Головна Історія Інтелігенція і влада СОЦІОКУЛЬТУРНА СПАДЩИНА УКРАЇНСЬКОГО ПОДУНАВ’Я: РЕГІОН ЯК МЕНТАЛЬНЕ УТВОРЕННЯ
joomla
СОЦІОКУЛЬТУРНА СПАДЩИНА УКРАЇНСЬКОГО ПОДУНАВ’Я: РЕГІОН ЯК МЕНТАЛЬНЕ УТВОРЕННЯ
Історія - Інтелігенція і влада

І. Г. Верховцева

Ключові слова: Українське Подунав’я, соціокультурний розви­ток, регіон, локальне історіописання.

Ключевые слова: Украинское Придунавье, социокультурное развитие, регион, локальное историописание.

Key words: Ukrainian Danube region, sociocultural development, region, local historical description.

Два десятиліття, що минули після 1991 р., стали часом но­вих політико-економічних реалій існування українського соці­уму, духовного розкріпачення українців, позбавлення стерео­типів у сприйнятті себе і своєї країни, що сформувались під впливом надто ідеологізованої радянської історичної науки. Нові уявлення пересічного співвітчизника про сьогодення і минуле батьківщини — як «великої» (України), так і «малої» (рідного краю) — формуються в умовах інформаційного сус­пільства, розгортання процесів глобалізації, мультикультура - лізма. Суспільна практика опановує нові форми інтеграції (при­міром, «мережеві», або «інтернет»-товариства). Посилюється роль маргінальних співтовариств, ієрархічна модель культури заміщається мозаїчною [1, с. 237]. За таких умов «розмива­ються», «розчиняються» серед інших базові соціальні іден­тичності людини (родова, етнічна тощо). Тому людина прагне відшукати ідейні підстави своєї соціокультурної ідентифікації, за висловом Тетяни Цимбал, «буттєвісного укорінення» [2, с. 16]. Це корелюється з процесами регіоналізації, що супро­воджуються піднесенням регіональної свідомості мешканців областей, формуванням однієї з базових соціальних ідентич­ностей людини, різновиду територіальної ідентичності, — регі­ональної [3; 4, с. 136]. У науковій літературі під регіональною ідентичністю розуміють сприйняття індивідуумом себе членом уявного співтовариства з конкретною територією проживання, соціально-культурним досвідом, ціннісними орієнтаціями та способом життя. Суспільна значимість цього явища сьогодні зростає, адже регіони представляють собою не тільки складо­ву адміністративно-територіальної системи устрою країни, а й господарські утворення. їх економічна і загалом культурна розбудова залежить від ступеню мобілізації місцевого соціуму на вирішення актуальних для краю завдань, що, відповідно, пов’язано з рівнем регіональної свідомості мешканців [5, с. 36].

Важливе значення у формуванні територіальної, як і біль­шості інших базових соціальних ідентичностей, мають уяв­лення населення про минуле своєї малої батьківщини. За кон­структивістською парадигмою, історичні знання відіграють роль міфу про спільну долю, що, у свою чергу, сприяє пере­творенню мешканців краю на «горизонтальне співтовариство», їх соціальній солідарності [6, с. 109; 7, с. 210]. Дослідники вказують, що регіональна міфологія, як соціально оформлене знання про регіон, є потужним регулюючим та мобілізуючим елементом в житті суспільства, здатним об’єднати населення у локальне братство [8]. Водночас зміни картини світу сучасної людини, зумовлені якісними зрушеннями її соціокультурного буття, спонукають до пошуку нових ракурсів осмислення ми­нулого. Один з них в соціогуманітаристиці пов’язаний з так званим «просторовим поворотом» — зростанням ролі соціаль­ного простору у науковому пізнанні. У зв’язці «простір-час» поняття простору істотно переосмислюється і усвідомлюється не тільки як синонім «території», але й як вміщена у певні рамки соціальна реальність, «ансамбль невидимих зв’язків» [9, с. 32]. При цьому дослідницька модель, як зазначає російський науковець Л. Репіна, спирається на комплекс природних, еко­номічних, культурних та інших знаків, що може представляти певну культурно-господарську цілісність на засадах спільних уявлень, способу життя, історичних традицій незалежно від сучасних адміністративних кордонів [10, с. 10]. Відбувається, стверджують А. Полетаев та І. Савельева, конструювання со­ціальних реальностей [11, с. 356] — інтелектуальний по сво­їй суті процес. Результат такого конструювання, за висловом А. Ремнєва, — регіон як ментальне утворення [12].

