Головна Історія Інтелігенція і влада «АКАДЕМІЧНА ГРУПА» ДЕРЖАВНОЇ РАДИ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (1906-1917 рр.)
joomla
«АКАДЕМІЧНА ГРУПА» ДЕРЖАВНОЇ РАДИ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (1906-1917 рр.)
Історія - Інтелігенція і влада

О. В. Зінченко

Актуальність проблем парламентської практики, що зазнала різкого піднесення після розвалу світової системи соціалізму, не втрачає своєї гостроти з плином часу. Особливого практичного значення вона набуває в Україні, де час від часу спостерігають­ся парламентські кризи, однією з головних причин яких слугує досить низький рівень професіоналізму депутатів та підміню­вання піклування про державу та суспільство переслідуванням ними особистих інтересів. У цьому плані діяльність членів ака­демічної групи верхньої палати народного представництва Ро­сійської імперії початку XX ст. гідна наслідування. Важливою постає і необхідність встановлення історичної дійсності.

Законодавчу діяльність академічної групи чи її окремих членів побіжно згадували російські історики А. П. Бородін [2],

В. О. Дьомін [7], Є. А. Юртаєва [26], О. Д. Степанський [22], а у вітчизняній історіографії О. І. Білоконь [1], О. В. Зінченко [14] В. В. Кравченко [15], О. Б. Стрілюк [23]. Однак комплек­сно проблема не виявилась об’єктом дослідження. У зв’язку з цим у даній статті здійснюється спроба усунути цю прогалину. Мета статті — висвітлити сутність парламентської діяльності членів академічної групи Державної ради Російської імперії 1906-1917 рр. Головне завдання полягає в аналізі стенографіч­них звітів Державної ради Російської імперії 1906-1917 рр., програмних настанов «прогресивного блоку», мемуарної літе­ратури та інших джерел.

Безпосередня законодавча діяльність запроваджених у 1906 р. палат народного представництва розпочалася 28 квіт­ня. Однак 27 квітня відбулося спільне урочисте засідання обох законодавчих установ, на якому імператор Микола ІІ виголо­сив привітальну промову. Міжнародна парламентська традиція передбачала необхідність офіційної відповіді народних обранців на тронну промову. Відповідно до поляризації політичних сил у Державній раді виникли три проекти «адреси»: ліва, права та центристська. Автором лівого проекту був Д. І. Багалій. Під час обговорення цих проектів Д. І. Багалій підкреслив дві важ­ливі складові програми майбутнього функціонування верхньої палати, а саме, забезпечення єдності її законодавчої діяльності з Державною думою та формування відповідального перед на­родним представництвом уряду. «Для найбільшої плодотвор­ності результатів нашої діяльності, — наголошував він, — є бажаним перш за все принципове визнання Державною Радою необхідності роботи у дружному єднанні з виразницею народ­них інтересів Державною думою. А потім, не можна запере­чувати велетенського значення і ще одного чинника: бажано, щоб уряд користувався довірою більшості Державної думи» [4, с. 28].

Проект Д. І. Багалія передбачав «широку освіту народних мас на підставі загального навчання і піднесення їхнього еко­номічного добробуту, для чого необхідне докорінне вирішення аграрного і робітничого питання. У документі йшла мова про перехід Росії «на шлях свободи і права», у зв’язку з чим пер­шим кроком законодавчої діяльності палат народного представ­ництва має виявитись здійснення проголошених Маніфестом 17 жовтня докорінних реформ, рівності усіх громадян перед законом і рівноправності усіх народностей, що населяють Ро­сію, за умови реорганізації місцевого самоврядування на прин­ципах самодіяльності, без чого є неможливим зміцнення вну­трішньої єдності і могутності держави. Найшвидше вирішення усіх цих завдань автор проекту вбачав у необхідності дружньо­го єднання праці Державної ради та Державної думи, а також у тому, «що уряд повинен користуватися довірою її більшості» [4, с. 28]. Проект закликав монарха здійснити повну політичну амністію — до «помилування усіх, хто у прагненні до якнай­швидшого досягнення політичної свободи, що зараз вже втілю­ється в життя, переступити означені законом межі» [4, с. 28]. Саме у втіленні в життя останнього акту — повної політичної амністії — ліберальний проект вбачав «межу, що відокремлює стару Росію від нової, яка починає відроджуватись» [4, с. 28].

