Головна Історія Інтелігенція і влада РОСІЙСЬКЕ САМОДЕРЖАВСТВО ТА ОФІЦІЙНА ПОЛІТИЧНА ПОЗИЦІЯ ПРАВОСЛАВНОГО ДУХОВЕНСТВА ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ У ХІХ — НА ПОЧАТКУ ХХ СТ
joomla
РОСІЙСЬКЕ САМОДЕРЖАВСТВО ТА ОФІЦІЙНА ПОЛІТИЧНА ПОЗИЦІЯ ПРАВОСЛАВНОГО ДУХОВЕНСТВА ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ У ХІХ — НА ПОЧАТКУ ХХ СТ
Історія - Інтелігенція і влада

Ю. В. Хитровська

Метою даної статті є неупереджений комплексний аналіз офіційної політичної позиції православного духовенства Пра­вобережної України у XIX — на початку XX ст., еволюції його стосунків із російськими владними структурами у зазначений період. Ця проблематика активно розроблялася радянськими істориками, зокрема, М. М. Нікольським та Є. Ф. Грекуловим, колективом авторів, що упорядкували збірник “Русское пра­вославие: вехи истории”. Вони здійснили ґрунтовний аналіз процесу формування та еволюції офіційної політичної позиції, насамперед, Російської православної церкви. З середини 90-х років почали з’являтися наукові праці, в яких серед багатьох проблем церковної історії піднімалися питання, пов’язані із окресленою проблемою, причому головна увага зосереджува­лася не на загальноросійському, а саме на українському ма­теріалі. Серед них відзначимо навчальні посібники “Історія релігії в Україні” та “Історія релігії в Україні. Православ’я в Україні”, підготовлені науковцями відділу релігієзнавства Ін­ституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України. У цих працях констатується важлива думка про те, що незважаючи на ту обставину, що православна церква в Україні залишала­ся складовою Російської православної організації, більшість її духовенства була віддана російському самодержавству та вико­нувала його ідеологічні замовлення, все ж українське право­слав’я зберігало специфічні функціональні прояви, що виника­ли внаслідок проходження загальноросійських тенденцій через призму національного менталітету, віросповідних традицій та своєрідну атмосферу суспільної життєдіяльності. Важливими для осмислення формування офіційної політичної позиції пра­вославного духовенства Правобережної України є колективна праця “Історія церкви та релігійної думки в Україні” та моно­графія О. П. Крижанівського “Церква у соціально-економічно­му розвитку Правобережної України XVIII — першої половини

XIX ст.” Окрім наукової літератури, для написання даної стат­ті використані численні архівні документи: синодальні інстру­кції ті відозви, таємні циркуляри та проповіді православних ієрархів, циркуляри, надіслані православному духовенству з канцелярії генерал-губернатора й канцелярій цивільних губер­наторів та інші.

Із входженням Правобережної України в орбіту імперських впливів Росії наприкінці XVIII ст. місцева православна церк­ва швидко втрачала свої самобутні риси й ставала придатком Російської православної церкви. Одержавлення церковної орга­нізації приносило їй як шкоду, так і реальні вигоди, що визна­чило її офіційну політичну позицію щодо самодержавної вла­ди. Православне духовенство, культурно-освітній рівень якого залишався низький, загалом підтримувало політику російської влади, за що царський уряд надавав йому матеріальну і право­ву допомогу. Тому можна стверджувати, що православний клір став провідником урядової політики у краї, опорою імператор­ської влади. Особливо це стосувалося православних ієрархів, яких хоч і гнітила нав’язана їм роль гвинтика у загальнодер­жавному бюрократичному апараті, все ж вони здебільшого не за страх, а за совість підтримували поліцейсько-самодержав­ний режим Російської імперії. У другій чверті XIX ст. взірцем вірнопідданства слугував митрополит Московський і Коломен - ський Філарет (у миру — Василь Михайлович Дроздов), при­значений на цю посаду 26 серпня 1826 року, у день коронації імператора Миколи I.