Однією з найважливіших його характеристик виступає історико-культурна спадщина, специфічні соціальні процеси, зумовлені передусім природно-географічними факторами роз­витку, специфікою формування історичної пам’яті. Зазначимо, що хоча в науці не існує єдино прийнятого визначення понят­тя «регіон», на думку фахівців, саме соціокультурні особли­вості виступають однією з його суттєвих характеристик [13]. Вітчизняний вчений В. Дергачев навіть паралельно з геополі - тичними, економічними, адміністративними виділяє окремий тип регіонів — соціокультурні [3]. Напевно, саме тому одним з актуальних напрямків сучасних гуманітарних студій є дослі­дження соціокультурного розвитку регіонів, у ході якого відбу­вається пошук культурних констант, що дозволяють сучасній людині відчути свою «укоріненість», формують відповідальне ставлення до оточення [14]. Сучасний дослідник О. Михайлюк наголошує, що історія суспільства й утворюючих його великих

І малих груп не може вивчатись у відриві від історії картин світу, систем цінностей, форм соціальної поведінки, символів і ритуалів. Соціокультурний підхід до аналізу суспільних явищ дозволяє пізнавати їх на макро - (культура, суспільство) і мі - кро - (людина) рівнях [15, с. 30].

Одним з українських регіонів, історична доля якого актив­но вивчається, є Українське Подунав’я. Це дев’ять районів Одещини, розташованих на південному заході цієї області, у Дунай-Дністровському пониззі. Також територія краю є скла­довою історичних областей «Буджак» і «Бессарабія», кордо­ни яких обіймають не тільки землі України, а й Молдови [16, с. 343, 347]. До складу УРСР Подунав’я потрапило в 1940 р. за умовами радянсько-німецьких домовленостей 1939 р., після 22-річного перебування в складі Румунії. У зв’язку з цим в ра­дянській історичній літературі «отримало прописку» ще одне ім’я краю — «Південна Бессарабія», по суті — штучна назва, адже з південною частиною історичної області «Бессарабія» кор­дони історіографічної «Південної Бессарабії» не співпадають. При цьому паралельно радянськими істориками викорис­товувались назви «придунайський край», «придунайські землі»

[17] . У другій половині 1990-х рр., як реакція на соціокультурні зміни, що ними були позначені 1990-ті рр., вченими до науково­го обігу впроваджено топонім «Українське Подунав’я» [19; 20].

