Головна Історія Інтелігенція і влада УКРАЇНСЬКІ ПАРТІЇ В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
joomla
УКРАЇНСЬКІ ПАРТІЇ В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
Історія - Інтелігенція і влада

Г. М. Омельченко

Дослідження діяльності українських політичних партій і їх ідеологічних уподобань періоду Першої світової війни потребує подальшого детального вивчення. В наш час необхідно з нових позицій переосмислити погляди української політичної еліти, з’ясувати характер ідейних розбіжностей і фактори, що їх ви­значали. Діяльність українських партій в період Першої сві­тової досліджена такими вченими, як Б. Андрусишин, Я. Гри­цак, М. Грушевський, Т. Гунчак, А. Зорик, Б. Кістяковський, О. Реєнт, В. Сарбей, П. Феденко [1].

На наш погляд, потребують більш глибокого дослідження такі питання, як ставлення українських політичних сил до Першої світової війни, орієнтація різних українських політич­них сил на країни Антанти або Центральних держав, уподобан­ня національної інтелігенції, що визначили її політичну орієн­тацію щодо подальшої долі України.

Воєнне протистояння двох імперій, супроводжуване масови­ми репресіями проти українців, розкололо навпіл національно свідомих патріотів України.

Початок війни поставив перед українством болюче питання: на кого орієнтуватись? Усі воюючі країни послідовно втовкма­чували в голови своїх підданих тезу про необхідність захисту своєї батьківщини. Ніхто не хотів бути агресором. Росія ого­лосила війну національною. Основними стали гасла допомоги слов’янським братам та громадянського миру. Мали визначи­тись у ставленні до війни й українці.

В Україні сформувалися чотири основні політичні табори. Проросійської орієнтації дотримувалися лідери Товариства українських поступовців Д. Дорошенко, А. В’язлов, А. Ніков - ський, С. Петлюра.

Австрійської орієнтації притримувались представники трьох партій - національно-демократичної, соціал-демократичної, ра­дикальної, що утворили Головну Українську Раду, які прожи­вали в межах імперії Габсбургів. Очолив ГУР К. Левицький.

Союз Визволення України — позапартійне об’єднання, до складу якого ввійшли В. Дорошенко, М. Меленевський-Басок,

О. Скоропис-Йолтуховський, Д. Донцов. Його члени розрахову­вали, що перемога Німеччини створить передумови для утво­рення української самостійної держави, яка буде мати форму конституційної монархії з демократичною політичною систе­мою, громадянськими та релігійними свободами, самостійною церквою.

Центристську позицію в даному питанні займала група “лі­вих” українських соціал-демократів у складі Л. Юркевича,

О. Лоли, П. Дятлова.

На відміну від основних українських політичних партій Га­личини, які чітко висловили свою позицію і виправдовували своє “оборонство” ідеєю боротьби за визволення України, лібе­рально-демократичні кола Наддніпрянщини були розгублени­ми. ТУП не знало, якої позиції притримуватись, до того ж влі­тку 1914 р. переважна більшість поступовців роз’їхалась. На цей час до Ради Товариства українських поступовців входили Є. Чикаленко, С. Єфремов, Ф. Матушевський, В. Прокопович, А. Ніковський, Д. Дорошенко та інші [2].

Ще до офіційного оголошення війни Є. Чикаленко спробу­вав зібрати тих, хто знаходився на той час у Києві. Прийшло лише кілька чоловік, відповіді на основне питання — “Як ста­витись до війни?” — розділилися. Є. Чикаленко і А. Ніковсь - кий схилялися до ідеї пораженства, А. В’язлов і Л. Яновська висловилися за підтримку Росії. Перемога останньої, доводили вони, може означати приєднання Галичини — і тоді легше буде “вкупі лихо відбувати” [3]. Вирішили поки що зайняти нейт­ральну позицію.

Після оголошення війни по країні прокотилася хвиля пат­ріотичних демонстрацій під трикольоровими царськими прапо­рами. Позиція членів ТУП змінилася. Проросійську позицію зайняли її лідери — Д. Дорошенко, С. Петлюра, А. В’язлов, А. Ніковський. Вони стали членами Всеросійського союзу земств і міст, який разом з іншими громадськими організаці­ями, сприяв зміцненню обороноздатності російської армії [4].

