Головна Історія Інтелігенція і влада ПРЕДСТАВНИКИ “ЛЕНІНСЬКОЇ ГВАРДІЇ” ПРО БІЛЬШОВИЦЬКУ СИСТЕМУ ВЛАДИ 1917 — 1929 рр
joomla
ПРЕДСТАВНИКИ “ЛЕНІНСЬКОЇ ГВАРДІЇ” ПРО БІЛЬШОВИЦЬКУ СИСТЕМУ ВЛАДИ 1917 — 1929 рр
Історія - Інтелігенція і влада

Після краху світового комунізму наслідки тоталітарного ми­нулого намагаються подолати більше тридцяти країн, в тому числі й Україна. На пострадянському просторі (за виключен­ням Прибалтики) процес демократичної трансформації відбу­вається досить повільно у порівнянні з країнами Східної Євро­пи. Створена більшовиками система влади, проіснувавши сім десятиліть, і досі дає взнаки про себе усталеними тенденціями до звеличування влади, збереженням принципів і методів ста­рої кадрової політики, невмінням громадян відстоювати свої права, захищати власні потреби, нетерпимістю до опонентів, догматизмом і рутинністю та іншими ознаками тоталітарної культури. В Україні й на сьогодні існує певна загроза вини­кнення недемократичного режиму. Особливого значення тому набуває дослідження історичного минулого, яке передувало виникненню тоталітаризму лівого толку (комунізму) з метою витягання уроків пережитого, стремління до того, щоб зробити неможливим відтворення системи терору, страху й формальної однодумності.

Ініціатива у проведенні ґрунтовного всебічного аналізу пі - сляжовтневого періоду до появи тоталітаризму в СРСР нале­жала зарубіжним авторам. Поважне місце в історіографії цієї проблеми займає монументальне дослідження класика захід­ної совєтології Едварда Карра [1]. Він переконаний, що незва­жаючи на серйозні викривлення, які вніс сталінізм у хід ре­волюційних перетворень, політика Сталіна в головному була закономірним продовженням справи Жовтневої революції [2]. Відомою і визнаною дослідниками XX століття, як істориками, так і політологами є науково-популярне видання за авторством англійського історика-марксиста, міжнародного авторитета у галузі соціальної історії Еріка Дж. Гобсбаума [3].

Радянська історіографія продукувала марксистсько-ленінсь­кий підхід, згідно якому в Росії розвивався єдиний цілісний процес розвитку соціалізму, першого етапу нового комуністич­ного ладу. В працях, підготовлених інститутом марксизму-ле-


Нінізму при ЦК КПРС, звичайним було вихваляння пролетар­ського інтернаціоналізму, міжнародної солідарності трудящих, а також висвітлення історії робітничого і національно-визволь­ного руху, при цьому підкреслювалося міжнародне значення Жовтневої революції та її вплив на світовий революційний рух. Період між двома світовими війнами розглядався як етап при­скореного зростання промисловості, сільського господарства, передового розвитку культурних та наукових установ і ство­рення масових кадрів спеціалістів нового суспільства. Події, що відбувалися в Україні, вважалися органічними складовими загального процесу соціального прогресу, українська націона­льно-визвольна революція 1917 — 1920 рр. не визнавалася вза­галі. Закономірно, що коли ідеологічні обмеження були зняті і стали очевидними упередженість та спрощеність аналізу у попередніх дослідженнях, для вітчизняних вчених відкрилися широкі можливості для з’ясування історичної істини. Це, од­нак, не означає, що праці, опубліковані за радянських часів, треба вилучити з наукового обігу. Деякі з них, особливо спо­гади учасників Жовтневої революції та громадянської війни на Україні, містять цікавий фактологічний матеріал і мають інформаційну цінність для подальших досліджень [4].