Митрополит Філарет був наближеною особою Миколи I (на­передодні виступу декабристів Микола Павлович навіть ознайо­мив його із текстом зречення від російської корони цесаревича Костянтина)[1]. Історики недаремно називають цього москов­ського першоієрарха войовничим, несамовитим фанатом, апо­столом консервативної думки. Як блискучий полеміст, він у своєму творі “Разговоры между испытывающим и уверенным

О православии восточной греко-российской церкви” затаврував єзуїтів і домігся їх висилки з Петербурга (1816 р.) та взагалі за межі Російської імперії (1820 р.). Філарет, фактично, став автором промовистої концепції взаємин між світською та цер­ковною гілками влади у російській державі — “церква разом із царем”[2]. Він неодноразово наголошував на непорушності політичного союзу церкви і держави: “Православна церква і держава у Росії перебували і перебувають у єднанні та злагоді, їх не порушать ніякі суперечливі переконання”[3].

За умов посилення абсолютизму в Росії лише окремі церко­вні історики першої половини XIX ст., серед яких митрополит Платон, висловлювали (дуже обережно) сумніви щодо правиль­ності синодального устрою православної церкви і натякали на неканонічність петровської церковної реформи[4]. Але це були російські церковні авторитети, українські ж не зважувались на таку сміливість. Імовірно, вони так чинили не лише через цен­зуру, а й тому, що їх, загалом, влаштовувала державна опіка: під поліцейським захистом урядових структур вони почували себе комфортніше і спокійніше.

Офіційна православна церква засудила повстання декабрис­тів. Митрополит Петербурзький Серафим і Київський — Євген, догоджаючи Миколі I, прибули на Сенатську площу, щоб при­боркати повстання, однак їм це не вдалося[5]. Києво-Печерська Лавра оголосила анафему повстанцям. 14 грудня 1825 року Ми­кола I був проголошений імператором та істинним поборником християнства. На честь його коронації та на згадку про страту декабристів православна церква встановила спеціальні молит­ви. Києво-Печерська Лавра подарувала імператору Євангеліє і дві ікони вартістю 1771 крб., а її намісник взяв участь у ритуалі коронації, що відбувалася у Москві[6]. Варто підкреслити, що Києво-Печерська Лавра вирізнялася особливою запопадливістю у підтримці російської корони і завжди безумовно виконувала всі інструкції, що надходили їй із Священного Синоду, якими

Б дивними вони не були. Так, 16 жовтня 1828 року настоятелю Лаври була надіслана синодальна інструкція, яка стосувалася відвідин Києва імператрицею Олександрою Федорівною. Зок­рема, у ній мовилося: “Наказати своїм підлеглим, щоб вони чинно, не створюючи зайвої метушні у церкві, виконували свої обов’язки у присутності її імператорської Величності, не ви­ходили зайвий раз, хіба що очистити свічку, але й це мусять робити диякони... Благочинному підтвердити, щоб він ченців та послушників, які не мають чистого одягу, із келій не випус­кав... Економу наказати, щоб погано одягнуті та нетверезі шта­тні служителі, послушники, келійні монахи, прислуга та інші робітники по монастирю не вештались, а якщо ж такі і з’яв­ляться, їх потрібно затримати й зачинити у келії... Жебраків та людей нижчих суспільних прошарків на територію Лаври в цей період взагалі не допускати...”[7].

Не можна применшити значення діяльності армійського ду­ховенства, яке піднімало бойовий дух російської армії під час Вітчизняної війни 1812 року. Воно робило все можливе, щоб використовувати патріотичні почуття народу в інтересах са­модержавства і церкви. Під впливом їхніх проповідей солдати йшли у бій із гаслом “За віру, царя і вітчизну”[8].

Православне духовенство використало перемогу російської армії над військами Наполеона у 1812 році для зміцнення ідео­логічних підвалин самодержавства. За авторством, чи, принай­мні, за участю Філарета 1 січня 1816 року з’явився царський “Маніфест височайшої вдячності до народу за виявлені під час війни подвиги”, у якому джерелом перемоги над ворогом було названо всенародну “любов” до імператора і до монархічної фо­рми правління, а причиною поразки французів — поширення серед них крамольних ідей: “Жахлива кара звалилася на на­ших ворогів. Вона гучніше за небесну трубу волає до нас: це плоди безбожності та невіри!”[9]. У 1812 році Синод пожертву­вав на потреби війни з Наполеоном та на відбудову господарст­ва країни чималу грошову суму[10].