30 липня 1914 р. вони виступили з декларацією “Війна і укра­їнці” за підписом С. Петлюри — редактора журналу “Украи­нская жизнь”. Декларація була надрукована в Москві. В ній говорилося, що українці чесно виконують свій обов’язок щодо держави, підтримують справу громадян Росії. С. Петлюра пи­сав: “В ідеалах українців і в практичних постулатах українсь­кого суспільства... національний розвиток тієї частини україн­ського народу, що увійшла до складу Росії, завжди розглядався в межах останньої і в тісному союзі з народами, що її заселя­ють...” [5].

У грудні 1916 року ТУП оприлюднило декларацію своєї ради під назвою “Наша позиція”, в якій виклало розуміння тогочас­ної ситуації в ракурсі вирішення українського питання. Визна­чаючи свої завдання, поступовці наголошували, що боролись і боротимуться за “федеративный принцип, как основание бу­дущего устроения отношений политических и национальных, и неизменно проводили его начиная с т. н. кирилло-мифодие - вского братства, мы признаем федеративные формы наиболее совершенным способом сочетания государственного союза с ин­тересами свободного и нестесненного развития национальной и общественной жизни, но в настоящем настаиваем на осуще­ствлении принципа национально-территориальной автономии, как одного из оснований нового государственного устройства. Сообразно этому территория с преобладающим украинским на­селением должна... получить общие органы областного законо­дательства и самоуправления, руководимые народным предста­вительством в виде украинского сейма.” [6].

За оцінкою В. Вінниченка, ТУП “орієнтувались на доб­ре, широке серце руської демократії, на грім перемоги, який зм’ягчить круте серце царизму аж до народоправства, до па­рламентаризму й до волі націй, що благоденственно мовчали тоді по всіх її неосяжних просторах... Це були ті з українців, які корінням свого особистого життя занадто глибоко зрослися

З життям руським” [7].

На Західній Україні національно-демократична, соціально - демократична та радикальна партії 1 серпня 1914 р. заснували Головну Українську Раду. 5 серпня 1914 року Головна Украї­нська рада опублікувала маніфест, в якому проголосила своїм завданням обороняти інтереси українського народу в Австрії та репрезентувати його під час війни.

У маніфесті Головної Української Ради говорилося: “Необ­хідно стати однодушно проти царської імперії при тій державі, в якій українське національне життя знайшло свободу розвит­ку... Перемога Австро-Угорської монархії буде нашою перемо­гою. І чим більше буде поразка Росії, тим швидше виб’є година визволення України...” [8]. Маніфест підписали К. Левицький, М. Павлик, М. Ганкевич, С. Баран.

Через три дні заклик до українців Галичини було підкріпле­но закладанням фундаменту нової військової організації. ГУР з’єднала начальні управи всіх існуючих у краї стрілецьких ор­ганізацій в Українську бойову управу. Остання мала стати вер­ховною владою новостворенного легіону Українських січових стрільців. Очолили управу Т. Рожанковський та К. Трильов - ський.

У звертанні із закликом до населення записуватися до ле­гіону Українських січових стрільців Головна Українська Рада оприлюднила свій, хоч і дуже схематичний, але доволі конк­ретний образ “відірваної від Росії України” — зі столицею у Києві, з “Донщиною, Кубанщиною та берегами Чорного моря”, зі своїм урядом і обраним усім народом парламентом. ГУР за­кликала всіх, хто не підлягав обов’язковій мобілізації — “мо­лодих і старших, інтелігенцію, селян, міщан і робітників” у ряди січового стрілецтва. Усіх громадян вона закликала допо­магати січовим стрільцям та їхнім родинам шляхом внесків на зброю й на санітарну службу, обробку ланів тих, хто піде до війська. “Від нашої готовності, від наших діл, нашого завзяття і нашої сили залежить тепер наша будучність”, — говорилося у звертанні [9].

При легіоні (згодом полку) УСС було створено Кіш — запа­сна частина, яка набирала новобранців. При ньому діяли біб­ліотека, стрілецький хор під керівництвом М. Гайворонського, а також Пресова кватира (видавництво), у складі якої плідно працювали А. Баб’юк (М. Ірчан), А. Лотоцький, О. Назарук, Ю. Шкрумеляк, Л. Лепкий, О. Курилас, М. Угрин-Безгрішний та інші талановиті письменники, журналісти, митці [10].