28 квітня — 5 травня продовжувалось обговорення зміс­ту відповіді на тронну промову монарха. Центральним пунк­том дискусії виявилось питання про амністію, яке впиралося у боротьбу проти революції. Супротивники амністії, зокрема,

С. Ю. Вітте, С. С. Гончаров, Ф. Д. Самарін доводили, що поми­лування убивць та інших злочинців підсилить революційний табір. Представники ж ліберального табору — Д. І. Багалій, О. С. Лаппо-Данилевський, О. О. Шахматов, В. І. Вернадський та центристи Д. І. Шипов, М. С. Таганцев вважали, що помилу­вання принесе заспокоєння мас та послаблення революції. Од­нак через слабкість позицій «академічної» (ліберальної) групи проект Д. І. Багалія не знайшов підтримки [4, с. 12].

У тривалому процесі обговорення тексту «адреси» першою організаційно сформувалася ліберальна група Державної ради. До неї входило одинадцять членів кадетської партії: Д. І. Ба­галій, І. І. Боргман, В. І. Вернадський, Г. В. Виковський,

В. О. Кугушев, В. А. Кудрявий, О. С. Лаппо-Данилевський,

О. В. Перелєшин, М. О. Шишков, Л. В. Юмашев та позапар­тійний грузинський поет I. Г. Чавчавадзе. Вона отримала назву «лівої» або «академічної» групи, оскільки переважна більшість її членів обиралася від російських університетів. Першою група сформувалася через приналежність до кадетської партії. 6 черв­ня 1906 р. на засіданні центрального комітету конституційно - демократичної партії порушувалося питання стосовно станови­ща фракцій Партії народної свободи у Державній раді [19]. На таких же засіданнях 7 травня, 21 та 26 червня 1906 р. зачі­палося питання про тактику державних радників — кадетів у верхній палаті народного представництва, яка випливала з офі­ційної лінії партії. Оскільки ж остання передбачала скасування Державної ради, то відповідно до цього і у зв’язку з мізерним впливом у ній лівої групи її головне завдання вбачалося у різ­кій критиці верхньої палати за її реакційність та у підтримці з її трибуни дій кадетської фракції у Державній думі [13].

Члени академічної групи зробили відчутний внесок і в формулювання положень регламенту верхньої палати. Так, Д. I. Багалій, дискутуючи з приводу принципів утворення комісій, висловлював думку, що у вирішенні цього питання найбільш правильним виглядав би розподіл відповідно до по­літичних платформ. «Вважаю у найбільшій мірі важливим, — наголошував радник, — щоб під час утворення комісій до них могли потрапляти по можливості представники усіх наявних у Державній раді течій, щоб у цих комісіях рівним чином було забезпечено інтереси і меншості, і більшості» [4, засід. 9-е, 6]. Подібні аргументи висловлював і Г. В. Виковський [4, засід. 9-те, 9].

Протягом першої сесії Державної ради — з 28 квітня по

7 липня 1906 р. — до неї надійшли з Державної думи лише два законопроекти: про скасування смертної кари та асигнування 15 млн рублів потерпілим від засухи губерніям. Перший за­конопроект викликав гострі суперечки. Уся академічна група категорично засуджувала смертну кару. Особливо активно ви­ступали за її скасування Г. В. Виковський, I. Г. Чавчавадзе,

О. О. Шахматов, Д. I. Багалій, В. I. Вернадський. Вони зазна­чали, що смертна кара не знищує причин злочинних вчинків, а їх зменшення чи збільшення обумовлюється важливішими законами соціального життя держави [4, 11, 14, 15, 19, 20].

8 липня 1906 р. першу Державну думу було розпущено, у зв’язку з чим призупинено і функціонування верхньої пала­ти. Розпуск «революційної» Державної думи безкомпромісно схвалила права група і більшість центристів Державної ради. У лівій групі не виявилось одностайності поглядів на розпуск «народної» палати. На знак протесту проти нього вісім дер­жавних радників-кадетів склали з себе звання члена верхньої палати. Це були В. І. Вернадський, Д. І. Багалій, О. С. Лаппо - Данилевський, О. О. Шахматов, Г. В. Виковський, М. О. Шиш­ков, О. В. Перелєшин, І. І. Боргман. В. О. Кугушев, В. О. Ку - дрявий, Л. В. Юмашев та Г. І. Чавчавадзе залишилися у званні державних радників. Після розпуску першої Державної думи діяльність верхньої палати перервалася аж до початку діяль­ності другої Думи — 20 лютого 1907 р. [5, засід. 1-ше, ст. 7].

