Головна Історія Інтелігенція і влада ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛ-ДЕМОКРАТИЧНОЇ ОПОЗИЦІЇ ДО КОМУНІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ УКРАЇНИ (1986 — 1989 рр.)
joomla
ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛ-ДЕМОКРАТИЧНОЇ ОПОЗИЦІЇ ДО КОМУНІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ УКРАЇНИ (1986 — 1989 рр.)
Історія - Інтелігенція і влада

Я. П. Секо

Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка

Відмова КПРС від політичної монополії стала наслідком зростан­ня популярності опозиційних сил. Домінуючі тенденції до демокра­тизації суспільно-політичного життя, а також актуалізація націо­нального питання в союзних республіках зумовили формування опо­зиції на основі ідеології націонал-демократії. Для українського на­ціонального руху, окрім іншого, це означало продовження лінії, окре­сленої дисидентами, суть якої полягала в неможливості досягнення особистої свободи без досягнення національного визволення.

До проблеми формування націонал-демократичної опозиції долу­чилися такі історики, як А. Камінський, О. Гарань, О. Бойко, А. Ру- сначенко, В. Кулик, В. Баран, В. Литвин. Втім їх увага переважно сконцентрована навколо створення НРУ, тоді як передуючі цьому процеси в неформальному русі розглянуто оглядово, без належного структурування. Тому на сьогодні актуальним залишається глибше з’ясування етапів інституціонування опозиції, аналіз її складових з точки зору особливостей виникнення та первісної ідеології.

На думку істориків М. Прокопа й О. Шевчука, в українському неформальному русі другої половини 1980-х рр. помітно дві групи- течії — “офіційну” та “неофіційну”. Перший з них в основу поділу заклав світоглядні засади й відніс до “офіційної” течії радянську інте­лігенцію та членів неформальних організацій культурницького типу, а до “неофіційної” — дисидентів [1, 379]. Другий за дихотомічну озна­ку взяв формальне ставлення до влади. Відповідно, основу “офіцій­ної” течії склали представники творчих спілок, які знаходили під­тримку у владних структурах, а “неофіційної” — члени неформаль­них організацій та дисиденти [2, 13]. Вважаю це надто спрощеними підходами, що не враховують самодостатності неформального руху, який був: а) явищем не лише республіканського, але й всесоюзного значення; б) не просто реакцією-підтримкою потуг місцевої гумані­тарної інтелігенції, а, в першу чергу, самостійним стихійним відгу - ком “низів” на ініціативу “зверху” по лібералізації суспільного жит­тя; в) багатоаспектним, а не лише культурницько-політичним за спрямуванням; г) формою організації громадян із різним ставленням до влади. Тому доречно виділяти три паралельні політизовані течії, розрізнюючи їх на основі формально-світоглядного ставлення до вла­ди, що виявляли тенденцію до поступового зближення через схожість ідеологічних засад: 1) офіційна; 2) неформально-культурницька;

3) неформально-дисидентська.

Представники першої з них, а це насамперед творча інтелігенція, гуртувалися навколо офіційних структур — спілок письменників (СПУ), журналістів, художників, кінематографістів, профільних ко­мітетів, фондів тощо. Ці структури протягом всього часу існування радянської влади забезпечували ідеологічну опору КПРС. Однак в умо­вах лібералізації суспільного життя в роботі спілок стає помітною тен­денція до відособленості в межах власного культурного ареалу й пере­творення в національні творчі організації. На IX з’їзді СПУ у червні

1986 р. Олесь Гончар наголосив на обов’язку письменників захищати національну культуру. Хоча життя спілки все ще вирізнялося “чут­тям єдиної родини”, все ж у рамках інтернаціоналістичної полеміки та загальнообов’язкових посилань на авторитет Леніна письменники весь час тримають руку на пульсі становища української мови (діяль­ність Комісії зв’язків СПУ з навчальними закладами, Клубу шанува­льників української мови). У 1988 р. ними здійснена вдала спроба пе­реходу від “екстенсивного захоплення”, за висловом В. Дончика, до інтенсивної роботи по її відродженню. Лінгвістичні проблеми значно розширили письменницькі інтереси до культурницьких проблем, по­в’язаних із національною історією, літературою, мистецтвом, і тим самим актуалізували українське національне питання.

