Головна Історія Інтелігенція і влада ВПРОВАДЖЕННЯ ПОЛІТИКИ УКРАЇНІЗАЦІЇ В ОДЕСЬКОМУ ІНСТИТУТІ НАРОДНОЇ ОСВІТИ
joomla
ВПРОВАДЖЕННЯ ПОЛІТИКИ УКРАЇНІЗАЦІЇ В ОДЕСЬКОМУ ІНСТИТУТІ НАРОДНОЇ ОСВІТИ
Історія - Інтелігенція і влада

В. В. Левченко

Важливою складовою національно-культурних процесів в Україні у 1920-х рр. була політика коренізації, спрямована радянським урядом на надання українському народу реальної можливості розвивати свою національну культуру. У практи­чному здійсненні радянської політики коренізації в Україні виділялися два аспекти: українізація корінного населення та культурний і економічний розвиток національних меншин. Одним з основних напрямків цієї політики була організація нових навчальних закладів та українізація вже існуючих за­кладів усіх ступенів. Серед вищих навчальних закладів (ВНЗ) процес українізації активно відбувався в інститутах народної освіти (ІНО). Це пояснюється, по-перше, тим, що вони пла­нувалися як педагогічні заклади, головним завданням яких було в стислий термін підготувати велику кількість кадрів для викладання у початкових і середніх навчальних закладах з метою ліквідації неписьменності. По-друге, перевагою в ІНО предметів соціально-економічного циклу над технічними, які було важко викладати українською мовою із-за специфіки дис­циплін та відсутності належної україномовної літератури. Крім того, успіх українізації навчального закладу також залежав і від національного складу.

Аналіз історіографії дозволяє констатувати, що істориків більше цікавили й цікавлять суспільно-політичні, культурно - національні, освітньо-наукові та інші аспекти, пов’язані з полі­тикою коренізації [1]. Натомість менше уваги приділяється ка­дрово-педагогічним та структурно-дисциплінарним напрямкам у процесі українізації ВНЗ, зокрема ІНО [2]. З іншого боку, не зменшуючи ролі та значення наукового доробку відомих істо­риків, об’єктивно назріла необхідність доповнити, а в окремих випадках запропонувати новий погляд на ті чи інші питання. Це, зокрема, стосується оцінки змісту українізації ІНО з огля­ду на сучасні можливості вивчення раніше невідомих джерел. Сучасна історіографія вже представлена деякими статтями по впровадженню української мови в цих інститутах, але вони, на жаль, не дають повну картину процесу українізації [3].

Метою даної статті є з’ясування зовнішніх і внутрішніх об­ставин впровадження українізації в Одеському інституті на­родної освіти (ОІНО) на фоні державної політики коренізації. Особлива увага буде приділена політичному впливу керівницт­ва та особистому ставленню професорсько-викладацького і сту­дентського складів інституту. Важливим джерелом для дослі­дження впровадження українізації в ОІНО є законодавчі акти УРСР, які публікувалися в офіційних виданнях уряду, докуме­нти Державного архіву Одеської області та статті періодичної преси 1920-30-х років.

Важливим чинником у вирішенні суспільно-політичних і соціально-економічних проблем на початку 1920-х рр. стало відродження та розвиток освіти, науки і культури. Вирішення цих завдань вимагало більшої кількості кваліфікованих робіт­ників різних фахів, що, в свою чергу, залежало від доцільної реформи вищої освіти. З цією метою HKO надав губернським відділам народної освіти ряд розпоряджень відносно реоргані­зації існуючих навчальних закладів. 24 лютого 1920 р. народ­ний комісар освіти Г. Гринько видав “Тимчасову інструкцію Губвіднародосвіти” [4], в якій, перед оповіщенням уряду зако­нодавчих положень в галузі вищої освіти, наказувалося прове­сти ряд термінових заходів і насамперед ліквідувати юридичні й історико-філологічні факультети та “негайно і практично ста­вити питання про утворення радянських інститутів народної освіти для швидкої підготовки робітників освіти, відповідно головних вимог української радянської школи”. Для керівниц­тва BH3 пропонувалось створити на місцях управління вищи­ми школами, що мали безпосередньо підлягати HKO.