З початком функціонування другої Думи до особового скла­ду лівої групи Державної ради було переобрано В. І. Вернад - ського і М. О. Шишкова та обрано О. В. Васильєва, Д. Д. Грім - ма, М. М. Ковалевського та О. А. Мануйлова [5, засід. 1-ше, ст. 7]. У березні 1907 р. ліва група виступила на захист від­новленої «Тимчасовими правилами 27 серпня 1905 р.» запро­вадженої у 1863 і скасованої у 1884 рр. університетської ав­тономії, якої намагався позбутися уряд [8, 137-138]. Ректор Московського університету О. А. Мануйлов доводив, що у бо­ротьбі з університетами усі заходи поліцейського характеру вичерпано, а результат такої боротьби наприкінці 90-х років ХІХ ст. — початку XX ст. «проявився у цілковитій демора­лізації навчальної справи, у масових безпорядках, які і при­звели до висновку, що запроваджена раніш система репресій є абсолютно недопустимою» [5, засід. 5-те, ст. 92]. Він також нагадував, до яких трагічних наслідків призвела постанова особливої наради про віддання студентів у солдати та що від такої постанови були змушені відступити самі її ініціатори, оскільки вона обернулася наслідками виключно негативного характеру [5, засід. 5-е, ст. 92]. О. А. Мануйлов доходив ви­сновку, що за умови застосування репресій сьогодні чи завтра обернеться розпадом університетського життя [5, засід. 5-те, ст. 93]. Д. Д. Грім від імені всієї академічної групи Державної ради заявив, що для неї абсолютно ясно, що подальше життя вищих учбових закладів інакше, ніж на підвалинах автономії відповідно до закону 27 серпня 1905 р., є абсолютно неможли­вим [5, засід. 5-те, ст. 96].

Наголошена під час першої сесії Д. І. Багалієм необхідність плідної співпраці обох палат та користування урядом підтрим­ки Державної думи знаходили розуміння серед лівих прогресис­тів, центристів і навіть позапартійних, що мали тісні зв’язки з урядом. Представник останніх С. Ю. Вітте констатував, що «Державна рада повинна працювати у єднанні та щиросердних стосунках з Державною думою». На його глибоке переконання, виключно тільки за цієї умови постають можливими ті рефор­ми, яких жадає російський народ. Без такого єднання жодне удосконалення російської державності є неможливим [4, засід. 3-тє, 17].

У червні 1906 р. відбулися зустрічі П. М. Мілюкова з прем’єр-міністром П. А. Столипіним та комендантом царського палацу Д. Ф. Трєповим, які носили розвідувальний характер щодо можливості входження кадетів до уряду [17, т. 1, с. 379]. Торкаючись програми, у розмові з останнім П. М. Мілюков висунув низку вимог: утворення відповідального уряду з дум­ської більшості, примусове відчуження приватних земель, ам­ністія, загальне виборче право, перегляд «Основних державних законів», нова, укладена установчою владою Державної думи конституція, скасування Державної ради [17, т. 1, с. 378]. На здивування П. М. Мілюкова, Д. Ф. Трєпов висловив лише три застереження: монарх, а не Дума, проголошує відчуження зе­мель, затверджує думську конституцію і виключає з амністії помилування царевбивць [17, т. 1, с. 378]. Результатом зустрі­чей був підготований для Миколи ІІ список низки кандидатів у міністри майбутнього думського уряду: «Голова Ради міні­стрів — Муромцев, Міністр внутрішніх справ — Мілюков чи Петрункевич, Міністр юстиції — Набоков чи Кузьмін-Караваєв, Міністр іноземних справ — Мілюков чи О. П. Ізвольський, Міністр фінансів — Герценштейн, Міністр землеробства — М. М. Львов, Державний контролер — Д. М. Шипов, Міністри військовий, морський, двору — «на розсуд Його Величності» [17, т. 1, 380].

Усі ці переговори та укладання списків залишилися безре­зультатними. В той же час їх важливість, разом з гаслами лібе­ралів Державної ради, виявились прецедентом для створення у 1915 р. міжпалатного прогресивного блоку», серцевину програ­ми якого складала вимога узгодженої законодавчої діяльності Державної думи та Державної ради і сформованого нижньою палатою і відповідального перед народним представництвом «уряду довіри».

