Головна Історія Інтелігенція і влада УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКІ ВІДНОСИНИ В ПРОГРАМІ ТА ПОЛІТИЧНІЙ ПРАКТИЦІ НАРОДНОГО РУХУ УКРАЇНИ (1989 — 1993 рр.)
joomla
УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКІ ВІДНОСИНИ В ПРОГРАМІ ТА ПОЛІТИЧНІЙ ПРАКТИЦІ НАРОДНОГО РУХУ УКРАЇНИ (1989 — 1993 рр.)
Історія - Інтелігенція і влада

О. В. Мардаренко

“Великі дерева не виростають в тіні”

В. Чорновіл

В історії визвольної боротьби кожного етносу є доленосні рухи, які позначають віху сходження того чи іншого народу на щасливу дорогу національного відродження. В українській історії кінця XX століття така доля спіткала Народний Рух України. Рух вико­нав визначну роль інструменту розвалу імперського режиму, єд­нання, соборності сил українства та здобуття незалежності Украї­ни. “Але антиукраїнські чинники занадто потужні. З-поміж них — політика Росії” [1]. Перманентне загострення взаємовідносин між Україною і Росією в незалежний період пов’язано з діями окремих політичних сил обох держав, які намагаються створити конфліктну обстановку навколо утвердження і зміцнення суверенітету Украї­ни. Чимало зусиль в цьому напрямі докладають націонал-патріо - тичні проросійські політики, партії та блоки в парламенті України, настрої яких підігріваються імперськими силами з Росії. Між тим тенденції розвитку суспільно-політичного процесу в Україні вка­зують на те, що роль та місце політичних партій у суспільному контексті зростає, а це, при відсутності противаг антидержавним лобіюванням, може створити загрозу державному суверенітету Укра­їни. Після здобуття незалежності Рух є одним з основних чинників противаги антиукраїнським силам, виборювання суверенітету Укра­їни у внутрішніх і міждержавних стосунках, впливу на процеси формування українсько-російських відносин.

Матеріали з проблематики впливу діяльності НРУ на зовнішню політику України в українсько-російських відносинах та перспек­тиви розв’язання існуючих проблем розглянуті в дослідженнях Д. Кублицького й В. Піховшека [2]. Довідниковий матеріал за пер­ші чотири роки незалежності України стосовно ставлення НРУ до процесів, які визначають український напрямок політики Москви, репрезентований у книгах за редакцією Кублицького Д. — “Росія яку ми...” [3] та “Україно-російські стосунки: 1990 — 1995 рік” [4] та інших.

Але цілісного і комплексного дослідження, яке б показало вне­сок Руху у формування суспільної думки та політики влади щодо відносин з Росією в їх історичному розвитку, ще не було. Одне з найменш висвітлених питань з історії Руху — концепція (модель) рухівської програми та зміст практичних дій її лідерів і діячів у побудові взаємовідносин з Росією в епоху президента Кравчука.

Міждержавні відносини є однією з основних складових суспіль­ного розвитку у різних сферах життя — політико-правовій, міжна­родного співробітництва у забезпеченні національної безпеки, соці­ально-економічній та національно-культурній сфері. Ці аспекти міжнародних відносин в той чи іншій мірі відображені в усіх реда­кціях основної Програми Руху. Розглянемо аспект міжнародних відносин у забезпеченні національної безпеки. Програма Руху, як показано у статті [5], передбачає визначення джерел загрози націо­нальній безпеці, пріоритетності векторів зовнішньої політики Укра­їни, участь у воєнно-політичних блоках та системах колективної безпеки. При цьому слід відзначити, що “в ідеологію і практику Руху закладена теоретична посилка про необхідність системної боротьби за “українську Україну”, що викликає абсолютне несприй - няття не тільки у зомбованих комуністичною ідеологією чи росій­ською шовіністичною маячнею, але й в усіх зденаціоналізованих чиновників і олігархів” [6].