4 серпня 1914 року, через два тижні після оголошення війни Росією, частина членів УСДРП, очолювана А. Жуком та В. До­рошенком, разом з колишніми лідерами Української соціал - демократичної “спілки” М. Меленевським (Басок) та О. Скоро- пис-Йолтуховським, які емігрували з Росії, заснували у Львові Союз визволення України (СВУ). Першим головою СВУ став Дмитро Донцов.

Той факт, що діячі українських партій Галичини і творці СВУ, вихідці з Наддніпрянщини, стали на підтримку Австро - Угорщини у війні, пояснюється тим, що політичний режим Австро-Угорщини був більш демократичним, ніж у Російській імперії. “Росія, — як підкреслив видатний український юрист Б. Кістяківський,- своєю політикою переслідувань сама зму­сила українців перенести свою діяльність на грунт Галичини. Українці не могли не робити порівнянь між Росією і Австрією і не віддавати переваги останній. На жаль, Росія, яка була зага­льною батьківщиною для України та Великоросії, повелася до України як зла мачуха” [11].

Відразу ж після створення Союз видав два звертання: “До українського народу в Росії”, написану Д. Донцовим, та “До публічної думки Європи”, в яких висловлювалася думка, що тільки самостійна Українська держава може слугувати захис­том Європи проти Російської експансії.

У прокламації “До українського народу в Росії” Д. Донцов звинувачував Росію у розпалюванні війни, висловлював впев­неність у тому, що австрійське військо принесе українцям сво­боду і землю. “Не лякатися, а вітати нам треба Австрію!... Не скоріше, як буде побита Росія, встане вільна Україна” [12].

Ще три звертання СВУ були направлені безпосередньо до болгарського, румунського, турецького народів. У першому йшлося про необхідність спільними зусиллями українців і бол­гар “здемаскувати брехню московського панславізму”. У другій

І третій наголос робився на тому, що лише поразка Росії здатна захистити сусідів від російських зазіхань. Від часів мазепин - ської еміграції це було, по суті, перше звернення українства до міжнародної спільноти. Проте посли нейтральних держав у Відні відмовилися прийняти адресовані їхнім народам звертан­ня, вважаючи СВУ недостатньо легітимним.

5 жовтня 1914 року СВУ проголосила гасло створення Укра­їнської самостійної держави, яка набуде форми конституційної монархії (Гетьманату) під егідою Габсбургів (тобто протектора­том Німеччини) з демократичною політичною системою, гро­мадянськими та релігійними свободами, самостійною українсь­кою церквою [13].

Новим у заяві СВУ стало визначення питання про самостій­ну українську державу як життєву потребу не лише для украї­нців, але й для Європи. Україна виконувала б роль бар’єру між Європою і Росією, обмежуючи імперські амбіції Росії.

У травні 1915 року Головна Українська Рада була реоргані­зована і доповнена представниками від Буковини та делегатами від СВУ. Нова організація стала називатись Загальною Україн­ською Радою. До складу ЗУР увійшли 25 делегатів від Гали­чини, 6 — від Буковини і 3 — від Союзу визволення України; троє останніх представляли Наддніпрянщину. Головою ЗУР лишився К. Левицький, його заступниками стали М. Василько, Л. Бачинський, Є. Петрушевич, М. Ганкевич та О. Скоропис - Йолтуховський.

Реорганізація полягала у прагненні Ради представляти інте­реси не лише українські політичні партії Галичини, а й украї­нців Буковини і Наддніпрянщини.

Як організація, що претендувала на всеукраїнський статус, ЗУР оприлюднила свою модель самостійної України в декла­рації, зверненій до усіх народів цивілізованого світу. Вона ви­дала декларацію до народів світу, в якій зазначила, що метою Ради є створення самостійної української держави в російській Україні і окремого автономного краю з українських земель у кордонах Австрії.

Декларація проголошувала повну свободу національного розвою. Але при цьому ідеологи ЗУР знов лишили “за бортом” ідею єдиної, соборної України. Для тих українських земель, які перебували у складі Австро-Угорщини, передбачалася лише територіально-національна автономія у формі з’єднання “укра­їнських областей в одну автономну, на основі свободи і демо­кратії збудовану територію” [14]. Спеціально наголошувалося на тому, що повна культурно-національна автономія має бути гарантована і українцям на тих територіях, де вони у меншос­ті, і всім меншинам на українській автономній території.