Соціально-політичні реалії 1990-2000-х рр. дали ім­пульс формуванню нової регіональної свідомості мешканців Подунав’я. На жаль, з економічної точки зору сьогодні край перебуває у депресивному стані. Бюджетоутворюючі підприєм­ства, серед яких, зокрема, Дунайське пароплавство та чимало інших суб’єктів господарської діяльності, через зміни внутріш­ньої політики країни і зовнішню кон’юнктуру перебувають у стані суцільного занепаду. Надії на економічне відродження Подунав’я чималою мірою пов’язані зі здатністю місцевої ре­гіональної еліти мобілізувати населення на господарську роз­будову своєї малої батьківщини, перетворити мешканців краю на локальне братство. Як зазначалось вище, чималий вплив справити на це покликані уявлення мешканців краю про його минуле. Натомість у місцевому історіописанні останніми рока­ми спостерігається кризова ситуація. В середовищі краєзнавців мають місце конфліктні відносини, пов’язані з розбіжностями та неоднозначними підходами у сприйнятті, тлумаченні істо­ричного минулого Подунав’я [21]. Фахові історики також не стали згуртованим авангардом місцевої інтелектуальної елі­ти, їх спроби відтворення минулого малої батьківщини часом є скоріш провінційними рефлексіями, аніж ментальним кон­струюванням регіону в контексті сучасних тенденцій розвитку історичного знання [22, с. 120]. Дискусії краєзнавців-аматорів з деякими представниками загону фахових істориків іноді ви­ходять за межі коректності, і тоді сторінки місцевих друкова­них та електронних ЗМІ, на привеликий жаль, стають не стіль­ки «полем змагань за ідентичність», скільки демонстрацією невисокого рівня загальної культури місцевої інтелектуальної еліти, зокрема, культури колективної пам’яті [23]. На підставі аналізу сучасних історичних творів краєзнавчої тематики, об­межених територіальними рамками Українського Подунав’я, спробуємо довести, що криза локального історіописання в краї пов’язана зі специфікою формування історичної пам’яті в ре­гіоні та низьким рівнем культури історіописання; виходом з ситуації, що сталась, може бути запровадження у місцеве іс - торіописання моделі дослідження минулого, пов’язаної з ви­вченням соціокультурної спадщини Подунав’я.

Край має складну історичну долю, оскільки від початків євразійської історії і до сьогодення перебуває на перетині мі­граційних, торговельних, культурних шляхів континентально­го масштабу. У Подунав’ї, без перебільшення, творились долі народів Євразії, змагались за панування в Чорноморському та Середземноморському басейнах імперії. Сюди у пошуках кращого тікали від релігійного та соціального тиску народи з Балкан, півдня Європи. В краї часто мінялись володарі. Тіль­ки у XIX — XX ст. він вісім разів змінював «державну про­писку»: після перемоги у 1812 р. Росії над Туреччиною землі Подунав’я двічі переходили до складу Росії, один — Молдавії, тричі — Румунії, двічі — СРСР. Лише з 1944 р. розпочався пе­ріод відносної стабільності, і до 1991 р. край перебував в складі УРСР. Кожна влада протягом цих сторіч сприяла заселенню краю або слов’янськими, або романськими народами. У новітні часи, коли більшовицькі лідери з метою побудови підмурків соціалістичної економіки переселили до Подунав’я технічних працівників, вчителів, партійні кадри з інших областей СРСР, у Подунав’я прибули переселенці зі східних частин України, з Сибіру, Далекого Сходу тощо. Сьогодні в краї мешкають пред­ставники понад тридцяти етнічних культур. Тому без пере­більшення можна стверджувати: Подунав’я — перехрестя ци - вілізаційних впливів, зона культурних, етнічних, релігійних контактів, слов’яно-романо-тюркське пограниччя [24; 25].

В регіоні склався специфічний мультикультурний простір, у якому кровні зв’язки, зв’язки між поколіннями перервані, а це робить хитким підгрунтя соціальних зв’язків. Маргінальні уламки чималої кількості етнічних культур «приречені» волею обставин співіснувати, будувати майбутнє, маючи у минулому різні історичні долі, різних героїв та вождів, різні проекти цьо­го майбутнього. Це нагадує справу будівничих Вавилонської вежі. Але українським Карабахом край не став. Значною мірою тому, що інтегруючим чинником тут завжди було християнство з його високими моральними настановами, оскільки для пито­мої ваги прибулих сюди носіїв етнічних культур воно є рідною, культуроутворюючою релігійною традицією. З слов’янських народів це українці, росіяни, болгари, серби, чехи, поляки; з романських — румуни, молдавани; з тюркських — гагаузи, християнізована гілка албанців. Ще тут мешкають вірмени, які конфесійно належать до вірмено-григоріанської гілки хрис­тиянства; а також нащадки німецьких та швейцарських коло­ністів, предки яких належали до протестантських деномінацій. В кінці 30-х рр. XX ст. християнами себе ідентифікували 95 % мешканців краю. Освіта, господарська, загалом їх культурна праця спрямовувались християнською традицією. Навіть у часи утвердження атеїстичного радянського режиму це стано­вило певну базу для соціальних зв’язків, соціальної солідарнос­ті, мобілізовувало мешканців на вирішення важливих завдань розвитку [б, с. 37; 26, с. 156].