Рухівська концепція українсько-російських відносин може бути незрозумілою упередженому читачу, якщо не зробити декілька кро­ків екскурсу в історію. По-перше, українсько-російські відносини означені неодноразовим нищенням української державності й іноді переростали у відверту конфронтацію і навіть збройну боротьбу. Сучасна ситуація та наявні міждержавні проблеми значною мірою були запрограмовані ходом історичного процесу з XVII ст. та подій

1991 року, коли Україна здобула незалежність і почала реалізову­вати проект побудови національної держави. По-друге, більшість нинішніх проблем та своєрідність відносин з Росією є наслідком не тільки російського імперіалізму царського та радянсько-біль­шовицького варіантів, але і домінуючих тенденцій в сучасному ци­вілізованому світі, з одного боку, “західного зразку” — тенденції до поступової міждержавної інтеграції, з другого боку — домінуюча в рамках пострадянського міждержавного простору тенденція до між­державної дезінтеграції. “Тенденція до дезінтеграції виявилася хоча і не природною, але цілком закономірною, і відповідно до закону “маятника” жорстка і значною мірою примусова інтеграція респу­блік у рамках СРСР не могла не зумовити у подальшому “коливан­ня маятника” у протилежний бік, тобто в бік дезінтеграції [7].

Звісно, що утворення СРСР проходило у гострій політичній бо­ротьбі. У середині січня 1918 року Росія визнала незалежну Укра­їнську Народну Республіку, а вже в кінці місяця почала наступ на Київ. Тоді загинули не тільки українські юнаки під Крутами, тоді був поставлений під сумнів міф про братню любов росіян до укра­їнців і про можливість вирішувати сусідські справи незалежно, че­сно і справедливо. У вересневому, 1989 р., номері журналу “Извес­тия ЦК КПСС” опубліковані матеріали історії утворення СРСР з архівних фондів ЦК КПРС та ЦПА ІМЛ при ЦК КПРС і Партійно­го архіву Інституту історії партії при ЦК КПУ [8]. Вивчення доку­ментів дає повну уяву про шахрайські, насильницькі методи дій більшовицької верхівки у створенні нової імперії та позбавлення України незалежності. Так, 10 серпня 1922 р. Політбюро ЦК РКП(б) запропонувало Оргбюро ЦК партії створити комісію та доручити їй до наступного Пленуму ЦК підготувати питання про взаємовідно - сини РРФСР та незалежних республік [9]. Така комісія на другий день була створена, від України до складу комісії увійшов X. Г. Ра - ковський. На розгляд комісії в кінці серпня 1922 р. був представ­лений підготовлений І. Сталіним “Проект резолюции о взаимоот­ношениях РСФСР с независимыми республиками” [10]. В примітці до проекту резолюції Сталін зазначив: “Примечание: п. 6. Настоя­щее решение, если оно будет одобрено ЦК РКП, не публикуется, а передается национальным цека, как циркулярная директива для его проведения в советском порядке через ЦИКи или Съезды Сове­тов, на котором декларируется оно, как пожелание этих респуб­лик” [11]. Чисельні зауваження Раковського в листі до проекту резолюції, щодо “упразднения независимых республик” і пропози­ції побудови дійсно федеративного устрою СРСР у кінцевій редак­ції не враховані. Протоколом №7 засідання Пленуму ЦК РКП(б) від 6 жовтня 1922 р. проект резолюції був прийнятий як директи­ва ЦК [12]. Це було початком кінця. Протягом наступних десяти­літь аж до акту проголошення незалежності у серпні 1991 р. Укра­їна була колонією Росії у складі СРСР.

Після серпневих подій 1991 року у СРСР склалась ситуація, по­дібна тій, яка виникла на теренах постімперського російського про­стору після Лютневої революції 1917 року — ситуація невизначе­ності, хитання, розброду, хаосу та розпаду. Здавалось, що РФ було не до України, зайнята своїми внутрішніми справами Росія як би втра­тила з поля зору колишні радянські республіки, що проголосили себе незалежними державами. Але в дійсності це було не так, у вищих колах Росії завжди знаходились сили, які пильно стежили та турбувались за долю імперії. Тому розбіжності між Україною й Росією виникли відразу ж після остаточного розпаду СРСР. Біло - везька угода, що поклала початок формування СНД, декларувала взаємоузгодженість позицій щодо розбудови демократичних пра­вових держав, наміри розвивати свої відносини на “основі взаємно­го визнання і поваги до державного суверенітету, про невід’ємне право держав на самовизначення та додержання принципів рівно­правності і невтручання у внутрішні справи...” та інше [13]. Але це був, мабуть, останній на найближчі роки акт у дусі повної згоди й братського взаєморозуміння. Росія по-своєму трактувала сутність цього документу і з таємною надією сподівалась, що Україна, як завжди, погодиться з роллю молодшої сестри, і її прикладу посліду - ють всі колишні радянські республіки, а на руїнах радянської імпе­рії виникне нова імперія — російська демократична імперія з на­звою Співдружність Незалежних Держав. Отже, як свідчить перебіг історичних подій, українці і лідери НРУ не забули процедури утво­рення СРСР в 1922 році й позбуття України незалежності.