Спираючись на місцеві сили, Oдеський губернський відділ народної освіти в червні 1920 р. прийняв рішення про створен­ня на базі діючих українського учительського та українського фребелівського інститутів OIHO у складі чотирьох відділень: українського, російського, єврейського та німецького [б]. Це було пов’язано з національною різноманітністю населення Oде - ської губернії, в якому українці складали п’яту частину [б].

B такому національному напрямку діяло керівництво OIHO при прийомі абітурієнтів на перший 1920/21 навчальний рік. Розробка проекту навчального плану для першого семестру та розподіл предметів між викладачами також здійснювались за національним принципом. Для студентів українського відді­лення курси лекцій вели викладачі з відмінним знанням укра­їнської мови та справжні представники української культури: Р. Волков, А. Музичка, М. Гордієвський, М. Слабченко, В. Чу - дновцев та інші [7].

За три роки до прийняття офіційного рішення радянської влади про політику коренізації першим кроком з впроваджен­ня української мови у навчальних закладах була постанова PHK УСРР від 21 вересня 1920 р. “Про введення української мови в школах і радянських установах”. Але ці заходи не мали практичного продовження на місцях [8]. Hе дивлячись на ці обставини, в OIHO з перших навчальних років працювали ви­кладачі, які, подаючи особистий приклад, ще до перших поста­нов уряду стосовно політики коренізації, відважились читати лекції українською мовою. “У нас це, думаю, приходить ви­ключно від нашої національної свідомості...”, — констатував відвертий патріот та провідник українізації в ОІНО академік М. Є. Слабченко [9].

Перша вдала офіційна спроба залучити студентів ІНО до вивчення української мови була зроблена на початку 1922 р. Утворений наприкінці 1920 р. НКО для керування вищою професійною освітою, Головний комітет професійно-технічної і спеціально-наукової освіти УСРР видав розпорядження про введення у навчальні плани факультетів професійної освіти ІНО обов’язковий курс української мови. На факультетах соці­ального виховання питання викладання української мови про­понувалось тимчасово, до нового набору студентів, відкласти [10]. Отже, на початку 20-х рр. було зроблено перший крок, мотивований національними інтересами, у наданні можливо­сті корінному населенню України вивчати та викладати рідну мову.

Основні ж положення політики коренізації як офіційної по­літики радянської влади були розглянуті та сформульовані в квітні 1923 р. на ХІІ з’їзді РКП(б), який затвердив початок цієї політики із залученням в партійний і радянський апарат кадрів корінної національності [11]. Суть політики українізації полягала в спробі більшовиків очолити і взяти під контроль процес національного відродження в Україні. На втілення цієї політики одразу автоматично відреагували РНК УСРР та НКО, керівники якого активно прагнули розвивати і поглиблювати впровадження української мови у ВНЗ. Така активна рішучість також була продемонстрована делегатами ІІ Всеукраїнської педагогічної конференції (22-28 липня 1923 р.) і відображена у тезах доповіді заступника наркома освіти Я. Ряппо “Новий етап реформи педагогічної освіти” [12].

Першим реальним практичним кроком для здійснення цієї політики став Декрет РНК УСРР від 27 липня 1923 р. “Заходи по українізації навчально-виховних і культурно-просвітніх за­кладів” (документ видано російською мовою — авт.), в якому проголошувалось національно-культурне відродження україн­ського народу і вказувалось на необхідність надання допомо­ги в процесі розвитку вивчення української мови. В мережі ІНО планувалося закінчити переведення факультетів соціаль­ного виховання на викладання предметів українською мовою протягом двох років (1923/24-1924/25 навчальних років), а на факультетах професійної освіти забезпечити планомірний пере­хід з обов’язковим викладанням української мови і відкриттям курсів українознавства. Також планувалося ввести вступні і випускні іспити з української мови, провести облік виклада­цького складу на знання мови та прийняти міри до підготовки науково-дослідними кафедрами нових професорів, знаючих до­сконало українську мову [13].

