Головна Історія Інтелігенція і влада РОЛЬ НЕФОРМАЛЬНИХ УКРАЇНСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ 1980-Х РОКІВ У СТВОРЕННІ НАРОДНОГО РУХУ ЗА ПЕРЕБУДОВУ
joomla
РОЛЬ НЕФОРМАЛЬНИХ УКРАЇНСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ 1980-Х РОКІВ У СТВОРЕННІ НАРОДНОГО РУХУ ЗА ПЕРЕБУДОВУ
Історія - Інтелігенція і влада

С. Р. Захарія

Ключові слова: неформальні організації, Народний Рух Украї­ни за перебудову, інтелігенція, національно-визвольний рух, політ­в’язні.

Ключевые слова: неформальные организации, Народный рух Украины за перестройку, интеллигенция, национально-освободи­тельное движение, политзаключенные.

Key words: informal organizations, the Narodny Rukh of Ukraine for Perestroika, intelligentsia, national liberation movement, political prisoners.

Роки «перебудови» відзначалися зростаючою політичною активністю у суспільстві. Вона проявлялась в діяльності нефор­мальних груп і об’єднань. Неформальними їх називали через те, що вони були прототипами формальних, тобто створених Комуністичною партією організацій.

На даний час в Україні існує чимало досліджень, присвяче­них діяльності неформальних організацій та створенню НРУ за перебудову. Це, наприклад, праця Миколи Поровського «Тіль­ки Рухом життя і обіймеш.» дозволяє конкретно перенестися нам у час створення НРУ за перебудову. Повість-спогад передає увесь колорит особистісних переживань безпосереднього учас­ника тих подій [1].

Михайло Горинь у своїй праці «Запалити свічку» розповідає про всі етапи, які прийшлось пройти дисидентам, щоб створити першу сильну опозиційну організацію — НРУ за перебудову. Не можна сказати, що вона була єдиною, адже існувала УГС, ряд неформальних організацій, проте саме в її лавах об’єдналися усі передові опозиціонери. І саме це створило підґрунтя для подальшої зміни статусу України — із УРСР в Українську не­залежну державу [2].

Серед інших досліджень варто відзначити такі праці: М. Прокоп «Напередодні незалежності України. Спостережен­ня і висновки» [3], О. М. Майборода «Політична історія Укра­їни XX ст.» [4], Г. Гончарук «Народний Рух України. Історія»

[5] , «Тисяча років української суспільно-політичної думки»

[6] . Вони надають необхідну інформацію для ознайомлення з феноменом НРУ за перебудову, а також з діяльністю нефор­мальних організацій та інтелігенції у процесах її створення.

Прокомуністичні, провладні громадські об’єднання вико­нували роль «передавального паса» від влади до населення. Вони слугували одним з каналів тоталітарного контролю за суспільством, відповідали за ідеологію. У середині 1980-х рр. в УРСР функціонували десятки тисяч первинних осередків суспільно-політичного, фізкультурно-оздоровчого, природничо - пізнавального та інших напрямків, які охоплювали понад пів­тора мільйона чоловік — від піонерів до пенсіонерів.

Ідеологи партії ретельно слідкували за тим, щоб у лави фор­мальних організацій не проникали «екстремістські елементи». Доволі упереджено вони ставилися до неформальних організа­цій, які виникали без узгодження з партійними структурами. Хоч ці товариства не були протизаконними, оскільки громадя­ни за законом мали право на об’єднання. Втім ця конституцій­на норма до лібералізації режиму практично не діяла.

Виникає питання, чи є доцільним та необхідним вивчати внесок неформальних організацій у створення такої політичної сили, як Народний Рух України за перебудову?! Однозначно, що так, адже саме їхній внесок у її створення важко переоціни­ти. Повернувшись після ув’язнень саме дисиденти стали тією рушійною силою, яка почала активно пришвидшувати темпи «перебудови», вимагати не формального, а дієвого виконання головних програмних обіцянок, пов’язаних з новим курсом розвитку держави. Вони вимагали не «слів, а дій» від влади, прагнули відкрити завісу, яка розмежовувала світ партверхів - ки та народу.