За новітніх часів опубліковано праці, в яких автори крити­чно ставляться до колишніх домінуючих ідей та настанов, на­магаються дати належну оцінку минулим подіям, документам і фактам, прагнуть витлумачити закономірність явищ і процесів на основі унікального і невідомого документального матеріалу із недоступних раніше архівів, насамперед партійних. Проце­су утвердження радянського ладу в Україні присвячений окре­мий том нещодавно опублікованого академічного видання [5]. Документальний матеріал з історії суспільно-політичної дум­ки 20 — 40-х років XX століття містить також окремий том видання, підготовленого колективом авторів [6]. Становлення тоталітарного режиму в Україні розкривають праці С. В. Куль - чицького [7], О. І. Ганжи [8], Ю. І. Шаповала [9], окремі аспек­ти проблеми висвітлюють праці інших авторів [10]. Сталінізму в Україні присвячено праці В. М. Даниленка, Г. В. Касьянова

[11] , Г. О. Костюка [12]. Опубліковано праці з історії станов­лення господарської системи радянського тоталітаризму [13]. В цілій низці праць досліджуються штучні голодомори, в тому числі голодомор 1921 — 23 років [14]. Проблематика культу особи, особливості та об’єктивні умови його виникнення, суть та історія об’єднує праці Д. А. Волкогонова, Р. А. Медведєва,

А. В. Антонова-Овсеєнка, Л. А. Гордона, 3. І. Файнбурга та інших дослідників.

Отже, маємо відзначити значні успіхи у справі вивчен­ня “найбільш недослідженої за сучасними критеріями історії України першого радянського десятиріччя” (С. В. Кульчиць - кий, 1996 р.). Однак потреба у розгорнутому історичному пока­зі витоків або передумов виникнення тоталітарного режиму в СРСР, боротьби протиборчих сил вимагає продовження дослід­ницької роботи. Масштабність і фундаментальність досліджен­ня, яке уможливило би розв’язати питання про те, чи існувала альтернатива новій формі політичної влади, яке дозволило би виявити демонічні, трансцендентні сили, котрі пояснили б та навіть виправдали їх владу над радянським народом ставить перед істориком, який береться за цю справу надто серйозне завдання, ускладнює його й величезна кількість оцінок у трак - товці подій, документів та рішень, а актуальність дослідження обумовлює його значущість.

Для наукового відтворення окремих історичних періодів та історії взагалі важливу роль виконують різні джерела, однак для дослідження перед тоталітарного періоду 1917 — 1929 рр. особливу цінність мають твори головних теоретиків і представ­ників політичної еліти того часу, тих хто був в авангарді ленін­ської партії. Перевидання їх праць почалося на початку 90-х років XX ст. Вони не тільки містять багатий фактологічний ма­теріал, але й дають уявлення про ідейно-політичні погляди ав­торів, про складний процес розробки комуністичної доктрини та особливості її практичної реалізації. Базуючись на ці праці, маємо довести, що система влади, введена більшовиками, стала підґрунтям для створення тоталітаризму.

Політологи виділяють об’єктивні та суб’єктивні передумо­ви тоталітаризму: політизація утопій; індустріальна стадія у розвитку суспільства; соціально-економічні кризи; етатизація суспільства; бюрократизація державного апарату; поширення масового колективістсько-механістичного світогляду; довірчо - несвідоме ставлення народу до владних структур; маргіналі- зація суспільства; виникнення партій та рухів нового типу.

Найчастіше називають наступні ознаки тоталітаризму: 1) над - централізація структур влади, яка має пірамідальну форму, на вершині якої лідер-вождь або група; 2) монопольна ідеологія, яка обґрунтовує право існуючої влади на позаконтрольне па­нування; 3) масова, монопольно володарюючи партія, яка фо­рмує політичні цілі, визначає засоби їх реалізації, здійснює підбір і розстановку кадрів; 4) розгалужена каральна система; 5) відсутність громадянських прав і свобод та громадянського суспільства; 6) висока ступінь мілітаризації в усіх сферах су­спільного життя. Ставлення відомих радянських державних і політичних діячів до вказаних чинників, обґрунтування ними їх (не)доцільності визначає фактор їхнього впливу на політичні процеси в країні.

Визначний політик свого часу, теоретичний натхненник і практик — стратег більшовиків, В. І. Ульянов (Ленін) в своїх роботах “3 чого почати” (1901 р.), “Що робити” (1902 р.) заклав програмні основи більшовицької партії. Більшовизм, за Лені­ним, як течія політичної думки і як політична партія бере свій початок з 1903 року. На ІІ з’їзді Російської соціал-демократи - чної робочої партії (РСДРП) (17 (30) липня — 10 (23) серпня 1903 р., Брюссель, потім — Лондон) перемогла ленінська ідея побудови пролетарської партії, її кінцевою метою проголошу­валася соціалістична революція та побудова соціалізму, вказу­вався засіб реалізації мети — встановлення влади диктатури пролетаріату.