Вся історія НРУ свідчить про його невтомну політику ненасиль­ницького спротиву у стримуванні тиску Москви на всіх напрямках українського-російських відносин. Використовуючи засоби масової інформації, трибуну парламенту, виступи свідомих громадських ді­ячів, видатних письменників з трибуни рухівських зборів, прес-кон­ференцій та інше, Рух вів боротьбу за “українську Україну”.

А почалась ця боротьба проти тиску Росії вже напередодні здо­буття незалежності у баталіях проти підписання нового Союзного договору. В історичній доповіді на Других всеукраїнських зборах Народного Руху “Політична ситуація на Україні і завдання Руху”, один з ідеологів Народного Руху України за перебудову, голова Руху Іван Драч, звертаючись до делегатів у своєму виступі, довів до при­сутніх програмну політику Руху щодо підписання нового Союзного договору з Росією. Доповідач з застереженням попереджував про наслідки підписання нового Союзного договору. “Або-або. Мусимо зрозуміти це зараз, уже над самісінькою безоднею союзного дого­вору”. Аналізуючи зміст політичної ситуації, лідер НРУ акцентує увагу на загрозі незалежності і державному суверенітету України з боку сил, які ще вчора, здавалося, були протилежні — учорашні ліберали й гуманісти в Росії вже згуртовуються проти “сепаратиз­му й націоналізму” України і сам Олександр Ісайович Солженіцин трубить похід проти своїх побратимів по концтаборах: українців і білорусів. “Отже, бачимо націонал-імперську ідею в дії, за роботою, як і тоді, коли розбиті Денікін чи Шульгін вітали своїх більшови­цьких ворогів з відновленням “единой и неделимой”. Доповідач проводить історичні паралелі і “розвіює ілюзії, прояснює політичну ситуацію, відкриває очі тим малоросам на Україні, хто з наївності чи лінощів втішає себе за давньою традицією, що наше національне відродження можна виканючити і виплакати від Москви. “Нам треба бути готовими до того, що саме проти визвольних змагань українського народу буде вчинений найшаленіший опір...” [14].

І цей шалений опір з боку Росії почався з самого початку вирі­шення міждержавних питань, пов’язаних з долею Чорноморського флоту колишнього СРСР. “Переговорний процес з проблем його поділу свідчить про те, що головною перешкодою на шляху їх вирі­шення була політична сторона питань, пов’язаних із ЧФ і статусом Севастополя” [15]. Просування в переговорах нерідко викликали негативну реакцію з боку імперіалістичних кіл російської сторони, які вимагали негайної передачі ЧФ, Севастополя і навіть всього Криму Російській Федерації, а з іншої сторони, українських націо - нал-демократичних партій на чолі з НРУ, які вимагали негайного виведення російського ЧФ з території України. Подальший перебіг подій у взаєминах з Росією можливо простежити у публікаціях рухівського всеукраїнського друкованого органу “Народна Газе - та”(НГ). Публікуючи у газеті нотатки із засідання Центрального проводу Руху, Володимир Ковтун констатував висновки засідан­ня — від початку 1992 року Росія різними шляхами і засобами розпочала здійснювати широкі плани позбавлення України держа­вної незалежності. Посилаючись на один із сценаріїв великоросій­ських державців — “Как работать с Украиной”, який оприлюднив “Вечірній Київ”, він вказує на те, що ці документи проливають світ­ло на антиукраїнську метушню в Донбасі і Закарпатті, і на промос - ковський шлях в УПЦ, і на політику уряду Фокіна, і на полохливу позицію Президента. Підкреслювалась “науковість” і вишуканий дипломатичний стиль документів у порівнянні з простакуватим вояком генералом Макашовим, який обіцяв: “С Приднестровья мы ударим в спину Украине и заставим её вспомнить Переяславское соглашение”. В публікації зверталась увага на російську політику “розділяй і володарюй”, на те, що імперським силам “хочеться зо­бразити українське національне відродження як таке, що нехтує правами людини, пересварити українців з людьми інших націй. “Стара площа в Москві, хоч би хто там засідав — Янаєв і Крючков, Руцькой чи Примаков, — використовує той самий арсенал у зазі­ханнях на народи СНД, який десятиліттями відпрацьовувала для Анголи, Афганістану чи Нікарагуа. Доки Москву звідти не витури­ли” [16]. Суть і справжню мету істеричної антиукраїнської кампа­нії викрив на згаданому засіданні ЦП НРУ голова Секретаріату НРУ В. Бурлаков: “Москва посилено готує п’яту колону”, творить з українців образ ворога, аби в “час ікс” послати танки для надан­ня “общедемократической помощи” антиукраїнським силам і “за­щиты прав человека”. Публікація в НГ доводить до українського суспільства рухівське бачення небезпечного для України розвитку подій під тиском “п’ятої колони” і зовнішніх імперських посягань Москви: “Росія всі сили кидає на те, щоб відрізати Україну від Чо­рного моря. Від України планується анексувати східні і південні області і створити “російський клин” від Дону до Дністра. Звідси ідея приналежності Луганщини і Донеччини до “области Войска Донского”, далі — Новоросія, що включає південні області України з усіма українськими портами. Звідси — запекла війна з Молдовою за створення у Придністров’ї південно-західного поки що плацдар­му, а далі — форпосту проти України”. Одну з стратегічних розро­бок московських аналітиків того часу Олексій Рядченко назвав “Планом “Барбароса” для України” [17]. Стаття в НГ інформує українське суспільство про закулісні справи офіційної московської політики: “Україну в Росії вивчають ретельно й прискіпливо. Мета