Зрозуміло, вивчаючи минуле Подунав’я, слід враховувати специфіку формування історичної пам’яті в регіоні. Не брати до уваги вектор соціокультурного розвитку краю, чималою мі­рою зумовлений природними, етнічними, конфесійними про­цесами, і описувати його минуле як калейдоскопічну зміну політичних володарів та перманентне протистояння малих і великих держав у регіоні за панування над ним — це свід­чення невисокої культури історіописання. Ще більшою пробле­мою, на наш погляд, є механічна, без належного осмислення, компіляція з наукових розробок, присвячених історії Росії, Молдавії, Румунії, Туреччини, СРСР та інших країн, до скла­ду яких входило Подунав’я, i «склеювання» у такий спосіб «віртуальної» історії краю, чим, на жаль, хибують історичні розвідки місцевих краєзнавців [27; 28; 29]. При цьому, чима­ло дослідників — як аматорів, так і професійних — без до­статньої аргументації, інерційно продовжують називати край «іменами», якими він називався, будучи провінцією великих держав — чи то Російської, чи то Радянської, чи то інших: «Буджак» [30], «Бессарабія» [31-33], «Південна Бессарабія» [29; 34]. Суттєвим недоліком питомої ваги вказаних праць є на­ведення статистичних даних, що мають відношення до історії Бессарабії, Буджаку, але з величезною долею припущення мо­жуть використовуватись при дослідженні минулого Подунав’я [27, с. 202, 208; 28, с. 176; 30, с. 127]. Це веде до викривлення історичної візії минулого Подунав’я, штучності висновків щодо тенденцій його розвитку. До того ж, автори переобтяжують текст зайвими фактами з історії регіонів, до складу яких вхо­див край, i які (факти — I. В.) не мають відношення до історії Подунав’я [27, с. 18-20; 32, с. 360-361; 33, с. 333]. Невмін­ня вибрати з нагромадженого дослідниками саме те, що стосу­ється Подунав’я, осмислити ці дані i на їх підставі визначити специфіку розвитку краю, — веде до спотворення його історії. Крайнім випадком чого є, зокрема, наведення даних, які супер­ечать природнім процесам у краї: приміром, розповідається про культурний розвиток стародавнього населення в краї у добу неоліту, а потім зазначається, що археологічних знахідок цієї епохи на території Подунав’я немає [27, с. 20]. При цьому авто­ри не взяли до уваги, що в ту епоху край був затоплений вода­ми Чорного моря [25]. Розуміло, низька культура історіописан­ня в Подунав’ї заважає формуванню адекватних уявлень його мешканців про минуле своєї малої батьківщини і, відповідно, піднесенню їх регіональної свідомості. Утруднює сприйняття матеріалу і низька якість поліграфії, наведення карт Бессарабії та Північного Причорномор’я чи частини Східної Європи без позначення на них сучасних кордонів Українського Подунав’я [27, с. 239-244; 28, с. 211-212].