3 початку революції 1905 — 1907 років більшовицька пар­тія вела боротьбу проти самодержавства під лозунгом “демок­ратичної диктатури пролетаріату і селянства”, який йшов від Леніна. Ціль революційної боротьби визначалася трьома бойо­вими лозунгами — демократична республіка, конфіскація по­міщицьких земель, 8-годинний робочий день, — їх у просторіч­чі називали трьома китами більшовизму, за аналогією з тими китами, на яких, за старим народним повір’ям, держиться зе­мля [15]. Вказані завдання Ленін вважав головними умовами послідовного демократичного перетворення.

Послідовний марксист, В. І. Ленін розвинув у своїх працях вчення К. Маркса і Ф. Енгельса про об’єктивну необхідність побудови соціалізму як першого етапу формування комуніс­тичного суспільства, заснованого на єдиній загальнонародній власності на засоби виробництва, досягненні рівноправ’я; їхнє вчення про класову боротьбу і про гегемонію пролетаріату. Ле­нін творчо доопрацював ідеї, викладені у “Маніфесті комуні­стичної партії” про найближчу ціль комуністів і всіх інших пролетарських партій: формування пролетаріату в клас, пова­лення панування буржуазії, завоювання пролетаріатом полі­тичної влади.

Ленінська теорія про партійне керівництво масами стала організаційним планом більшовиків, основними принципами цього революційного плану були: “демократичний централізм” як система партійної дисципліни, розподіл праці, кооперуван­ня. Оскільки “корінним питанням всякої революції” Ленін вва­жав “питання про владу” (“Про двовладдя”, квітень, 1917 р.), головними завданнями більшовиків на поточний період він ви­значав: повалення самодержавства, захоплення ними політич­ної влади під гегемонією більшовицької партії, передача влади у містах Радам робочих і селянських депутатів, а на селі — се­лянським комітетам.

Ленін розробив вчення про державу як “машину для підтри­мання панування одного класу над іншим”. В лекції, прочи­таній у Свердловському університеті 11 липня 1919 року, він узагальнив свої висновки про державу, вказавши, що держа­ва перестає існувати тоді, коли зникають класи. Він зазначав: “Усяка держава, в якій існує приватна власність на землю і на засоби виробництва, де панує капітал, якою би демократи­чною вона не була, — вона є державою капіталістичною, вона є машиною в руках капіталістів, щоб тримати в покорі робі­тничий клас і бідніше селянство” [16]. Справжня свобода, за Леніним, — це свобода від поміщиків і капіталістів.

У надрукованій в “Правді” і присвяченій дворічному ювілею радянської влади статті Ленін подав короткий, конспективний виклад найістотніших, на його погляд, думок з питання еко­номіки і політики в епоху диктатури пролетаріату [17]. Вони були покладені за основу партійної програми більшовиків, при­йнятій в березні 1919 року. Ленін писав про певний перехід­ний період між капіталізмом і комунізмом, який з’єднує в собі риси або властивості обох цих укладів суспільного господарст­ва — епоху диктатури пролетаріату.

Головним завданням влади диктатури пролетаріату він вва­жав усуспільнення державного майна і одержавлення економі­ки. Першим кроком у цьому напрямку, на його думку, мало бути скасування приватної власності і приватної торгівлі, екс­пропріація великих землевласників. З цього приводу він зазна­чав: “Праця об’єднана в Росії комуністично остільки, оскільки, по-перше, скасована приватна власність на засоби виробницт­ва, і оскільки, по-друге, пролетарська державна влада органі­зує в загальнонаціональному масштабі велике виробництво на державній землі і в державних підприємствах, розподіляє ро­бочі сили між різними галузями господарства і підприємства­ми, розподіляє масові кількості незалежних державі продуктів споживання між трудящими” [18].

Ленін відобразив практичні кроки більшовиків у цьому на­прямку: “Відразу, одним ударом, зроблено те, що взагалі мо­жна зробити відразу: наприклад, в перший же день диктатури пролетаріату, 26 жовтня 1917 р. (8 листопада 1917 р.), скасова­на приватна власність на землю, без винагородження великих власників, експропрійовані великі власники землі. За кілька місяців експропрійовані, теж без винагородження, майже всі великі капіталісти, власники фабрик, заводів, акціонерних підприємств, банків, залізниць і так далі” [19].