До того ж і в сучасній Україні існує чимало прототипів ор­ганізацій 1980-х рр. Що змінилося за час незалежності Украї­ни у сфері політики? Та практично нічого! І досі існує бороть­ба «ідеологічною» зброєю між офіційною владою і опозицією. Українці не змінилися, вони і досі сперечаються з національ­ного питання. І, мабуть, поки ми не дійдемо згоди й надалі будуть поставати питання про «поділ» українців, що в політиці є зразком боротьби націоналістів і лібералів.

У серпні 1987 р. у Києві виник Український культурологіч­ний клуб (УКК). Серед його членів було чимало політв’язнів та дисидентів. Проблеми, які обговорювали його члени, стосува­лися історії та культури, відкривали «білі плями» радянської історії й тим самим неминуче ставали в опозицію до політич­ного режиму. Перший секретар Київського міському Компартії України К. Масик наприкінці 1987 р. звинуватив УКК в со­ціальній демагогії та екстремізмі. «Керівники УКК, — заявив він, — намагаються використати перебудову і гласність для пропаганди ідей, чужих радянському патріотизму і соціаліс­тичному інтернаціоналізму» [7, с. 501]. Тиск, який здійснюва­ла влада на цю організацію, призвів до її розпуску, проте вслід за УКК виникли інші організації.

У жовтні 1987 р. у Львові заявило про своє існування То­вариство Лева. Воно об’єднувало творчу молодь, студентів, робітників, навіть деяких комсомольських лідерів. Одним з ініціаторів та першим головою товариства став Орест Шейка, який на той час був секретарем міськкому комсомолу, а отже, «професіональним революціонером». Це товариство займалося благоустроєм Личаківського кладовища, парку «Високий за­мок». Серед ініціатив товариства було відновлення народних промислів, організація міжреспубліканської екологічної експе­диції «Дністер» та багато інших акцій [8, с. 10].

У цей же час члени міжнародного «Пенклубу» І. Калинець, М. Осадчий, М. Руденко, Є. Сверстюк, І. Світличний та інші виявили ініціативу у створенні Української асоціації незалеж­ної творчої інтелігенції.

Весною 1988 р. при Київському університеті ім. Т. Шевченка виникла студентська організація «Громада». А при Будинку вче­них АН УРСР створюється українознавчий клуб «Спадщина».

Восени 1988 р. партійний комітет київської організації Спіл­ки письменників України утворив ініціативну групу сприяння перебудові в складі: І. Драча (голова), В. Маняка, Ю. Муш - кетика, О. Мусієнка, Б. Олійника, Д. Павличка, Б. Рогози, М. Слабошпицького, С. Тельнюка й В. Терена. Група почала утворення масової політичної організації. Ними було окреслено чотири стратегічні напрямки, по яких мала розгортатися ді­яльність цієї організації: проблеми мови, екологічні проблеми, оприлюднення творів забутих і репресованих письменників, а головне — десталінізація [9, с. 29-30]. Саме Спілці письменни­ків України належало лідерство у процесі оновлення суспільної думки, а особливо її центральному органу — газеті «Літератур­на Україна».

У вересні 1987 р. І. Гель разом з В. Барладяну, М. Горинем,

3. Попадюком та В. Чорноволом створив Українську ініціатив­ну групу за звільнення в’язнів сумління.

Процес об’єднання правозахисних структур почався у верес­ні 1987 р. Саме тоді в Москві зустрілися українець В’ячеслав Чорновіл та вірменин Паруй Айрікян, які підписали заяву про створення тимчасового Вірмено-Українського комітету захисту політв’язнів, а 6 жовтня у Львові була створена Українська ініціативна група за звільнення політв’язнів, які ще знахо­дилися в радянських концтаборах. До складу групи ввійшли Василь Барладяну (Одеса), Іван Гель (Львів), Зорян Попадюк (Самбір), Степан Хмара (Червоноград), головою був обраний Михайло Горинь (Львів). У цій заяві було вказано, що гор - бачовська демократизація суспільства не торкнулася багатьох політв’язнів, які до цього часу знаходяться в концтаборах. Ав­тори заяв вимагали їх звільнення та реабілітації, а також ви­лучення із Кримінального кодексу УРСР статей 62 і 187-1, за якими репресували українських інакодумців. Починаючи з січня 1988 р. ідея створення Міжнародного комітету захисту прав політв’язнів набирає конкретних форм.