Натомість, як доводять дослідження фахівців гуманітарного профілю у різних його сегментах, що велись і в минулих сто­літтях [35], і останніми десятиліттями [36-51], соціокультурна історія краю доволі специфічна і має низку характерних явищ, що дозволяють визначити особливі риси природного [25; 51], етнічного [20; 39; 40; 43], конфесійного [47; 48], лінгвістично­го [38], соціального [36], історичного [41; 42], геополітичного [44], загалом культурного становища Подунав’я [37; 45; 46; 49; 50]. Сучасні управлінці також відмічають неординарність Подунав’я як одного з українських регіонів, що потребує виро­блення і реалізації особливої політики щодо нього. Тому в офі­ційній лексиці політиків, у державних документах край також виділяється з-поміж інших частин країни та Одещини і на­зивається «Придунайський регіон», «Українське Придунав’я»

[52] . Отже, є достатньо підстав для вивчення історії краю як соціокультурної цілісності. Зрозуміло, це вимагає ретельного «вичленовування» емпіричного матеріалу, що стосується істо­рії саме Подунав’я, з величезної кількості матеріалу з історії Бессарабії, Буджаку, Північно-Західного Причорномор’я та ін­ших регіонів, до складу яких входить край. Завдання не з лег­ких, вимагає колективної, узгодженої праці представників різ­них напрямків гуманітарних досліджень, має вестись у ракурсі міждисциплінарних студій, на що, власне, вказують фахівці

[53] . Адже особливості географічного розташування, природ­ного середовища Подунав’я, що спрямовували його розвиток [25; 51], значною мірою зумовлюють цілковиту взаємозалеж­ність усіх процесів в краї. Тому досліджувати у локальному форматі соціальну історію саму по собі, втім, як і господар­ську, етнічну; конфесійну тощо, без постійних звернень, пояс­нень до інших «місцевих історій», без урахування результату такої взаємозалежності — власне, соціокультурної спадщини краю, — на нашу думку, шлях, що веде локальне історіописан­ня у Подунав’ї в глухий кут. За таких умов вивчення минулого регіону не сприятиме формуванню тут «локального братства» мешканців, а праця істориків, що вивчають історію Подунав’я, не виконуватиме своєї суспільнозначущої функції — формува­ти у населення відчуття спільної долі, спрямовувати його на розбудову своєї малої батьківщини.

Джерела та література

1. Галушина Н. С. Проблема идентичности в мультикультурном мире II Культурные трансформации в информационном обществе: Сб. науч. статей. — М.: Изд-во МосГУ, 2006. — С. 237-244. [Елек­тронний ресурс]: http:IIWww. google. com. ua

2. Цимбал Т. Людина у пошуках грунту: Монографія. — K.; Кривий Ріг: Видавничий дім, 2010. — 284 с.

3. Дергачев В. A. Регионалистика || Дергачев В. A. Научные труды: В 7 кн. — Кн. 2. — Издательский проект профессора Дергаче - ва, 2008. — [Електронний ресурс]: http:IIdergachev. ruIbook-7I01. html

4. Aнгелoв Г., Калашник В., Старовойтова І., Терзієв В. Соціаліза­ція та ідентифікація особистості. — К.; Ізмаїл: СМИЛ, 2000. — 240 с.

5. Верховцева И. Г. Христианское наследие Украинского Придуна - вья и региональная идентичность населения края II Михаило - Aрхaнгельские чтения: Сборник материалов VI Международной научно-практической конференции 17 ноября 2011 г. — Рыбница: Рыбницкий филиал ПГУ им. Т. Г. Шевченко, 2011. — С. 36-39.

6. Люббе Г. Историческая идентичность II Вопросы философии. — 1994. — № 4. — С. 108-113.

7. Шнирельман В. A. Идентичность и политика постсоветской памя­ти II [Електронний ресурс]: http:IIWww. google. com. ua

8. Aлбaнви A. Региональный миф и коллективная память || [Елек­тронний ресурс]: http:||kavkaz. ge|2011|12|03|regionalnyj-mif-i- kollektivnaya-pamyatI

9. Верменич Я. Історична лімологія: проблеми концептуалізації II Регіональна історія України. Зб. наук. статей I Гол. редактор

В. Смолій. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вин. 5. — С. 29-49.

10. Ренина Л. Между локальным и глобальным: ноиски интегративных нодходов // Регіональна історія України. Зб. наук. статей / Гол. редактор В. Смолій. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вин. 5. — С. 9-28.