У роки функціонування третьої Думи члени академічної групи брали активну участь у дискусіях щодо надання права користуватися рідними мовами полякам, литовцям, україн­цям, виступали проти запровадження національних курій на земських виборах у Західних губерніях та використання над­звичайного законодавства без належних підстав, за скорочення кількості святкових днів. Слід приділити особливої уваги ви­ступу Д. І. Багалія в обговоренні законопроекту «Про виділен­ня із складу губерній Царства Польського східних частин Лю­блінської і Седлецької губерній з утворенням з них особливої Холмської губернії» [18]. Його сутність полягала у тому, що де­кілька східних повітів означених польських губерній, які були населені переважно українцями, відокремлювались в особливу губернію, перетворюючись на внутрішню російську губернію. Седлецька ж губернія скасовувалась, її частина відходила до Люблінської губернії, а один повіт — до Ломжинської.

Холмське питання пірнало у глибину століть. Загарбання Польщею споконвічних українських земель та Брестська унія 1596 р. обернулися подвійним гнітом українського населення, національним і релігійним, його насильницьким ополячуван­ням та скатоличенням. Однак і за таких обставин українці в основному зберегли свою мову, православну віру та культуру [18, л. 49]. Після входження Холмських земель (Забузької Русі) до складу Російської імперії після Віденського конгресу

1815 р. розпочався зворотній процес: насильницького повернен­ня до православ’я, закриття уніатських церков, переслідування їх прихильників, русифікація польського населення. Указом 17 квітня 1905 р. про віротерпимість на Холмщині розпочався процес повернення до католицизму змушених до православ’я.

У нижній палаті Холмське питання дискутувалося від

7 травня 1911 р до 4 травня 1912 р. При цьому жоден з депу­татів не виступив на захист інтересів українського населення краю. У Державній раді, де законопроект розглядався від 11 до 14 червня 1912 р., єдиним захисником дійсно українських інтересів виявився Д. І. Багалій. Докорінну сутність питання щодо виділення Холмських земель і вузол російсько-польських стосунків державний радник вбачав у мові [6, ст. 5112]. На його погляд, з цього питання з очевидною ясністю випливає принцип виділення Холмських земель і якщо Польща обстою­ватиме етнографічний принцип, то це означатиме, що російська частина їй не належала, а тому нічого образливого у виділенні немає [6, ст. 5115]. Саме цей принцип Д. І. Багалій і захищав, виступаючи проти принципу віросповідного [6, ст. 5116]. Осо­бливий наголос радник робив на необхідності розвитку школи на Холмщині з українською мовою. Він виходив з того, що там, де зберігається українська мова, населення виявилось набагато стійкішим проти полонізації. Тим самим промовець обґрунто­вував необхідність використання етнографічних особливостей населення замість їх знищення насильницькою русифікацією. Одночасно Д. І. Багалій доводив і необхідність домовитися з Ватиканом стосовно поступового запровадження богослужін­ня українською мовою в тих костьолах, які відвідує україн­ське населення [6, ст. 5117-5118]. Позиція радника не зазнала підтримки. Однак того ж дня законопроект був ухвалений [6, ст. 5202].

Четверта Дума, у зв’язку з перебігом першої світової війни, функціонувала нерегулярно. Але і за цих обставин «академіч­на група» Державної ради взяла участь у здійсненні активних спроб втілити в життя визначених ще на початку роботи пер­шої Думи завдань, а саме, досягнення єдності обох палат на­родного представництва і формування відповідального перед останнім уряду. Ці спроби полягали в утворенні «прогресив­ного блоку», який складався, по-перше, з більшостей Думи та Державної ради, а по-друге, внесення у програму цього між- палатного об’єднання вимоги формування «уряду довіри». 11, 14, 15 та 22 серпня 1915 р. відбулися спільні засідання пред­ставників Державної думи та Державної ради, на яких і було опрацьовано і ухвалено програму «прогресивного блоку». З 10 державних радників, що брали участь у цій роботі, було 3 чле­ни академічної групи, а саме, М. М. Ковалевський, Д. Д. Грімм та О. В. Васильєв [10, 11, 12].