Яскравим прикладом відданості російському самодержавст­ву була відозва Священного Синоду, оприлюднена під час по­дій Кримської війни 1853-1856 рр. Зокрема, у ній йшлося: “Сільські мешканці! Противагою нечестивим зграям інородців стануть міцні груди руські, в яких б’ється серце, віддане вірі пращурів та православному самодержцю. Але, готуючись до битв..., пам’ятайте, що найбільшим страхом для ворогів є ваша віра права, ваша совість чиста, ваш безумовний послух вла­стям, поміщикам та начальникам вашим, той боголюб’язний послух, яким завжди вирізнялася з поміж інших держав земля руська” [11].

У 1848 році, коли у Європі відбулися революції, митрополит Філарет підтримав у своїх проповідях Миколу I як “жандарма Європи”. У одній із них він, зокрема, писав: “Воістину благо - потрібно для багатьох царств і народів, щоб силою правди і правдою сили підтримувати і за межами своєї держави законну владу і порядок ”[12].

Уряд найбільше домагався від церкви того, щоб вона вико­ристовувала увесь свій авторитет для забезпечення в імперії, і особливо на Правобережжі, соціального спокою, переконувала селян у необхідності коритися владі і поміщикам. Впродовж

XIX ст. із канцелярії генерал-губернатора духовенство неодно­разово одержувало відповідні циркуляри. За потакання селя­нам або намовляння їх до “бунту” духовну особу карали неми - лосердно[13].

Духовенство запопадливо боролося із селянською “крамо­лою”, адже селянські повинності на церкву були основним дже­релом його матеріальних статків. І хоча ця боротьба, як слуш­но зазначив М. Нікольський, не давала і не могла дати жодних результатів, все ж церква “у критичні хвилини завжди була готова всіляким способом допомагати уряду“[14]. Після здій­снення на Правобережній Україні секуляризаційної реформи місцеве сільське православне духовенство фактично перетвори­лося на поміщиків[15]. Відтоді кількість донесень чинів поліції про підбурювання духовними особами селян проти поміщиків скоротилася. Навпаки, посипалися скарги на те, що селяни ви­ступають проти “панщини на попів” і навіть чинять розправи над тими священиками, які надто ревно намагалися поліпшити свій добробут за рахунок примусової селянської праці. Сільсь­кі священнослужителі, таким чином, швидко увійшли у нову соціальну роль і настільки радикально змінили своє ставлення до кріпосницької системи, що на зламі 50-60-х років XIX ст., коли уряд розпочав процес скасування кріпосного права, май­же всі зарекомендували себе ревними поборниками віджилої системи соціальних відносин на селі[16]. Якщо і мали місце окремі випадки “підбурювання” духовенством селян проти по­міщиків (у 1845-1857 рр., наприклад, у таких протиправних діях звинувачувалися священно - і церковнослужителі сіл Яс- ногородки, Мокіївки, Київської губернії тощо) [17], то вони, як правило, були викликані вже не активною антикріпосницькою позицією духовних осіб, а господарськими суперечками між ними та власниками маєтків через спільне використання при­мусової селянської праці.