11. Савельева И. М., Полетаев А. В. Теория исторического знания. — СПб.; М., 2008. — 523 с.

12. Ремнев А. В. Географические, административные и ментальные границы Сибири (ХІХ-начало XX в.) // [Електронний ресурс]: Http://zaimka. ru/08_2002/remnev_border/

13. Шульгин П. М. Историко-культурное наследие как особый рессурс региона и фактор его социально-экономического развития // Мир России. — 2004. — 7 июня. — [Електронний ресурс]: Http://www. cultinfo. ru/cultura/2005-02/analitic. htm ; Розенберг Н. В. Социо­культурная составляющая нонятия «регион» // Аналитика культу­рологии: сетевой научный журнал. — Тамбов, 2005. — № 2 (4). — [Електронний ресурс]: Http://analiculturolog. ru

14. Шушляннікова Н. В. Соціокультурна історія Херсонщини кінця XVIII — ночатку XX ст. за наративною літературою: автореф. дис.... канд. іст. наук. — Днінронетровськ, 2002. — 20 с.; Кон - стантінова В. М. Урбанізаційні нроцеси на Півдні України (друга ноловина ХІХ — ночаток XX ст.): автореф. дис. д-ра. іст. наук: снец. 07.00.01. — Донецьк, 2011. — 40 с.

15. Михайлюк О. В. Селянство України в нерші десятиліття XX ст.: Соціокультурні нроцеси: Монографія. — Днінронетровськ: Іннова­ція, 2007. — 456 с.

16. Заставний Ф. Д. Географія України. — Львів: Світ, 1994. — 472 с.

17. Бессарабская губерния // [Електронний ресурс]: http:// ru. wikipedia. org/

18. Мельник С. К. Революционное движение в Придунайском крае в нериод имнериализма (1900-1917). — К.; Одесса, 1981. — 132 с.; Бачинский А. Д. В семье советской: Социалистическое строи­тельство в нридунайских землях Украинской ССР. — К.; Одесса, 1984. — 246 с.

19. Українське Придунав’я: історія, етнокультурний розвиток: Навч. носібник / [унор. А. К. Тичина, Н. Д. Бондарчук, А. В. Дізанова,

В. М. Крівцова]; За ред. О. А. Зарудняка. — Ізмаїл, 1995. — 56 с.; Українське Придунав’я. — У 2 кн. — Ізмаїл, 1998-2000.

20. Кривцова В. М. Етнокультурні нроцеси в сучасному Подунав’ї // Український історичний журнал. — 1997. — № 6. — С. 63-71.

21. Ожогова Н. Молчание зубров, или в защиту дилетантов // Курьер недели. — 2011. — 6 августа. — С. 6.; Огнев И. Измаильская история: теория невероятности // Уездный телеграф. — 2011. — 7 сентября. — С. 9.; Паламарчук С. В. Измаил: нроисхождение города и его названий // [Електронний ресурс]: Http://izmail. es/ article/9660/

22. Верховцева И. Г. Провинциальные рефлексии или конструирова­ние региона: о культуре коллективной памяти на постсоветском пространстве // Жизнь провинции: Сборник статей по материалам IX Всероссийской научной конференции с международным учас­тием. — Нижний Новгород: Книги. — С. 117-121.

23. Паламарчук С. В. Пипл хавает, или зачем нужна параллельная псевдоистория // Уездный телеграф. — 2011. — 28 июля. — С. 17; Измаильский С. Чем кормят «пипла» квазиученые // Уездный те­леграф. — 2011. — 31 августа. — С. 17.

24. Верховцева И. Г. Украинское Придунавье — славяно-романо­тюркское пограничье: базовые факторы формирования кол­лективной идентичности населения // Актуальные проблемы социологии, политологии, философии и истории: материалы меж­дународной заочной научно-практической конференции (19 дека­бря 2011 г.). — Новосибирск: Сибирская ассоциация консультан­тов, 2011. — С. 159-164.

