але після президентських виборів. Проект змін до Основного Закону в середу парламентом був затверджений і відправлений для експертизи в Конституційний Суд. Тільки проект під номером 4180, більш неприйнятний для «Нашої України», аніж номер 3207-1. Тепер же Віктору Ющенку та його соратникам залишалося заявляти, що Конституційний Суд не має права розглядати документ, оскільки він сам у своє­му ж поданні вказував на ідентичність проекту № 4180 проекту № 4105. Тому, що був провалений парламентом, не набравши трьохсот голосів [1].

Головне — прикінцеві положення законопроекту. Відповід­но до них усі ці нововведення набирали сили відразу після пре­зидентських виборів. Таким чином, стало зрозуміло, що голо­вна мета Банкової — зуміти набрати 300 депутатських голосів для остаточного затвердження конституційних змін, устигнути до 31 жовтня поміняти прем’єр-міністра на того, кому вона може довірити збільшення повноважень і тим самим знизити інтерес до президентських виборів [1].

Президентська команда зазнала поразки у спробах реалі­зувати конституційну реформу. 8 квітня 2004 року Верховна Рада не ухвалила запропоновані Л. Кучмою зміни до Консти­туції України. З юридичної точки зору в системі державного управління зберігався статус-кво. Президент залишався клю­човою політичною постаттю, повновагою, повномасштабною і практично повновладною. Таким чином, ціна виборів-2004 зросла. Кампанія обіцяла бути найдорожчою і найнещаднішою. У президента не було стабільної більшості. Він зробив усе для забезпечення голосування: підписав закони, котрі раніше бага­торазово ветував, заплющив очі на АП з Морозом, увімкнув усі важелі — і програв. Ющенко здобув серйозну моральну пере­могу [11]. Банкова виявила свою слабкість, опозиція — свою силу. Міф про всемогутність Кучми почав потихеньку розві­юватися. Міф про безпорадність Ющенка — також.

«Наша Україна» та Ющенко упродовж більш як року роби­ли все можливе, щоб реформа не відбулася. У грудні 2004 року «НУ» погодилася підтримати конституційні зміни тому, що за це їй обіцяли змінити склад Центрвиборчкому й модернізувати виборчий закон. Тобто прибрати перешкоди на шляху до пере­моги Віктора Андрійовича [12].

У жовтні 2004 року (перед першим туром президентських виборів) Ющенко прогнозував, що тодішня Рада «ввійде в історію як парламент, який провів глибоку політичну рефор­му... Реформа необхідна, і її буде здійснено. Зміни в Консти­туцію прийматимуться прозоро, законно й наберуть чинності у 2006 році, після обрання нової Верховної Ради...» У лис­топаді 2004 року (перед другим туром) уклав союз із лідером СПУ Морозом, узявши на себе зобов’язання сприяти прове­денню політреформи і підтримати «конституційний» проект № 4180.

До компромісного варіанту конституційних змін підштовх­нула «помаранчева революція». 8 грудня (перед «третім туром») у вітчизняному парламенті була досягнута політична домовле­ність. Ющенко пам’ятав про 9 березня 2001 року й не забув, до якої міри одне-єдине зіткнення мітингуючих із правоохорон­цями перелякало всю країну. Ющенко не хотів переходити до боротьби з режимом в активну силову фазу [13]. Ющенко по­ставив свій підпис під так званими маріїнськими угодами, під­твердивши свою готовність забезпечити успішне проходження проекту № 4180 через парламент. У лютому 2005 року (після прийняття президентської присяги) підтвердив раніше взяту на себе обіцянку — не намагатися перешкоджати набранню чин­ності конституційних змін [12].

Головне нововведення прийнятих конституційних змін по­лягало в тому, що парламент отримає нові можливості впливу на Кабінет міністрів. Схематично модель була така:

1) після парламентських виборів Рада формує коаліцію;

2) коаліція пропонує президентові кандидатуру прем’єра;

3) із подачі президента призначає прем’єра, міністра оборо­ни і голову МЗС;

4) із подачі прем’єра призначає персональний склад уряду [13].

Раніше президент призначав прем’єра (за поданням Ради) та інших керівників центральних органів виконавчої влади. І він же одноосібно всіх їх звільняв. Нині це ставало прерогативою Ради. Раніше Кабінет міністрів був відповідальним лише перед президентом. Тепер — перед ним і Верховною Радою. Раніше Кабінет міністрів складав повноваження перед новообраним президентом. Тепер — перед новообраною Верховною Радою [13].

Але вже у квітні Ющенко почав висловлюватися про кон­ституційні новації досить жорстко. По-перше, Президент при­пустив, що процедуру внесення змін до Конституції може бути визнано не зовсім коректною з правової точки зору. По-друге, не виключив, що «певні політичні сили» спробують оскаржити законність реформування Основного Закону. По-третє, не став заперечувати можливість проведення референдуму з цього при­


Воду, застерігши, що особисто він до цього жодного стосунку не матиме [12].

Що ближче 1 січня, то частіше політична реформа ставала об’єктом для нищівної критики. Провладних викривачів за­кону № 2222 обурювало аж не запровадження механізму ка­бального імперативного мандата, і не повернення прокуратурі «радянської» функції загального нагляду. Дві головні тези ан - тиреформаторів звучали так:

- країна не доросла до парламентаризму;

- неприпустимо, щоб всенародно обраний президент був опу­щений до рівня «англійської королеви» [14].

23 січня 2005 року відбулося телевізійне звернення Ющенка народу, яке було присвячене річниці інаугурації. Віктор Ан­дрійович про Конституцію сказав наступне: «Я визнаю, що з 1 січня 2006 року в країні діє оновлена Конституція. Але я не вважаю її ідеальною». Сумнівів не залишалося: гарант був твердий у своєму намірі анулювати результати політреформи [15].