Для царизму виникнення блоку більшостей в обох палатах обернулося крахом накресленої ще у 1906 р. парламентської стратегії, яка полягала у гаслі: «розподіляй і пануй». Як і за­думувалося творцями системи двопалатного представництва на протязі діяльності Державної думи першого, другого та третьо­го скликання Державна рада «виявилась законодавчою проб­кою і заходилася змінювати, відкидати та перекручувати усі без винятку ухвалені Думою проекти» [25, с. 30] Програма блоку декларувала: «Представники фракцій і груп Державної ради та Державної думи, керуючись думкою, що тільки силь­на, тверда і діяльна влада може привести батьківщину до пере­моги і 2) що такою може бути лише влада, яка спирається на народну довіру і здатна організувати активну співпрацю усіх громадян... дійшли одностайного висновку, що тільки дотри­мання означених нижче (мінімальних) умов може дати владі цю силу і забезпечити цю співпрацю» [10, с. 133]. Поряд з формуванням «уряду довіри» ставилась вимога рішучої зміни засобів управління, перш за все строгого дотримання законів [10, с. 133-136].

Одночасно державні радники, що входили до блоку, ухва­лили окрему постанову: «Розглянувши програму найближ­чих заходів щодо порядку управління та законодавства, яка об’єднала значну більшість Державної думи, і схваливши на­креслені цією програмою загальні підвалини, група центру Державної ради і прилеглі до неї члени гуртка позапартійного об’єднання і академічна група з прилеглими до неї безпартій­ними на об’єднаному засіданні 24 серпня 1915 р. ухвалили: прилучитися до програми, яка об’єднала Державну думу» [12, с. 135]. 25 серпня 1915 р. уряд обговорював програму і міні­стри наполягали на необхідності домовитися з блоком, проти чого виступив лише прем’єр І. Л. Горемикін. Міністри зверну­лися до Миколи ІІ з колективною запискою з мотивацією своєї позиції [16]. Однак 3 вересня 1915 р. монарх розпустив Думу і Державну раду, відправив у відставку міністрів і призначив прем’єром Б. В. Штюрмера [17, т. 2, с. 190].

Останнім кроком академічної групи у боротьбі «прогресив­ного блоку» за попередження поразки у війні та соціального вибуху виявилась участь її членів — О. В. Васильєва, В. І. Вер - надського, Д. Д. Грімма та Л. В. Юмашева — у підписанні надісланої 28 лютого 1917 р. телеграми Миколі ІІ. У ній йшла мова про повний розлад транспорту, зупинку заводів та фа­брик, вимушене безробіття, надзвичайне загострення про­довольчої кризи, ненависть мас до уряду, підозру до влади, приєднання військ до заворушень тощо. «Уряд, який ніколи не користувався довірою Росії, — доходили висновку підпи - санти, — остаточно дискредитований і нездатний впоратися з грізним становищем. Подальше перебування цього уряду біля влади означає цілковиту загибель законного порядку і тягне за собою неминучу поразку на війні, загибель династії і величез­ні нещастя для Росії» [24]. Останній і єдиний засіб у виході з такої ситуації державні радники вбачали у створенні «уряду довіри», який спирається на підтримку громадськості країни і здатний «управляти країною у цілковитій згоді з народним представництвом» [24].

Таким чином, академічна група, яка своєю чисельністю не перевищувала навіть 6 % усього особового складу Державної ради, виявилась генератором ідей лібералізації Росії і справ­ляла відчутний вплив на визначення змісту та спрямування діяльності обох палат народного представництва. Зокрема, ці ідеї полягали у спробах надати різним народам права вивча­ти рідні мови, державного фінансування навчального проце­су, проголосити амністію політичним злочинцям, у засудженні смертної кари тощо. Особливо яскраво така тенденція прояв­лялася за надзвичайних обставин, тобто в умовах революції 1905-1907 рр. та світової війни. У першому випадку академіч­на група висунула тезу про необхідність єднання Державної думи та Державної ради у законодавчій діяльності та форму­вання відповідального перед нижньою палатою уряду. У дру­гому випадку члени цієї групи брали активну участь у ство­ренні «прогресивного блоку» та опрацюванні його програмних настанов, серцевину яких складала вимога «уряду довіри», як і у спробах практичного втілення її в життя. Можна також зазначити, що окремо висвітлювалась життєдіяльність не всіх членів «академічної» групи (Д. І. Багалія, В. І. Вернадського,

І. Г. Чавчавадзе), хоча поглибленого дослідження заслуговує наукова і громадсько-політична діяльність кожного з них без винятку.

Джерела та література:

1. Білоконь О. І. Українське питання в Державній думі Росії (1906­1917 рр.) : дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 / О. І. Білоконь. — Харків, 2001. — 221 с.