25. Верховцева I. Г. Дунайсько-чорноморський фактор соціокультур - ного розвитку Українського Подунав’я // [Електронний ресурс]: Http://conferences. neasmo. org. ua/node/593

26. Верховцева I. Г. Соціокультурні передумови колективізації сіль­ського господарства у Південній Бессарабії // Питання аграрної історії України та Росії: Матеріали восьмих наукових читань, при­свячених пам’яті Д. П. Пойди. — Дніпропетровськ: Дніпропетров­ський національний університет, 2010. — С. 155-163.

27. Південна Бессарабія (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.) / під ред. Л. Ф. Циганенко. — Ізмаїл: СМИЛ, 2011. — 246 с.

28. Південна Бессарабія (кінець XVIII — XIX ст.): навчально - методичний посібник / під ред. Л. Ф. Циганенко. — Ізмаїл: СМИЛ, 2011. — 216 с.

29. Ветрова Г. Соціально-економічне становище населення Південної Бессарабії в роки румунської окупації (1918-1940 рр.) // [Елек­тронний ресурс]: Http://conferences. neasmo. org. ua/node/594

30. Шевченко А. М. Соціальна структура населення Буджаку в XIX ст. // Гуржіївські історичні читання: Зб. наук. праць. — Черкаси, 2011. — Вип. 4. — С. 127-128.

31. Паламарчук С. В. Забытая земля: историческая область Бессара­бия. — Одесса, 2008. — 288 с.

32. Цыганенко Л. Ф. Дворянство Бессарабии // Литературоведческие и этнокультурные парадигмы. — Измаил, 2010. — С. 353-363.

33. Кучерявенко И. Ф. Старообрядцы в Бессарабии // Литературовед­ческие и этнокультурные парадигмы. — Измаил, 2010. — С. 328­341.

34. Шишкина І. А. Купецтво Півдня Бессарабії // Краеведческий вестник. — Вып. 2. — Измаил, 2008. — С. 85-95.

35. Гессен И. В. Сельская коммуна в Измаильском уезде Бессарабской губернии // Мелкая земская единица: Сб. статей. — Спб., б. г. —

С. 179-185.

36. Бачинский А. Д. Основные этапы крестьянско-казацкой колониза­ции Буджацкой степи и низовий Дуная в XVIII — начале XIX в. // Ежегодник по аграрной истории Восточной Европы. — Киши­нев: Изд. АН МССР, 1966. — С. 325-331.

37. Соколова А. К. Музыкально-песенная традиция липован украин­ского Придунавья: к проблеме ареального исследования фолькло­ра: Автореф. дис... канд. искусствоведения. — К., 1984. — 18 с.

38. Лавриненко Т. С. Соціостилістичний аспект мовленєвого етикету Подунав’я // Науковий вісник Ізмаїльського державного педаго­гічного інституту. — Ізмаїл, 2001. — Вип. 11. — С. 113-116.

39. Бачинська О. А. Українське населення Придунайських земель

XVIII — початку XX ст. (Заселення й економічне освоєння). — Одеса, 2002. — 328 с.

40. Богуславська Ю. Ю. Етнічна мозаїчність Одеської області (друга половина XX ст.) // Інтелігенція і влада: Зб. наук. праць. — Се­рія: Історія. — Одеса, 2005. — Вип. 5. — С. 86-91.

41. Лебеденко О. М., Тичина А. К. Українське Подунав’я: минуле та сучасне. — Одеса: Астропринт, 2002. — 208 с.; Верховцева І. Г., Дізанова А. В., Запорожченко О. В., Мельникова Л. С., Тичи­на А. К. та ін. Українське Подунав’я. Роки незалежності: Моно­графія. — Ізмаїл, 2008. — 122 с.

42. Сминтина О. В. Мешканці українського нижнього Подунав’я на початку Голоцену: до проблеми залюднення регіону // Краєзнав­чий вісник. — 2007/2008. — № 1 (27). — С. 3-7.