Особливо представницькою була Львівська нарада, що відбу­лася 11-12 червня 1988 р. Головна увага на цій нараді приділя­лася національному питанню і тому, що його вирішити можуть лише національні рухи народів, а не республіканські уряди [2, с. 256]. Тобто піднімалося питання про те, що кожна країна са­мобутня і має право на те, щоб вирішувати в першу чергу свої локальні питання, а не допомагати урядовому центру.

3 1987 р. І. Гель почав опановувати релігійний аспект бо­ротьби. Саме він став одним з ідеологів та керівників руху за ле­галізацію та реабілітацію Української греко-католицької церк­ви. Було відроджено діяльність «Комітету по захисту УКЦ».

І. Гель став його головою, секретарем залишився отець Г. Бу - дзинський. Членами комітету стали: отець П. Зеленюх, В. Ко­брин, отець Я. Лесів, єпископ І. Маргітич, С. Петраш-Січко, отець М. Гаврилів та С. Хмара. Комітет видавав журнал «Хрис­тиянський голос». Ця організація тільки підтвердила, що будь - які зміни в українському суспільстві, переважно на західно­українських землях, (де безпосередньо діяла УКЦ) проходять під впливом церкви [10, с. 139].

Проте влада не залишала неформальні організації без своєї уваги, КДБ пильно спостерігав за їхньою діяльністю. Влада не вдавалася, як раніше, до арештів, а цькування у засобах масової інформації лише сприяли популяризації неформалів. Навіть спроба створити навколо них завісу мовчання не допо­могла.

Політична ситуація наприкінці 1980-х рр. в Україні по­чинає набирати більш радикального характеру. Істотний по­штовх для піднесення суспільно-політичної активності давали Прибалтійські республіки. Українська політична думка і дія поширилися також і в площині міжнародних взаємин, точні­ше, співпраці з іншими неросійськими народами СРСР. Про це свідчить створення Міжнаціонального комітету захисту по­літичних в’язнів з участю представників Естонії, Латвії, Лит­ви, Вірменії і України та особливо координаційного Комітету національно-демократичних рухів з участю представників тих же народів і Грузії.

Контакти з народними фронтами Прибалтійських респу­блік мали прямий вплив на форму неформальних організацій, в тому числі і НРУ, і зміст їх програмних документів. «Про­ект програми НРУ — документ далеко не оригінальний. На­зви розділів і багато програмних документів запозичені із «За­гальної програми Народного фронту Естонії», з підготовленого «Саюдісом» «Проекту Конституції Литовської РСР», та інших документів прибалтійських народних фронтів — говорилось в аналітичній записці, підписаній директором інституту історії партії при ЦК КПУ Ф. Рудичем» [11, с. 163].

У лютому 1989 р. «Літературна Україна» надрукувала про­ект програми Народного Руху України за перебудову. Через це вона була вилучена з газетних кіосків, і зокрема в Одесі. Проект програми був менш радикальним порівняно з програма­ми народних фронтів Прибалтики, мав ознаки компромісного опрацювання. Але навіть така «лояльна» до влади програма була названа В. Щербицьким «спробою використати демокра­тизацію і гласність на шкоду дружбі народів, а отже, і на шко­ду перебудові» [7, с. 505].

Виникненню суспільно-політичних зрушень в Україні спри­яли як об’єктивні, так і суб’єктивні фактори. До перших від­носиться загальна криза радянської системи управління, що вела до її розвалу, а також соціальне невдоволення трудящих своїм матеріальним, політичним, духовним та національним становищем.

Натхненником і організатором національно-визвольного руху була інтелігенція. Саме в її рядах розпочався рух, спря­мований на сприяння перебудові, на перетворення її з урядо­вої політики в усвідомленні дії народних мас. Організація, що постала серед інтелігенції, так і називалася: Народний Рух за перебудову.

Громадська хвиля, яка безпосередньо впливала на форму­вання Народного Руху, мала політичне забарвлення. Лідери національно-політичних сил були серйозно налаштовані на захист українських національних інтересів. Так, на мітингу

3 травня 1989 р. Української Гельсінкської спілки та інших неформальних організацій лунали вимоги встановлення сим­воліки (жовто-блакитний прапор, тризуб) і надання підтримки Народному Руху України за перебудову [12, с. 115].