— дестабілізація ситуації в Україні як передумова її розшматуван - ня через отакі територіальні “самовизначення”, як Крим”. Повід­омляється що до рук українських депутатів та до редакцій газет потрапив документ — “Суверенитет Крыма: проблемы и перспек­тивы. Оценки независимых экспертов Росийского научного фон­да”. В документі доволі одверто висвітлено роль, що її відведено Криму як “ланцюжку — нашийнику”, за допомогою якого Москва збирається тримати неслухняну Україну у сфері свого впливу. Ана­ліз документу дав можливість зробити висновки, багато в чому по­вчальні для України. Московські “експерти”, наприклад, прогнозу­ють відділення Криму та ланцюжкову реакцію територіально-гос­подарського розпаду України, кінець плану відтворення українсь­кої держави та утворення черноморсько-балтійського союзу у захі­дній частині колишнього СРСР. Незабаром Верховна Рада Росії прийняла ухвалу про конституційну незаконність приєднання Кри­му до України в 1954 році. Все зроблено, як і радили експерти.

У лютому 1992 року заступник голови НРУ Микола Поровський у статті “Зроби гідний вибір” [18], відзначаючи досягнуте в держа­вному процесі, одночасно застерігає про загрозу. Ця загроза сього­дні не тільки існує, але й прогресує як ззовні, так і всередині краї­ни — “...російські демократи, донедавна союзники демократичних сил в Україні в боротьбі проти комуністичного тоталітаризму, не можуть, а можливо, і не бажають, змінити своє ставлення до Укра­їни не як до Російської вотчини, а як до незалежної держави”. Володимир Ковтун у статті “Російська небезпека” [19] наполягає на тому, що сучасна Росія взяла курс на серйозну, тривалу, справді історичну боротьбу з Україною, відверто нав’язує Україні цю боро­тьбу, почуваючись упевненою в остаточній перемозі. Що ця загроза йде ще з тоді, коли Б. Єльцин відразу після провалу путчу гримнув, що хай лишень спробує Україна відділитись від СРСР, як Росія ви­ставить їй територіальні претензії, а потім “розглядав питання про обмін ядерними ударами між Росією ї Україною”. Отож, Росія, на яку молилися після 22 серпня 1991 року українські націонал-де­мократи, оголосила себе юридичною спадкоємицею царської і біль­шовицької “тюрми народів” та “імперії зла” і без паузи продов­жить їхню нищівну політику проти “інородців”.

Небезпеку з боку Росії підтвердив у виступі запрошений на тре­ті Всеукраїнські збори НРУ президент України Л. Кравчук: “Ми сьогодні справді маємо всі підстави бути незадоволеними тою робо­тою, яка ведеться проти України засобами масової інформації з колишнього центру, та й деякими російськими політиками. І це нас ставить в таке становище, що ми мусимо і повинні це робити на державному рівні — відповідні заяви, відповідні висловлювання, відповідні оцінки.” [20]. За цих надзвичайно складних внутрішніх і зовнішніх умов державотворчого процесу по-новому постала роль і завдання НРУ. Рух негайно реагував на ситуацію.

