Головна Історія Інтелігенція і влада РСДРП В УКРАЇНІ: СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ У РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1920 рр
joomla
РСДРП В УКРАЇНІ: СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ У РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1920 рр
Історія - Інтелігенція і влада

О. М. Голікова, М. О. Поштар

Політика РСДРП[1] в Україні в роки революції 1917-1920 рр. набула специфічних рис, що зумовлювалося, передусім, політичною нестабільністю України та боротьбою українського народу за своє самовизначення. Могутній спалах відродження соціал-демократич - ного руху в сучасних умовах, а також намагання теперішніх україн­ських соціал-демократів відновити перерваний зв’язок із класич­ною європейською соціал-демократією, складовою якої є історія РСДПР, роблять звернення до історії меншовизму в Україні своєчас­ним і актуальним.

Метою даної публікації є вивчення питання про динаміку впли­ву меншовицької інтелігенції в Україні та її стосунки з владою — національною і радянською — на різних етапах революції 1917­

1920 рр.

До початку 90-х років XX ст. історіографія меншовизму чітко поділялась на дві складові: радянську і західну. Меншовицька емі­грація та перенесення діяльності РСДРП за кордон сприяли виник­ненню в Європі, а потім, з кінця 30-х — початку 40-х років XX ст. у США, центру з вивчення історії РСДРП, автори якого, збираючи документальні джерела, узагальнювали окремі проблеми історії меншовицької партії. Зрозуміло, що західна історіографія меншо­визму розвивалася відокремлено від радянської та розглядалася останньою як така, що підриває офіційно затверджені висновки щодо цілковитої закономірності ідейного та політичного краху РСДРП. Історія меншовизму в Україні взагалі тривалий час не була предме­том самостійного дослідження. Лише 70-80-ті роки XX ст. вияви­лися помітною межею у вивченні меншовицького руху в Україні.

Дослідники Р. Вєтров, Б. Корольов, Ю. Гамрецький та ін. ввели до наукового обігу новий фактичний матеріал, хоча традиційна мето­дологічна упередженість не дозволила їм відтворити об’єктивної картини діяльності РСДРП в Україні. До того ж хронологічні рам­ки їхніх робіт були обмежені бурхливими подіями 1917 р. — пер­ших місяців 1918 р. [1].

Натомість за межами СРСР із другої половини 50-х років XX ст. розпочалося широке дослідження історії РСДРП. Восени 1959 р. групою ліберальних американських істориків було засновано Між- університетський проект із метою вивчення історії меншовизму. У межах Проекту, за редакцією відомого дослідника Л. Хаймсона, який 1959 р. очолив Міжуніверситетський проект, була видана зміс­товна збірка статей з історії РСДРП [2] та спогади колишніх мен­шовиків Б. Ніколаєвського, Ю. Деніке та Лідії Дан про їхню ранню революційну діяльність [3]. Остання збірка відкривається статтею Л. Хаймсона, в якій простежується вплив меншовиків на еволюцію поглядів російської інтелігенції [3, р. І — X]. Публікацію матеріа­лів Міжуніверситетського проекту продовжив Ю. Фельштинський, який підготував і видав дві ґрунтовні збірки статей та спогадів колишніх меншовиків — Б. Сапіра, Ю. Деніке, Л. Ланде, Д. Даліна, Б. Ніколаєвського, Р. Абрамовича та ін. [4]. Низка публікацій у наведених збірках присвячена стосункам меншовиків із радянсь­кою владою в умовах встановленої більшовиками диктатури.

Вагоме значення для з’ясування політики РСДРП в Україні у роки революції має робота С. Воліна “Меньшевики на Украине (1917-1921)” [5]. На відміну від радянських авторів С. Волін ви­знає, що саме український національний фронт визначав специфі­ку меншовицького руху в Україні. Велику увагу С. Волін приділив питанню щодо політики меншовицьких організацій в Україні за часів чергових повернень радянської влади. Проте перебіг подій автор, як меншовик і учасник революційних змагань, оцінює з точ­ки зору теоретичних і політичних уявлень своєї партії. Водночас питання щодо причин еволюції меншовицького впливу і, врешті - решт, політичної поразки партії не стало предметом окремого ви­вчення.