Швидко реагуючи на постанови уряду, адміністрація ОІНО розпочала впровадження українізації закладу вже восени

1923 р. На початку навчального року була створена комісія по українізації інституту, яку очолював ректор (1923-1925 рр. — П. Самулевич, 1926-1930 рр. — Т. Внуков). Після перевірки педагогічного складу на знання української мови було встано­влено тільки 10 викладачів, які могли вести заняття рідною мовою. За таких обставин комісія прийняла рішення про впро­вадження українізації в інституті “різким шляхом” у трьох на­прямках: 1) студентів, 2) викладачів, 3) технічного апарату. Ці пропозиції увійшли до підготовленого протягом 1923/24 навчального року плану коренізації інституту, за яким кінце­вий термін українізації визначили 1 вересня 1927 року. За цим планом студентам 1 року навчання було збільшено викладан­ня елементарного курсу української мови, а на студентських зборах адміністрація робила свої доповіді переважно рідною мовою. Щодо професорсько-викладацького складу, то для них було засновано два семінари (старший і молодший, в залеж­ності від рівня знань) двічі на тиждень з програмою вивчення української мови. Стосовно допоміжного персоналу з 1 лютого по 27 червня 1924 р. були запроваджені курси, що закінчува­лися іспитом, який витримали всі співробітники канцелярії.

12 травня 1924 р. було видано наказ про переведення діловодс­тва ОІНО на українську мову [14].

Наступного навчального року (1924/25) комісія по україні­зації ОІНО підняла вимоги щодо знання рідної мови для всіх суб’єктів інституту. Абітурієнтам було встановлено обов’язко­вий вступний іспит (усний та письмовий). Студентам було ре­комендовано підвищити рівень роботи українських гуртків, ви­користовувати в першу чергу підручники українською мовою та збільшити кількість українських часописів і періодичних видань у читальнях інституту. Щодо професорсько-викладаць­кого складу, то для нього продовжували працювати семінари, по закінченню яких вони були повинні скласти іспит. У ви­падку негативного результату було рекомендовано проводити заміну викладачів. Так, замість викладача Гібша до педагогіч­ного складу було введено М. Акимовича, викладача Дунаєвця замінено В. Хотимирським, а А. Готалова-Готліба — В. Гера - сименком.

Станом на кінець 1924/25 навчального року здобутки по впровадженню коренізації ОІНО були наступні: з загальної кі­лькості студентів інституту (825осіб) 241 володіли українською мовою (29 %); з 184 студентів першого курсу українського від­ділу — 107 українців (58 %), у той час коли по всій країні в галузі педагогічної освіти українці складали 51 % [15]. 100 українців (53 %) займалися серед 190 студентів робітничого факультету. При вступі до інституту всі абітурієнти складали іспит з української мови. На викладання українською мовою була переведена четверта частина навчального плану інститу­ту, яку склали дисципліни з української мови, сучасної укра­їнської літературної мови, історії російської літератури, істо­рії української літератури, історії педагогіки, історії України, математики, фізики, біології, історії педагогічних течій, зага­льного мовознавства, історії класової боротьби на Україні, ле­нінізму. Із загальної кількості педагогічного складу інституту (не враховуючи 18 викладачів єврейського відділу), яка скла­дала 105 чоловік, 21 викладач (20 %) вів заняття українською мовою. З 30 викладачів, які відвідували семінари, 17 повинні були у березні 1925 р. скласти іспит, а саме перед комісією за­хистити письмову працю за фахом [16].

На підставі вище викладеного можемо констатувати про ак­тивне впровадження українізації в ОІНО в перші роки (1923­1925) діючої політики коренізації. Але політичне керівницт­во таке становище справ не влаштовувало. Тому, починаючи

З літа 1925 р., одне за одним надходять розпорядження НКО про хибне становище українізації серед викладачів і студентів ВНЗ, які наполегливо вимагали вживання рішучих заходів до “справжньої українізації”. За розпорядженням “Про україні­зацію педагогічного персоналу і студентів ІНО” від 12 червня 1925 р. з 1925/26 навчального року всі лектори, що володіли українською мовою, повинні обов’язково перейти на мову ви­кладання. При кожному ІНО повинно були діяти консульта­ційне бюро розмовної української мови. Студентів, що не вміли читати, писати та говорити українською мовою, заборонялося переводити на старші курси. Щотриместру Правління ОІНО по­винно було сповіщати НКО про хід українізації педагогічного складу та студентів [17].