Таким чином, можна зробити висновок, що боротьба за про­ведення конституційної реформи спричинила політичну кризу в країні. Була розгорнута справжня війна між політичними силами, і Народний Рух України повністю підтримав позицію Віктора Ющенка. Шкода тільки, що за цими політичними ба­таліями сторони так і не змогли досягти консенсусу і внести такі зміни до Конституції, які, хоч і не задовольняли б усіх, але які позбавили б українську державу невизначеності. Тому що, прийнявши до уваги те, що нова редакція Конституції не стала чинником стабільності, можна констатувати, що віз і нині там.

Джерела та література

1. Дмитричева О. День реформи Конституції // Дзеркало тижня. —

2004. — № 25. — С. 2.

2. Заява Центрального Проводу Народного Руху України щодо ініці­ативи Президента України Л. Кучми стосовно перетворення Укра­їни на парламентсько-президентську республіку // Провісники свободи, державності і демократії: Документи і матеріали. До 20-ї річниці створення Народного Руху України. — К.: Інститут історії України НАН України, 2009. — С. 345-346.

3. Заява Центрального Проводу Народного Руху України «Про по­літичну ситуацію в Україні» // Народний Рух України: Ухвали, заяви, звернення (травень — серпень 2003 року). — Київ, 2003. — 62 с. — С. 37-39.

4. Жданов И., Якименко Ю., Центр Разумкова. Последний бас­тион демократии? // Зеркало недели. — 2003. — № 13. — С. 2.

5. Івашко О., Карась А. Критерій один — національні інтереси // Голос України. — 2003. — № 69. — С. 1-2.

6. Коро люк В. Глава держави про рік минулий і про рік при­йдешній // Голос України. — 2002. — № 248. — С. 2.

7. На суд громадськості. Із телевізійного звернення Президента України Леоніда Кучми з нагоди підписання Указу про винесення на всенародне обговорення проекту Закону України «Про внесен­ня змін до Конституції України» // Голос України. — 2003. — № 44. — С. 2.

8. Несенко М. Шість років компромісу: Для кого потрібно змі­нювати Конституцію // День. — 2002. — № 113. — С. 4.

9. Пристрасті за «лялькою» і сильним гарантом // Голос Украї­ни. — 2003. — № 131. — С. 3.

10. Рахманин С. «Если я попался вам навстречу, значит, вам со мной не по пути» // Зеркало недели. — 2003. — № 18. — С. 3.

11. Сергій Рахманін. Що таке реформа і як з нею боротися? // Дзер­кало тижня. — 2004. — № 14. — С. 1-2.

12. Сергій Рахманін. Євангеліє від лукавого // Дзеркало тижня. —

2005. — 2005. — № 25. — С. 1, 2.

13. Сергій Рахманін. Перенедоперемогли // Дзеркало тижня. —

2004. — № 50. — С. 1-2.

14. Сергій Рахманін. Союз непримиренних однодумців // Дзеркало тижня. — 2005. — № 50. — С. 1-2.

15. Сергій Рахманін. Вступ до референдуму. Короткий курс // Дзерка­ло тижня. — 2006. — № 3. — С. 1-2.

16. Треба змінювати владу. Виступ В. Ющенка під час парламент­ських слухань «Реформа політичної системи в Україні: мета та концептуальні засади конституційних змін» // Голос України. — 2003. — № 77. — С. 9.

17. Ухвала ХІІІ Всеукраїнських Зборів (З’їзду) Народного Руху України про політичну та конституційну реформу в Україні // Провісники свободи, державності і демократії: Документи і ма­теріали. До 20-ї річниці створення Народного Руху України. — К.: Інститут історії України НАН України, 2009. — С. 352­355.

18. Ухвала Народного Руху України «Про завдання Руху на новому етапі» // Народний Рух України: Ухвали, заяви, звернення (тра­вень — серпень 2003 року) — Київ, 2003. — 62 с. — С. 6- 7.

19. Ухвала Політичної Ради Народного Руху України «Про ставлення Народного Руху України до проекту Закону «Про внесення змін до Конституції України» // Народний Рух України: Ухвали, заяви, звернення (травень — серпень 2003 року) — Київ, 2003. — 62 с. — С. 22-23.

20. Ющенко В. «Если деспотию не остановит парламент — заговорит улица»: беседовала Юлия Мостовая // Зеркало недели. — 2002. — № 49. — С. 2.

21. Ящембська І. Піррова перемога — поки що в першому читанні // Народна газета. — 2004. — № 10. — С. 1.

Анотації

Кучерук М. С. Попытки изменить Конституцию (2003—2005 гг.) и позиция Народного Руха Украины.

Изучение конституционных процессов имеет чрезвычайно важное значение. До сих пор не проведена конституционная ре­форма, и не разрешены противоречия в системе распределения властных полномочий. Это и есть тот тормоз в развитии совре­менной Украины, который не позволяет двигаться дальше. Цель статьи — изучение процесса борьбы за проведене конституци­онной реформы как одной из составляющих демократического общества и роли Народного Руха Украины в процессе демокра­тизации страны.

Kucheruk M. S. Attempts to change the Constitution (2003—2005) and position of Narodny Rukh of Ukraine.

Studying of the constitutional processes is the matter of ex­tremely great importance. Till now the constitutional reform is not held, and contradictions in the system of distribution of the office are not resolved. It is the obstacle in the development of modern Ukraine which doesn’t allow the country to move on. The purpose of article is to study the process of struggle for the constitutional reform as one of the components of a democratic society and a role of Narodny Rukh of Ukraine in the process of country’s democra­tization.