Чергова прес-конференція НРУ [21] була присвячена наслідкам засідань новообраного на Третіх зборах Центрального проводу Руху.

О. Лавринович підтвердив оцінку СНД третіми зборами: Рух до­магатиметься виходу України з СНД. Лесь Танюк розповів про кон­ференцію демократичних сил України і Росії в Москві. Заява Тре­тіх Всеукраїнських зборів НРУ “За добросусідські, взаємовигідні відносини України і Російської Федерації” [22] констатувала намі­ри російських імперських сил відновити “единую, неделимую” в межах кордонів імперії 1917 року, розглядаючи співдружність не­залежних держав як перехідний період від розпаду СРСР до ство­рення унітарної держави, в якій Україні відводиться традиційне місце колонії. Збори проголошували заклик до рівноправної, взає­мовигідної співпраці України і Російської Федерації, дотримання угод про непорушність кордонів і територіальну цілісність, за доб­росусідські відносини, “ми — проти шовіністичних претензій та імперського диктату”. В Ухвалі Малої Ради НРУ “З приводу ситу­ації в Криму” [23] Рух засудив “... антидержавні дії сепаратистсь­ких сил у Криму, які виявилися в прийнятті документу про держа­вну самостійність Криму і стали можливими, насамперед, завдяки позиції консервативної більшості ВР України та її тодішнього ке­рівництва”. Рух звинуватив Президента та уряд України в ганеб­ній безпорадності та безвідповідальності щодо очевидних фактів втручання у справи України з боку сусідньої держави. Мала Рада висунула вимоги негайної реорганізації бездіяльного Кабінету мі­ністрів України, який повинен очолити безпосередньо Президент держави, анулювання Верховною Радою України незаконного акту про самостійність Криму, скасування призначеного на 2 серпня не­законного референдуму; розпуску тимчасової ВР Криму. Були ви­сунуті вимоги у зв’язку з посиленням проімперських та прокому­ністичних тенденцій і заклики щодо підтримки української собор­ності. На засіданні чергової сесії парламенту України 13 травня

1992 р. в обговоренні “кримської проблеми” із зверненням до насе­лення півострова і пропозиціями щодо вирішення тупикових про­блем Криму виступив народний депутат, співголова Руху В. Чорно - віл [24]. В заяві Малої Ради НРУ з приводу ситуації в Криму та ЧФ від 26 червня 1993 року [25] Рух звинуватив Президента у закуліс­них переговорах з Росією з поступками на її користь і створенням небезпечного прецеденту виникнення російської власності та дисло­кації російських збройних сил на території України, що відкриває шлях до посилення сепаратистських тенденцій в інших регіонах дер­жави. Абсолютно неприйнятним Рух вважає допущення подвійного громадянства військовослужбовців і цивільних осіб, звільнених з вій­ськової служби, та членів їх сімей, а Указ Президента України від 23.06.1993 р. “Про режим відкритої економіки на території Респу­бліки Крим”, на думку НРУ, створює передумови для контролювання економіки Криму російським капіталом. В заяві Рух закликає Пре­зидента до рішучих та послідовних дій для розбудови незалежної держави і збереження її територіальної цілісності. В новій заяві “З приводу домовленості між президентами України і Росії по Чор­номорському Флоту та ядерній зброї України” від 1 вересня 1993 року [26] Рух заявив рішучий протест діям Президента по продажу Росії половини ЧФ і надання в оренду берегової інфраструктури для обслуговування флоту, що, на думку лідерів НРУ, спрямовано проти національних інтересів України: “Ні — торгівлі Українською дер­жавою! Україна потребує влади, здатної охоронити її національні ін­тереси, навести лад у нашій державі...”. Таким чином, узагальнюю­чи вищенаведене, можна зробити такі висновки:

1. На досліджуваному етапі, на думку НРУ, найбільш загрозли­вою для національної безпеки України державою була Росія.

2. Базування ЧФ Росії на території України є чинником напру­ги в українсько-російських відносинах. Іноземна військова присут­ність вимагає від України визначення в контексті інтеграції до єв­роатлантичних структур.