Таким чином, до кінця 80-х років XX ст. два історіографічні потоки — радянський і західний — існували окремо один від одно­го та по-різному тлумачили історичне минуле РСДРП. Проте саме західний потік підготував той інформаційний прорив, що стався на межі 80 — 90-х років у радянській, а потім пострадянській історіо­графії. Характерною рисою пострадянської історіографії меншови­зму став перехід істориків від висвітлення переважно окремих пи­тань з історичного минулого РСДРП до узагальнення історичного досвіду російської соціал-демократії [6]. Сучасні українські дослід­ники тільки приступили до комплексного вивчення меншовицько­го руху [7].

На думку лідерів РСДРП, у роки громадянської війни меншо­визм потрапив у трагічне становище між двох вогнищ — більшо­вицькою диктатурою і контрреволюційним білим рухом [8, 1927, № 7, с. 6 — 7; 1961, № 2 — 3, с 26]. Але в Україні, де політика меншовицької партії значною мірою зумовлювалася перебігом по­дій національної революції, становище РСДРП було складнішим.

Вивчення питання щодо динаміки політичного впливу РСДРП в Україні неможливо без урахування суперечностей між соціальною базою партії та її соціальним складом. Російський пролетаріат та зрусифіковане населення українських міст були основними верст­вами, серед яких поширювали свою політику меншовики, хоча не можна заперечувати потягу до РСДРП українців, а також того, що серед меншовиків було багато євреїв. Незважаючи на національ­ність, провід РСДРП захищав передусім державні інтереси Росії. В умовах Української революції це мало для партії негативні нас­лідки — часто до неї ставилися вороже саме через національні при­чини [9, с. 68].

У своїй практичній діяльності меншовики традиційно спирали­ся на найосвіченіший “середній” шар робітничого класу, на так зва­ну “робітничу аристократію” — хіміків, друкарів, харчовиків; знач­но меншим цей вплив був серед робітників, зайнятих некваліфіко - ваною працею [10, 1917, 10 листопада]. Навесні 1917 р. РСДРП в Україні досягла блискучого успіху: ряди партії швидко зростали, меншовики мали значну перевагу в міських радах, профспілках, робітничих організаціях. Своєю довірою робітники України впер­ше й востаннє в історії партії надали РСДРП унікальну можливість здійснити власну програму демократичного оновлення країни.

Лідери партії розуміли, що меншовики мають ту ж саму класо - ву основу, що й більшовики, і ця обставина не давала можливості стати по відношенню до комуністів “непримиримою опозицією” [11, 84]. Тому в умовах, коли більшовики нав’язали країні волю найра - дикальнішої частини робітництва, провід РСДРП вважав доціль­ним здійснювати “тактику політичного виховання робітничого класу і перетворення його у свідому самостійну політичну партію” [10, 1917, 19 листопада].