Щоб надати плановості справі українізації і забезпечити до­цільність і вчасність окремих заходів у цьому напрямку, за розпорядженням НКО “Про українізацію учбових закладів професійної освіти” від 29 жовтня 1925 р., кожному інститу­ту пропонувалось скласти робочий календарний план україні­зації, розрахований на назначений термін, і після розгляду й ухвали цього плану в Правлінні інституту надіслати його на ос­таточне ствердження НКО не пізніше, як 1-го січня 1926 року. Складаючи план українізації, адміністрація інституту повинна була взяти для остаточного і неухильного виконання такі ос­новні директивні положення: додатково до навчального плану всіх закладів ввести обов’язкове вивчення української мови; для всіх студентів випуску 1925/26 навчального року встано­вити обов’язковий іспит з української мови; свідоцтво про за­кінчення інституту видавати лише тим студентам, які успішно склали зазначений іспит; зобов’язати всіх викладачів, що не знають української мови, пройти відповідно фаху курс з цього предмету.

Зважаючи на те, що в 1925/26 академічному році ще не вдалося цілком забезпечити інститути українськомовними під­ручниками, і щоб уникнути термінологічної і фразеологічної плутанини, що помічалася в окремих навчальних закладах при масовому переході на українську мову, було рекомендовано: для фіксації матеріалу пророблених з курсів україномовних дисци­плін видавати конспекти окремих курсів тими друкарськими засобами, що були в розпорядженні ВНЗ; витрачати кошти, які асигнувалися з центру на видавничу діяльність лише на видан­ня, викладені українською мовою. Відповідальність за точне й неухильне виконання пропонованих цим обіжником постанов покладалася на ректорів інститутів [18].

У травні 1926 р. ректор ОІНО Т. Внуков направив голові іс­торичної секції громадознавчої предметної комісії факультету професійної освіти професору К. Добролюбському листа. В ньо­му Правління ОІНО повідомляло, що згідно з календарним планом українізації інституту з початком наступного 1926/27 навчального року викладання всіх дисциплін на робітничому факультеті, першому та другому курсах факультету соціально­го виховання і першому курсі факультету професійної освіти має проводитися виключно українською мовою, а тому потріб­но, щоб викладачі згаданих курсів точно вказали в анкеті, чи зобов’язуються вони викладати свої дисципліни українською мовою з 1 вересня 1926 р. При цьому Правління попереджа­ло, що відносно тих викладачів, що не сподіваються перейти в зазначений термін на викладання українською мовою, буде сповіщено згідно обіжникові НКО № 468 Головпрофосу, щоб своєчасно забезпечити поновлення складу викладачів тими, що володіють українською мовою [19].

На засіданні Правління ОІНО від 8 жовтня 1926 р. було за­слухано про постанову трійки по українізації інституту (голова T. Внуков), яка затвердила, що для практичного опанування українською мовою, необхідно додатково ввести поверх 36 го­дин обов’язкові дві години української мови на єврейському і німецькому відділах та визнати за необхідну організацію гу­ртка (керівник М. Семенов) для її вивчення викладачами за рахунок власних коштів [20].

11 березня 1927 р. відбулось чергове засідання Правління ОІНО, на якому було заслухано інформацію комісії по впрова­дженню коренізації. Постановили відмітити, що план прове­дення українізації ОІНО виконується успішно — українізовано робітничий факультет на 100 %, перший та другий курси факу­льтетів соціального виховання і професійної освіти, за винятком деяких дисциплін, викладачі яких по специфічним умовам ще українською мовою не опанували, що зафіксували та прийняли рішення оповістити НКО. Також призначили двохмісячний те­рмін для виявлення стану, кого з викладачів слід перевіряти, для чого деканам та головам предметних комісій треба було про­тягом зазначеного терміну відвідувати лекції викладачів, після чого комісія по українізації мала скласти остаточний список ра­зом з деканами і головами предметних комісій [21].