ЗУР підтвердила вірність позиції, зафіксованої репрезентан­тами галицьких політичних партій (7 грудня 1912 р.), Мані­фестами ГУР і “Союзу буковинських парламентарних та сей­мових послів” (2 серпня 1914 р.), відозвою СВУ від 25 серпня 1914 р. — про рішучу підтримку австро-німецького блоку та орієнтацію на поразку Росії.

У звертанні ЗУР “До всіх культурних народів світу” від 15 вересня 1916 р. антиукраїнська політика царизму аналізу­валася поетапно, починаючи з XVII століття; при цьому наго­лошувалося, що, зазнаючи постійних утисків і переслідувань в Росії, українці дорожили Галичиною як своїм П’ємонтом. В ім’я культури й цивілізації, в ім’я людськості, в ім’я при­родного й історичного права українського народу на вільне життя і розвиток своєї національної окремішності ЗУР рішу­че протестувала проти нового намагання Росії підпорядкувати собі Галичину та Буковину і проти переслідування українс­тва. Звертаючись до цивілізованого світу, автори декларації наголошували на тому, що основою миру і фундаментом но­вих міжнародних відносин по закінченні війни має стати визволення поневолених царизмом народів, і в першу чергу українського, “найбільш безпощадно давленого”. “Визволення се є конечне в інтересі людськості, цивілізації, демократії і волі” [15].

Як бачимо, у наведеному документі ЗУР контури моделі українського самовизначення вимальовуються невиразно, хоча входження до неї трьох представників СВУ дає підстави вважа­ти, що ідею конституційної монархії як форми правління у са­мостійній Українській державі вона схвалила. СВУ припинив свою діяльність аж наприкінці червня 1918 року.

Невелика частина інтелігенції на чолі з Л. Юркевичем за­йняла центристську позицію. Вони критикували як “русофілів” із “Украинской жизни”, так і “германофілів” — українських соціалістів, що діяли в Австро-Угорщині та Німеччині.

Л. Юркевич надрукував заяву, в якій звертав увагу на “азі­атське походження царських посіпак в Галичині і Буковині” та зауважив:”... сучасна світова війна не тільки не скасовує наших старих політичних завдань, навпаки, українське робі­тництво і всі щирі українські демократи повинні тепер з по­двійною енергією готуватись до рішучої боротьби з царськими порядками за політичну волю, за вільну Україну [16].

Повторювати старі гасла автономії України у складі Росії після того, як царизм загарбав Галичину, знищив “єдине ві­льне вогнище української культури та підписав українському народові засуд смерті, — це значить або бути політичним дітва­ком... або свідомо служити справі російської реакції”. У заяві наголошувалося, що українська соціал-демократія Росії ніко­ли не зрікалася ідеалу політичної самостійності українського народу, а домагання автономії України розглядала як етап на шляху здійснення цього ідеалу [17].

Проте сам Л. Юркевич не вірив, що незалежна Україна може бути створена внаслідок світової війни, і вважав, що українсь­кий народ не доріс до самостійності, а більш реальною є боро­тьба за автономію України в складі Росії.

Перша світова війна спровокувала ситуацію, яку необхідно було використати в національних інтересах. Політична орієн­тація була різною по різні боки державного кордону, що розді­ляв українців. Провідники української національної ідеї як в Наддніпрянщині так і в Галичині та Буковині пов’язували своє майбутнє з безпосередньою участю на тому чи іншому боці.

На противагу західним українцям, провідна частина україн­ської інтелігенції підросійської України на початку війни ви­знавала ідеї слов’янської єдності. На перший план висувалася ідея оборони держави. Стосовно національного питання висло­влювались обережні сподівання, що свідоме російське суспіль­ство зрозуміє і сприйме потреби інших національностей, що живуть в Російській імперії.

Політичні орієнтири ТУП змінювалися в міру того, як росій­ська армія зазнавала одну поразку за іншою. Від позицій ак­тивного нейтралітету до рішучого неприйняття війни як такої, що нищить українські землі.

Створена на початку війни на основі трьох політичних пар­тій Головна Українська Рада закликала австрійських українців виступити проти царської Росії, і після перемоги над остан­ньою очікувалося повне визволення України. Як показала істо­рія, сподівання були марними.