Ленінським ідеалом була державна організація великого ви­робництва в промисловості, перехід від “робітничого контролю” до “робітничого управління” фабриками, заводами, залізниця­ми, у сільському господарстві — створення “радянських госпо­дарств” — великих господарств, організованих робітничою дер­жавою на державній землі, організація різних форм товариств дрібних землеробів. Це, за Леніним, означає перехід від дріб­ного товарного землеробства до комуністичного. Замість при­ватної торгівлі — державна організація розподілу продуктів, тобто державна заготівля і доставка хліба в міста, промислових продуктів на село.

Маємо зазначити, що подібне усуспільнення економіки при­таманне деспотичним режимам, воно було характерним для держав Стародавнього Сходу, а також отримало відродження в СРСР початку 50-х років XX століття. Цікавим, на нашу ду­мку, уявляються погляди безпосередніх виконавців ленінської програми, їх викладення справи будування комун, того, яким чином все відбувалося і до яких наслідків призвело.

Один з практичних реалізаторів ленінської програми, Голова Всеукраїнського центрального виконавчого комітету Г. І. Пет- ровський писав у 1920 році: “Маючи за найближчу мету усус­пільнити взагалі все сільське господарство в державному орга­нізмі, партія вишукувала найкращі способи швидко й цілком вилучити землі й сільськогосподарський реманент у поміщиків і куркулів, правильно розподілити їх поміж селянами й голо­вне — правильно й краще організувати все сільське господар­ство. І тут треба визнати, що партія спочатку трохи перебі­льшила можливість створити такі великі сільськогосподарські організації — комуни й колективи, що могли б за правильної організації й використання в них праці, а також машинізації створити нові, зразкові, високопродуктивні “хлібні фабрики”, як тоді казали” [20]. Далі він зазначав про таке: “Спочатку й сама біднота завзято взялась за цю справу — будувати кому­ни й колективи в сільському господарстві. Цьому сприяли на Україні порівняно з іншими частинами Союзу велика густота населення (на квадратну версту — від 70 до 110 чоловік), до того ще й бракує живого й мертвого реманенту. Разом із цим у самому процесі відбирання поміщицької землі й розкуркулю - вання найяскравіше почала проявлятися класова боротьба на селі. Військові сутички змінилися важкою громадянською вій­ною, бандитським нападом куркулів на бідноту й незаможни­ків, що викликало в цій боротьбі чимало жертв. Тільки пізніше виявилося, що надзвичайно важко організувати сільськогоспо­дарські комуни, і дальший розвиток сільського господарства пішов у напрямі організації найпростіших форм — артілей і колективів, а так само підсилення індивідуальних селянських господарств” [21].

Побудова суспільного господарства спричинила виникнення різних форм боротьби з більшовицькою владою, їх називав і Ленін — “мішечництво” і спекуляцію проти державної заготі­влі хліба. Боротьбу з класом експлуататорів, поміщиків і ка­піталістів, які розбиті, але не знищені, Ленін вважав нагаль­ною потребою [22]. Він неодноразово зазначав, що “диктатура є залізна влада, революційно-смілива і швидка, нещасна в при­душенні як експлуататорів, так і хуліганів” [23]. Боротьбу з “дрібнобуржуазною анархічністю”, за його словами, “не можна вести тільки пропагандою і агітацією, тільки організацією зма­гання, тільки забором організаторів, — боротьбу треба вести і примусом. В міру того, як основним завданням влади стає не воєнне придушення, а управління, — типовим проявом приду­шення і примусу ставатиме не розстріл на місці, а суд” [24]. Суд Ленін визначав як “знаряддя виховання до дисципліни”.

Велику увагу Ленін приділяв формуванню трудящих людей нового типу. Він писав: “Щоб знищити класи, треба знищити різницю між робітником і селянином, зробити всіх — праців­никами. Це завдання можна розв’язати тільки організаційною перебудовою всього суспільного господарства, переходом від одиничного, відособленого, дрібного товарного господарства до суспільного великого господарства. Такий перехід можна тіль­ки уповільнити і утруднити поквапливими і необережними ад­міністративними і законодавчими заходами. Треба розділяти, розмежовувати селянина трудящого від селянина власника, — селянина працівника від селянина торгаша.” [25].