Автори не переслідують завдання докладно дослідити зміни, які відбулися в середовищі робітничого класу України внаслідок Пер­шої світової та громадянської воєн, тим більше, що окреслена проб­лема вже стала предметом самостійного вивчення [12]. Лише за­значимо, що різке скорочення чисельності пролетаріату внаслідок господарської розрухи, військових мобілізацій, загальної стомлено­сті від воєн та воєнних труднощів, призвели до того, що найосвічені - ша частина робітників, на чию підтримку в першу чергу розрахову­вали лідери РСДРП в Україні, декласувалась, що значно звузило соціальну базу меншовиків. Відновлення лав робітничого класу від­бувалося за рахунок декласованих та непролетарських мас, що ро­било пролетаріат менш свідомим і більш сприйнятливим до ради­кальної політики більшовицьких вождів. На думку Ю. Мартова, наплив на фабрики декласованих верств, разом з іншими причина­ми, пояснює той соціальний парадокс, що перемога більшовизму стала можливою “не як швидкоплинний епізод, а як справжній етап істо­ричного розвитку” [13, с. 24]. З іншого боку, орієнтація меншовиків лише на найосвіченіші частини робітництва нібито заздалегідь зу­мовила їхню поразку — меншовицька політика була розрахована на більш-менш мирний історичний розвиток, на довготривале полі­тичне виховання пролетаріату і виявилася непридатною в умовах історичних катаклізмів. Звуження соціальної бази РСДРП в Україні свідчило про хибність меншовицьких “ортодоксальних” висновків щодо історичної ролі пролетаріату.

Вважаючи своєю соціальною опорою пролетаріат, РСДРП була здебільшого представлена так званою “соціалістичною інтеліген­цією”. Лютнева революція висунула величезний запит на інтеліге­нтські сили — працівників державного апарату, агітаційно-пропа­гандистських робітників, літературних співробітників газет тощо. У минулому позапартійні адвокати, вчителі, офіцери, втягнуті рево­люцією до політичного життя, представники інтелігенції почали заповнювати ряди меншовицької партії, близької їм за рівнем за­гальної освіти та політичної свідомості. Навіть з’явився новий тер­мін — “мартовські соціалісти” — так називали тих меншовиків, що прийшли у політику після скасування самодержавства. Зрозуміло, що далеко не всі з них були переконаними соціал-демократами і за тих умов, імовірно, надали підтримки меншовикам через прихиль­не ставлення до поточних лозунгів РСДРП на ґрунті сподівань на революційне оновлення країни. Відомий меншовик Г. Аронсон, звер­таючись до історії партії через багато років, підкреслював, що мен­шовицька партія знала “дві ланки меншовицьких партійних робіт­ників”. Перші — це учасники соціал-демократичного руху з кінця

XIX Ст., “справжні стратеги партії”. Другі — ті, що вступили до партії ще до Першої світової війни та “врятували честь партії” (за словами Ю. Мартова) під час ліквідаторства та пізніше [8, 1963, № 11 — 12, с. 170]. Як бачимо, провід РСДРП складався здебільшо­го із соціалістичної інтелігенції з довоєнним стажем. Водночас “ро­бітники соціал-демократи” не були широко представлені в партії. Найвідомішими з них у Росії були М. Кефалі, К. Гвоздьов, А. Смир­нов. В Україні серед робітників соціал-демократів був широко відо­мий слюсар з Харкова Мендель Масарський (1924 р. вступив до КП(б)У). Типовою, на наш погляд, була відповідь депутата Неровні від Конотопської соціал-демократичної організації на окружній нараді РСДРП Південно-Західного краю 21 — 23 квітня 1917 р. На запитання: “Чи сильні меншовики?” — він відповів: “Серед проле­тарських мас вони успіхом не користуються, тому що це все більше інтелігенти, та й зв’язків у них немає” [14, с. 56].

Тривалий час соціалістична революція бачилася меншовикам не інакше, як у віддаленій перспективі[2]. На порядку денному стоя­ли питання буржуазно-демократичних перетворень, в яких не мен­ше пролетаріату було зацікавлене багатомільйонне селянство. Не можна сказати, що меншовики взагалі заперечували здібності се­лянства до революційного перетворення країни. Проте, розглядаю­чи селянство як складову частину дрібнобуржуазної демократії, ставлення до якої змінюється залежно від завдань революції, мен­шовики не побачили в ньому головної особливості України. А від­так вони не врахували й головного протиріччя України — між українським селом і неукраїнським містом і, природно, не врахо­вували його у своїй практичній діяльності. Меншовизм дедалі бі­льше замикався в собі як виключно міська течія. Нібито меншови­ки і не розуміли, що міста — це не вся Україна, і що не можна будувати тактику партії виключно на настрої тонкого шару місь­ких робітників. У селянській Україні ця помилка виявилася непо­правною. Україна мала соціальну структуру, яка суттєво відрізня­лася від західноєвропейської і навіть російської. І ця соціальна структура зовсім інакше, по-своєму, реагувала на різкі зміни зовні­шніх умов свого існування.