Варто зазначити, що таємним автором маніфесту Олексан­дра II від 19 лютого 1861 року про звільнення селян був Мос­ковський митрополит Філарет, який зумів за пишномовними висловлюваннями про дворянську “жертовність” приховати істинну стратегію царизму — зняти суспільну напругу, скасу­вати кріпацтво “згори”. За кілька днів до оприлюднення цар­ського маніфесту про звільнення селян митрополит написав спеціальний циркуляр, розісланий Синодом у єпархії імперії із таємними інструкціями духовенству про дії, які б попере­джали можливі селянські виступи або бунти у зв’язку із запро­вадженням селянської реформи[18]. В цьому циркулярі він, зокрема, зазначав: “Найважливішим обов’язком священиків є повчання парафіян, щоб вони завжди зберігали вірність царю та підкорялися начальству, щоб неухильно й повсякчасно ви­конували законні повинності і платили визначені податки;... щоб шукали захисту чи полегшення свого життя виключно законним шляхом, не поширюючи безладу у суспільстві... Хи­бно розтлумачена думка про волю може призвести до того, що деякі селяни почнуть вважати своє становище гіршим, аніж вони сподівалися. їм потрібно пояснити, що воля полягає не в тому, щоб вчиняти як того забажається, тобто по необмеже­ному свавіллю... ”[19]. Також із канцелярії митрополита Київ­ського надходили підвладному духовенству — у відповідь на звернення генерал-губернатора Правобережжя — категоричні вимоги вжити усіх заходів, аби місцеве селянство не бунтува­ло, не вдавалося до втеч і т. п. [20]. Виконуючи таємні інстру­кції православної ієрархії, у період впровадження селянської реформи 1861 року на Правобережній Україні, місцеве право­славне духовенство виступило надійним захисником інтересів поміщиків і держави. Це виявилося у тому, що майже у всіх випадках гасіння селянських заворушень у цьому краї росій­ська влада користувалася допомогою місцевого православного кліру, який, погрожуючи селянам божою карою, умовляв їх відмовитися від претензій, висунутих поміщикам та царській адміністрації.

Боротьби церкви із селянською “крамолою” уряду здалося замало. У 30-40-х роках III Відділення намагалося використо­вувати світських і духовних цензорів як своїх агентів. Цензо­ри повинні були негайно доносити начальнику таємної поліції імена авторів, які “розповсюджують безбожжя” чи “порушують обов’язки вірнопідданного”. З такою ж пропозицією III Відді­лення звернулося до високопосадових представників духовенс­тва. Так, митрополит Петербурзький Серафим прислухався до цієї пропозиції і доніс про публікацію у 1836 році М. І. Надеж - діним у часопису “Телескоп” “Філософічного листа” П. Я. Ча­адаева. З листа митрополита шефу жандармів О. X. Бенкен­дорфу випливало, що Серафим із січня 1835 року був агентом III Відділення і донесення про часопис “Телескоп” було його першим “службовим доносом”. Такі пропозиції III Відділення прийняв також єпископ Афанасій та священик Іаков Остроми - сленський. Через їхній донос Синод порушив декілька справ проти часопису “Вітчизняні записки”[21].

Оцінюючи стан православної церкви в Російській імперії та, зокрема, на Правобережній Україні у другій половині XIX — на початку XX ст., варто зауважити, що вона загалом зберігала свій значний вплив не лише на населення, а й на загальноде­ржавні справи, нерідко досить істотно коригуючи їх перебіг. Вагомість офіційного віросповідання за цих умов визначала­ся як його духовним авторитетом, так і економічною могут­ністю православно-церковної організації. Водночас наприкін­ці XIX — на початку XX ст. виявилася низка явищ, що були симптомами серйозних кризових процесів у самій православній церкві. Серед них: помітне падіння впливу одержавленої цер­кви на українських віруючих, особливо в містах і промисло­вих центрах, наростання відчуження духовенства і парафіян, поступове поширення індиферентності, вільнодумства, невір’я, атеїзму, відхід від православ’я в сектантські релігійні напрями тощо. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що ці внутрішньо - церковні процеси відбувалися на тлі наростання кризи у сфері соціально-політичних, економічних, національних відносин в Російській імперії та в Україні зокрема.

Намагаючись посилити свій вплив на громадсько-політичне життя держави, офіційна церква вірно служила самодержавній владі, проводячи систематичну пропаганду монархічних ідей у суспільстві. Духовне відомство вбачало у революційно-визволь­ному русі величезну загрозу, який вважала повстанням проти бога, адже”богом царі володарюють” [22].

Спроба вбивства Олександра II, що відбулася 4 квітня 1866 року, стала черговим приводом до висловлювання вірнопіддан­ських почуттів православним духовенством та його запевнень у відданості самодержавству. Церковні публіцисти намагалися прищепити масам думку про те, що у цій невдалій спробі видно “перст божий”, тобто “помазаника божого” захистив від смерті сам бог.