Духом класової боротьби, за Леніним, повинна бути пройня­та і політико-освітня галузь. Стосовно пункту програми в галу­зі народної освіти вождь більшовиків у 1919 році писав таке: “Школа повинна стати знаряддям диктатури пролетаріату, тоб­то не тільки провідником принципів комунізму взагалі, а й провідником ідейного, організаційного, виховного впливу про­летаріату на напівпролетарські і непролетарські верстви трудя­щих мас, в інтересах повного придушення опору експлуатато­рів і здійснення комуністичного ладу” [26]. У проекті резолюції “Про пролетарську культуру”, написаному Леніним у зв’язку з І Всеросійським з’їздом Пролеткульту, який відбувся у Москві з 5 по 12 жовтня 1920 року, він також зазначав: “В Радянській робітничо-селянській республіці вся постановка справи освіти, як у політико-освітній галузі взагалі, так і спеціально в галу­зі мистецтва, повинна бути пройнята духом класової боротьби пролетаріату за успішне здійснення цілей його диктатури, тоб­то за повалення буржуазії, за знищення класів, за усунення всякої експлуатації людини людиною. пролетаріат, як в особі свого авангарду комуністичної партії, так і в особі всієї маси всякого роду пролетарських організацій взагалі, повинен бра­ти найактивнішу і найголовнішу участь в усій справі народної освіти” [27].

Цікавим є думки Леніна про необхідність проводити чис - тки у партійних рядах. Як відомо, за часів влади Сталіна в результаті чистки партії були репресовані відомі політичні дія­чі, колишні революціонери-ленінці X. Г. Раковський, Л. Б. Ро - зенфельд (Каменев), А. І. Риков, Г. Л. Пятаков, М. І. Бухарін та інші. Ленін, зокрема, писав в 1921 році: “Чистити партію, зважаючи на вказівки безпартійних трудящих, — справа вели­ка. Вона дасть нам серйозні результати. Вона зробить партію значно сильнішим авангардом класу, ніж раніше. Очистити партію треба від мазуриків, від збюрократілих, від нечесних, від нетвердих комуністів і від меншовиків, які перефарбували “фасад”, але залишилися в душі меншовиками” [28].

Один з відомих діячів комуністичної партії і радянської дер­жави М. І. Бухарін, у партійних колах він вважався другим після Леніна теоретиком, розвинув ленінські ідеї про загально­державне врегулювання промисловості, про диктатуру пролета­ріату, владу Рад робочих, солдатських і селянських депутатів. Він писав, що для ліквідації війни і повної господарської роз­рухи необхідно провести героїчні заходи: конфіскацію речей вжитку і контроль над виробництвом, організацію суспільного виробництва через контроль над банками, відмову від платежу державних боргів і перебудову фінансової системи, конфіска­цію поміщицьких земель і т. ін. Такі заходи, на його думку, не може здійснити ні імперіалістичний уряд, ні “коаліційне міністерство”. їх може запровадити лише “тверда революційна влада пролетаріату, його залізна диктатура” [29].

Однак, на відміну від Леніна, він вважав, що головний курс до соціалізму йде через кооперування, а не колективізацію сільського господарства. В 1926 році він виступив з цією те­зою на всесоюзній нараді представників сільськогосподарських колективів, де заявив: “Ми не можемо почати соціалістичне будівництво на селі з масової організації колективних виробни­чих підприємств. Ми почнемо з іншого. Стовпова дорога піде кооперативною лінією. Головний шлях — це організація соці­алізму через кооперацію” [30]. Як відомо, перемогла ленінська позиція з цього питання.

Один з провідних ватажків Жовтневої революції і будівни­чий Червоної Армії Л. Д. Бронштейн (Троцький) пішов значно далі своїх ідейних соратників у справі застосування примусо­вих заходів і забезпечення залізної дисципліни. Він виступав за негайне широке і всестороннє застосування на ділі принци­пу загальної трудової повинності. Як народний комісар з во­єнних і морських справ він вимагав неухильного дотримання військової дисципліни, субординації і т. ін. І в цій своїй ді­яльності він знайшов гарячу підтримку у Леніна. Але Ленін у своєму “Письмі к з’їзду” відзначав, що Троцький надмірно захоплюється адміністративною стороною справи. Притаман­ними Троцькому були надмірне адміністрування, уповання на авторитет влади, репресії у відношенні командного і рядового складу, аж до розстрілу. “Розстріл був жорстоким знаряддям перестереження іншим” — так казав він [31]. У Червоній Армії Троцьким та його оточенням насаджувався культ власної осо­би. У 1922 році у Статуті Червоної Армії було розміщено його політичну біографію, вона закінчувалася словами про те, що “тов. Троцький — вождь і організатор Червоної Армії”, стоячи на чолі Червоної Армії, “він веде її до перемоги над всіма воро­гами Радянської республіки” [32]. Отже, можна зазначити, що культ особи Сталіна виник не на порожньому місці.