Така еволюція в поглядах, яку В. Кулик назвав “письменниць­ким відродженням”, була типовим елітарним явищем, яке фактич­но не поширювалося за межі спілки. Справа в тому, що, як і будь-яка ланка в авторитарній державі, діяльність СПУ сильно регламенту­валася. Зв’язки письменників із громадськістю відзначалися форма­лізмом, здійснювалися не на основі прямого зацікавлення, а визна­чалися партійною логікою. Знову ж таки контакти між СПУ та на­вчальними закладами, профспілками передбачали посередництво з боку парторганізації. А це, в свою чергу, ускладнювало можливості для відкритого діалогу стосовно болючих суспільних проблем, у тому числі культурних. Крім цього, СПУ як організація була надто центра­лізована, основний інтелектуальний потенціал якої сконцентрову - вався в Києві. Тому навіть на обласному рівні відчувався його дефі­цит. Годі говорити про районні центри чи невеличкі містечка.

Аналогічну еволюцію проходили й інші офіційні мистецькі орга­нізації. Показовим стало створення офіційною інтелігенцією нових структур національного спрямування, паралельних загальнодержа­вним. Наприклад, Української наукової асоціації, Всеукраїнського лікарського товариства тощо.

Середовищем існування неформально-культурної й неформально - дисидентської течій став неформальний рух. Його піднесення на Україні розпочинається не раніше 1988 р., однак вже наприкінці

1987 р. створюються перші виразно національні організації.

Розпочну з неформально-культурницької течії. З весни 1987 р. при Київському державному університеті існувала група “Перебудова”, вимоги якої вже в той час позначалися радикалізмом. Зокрема, на­ціональне питання називалося в числі головних, висловлювалося переконання, що гласність повинна створити можливості для віль­ного і чесного обговорення становища українського народу за соціа­лізму [3, 565]. Ідеї “Перебудови” розвинула “Громада”, яка виникла навесні 1988 р. в цьому ж вузі. З осені 1987 р. у Львові діяла молоді­жна організація “Товариство Лева”, яка своїми головними завдан­нями декларувала плекання й поширення національної свідомості, збереження культурних та історичних пам’яток, фольклору, боро­тьбу за державний статус української мови [4, арк. 56]. Приклад ле­венят стимулював появу в Тернополі товариства “Вертеп” та “Грома­ди Подільського краю Тернопільщини”, товариства “Рух” в Івано - Франківську та волинського “Товариства Лева” у Луцьку тощо. Схожі культурницькі організації безвідносно до “Товариства Лева” виник­ли в інших містах: “Спадщина” (Київ, Херсон), “Рідне слово” (Пол­тава), “Оберіг” (Чернівці), “Слово” (Дніпропетровськ), “Південна гро­мада” (Одеса), “Берегиня” (Умань) тощо. У червні 1989 р. партійні органи звітували про діяльність більше ніж 47 тисяч самодіяльних об’єднань, з яких 6957 — соціально-політичної спрямованості, а 1460 — культурно-історичної [5, арк. 76].