2 квітня 1879 року була здійснена нова спроба позбавити життя російського самодержця. В країні почалися масові реп­ресії. Церковні власті посилили монархічну пропаганду проти революційного руху в імперії. Так, Саратовський єпископ Ти­хон, виступаючи в губернському дворянському зібранні, ска­зав: “Не дивуйтеся тому, що служитель церкви закликає до ненависті та ворожості до ближніх своїх, адже вони — сучасні Разіни і Пугачови й заслуговують на відлучення від церкви. Сором тому, хто захищає ворогів церкви та держави...” Уфим­ський єпископ Никанор закликав до нещадної розправи над учасниками революційного руху, яких називав “зрадниками віри та церкви.” На честь врятованого від смерті імператора духовенство служило пишні молебні, закликало віруючих бу­дувати каплиці та церкви, влаштовувати в них особливі ікони і запалювати лампади [23].

Після вбивства Олександра II (1 березня 1881 року) Синод звернувся до народу із посланням, в якому накликав на голо­ви революціонерів різноманітні прокляття: “На них, на цих крамольників, клятвовідступників падає анафема і прокляття батьків та дідів”[24]. Для відволікання мас від революційної боротьби на початку 80-х років XIX ст. владою були органі­зовані єврейські погроми. У цьому брала участь і православна церква. Так, в журналі “Церковний вісник” у 1883 році була надрукована стаття “Єврейські задуми проти християнської церкви”, в якій писалося, що євреї мають лихі наміри щодо християнства і вважають його своїм найзапеклішим ворогом. Проти розпалювання антисемітизму в державі виступили пред­ставники прогресивної російської інтелігенції. Вони звинувати­ли православне духовенство у необґрунтованому підбурюванні населення проти євреїв[25]. Варто зауважити, що антисемітсь­ку позицію православна церква займала століттями, нерідко списуючи свої прорахунки і помилки на “іудейський фактор” і незмінно характеризуючи євреїв у Російській імперії як во­рогів християнської віри. Позиція і участь православної церк­ви у так званій справі Бейліса, сфабрикованій у Києві в 1913 році — показовий приклад цього [26].

Друга половина XIX ст. у духовному житті Російської імпе­рії і, зокрема, України була позначена поширенням ряду по­рівняно нових за соціальною базою ідейних течій та рухів — романтичного християнства, вільнодумства, слов’янського федералізму, атеїзму, українського автономізму та самостійни - цтва, лібералізму, народництва, соціалізму та багатьох інших. Православна церква виявила серйозне занепокоєння появою і наростанням несанкціонованих, неосвячених світською і духо­вною владами ідей та рухів і, вбачаючи в них загрозу існую­чому ладу і своїй духовній монополії, почала протидіяти цим ідеям, рухам ще на стадії їх становлення на українських зем­лях. Особливо офіційне віросповідання непокоїло поширення у суспільстві соціалістичних ідей. Так, у звіті за 1911-1912 рр. обер-прокурор Синоду Саблер писав: “Чорна хмара насувається на рідну церкву... невір’я. Разом із невір’ям під багатовікові устої церкви підкопується соціалізм, який заперечує бога і це­ркву і замість благ небесних обіцяє блага земні. Скрізь, де сфо­рмувалася велика промисловість, соціалізм підпорядковує собі величезну кількість трудящих. Не обмежуючись класом фаб­ричних робітників, соціалісти прагнуть відірвати від церкви і селянство”[27]. В багатьох випадках, не будучи спроможною аргументовано довести свій віросповідний пріоритет, місцева православна адміністрація вишукувала “ознаки” антимонархі - зму, соціалізму навіть у протестантських громадах, що діяли в Україні. Для боротьби з розповсюдженням соціалістичної ідеології синодальним актом від 4-6 червня 1909 року було наказано ввести з початку 1909-1910 навчального року в курс морального богослов’я, який викладався у духовних семінарі­ях імперії, спеціальний розділ, спрямований на спростування соціалістичної ідеології. Такий розділ у курсі морального бо­гослов’я почав викладатися і у Київській духовній академії. Так, у програмі цього курсу соціалізм був поділений за напря­мками, що залежать від засобів досягнення загальної для всі­єї соціалістичної ідеології мети. Серед них: 1) “християнський соціалізм”; 2) так званий сучасний науковий або марксистсь­кий соціалізм чи соціал-демократичний рух; 3) державний або Лассалевський соціалізм; 4) революційний соціалізм; 5) аграр­ний соціалізм; 6) ревізіоністський соціалізм та інші. Особливо небезпечними називаються “християнський соціалізм”, який для досягнення своєї мети використовує прапор та ім’я Ісуса