Стремління Троцького до абсолютизації цілком виправ­даних в умовах громадянської війни і післявоєнної розрухи адміністративних методів вилилося в конструювання моделі так званого “мілітаристського соціалізму”, в його основі була вимога мілітаризації господарства держави, перетворення її у подобу величезної військової казарми, де все діялося б за наказом зверху, а маси були б слухняними виконавцями волі своїх командирів. У тезах ЦК РКП в 1923 році Троцький пи­сав про те, що “проведення всіх заходів, як і вся робота з роз­витку промисловості може дати позитивні результати тільки за умови всілякого зміцнення організації професійних союзів шляхом забезпечення їх необхідними кадрами відповідальних і випробуваних робітників, спроможних провести в життя на­чала залізної трудової дисципліни” [33]. І далі стосовно міліта­ризації господарства він писав: “В перехідній стадії розвитку в суспільстві, обтяженому наслідком самого тяжкого минулого, перехід до планомірно організованої суспільної праці немисли­мий без примусових заходів як у відношенні до паразитичних елементів, так і у відношенні до відсталих елементів селянства і самого робітничого класу. Знаряддям державного примусу є його військова сила. Отже, елемент мілітаризації праці в тих або інших межах, в тій або іншій формі неминуче властивий перехідному господарству, заснованому на загальній трудовій повинності” [34].

Таким чином, можна зробити висновки про те, що концепція радикального перетворення суспільства, закладена радянською владою в перше десятиріччя її існування, знайшла цілком ло­гічне втілення в часи правління Сталіна. Воєнно-комуністич­на модель соціалізму, на ґрунті якої розвивався сталінський тоталітаризм, мала певні риси, якими “захоплювалися” пред­ставники “ленінської гвардії”: скасування приватної власності, усуспільнення державного майна і одержавлення економіки, заперечення ринкових відносин, широке використання при­мусових заходів, ідейно-політичний монополізм, ігнорування індивідуальних, суб’єктивних засад у суспільному житті. Мав рацію Г. В. Плеханов, коли зазначав: “Дайте нам умови, а во­жді неодмінно з’являться”.

Система вищих ідеалів, яку ввели більшовики, стала підґру­нтям для ідеології, котра проголошувала ідеї “непогрішимого вождя” й “образа ворога” і призвела до вічної боротьби з “во­рогами народу”, з тими, хто дозволяв собі свободу мислі, на­самперед з творчою інтелігенцією. Принагідно зазначимо, що відомі політичні теоретики більшовиків — це представники ін­телігенції. Свідомо чи ні, вони стали будівничими такої систе­ми управління, при якій громадяни були фактично безправні, а влада — всепроникаючою, контролюючою життя людини і суспільства в його найособистіших, найдрібніших проявах.

Джерела та література

1. Карр Э. История Советской России. — М.: Прогресс, 1990. — 768 с.

2. Там само. — С. 11.

3. Гобсбаум Ерік Дж. Вік екстремізму. Коротка історія XX віку 1914 — 1991. — К.: Вид. дім “Альтернативи”, 2001. — 544 с.

4. Незабутні роки. Спогади учасників Великої Жовтневої соціалісти­чної революції та громадянської війни на Україні. (З журналів, га­зет і збірників, що видавались в 20 — 30-х рр. та збірників і газет останніх років). — К.: Політвидав України, 1967. — 606 с. Див. також: Великий Жовтень і Україна / Л. Г. Мельник, Ю. Ю. Кон - дуфор, Ю. М. Гамрецький та ін. — К.: Політвидав України, 1987. — 350 с.; Панченко П. П., Євтушенко А. П. Радгоспи: Шлях становлення і розквіту (1917 — 1980): На матеріалах Української PCP. — К.: Вища школа, 1982. — 264 с.