Чергова доповідь про виконання плану українізації була за­слухана 2 вересня 1927 р. на засіданні Правління ОІНО, на якому відмітили: у зв’язку з тим, що термін українізації ОІНО було призначено на 1 вересня 1927 р., тому з початком навча­льного року треба повністю перейти на викладання всіх дисци­плін українською мовою. Прийнявши до уваги таке рішення, адміністрація ОІНО вирішила за необхідне розглянути весь осо­бистий склад викладачів інституту й робітничого факультету та відмітити: 1) тих, хто викладав українською мовою і не під­лягав ніякому сумніву: 21 чоловік, до яких входили М. Слабче - нко, Р. Волков, М. Гордієвський, С. Дложевський, А. Музичка,

В. Лазурський, М. Семенів, К. Копержинський, В. Герасімен - ко, В. Чудновцев, Б. Юрківський; 2) тих, хто міг викладати українською мовою: 25 осіб, серед них П. Потапов, Д. Третья­ков, К. Щербина, Є. Загоровський, Д. Єлькін, М. Рубінштейн, А. Рубінштейн, М. Загоровський, И. Вайнштейн, Є. Нирінська, М. Петрінський, Г. Трачевський, Т. Хаїт; 3) тих викладачів, які з 1 вересня були зобов’язані перейти на викладання укра­їнською мовою і яким необхідно було її вдосконалити: 39 чо­ловік, серед яких були А. Готалов-Готліб, К. Добролюбський, Д. Кардашев, І. Хаїт, В. Селінов, І. Герліх, Л. Піпер, С. Рубін­штейн, Т. Внуков, З. Бабайцева, И. Аннов; 4) тих викладачів, за яких Правління вважало можливим піднести клопотання перед НКО про відстрочку на один рік: Я. Бардах, Д. Добро - сердов, О. Томсон, І. Тимченко, С. Шатуновський, М. Мандес, Є. Шевальов, Г. Танфільєв. Згодом однією з причин невико­нання плану українізації адміністрація ОІНО постановила цих професорів пенсійного віку, які вважали, що їм не обов’язково вчити мову та ігнорували процес українізації.

Викладачам, віднесеним до третьої групи, пропонувалось розпочати заняття українською мовою згідно з планом україні­зації ОІНО та власної анкети, наданої до Правління. Одночасно для вдосконалення знання мови адміністрація інституту про­понувала їм за власні кошти організувати гуртки по вивчен­ню мови. Для цього керівництво надавало три-чотири рази на тиждень приміщення та світло. Також комісії по українізації було доручено розробити відповідний план занять та кошторис, всю організаційну роботу з цих питань поклали на професорів Р. Волкова і А. Музичка [22].

В жовтні 1927 р. Правління ОІНО відправило до НКО звіт. На обіжник № 1119/ур-2 від 20/V-1927 р. відносно стану укра­їнізації інституту, керівництво закладу повідомило, що в пото­чному навчальному році викладачі ОІНО в цьому відношенні можуть бути розподіленими на чотири групи: 1) ті, що вже протягом останніх років викладали свої предмети українською мовою та викладають і зараз; 2) ті, що перейшли на викла­дання в минулому році й зараз викладають українською мо­вою; 3) ті, що перейдуть з 1 вересня цього року на викладання українською мовою та вживають заходів до остаточного її удо­сконалення. Відносно викладачів четвертої групи адміністра­ція ОІНО підтверджувала перед НКО клопотання про дозвіл відстрочки переходу до викладання українською мовою цих предметів на один рік.

У порівнянні з доповіддю на засіданні Правління ОІНО від 2 вересня 1927 р., цього разу змінилися формулювання груп, по яким розподілили викладачів. Також відбулись зміни і в самих складах груп. Так, наприклад, до другої групи було введено Бібера та переведено з третьої Моріна і Міхневича. З третьої групи було взагалі виключено Полякова, Бабайцеву, Бахмана і Свіриденко, а введено Шевальова з четвертої. Також з четвер­тої групи було виключено М. Мандеса. До якої групи потрапи­ли виключені викладачі — невідомо [23].