Христа, та марксистський соціалізм або соціал-демократичний рух, що є “найбільш потужним та боєздатним” соціалістичним напрямком[28]. Також у цій навчальній програмі робиться де­тальний розбір християнської та соціалістичної ідеологій, кри­тикується ставлення соціал-демократії до пролетаріату, негати­вно оцінюється ідея побудови соціалістичної держави, а також визначаються методи практичної боротьби із соціалізмом. Серед таких методів називаються: 1) діяльніша участь православних пастирів у суспільному житті, невпинна пропаганда християн­ських ідей; 2) сприяння церкви діяльності різних релігійно - просвітницьких та благодійних організацій, особливо у місцях скупчення робочого класу; 3) пастирський вплив, спрямований на покращення взаємин між роботодавцями та робітниками і т. ін. [29].

Митрополит Київський та Галицький Володимир присвятив не одну проповідь питанню протидії поширенню соціал-демо - кратичного руху в державі, методам боротьби з цим явищем. Так, у своєму “Слові з приводу поширення соціал-демократич - ного руху” він писав:” Жахлива катастрофа загрожує вітчизні, якщо весь вибухонебезпечний матеріал ненависті, який нако­пичився в нашій багатостраждальній Росії, раптом спалахне. Страшним було зруйнування Єрусалима, страшною була фра­нцузька революція, однак ніщо не зможе зрівнятися з май­бутньою катастрофою!” У цій проповіді він звертається з про­ханням до фабрикантів та інших роботодавців не залишати робітників та підлеглих у злиднях, допомагати їм покращувати свій матеріальний добробут[30]. В іншій своїй проповіді, що має назву: “Слово, звернене до робітників”, Володимир писав: “Християнські вчителі навчали рабів, щоб вони корилися своїм господарям, причому не лише чуйним та лагідним. У нашій же державі християнські царі і правителі завжди піклувалися про людей робочих: звільнили їх від кріпосної залежності, дали їм землі, самоуправління, запровадили страхування робітників й забезпечення їхньої старості та інше... Однак, кращому майбу­тньому хочуть завадити брехливі люди, які навчають робітни­ків збиратися на страйки, бунти та інші хвилювання... Люди робочі! Це — вороги ваші, вороги суспільства та держави... Пам’ятайте, що у вас хочуть відібрати ваше щастя, вас хочуть обманути та занапастити...”[31]. Отож, як бачимо, православна церква відчула в опозиційних ідейних течіях, особливо соці - ал-демократичній, своїх серйозних опонентів та противників. Вона не лише очолила духовну боротьбу зі своїми світоглядни­ми антиподами, а й ідеологічно обґрунтовувала адміністратив­но-каральні заходи щодо них.

Отож, православне духовенство загалом влаштовувала сум­лінна політична служба на самодержавство, за яку воно одер­жувало від царського уряду матеріальну і правову підтримку. Православна церква Правобережжя, як і Російська православна церква, фактично засвоїла протестантський погляд на церков­ну організацію як на “безблагодатну релігійну співдружність” і була впряжена у державну російську політику асиміляції наро­дів імперії в одну російську націю. Вона, щоб не ускладнювати стосунки з владою, підкорилася своїй новій ролі у суспільстві. Таке підвладне становище цілком задовольняло основну масу православного українського духовенства, яке, одержуючи від уряду винагороди за свою “вірну службу”, сумлінно виконува­ло ідеологічні замовлення самодержавства, підтримувало уря­дову політику, а до антиурядових рухів ставилося несхвально, навіть вороже. На виникнення опозиційних рухів офіційна це­рква реагувала здебільшого однобічно, зосереджуючи свої голо­вні зусилля не на посиленні релігійно-виховної, місіонерської роботи на місцях серед своїх парафіян, а на заходах загально - церковного (ювілеях, з’їздах, створенні нових структур тощо) або ж, за сприяння держави, адміністративного, заборонного характеру. Початок XX ст. показав, що подібні заходи в ціло­му не змогли зупинити чи нейтралізувати деструктивні явища у православній церкві, як всієї імперії, так і Правобережної України зокрема. Однак, варто зауважити, що при всій зна­чимості втрат, що становили особливості українського право­слав’я, перетворити православну церкву в Україні на цілковито денаціоналізований підрозділ Російської православної церкви владним структурам Російської імперії так і не вдалося. По­дії національної та церковної історії перших двох десятиліть

XX ст. наочно це засвідчили.