Час примусив меншовиків критично поставитися до багатьох тра­диційних уявлень своєї партії. 1946 р. Б. Сапір підкреслював, що навряд чи було правильним ретельне розділення буржуазної і соці­алістичної революцій, мало переконлива думка про необхідність між ними хронологічної послідовності [8, 1946, № 7 — 8, с. 176]. Аналізу­ючи причини політичної поразки меншовиків, Б. Ніколаєвський дій­шов висновку, що “основним... первородним гріхом меншовизму була недооцінка ролі села...” [16, с. XXV — XXVI]. На його думку, концеп­ція, згідно з якою селянство прогресивне в соціальному аспекті, але реакційне політично, зв’язала “меншовизм по руках і ногах, і тому він не зміг прогресувати з точки зору політичної” [2, р. 292]. Наступ­ний висновок Б. Ніколаєвського ще далі уводив меншовизм від тео­ретичних уявлень партії пореволюційного часу: “Чи на шляху рево­люції, чи еволюції, але демократія в Росії (особливо в Україні) могла прийти лише як демократія селянська” [16, с. XXVI]. На думку авто­рів, ця заява — чергова крайність, але в ній сконцентроване визнан­ня хибності селянської політики меншовиків.

Керівний центр партії меншовиків — Організаційний комітет — не мав змоги безпосередньо керувати роботою українських комі­тетів РСДРП через традиційну для меншовиків слабкість центра­льних установ партії. Керівний центр меншовиків в Україні — Головком — виник пізніше, лише у 1918 р. [17, спр. 106, арк. 15]. Тому навесні 1917 р. російські соціал-демократи в Україні біль­ше покладалися на власні сили і здійснювали політику, що була окреслена попередніми програмними рішеннями партії. Меншо­вики в Україні реальніше, ніж їхні російські лідери, ставилися до українського національного руху. Однак міцних контактів з україн­ськими спорідненими партіями — УСДРП та УПСР — у меншо­виків не склалося через неприйняття ними національної програ­ми цих партій. Співробітництво РСДРП з Центральною радою, що розпочалося в липні 1917 р., було ускладнено взаємними підозра­ми і недовірою.

Влітку 1917 р. меншовики визнали, що в Україні не було сили, яка б могла скласти серйозну альтернативу Центральній раді. Вони відмовилися від тактики протистояння українському рухові і пого­дилися увійти до складу Центральної ради. Політика меншовиків щодо української влади відбивала теоретичні концепції проводу РСДРП та віддзеркалювала спроби місцевих меншовиків зберегти загальнопартійний курс на відновлення державної єдності Росії в специфічних умовах розвитку революції в Україні. Визнавши піс­ля корніловського заколоту автономію України, вони пильно сте­жили, щоб Центральна рада не перебрала на себе функції централь­ного уряду Росії та категорично відкидали ідею федерації.

Жовтневий переворот у Петрограді, до якого РСДРП поставила­ся вкрай негативно, змусив меншовиків зробити крок від автономії до федерації, яку, одначе, РСДРП тлумачила як засіб до відновлення державної єдності Росії [18]. З іншого боку, більшовицький перево­рот переконав місцевих меншовиків у тому, що іншого демократич­ного претендента на владу, ніж Центральна рада, в Україні не існує. Тому, незважаючи на суперечливе ставлення до Центральної ради та запропонованої нею політики по всіх головних питаннях — фо­рми державного устрою, сепаратних українсько-німецьких перего­ворів тощо — в умовах війни радянської Росії проти УНР київські оборонці визнали Центральну раду крайовою владою і вважали за необхідне всіляко підтримувати її як осередок антибільшовизму і відновлення державної єдності Росії [19, 1917, 24 листопада]. Полі­тика інтернаціоналістів під час першого встановлення радянської влади більше узгоджувалася з курсом лівого ЦК РСДРП: маючи досить невизначені позиції щодо українського національного руху, ліві в Україні протидію більшовизму пов’язували з організацією однорідного соціалістичного уряду та перевиборами рад [10, 1918, 18 січня].