Поштовхом для їх створення ставала складна ситуація в становищі української культури, функціонуванні української мови, забрудне­ності навколишнього середовища й безпорадності парторганізацій при розв’язанні цих проблем. Об’єднуючи молодих ентузіастів у ме­жах невеличкої території (місто, район, область), ці неформальні то­вариства були надто ізольованими одне від одного, в роботі перева­жало аматорство та брак виконавчої дисципліни. Так, підсумовуючи проведення акції “Дністер — Лев — 89” активістами “Товариства Лева”, відзначалося: “У першу чергу слід звернути увагу на недостат­ню активність членів Товариства. Нам постійно бракувало екологів, на деяких ділянках — істориків та етнографів. Дуже нас підвело Сам - бірське товариство ім. Кобільника, п’ять екологів з якого подали за­явку на участь в експедиції, але жоден з них не прибув” [6, арк. 24]. Багато з вищеназваних товариств виникали за підтримки партійних та державних установ і діяли під їх протекцією. Та згодом, в міру розходження партійної ідеології з реальними очікуваннями народу, зв’язки руйнуються, навіть посилюється протистояння.

Неформальний дисидентський рух активізується протягом 1986­1988 рр. по мірі звільнення дисидентів із в’язниць та заслань. На цьому етапі їх зв’язки з “офіційною” українською інтелігенцією не­значні, несистемні й навіть не позбавлені протистояння. Так, на по­чатку 1988 р. створено Українську Асоціацію незалежної творчої інтелігенції (УАНТІ) на противагу формальним спілкам. У свою чер­гу, подібна зверхність щодо дисидентів відчувалася з боку офіційно­го письменства. Так, І. Драч схилявся до того, що треба “розібрати­ся, хто є такі як Набока, хто така Ольга Матусевич”, бо ж “треба бути комуністом, думати про свої переконання, про свою совість. Треба прислухатись до голосу письменників старшого покоління, викори­стовувати їх досвід, доки вони живі”, а Б. Олійник на засіданні парт­кому Київської письменницької організації 29 жовтня 1987 р. від­значав: “Зараз створено чимало різних угруповань, куди побрели і деякі наші поважні письменники, піддаючись настрою аудиторії, іноді у своїх виступах не дотримуються конституційних вимог” [7, 98].

Варто зазначити, що пріоритети дисидентів не лежали в культурницькій площині — це пройдений етап, хоча не забутий. Літом р. у Києві створено Український культурологічний клуб (УКК). Попри культурницьке спрямування роботи клубу, вже після перших акцій став зрозумілий його опозиційний політизований характер. Пріоритетом для дисидентів залишалася правозахисна діяльність, насамперед щодо тих, кого утримували в місцях позбавлення волі через політичні мотиви, а також створення організаційних структур, які допомагали б колишнім репресованим інтегруватися в суспільне життя та відстоювати свої інтереси. 6 вересня 1987 р. створено “Укра­їнську ініціативну групу за звільнення в’язнів совісті”. Протягом 1988-1990 рр. київські політв’язні гуртувалися навколо “Київсько­го товариства незаконно репресованих”. Аналогічні товариства ви­никли в Одесі, Слов’янську Донецької області, Львові, Тернополі та інших містах України. Програмні вимоги цих товариств схожі між собою й визначалися прагненням відтворити історичну правду про жертв масових репресій усіх тоталітарних режимів, влаштувати їх пам’ять, встановити справедливість та домагатися повної реабілітації всіх репресованих із політичних мотивів.

Найбільшим авторитетом у цьому колі користувалася Українсь­ка Гельсінська спілка (УГС), що виникла 7 липня 1988 р. шляхом реорганізації Української Гельсінської групи. Вона стала осередком гуртування дисидентів, які не відмовилися від колишніх гасел, на­віть більше того — в нових умовах небезпідставно сподівалися на їх реалізацію політичними засобами, про що засвідчила “Декларація принципів”, а також відновлення ще в серпні 1987 р. В. Чорноволом випуску “Українського вісника”. На середину 1989 р. УГС нарахову­вала дев’ять обласних організацій — Львівську, Івано-Франківську, Тернопільську, Чернівецьку, Донецьку, Одеську, Вінницьку, Дні­пропетровську, Київську, які, в свою чергу, переймалися створенням районних і місцевих осередків, а також посилювали вплив на само­діяльні формування [5, арк. 77].