Джерела та література

І. Литвак Б. Г. Корифей духовного красноречия // Атеистические чтения. — Вып. 20. — М., 1990. — С. 94-95.

2. Там само. — С. 96.

3. Государственное учение Филарета Московского. — М., 1888. — С. 31.

4. Карташев А. В. Очерки по истории Русской церкви. — М., 2000. — С. 525-530.

5. НБУ ім. В. І. Вернадського. Інститут рукописів // Архів КДА. — 1914, вересень — жовтень. — С. 54-55.

6. ЦДІАК України. — Ф. 128, оп. 1, спр. 1675. — Арк. 15-16.

7. НБУ ім. В. І. Вернадського. Інститут рукописів. — Ф. 160, №28. — Арк. 1-2зв.

8. Русское православие: вехи истории. — М., 1989. — С. 95.

9. Литвак Б. Г. Вказ. праця. — С. 95.

10. Русская православная церковь. 988-1988. — М., 1988. — С. 107.

11. НБУ ім. В. І. Вернадського. Інститут рукописів. — Ф. 160, №56. — Арк. 2-2зв.

12. Никольский Н. М. История русской церкви. — М., 1983. — С. 226.

13. Крижанівський О. П., Плохій С. М. Історія церкви та релігійної думки в Україні. — К., 1994. — Т. 3. — С. 235.

14. Там само.

15. Крижанівський О. П., Плохій С. М. Вказ. праця. — С. 233-238.

16. Крижанівський О. П. Церква... — С. 109-110.

17. ЦДІАК України. Ф. 130, оп. 2, спр. 810; Ф. 182, оп. 1, спр. 64, 83; Ф. 442, оп. 34, спр. 966 та ін. (за назвою справ).

18. Історія релігії в Україні. Православ’я в Україні (Т. 3). — К., 1999. — С. 253.

19. Цит. за: Грекулов Е. Ф. Церковь, самодержавие, народ. — М., 1969. — С. 31-32.

20. Крижанівський О. П. Церква у соціально-економічному розвитку Правобережної України. XVIII — перша половина XIX ст. — К., 1991. — С. 109-110.

21. Русское православие... — С. 470-471.

22. Цит. за: Грекулов Е. Ф. Вказ. праця. — С. 12.

23. Там само.

24. Там само. — С. 13.

25. Там само. — С. 17.

26. Історія релігії в Україні. Православ’я в Україні (Т. 3). — К., 1999. — С. 325-326.

27. Цит. за: Там само. — С. 327.

28. ЦДІАК України. — Ф. 711, оп. 3, спр. 3208. — Арк. 3-3зв.

29. Там само. — Арк. 6зв. — 7.

30. НБУ ім. В. І. Вернадського. Інститут рукописів. — Ф. 160, №1509. — Арк. 2-3.

31. Там само. — Ф. 160, №1510. — Арк. 13-14зв.

Анотації

Хитровская Ю. В. Российское самодержавие и официальная политическая позиция православного духовенства Правобережной Украины в XIX — начале XX ст.

В статье автор, основываясь на архивных материалах, анали­зирует комплекс проблем, касающихся формирования и эволюции официальной политической позиции православного духовенства Правобережной Украины относительно самодержавной власти Рос­сийской империи в XIX — начале XX ст.

Hitrovskaya Y. V. The Russian autocratic power and official po­litical position of the Orthodox clergy of the Right-coastal Ukraine in the 19th — early 20th centuries.

Considering archive records, the author analyzes a number of problems, concerning the formation and evolution of the official po­litical position of the Orthodox clergy of the Right-coastal Ukraine on the autocratic power of the Russian empire in the 19th — early 20 th centuries.