Б. Політична історія України. XX століття: У 6-ти т. / Гол. ред.: Курас І. Ф.; НАН України. Ін-т політ. і етнонац. досліджень. — Т. 3. Утвердження радянського ладу в Україні (1921 — 1938) /

В. А. Греченко, Л. В. Гриневич, C. А. Кокін та ін. — К.: Генеза, 2003. — 445 с.

6. Тисяча років української суспільно-політичної думки: У 9-и томах. Т. 7: (20-ті — 40-ві роки XX ст.) / Упоряд. і приміт. Гунчак Т., Сольчаник P.; Ред. Лозинська Г. — 2001. — 439 с.

7. Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919 — 1928). — К.: Основи, 1996. — 396 с.

8. Ганжа О. І. Українське селянство в період становлення тоталітар­ного режиму (1917 — 1927) / НАН України; Ін-т історії України; Відп. ред. C. В. Кульчицький. — К., 2000. — 208 с.

9. Шаповал Ю. І. Людина і система. (Штрихи до портрету тоталітар­ної доби в Україні) / Ін-т національних відносин і політології НАН України. — К., 1994. — 272 с.

10. Бадзьо Ю. Право жити: Україна в складі СРСР, людина в системі тоталітарного соціалізму. — К.: Таксон, 1996. — 399 с.; Должен - ков О. О. Утвердження тоталітаризму в Україні: нариси політич­ної історії / ОДУ ім. І. І. Мечникова; Луганський ін-т внутрішніх справ МВС України. — Луганськ, 1997. — 53 с.; Пащенко В., Ки- ридон А. Більшовицька держава і православна церква в Україні 1917 — 1930-ті роки. — Полтава: Б. в., 2004. — 335 с.

11. Даниленко В. М. та ін. Сталінізм на Україні: 20 — 30-ті роки /

В. М. Даниленко, Г. В. Касьянов, С. В. Кульчицький. — К.: Ли - бідь, 1991. — 342 с.; Касьянов Г. В., Даниленко В. М. Сталінізм

І українська інтелігенція (20 — 30-ті роки). — К.: Наук. думка,

1991. — 96 с.

12. Костюк Г. О. Сталінізм в Україні. (Генеза і наслідки): Досліджен­ня і спостереження сучасника / Авт. передмови Ю. Бадзьо; Пер. з англ. та упоряд. Р. Харчук. — К.: Смолоскип, 1995. — 508 с.

13. Калініченко В. В. Селянське господарство України в доколгоспний період (1921 — 1929). — Харків: Основа, 1991. — 131 с.; Мау В. Реформы и догмы 1914 — 1929. — М.: Дело, 1993. — 256 с.

14. Куліш А. Ф. Голодомор 1921 — 1923 років в Руси — Україні як продовження етнічної війни 1917 — 1921 років. — Харків: Просві­та, 2003. — 121 с.

15. Троцкий Л. Д. К истории русской революции. — М.: Политиздат,

1990. — С. 318.

16. Ленін В. І. Про державу: Лекція в Свердловському університеті 11 липня 1919 р. — К.: Політвидав України, 1984. — 128 с.

17. Ленін В. І. Економіка і політика в епоху диктатури пролетаріа­ту. — К.: Вид-во політ. літератури України, 1970. — 18 с.

18. Там само. — С. 5.

19. Там само. — С. 6.

20. Незабутні роки. Спогади... — С. 587.

21. Там само. — С. 588.

22. Ленін В. І. Економіка і політика. — С. 15.

23. Ленін В. І. Питання будівництва соціалізму і комунізму. — Пер. з 2-го рос. вид., доп. — К.: Політвидав України, 1982. — С. 63.

24. Там само. — С. 64.

25. Ленін В. І. Економіка і політика. — С. 11.

26. Ленін В. І. Питання будівництва. — С. 288-289.

27. Там само. — С. 292.

28. Там само. — С. 110-111.

29. Бухарин Н. И. Российская революция и ее судьбы // Возвращенная публицистика. В 2 кн. Кн. 1. 1900 — 1917. / Сост. Р. А. Иванова, И.

В. Кузнецов, Р. П. Овсепян. — М.: Высш. шк., 1991. — С. 96-106.

30. Кульчицький С. В. Комунізм в Україні. — С. 316.

31. Троцкий Л. Д. К истории русской революции. — С. 33.

32. Там само. — С. 34.

33. Там само. — С. 152.

34. Там само. — С. 155.

Похожие статьи