2. Бородин А. П. Государственный совет России (1906-1917 гг.) /

A. П. Бородин. — Киров : Вятка, 1999. — 368 с.

3. Витте С. Ю. Воспоминания. Царствование Николая ІІ : [В 3-х т.]. Т. 2. / С. Ю. Витте. — М.-Петроград : Госиздат, 1912. — 425 с.

4. Государственный совет. Стенографические отчеты. 1906 г. Сессия первая. — Спб. : Гос. Тип., 1906.

5. Государственный совет. Стенографические отчеты. 1907 г. Сессия вторая. — Спб. : Гос. Тип., 1907.

6. Государственный совет. Стенографические отчеты. 1911-1912. Сессия седьмая. — Спб. : Гос. Тип., 1912.

7. Демин В. А. Верхняя палата Российской империи (1906-1917) /

B. А. Демин. — М. : РОССПЭН, 2006. — 376 с.

8. Законодательные акты переходного времени 1904-1908 гг. — Спб. : Право, 1909. — 1018 с.

9. Записка Председателя Совета Министров Горемыкина 19 июня 1906 г. // ГАРФ, ф. 543, оп. 1, д. 520, 22 л.

10. Записки заседаний президиума прогрессивного блока // Красный архив, 1932. — Т. 50/51. — С. 144-156.

11. Записки заседаний президиума прогрессивного блока // Красный архив. — 1932. — Т. 52. — С. 144-156.

12. Записки заседаний президиума прогрессивного блока // Красный архив. — 1933. — Т. 56. — С. 52-135.

13. Заседание ЦК кадетской партии 7 мая, 21 и 26 июня 1906 г. // ГАРФ, ф. 523, оп. 1, д. 27, л. 65, 83, 127-128.

14. Зінченко О. В. Діяльність Державної ради Російської імперії до виникнення третьочервневої системи / О. В. Зінченко // Культура народов Причерноморья. — 2006. — № 74. — С. 160-163.

15. Кравченко В. В. Д. И. Багалей: научная и общественно­политическая деятельность / В. В. Кравченко. — Харьков : Осно­ва, 1990. — 176 с.

16. Мемория Совета Министров 25 августа 1915 г. // РДІА, ф. 1276, оп. 10, д. 7, л. 92-93.

17. Милюков П. Н. Воспоминания : [в 2-х т.] / П. Н. Милюков. — М. : Современник, 1990. — Т. 1-446 с. ; Т. 2. — 448 с.

18. О выделении восточных уездов Люблинской и Седлецкой губерний из Привислинского края и образовании из них Холмской губернии // РДІА, ф. 1276, оп. 2, д. 35, 977 л.

19. Положение фракции Партии народной свободы в Государственном совете: заседание ЦК кадетской партии 6 июня 1906 г. // ГАРФ, ф. 523, оп. 1, д. 33, л. 30-38.

20. Протокол заседания Совета Министров 15 октября 1906 г. (Черно­вая запись) // РДІА, ф. 1276, оп.12, д. 1790, л. 168-174.

21. Составленная Э. Ю. Нольде справка о членах группы центра Госу­дарственного совета. 1908 // РДІА, ф. 727, оп. 2, д. 142. 12 л.

22. Степанский А. Д. Политические группировки в Государственном совете 1906-1907 гг. / А. Д. Степанский // История СССР. — 1965. — № 7. — С. 49-64.

23. Стрілюк О. Б. Національна політика П. А. Столипіна: дис. ... канд. іст. наук : 07.00.02 / О. Б. Стрілюк. — Чернігів, 2008. — 229 с.

24. Телеграмма выборных членов Государственного совета 28 февраля 1917 г. // Красный архив. — 1927. — Т. 21. — С. 18.

25. Третья Государственная дума. Материалы для оценки ее деятель­ности. — Спб. : Труд, 1912. — 425 с.

26. Юртаева Е. А. Государственный совет России (1906-1917 гг.) / Е. А. Юртаева. — М. : Эдоториал УРСС, 2001. — 200 с.

Анотації

Зинченко Е. В. «Академическая группа» Государственного со­вета Российской империи (1906—1917 гг.).

В статье исследуются особенности политической ориентации и законодательной деятельности «академической групы» верхней палаты народного представительства Российской империи в 1906­1917 гг.

Zinchenko O. V. «The academic group» of State council of Rus­sian empire (1906—1917).

In article features of political orientation and legislative activity of the «academic group» of the upper chamber of national representa­tion of Russian empire in 1906-1917 are investigated.

Похожие статьи