3. Відносини з Російською Федерацією мають вибудовуватися з позицій національних інтересів України, як це робить Росія стосо­вно своїх інтересів.

В сучасний доленосний період, коли Україна отримала українсь­кого президента, Росія та Україна мають налагодити рівноправні добросусідські відносини, скористатись для загального добра тими благами, які об’єктивно закладені історією в геополітичному стано­вищі обох народів, і це сприятиме демократичному національному будівництву в обох країнах.

Література:

1. Гончарук Г. І. Народний Рух України. Історія. — Одеса: Астропринт, 1997. — С. 5.

2. Кублицький Д. та ін. Народний Рух України: Довідник: 60 біографій — К.: Фонд Демократії, 1996. — 420 с.

3. Кублицький Д. Росія, яку ми... — К.: Фонд Демократії, 1996. — С. 197.

4. Кублицький Д. Україно-російські стосунки: 1990 — 1995 рр. — К.: Фонд Демократії, 1996. — С. 212.

5. Мардаренко О. Українсько-російські взаємовідносини в Програмі На­родного Руху України. // Інтелігенція і влада. — Вип. 3. — Серія Істо­рія. — Одеса: Астропринт, 2004. — С. 184-191.

6. Г. Удовенко. НРУ на сучасному етапі свого розвитку // НРУ: місце в історії та політиці. Матеріали V (позачерг.) конф. — Одеса: Астропринт, 2001. — С. 4.

7. Лановенко О. П. Українсько-російські відносини: константа пріоритету. // НІУРВ: матеріали міжнародної науково-практичної конференції “Гео - політичне майбутнє України” (19-20 березня 1998 р., м. Київ).

8. Известия ЦК КПСС, 1989. — № 9 (296). — С. 191-218 (224) // Москва, матеріали зберігаються у фондах ЦК КПРС і ЦПА ІМЛ — ф. 558, оп. 1, д. 2479; оп. 2, д. 18; д. 28; ф. 5, оп. 2, д. 28; ф. 17, оп. 2, д. 84; оп. 14, д. 46; д. 256; оп. 84, д. 358; ф. 85, оп. 18, д. 239.

9. Там же. — С. 191, знаходиться в арх. ЦПА ІМЛ, ф. 17, оп. 3, д. 306 л.

10. Там же. — С. 192.

11. Там же. — С. 193.

12. Там же. — С. 214-215.

13. Див. Угоду (Міжнародний договір) про створення СНД від 08. 12. 1991.

14. Драч І. Політична ситуація на Україні і завдання Руху. Другі всеукраїн­ські збори НРУ. Доповідь // ЛГ. — 1990. — № 44. — С. 3.

15. Петренко Д. Взаємодія Військово-Морських Сил України та Росії // Центр актуальних міжнародних проблем. Сайт Росії в Україні, 2003.

16. Ковтун В. Руська і українська ідея. Нотатки з засідання ЦП Руху// НГ. — 1992. — № 26. — С. 4.

17. Радченко Олексій. План “Барбароса” для України// НГ. — 1992. — № 20.

18. Поровський М. Зробити гідний вибір// НГ. — 1992. — № 5. — С. 2

19. Ковтун В. Російська небезпека// НГ. — 1992. — № 5.

20. Виступ Президента України Л. Кравчука на Третіх всеукраїнських збо­рах НРУ// Народна газета. — 1992. — № 8.

21. З прес-конференції НРУ// Народна газета. — 1992. — № 11.

22. Заява Третіх Всеукраїнських зборів НРУ. За добросусідські, взаємовигі­дні відносини України і Російської Федерації// НГ. — 1992. — № 13. — С. 3.

23. Із Ухвали Малої Ради НРУ “З приводу ситуації в Криму”, від 9.05.1992р. // Кублицький Д. Росія, яку ми... — К.: Фонд Демократії, 1996. — С. 125.

24. Чорновіл В. Слово до жителів Криму// НГ. — 1992. — № 19.

25. Із Заяви Малої Ради НРУ “З приводу ситуації в Криму та ЧФ”, від 26.06.93 р. //Кублицький Д. Росія, яку ми... — К.: Фонд Демократії, 1996. — с. 126-127.

26. Із Заяви НРУ “З приводу домовленості між президентами України і Ро­сії по ЧФ та ядерній зброї України”, від 1.09.93 р. // Кублицький Д. Росія, яку ми... — К.: Фонд Демократії, 1996. — С. 128-129.

Похожие статьи