Намагаючись побудувати демократичну Україну за загальномен - шовицькою програмою, меншовики катастрофічно втрачали вплив на політичні процеси та на українське робітництво. Ступінь впли­ву політичних організацій позначилася на результатах виборів до Установчих зборів — в Україні за РСДРП проголосували 1,4 % виборців [20, с. 113]. Дожовтнева політика правого керівництва РСДРП зробила поразку Тимчасового уряду поразкою меншовиць­кої партії взагалі. Ця ж політика коштувала їй “втрати майже усякого впливу на широкі маси”, що й підкреслювалося у Відозві до партії меншовиків-інтернаціоналістів з приводу виборів до пар­тійного (грудневого, 1917 р.) з’їзду [17, спр. 39, арк. 7]. Політичний кредит, отриманий меншовиками внаслідок Лютневої революції, був ними марно витрачений. Через нерішучість меншовицького прово­ду та вкрай загострені суперечності між оборонцями та інтернаціо­налістами на кінець 1917 р. меншовики могли скласти лише не­значну опозицію більшовикам у радянських установах та робітни­чих організаціях.

Головним змістом своєї діяльності в післяжовтневий період меншовики вважали боротьбу на два фронти — проти радянської диктатури і проти намагань українського проводу до відокремлен­ня. З одного боку, ця боротьба руйнувала єдність російської та україн­ської демократії, про яку так непокоїлися меншовики. З іншого, з огляду на вузькість соціальної бази РСДРП, підірвала позиції са­мої партії в умовах поширення антиросійських настроїв під час наступу радянських військ. Через свою неефективність така полі­тика сприяла “полівінню” меншовизму в Україні надалі та підшто­вхнула РСДРП до прямого співробітництва з більшовиками з ме­тою “випрямлення” їхньої політики.

Ставлення до українських урядів за часів німецької окупації визначалося меншовиками залежно від їхнього характеру — як його розуміли меншовики. Демократичний характер Централь­ної ради не викликав сумніву — тому меншовики надали їй під­тримки, поклавши провину за окупацію України цілком на біль­шовиків. Владу гетьмана П. Скоропадського РСДРП визнала за режим відкритої реакції і головним своїм завданням проголо­сила збройну боротьбу з гетьманщиною [17, спр. 10, арк. 15]. Тео­ретична та політична упередженість не дозволила меншовикам звернутися до позитивних боків гетьманської програми. Курс на збройну боротьбу, через обмеженість соціальної бази, мав лише пропагандистське значення і штовхав меншовиків до пошуку по­годження з більшовиками. Власних сил на здійснення своєї про­грами меншовики не мали, а з-поміж можливих союзників най­ближчими до них були більшовики. Тому можна сказати, що по­літичне примирення двох партій, що сталося наприкінці 1918 р. на ґрунті визнання соціалізму за стратегічну мету РСДРП, в Україні мало своє коріння — курс на збройну боротьбу з гетьманщиною. Щодо Директорії, то її владу меншовики визнали лише умовно — як таку, що скинула гетьмана. Головні надії на майбутнє України меншовики пов’язували з демократизацією російської влади, що повинно було стати, на їхній погляд, фундаментом для “возз’єд­нання” Росії.