Виокремлення трьох складових компонентів майбутньої опозиції дозволяє стверджувати, що її формування відбувалося на перетині інтересів. Для “офіційної” інтелігенції важливо було позбутися опі­ки з боку партапарату. Тому зближення з непідконтрольним владі неформальним культурницьким рухом дозволяло сподіватися на ус­пішну соціалізацію власних поглядів. У свою чергу співпраця з твор­чими спілками обіцяла неформалам такі необхідні умови для успіш­ної діяльності, як організованість, цілеспрямованість, суспільна за - требуваність, а також захист від свавілля партапарату. Для дисиде­нтів включення у стихіинии неформальний культурницькии рух було засобом подолання власної суспільної маргінальності. Вперше за увесь час своєї боротьби з владою вони отримували сприятливі умо­ви для створення потужного масового руху. Що ж до культурників, то їм імпонував нонконформістський світогляд дисидентів, а також перспективи боротьби, які вони окреслювали.

Як бачимо, першим кроком до формування опозиції було виокрем­лення трьох суспільних груп-течіи, які прагнули усунення партіи - ного посередництва між українською інтелектуальною елітою та су-

• /"Ч • о о • о о

Спільно активними громадянами. Стихіинии і масовии низовии куль - турницькии рух був тим сприятливим тлом, якии дозволяв гумані- тарніи еліті заявити про власне бачення виходу з кризи на основі ак­туалізації національної ідентичності. Більше того, він дозволяв об’єд­нувати розшарпану брежнєвським застоєм українську еліту. Не вар­то забувати, що авангард як “офіціиної” інтелігенції, так і дисиден­тів складали колишні шістдесятники. В 1970-х рр. владі вдалося їх роз’єднати, надавши одним визнання, премії, статки, а інших надш - но ізолювати в таборах і психіатричних лікарнях. Така різна доля, безумовно, створила ментальнии бар’єр і недовіру між частинами української інтелігенції. Не випадково протягом 1988-1991 рр. не спостерігалося її прямого об’єднання в межах спільних творчих спі­лок. Однак в межах неформального культурницького руху спільна участь у консолідаціиних проектах виявилася можливою.

Взаємопроникнення вище названих груп-течіи розпочалося з участі дисидентів у русі за відродження греко-католицької та авто­кефальної церков. Літом 1987 р. Комітет захисту Української като­лицької церкви очолив І. Гель. Значно пізніше, у лютому 1989 р., у Києві створено ініціативнии комітет відновлення Української авто­кефальної православної церкви за активної участі В. Романюка, Є. Сверстюка, С. Набоки. З іншого боку, в цеи процес виявилися втя­гнутими численні неформальні культурницькі організації. Посилен­ня прямих зв’язків між дисидентами і учасниками неформальних культурницьких організаціи фіксуються з початку 1988 р. У січні 1988 р. через представників московського журналу “Гласність” чле­ни львівської групи “Довіра” встановили контакт із членами редко­легії “Українського вісника” В. Чорноволом, М. Горинем, І. Гелем. Також зафіксовані контакти В. Чорновола та М. Гориня з “Товарист - вом Лева” й відзначено симпатію до їх позиції Я. Путька та Ю. Сав- ченка [8, арк. 77-78]. Не випадково, члени “Довіри” й “Товариства Лева” разом із угеесівцями почали в липні 1988 р. активно виступа­ти за створення “Демократичного руху сприяння перебудові” [9, 128]. Тісні контакти з членами УГС, прибалтійських народних фронтів, неформальних організацій Львова та Києва сприяли політизації то­вариства “Рух”, яке активно підтримувало ідею створення осередків НРУ. Аналогічною була позиція членів “Громади Подільського краю Тернопільщини”. Цікаво, що посилення впливу дисидентів на дія­льність неформальних культурницьких організацій позначалося на зростанні конфліктності останніх із владою.