Не всі представники професорсько-викладацького складу мали байдуже ставлення до впровадження української мови в інституті. У 1927 р. в Одесі було надруковано словничок з ал­гебри, авторами якого були професори ОІНО. Цей словничок відіграв певну роль у становленні та розвитку математичної термінології українською мовою [24].

Взагалі терміновий план українізації виконати було дуже важко, тому на засіданні Бюро предметних комісій ОІНО 23 січня 1928 р. прийняли ухвалу про перенесення терміну украї­нізації інституту на 1928/29 навчальний рік. Але й цей план не був виконаний. У 1928-1929 рр. тільки 72 викладача володіли українською мовою (43 вільно, 29 удосконалювали свої знання на державних курсах). На українському відділі робфаку 100 % дисциплін викладали українською мовою, на факультеті соці­ального виховання — 89,6 %, на факультеті професійної осві­ти — 87 % [25]. На засіданні Правління ОІНО від 30 листопада 1928 р. було прийнято рішення про організацію комісії при інституті у справах перевірки випускників на знання україн­ської мови у складі Р. Волкова (голова), П. Потапова, А. Музи­чка, М. Семеніва [26]. 1 лютого 1929 р. на засіданні Правлін­ня ОІНО слухали повідомлення НКО від 25 січня того ж року про нагадування, що термін для повної українізації ОІНО є 1928/29 навчальний рік — термін остаточний. Додаток: витяг

Із постанови уряду УСРР у справі сприяння розвиткові україн­ської культури. Ухвалили констатувати, що справа українізації ОІНО досить поширена й маються досягнення, але одноразово Правління радило, що після всіх термінів, які були надані ви­кладачам інституту щодо переходу на викладання українською мовою та які досі не перейшли, а також не подали відомостей про те, що вони вивчають українську мову, вони після всього мають бути підлеглими організаційним висновкам [27].

Позитивні починання впровадження українізації були зане­дбані з розформуванням у 1930 р. багатьох ВНЗ, в тому числі ОІНО. Після лютнево-березневого пленуму ЦК КП(б)У 1927 р. став помітним процес згортання українізації. Щоб уникнути не­гативних для партії наслідків українізації, більшовицька вла­да одночасно організувала компанії, спрямовані проти уявних “буржуазних націоналістів” і “націонал-ухильників”. З 1930-х рр. почалося масштабне цькування національної інтелігенції, особливо шляхом створення фіктивних “контрреволюційних” організацій. З призначенням у січні 1933 р. на посаду генера­льного секретаря ЦК КП(б)У П. Постишева українізація була припинена. 20 квітня 1938 р. вийшла постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У “Про обов’язкове вивчення російської мови в неро­сійських школах УРСР”. Ця постанова остаточно ліквідувала національні школи в республіці, дала хід наступу і на україн­ські національні навчальні заклади, кількість яких була дуже скорочена. В багатьох містах більша частина українських на­вчальних закладів переходили на навчання російською мовою. Таким чином, досягнення українізації народної освіти взагалі були знищені.

Розглянувши процес українізації вищих навчальних закла­дів України на прикладі ОІНО, можна побачити, що прищеп­лення тоталітарних владних структур суспільному організму України супроводжувалося значним культурним піднесенням, яке в літературі має назву національного відродження (ренеса­нсу) 1920-х років. Завдяки зусиллям професорсько-викладаць­кого складу — кращих представників української національної інтелігенції, були одержані вагомі здобутки у розвитку вітчиз­няної вищої освіти та, зокрема, у науці, літературі й мистецтві.

Література

1. Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919­1928). — К., 1996; Кульчицький С. В. Україна між двома війнами (1921-1939 рр.) // Україна крізь віки. — Київ, 1999; Новітня істо­рія України (1900-2000): Підручник / А. Г. Слюсаренко, В. І. Гу - сєв, В. М. Литвин та ін. — 2-ге вид. — К., 2002.