З метою координації політичної діяльності у квітні 1918 р. було утворено Загальноукраїнський комітет РСДРП, який спочатку пе­ребував під впливом оборонців. Загальне “полівіння” меншовиз­му в Україні позначилося на його долі: він отримав назву Головно­го комітету РСДРП в Україні та переїхав восени 1918 р. до Харко­ва, де його очолив лідер харківських лівих І. Бер [5, с. 50].

Певна поміркованість заходів Раднаркому на початку 1919 р. породила серед меншовиків надії на співробітництво з радянським урядом із метою демократизації його політики. Не маючи широ­кої соціальної підтримки та прагнучи зберегтися як робітнича пар­тія, меншовики пристосовувалися до радянських умов. У квітні

1919 Р. РСДРП в Україні визнала радянську форму влади єдино можливою не лише для Росії, але й для майбутніх європейських революцій [21, с. 53]. Цей висновок Головкому був набагато радика - льнішим за офіційний курс партії: наприкінці 1918 р. ЦК РСДРП, висунувши курс на соціалізм, визнав радянський лад лише де-фак­то, а не як принцип [22. с. 24]. У травні 1919 р., у зв’язку з насту­пом А. Денікіна, Головком проголосив мобілізацію членів РСДРП до Червоної армії (ЦК партії наслідував українській ініціативі лише

1 Жовтня 1919 р.) [17, спр. 62, арк.. 7].

Проголошення відкритої підтримки Раднаркому призвело до посилення внутрішньопартійних суперечностей, що було свідчен­ням непевності багатьох комітетів РСДРП у правильності запропо­нованого ЦК курсу. Праві, заперечуючи курс центральних установ партії, закликали до “боротьби з антидержавним рухом більшови­ків”. Ліві у роки війни вели перед у багатьох українських коміте­тах партії і, спираючись на підтримку ЦК, не зупинялися на ви­ключенні окремих фракцій правих меншовиків — і навіть всієї Одеської організації — з РСДРП. Але, підтримавши радянську вла­ду на фронті, у тилу меншовики всіляко підкреслювали свою опо­зиційність до більшовицького уряду. Така “умовна” підтримка мен­шовиками Раднаркому, через свою небезпеку для останнього, вили­лася незабаром у репресії уряду проти соціал-демократів.

Останнє встановлення радянської влади наприкінці 1919 р. пе­редало до рук більшовиків усі важелі тиску на соціал-демократів. На кінець громадянської війни РСДРП в Україні не могла проти­стояти комуністам на рівних. Уся наступна історія меншовицької партії в Україні — це історія нескінчених арештів соціал-демокра­тів. Робітничій партії не знайшлося місця в системі диктатури про­летаріату. Проте руйнівні сили комуністичного експериментуван­ня були покликані не без участі соціалістичної інтелігенції. Нада­ючи підтримки більшовикам, РСДРП прагнула не допустити вста­новлення в країні контрреволюційної буржуазної диктатури. Але історія розсудила інакше. Не буржуазне, а тоталітарне переродження загрожувало радянській владі. Тому вся основна політична лінія меншовиків виявилася помилковою.

Література:

1. Ветров P. І., Королъов В. І. Криза меншовицьких організацій на Україні в період підготовки більшовиками Жовтневої революції // Укр. іст. журн. — 1979. — № 4; Гамрецъкий Ю. М. Криза дрібнобуржуазних пар­тій на Україні в 1917 році // Укр. іст. журн. — 1976. — № 12; Вет­ров P. И. Победа Октябрьской революции и банкротство меньшевиков на Украине. — Харьков, 1983.

2. The Mensheviks: From the Revolution of 1917 to the Second World War / Ed. by L. Haimson. — Chicago a. London: The Univ. of Chicago Press, 1974.

3. The Making of Three Russian Revolutionaries: Voices from the Menshevik Past / Ed. by L. Haimson. — Chicago: Univ. Press etc., 1987.