43. Тодоров В. И. Болгары Украинского Придунавья: этногеографи-

Ческое исследование: автореф. дис.......... канд. геогр. наук по спец.

«Экономическая и социальная география». — Одесса, 2008. —

20 с.

44. Дергачев В. А. Геополитическая трансформация Украинского При­черноморья // Дергачев В. А. Научные труды: В 7 кн. — Кн. 2. — Издательский проект профессора Дергачева, 2008. — [Електро­нний ресурс]: Http://dergachev. ru/book-17/06.html#_ftn4

45. Житомирська Т. М. Полікультурне виховання підлітків в Укра­їнському Подунав’ї (друга половина XX ст.): деякі історико - педагогічні аспекти // Вісник Черкаського національного університету. — Серія: Педагогічні науки. — Черкаси, 2009. — Вип. 149. — С. 76-80.

46. Верховцева І. Г., Дізанова А. В. Українське Подунав’я як історико - культурний регіон // Гуржіївські історичні читання: Зб. наук. праць. — Черкаси, 2009. — С. 78-83.

47. Пригарин А. Русские старообрядцы на Дунае: формирование этноконфессиональной общности в конце XVIII — первой полови­не X! X вв. — Одесса; Измаил; М., 2010. — 528 с.

48. Верховцева І. Г. Церковно-державні відносини у Подунав’ї у добу радянізації краю // Південь України: етноісторичний, мовний, культурний та релігійний виміри: Матеріали ІІІ Міжнародної на­укової конференції, присвяченої 70-й річниці героїчної оборони

Одеси (м. Одеса, 15-16 квітня 2011 p.). — Одеса: ВМВ, 2011. —

С. 316-320.

49. Мельнікова Л. С. Соціокультурні процеси в Подунав’ї за скіфської доби // Гуржіївські історичні читання: Зб. наук. праць. — Черка­си, 2011. — Вип. 4. — С. 123-125.

50. Телеуця В. М. Символика фольклора украинцев и липован По- дунавья // Литературоведческие и этнокультурные парадигмы. — Измаил, 2010. — С. 299-307.

51. Верховцева И. Г. Природно-географические факторы социокуль­турного развития Украинского Придунавья // Вестник гумани­тарного научного образования: Научно-практический журнал. — 2011. — Ноябрь, № 11 (13). — С. 3-8.

52. Гриневецкий С. Р. Дунай — это наше общее наследие и наше об­щее будущее // [Електронний ресурс]: Http://rupor. od. ua/article/ Investicionnyj-forum/

53. Стецкевич В. В., Стецкевич Л. М. Буджак — поліетнічне при­кордоння: спроби міждисциплінарних вимірів // Південь Укра­їни: етноісторичний, мовний, культурний та релігійний виміри: Матеріали III Міжнародної наукової конференції, присвяченої 70-й річниці героїчної оборони Одеси (м. Одеса, 2001 р.). — Одеса,

2011. — С. 145-149.

Анотації

Верховцева И. Г. Социокультурное наследие Украинского При­дунавья: регион как ментальное образование.

На основе анализа работ краеведческой тематики, посвященных истории Украинского Придунавья, делается вывод, что кризис ло­кального историописания в крае связан с особенностями формиро­вания исторической памяти в регионе, низким уровнем культуры историописания. Выходом из создавшейся ситуации, по мнению автора, может быть введение в местную практику историописания модели, связанной с изучением социокультурной истории края.

Verkhovtseva I. G. Sociocultural heritage of Ukrainian Danube region: the region as a mental formation.

On the basis of the analysis of the works devoted to local history of Ukrainian Danube region the author draws the conclusion that the crisis of the local historical description on the given territory is connected with the peculiarities of the formation of the historical memory in the region as well as with the low level of historical devel­opment. The author sees the way out in introducing into the practice of local historical description of the pattern connected with the study of the sociocultural history of the territory.


Похожие статьи