На однозначно пронімецьких позиціях стояв Союз Визво­лення України, який представляв той політичний напрям в українському національному русі, що домагався державної са­мостійності України. Самостійна Україна в планах СВУ бачи­лась як свого роду буферна зона між Європою і Росією, як гара­нтія європейської рівноваги. Отже, політичний вибір західних українців насамперед обумовлювався сподіванням на широку крайову автономію.

Центристську позицію займала нечисленна група на чолі з Л. Юркевичем. Вони орієнтувались на власні українські сили і національні інтереси України.

Неузгоджена, різнобічна позиція українських політичних партій щодо війни мала негативний вплив на вироблення стра­тегії і тактики національно-визвольного руху не тільки під час війни, а й після повалення царського режиму, коли необхідно було очолити українські маси в політичній боротьбі.

Джерела та література

1. Андрусишин Б. Україна в роки першої світової війни // Перша сві­това війна і слов’янські народи: Матеріали міжнародної наукової конференції. — К.,1998; Грицак Я. Нарис історії України. Фор­мування модерної української нації ХІХ-ХХ століття. — К., 2000; Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К.,1991; Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття. — К.,1993; Зо - рик А. С. Политические партии России и Украины в годы первой мировой войны. — Харьков, 2002; Кістяковський Б. Українці і російське суспільство. // Філософська і соціологічна думка. —

1992. — №1; Реєнт О. Світова війна і загострення суспільної кризи в Україні // Перша світова війна і слов’янські народи: Матеріали міжнародної наукової конференції. — К.,1998; Реєнт О. П., Ко­ляда І. А. Україна між світовими війнами: 1914-1939 рр. Нариси історії. — К.,2004; Сарбей В. Національне відродження України. В 15-ти кн. — Кн. 9. — К.,1999; Феденко П. Український рух у 20-му столітті. — Лондон, 1959.

2. Українські політичні партії кінця ХІХ — початку ХХ ст.: програ­мові і довідкові матеріали. — К.,1993. — С. 101.

3. Політична історія України ХХ століття. — Т. 1. — К.,2002. — С. 352.

4. Реєнт О. П., Коляда І. А. Україна між світовими війнами: 1914 — 1939 рр.: Нариси історії. — К.,2004. — С. 7.

5. Андрусишин Б. Україна в роки першої світової війни // Перша сві­това війна і слов’янські народи: Матеріали міжнародної наукової конференції. — К.,1998. — С. 23.

6. Наши требования // Укр. Вестник. — 1906. — № 5. — 18 июня. — С. 270.

7. Там само. — С. 71.

8. Маніфест Головної Української Ради // Українська суспільно-полі­тична думка в XX столітті. — Т. 1. Б. м. — 1983. — С. 212.

9. Політична історія України XX століття. — Т. 1. — К.,2002. — С. 349.

10. Сарбей В. Національне відродження України: В 15 кн. — Кн. 9. — К.,1999. — С. 232.

11. Кістяковський Б. Українці і російське суспільство // Філософська і соціологічна думка. — 1992. — № 1. — С. 133.

12. Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття. — К.,1993. — С. 75.

13. Андрусишин Б. Україна в роки першої світової війни // Перша сві­това війна і слов’янські народи: Матеріали міжнародної наукової конференції. — К.,1998. — С. 21.

14. Феденко П. Український рух у 20 столітті. — Лондон, 1959. — С. 95.

15. Українська суспільно-політична думка в 20-му столітті: Документи і матеріали. — Т. 1. — К., 1996. — С. 222-223.

16. Феденко П. Український рух у 20-му столітті. — Лондон, 1959. — С. 99-100.

17. Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття. — К.,1993. — С. 76.

Анотації

Омельченко Г. М. Украинские партии в годы Первой мировой войны.

Статья посвящена исследованию политики и тактики украин­ских партий в период Первой мировой войны. В центре внимания автора — отношение украинских политических сил к войне, пред­почтения национальной интеллигенции, которые предопределили ее идейно-политическую ориентацию.

Omelchenko G. M. The Ukrainian parties during the World War I.

The article deals with the research of the politics and tactics of the Ukrainian parties during the World War I. The author’s attention is focused on the attitude of the Ukrainian political bodies for the War, the preferences of the national Ukrainian intelligentsia, which prede­termined its ideological and political orientation.


Похожие статьи