4. Менъшевики: Сборник статей / Сост. Ю. Фельштинский. — Benson,

Vermont: Chalidze Publ., 1988; Меньшевики после Октябрьской револю­ции: Сборник статей и воспоминаний Б. Николаевского, С. Волина, Г. Аро­нсона / Ред. Ю. Г. Фельштинский. — Benson: Chalidze Publ., 1990.

5. Волин С. Меньшевики на Украине (1917 — 1921) // Ред. Ю. Г. Фельш­тинский. — Benson: Chalidze Publ., 1990.

6. Тютюкин С. В. Меньшевики // Политическая история России в парти­ях и лицах. — М., 1993; Миллер В. 1917-й: взлет и падение меньшеви­ков // Свободная мысль. — 1995. — № 10; Тумаринсон В. X. Меньшеви­ки и большевики: несостоявшийся консенсус (Опыт исторической рекон­струкции). — М.; 1994; Меньшевики в 1917 г. Т. 1 — 2. — М., 1994 — 1995; Меньшевики // Политические партии России. Конец XIX — пер­вая треть XX века. Энциклопедия. — М., 1996; Меньшевики и меньше­визм. — М., 1998; Павлов Д. В. Большевистская диктатура против соци­алистов и анархистов. 1917 — сер. 1950-х годов. — М., 1999 та ін.

6. Ветров Р. І. Більшовики та меншовики на Україні в 1917 р. // Наук. праці з питань політ. історії. — К., 1991. — Вип. 169; Мовчан О. М. Придушення меншовицької опозиції в профспілковому русі України (1920

— 1924)// Укр. іст. журн. — 1993. — №2 — 3; Мовчан О. М. Справа київських меншовиків 1920 р. // Проблеми історії України: факти, суд­ження, пошуки. — К., 1994. — Вип. 3 та ін.

7. Социалистический Вестник. Орган Закордонної делегації РСДРП (з 19 жовтня 1922 р. — №42 — Центральний орган РСДРП).. — 1927. — №7.

— С. 6-7; 1961. — № 2-3. — С. 26.

8. Винниченко В. Відродження нації: Історія Української революції. — К., 1990. — Т. 1. Доба Української Центральної Ради.

9. Вперед. Орган Московської організації РСДРП (з 1 квітня 1918р. — ор­ган ЦК та МК РСДРП). — Москва, 1917, 4 березня — 1918, 10 травня.

10. Мартов Л. Линия социал-демократии//Сборник резолюций и тезисов ЦК РСДРП и партийных совещаний. — Владивосток, 1921. — С. 77-84.

11. Реєнт О. П. Українська революція і робітництво: Соціально-політичні та економічні зміни 1917 — 1920 рр. — К., 1996.

12. Мартов Л. Диктатура и демократия // 3а год: Сб. статей. — М.; Пг.,

1919. — С. 19-38.

13. Вольшевистские организации Украины: Организационно-партийная де­ятельность. Февраль 1917 — июль 1918: Сб. док. и материалов. — К.: 1990.

14. Правда. Орган ЦК РСДРП(б).

15. Николаевский В. П. А. Гарви в России// П. А. Гарви. Воспоминания социал-демократа. Статьи о жизни и деятельности П. А. Гарви. — Н.-Й.: Фонд по изданию литературного наследства П. А. Гарви, 1946. — С. XII - XLI.

16. Російський центр збереження і використання документів новітньої істо­рії (РЦЗВДНІ), м. Москва. — Ф. 275. — Оп. 1.

17. Молния. Орган ЦК РСДРП. — Пг., 1917. — 26 листопада.

18. Полночь. Орган соціалістичної думки.

19. Ветров Р. И. Победа Октябрьской революции и банкротство меньшеви­ков на Украине. — Харьков, 1983.

20. Пролетарская революция. — 1922. — № 11-12.

21. Партийное совещание РСДРП. 27 декабря 1918 г. — 1 января 1919 г.: (Резолюции) — М., 1919.