У лютому 1988 р. при Будинку вчених АН УРСР представниками академічних вузів з метою популяризації національної культури створено клуб “Спадщина”. Активні зв’язки з формальними органі­заціями, такими як СПУ, Комітет захисту миру, Український фонд культури, доповнювалися контактами з УГС та УКК. У червні 1988 р. в Києві у середовищі службовців, науково-технічної інтелігенції ви­никає “Народний союз сприяння перебудові”, який налагоджує зв’я­зки з офіційними структурами, однак з недовірою ставиться до УКК [10, арк. 73]. У липні 1989 р. в Харкові започатковано створення Спіл­ки незалежної української молоді (СНУМ), яка задекларувала себе молодіжною організацією УГС. Тісні зв’язки виникли між УГС та львівським “Студентським братством”.

Тенденція до співпраці між різними організаціями, пік якої при­падає на першу половину 1988 р., була визначальною рисою другого етапу формування опозиції. Його особливістю стали спроби коорди­нації діяльності між цілком автономними структурами й пошуки моделі подальшої інтеграції на основі спільності поглядів щодо де­мократизації суспільного життя та активного відродження націо­нальної культури. Однак є підстави стверджувати, що протягом

1987 р. мала місце конкуренція між фрондуючою і значно помірко­ванішою “офіційною” інтелігенцією та радикально налаштованими дисидентами за вплив на неформальний культурницький рух. У про­грамному документі “Що далі?” Л. Лук‘яненко, підкреслюючи не­обхідність перетворення УГС на авангард українських патріотичних течій, відзначав: “Як же УГС, посідаючи передове місце в справі від­родження України, може дозволити собі не виправдати надій цих людей (прихильників незалежності. — Я. С.) і стати своєю програ­мою поруч з письменниками та іншими патріотичними людьми офі­ційної системи. Ми не рівні з ними. Ми 12 років йшли попереду них. Невже ми, хто став на прю з імперією зла вже давно, в нових умовах спасуємо і скотимося до рівня Спілки письменників України?” [11, 45]. Проте на цьому ж етапі з’явилося усвідомлення неможли­вості створення потужної опозиції без залучення всіх трьох груп. Недотримання цього правила позбавляло новостворені організації пе­рспектив розвитку. У середовищі неформальних організацій протя­гом 1988 р. здійснено кілька спроб створити щось на зразок прибал­тійських масових організацій. Однак ні львівський “Демократичний фронт підтримки перебудови”, в ініціативній групі зі створення яко­го брали участь брати Горині, В. Чорновіл, Ір. Калинець, І. Макар, ні “Народний фронт України сприяння перебудові” у Вінниці не до - сягли бажаного через відсутність авторитету.

Логічним наслідком потреби об’єднання всіх трьох течій стало створення всеукраїнських культурницьких, а згодом і політичних організацій. Це, на мою думку, складає сутність третього етапу, про початок якого можна говорити з осені 1988 р. Його головною рисою стало поступове включення “офіційної” інтелігенції в суспільно-по­літичні процеси. У лютому 1988 р. на засіданні колегії СПУ по зв’яз­ках із навчальними закладами академік АН УРСР В. Русанівський запропонував створити “Товариство рідної мови”. Заклик академіка знайшов відгук у Львові, де розпочалася робота зі створення Товари­ства, найвищими проявами якої стали мітинги другої декади червня

1988 р., що закінчилися установчою конференцією Товариства рід­ної мови ім. Т. Шевченка 20 червня 1988 р. Це стало поштовхом для створення аналогічних товариств у Тернополі, Полтаві, Рівному во­сени 1988 р. та в ряді інших обласних і районних центрів й тим са­мим підготувало сприятливий ґрунт для проведення 11-12 лютого

1989 р. установчої конференції Товариства української мови ім. Та­раса Шевченка. За аналогічною схемою — ініціатива інтелігенції, підтримка “знизу”, створення обласних, районних і міських осеред­ків із наступним проведенням республіканських конференцій поста­ли товариства “Меморіал”, “Зелений світ”, а також Народний рух України за перебудову. Те, що ідеологія опозиції спочатку мала ви­разне культурницьке спрямування зумовлювалося поступовістю включення “офіційної” інтелігенції та не підготовленістю учасників неформально-культурницьких організацій до ведення відкритої по­леміки з владою. Детонатором зростання політичної активності весь час були колишні дисиденти.