Усі неформальні організації не могли відкрито знехтувати КПУ, вони не наважувались відкрито піти проти її політики. Лише перший з’їзд НРУ зумів відверто звинуватити владу в усіх її злочинах. Радикальні та поважні вихідці з дисидент­ського середовища вже не мали більше сили мовчати.

Отже, неформальні організації 1980-х рр. відіграли вагому роль у послабленні влади, її впливу на населення через ідео­логію. Проте варто відзначити, що це стало можливо великою мірою через політику, яку проводила сама КПУ. Вона, так би мовити, посприяла їх розвитку, звичайно навіть не підозрюю­чи про це. Встановлення офіційними структурами домінуючої ролі стосовно неформальних організацій викликало їх спротив.

Мирний діалог і компроміс явно не вдавалися. Репресивні ме­тоди знищили авторитет партії і змусили інтелігенцію перейти до відкритого конфлікту з владою, боротьби «не словами», а мітингами.

Крім того, влада не бажала визначити статус неформаль­них об’єднань, встановити межі втручання в їх діяльність. Це призводило до розходжень в політиці на місцях. Всі дії влади проти неформалів призводили до загострення кризових явищ. Тому можна відзначити, що влада сама безпосередньо стала ка­талізатором активності суспільства, і зокрема інтелігенції.

Отже, всі ці процеси, що відбувалися в складний і «пе­реломний час» 1980-х рр. в Україні, допомогли організації прогресивної частини суспільства в громадські, опозиційні об’єднання. Саме завдяки їхній діяльності виносилися на за­гальний «суд» жахливі наслідки Чорнобильської катастрофи та скрутне становище політв’язнів. Але головною заслугою не­формальних організацій стала їх загальна консолідація і ство­рення НРУ за перебудову, каталізатора у проголошенні неза­лежності України.

Джерела та література

1. Поровський М. І. Тільки Рухом життя і обіймеш. — К.: Україн­ська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2009. — 452 с., іл.

2. Горинь М. М. Запалити свічку. — Харків, 2009. — 327 с.

3. Майборода О. М. Політична історія України ХХ ст.: У 6 т. Том 6. Від тоталітаризму до демократії (1945-2002). — К., 2003. — 696 с.

4. Прокоп М. Напередодні незалежності України. Спостереження і висновки. — Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто; Львів, 1993.

5. Гончарук Г. І. Народний Рух України. Історія. — Одеса: Астро­принт, 1997. — 380 с.

6. Тисяча років української суспільно-політичної думки: У 9 т. Т. 9 (1989-2001). — К.: Дніпро, 2001. — 660 с.

7. Гусєв В. І., Дрожжин В. П., Слюсаренко А. Г. Новітня історія України (1900-2000). — К., 2000.

8. Гарань О. В. Убити дракона (З історії Руху та нових політичних партій України). — К., 1993.

9. Литвин В. М. Політична арена України: дійові особи та виконав­ці. — К., 1994.

10. Батенко Т. Я повстаю, отже я існую. Політичний портрет Івана Геля. — Л., 1999.

11. Кінка С. М. Народний Рух України і прибалтійські народні фрон­ти: контакти, спільне і особливе // Народний Рух України: місце в історії та політиці / Одеський національний політехнічний уні­верситет. — Одеса, 2011.

12. Діденко Ю. В. Народний Рух України у створенні передумов та визначенні головних напрямків державотворення в Україні // На­родний Рух України: місце в історії та політиці / Одеський націо­нальний політехнічний університет. — Одеса, 2011.

Анотації

Захария С. Р. Роль неформальных украинских организаций 1980-х годов в становлении Народного Руха за перестройку.

Статья посвещена неформальным организациям, которые дей­ствовали во второй половине 1980-х годов в Украине. Целью яв­ляется анализ деятельности неформальных организаций «интелли­генции» в борьбе за провозглашение независимости Украины.

Zachariya S. R. The role of informal Ukrainian organizations of the 1980-th to the establishment of the Narodny Rukh of Ukraine for perebudovu.

Article is dedicated to informal organizations that operated in the second half of the 1980th in Ukraine. The aim of the article is to ana­lyze the activities of informal organizations of «intelligentsia» in the struggle for independence of Ukraine.

Похожие статьи