2. Майборода В. К. Вища педагогічна освіта в Україні: історія, досвід, уроки (1917-1985). — К., 1992; Алексюк А. М. Педагогіка вищої освіти України. Історія. Теорія. — К., 1998; Сірополко С. Історія освіти в Україні. — К., 2001.

3. Липинський В. В. Система підготовки національних педагогічних кадрів в Україні в 20-ті роки // Історія України. Маловідомі імена, події, факти (Збірник статей). — Вип. 7. — Київ, 1999. — С. 208­214; Стремецька В. О. Діяльність вузів півдня України по впрова­дженню української мови в 20-30 рр. XX ст. // Там само. — С. 214­219.

4. Липинський В. В. Система підготовки національних педагогічних кадрів в Україні в 20-ті роки // Історія України. Маловідомі імена, події, факти (Збірник статей). — Вип. 7. — Київ, 1999. — С. 208­214.

5. Стремецька В. О. Діяльність вузів півдня України по впроваджен­ню української мови в 20-30 рр. XX ст. // Там само. — С. 214­219; 4. Збірник декретів, постанов, наказів та розпоряджень по НКО УСРР. Вип. 1. — Харків, 1920. — С. 10-11; 5. ДАОО. — Ф. Р-5432. — Оп. 1. — Спр. 2. — Арк. 12; Спр. 4. — Арк. 13;

Б. Чорний С. Національний склад населення України в XX сторіччі. Довідник. — К., 2001. — С. 24-25.

7. ДАОО. — Ф. Р-1593. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 1-60; Спр. 399. — Арк. 12.

8. Собрание узаконений и распоряжений Рабоче-Крестьянского пра­вительства Украины. — 1920. — № 24. — С. 509.

9.Заруба В. М. Історик держави і права України академік М. Є. Сла- бченко (1882-1952). — Дніпропетровськ, 2004. — С. 90.

10. Бюллетень украинского главного комитета профессионально-техни­ческого и специально-научного образования. — 1922. — № 1-3. — С. 78-79.

11. Кульчицький С. В. Україна між двома війнами (1921-1939 рр.). — С. 104.

12. Бюллетень... — 1923. — № 9-10. — С. 36-40.

13. Бюллетень... — 1923. — № 9-10. — С. 52-54.

14. Стан українізації Одеського Інституту Народної Освіти // Наша школа. — 1924. — № 10-12. — С. 223-224.

15. Солодуб П. Українізація науково-учбових закладів та науки // Ра­дянська освіта. — 1925. — Ч. 6-7. — С. 3-4.

16. Стан українізації... — С. 224-225.

17. Бюлетень НКО УСРР. — 1925. — Ч. 6. — С. 71.

18. Бюлетень НКО УСРР. — 1925. — Ч. 12. — С. 40-42.

19. ДАОО. — Ф. Р-1593. — Оп. 1. — Спр. 512. — Арк. 17.

20. ДАОО. — Ф. Р-1593. — Оп. 1. — Спр. 585. — Арк. 6.

21. ДАОО. — Ф. Р-1593. — Оп. 1. — Спр. 583. — Арк. 19-19 зв.

22. ДАОО. Ф. Р-1593. — Оп. 1. — Спр. 583. — Арк. 83-83 зв.; Спр. 593. — Арк. 37-37 зв.

23. ДАОО. Ф. Р-1593. — Оп. 1. — Спр. 593. — Арк. 51-52.

24. Російсько-український словничок математичної термінології та фразеології. Алгебра / Т. Василишин, В. Крижанівський, Д. Кри - жанівський, О. Осмоловський, К. Щербина. — Одеса, 1927.

25. Стремецька В. О. Вказ. пр. — С. 216.

26. ДАОО. — Ф. Р-1593. — Оп. 1. — Спр. 662. — Арк. 88 зв.

27. ДАОО. — Ф. Р-1593. — Оп. 1. — Спр. 724. — Арк. 8 зв.; Спр. 727. — Арк. 51 зв.

Похожие статьи