Таким чином, формування націонал-демократичної опозиції включає три етапи, які доречніше розглядати не в порядку наступ­ності, а — синхронності. Закінчення одного етапу відбувалося, коли інший переходив у активну фазу. Це зумовлювалося неодночасніс­тю виникнення неформальних організацій та регіональною специ­фікою їх функціонування. Перший етап (червень 1986 — середина

1988 рр.) характеризується виникненням трьох опозиційно налаш­тованих суспільних груп-течій — офіційної, неформально-культур­ницької та неформально-дисидентської та їх намаганням позбутися опіки партійних та комсомольських структур. Фактично паралель­но відбувається другий етап (січень 1988 — початок 1989 рр.) — збли­ження цих течій між собою на основі схожості інтересів у питаннях демократизації суспільного життя та відродження національної куль­тури. На третьому етапі (з осені 1988 р.) відбувається створення но­вих національних структур всеукраїнського масштабу.

Таке розмежування націонал-демократичної опозиції на три скла­дові виглядає доволі перспективним для кращого розуміння механіз­мів її подальшого функціонування, прийняття рішень, розбіжностей в тактиці тощо. Можна стверджувати, що наявність в НРУ двох те­чій — поміркованої та радикальної бере свій початок від конкуренції за вплив на неформальний культурницький рух. Те ж стосується і виникнення новітньої української багатопартійності, розколу між “верхами” і “низами” в НРУ після проголошення незалежності та інших похідних проблем.

Література

1. Прокоп М. Напередодні незалежної України: спостереження і висновки / Б-ка українознавства. — Т. 62. — Нью-Йорк, 1993. — 646 с.

2. Шевчук О. Український національно-культурний рух (друга пол. 50-х — поч. 90-х рр. XX ст.): Автореф. дис. ... канд. іст. наук. 07.00.01 / Запо - ріж. держ. ун-т. — Запоріжжя, 1998. — 20 с.

3. Овдієнко О. Летючка київських комсомольців // Визвольний шлях. — 1988. — № 5. — С. 565-567.

4. Самодіяльні товариства і групи (на 01.01.1989 р.) // Державний архів

Львівської області (ДАЛО). — Ф. П-3 “Львівський обком Компартії Укра­їни”. — Оп. 62. — Спр. 367. — 65 арк.

5. О работе партийных комитетов республики с самодеятельными общест­венными объединениями / / Центральний державний архів громадських об’єднань України. — Ф. 1. “Центральний комітет Комуністичної партії України”. — Оп. 32. — Спр. 2658. — 233 арк.

6. Стецюк В. “Дністер — Лев — 89” // ДАЛО. — Ф. П-3. — Оп. 62. — Спр. 1086. — 34 арк.

7. Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці. — К.: Абрис, 1994. — 496 с.

8. О преодолении негативных тенденций в деятельности некоторых само­деятельных формирований // ДАЛО. — Ф. П-3. — Оп. 62. — Спр. 300. — 83 арк.

9. Камінський А. На перехідному етапі. “Гласність”, “перебудова” і “демо­кратизація” на Україні. — Мюнхен, 1990. — 624 с.

10. О самодеятельных формированиях г. Киева // Державний архів Волин­ської області. — Ф. Р-3500 “Перші громадсько-політичні формування Волині періоду становлення державності”. — Оп. 1. — Спр. 10. — 77 арк.

11. Лук‘яненко Л. Що далі? — Лондон, 1989. — 48 с.

Похожие статьи